ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

ДІВЧИНА З ВЕДМЕДИКОМ V — VI

загрузка...

V

1

Усе було просто з Мар’єю Іванівною, учителькою тієї ж школи, де я почав викладати з зими року 1921-22-ого. З того ж часу почалось наше знайомство і наше приятелювання.

Звичайно було так, що або ж вона приходила до мене, або ж я йшов до неї. Я улаштовував їй справи з дровами, допомагав донести додому пайок чи якось придбати на виплату крам. Коли я діставав іноді спирт, ми розводили його й пили горілку: я й вона, вдвох у холодній з обідраними шпалерами, перегородженій шафами кімна­ті, і тоді ця кімната, де для бляшаної буржуйки ніколи не вистачало дров, здавалась теплою й принадною. Коли щастило продати дещо з речей, смажили яєшню, пекли на салі млинці й пили з сахарином настій яблуневого листу.

Пшоно, картопля, куліш, каша, півфунта глевкого засміченого хліба; подрані величезні солдатські башмаки зі стоптаною підмет­кою, підв’язані шворкою, щоб підметки не одвалились остаточно; півтемні глухі печерні вечори, вечори мовчазні й порожні, утома зго­лоднілих ночей: усе це зближало нас і робило все в наших взаєминах простим і ясним.

Мар’я Іванівна не брала не себе жодних передо мною зобов’я­зань, але не виліагала нічого й для себе. Вона була вчителькою, є тепер вчителькою й, певне, до самої смерти лишатиметься нею.

Отже, тоді зі школи нам було йти однією дорогою. Ми вкупі вихо­дили після лекцій, коли смеркалось; ішли разом і, ішовши, на одну дивились зірку. Ми бачили, як на вечірньому небі сріблястим сяйвом мерехтіла зірка, слухали, як хрумтіла під ногами тонка крига, що лег­ким шклом під вечір затягувала невеличкі на тротуарах калюжі.

Я думав про свою роботу над кальцієвими сполученнями, про замо­влений мені від Цукротресту переклад статті з німецького хемічного спеціяльного часопису, про вичитані з того ж часопису новітні способи здобувати анілінові фарби й разом про те, що вдома в мене для каган­ця немає гасу й що тому сьогодні не прийдеться писати; про незмінний пшоняний кандьор, що його, прийшовши додому, варитиму.

Вона, напевне, думала — про що інше можна було думати, ішов­ши в ті голодні роки зі школи додому! — про учневі зошити, що їх назавтра треба виправити, про той же пшоняний кандьор і про ненарубані для грубки поліна.

У неї був гас, у мене не було. Без сумніву, що мені зручніше йти до неї, нарубати їй дров, вона зварить куліш і спече перепічку, а потім при каганці я перекладатиму, — гонорар в Цукротресті обі­цяли виплатити борошном і цукром, — вона правитиме зошити.

Авжеж, що так!..

У каганці об 11-ій годині вигорає гас, буржуйка застигла, з бля­шаної труби падають в підставлену миску краплі, що пахнуть дьог­тем, за вікном чути вітер і дощ. Чи варто мені йти додому, коли вдвох тепліше й печерний світ не здається таким пустинним?

Солдатські, великі, підв’язані шворкою башмаки, її й мої, ста­вляться на буржуйку, щоб за ніч на ранок вони трохи підсохли й не були такі важкі й вогкі.

Так почалось і так скінчилось.

Цього року Мар’ї Іванівні припало викладати на першій зміні, мені на другій. Після лекцій я йшов працювати в лябораторію, вона бігла в учительський гурток з перепідготовки. Я перестав варити дома кандьор і обідав звичайно в робочій столовці.

Ми зустрічались з Мар’єю Іванівною, як і раніше, приязно й ласкаво, але все рідше й рідше. І не тому, що не хтіли чи охолонули один до одного, чи забули солодку ніжність голодних печерних ночей, — ні, просто зовнішні життьові обставини склалися так, що нам тепер тільки дуже рідко траплялося стріватись. Отже, після засі­дання шкільної ради, де неодмінно були присутні вона й я, ми знов, як і минулого року, виходили вдвох.

2

Цього 23-ого року ми бачились з Мар’єю Іванівною в останній раз у травні місяці на шкільній випускній вечірці. З вечірки я прово­джав її’ додому. По дорозі ми зайшли до кооперативу, купили пива, шинки, сиру, також чогось солодкого, якихось сухариків до чаю і, навантажені пакунками, пішли до неї.

Звільнившись од праці, в принадній перспективі двомісячної кані­кулярної перерви, Мар’я Іванівна була весела й радісна В той вечір їй не могли зіпсувати доброго й лагідного настрою навіть папірці, принесені з собою зі школи від Наросвіти. Папірці від Наросвіти були звичайні.

Але в той вечір Мар’я Іванівна не хотіла думати за справи. Вона хтіла мріяти про спочинок, тільки про спочинок і більше ні про що.

І вона мріяла.

З особливим невластивим їй запалом, Мар’я Іванівна утворювала різні проекти, як найкраще використати літо для спочинку. Вона проектувала, коли пощастить, тобто коли вистарчить грошей, поїха­ти на село, щоб пити там багато, багато парного молока, спати, спати вночі й удень, відіслати всі недоспані за зиму години, лежати десь у садку, або ж у полі на копицях пахучого тьмяного сіна і, в повній нез- ворушеності лежавши, спочивати. Вона пропонувала їхати на село вдвох, бо так удвох, мовляв, вигідніше можна улаштуватись і дешев­ше вийде з половини за хату платити.

Вона мріяла, як ми сидітимемо в садку на горбику в тіні, а перед нами розкинеться широкий обрій зелених лук, ярів, блакитного неба й далеких синіх лісів. На луках сірі дебелі корови, з вим’ям, перепов­неним жирним молоком, мляво жуватимуть жуйку, одмахуючи хво­стами обридливих ґедзів і мух. Після косовиці на луках густо квіт­нуть білі маргаритки, жовті лютики й бліді, ніжно-червоні квіти, подібні на гвоздику, але не гвоздики, — вона не пригадає, забула, як їх звуть. В думках вона вже збирала польові на росяних луках квіти, щоб уранці, коли я, розбуджений криком півня, прокинусь, прине­сти зібрані квіти мені до хати.

Ми слухатимемо співи жайворонків над сріблястим полем моло­дої пшениці. Десь прокує зозуля. Ми лічитимемо. Для мене зозуля прокує разів 30-40, а для неї сім. Мало? Ну, дванадцять, вісімнадцять. Хіба вона, перевтомлена, надірвана зможе прожити більше, як до сорока год, щонайбільше до сорока п’яти, п’ятдесяти? Хай я поди­влюсь, які бліді, тонкі, безсилі її пальці…

Крихти хліба вона лишатиме для голубів. Вона любить, щоб навко­ло неї туркотіли голуби. Тільки… Лице її хмуриться, ніби від болю. Вона боїться, чи не надто щодня вона страждатиме від цієї насолоди, знав­ши, що так недовго все це: і спочинок, і літо, і день, і сонце, і квіти: перерва така коротка, треба писати доповідь, готуватись до іспитів.

Засинаючи в мене на руках, натомлена за день, вона у півсні вже чула густе гудіння бджіл в пасічному затишку, вже дихала медовим духом рожево-білої гречки. Вона заснула, простягаючи мені груди для поцілунка, у невнятному мурмотінні перериваючи глибоким зід- ханням сну своє останнє запитання про липи и мед:

—    Ти любиш, як пахнуть липи? Любиш липовий мед?

Відповіді моєї вона не почула, бо спала.

Я обережно переніс її з канапи на ліжко, поцілував у губи, накрив ковдрою й тихенько навшпиньках вийшов з кімнати. Двері, нечутно причинені, ледве-ледве рипнули.

Попросивши господиню закрити за мною парадний хід, я вий­шов на вулицю.

З

На вулицях квітли каштани. Свіжий весняний вітер шепотів листом, з верхів’їв каштанів він звівав рожеві пелюстки квітів і, обе­режно й ніжно своїм вогким й м’яким подувом торкнувшись на мить обличчя, відходив далі у веселі мандри в синіх присмерках зоряної травневої ночі. Пітьма вулиць була повна голосів. Жінки проходили, щільно пригортаючись до своїх сопутників, і їхній сміх, напружений і схвильований, завмираючи в тіні дерев, переривався звуком поцілунку. Червоний кармін на губах жінок полум’янів чер­воним полум’ям, запаленим пристрастю чоловіків. Місто марило вес­няним бредом. У кіосках, освітлених електрикою, на розі вулиць, жваво торгували сельтерською й ситром. В повітрі, насиченому бажаннями, вода не зменшувала згаги.

У цій атмосфері бажань я відчував, як у мені прокидається якесь невиразне нове почуття, розбуркуючи глибокі, незнані душевні рухи й настрої, що досі я не давав собі в них звіту. Поза своєю волею я віддавався маривам весни. Я бачив ніжні риси обличчя, чіткий профіль, ясну лінію губ, чорне волосся на малень­кій голівці, теплий куточок на шиї за вухом, покірно схилений овал плечей і спини.

Я випив не так багато, але я почував себе п’яним. Свідомість було отруєно й затьмарено; в скронях у важких ударах, здавалось, наллятий живим сріблом, бився живчик. Я дихав важко з глухим хрипом, так ніби довго й без зупинки біг. В скаженому танкові все навколо мене й я сам завихрилось, закрутилось, знялось. Далі я не міг іти. Хитаючись, щоб не впасти, я сперся на стовбур дерева.

Через хвилину мені стало трохи краще. Я перейшов через вулицю і в кіоску пожадливо, як і інші, пив сельтерську.

Машинально я розплатився за воду, машинально взяв решту, машинально повернув назад. Мені було надзвичайно душно, й я задихався. Розстьобуючи толстовку, я так рвонув комір, що ґудзи­ка одірвав з матерією. Але тоді я не помітив цього.

Я швидко пройшов декілька кварталів; я поспішав; мені уявля­лось, що мені треба поспішати. Тільки опинившись коло будинку, де жила Мар’я Іванівна, я зрозумів, що помилився. Я йшов не сюди.

Так, я йшов не сюди!.. Серце раптом заболіло в нужденній, неви­мовній нудьзі. Мене охопила велика слабкість, серце не билось, ноги не рухались.

Щоб дістатись додому, прийшлося взяти візника

То були перші прояви моєї химерної хвороби. З того самого вечора почалося в мене становище душевного розпачу, розбиття й розгублености, коли я, охоплений нудьгою по Зині, створивши вига­дану ілюзію, маніякальним бродягою блукав по вулицях міста в спо­діванні неможливої зустрічі.

4

Віддавшись хворобливим химерам, я зовсім забувся за пропози­цію Марї Іванівни їхати з нею на село.

Мені казали, що одного разу, коли мене не було дома, Мар’я Іванівна заходила й навіть досить довго мене чекала в моїй кімна­ті, але, не діждавшись, пішла. Заглиблений у себе, одержимий при­марою самотніх галюцінаційних блукань, я до Марї Іванівни не навідався.

Тепер після всіх безглуздостей, що я їх наробив за останній час, після не менш безглуздої подорожі в Москву, повернувши собі рів­новагу, вільний нарешті от потворного бреду, я із сумом відчув усю нечемну прикрість тодішнього мого поводження.

Я вирішив не гаючись піти до Марї Іванівни, просити в неї про­бачення і в той чи інший спосіб залагодити ніяковість. Коли, справді, Мар’я Іванівна здійснила свій намір поїхати на село, то довідатись, куди саме вона поїхала, написати їй ласкавого листа, а може, і самому податись до неї на декілька днів. Тільки навряд чи поїхала вона; напевне по-давньому сидить у місті, у себе в кімнаті, нудьгує насамоті серед книжок, готуючи доповідь для гуртка.

Вийшло останнє.

Мар’я Іванівна на село не поїхала.

Вона пізнала мій гуркіт і сама вийшла одчинити мені двері.

На ній був довгий, так давно добре мені знайомий пістрявий сит- цевенький халатик. Посміхаючись ласкавою півсонною розпливча­стою посмішкою, вона стріла мене радісно, без будь-яких докорів так, ніби вчора тільки ми бачились з нею востаннє. У темній вітальні руки на мить сплелися навколо шиї:

—   Моя хороша!

—   Мій хороший!

У кімнаті Марї Іванівни панує тиша й півтемрява. Вікна завіша­но, і там, де падає на підлогу соняшний промінь, там пітьма особли­во густа й темна.

Ми сіли на канапку, потерту, стареньку канапку вчительки.

Я беру обличчя Марусине в руки й допитливо вдивляюсь в її пів­сонні сірі очі, в зморшки під очима, в гостру глибоку рису, що йде в неї від тонкого носа до кінців губ. Ні, вона не погрубшала й не спо­чила!.. Десь там, глибоко в душі ворушиться невимовний жаль до неї? До себе?

—   Спала?

—   Спала!

Я притягаю її голову й цілую. В денній кімнатній пітьмі її лице здається таким хорошим, милим і бажаним. Час, огорнений у дзвін­ку тишу кімнати, тягнеться густою, солодкою прозорою медв’яною стрічкою. Губи тануть в губах. Губи розпластуються, розпліскуються. Від поцілунків у неї припухають вії й обличчя блідне.

5

На село ми не поїдемо: уже й канікули швидко кінчаються, та й грошей лишилося обмаль, але ми можемо щодня переїздити на той берег і проводити цілий день на Дніпрі. Цю постанову приймаємо без довгих обговорень:

—  Дайош сонце й повітря.

Щоранку я виходжу з дому, коли вулиці ще порожні й повітря м’якою димкою огортає широкі простороні київських гір та ярів, купи темної зелені й будинків з бурого каменю. Я виходжу з дому, поки в тіні зберігається нічна прохолода, хоч зараз усі навколо речі заздалегідь вже відчувають наближення денної спеки.

Я минаю сірий бетонний портик і, зійшовши по ступеньках, сідаю на одній з бетонних лавочок. Тут я чекатиму, як умовлено, Мар’ю Іванівну. Бетон лавочки ще зберігає вогкість од недавнього дощу, що йшов увечорі і вночі.

Зеленим схилом гори під гострим кутом зрізано обрій, острів, Дніпро, задніпровські луки. Рудий бляшаний димар водогінної стан­ції конкурує з зеленими тополями й білою колоною пам’ятника.

Ще рано… Повз мене східцями стрімголов, переганяючи один одного, проносяться галасливі хлопчики з вудками й кошиками, що поспішають один перед одним захопити на березі кращі місця; про­ходять мляві розхристані повії, що йдуть після безсонної ночі висипа­тись під східцями або ж в кущах на горбах, порослих густою травою. Зрідка збіжить слркбовець з туго набитим портфелем, заклопотаний і швидкий, в надії викупатись і не спізнитись на початок служби. Про­йдуть з книжками студенти ВИШу, він і вона, з солодкою мрією поєд­нати Дніпро, сонце, кохання й призначений на післязавтра іспит.

Я сиджу не дуже довго. Мар’я Іванівна акуратна й не примушує себе довго ждати. У неї в руках пакунок, загорнений в газетний папір: в пакункові купальний костюм і щось їсти.

Я цілую їй руку, й ми сходимо східцями вниз до Дніпра.

Дніпро блищить на сонці лускою якоїсь величезної срібної риби. Роздрібнюючись на променисті краплі, сонце пливе в тремтінні хвиль. Очі сліпнуть од нестерпного сяйва.

Свіжі нові соснові дошки пристані пахнуть живицею. Великий дуб похитується й раз-у-раз ударяється об пристань. Од води віє прохолодою.

Я стрибаю в дуб і протягую Марї Іванівні руку:

—   Гоп-ля! Ходіть!..

Але вона не відразу насмілюється переступити; перехід з приста­ні з дуб здається їй небезпечним. Хоч Мар’я Іванівна і не признаєть­ся, але я певен, що складна процедура переходу нервує її, псує їй настрій і значною мірою отруює насолоду їхати на той берег.

—   Марусю! Швидше, сміливіше! Давайте руку!

Видимо хвилюючись, їй приходиться перемагати, примушува­ти себе. Вона перше дає мені пакунок, дає одну руку, потім другу, потім нерішуче ступає однією ногою на лавочку дуба, а тоді я під­хоплюю її, і вона падає мені на руки в обійми.

Небезпечний момент минув. Мар’я Іванівна в човні.

До розпечених бортів дуба боляче приторкнутись: сонце встигло вже їх нагріти. Примруживши очі, підставляєш обличчя під соняш- ні промені: ніби теплі жіночі долоні м’яко пестять обличчя. Ще рано. Дуб порожній. В маленькій затоці, де над водою схилилась верба, а вода здається темно-зеленою, хлопчики з вудками ловлять пискарів, мовчки й уважно стежачи за поплавком.

Коли нам остаточно набридає дивитись на хлопчиків з вудками і в човен набирається гце декілька осіб, ми починаємо нарікати на зат­римку та виявляти нетерплячість.

загрузка...

Появляється засмалений голий в трусах і дірявому пальті моторист. Мотор заведено. Струмок бензини пахтить і стелиться над водою. Ми рушили!..

6

Тоді цілий день на Дніпрі.

Ми скидаємо взуття й босоніж по болотяному м’якому ґрунті піскуватого Труханова острова переходимо на той бік острова, де тече дніпровський бакай. Там ліворуч, між горбиками, що поросли кущами верболозу, у нас є улюблене затишне місце. Сюди ніхто не заходить і не порушить нашої самоти.

Зберігаючи відбиток тіла в піску з учорашнього дня, залишилася ямка, що в ній лежала Маруся. Купу піску, яку я вчора нагортав на себе, тільки трохи розвіяв вітер.

Це самотнє місце — наше. Тут поблизу ніде нема купальників. Хіба-що зрідка осторонь од нас пройде за кущами, згинаючись під вагою відер жінка чи дівчина, та бакаєм, перегукуючись, пропливуть на човні хлопчики.

Самота, тиша, сонце, пісок, кущі верболозу. Можна годинами, не поворухнувшись, лежати на піску й дивитись у блакить неба. Зір зни­кне в безмежності. В безкраїй блакитній безмежності згубиться час, свідомість, «я», усе, що було, є й буде.

Лаврик проповзе по піску: і в млявості соняшних годин дивуєш­ся, куди й навіщо він поспішає, коли час зупинився, і на світі є тіль­ки солодка млосна знемога сонця і вона, тільки вона, ця соняшна знемога опановує людей і всесвіт.

Нема думок!..

Набравши в руки піску, Маруся, зігнувши долоню, через розкри­ті пальці сипле тонкий попелясто-жовтий струмок. Повільне падін­ня піску нагадує їй, що саме так пересипається струмок в шклянках пісочного годинника. Вона дивиться на мене й каже:

—  Так минає час.

Я нагинаю її голову, цілую в губи, почуваю розпечене на сонці її вузьке й маленьке тіло, цілую очі й відповідаю:

—   Немає часу. Є спокій, сонце, тиша й ти!

—   І ти!..

Ми вдвох. Ми тільки вдвох. Світ замкнено для нас у невеличкій долинці між невисокими горбиками, гцо поросли кугцами верболо­зу. Тут починається соняшний всесвіт, і тут він кінчається. Нескін­ченність його вічна. Бажання не прагнуть нічого, окрім цієї вічної нескінченносте соняшного дня.

За горбиками й кущами зелена затока. У воді затоки відбиваєть­ся блакитне небо, зелені верби й високий біло-жовтий пісковатий берег. І все: небо, дерева, берег живуть повтореним, подвоєним жит­тям у прозорому дзеркалі води.

У тій затоці ми купаємось. Мар’я Іванівна боїться лізти сама в воду, й я її’ веду за руку. Далі, як по пояс, вона аж ніяк не піде. Я підтри­мую її на руці і вона, плюхтаючись і бризкаючи, безпорадно розмахую­чи в воді руками, робить боязкі невдалі спроби вчитись плавати.

Скупавшись, снідаємо. У хліб і в м’ясо завжди натруситься пісок: ми їмо, і пісок хрумтить на зубах.

Тоді знов сон і спокій огортають нас. Над кущами гудуть бджоли, сонні, сонні, сп’янілі від меду й щастя, як сп’яніле й сонне моє серце. Все благо, все добро й благословенний мир і тиша!.. Гірка остання ніжність кохання, коли обидва, він і вона, усвідомили неминучість розлуки й тепер допивають недопите в коханні. Листочки верболозу блищать, ніби ляковані. Вони липучі, гіркі й солодкуваті.

Ми не говорили за розлуку, але для мене й для Марї Іванівни ясно, що ці зустрічі — востаннє і що це літо вже ніколи не повто­риться вдруге.

У незворушному соняшному спокої ми одсвяткували радість осяйного останнього сьогодні, знаючи, що воно одно й єдине, що на кожному «сьогодні» вже поставлено печать невідхильного й немину­чого «було».

7

На початку зими 1923-24-ого року я міг, нарешті, кинути школу, де вчителював всі голодні роки від року 1921-ого. Отже, нам з Мар’єю Іванівною тепер більше не доводилося вертатися вдвох з лек­цій чи то зі шкільної ради. Наші шляхи розійшлись.

Я цілком віддався заводові. У мене не було вільної хвилини, щоб забігати до Марї Іванівни. Одного разу я був у неї на іменинах, потім раз ходив з нею до театру. Якось ми зустрілися на вулиці, й тоді я, від­клавши роботу, провів з нею вечір. У мене збереглось до Марї Іванів­ни ніжне почуття, я все ладен був би зробити для неї, але мені було ніколи, надто ніколи, а до того ше й жили ми тепер на протилежних кінцях міста.

Поступивши на завод, я перейшов зі своєї задрипаної кімнати, закуреної димом бляшаної грубки, в нове просторе помешкання у старої Дударихи з двох кімнат, гарно мебльованих, чистих і теплих, з правом користування ванною.

З заводу приходилося повертатись пізно ввечорі, лишивши недо- кінчені справи на ніч. Де вже тут було думати їхати в інший кінець міста?

Усе було принесено на жертву заводові: дні, ночі, спочинок, увага, турботи, втіха здійснених досягнень, розчарування, схвильованість надії… На мене лягали найрізноманітніші справи. Хоч я з фаху інже- нер-хемік і сфера моєї діяльности на металюргійному заводі обме­жується лябораторією, але не було доручення, що тієї зими не при­падало мені виконувати.

Майже виключно я стрівався того року із Семеном Кузьменком, призначеним на посаду директора нашого заводу. Його рожеве обличчя зробилося сірувато-червоним. Його шкуратяна куртка вже не ,давалась такою новою, як була минулого року, коли Кузьменко вперше завітав до мене. Кобура з револьвером уже не відтягала поясного ременя, хоч у Семена Пилиповича ще й досі лишилася, вироблена за часи перебування на фронті, характерна звичка, власти­вий для нього жест: простягнути машинально ліву руку назад, щоб поправити револьвер. Тепер звичайно я його бачив з портфелем під пахвою, бльокнотом у лівій руці, закладеним середнім пальцем та олівцем у правій. Від хемічного олівця на правій щоці коло скроні у нього завжди були фіолетові дрібні крапки.

Од лекцій в Тихменєвих я не одмовився. Але, маючи надто мало часу, я тільки іноді і то дуже рідко дозволяв собі погоджуватись на запрохування Марї Семенівни лишитись у них пообідати.

Почуття до Зини, що так раптово прокинулося в мене по весні, тепер якось зблідло й ослабло. Я своєчасно вгамував його й не дав йому прорости. Правда, десь у глибині серця збереглися не знищені ще корінці, та служба, робота, службові обов’язки й утома від праці були певною запорукою, принаймні на деякий час, що це почуття не турбуватиме мене новими любовними химерами.

Я тішив себе думкою, що моє почуття до Зини було випадковим настроєм, викликане канікулярним дозвіллям і канікулярною порожньою нудьгою. Мене вабила яскрава й цільна Зинина вдача, її поривність і піднесеність, її здібність захоплюватись і палати. Мене цікавила ця молода дівчинка, що на моїх очах з дівчинки перетворю­валась на дівчину, — отже, чи є для дорослого чоловіка більша прина­да, як спостерігати цей розквіт дівчачої душі?

Що моє почуття до Зини не було коханням, або краще сказати — ще не було коханням, за це ручилась також і моя відновлена літня любов до Марї Іванівни. Хай це літо було ісінцем цієї любови, та воно допомо­гло мені звільнитись від вигаданої оманної уяви, ніби то я кохаю Зину. Для мене поза сумнівом: я не кохаю Зини. Ми друзі, але не більше.

Відданий праці, восени я стрів Зину з вільним і спокійним серцем

VI

1

Зина за цей час, поки я з весни її не бачив, з дівчинки зробилась дівчиною, трохи виросла, але, вирісши, стала ще стрункіша, ще чіткі­ша. Вона кинула дражнити мене, як це робила торік узимку, і вже не находила особливого смаку в тому, щоб дражливими запитаннями порушувати мій спокій. В її вдачі з’явилися нові риси, розкрилися нові сторони характеру, що досі дрімали, сховані дитинством. Вона зберегла звичайну для неї манеру ескапад, та замість того, щоб дра­тувати будь-кого, в ній прокинулося шукання самовизначення. Але і в ці шукання вона вносила властиву для неї екстравагантну бравад- ність. їй подобалось зачіпати гострі теми, і вона не зупинялась перед тим, щоб називати речі своїми іменами.

Пригадую один випадок, як Зина з веселим сміхом розповіла, що у фотографічному ательє Мистецького інституту лисий молодий чоловік в окулярах з офіційною, чемною коректністю порадив їй зфотографу- ватись без убрання, запевняючи, що їй приємно буде зберегти пам’ять про своє тіло, коли воно було молодим, міцним і свіжим.

—   І Ви?.. — питаю я.

—   Що я? — перепитує Зина.

—   Ви образились? — додаю я.

Але Зина з лагідним спокоєм мудреця, що звик приймати все, не хвилюючись, відповідає мені:

—  Я подарую Вам один із знимків. Ви виберете, в якій позі я біль­ше Вам до вподоби.

—   Сподіваюсь, — кажу я стурбовано, — що Ви принаймні забо­ронили виставити знимки у вітрині чи, що краще, вимагали, щоб Вам повернули негативи?

—   Навпаки, — рішуче спростовує Зина, — я збиралась спитати Вас, чи не підете Ви завтра зі мною подивитись на мої фотографії.

Зина вміла не рахуватись з умовностями, висловлювати різкі думки й обстоювати погляди, що могли шокувати й дивувати.

Усе здавалось їй ясним, простим, дозволеним, приступним і можливим: кохання, плоть, радість, поцілунок, столик у кав’ярні чи в барі, карбованець, поставлений в рулетку, джазбандовий вереск, гримувальний олівець, парфуми, манікюр, коротка спідниця, шов­кові панчішки, сонце, вітер, пляж, купальний костюм, засмалене тіло, оголеність, горілка, коньяк, шоколяд, тютюн, лайка, міцна, як махорка, і папіроса в губах, кандьориста, як лайка.

Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного. З ясною свідомі­стю вона спостерігала себе, Лесю, мене, свої почуття, оточення, людей, речі, події, ідеї та факти. їй подобалося проголошувати думки, що бриніли особливо суперечливо й дивно в затишній обстановці тихменєвського хатнього укладу. Її вабила плякатна крикливість гуч­них і різнобарвних викликів. Вона говорила так, ніби хтіла знищити все, що для інших було недоторканим і непорушним.

У моїй пам’яті збереглось декілька таких «деструктивних» «уегэ- ІіЬге-них» Зининих розмов зими 1923-24-0го року. Особливо яскраво збереглась у моїй пам’яті одна, коли ми говорили про безневинність, падіння, мораль, про істини неправдоподібні й неможливі, коли Зина розповіла мені про поета Стефана Хоминського, що з ним вони, Зина й Леся, познайомилися улітку, на підмосковній дачі живши.

2

За великим столом в їдальні у Тихменєвих сиділи ми, як звичай­но, вчотирьох: Мар’я Семенівна, Леся, Зина та я. Над столом під аба­журом з зеленого шовку горіла лямпа. Буфет, картини на стінах, широка канапа й низькі крісла танули в пітьмі. Ми кінчали обідати.

Не пригадую, з якого саме приводу почалася розмова. Може, з приводу якоїсь нової книжки чи п’єси, чи хтось був на якомусь дис­путі, або ж яка-небудь дама приходила до Тихменєвих обурюватись із зіпсованости сучасної молоді.

Здається, говорили з приводу якоїсь книжки, бо Зина нападала на письменників, обвинувачуючи їх у тому, що вони менше зна­ють сучасність, ніж намагаються те показати. Я не читаю книжок, я тільки купую книжки. Мені не вистачає часу їх читати; белетри­стики ж, особливо сучасної, я не люблю зовсім. Отже, для мене лишилося неясним, з приводу якої книжки заходить розмова.

—   Коли письменник, — каже Зина, — бере за тему для свого опо­відання чи роману сучасну дівчину й описує її падіння, роблячи з того падіння якусь складну для цієї дівчини психологічну проблему, він ясно доводить, що не знає життя і що в нього цілком невиразне уявлення про дівчину нашого часу.

Я перериваю Зину:

—  Як це Ви можете так рішуче говорити?

Зина розводить руками й з докором похитує головою:

—  Коли ж, І політе Миколайовичу, Ви чули, щоб я висловлювалась нерішуче?!

А потім, щоб ще різкіше свою думку зформулювати, вона пов­чаючи додає:

—   Падіння, дорогий Іполіте Миколайовичу, не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з іншого, роз­пустою чоловіків. Віддатись — це для дівчини ще не значить упасти.

—   О, Зино! Чи не гадаєте Ви, що це аж надто сміливо сказано? Боюсь тільки, що кожній дівчині є що губити й кожна дівчина стоїть перед небезпекою упасти.

Зина нахиляється над столом, спирає обличчя на сплетені долоні рук і тоном медитації каже:

—   Ви говорите про «безневинність»?

У Зини є прикра звичка уникати описових зворотів і називати речі так, як їх називають.

Я мнусь, але стверджую:

—   А так!..

Мене турбує і присутність Мар’ї Семенівни, і склизькість заче­пленої теми, бо ніяк не можна передбачати, що ця розмова якимсь раптовим, зовсім небажаним способом не прийме несподіваної мапоприємної форми.

Зина презирливо посміхається: що, мовляв, за відстала людина, цей Іполіт Миколайович!!! Вона хоче уколоти мене в моїй відсталості тим, що каже:

—     Героїня одного італійського роману Ґвідо да-Верона тричі губить свою безневинність. Я боюсь, що ми її не губимо ані разу. Я взагалі сумніваюсь, щоб, віддаючись чоловікові, дівчина взагалі могла сказати, що вона щось загубила.

Я ледве-ледве встигаю стриматись і примусити себе не розсмія­тись. Цю фразу, висловлену таким безапеляційним тоном, натураль­но було б почути від жінки, яка звикла за роки війни й революції жити самостійно й відповідати за свої вчинки тільки перед собою й ніким більше. Але що скажеш, почувши цю заяву од 17-літньої дівчи­ни, яка зросла в замкненім родиннім оточенні? Чи, може, ця психоло­гія жіночої незалежности охопила всіх і стала властивістю доби?

Зина дивиться на присутніх з викликом. Вона змахує своїм підго­леним коротким волоссям.

—    Безневинність! Падіння! Безглузді й затуркані слова… Вони не наші, й для нашого покоління вони не властиві. Наші бабусі, коли старовинним романам вірити, може, й мали деяку рацію так думати й говорити. Як описується в цих романах, дівчину, що родила дити­ну, ганьбили; батьки проклинали її й, проклявши, божеволіли, а вона в одчаї йшла на річку, шукала ополонку і в ополонці з дитиною на руках топилася. Тепер така ошукана дівчина йде в суд і в суді вчиняє позов про аліменти.

Я почуваю себе ніяково.

—   Не знаю, Зино, що я маю сказати Вам? На мою думку, Ви спро­щуєте там, де це спрощення в кожнім разі може бути небезпечним.

Але Зина не слухає мене. їй до вподоби говорити ризиковані речі. Вона говорить упевнено, ніби всі питання вже наперед і остаточно розв’язані. Ця її тенденція висловлюватись різко й рішуче могла б здатись зворушливою, коли б вона не була аж надто явна.

Я воджу пальцем по скроні: у мене така звичка, коли я нервуюсь! Я, справді, нервуюсь. Передо мною Зина, яка, відчувши в собі жінку, в передчутті кохання, що ще не родилось, помацки блукає по стеж­ках свого незнайденого й непізнаного кохання. Почувши в собі жінку, Зина заперечила дівоцтво. Я з тривогою вдивляюсь у її фіял- ісові очі, в рожеву схвильованість обличчя, в ясний абрис нецілованих губ і тішу себе надією, що все, що вона говорить, це поки що слова й тільки слова.

Мар’я Семенівна притягає Зину до себе, обіймає її й цілує в коротке підголене волосся.

—    Моя хороша! Моя хороша Зино!.. Ви не слухайте її, Іполіте Миколайовичу. Це все вона тільки говорить. Вона говорить жахливі речі, але вона гарна й хороша чиста дівчинка. І завжди була — трохи неслухняна, правда… А тепер усі говорять таке. Як послухаєш, волос­ся сторч стає. Жах, що кажуть, а потім посидиш, лагідно побалакаєш, і виходить, що й людина чемна, сумлінна й жахливого нічого немає. Ото й Зина така! Говорить — бозна що про неї подумати можна, а насправді — така хороша, мила моя дочка!

У Зини, що пригортається до матері, вигляд киценятка: ось-ось замуркоче.

Леся жде, поки Мар’я Семенівна скінчить говорити, а тоді звер­тається до Зини:

—   Я тебе слухаю, Зино, і не вірю тобі. Ти завжди говориш так, щоб воно ні на що не було подібне.

Зина жваво з піднесенням підхоплює Лесину репліку:

—  Ти повинна знати, що я не переношу подібностей. Я волітиму краще неподібного: за неправдоподібне!

Леся, ніби спокійно, але в другий бік дивлячись, каже:

—   Справді, все, що ти зараз сказала, це цілком неправдоподібні речі, для яких, на мою думку, жодного не може бути пробачення.

З

Я користаюсь з цього моменту, коли в суперечку встряє Леся, щоб припинити розпочату, досить таки двозначну розмову й переве­сти її на інші рейки. Я запитую Зину, що може означати ця підкре­слена її ворожість до «подібностей». Чи не знаходить вона, що за останній час ці слова «подібності» й «неподібності» зробилися її улюбленими словами? Вони набули для неї значення якогось термі­на, вона маніфестує цими словами. Який сенс цих маніфестацій? Звідкіля, хтів би я знати, Зина засвоїла звичку грати цими протиста­вленнями правдоподібного й неправдоподібного?

Зина виривається од матері, оббігає навколо столу, бере найближ­чого стільця й сідає проти мене. Вона радіє з того, що я звернув увагу на її улюблені слова й зацікавився ними. Вона сяє, вона щаслива. Вона, їй так здається, нарешті в моїй особі знайшла людину, що їй співчувати­ме. Вона сяє, як може сяяти тільки 17-лігня дівчина, на хвилину упев­нившись, що в світі все тільки покірний матеріал, з якого вона зможе ліпити вигадані постаті своїх химерних дівчачих фантазій.

—  Я дуже втішена, що Ви помітили мою нелюбов до правдоподібно­го. Ви повинні бути моїм спільником Ви, Іполіте Миколайовичу, будете за мене, за неправдоподібне, і заперечуватимете всі правдоподібності!

Але я розчаровую Зину своєю стриманістю. Я запитую:

—    Вам не випадає сулшіватись щодо моєї симпатії до Вас, але даруйте мені, Зино, я не розумію, чому саме я маю заперечувати пра­вдоподібності?

Зина почуває до мене найщирішу жалість. Вона хоче урятувати мене з полону погибельних оман, в якому я, на її думку, нудьгую.

—   Правдоподібне? Ви питаєте, що таке правдоподібне? Треба зне­навидіти все правдоподібне, бо воно тільки подібне на правду, але не є правда Ми ж шукатимемо самої тільки правди, а не її оманних подіб­ностей. О, Іполіте Миколайовичу, прилучайтесь до нас, що заперечу­ють правдоподібності і прагнуть неподібних, неправдоподібних істин.

І, міняючи патетичний тон гучних маніфестацій на тон особливої милої задушевности, вона додає:

—   Коли Ви прилучитесь до нас, я Вам подарую обіцяного торік ведмедика.

На носку Зининої лякованої туфлі тремтить блискуча пляма від електричної лямпочки. Виблискуючи променем вузького носка вузь­кої туфлі, Зина тріюмфує. Вона задоволена, що справилась з комен­тарем вишуканих і заплутаних словосполучень.

Я не зовсім поки що уявляю собі, чи жартує Зина, чи говорить сер­йозно. Я звертаюсь з проханням витлумачити мені, звідкіля взято всі ці неподібні вислови, урочисті проголошення, неправдоподібні фрази.

Так розмова переходить на особу досі мені невідомого поета Сте­фана Хоминського, і я довідуюсь, що, живши цього літа на підмо­сковній дачі, Тихменєви мали нагоду познайомитись там з поетом Стефаном Хоминським.

4

Стефан Хоминський мешкав у селянській лазні, носив діравий плащ, мав вигляд хворої, виснаженої, не зовсім нормальної людини, цитував німецьких романтиків і проповідував вогневе оновлення світу в полумї революційного катаклізму, загибель старого світу й прихід світу нового, хлопчика Месії з блакитними очима:

Далеко на сході розвидняється,

Сірий час робиться юним.

З                                       світлого барвистого джерела Ми п’ємо нове питво…

Fermi т Osten wird es helle,

Graue Zeiten warden jung,

Aus der lichten Farbenquelle Einen langen, tiefen Trunk..

Стефан Хоминський увечорі ходив вуличками села й, лякаючи псів, голосно читав новалісівські вірші німецькою мовою, а парубки проводжали його диким улюлюканням.

Зина, з патосом деклямуючи, цитує улюблену фразу Стефана Хоминського:

—   Шукаючи останньої істини, я, Стефан Хоминський, метр Гіль­дії деструктивістів, заперечую все правдоподібне задля вищої єдино істинної неправдоподібности.

—   Визнайте, — звертається Зина до мене, — що це сказано пре­красно!

Тимчасом Лесі Стефан Хоминський аж ніяк не сподобався: по- перше, він був розпатланий, неохайний і брудний, по-друге, якийсь гугнявий і, по-трете, надто чудний, мабуть, трохи навіть і божевіль­ний. Він жив з того, що лагодив дачникам взуття й пас селянам худобу. Дачники й селяни його підгодовували. Як пастух, він не витримував жодної критики. Селяни завжди нападали на нього за спаш й за виссане телятами у корів молоко. Взуття він лагодив так само кепсько, як кепсько доглядав і за коровами, і Зині, яка його протегувала, довелося вислухати не одну нотацію з боку Марї Семе- нівни за попсовані Зинині туфлі, що до них поет мав добрий намір прибити нові підметки.

Мар’я Семенівна не хотіла брати на увагу аргументацію, яку наводила Зина, що, захищаючи свого протеже, казала:

—   Ма, ти ж повинна розуміти, що поет не може добре лагодити туфлі.

Та Мар’я Семенівна навіть і тепер через декілька місяців не може примиритись з тим, що туфлі було попсовано.

—   Аджеж я казала не давати йому туфлі. Коли він поет, то хай і пише вірші, а не береться туфлі лагодити.

—   Але, — відповідає Зина, — він віршів не писав, а туфлі лагодив тільки тому, що був поет. Ти, ма, цього не розумієш…

—   Не розумію, доню, — згоджується Мар’я Семенівна. — За моїх часів все було трохи інакше й поетом називали людину, що писала вірші. У нас були свої погляди на це.

На Лесину думку, поет з нього, як і чоботар і пастух, був кепсь­кий.

—   Ви уявіть, Іполіте Миколайовичу, — апелює до мене Леся, — який може бути з людини поет, коли він кубіст, футурист, лефовець, пише заумною мовою і ніяких поетичних традицій і правил не визнає.

Тут у розмову з усією властивою їй експресією втручається Зина. Вона починає запевняти мене, що Леся розуміється на цій справі не більше, як мама. Треба дещо знати і вміти слухати сучасність та від­чувати її. Отже, з самого початку почавши, Стефан Хоминський не кубіст і не футурист; він деструктивісг, антисимволіст і антиімажи- ніст. Він проти подібностей, символів, відповідностей, того, що сим­волісти називають correspondances і, в чому їм наслідуючи, імажині­сти проповідують образи й образність.

Зині подобається повторювати ці навмисні слова й терміни, весь штучний і жеманний жаргон фахових літдискусій. Жаргонні слова літдискусій здаються їй такими екзотичними в своїй незагальній надзвичайності.

Стефан Хоминський уважав, що треба рішуче й остаточно розір­вати з усім попереднім періодом поезії. Як європейську гнилу бур­жуазну цивілізацію, так і мистецтво треба заперечити й знищити. В тартарари!.. В штаб Духоніна!.. Він не тільки проти Бальмонта й Блока, а й проти Єсеніна й проти Маяковського. Він проти всіх! Поетів до стінки! A lanterne!.. Усі на боротьбу з контрреволюцією літератури! Він, Стефан Хоминський, найлівіший: леф у лефі.

Руйнація мистецтва є шлях до ясности, — така філософія Стефа­на Хоминського. Дух руйнації — творчий дух, як учив він і Бакунін, а в мистецтві він і Писарєв. Стефан Хоминський уважав Писарєва за великого мислителя, бо Писарєв проголошував потребу знищити непотрібне чисте мистецтво.

В ідеальному царстві майбутнього, де все буде соціялізовано, не буде й не може бути фахових поетів, фахової поезії й літератури: там кожен чоботар може бути поетом і поет чоботарем. У суспільстві, просякненому поезією, поезію буде машинізовано. Стефан Хо­минський проповідував асинтетичне мистецтво майбутнього: пола­годжена туфля то, на його думку, найкраща поема, що її може ство­рити справді геніяльний поет. Геніяльному поетові й належить лаго­дити туфлі. Ця справа єдино варта гідности генія.

Стефан Хоминський називав себе справжнім поетом майбутньо­го, бо пас корів і не наслідував буржуазних поетів.

Зина розповідала з особливим піднесенням за Стефана Хоминсь­кого. В захопленні вона казала:

—   Стефан Хоминський — цілком неправдоподібна постать.

Я дозволив собі довідатись, звідкіля цей Стефан Хоминський.

—   Він — київський. Він і з Семенком знайомий, але Семенка за деструктивіста не визнає. Який, казав Стефан Хоминський, який у чорта поет і деструктивіст з Семенка, коли він, замість шити чоботи для селян, носить ботинки з перлямутровими ґудзиками і замшовим верхом, оспівує П’єро й має одривний календар за джерело, що, користуючись з нього, і складає свої твори.

5

Стефан Хоминський не тільки поет, але й художник. На останній московській виставці лівих Зина й Леся бачили два автопортрети Хоминського. Як розповіла Леся, на одному з виставлених полотен Хоминського було намальовано ніс, довге волосся, овал чола, пере­креслений двома перпендикулярними рисами, збоку рот, а під ротом очі й люльку; до полотна було прикріплено підошву, дратву й чоботарські інструменти. На другому були намальовані схема­тичні куби корів і схематизований Хоминський, при чому справ­жнє сіно, приклеєне до полотна, справляло враження непотрібної навмисности.

Поет дуже пишався з цих двох своїх автопортретів; він радів і казав, що ці два полотна в історії портретного мистецтва означають добу, злам: од майстрів Відродження та їхніх епігонів до ван-Гога і од ван-Гога до Стефана Хоминського.

Леся відмовлялася будь-що розуміти і в цих картинах Стефана Хоминського, коли їх тільки можна назвати картинами, і в цих його маніфестаційних проголошеннях, де не було іншого сенсу, окрім, на її думку, сенсу особистої пихи людини, що її загнано життям і приг­нічено власного остаточною бездарністю.

На селянській лазні, темній, порослій мохом, напіврозваленій, де жив того літа Стефан Хоминський, було прибито дві дощечки. Один шматок дикту повідомляв про те, що «Стефан Хоминський, великий поет і художник лагодить взуття чоловіче й жіноче за помірковани­ми цінами». В дужках меншими літерами було додано: («Ціни не потрібні»), А внизу каракулями хемічним олівцем було написано декілька слів, — визнання, вимушене й підказане безнадійністю: нема з чого жити, коротку фразу з трьох слів, формулу одчаю, коли відчуто останню безвихідність, бо нема ніяких замовлень і жоден замовник не приходить: «Я їм усе».

Друга ж дощечка була черговим фанфарним оголошенням Стефана Хоминського: «Тут мешкає метр Гільдії деструктивістів Стефан Хоминський. Він же — головний уповноважений надзвичай­ної комісії у боротьбі з літературною контрреволюцією».

Ці об’яви на диктових дощечках були за причину багатьох для Стефана Хоминського неприємностей.

Перше оголошення викликало в нього прикрі непорозуміння та палкі суперечки з фінінспектором, що зарахував Стефана Хоминсь­кого до дрібних кустарів, ремісників і пропонував негайно вибрати відповідне промислове свідоцтво. Фінінспектор аж ніяк не вважав на тезу VI славетного літературного маніфесту Гільдії деструктивістів, де стверджувано: «Деструктивісти повинні бути пастухами, чобота­рями, робітниками, ремісниками, бо вони великі поети великої доби». Не справляла враження на фінінспектора також і примітка друга до VI 1-ої тези: «Полагоджена туфля — найкраща поема, що її може створити тільки геніяльний поет».

Зина уперто обстоює своє нове захоплення:

—   Що з того, що та, Лесю, його не розумієш. Він не бездара, не шар­латан. Він культурна й рафінована витончена людина. Він — геній, що б ти не казала! Шарлатан не піде пасти корів, скільки б він не стверджу­вав, що мистецтво треба деструктувати. А Сгефан Хоминський пішов.

Леся сьогодні уперта не менш від Зини. На думку Лесину:

—   Стефан Хоминський пішов шити чоботи й пасти корів з голо­ду. Отже, йому більше нічого не лишалося робити.

Зина спростовує:

—   А хіба, шивши чоботи, він помер не з голоду?

Я перепитую:

—   Він помер?

—   Він при нас помер од злоякісної анемії.

Зина замовкає. Фіялкові очі Зини затьмарено дивляться в невиз­наченість. Слова падають у просторінь беззгучні й приголомшені. Приголомшені, вони розпливаються в вечірніх присмерках кімнати, розпадаються, губляться. Зина згадує за голодного поета:

—   Ma дала йому папині сорочки. У нього не було ніякої.

Леся:

—   Він божевільний.

Зина, не слухаючи сказаного Лесею:

—     На похорони приїздили з Москви два-три його приятелі, поети й художники. Були й ми з Лесею. Поети читали вірші! А над могилою повісили отії дощечки, що були на лазні…

6

Пішовши од Тихменєвих, я думав про те, що Зина переживає певну кризу, шукає нових вражень і досвідів. Зустріч з Хоминським, очевидячки, одкрила перед нею всю привабливість патосу деструк­ції, проповіді нищення, навчила її знати людей, що з послідовністю фанатичного ченця, ледве не з божевільною невідхильністю йдуть за уявленою метою.

Неправдоподібна постать поета з його чудним символом віри, з його не менш чудним та фантастичним культом майбутнього яви­лась відзначною віхою в історії Зининого розвитку. Це знайомство примусило Зину замислитись, штовхнуло її на нові шляхи, в нові форми влило її звичайну ескападність. На переломі, коли вона з дівчинки робилася дівчиною, вона стріла цю незвичайну людину, Стефана Хоминського, очарованого мандрівника, ніби вичитаного з Е. Т. А. Гофмана. (Як пригадуєте, 22-23-ого року панувала в літера­турних і театральних колах відроджена мода на Ё. Т. А. Гофмана.)

Зина відчула в собі жінку, її душа завагітніла душею жінки, і в цей момент внутрішнього глибокого переродження всієї істоти Зина дивилась на картини Стефана Хоминського, повторювала вірші німецьких романтиків, слухала лефівський vers-libre метра гільдії деструктивістів і неправдоподібні заперечення правдоподібного в його літературних маніфестах.

Тепер мені стає ясним деструктивний, vers-libre-ний сенс Зини- них розмов про дівоцтво, падіння, недоторканість, що його в той вечір так уперто розвивала й обстоювала Зина.

 

Леся, та вся вкладається в канонічну чіткість і клясичних строф 4- столового ямба. Для Зини, навпаки, характеристичний vers-libre, розір­вані рядки, поплутані слова, повна занедбаність метричних розмірів, галаслива безглуздість плутаних фраз, де кінець попереджає початок і де синтаксичну усталеність послідовної зміни головних і додаткових членів речення обернено в хаос сумбурної «вздиблености».

7

Другого дня над вечір, повертаючись трамваєм зі служби і сходя­чи на площі перед оперовим театром, я зустрів Зину.

Площа перед оперовим театром горбилась вигибами перехреще­них вулиць і танула в присмерках зимового дня, що згасав. Купи невивезеного снігу, навалені вздовж тротуарів, темніли в сутінках густим ультрамарином. Небо ще сяяло якоюсь особливо ясною, зеле­но-синьою, ніби серафічною прозорістю, яка буває тільки взимку й здається неймовірною. Така ясно-зелена, вся ніби пронизана світ­лом, далека прозорість мені іноді сниться і, прокинувшись, я думаю, що коли щастя й буває, то воно можливе тільки в потоках цього про­зоро-зеленого сяйва.

На тлі синього снігу різко викреслювався стрункий і чіткий Зинин силюет. Вона стояла коло штахетів скверика. З нею був Джек.

Джек не хтів лишатись на одному місці. Він уперто й настирли­во намагався зворухнути Зину, потягти її за собою. Упершись ногою в високому шнурованому ботинку об землю, злегка одкинувши назад напружене тіло й міцно тримаючи в правій руці натягнений ремінь, Зина змагалась з догом. Іноді почувши безплідність своєї боротьби, Джек обертався до Зини й гавкав, він умовляв відпустити його. Йому так хотілося б побігати…

Я підійшов! Зина простягла мені ліву руку в лайковій червоно- брунатній з білою каймою рукавичці. Перші запитання за звичаєм що нового в них дома, чи всі здужають, як Мар’я Семенівна, як Леся, чи не одержали листа від Олександра Владиславовича? Розмовляючи, ми трохи постояли на розі коло скверика.

Зина гуляла з Джеком і тепер повертається додому. Я запропону­вав провести її. Ми пішли.

Ми рушили, але Джек з того невдоволений. Він не хоче йти, він хоче бігти, а тому з усієї сили тягне Зину вперед.

Зина загрожує Джекові:

—   Джек, кинь тягнути. Йди спокійно! Вдруге я братиму бич і битиму тебе за твою неслухняність.

Погрози впливають на Джека Він обертається до нас і, широко роззявляючи пащу, починає переконливо гавкати: він не хоче, щоб його били.

—   А, ти не хочеш!.. Ну, то йди добре!

На хвилину дог утихомирюється, і йде урочисто й певно, не звер­таючи навіть уваги на фокстер’єра, що, пробігаючи повз нього, робить спроби завести з ним знайомство.

Джек іде спокійний і поважний: хіба ж може статися, щоб тако­го поважного пса били?! Він іде, свідомий своєї гідности.

Користуючись з хвилини, що Джек заспокоївся, Зина звертаєть­ся до мене з запитанням:

—   Вам не дуже сподобалися мої вчорашні розмови?

—  Мені?

Мене здивувало це запитання не менше, як і раптова з Зиною зустріч на площі перед оперовим театром. Знавши, коли я поверта­юсь з служби, Зина, очевидячки, чекала на мене. Чи не чекала вона навмисне, щоб продовжити вчорашню розмову?

Зина при всій своїй експансивності — замкнена натура: вона не любить одвертости і рідко переходить на щирий тон. їй не дуже подобається інтимність, в неї немає, оскільки це мені відомо, дуже близьких приятельок. Мені здається, що навіть усі її перебільшені максималістичні твердження завжди були тільки способом за зов­нішньо-навмисною формою ховати свої особисті внутрішні почуття. А тут сьогодні раптом, навпаки, це чекання на площі, шукання зустрічі, запитання, що натякає на одвертість! Трапилася хвилина щирости, якої сподіватимешся іноді роками і яка не повториться, може, ніколи! Що я скажу, що я відповім? Я перепитую:

—   Мені?

У мене немає слів! Мені завжди бракувало слів, а зараз я не нахо­джу жодного. Мені є багато чого сказати Зині, але я без слів.

Я відповідаю:

—   Не знаю, Зино, не знаю.

Зина кидає на мене допитливий побіжний зір, схоплює мою роз­чаровану щирість. Вона розуміє моє мовчання і вдячна.

Зина мені каже:

—   Ведмедики теж не знають!.. Мабуть, я таки подарую Вам якогось.

Чи не через те, зберігаючи дитячу любов до патлатих ведмедиків,

Зина ще й досі любить їх, бо вони вміють мовчати?

А потім Зина признається:

—  Я теж нічого не знаю!

Так, нічого не сказавши, ми сказали все! З безмовности родилося розуміння й близькість. Відновляє розмову Зина:

—■ Ви знаєте, Іполіте Миколайовичу, чий образ мене тепер най­більше приваблює? Це — Лариси Рейснер. Мені так хотілося б пов­торити подібний шлях від небезпек чеського фронту на Волзі до барикад на вулицях Гамбурга, а звідтіля на схід, в Афганістан. Коли варто жити, то тільки так: завойовувати новий світ…

—   Ви надто вільні, Зино.

—   Я — вільна… Та що з того, коли не знаєш, як ту волю здійсни­ти? Навчіть, Іполіте Миколайовичу!

—  Навчити? У мене, дорога Зино, одного немає: здібности навча­ти. Я вмію працювати, а щоб навчати, проповідувати, складати мані­фести, на те в мене бракує хисту.

Зина схоплює натяк на вчорашню розмову, на Стефана Хоминсь- кого й каже:

—   Ви, певне, зуміли б полагодити туфлі, і мамі не треба було б нарікати на мене, коли б за цю справу взялися Ви?

—   Авжеж! Я вмію лагодити туфлі. Навчився за голодні роки і непогано лагоджу.

—  І нові можете пошити?

—    І нові пошию, а от маніфеста з того приводу не складу й поетом не стану.

Зина задумливо міркує:

—  Мабуть, тому й поетом не станете й маніфеста не проголошу­ватимете, що зумієте пошити й зробити… Так ось, скажіть, що мені робити?

Що робити? Я згадую за себе, за дні й ночі, віддані невпинній праці, за ті солодкі хвилини високої втіхи, що її приносить доверше­ність напружених зусиль. Я озираю своє минуле, і протягом усього життя мого я бачу одне, тільки одне: працю, працю й працю. Що інше я можу порадити Зині? Про що інше я можу сказати їй? І я кажу:

—  Працюйте! Шукайте праці, що була б Вам до вподоби.

Але Зина стріває мої слова зі сміхом. Вона, висміюючи мене й мою пораду, відповідає:

—   Певне, Ви хочете порадити мені записатись на біржу праці, спробувати одержати картку безробітньої й шукати посади друкар- ниці в якомусь тресті? На все життя тобі буде одмірено: в прокуре­ній, наповненій галасом конторі квадратний метр, стілець, підставка для машинки Ундервуд і коло Ундервуда хусточка, сніданок, сумоч­ка і з дня в день, зміняючись, незмінна кипа паперів, що їх треба переписувати. А то одягнути Моссельпромівського картуза й прода­вати папіроси. Одне слово: «Нигде кроме, как в Моссельпроме».

З гіркістю я впевняюсь, що праця не приваблює Зину, для неї назавжди лишиться невідомим патос праці й офіра самозаперечен­ня задля праці. В мою свідомість ледве помітним почуттям прихо­дить думка, що ми ніколи не зможемо порозумітись з Зиною. Моє ніколи не буде її. Між нею й мною глуха стіна. Ми чужі й різні.

Розчаровано я запитую:

—  Вам не сподобалася моя порада?!

—   Ні, чому?.. Тільки я переконалась, що мама Вам, не турбую­чись, може довірити лагодити туфлі. А поеми на мій від’їзд до Китаю Ви, напевне, не напишете.

—  Ви? До Китаю? Що за чергова фантазія? Хіба Олександра Вла­диславовича мають призначити до торгпредства в Китай?

—    А Ви ще нічого не знаєте? — і урочисто Зина проголошує останню новину: — я хочу почати вчити китайську мову! Я написала папі, й він мені обіцяє прислати книжок з Москви, що їх там діста­не, і пише, що в «Міжнародній книзі» замовив мені англійські книж­ки. Допоможіть, милий І політе Миколайовичу, знайти в Києві яко­гось китайця, щоб учитися китайської мови…

—  Учителя знайти не важко, та це, на мою думку, безглуздя, чиста фантазія.

Але Зина палко обороняється:

—    І не фантазія, і не безглуздя! Я вирішила! Цілком серйозно… Книжку про барикади Кантона я писатиму. А Вам, коли Ви одружитесь з Лесею, пришлю з Китаю з найкращої порцеляни чайний сервіз, і Ви зможете його поставити в шафі поруч з бабусиною бонбоньєркою…

Здається, з цього часу й пішла ця, узаконена Зиною, фраза: «Коли Ви одружитеся з Лесею».

Ми підходимо до будинку Тихменєвих. Джек, побачивши, що прогулянка закінчується, не витримує своєї власної поважности. Поважність йому обридає. Він хоче настояти на свойому, щоб його таки відпустили побігати. Досі він робив спроби потягти Зину за собою, подужати її, тепер він міняє тактику й робить спроби рапто­во стрибнути, щоб вирватись.

—  Джек, підлий собако! Дарма! Не вирвешся!..

Зина швидко намотує ремінь, хапає дога за ошийник і з силою притискає голову. Перемога лишається на Зининому боці. Джек ска­вучить і махає хвостом: він визнає свою поразку.

Тепер йому лишається тільки покірно благати. Джек починає гавкати: він умовляє.

—   Ні, ні, ні, не пущу. Йди, куди сказано… Можеш не гавкати.

Коло парадного Джек робить останню спробу: він лягає на землю

і входити в парадне не хоче. На всі Зинині умовляння він лежить і не ворухнеться. Зина натягує ошийника і з зусиллями втягує пса в двері.

—  До побачення!

—  До побачення!

Двері грюкають.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.