ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

РОМАНИ КУЛІША — ВСТУПНІ УВАГИ

загрузка...

—   Необхідно, — казав Куліш, — повертатись іноді до первісної дикости.

Романтик, прихильник Руссо й проповідник руссоїстичної док­трини, Куліш проголошував необхідність повороту до «початків», до «джерел», до «первісности». Цю проповідь руссоїзму він сполучав з проповіддю хуторянства. Куліш казав про потребу для поета тікати до природи, і ці втечі з міста в самоту природнього життя були для нього втечами в хутірське життя. Хутірське життя Куліш робить джерелом «всех поэтических движений сердца», воно, — запевняє Куліш, — вираз найістотніших потреб поетової душі.

Основа його наукових та літературних студій, як каже сам Куліш, «была чистая любовь к человеку, к его простой сельской жизни» (Запи­ски о Южной Руси. — Т. 1. — С. 234). Головна теза Кулішевої ідеології це є твердження, що «простий люд варт, щоб ми його образу подобилися». Кулішеве народництво чи, краще сказати, народницьке його хуторян­ство було сентиментальною, згідно зі смаками того часу, та моралістич­ною проповіддю правдивого серця: «ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина».

Ця Кулішева філософія хуторянського життя, його своєрідна хуто­рянська рецепція руссоїзму має подвійний сенс і на подвійній основі ґрунтується: з одного боку, її обумовлено загальним характером та від­мінами українського громадського життя й руху 50 років, а з іншого — клясовою приналежністю та особистими умовами Кулішевого життя.

Проповідь хуторянства як панації від усіх лих міського життя (русифіковане централістичне місто протиставлено селу, що зберігає традиції національного життя) надзвичайно характерна для Куліша та для українських, після Кирило-Методіївських народницьких сус­пільних настроїв, дрібнопомісної та буржуазної інтелігенції.

Навряд, щоб в історії романтизму й романтичного світогляду ми стріли в будь-кого іншого отаке своєрідне, як у Куліша, хуторянське засвоєння теми втечі, пустині, відмовлення й природи. Ці ідеї Куліш стилізує в дусі 50 років, вони робляться наскрізь просякнуті манірою мислення українця з тієї доби, дрібного поміщика, що стоїть на межі міського різночинства, вже зв’язаний з містом, тільки ж зара­зом не остаточно розірвав із селом та землею.

На 50 роки припадає початок розвитку буржуазії, міського життя, торговельного й промислового капіталу. Гарячкова мрія про «мільйон» захоплює не тільки крамарів та промисловців, ба й різно­чинську інтелігенцію.

Радикал і лідер різночинського руху, що найкраще репрезентує 50 роки, надто першу половину 50 років, Некрасов з’єднував у собі заразом, з одного боку, народницький різночинський радикалізм, а з

 

іншого — прагнення капіталу. Так само й Куліш, напіврізночинець, напівдрібномаєтковий дворянин — з підозрілим, правда, дворян­ством — швидше виходець із заможнього козацтва, що перед ним лежав шлях міського різночинства, ніж «потомственный дворянин», Куліш культивував у собі переконання певного народовця і вкупі мрію про незалежний у 100.000 капітал.

Мрія про хутір на Лубенщині, ідеалізація дрібномаєткового «хуторянського» побуту в глухому степу були висновком з матеріяль- них обставин, наслідком неможливосте здійснити великовласниць- ку мрію про стотисячний капітал, про становище буржуа-рантьє, що переховує гроші в банку.

«У селянській країні місія буржуазії, — зазначає В. Коряк (Укра­їнська література. — 1928), — зробити з селянства свій резервуар, урятувати його для буржуазної цивілізації, організувати потужну фермерську верству, яка постачає сили міській буржуазії».

Отже, й Куліш підносить голос за дрібну та середню буржуазію, за дрібномаєткову шляхту, за заможне куркулівське селянство, за хуторян та хуторянство. Молода буржуазія українська, мавши проти себе воро­жу їй дворянську февдальну клясу, брала на себе оборону селянства.[1] «Інтелігенти — соціальним станом, вчителі, літератори, учені — фахом, панки — соціяльним походженням (за винятком Т. Шевченка та 3. Посяди), братчики, — як каже 3. Гуревич про учасників Кирило-Ме- тодіївського братства, — були ідеологами, виразниками громадських інтересів сільської дрібної буржуазії».’“

Усі Кулішеві міркування про матеріяльну обумовленість хутор- ної мрії викладено в листі до Мик. Дан. Білозерського.

—  Тут, на хуторі Зарозі, — писав Куліш з 26 червня року 1853 до Білозерського, — ми матимемо незалежний кусок хліба Отако я повинен віддавати перевагу холодному розрахунку. Я повинен зійти до смиренного хліборобського хутора й радіти, що можу їсти власні вареники й пити власні наливки.

Куліш у даному разі являє дуже цікавий тип, що ним відзначаєть­ся певний етап в історії економічних та господарчих стосунків в Україні. Перед нами дрібноземельний дрібний поміщик-хуторянин, що шукає заробітків і матеріальної підтримки в Петербурзі, в місті. Це було типове явище для 40-50 років і листи Кулішеві рр. 1853~54 досить виразно освітлюють цей момент: місто стає за джерело для капіталу, що його поміщики вкладають у свій маєток.

До 40 років поміщики їхали до міста більше для розваги, аніж з практичною метою. На контракти привозили зайві вільні гроші й купували здебільшого предмети розкоші, те, чого не можна було виробити в себе на селі. Місто залежало від позаміської ренти, воно було надбудовою над поміщицьким сільський господарством, адмі­ністративним центром. За 40, а надто за 50, років становище різко змінюється. Натуральне господарство не забезпечує поміщика: сільське господарство потребує субвенцій, а цих субвенцій доводить­ся шукати зовні, в місті, що рівнобіжно з тим, як розвивавсь торго­вельний капітал, ставало тепер економічно міцніше від села. Куліш із своїми спробами господарювати на хуторі, здобуваючи потрібні для господарства гроші в місті, працюючи в місті як журналіст і літератор, дає нам чудовий приклад «субвенційної» залежности села від міста

—   Ми, — писав Куліш в одному з листів із Петербурга 30 січня 1854 р., — улаштували грошові свої справи досить добре, так що буде чим господарювати в свойому хуторі. Тому що ми переважно за цим їздили в Петербург, то, почуявши, що в гаманці досить копійки — вирішили їхати зимовою дорогою.

Дрібнопомісне хуторське господарювання, даючи деяку можли­вість існувати, не давало можливости розгорнутись, не сприяло нако­пиченню капіталу. Воно було безперспективне. Отже, й Куліш оці­нює його, як «чепуху», як «смерть заживо».

—  Місяця два я займався хуторською господарчою «чепухою», — писав Куліш у серпневому листі року 1855.

Куліш належав до тих багатьох дрібних землевласників, що їх уже не задовольняли давні господарчі форми натурального дрібнопо­місного землеволодіння і що вони шукали життьових засобів, про­даючи не продукти праці своїх кріпаків, а свою власну роботу «за шматок хліба». Велике місто тягнуло до себе.            •

К. Маркс змальовує в «Комуністичному маніфесті» цей процес урбанізації суспільного життя на зламі від февдального ладу до буржу­азного. Він пише: «Буржуазія підпорядкувала село пануванню міста — Вона викликала до життя величезні міста, великою мірою збільшила міське населення супроти сільського і звільнила, таким чином, значну частину населення від ідіотизму сільського життя. І поруч з цією підле­глістю села місту вона поставила варварські та напівварварські країни в залежність від цивілізованих, селянські народи — від буржуазних, схід — від заходу. Буржуазія все більш і більш знищує дрібність майна, населення й засобів виробництва Вона згустила населення, централізу­вала засоби виробництва й концентрувала власність у небагатьох руках. Необхідним наслідком цього була політична централізація» (Комуні­стичний маніфест. — 1929. — С. 24—25).

Цей самий процес буржуазного переродження февдальної краї­ни зі значним запізненням відбувався і в Росії. В кріпацько-дво­рянській самодержавній миколаївській Росії селянська Україна поволі, але втягалась в коло нових буржуазних взаємин.

На прикладі Куліша з надзвичайною яскравістю можна бачити, як Куліш, дрібнопомісний землевласник, увесь час вагається між апологією «власних вареників» дрібного хутора та ролею власника друкарні, що закуповує машини в Берліні.

Кулішева фраза: «Я не бачу іншого способу підтримати себе в матеріяльному відношенні, як повернутись до Петербурга й про­давати свій час за шматок хліба», — типова фраза дрібного помі- щика-хуторянина, що володіє десятком кріпаків та сотнею деся­тин землі. У цій фразі чудово змальовано ту економічну ситуацію, що склалася була тоді не для самого Куліша. Але для переїзду з хутора до міста, що його вимагали економічні обставини, не було відповідних політичних умов. Для Куліша переїзд був би можли­вий тільки тоді, коли б у зв’язку з ліберальними, реформістськими повівами пом’якшала цензура і він мав би можливість розгорнути в столиці свою журналістську й видавничу діяльність.

Ліберальні реформи робилися в 50 роки життьовою необхідні­стю. Суспільство економічно перероджувалося, перебудовувалося, а політична структура держави найменшою мірою не відповідала цьому процесові. Історія економічної життьової боротьби Куліша виразно ілюструє цей процес, ще мало досліджений у працях наших соціологів та економістів. У нас більшою мірою досліджено історію селянської реформи та економічні підвалини відповідної політичної програми, але, власне кажучи, нічого не зроблено, щоб дослідити економічні фактори, що в обставинах озлиднення дрібнопомісної шляхти та розвитку різночинства стимулювали політичну необхід­ність ліберальних реформ.

Катастрофа року 1847, заслання в Тулу приголомшили Куліша, вибили його з колії.

Роки після повороту з тульського заслання — роки невизначено­сте, сумніву й вагань. Куліш не знає, що йому робити, за що взятись, де оселитись, якій справі віддатись: він, як кажуть: ні в сих, ні в тих.

—■ Человек, соскочивший с рельсов, — визначає він сам себе.

загрузка...

Він увесь час почуває себе під вражінням катастрофи року 1847: людина без власного ім’я, під постійним поліцайним доглядом.

—  Ой, лихо, всім так прийшлось, як тому Палієві в Сибіру. Зледа- щав же я, понурий, стареньким здаюся, — писав він 29/11-62 О. О. На- вроцькому.

Дворянство було віддано під догляд поліції, — зазначає М. Н. По- кровський (Русская История. — Т. IV).

Характеризуючи миколаївську Росію, Покровський цитує Кюсті- на, що був здивований з дисциплінованости російського суспільства. «В Росії, — писав Кюстін, — деспотизм працює завжди з математич­ною точністю, і внаслідок цієї останньої послідовности являється остаточне пригноблення. Обурюєшся, бачивши всю суворість цієї невідхильної політики. Але тремтіти, не значить зневажати: не знева­жають того, кого бояться». За Миколи І людина мусила жити погля­дами державця. Ясно, що в такій обставі не було місця для незалеж­ної й активної політичної думки.

Роки повного мовчання й важкої приголомшености зробили своє діло. Тютчевський заповіт мовчання («Молчи, скрывайся и таи и мысли, и мечты свои») виріс на ґрунті цих громадсько-політичних «безперспективних перспектив». Насмілитись перервати мовчання, скинути з себе ланцюги приголомшености було не легко, та й чи зумів Куліш їх колись остаточно скинути?!

Старий лад гнив, розкладався й смердів. Не було чим дихати від трупного смороду:

—   Ще ніколи, — писав Куліш в одному з листів р. 1857, — наше суспільство так не відчувало тягаря й гидоти мертвого трупа, що його воно тягає на плечах своїх. Навіть за часів Гоголя задушливий сморід розкладу старих основ не відчувався такою страшною мірою. Прий­дешнє сучасного покоління жахливе.

Події 1847 року зліквідували Кулішеву політичну активність. Громадські несприятливі обставини, поліцейський режим миколаїв­ського уряду не сприяли, надто в першій половині 50 років, розвит­кові будь-яких політичних ідеологій. Ліквідаторство, недовіра до революційної ініціятиви мас визначили напрям громадських кон­цепцій того часу.

«Н. Г. Чернишевський, — пише Плеханов, — не розраховував на народню ініціятиву ні в Росії, ні на Заході… Це була доба розча­рувань, що прийшли за руйнацієїо сподіванок, пов’язаних з рухом року 1848. Це доба, що відзначається тимчасовою, але повною пригніченістю західноєвропейського робітничого клясу» (Черни­шевський Н. Г. — СПБ., 1910. — С. 44, 285).

Тільки поволі переживалося ці настрої аполітичного ліквідатор­ства й надто м’якого й гнучкого опортунізму; хоч, треба визнати, вра- жіння р. 1847 були в Кулішеві такі міцні, що заперечити остаточно своє ліквідаторство, аполітизм і опортунізм він ніколи не міг. Згадай­мо остаточно й назавжди «зліквідованих» — Гулака, Оп. Марковича та інших Кирило-Методіївців, які вже ніколи не звільнились од почуття пригноблення. їх назавжди було вшсинено з колії.

Доба 50 років — доба «лишних людей», що не почувають соціаль­ного ґрунту під ногами. Віра Аксакова в своєму щоденнику занотовує:

—  Ми незадоволені, ми відчуваємо прикрість, але ми параліжова- ні. Можливо, що ця безсилість походить від того, що ми, як справед­ливо гадають, одірвані від народу, що до народу й не доходять причи­ни нашого обурення. А без народу, яка може бути сила в окремих особах і навіть верствах?

Це надзвичайно влучна оцінка тодішньої соціяльної і політичної ситуації; в руках опозиціонерів 5060 років, до якої б групи вони не належали, не було жодної реальної сили, що на ню вони могли б спертися в своїх антиурядових тенденціях.

М. Н. Покровський виразно з’ясував цю асоціяльність політично- громадських позицій того часу. Він пише: «В руках декабристів була реальна сила, за допомогою якої вони сподівались досягнути своєї мети, — цією силою було військо. В руках Чернишевського та його гуртка жодної реальної сили не було, — тут то й була ахіллесова п’ята російського демократизму шестидесятих років. Про робіт­ників ніхто й не гадав: суспільне значіння пролетаріяту зрозуміли в Росії, та й то не всі; тільки згодом, років на п’ятнадцять пізніше. Спробували дійти до селян, але на допомогу самих селян можна було розраховувати тільки в більш-менш віддаленому прийдеш­ньому».[2]

Коли в 60 роки бракувало соціяльного ґрунту, то що говорити за п’ятдесяті?! Брак реальних активних соціяльних сил повинен був обумовити розвиток відповідних ірреалістичних, асоціяльних і пасивних теорій, де політичну акцію було б замінено на моральні й етичні абстракції, де б центр ваги було перенесено з мас на окрему людину, з акції на інтелект, з буття на думку. Свідомість безсилости й параліжу примушувала деформувати свої прагнення.

Непевність економічного становища, постійні хитання між містом і селом, між Петербургом і Україною, невиразність соціаль­ної приналежносте, — дрібний поміщик, дрібний буржуа, буржуаз­ний інтелігент, — визначили таку ж невиразність ідеологічної лінії Кулішевої.

—   Сили общественної, — писав Куліш у листі з 30 березня р. 1857, — тепер немає.

—    Дика ще наша сторона, — пише він в іншому листі, що та пуща віковічна. Ще чи не вперше цюкнула сокира. Багато, багато діла! І туга хватає за серце віка, що луна йде пущею од його цюкання. Ой хто в лісі, обізвися! Не багато обізветься людей, шумить, гуде дика природа!

Громадської української думки в 50 роки не було зовсім; були самітні одиниці. Тут джерела тих особливостей громадської роботи, що дивують і дивували нас у Куліша. Тут причина й коріння Куліше­вої громадської неврівноважности, його асинтетичности.

Переводячи громадську роботу, Куліш працював сам. Він сам у дикій пущі, піонер з важкою сокирою — таке образне самоуявління Кулішеве. Миколаївська еноха — це роки лункої та пустої тиші нав­коло рідких та небагатьох борців із самодержавством. Це епоха, коли носії нових відносин, борючися, наштовхувалися на глухе, поча­сти індиферентне громадянство, почасти на громадянство, що з остраху приховалося. Ця політична й громадська індиферентність ґрунтується на тій економічній депресії, що так характерна для 20—30 років і яку російська економіка почала переборювати тільки в 40 роки, що, звичайно, не могло ще цілком виявитися в політично­му житті Росії 40 років (Гуревич 3. — С. 95).

Куліш не відчуває своєї залежносте від суспільства, від громадсь­кого попиту на ідеї. Навпаки, він переконаний, що на ідеї, які він викохав і виплекав у середині себе, якраз жодного попиту з боку сус­пільства й немає. Він пропагує ідеї супроти суспільства, виступаючи проти суспільства. Розрив із суспільством був умовою успіху тих ідей, що їх він проповідував.

—  Усе перемоскалилося; рідного краю ніхто не знає й ціни йому не зложить (30/1II—57).

Української громадськосте немає, її треба створити. Попри всі свої антигромадські звички, Куліш більше, ніж хтось інший, зробив у 50-60 роки для того, щоб створити українську громадськість.

Улюблена Кулішева думка, що її він не раз повторює, це думка про смуток і скорботу праведних і про викуплення людства через страждання пророків, що мають проректи людству вищі «Божі» істини.

В цій атмосфері одірваности, де бракувало громадськосте, розви­валася свідомість безґрунтовности, незв’язности, безглуздя.

П. О. Плетньов казав Кулішеві, що всі його сподіванки на націо­нальне відродження України — «безглузді».

Куліш не заперечував цього. Так! Те, за що він змагається, безглуз­де, але саме через це він і бореться. Хай живе безглуздя, бо в ньому живе зерно величнього прийдешнього. Те, що зараз здається безглуз­дим, воно здійсниться через 10,15,100 років: безглузде тепер опанує згодом всесвіт.

—   Ви, — писав Куліш до Плетньова 3 квітня 1857, — маєте ціл­ковиту рацію, кажучи, що мої наміри безглузді. Коли б вони не були такі, то їх і не було б зовсім! Чи багато з того, що я хочу зробити, пощастить здійснити, це знає сам Бог; але, загубивши віру в необхід­ність моїх робіт, життя так само загубило б для мене всю привабли­вість.

Не суспільство стимулює Куліша, а він намагається стимулювати суспільство. Він утворює громадську опінію, розбуркує національну свідомість, іде супроти тих, що втратили свідомість себе як нації, а тому, йдучи проти, всупереч, його світогляд є певною мірою те, чого нема, абстракція, утопія, романтична мрія.

Для Куліша з українського суспільства була фікція, не даність, а завданість. Від перших років своєї діяльности він знав, що для того, щоб громадську думку створити, щоб стати національним трибуном, для цього йому треба йти проти денаціоналізованого суспільства, розірвати з ним. Тут є громадська логіка Кулішевих антигромадських позицій.

Розрив із суспільством — провідна лінія суспільної акції Кулішевої.

—   С обществом, к которому мы принадлежим, — писав Куліш в листі з 8 квітня р. 1853, — мы разлучены огромным неравенством состояний, мест, возглядов на вещи.

Звідсіля й ота Кулішева «байронічна» самота, поза метра, знева­жливе ставлення до оточення. Він рвав з сучасністю, щоб творити прийдешнє.

В.  Коряк (Українська література. — 1928) визначає Куліша як організатора та першого ідеолога буржуазної української літерату­ри. Куліш виступив у цій ролі ще за часів кріпацтва, тобто в ті часи, коли буржуазія українська тільки починала виростати, оформлятись в певну клясу, диференціюватись і відмежовуватись, конструювати свою ідеологію й політичну програму.

Початкова доба початкових оформлень, неостаточна диференці­йованість, приналежність Куліша до «середньої кляси» — все це

 

обумовило недостатню чіткість соціяльно-політичних поглядів Кулі- ша, його вагання, ухили, політичне та ідеологічне угодовство.

Кулішеві було заборонено друкуватись. Він мусів писати анонім­но або ж під псевдонімом «Микола М.».

Ім’я Миколи Макаровича було для Куліша тим шифром, що під ним він ховався від уважного зору «милостивого благодетеля» Леон- тія Васильовича Дубельта, начальника III Відділу.

Куліш ховався під шифром не тільки зі своїм авторством, а й з дум­ками своїми. Зважаючи на цензурні заборони й перешкоди, йому доводилося погоджувати свої писання з вимогами офіційної благона­дійносте. Всі його твори — шифровані й псевдонімні. Для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами автора й виконанням, між зовнішньою тенденцією твору й внутрішнім розу­мом фактів. Куліш силувавсь писати в офіційному дусі, щоб офіційною благонадійністю прикрити й покрити, врятувати неблагонадійну дво­значність фактів, що він їх малює.

Псевдонім як спосіб літературної творчости, маскування як пев­ний спосіб художнього стилю характеризують творчу маніру нашо­го письменника.

У прикровенній, підцензурній, тій, що ми її тепер знаємо, редак­ції історичний роман Кулішів з доби «смутного времени» «Олексій Однорог» — це «українські легітимісти 300 років назад», це нібито певна спроба довести миколаївському урядові, що українці і в заві- рюхах революційної хуртовини залишаються вірними синами «пре­стола и отечества» і в свойому вірнопідданстві ніколи не зрадять законного «Бориса» задля самозваного «Дмитра».

Звичка до компромісів, опортуністичне пристосування до політич­ної ситуації, постійне писання листів і прохань до III Відділу, до Орло­ва й Дубельта, цей стиль навмисних і натягнуто-перебільшених упев­нень у своїй благонадійності позначився й на Кулішевій творчості.

«Офіційно» головний герой Кулішевого романа, боярич Олек­сій — легітиміст, прихильник царя Бориса, «неофіційно» — тому спричинилися події, випадок, зовнішні причини й незалежні від героя й автора обставини, — він не тільки опиняється в таборі у сам­озванця, а ще й рятує «Димитрія» від небезпеки. Куліш зробив усе, щоб з’ясувати для цензури появу Однорога в бунтівників простим випадком і тим захистити себе від можливих закидів та обвинува­чень у неблагонадійності. Наміри в Куліша найкращі. Що ж він може зробити, коли події були такі неблагонадійні? Куліш шифрує зраду Олексія Однорога. Зрада Однорога шифрована й псевдонімна, як псевдонімнйй сам автор.

Із  розриву між тенденцією й подіями Куліш робив для себе не тільки спосіб захиститися від цензури, а й спосіб творчости. В основі його творчости, як і в основі творчости кожного романтика, лежить розлад між замислом і виконанням, між мрією і дійсністю, між осо­бою і середовищем, думка про невтіленість мрії й недосяжність Далекої й Невідомої.

Уже критик «Москвитянина» Б. Алмазов свого часу підкреслив, що для автора «Истории Ульяны Терентьевны» і «Якова Яковича» властивий оцей розрив між замислом та виконанням.

—  Это, — писав критик про Кулішеві повісті, — прекрасные меч­ты и образы человека, который еще не научился облекать их в соот­ветствующую форму.

Та Б. Алмазов помилявся, коли гадав, що ця «недокінченість» і «невтіленість» є авторова хиба, що джерела розриву між наміром та здійсненням молена пояснити саме невмінням та письменницькою недосвідченістю молодого автора.

Невтіленість, половинчатість та нерішучість, розрив між зами­слом та здійсненням, мрією й життям є найхарактерніша й найвід- мінніша риса художньої творчости Куліша, його соціяльно-політич- ної ідеології, його особи.

Це його стиль!

Куліш такий самий в своїх вчинках, в своїх коханнях, в своїх тво­рах і в своїх соціяльних орієнтаціях.

Куліш свідомо культивує «невтіленість», «розлад» і «розрив». Як в «Олексії Однорозі» або ж «Якові Яковичі», так і в своїх взаєминах з Лесею Милорадовичівною, Глібовою, Марком Вовчком, Рентель він свідомо культивує «невтіленість» і «розрив». Він свідомо йшов на те, щоб ствердити розлад між прагненням і втіленням цих мрійних прагнень в певних образах, в дійсності, в особах: неможливість здій­снити мрію про любов.

Розрив між тенденцією і здійсненням — це не тільки формаль­ний момент у Куліша, не тільки композиційний спосіб. Способом розриву, десинтезаціі (Куліш людина «без синтезу») користувався Куліш скрізь і завжди. Спосіб розладу між замислом та виконанням був спосіб його літературного й соціяльного мислення.

Що цей розлад Куліш цілком собі усвідомив і, усвідомивши, ствердив як неминучий мистецький висновок із зовнішніх громадсь­ко-політичних обставин того часу, про це ми якнайкраще довідуємо­ся з власного Кулішевого листа до М. Д. Білозерського. Куліш писав про свій роман «Олексій Однорог»:

—   Не раджу Вам читати його в друкові, коли Ви хочете читати справжній твір автора. Може, можна буде переслати Вам власно­ручний рукопис… Що робити, коли автор безсилий змагатись з егоїстичним духом свого віку.

У ці ліквідаторські роки після катастрофи р. 1847 Куліш з виз­нанням власної «безсилости» виразно ставав на шлях ліквідаторства й ліквідаторської опортуністичної погоджености.

Гніт царського самодержавства, що рішуче розгромило перші паростки українського національного руху, Кирило-Методіївське братство, кволість початкових етапів розвитку української буржуазії обумовили вагання Кулішеві, нечіткість його ідеологічних спрямо­вань, непослідовність його поглядів і нерішучість його вчинків.

Протест проти реакційної політики миколаївського уряду, що його важкий гніт аж надто гостро відчував на собі Куліш, перебуваю­чи під доглядом поліції, цей протест набуває в Куліша не так полі­тичних рис, як морально-філософських. Невдоволення з політичного ладу залишається в Куліша «культурницьким», «ідеалістичним», «аполітичним», «боротьбою за слово». Куліш ухиляється в мораліза­торське культурництво, що служить, — як зазначає Плеханов, — «ідеальним» виходом з того становища, з якого не можна вийти шля­хом «реальним».

Політична програма Кулішевого українофільства — це проповідь боротьби за слово, моралізаторська проповідь «правдивого серця», ідея «хуторянства», компромістичне вагання між містом і селом, — це анемічні думки, нетривкі позиції, сумнівні оцінки.

З моралістичною проповіддю «добра» й «добрости», просвітни­ком виступає Куліш і в своїх романах. Культурництво — основний тон його взаємин з жінками. Як у сфері політичної акції він обмежу­ється «боротьбою за слово», «проповіддю слова», так само і в кохан­ні він обмежується листуванням з коханою жінкою, «словами», уни­каючу зустрічі, побачення, рішучих, остаточних кроків. Він утриму­ється здійсняти кохання: він шукає «ідеальних» виходів з кожної романічної ситуації, дарма що шлях «реального» кохання зовсім не був би для нього неможливий.

Його кохання — це моралізаторство й менторство, культурниць­ке «просвітництво». На всіх романах Кулішевих виразно позначила­ся ця його тенденція «просвіщати» кохану жінку.

Ми звикли вірити в фікцію «я», в фікцію індивідуального й інди- відуальности, підтримувати в собі і в інших ілюзію особи й особисто­го. Тимчасом «я» тільки функція суспільства й кляси, політичних обставин, економічних умов, тільки частина й частка загального соціяльно-виробничого процесу.

Про кохання говорять як про інтимну справу людини, про зам­кнену ізольованість любовних переживань, про внутрішню зосере­дженість почуттів.

Поети звичайно описують любовне переживання в його косміч­ній абстрактності, в його абсолютній піднесеній незалежності.

Поети творили ілюзію кохання, як ілюзію абсолютного почуття. Насправді можна було б говорити тільки про соціяльну обумовле­ність і соціяльну умовність любовного інстинкту. Кохання не є інди­відуалістичні переживання. Переживання індивіда, — воно є соціяльно обумовлене почуття; гак само як і біологічно’, статевий потяг не є індивідуалістичне переживання, воно є прояв родового інстинкту, — отже, заперечення індивідуальної самостверджености.

Кохання є соціяльне почуття. Воно деформується під впливом суспільних взаємин, клясової ідеології, смаків, мистецьких ілюзій. Досить переглянути історію Кулішевих кохань, познайомитись з його інтимним листуванням, щоб переконатись у цьому. Стиль Кулі- шевого кохання — функція соціальної чинности.

Гніт суворого миколаївського режиму тяжить над Кулішем не тільки в сфері його мистецької й політичної діяльности, а й у сфері його індивідуальних настроїв і переживань. Не тільки в своїх ідеоло­гічних переконаннях, але і в своїх найінтимніших переживаннях, в своїх романах він «детермінований», «невільний», «обумовлений», «функціональний», він цілком у владі соціяльно-політичної депресії.

Усі Кулішеві романи — абстрактні, вигадані, деформовані, іде­алістичні.

Куліш звик ховатись не тільки зі своїми політичними поглядами, а й з любовними мріями. Він звик їх змінювати, затушковувати, ніколи одверто й до кінця їх не висловлюючи.

Історія Кулішевих романів — це історія спроб заховати свої думки, деформувати свої прагнення, зробити свої любовні визнання «льояльни- ми» й «моральними». Як у своїх політичних поглядах Куліш ухиляється в моралізаторство, «просвітництво», в проповідь «слова», так само і в своїх любовних пригодах. Його кохання — його менторство й мораліза­торство, вияв його «євангелістичного просвітительства», пророцького месіянства Він свідомий своєї безсилости здійснити свою любовну мрію.

Політична забороненість, соціяльна депресія, громадське бан­кротство, творча примушеність, необхідність ховатись за псевдоні­мом, друкуватись incognito — такий Куліш скрізь і завжди.

Як у своїй творчості він мусів вважати на цензурні заборони, мусів погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійно- сти, — такий він був і в своїх романах. Він не звик іти навпростець. Він звик обминати й погоджувати. Усі Кулішеві романи — зважені, погоджені; усі вони компромісні й опортуністичні.

Він погоджує з вимогами офіційної благонадійности розмови з Леонтієм Васильовичем, як і розмови з Лесею Милорадовичівною.

«Погодженість» — друга натура Кулішева.

3. Гуревич у книзі про кирило-методіївців «Молода Україна» (X., 1928) каже про «обмеженість, половинчатість та нерішучість, що лежить на соціяльній фізіономії кирило-методіївців». Перегляньте любовне листування Кулішеве: на його взаєминах із жінками, на його найінтимніших поривах і рухах серця лежить прикмета тієї самої обмежености, половинчатости й нерішучости. Куліш вагається не тільки в своїх соціяльно-політичних орієнтаціях і поглядах, але і в своїх закоханостях. Він опортуніст у романах і в громадському житті. Ліквідаторство й ліквідаторські тенденції виразно позначили­ся на його діяльності як лідера українського громадського руху, вони ж визначають і інтимний бік його життя.

Куліш — романтик!.. Г. В. Плеханов у своїй статті «Мистецтво й громадське життя», аналізуючи окремі факти з російської та фран­цузької романтичної літератури, визначає соціяльну природу цієї літературної течії, як таку, що в її основі лежить «розлад між митця­ми та громадським середовищем, що їх оточує».

Це вихідне твердження плехановське треба мати на увазі завжди, досліджуючи Кулішеву творчість, ідеологію й життя. Ми казали, що для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами авторовими і виконанням, між зовнішньою тенденцією й внутрішнім сенсом фактів. Цей самий розлад ми спостерігаємо і в романах Куліша. Він ніколи не наважується одверто заявити про свої бажання, про свою хіть, одверто проявити свою змисловість: розкри­ти себе, розкрити жінку. При зустрічах із жінками він залишається «безчувственним», він одягає маску офіційної благонадійности.

—  Під моєю сумною поверховністю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала! — пише Куліш в листі до Лесі Милорадо- вичівни з 22 лютого року 1859.

Оця протилежність «поверховности» й «душевної глибини», оцей розлад між зовнішнім виглядом і внутрішньою приголомше­ною пристрастю — такий був Куліш і ця двоїстість, суперечливість, несталість кидалися в вічі при першому знайомстві з ним.

Палкий і водночас стриманий, пристрасний і методичний, подіб­ний на пастора чи на вчителя, людина формул, замкнений у виробле­них формулах!« У Кулішеві вражало це поєднання палкої натури з менторством і педантичним провінціалізмом.

—   Людина він палка, — описує Куліша Віра Аксакова, — але він замкнув себе в якийсь методизм способів («приемов»), навіть розмо­ви й почасти думки. В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм, тимчасом, як під цим чути пристрасну нату­ру, що її, проте, як здається, перемагає досить міцний характер.

Чудний чоловік цей Куліш, — каже в іншому місці Віра Аксако­ва, — що за плутанина в нього в голові різних понять, а в душі різних прагнень.

Людина мінливих поглядів, хистких настроїв, розбіжних і неко­ординованих, Куліш мав надзвичайно вражливу, рухливу й імпуль­сивну вдачу [3]

Він доводив до крайніх границь логічну нитку свого настрою, не рахуючися ні з чим і тимчасом під якимсь випадковим вражінням здібний був від усього відмовитись і замкнутись в собі.

Історія Кулішевих романів це й є історія захоплень і зречень, поривів і здержаности, палкої пристрасти і німотного мовчання. Він кохав, але він не знав щастя здійсненого почуття.



[1] Селянство, переходячи процес буржуазного переродження, відокремлювало за­можну буржуазну верхівку, що, нагромаджуючи капітали, поповнювала своїми вихідцями клясу торговельної та промислової буржуазії. Вже цього одного виста­чало на те, щоб «турбуватись» за селянство, щоб узяти на себе політичну оборону його інтересів. До цього долучався ще й момент боротьби української буржуазії супроти русифікаційних впливів царського державного апарату та конкуренції руського капіталу. Українське селянство, що не піддавалось русифікації, цупко трималось своєї рідної мови; його буржуазна куркулівська верхівка, що жадібно нагромаджувала капітал, могла правити за добру опору в боротьбі української бур­жуазії за національне самовизначення українського дрібного та середнього капі­талу (Христюк П. Домарксівська доба в освітленні Квітчиної творчости//Квітка- Основ’яненко. Збірник. — Харків. — 1929. — С. 6).

[2]  Русская история. — Т. IV. — 1925. — С. 150—151. Свідомість одірваности від народу була й у Куліша. «Ми, — писав він в «Епілозі до «Чорної Ради»», — мало знаємо народ; ми тримаємо себе в стороні від нього, ніяк не належачи до його суспільства». Ці засте­реження Кулішеві треба мати на увазі, оцінюючи народництво 50 років. Про тему «одрізнености» від «простого люду «українського»» див. також у «Передньому слові, до громади»//Хата. — 1860. — С. XIII.

Селянська теорія Кулішева — руссоїстична: він підходить до українського селянина як до того «ідеального дикуна», що його проповідували Руссо, Шатобріян, німецький романтизм, утопічний соціялізм тощо, — як до ідеальної людини, що зберегла свою при­родність, простоту, близькість до первісних праджерел і лишилася не зіпсованою від штучної цивілізації.

Ддя Куліша селянин не «чернорабочий пахарь», а втілення людини в її абстрактному ідеальному значінні: «Человек в полном значении этого слова». Він розглядає селянина поза категоріями соціяльних та економічних взаємин, тобто свою селянську науку тлу­мачить не як соціяльно-економічну теорію, а як філософсько-етичну доктрину. Його народництво — моралістичне, витворене під безпосереднім вражінням Квітки.

Селянство в народницькій, романтичній доктрині слов’янофілів та українофілів 50 років було ідеологічною категорією, ланкою в філософській системі, аргумен­том, що ним обґрунтовували й на нього посилались слов’янофіли, висловлюючи свої групові соціяльно-політичні розрахунки. Народ був опозиційним протиста­вленням певних дворянських груп тій ненародніи ненаціональній «німецькій» урядовій бюрократії, що захопила в свої руки державний апарат. Народницька ідеологія слов’янофілів 50 років була клясовою негацією миколаївського держав­ного режиму, що одсовував дані групи од участи в урядовому й державному житті.

[3]   Грушевський М. Соїряльно-традиційні підоснови Кулішевої творчости//Україна. — 1927.-Кн. І-ІІ.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.