ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

РОМАНИ КУЛІША — Розділ І ЛІТО РОКУ 1856

загрузка...

1

Романи Куліша з Милорадовичівною, Марком Вовчком, Глібо- вою, Ганною Рентель — ті Кулішеві романи, що про них ми маємо певні відомості, припадають на другу половину 50 і на початок 60 ро­ків, на час від року 1856 до року 1862.

Кулішеві було вже тоді 38—43 роки… Отже, його романи — це романи зрілої, літньої людини, якій уже під сорок і за сорок, яка в своїй громадській і літературній діяльності переживає розквіт творчих можливостей, здійснює найкращі прагнення й найпри- надніші мрії молодих літ, стверджує своє соціяльне призначення, але в інтимному, особистому житті гостро і гірко починає відчува­ти сердечну зів’ялість, хандрливу втому, дражливу й знервовану байдужість.

Усе в житті, в почуттях, в пізнаннях здається пізнаним, відчутим і нецікавим; усі думки продуманими, усі книжки прочитаними. Дні минають за днями все непомітніше, одноманітніше й швидше. Жит­тьова путь стомлює, як проста путь без цілі: порожня просторінь, безкраїй обрій, блискучо відполірована площина без тіней, бездоган­на геометрична конструкція. Картон, лак, дерево, вапно, скло.

До кохання примішується почуття гіркости, навмисности, при- мушености, надто гіркої гіркости, тієї гіркости, що викликає підоз­ру в щирості й отруює почуття. Серце спустошено, почуття озлидне- но. Почуття не так переживається, як конструюється, з безпосе­реднього переживання обертаючись в логічну схему. І що гіркіше відчуто цю спустошеність серця і порожнечу душі, та пристрасніше сподіванка знайти оновлення в молодому дівочому коханні!..

У своєму самотньому чернечому кабінеті, заваленому інкунабу­лами, Фавст, упевнившись в суєтній нікчемності пізнань, мріє про Маргариту, про живе життя серця; але в полоні попільного тліну зот­ліли почуття, і кохання дівчини він купує, продавши душу дияволові.

Отак-о й на всіх «фавстівських» Кулішевих романах лежать прикмети трагічного й похмурого, нерадісного й тяжкого безочаро- вання, прикмети зневір’я, сумніву, хитань, спустошености, втоми, непевности, зотлілих оксамитів і вицвілих саєтів, осінніх скарг, вечір­ніх життьових присмерків.

Людина плекає в собі ілюзорну й сумнівну сподіванку заперечи­ти те, що єсть, і відновити, що вже давно вицвіло й спорохніло.

Після Севастопільської катастрофи й смерти Миколи І, коли політична й громадська обстанова набули сприятливих форм і з Куліша була знята заборона друкуватись, він на початку року 1856 (лютий) переїхав до Петербурга й там оселився, енергійну літератур­ну й видавничу діяльність розвинувши.

Розвинути свою діяльність Куліш зміг у тій мірі, в якій він одер­жував з України грошову допомогу від великих землевласників-по- міщиків, переважно Тарновського й Галагана. Користуючись з цієї допомоги, Куліш видав «Записки о Южной Руси», «Чорну Раду», «Проповіді» Гречулевича, «Граматку» й інше, всі ті книжки, що їх видання означає перші етапи й досягнення в історії українського громадського руху 50 років.[1]

Почуваючи під ногами певний матеріяльний ґрунт, сподіваючись на дальші політичні й цензурні полегшення, Куліш годі тоді склада­ти пляни господарювання на хуторі, на що протягом останніх трьох- чотирьох років він скерував усі свої надії й усі свої життьові розра­хунки.

Тепер, за кращих громадських обставин, він на деякий час кидає проголошувати як панацею од усіх суспільних і особистих зол «ідею хуторянства», що до неї він завсігди повертався, коли скрутні зов­нішні умови не давали підстав розраховувати на будь-що ліпше.

Тепер оселяється він у великому місті і замість того, щоб копа­тись у власному садку в Зарозі, садовити на хуторі липи, яблуні й вишні, сіяти гречку й жито, купувати волів і сваритись з кріпаками, дбає про організацію друкарні, купівлю машин, налагодження збуту виданих книжок, утворення українського культурного ринку й широкого культурного споживання.

Фраза, сказана в Кулішевому листі 2 серпня 1856 р.:

—   Тепер мене прив’язано матеріяльно й морально до Петербур­га, а душа моя прагне в Україну за поетичною поживою! — надзви­чайно влучно виявляє відношення Куліша до України після того, як він осівся в Петербурзі.

Він свідомий, що його теперішній зв’язок з Україною — зв’язок суто естетичний. Він не відчуває матеріяльної залежности від «хуто­ра Зарогу»: він економічно залежить од Петербурга, зв’язок же з хутором не виходить для нього за рамки «незаінтересованої насоло­ди». Перебування в Єсмані, Мотронівці, Зарозі, Черкасах, Качанівці, Линовиці, Сокиринцях і тд. — це тільки джерела поетичних над- хнень.

—  Самотній працівник! — казав про себе Куліш в одному з листів своїх.

Куліш працював з ентузіазмом.

Він був великий працівник, бездоганний робітник.

Він міг робити по 14 годин на добу, він працював над силу, зги­наючи над столом своє тіло, створене жити на свіжому повітрі, на хуторі серед лісів і степів. Перевантажуючи себе працею, він прац­ював без спочинку й перерв, він з’єднував у собі упертість фанатич­ного писаки з безкорисною працездатністю, вартою великих уче­них, і з інстинктивною ретельністю бджоли чи майстра.

Час у Куліша був розподілений, як у старого німця.

Він видавав твори й листи Гоголя й до нього щодня носили З4 аркуші корект із друкарень; водночас він друкував «Чорну Раду» українською мовою та другий том «Записок о Южной Руси». «Рус­ская беседа» надсилала йому коректи «Чорної Ради» російською мовою; до того ж він улаштував власну друкарню, готував до друку дві книжки, що ними мала дебютувати його друкарня, укладав вели­чезний збірник народніх пісень, клопотався з’єднати в один два слов­ники української мови, переробляв написаний у Тулі роман «Шука­чі щастя», вів величезне листування, розсилав передплатникам свої видання, возився з небожем Гоголя Трушковським, що збожеволів, готувався до подорожі по Европі, помічав у різних книгах місця, що їх для нього виписувано, мусів ходити по впливових особах в цензур­них справах та інше, та інше…

Робота, робота й робота!..

Дзвінки, листоноші, одвідувачі, посланці, метушня, вогкі шпальти корект, папери на конторці, на столі, на стільцях, на вікні, гори папе­рів на шафі, на полицях, купи рукописів, громаддя видрукуваних аркушів і зброшурованих книжок.

Коли б у добі було не 24 години, а 36 і 48, то для кожної хвилини цього подвоєного дня, потроєної ночі знайшлася б праця і разом турботна думка, що для праці бракує часу.

Та, попри всю Кулішеву енергію, напружену ентузіястичну діяльність, і він знав тягар кімнатної замкненої самотности, втому, відчай, ледарство, нудьгу, той прикрий настрій ніякової й тяжкої розгублености, коли бажана праця здається прикрим при­мусом і небажаним обов’язком, а всі люди навколо нього ницими й низькими дурнями, людцями, що псують йому життя своїм без­глуздим втручанням.

Вищою з приступних життьових утіх здавалась йому можливість: нічого не роблячи, лежати в блаженній півдрімоті на канапі.

—   У мене, — казав Куліш про себе, — безодня хохлацького ледар­ства, і полежати на боці, нічого не роблячи, для мене найвтішніша з насолод.

Він каже про вихор, що мете його:

—   Тіла мого не стає на ту кипучу роботу, котора вихорем душу мою сюди і туди мете, не нездужаю я, ходжу я, розмовляю я, діло роблю я, а щодня мене убуває, убуває. Тепер зосталось од мене тіль­ки подобіє, що був колись чоловік!

—   Сидю за працею, — розповідав Куліш про себе, — і томлюсь, як на панщині. Та години, віддані праці з примусу, хоч як вони не прикрі, можна назвати щасливими супроти тих годин, котрих я не знаю куди дівати: не читається, не пишеться; дома нудно, вийти з дому сумно.

Він скаржиться на сум і самоту, повторюючи рядки поета:

Под бурями судьбы жестокой Увял лавровый мой венец;

Живу печальный, одинокий;

И жду: придет ли мой конец?

—   Небагато, — казав про себе Куліш, — небагато проводять таке самотнє життя, як я, і небагато так сумують…

Він говорить про свою меланхолію, нудьгу, нервову перевтому, самоту, моральну ізольованість, постійні безпричинні хвилювання, мізантропічне почуття порожнечі, незадоволеність і відчай.

Це не сплін, не той урочистий і поважний петербурзький сплін, позичений в англійців, імпозантний і комфортабельний, аристокра­тичний сплін в амфіладах просторих кімнат, літургія нудьги, нудьги речей, а звичайна безсила «інтелігентська» виснаженість від праці, коли все в середині людини ніби випито, ніби висмоктано: настрій ска­женого пса, позіхання устриці, тінь тіні, маркотне марення мари…

Куліш тікав від самого себе.

—  Одне почуття в мене єсть, — признавався Куліш, — тікати, але куди — не знаю. Я б тікав навіть від самого себе, тому що душа моя складається з дисгармонії, що мене самого катує.

Тікання, самота, прагнення степів і лісу, скарги, жалість, нарікан­ня — ось головні риси тодішніх Кулішевих настроїв.

Тікати… Цей мотив знайшов собі глибокий вияв у Гетевому «Фавсті»:

Ein unbegreiflich holdes Sehnen

Trieb mich durch Wald und Wiesen hinzugehn,

Und unter Tausend heissen Tränen Fühlt’ ich mir Welt erstehn.

2

При перших прикметах душевної зів’ялости Куліша охопила тривога, сумніви й вагання.

Обертаючись назад і оглядаючи минулі роки, він із жалем впев­нявся, що життя його було вбоге, злиденне й нерадісне.

Життя своє він пройшов не під згуки флейт і не з келихом, пов­ним вина, в саду, насиченому ароматами квітів і прохолодами втіх. Не флейти і не троянди квітчали його суворе й віддане безупинній праці життя. Непохильна свідомість обов’язку керувала ним.

За коректами, перекладами, рукописами, книжками він не помі­тив, як минула його безлюбовна молодість.

Він скаржився на гіпохондрію і казав про себе:

—   В Петербурзі я відчував велику знемогу, відчував себе стари­ком!

Ці гіпохондричні й меланхолійні настрої, підказані складними внутрішніми переживаннями, пригнічували Куліша й підготовляли

Ззунт для тієї душевної кризи, що не тільки загрожувала наприкінці

0       років порушити внутрішню його рівновагу, а й зовсім вибити з колії звичайної його діяльности.

Йому здавалось, що він марно загубив свій час, що він нічого не зробив, щоб здійснити свої надії, і життя своє він прожив без кори- сти й досягнень, а мета ще безнадійно далека, хоч сил уже стає все менше й менше. Він пише про «загублений даремно час», про перед­чуття близької «отставки из жизни».

Року 1856, наближаючись до 40 років життя, він уперше відчув, що молодість відходить, що роки минають і що в життьових буден­них турботах і піклуваннях не все ще взято, що можна було від життя взяти. Він відчував, що на бенкет буття він прийшов як сто­роння особа, як непрошений гість, що його обминули на тому бен­кеті, і, стомлений ранньою втомою, ще не дійшовши до вечора свого життя, він похапливо поспішає випити все, що лишилося недопите.

Солдат і вождь, пророк неслави, звитяжець у боротьбі о собою, він переміг себе і не переміг життя, — чи зробив він будь-що?

Він приніс в офіру Україні, нації, поневоленому селянству себе, своє життя, свою особисту долю. Мучаючись, він пройшов по цій мученицькій землі, але чи не безплідна була ця офіра, чи не даремні були його сподіванки? Він важив на терезах життя свої офіри й недо- сягнене щастя і, схоплений нудьгою, з гірким сумом впевнявся, під­биваючи підсумки, що він ще не жив…

—   Не жив і не кохав!..

—  Убога жизнь не задовольнила моєї згаги кохання!..

—  Треба поспішати, бо чи ж багато цього в мене віку, що стоїть на межі із пониклою старістю?!

З такими настроями їхав тридцятисемилітній Куліш улітку року 1856 в Україну.

З одного боку — вбоге життя, близька старість, а з іншого — незадоволена, ненасичена згага життя й кохання, — незахована зов­сім сподіванка, що, може, і «на его закат печальный блеснет любовь улыбкою прощальной».

Ще раз і, може, в останній раз.

 

Через друк першого тому «Записок о Южной Руси» Куліш затри­мався був у Петербурзі до середини липня.

14  червня 1856 він писав до Києва Оп. Марковичу:

—  Я може скінчу друком 1 том «Записок о Южной Руси» через місяць. Тоді поїду в Москву, там трохи загаюсь, а до Тарновських над’їду хіба після Паликопи.

Так само в тих же числах червня писав Куліш до М. Грабовського:

—  Первий том скінчиться друком через місяць. Тоді я, вхопивши оберемок книжок, махну в Україну і зараз, не гаявши часу, прибуду до Вас у Александрівку і попривожу Вам тацю і кошик з того мель­хіору і всяку всячину, котрої бажали, коли то все познаходжу.

Тільки в двадцятих числах липня Куліш нарешті рушив через Москву в Україну. З Москви він писав до своєї дружини, що залиши­лася на літо в Петербурзі:

«Москва. 1856 липня 24. Милий друг Сашуню! Доїхав я до Мос­кви гаразд, але майже не спав і тому дуже змучився, так що на себе не подібний. Тому я й не наважився йти до фотографа. Почуваю, що мені тут спочити нема від чого, бо я повинен весь час рухатись і тур­буватись, а думки літають геть по всьому світу. Та коли побачу, що не зовсім скидаюсь на мару, то замовлю свій портрет і доручу комусь узяти його й одіслати до Петербурга, а може, й сам фотограф це зро­бить».

Дорога відсвіжила Куліша, зміцнила, заспокоїла й розважила.

—  Дорога мене зміцнила! Тепер знов прокинулася в тілі й душі якась юнацька бадьорість — може, ненадовго і, може, в останній раз? Не багато років попрохав би я в Господа (коли б був з Ним знайомий особисто, а не через ошуканців-попів), аби тільки ці роки були наси­чені почуттям, думкою і ділом!

Од листа до дружини, писаного з дороги, в Єсмані, станції під Глуховом, 2 серпня р. 1856, віє зовсім іншим настроєм, ніж той, що його повний був отой-о цитований попереду московський лист. Тут зникають неврастенічні «фобії», які завсіди з’являлись у Куліша в хвилини перевтоми й розпачу.

Тепер Куліш почуває себе дужим, спокійним і врівноваженим.

—   Милий друг Сашуню! — звертався він до дружини. — Слава Богу я здужаю і, незважаючи на затримки на станціях через розгон коней, спокійний. Мене цікавлять знов мої праці. Коли б я їх вико­нав, я міг би вмерти без каяття, що згаяв даремно час. Не турбуйся, що я не зробив для тебе портрета в Москві. Сподіваюсь випросити у матусі [Мотрони Білозерської, Кулішевої тещі] московський дагеротип, з якого виріжу своє обличчя, вставлю в медальйон і надішлю до тебе. З цією метою я купив у Тулі цінну коробку пряників, щоб піддобри­тись. А від Грабовського надішлю тобі юнацького мого зображення.

—    Виїжджаючи до України, почуваю якесь піднесення, якого давно не відчував. Іноді я зовсім переставав був любити Батьківщину,

і це було в момент занепаду моральних сил. Тепер я люблю її знов, незважаючи на все погане, що в ній є. Та досить про це. Будь спокій­на щодо мого здоров’я: повернусь до тебе молодцем. Усією душею твій П. Куліш.

Маршрут літньої мандрівки року 1856 був звичайний для Кулі- ша: з Петербурга, через Москву й Тулу, спочатку до Мик. Дан. Біло- зерського в хутір Миколаїв (3-го серпня),[2] а потім у Мотронівку. З Мотронівки, де він прожив декілька днів, Куліш поїхав у Линовицю, щоб одвідати там графа Сергія де-Бальмена, який тоді малював ілю­страції до Кулішевої «Орисі». Від де-Бальмена він поїхав до Тарнов- ського й Галагана, потім на Лубенщину, на хутір Заріг, а звідтіля, через Черкаси, на Чигиринщину в Олександрівку до Грабовського, і тоді, заїхавши й погостювавши в Києві, Куліш повернувся назад до Петербурга.

В Україну Куліш їхав не тільки для того, щоб спочити, а й разом з тим, щоб набратись поетичних вражінь, свіжого запасу творчих спостережень. Куліш мав намір «усюди повештаться, усячини наслу­хаться, доброго розуму набраться».

Він їхав в Україну з певною сподіванкою, що йому пощастить натрапити на якусь хорошу дівчину, на просту й щиру хуторянку, і що тепер, відчувши знов у собі юнацьку бадьорість і мужність, він з радістю зуміє розкрити перед собою дорогоцінні таємниці дівочої душі, високого й ясного кохання.

В Петербурзі він не жив, і серце його було там таке самотнє!.. В Україні він хотів бути щасливим: пізнати радощі, найчистіші радощі життя, пережити такі щасливі дні, які Бог зберігає для своїх святих. Тут, тільки тут і тепер, відчує він себе самого і все те молоде щастя, що приступне людині, ті прості радощі серця, що квітнуть в ньому самому.

Літо 1856 року Куліш прожив, їздячи від одного поміщика до другого.

—                                                                                                                                                                                                         Життя моє циганське, — писав Куліш, —вештаюсь по селам та й годі (14/УІІІ-56).                                                                                      *

—     Так оце, — писав він 24/VI1-56 В. В. Тарновському, — помандрую світ за очі по всій Україні, щоб обернуть собі на добрий пожиток останок літа і початок осени. А то, як прийдеться часом писать про земляків на чужині, то, забувшись, які вони єсть, удерем таких троянців, що всяке одцурається.

Турбуючись, щоб, писавши про земляків, які вони єсть, не наро­бити пародійних, антиреалістичних помилок,[3] щоб, подібно Котля­ревському, не удрати з земляків «троянців», не ухилитись у гротеск, Куліш, проте, свої виучування обмежив тим, що він міг бачити, пере­буваючи в панських маєтках.

—  Ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на народ.

Це є метода його народницьких спостережень 1856 року: пішов­ши з панночкою, подивитись на народ у церкві!

Хоч як змагався Куліш проти «котляревщини» в літературі, хоч як він од неї відмежовувався, але від його способу вивчати народ дхне отією самою, так йому зненависною котляревщиною. Характеризуючи Котляревського й котляревщину, визначаючи її соціяльну природу, Куліш говорить про матеріяльну й моральну залежність українського письменника від меценатів-поміщиків, від заможного панства

—   Ми, — каже Куліш, — звертаємо увагу читачів на голий факт. Котляревський був прийнятий як гість в домах князя Куракіна, князя Лобанова-Ростовського, князя Рєпніна, графа Кочубея, графа Ламберта і генерала Бєлухи-Кохановського.[4]

Але й сам Куліш знайомиться з народом як гість графів де-Баль- менів, в обставинах і умовах, що в них він опинився, як панський приятель. І для Куліша лишається в силі вказівка на той же «голий факт», що й для Котляревського: «ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на народ». Знайомство з селянами року 1856 Куліш обмежував прогулянками на село для розваги та випад­ковими зустрічами й побаченнями.

Правда, в листі до Плетньова, писаному згодом, рке в грудні, Куліш, докладно описуючи своє літнє перебування в Україні, зазна­чає, що він, окрім прогулянок з панночкою й читання творів, що зво­рушували серця поселян, робив також спроби «ходити в народ» і зга­дує навіть за перешкоди від поліції.

Він пише:

—   Пробував штовхатись між мужиками, та вічно натрапляв на поліцію, котора нічого не хоче бачити й знати, окрім злочинних намірів, бо добрі діла не приносять їй жодної користи.

Ми не знаємо, що саме, який певний факт має на увазі Куліш у цьому разі і за яке непорозуміння з поліцією він згадує. Можливо, що в цій фразі є трохи од Іісепйае роегісае і трохи вільне коментування події, що справді не виходила за доброчинні межі «добрих діл». В кож­нім разі, окрім цього уривка, в нас для 1856 року занадто мало мате­ріалу, щоб говорити за тодішні спроби Куліша ходити в народ [5] Голов­ну увагу в своїх листах з України Куліш віддає не соціальним темам, а особистим почуванням, вражінням од природи, приємності спочинку, уважному вивченню дівочої душі, ідиліям ніжної чутливосте.

Його тягли до себе рухливі ніжні губи й свіжі живі щоки, він мріяв заглиблюватись в дивний сенс дівочої розмови, не чуючи навіть слів, що їх вона казатиме.

Досі він жив життям сухим, відокремленим і темним, тепер він відчує щось нечуване — щось подібне до того, що нагадуватиме погляд коханої, коли її очі стріваються з очима коханого.

—   Що нашому серцеві світ без кохання? — запитує Куліш.

Найбільше сподобалося Кулішеві перебування в де-Бальмеиів, в

маєткові де-Бальменів Линовиці, де він і прожив більшу частину своїх канікул.

Але в полоні попільного тліну книжок і пізнань, що остогидли Фавстові й стомили його, Фавст досягає Маргарити тільки з допомо­гою Мефістофеля!..

Отже, й на всіх Кулішевих, таких типово «фавстівських» романах лежить прикмета мефістофелівського трагічного зневір’я, сумніву, ва­гань, непевносте, душевної спустошености, втоми, осінніх барв і суму.

Душу продано дияволові. Є ілюзії кохання, але кохання немає.

 

…. У Чентрі уваги серпневих листів Куліша — Маня де-Бальмен. Він

11 ° ТШ<ЯК ^еРтеР У Гете описує свою Льотту.

, . аня Ае-Бальмен захопила Куліша своєю простотою, молодістю, м якістю, своїм умом, господарністю, душевним спокоєм, діяльною, ™° життя, вдачею.

олода и хороша! Така мила, така проста й природня! улппеві надзвичайно сподобалась ця дівчинка із засмаленими руками в блянжовому простенькому довгому вбранні, якого вона ще не призвичаїлась носити.

—   Чудесна дівчина! — каже Куліш про Маню де-Бальмен.

°МУ подобався її вигляд, тон, поводження. Він милувався з її чорно ривої молодости, смішливої, жвавої СВІЖОСТИ. Усе в ній було таке тихе, гармонійне й прозоро-ясне.

гуляє з нею, катається на човні, ходить по селу й саду, проси- джуєз нею довго вночі коло ставка при місячному сяйві, слухає її батькі* РОЗАЛОВИ про курей, коров, про господарчі дрібниці, про себе,

Ніколи ще Куліш не був такий щасливий, ніколи ще не сприймав природи, аж до камінця, аж до травинки, повніше і глибше. Приро­да розкрилася йому в усій пишновеличності золота й синяви.

и думав Куліш, їхавши до Линовиці, що звідсіля так близько до не а, що в Линовиці, мов у раю? А Маня, як та Орися, має то там, то сям по господі і всю господу скрашає: у неї ані хвилини не минає без діяльної любови, без праці, і все ж її веселість, її душевна легкість при цьому не кидають її.

дома тішить малу дитину, свого малого братіка, одвідує хорих селян, миє й шиє, грає на фортеп’яні, підрублює хусточки для Кулі­ша. ш умовляється з нею, що вона пошиє для нього чумацьку сороч­ку, гаптовану шовками. А сам переписує для неї «невольницькі» вірші Шевченкові.

П;го серпня 1856. Приїхав я в Линовицю о 8-й годині ранку, а може, и трохи раніше. Під’їжджаючи до воріт, я побачив на ґанко­ві якогось чоловіка, що здався мені спочатку Жемчужніковим, а потім я роздивився в ньому лакея. Цей юнак, вважаючи зустрінути

ГОСТЯ ‘Зд

-эч справу для себе сторонню, пішов повільними кроками геть до окового флігеля. Двір навколо обсаджено білими акаціями і роз­кішною рябиною; посередині — квітник. Йду до вітальні — нікого; до зали нікого. Ходжу по залі, чую в сусідній кімнаті голоси, але до мене ніхто не виходить. Я пішов у сад, але й там нема нікого. Став сяє пишновелично між густими деревами, квітники красуються мальва­ми та жоржинами. американський льон блищить між інших квітів, як золото, але нема нікого. Йду мовчазними алеями, доходжу до фруктового саду, бачу солом’яний курінь, але і в курені порожньо, як 1 скрізь. Іду Д0 городів — і на городах нікого не видко.

—   Довго ходив я по саду і нарешті зайшов в альтанку, де стоїть спокійне крісло; сів і чекаю, чи не прокинеться який-небудь рух у цьому зачарованому царстві.

—   До цього часу я бачив у ньому тільки флегматичного лакея та якусь жіночу постать у вікні, що стояла, нахилившись і затуливши обличчя рушником. Нарешті являється хтось і кличе мене пити чай. Я вже здогадався, що графа немає вдома.

—   Графиня прийняла мене дуже ласкаво. З нею сиділа бабуся — тітка та Серьожа, той самий, що при звістці про несподівану смерть панотця сказав:

Чернеч, страдалец молодой,

Окончил век свой безотрадный.

—  Маня з’явилась трохи згодом в простому блянжовому вбранні, сяючи молодістю й веселістю.

—   Годували за цим сніданком двох молодих дроф, що багато руч- ніші від гиндичат і бігають за людьми по саду.

загрузка...

—   Після чаю пішов я з Манею по саду, вона мені все показала й розповіла, так що за короткий час коло моїх понять про Линовицю швидко поширилося. Чудесна дівчина, і ані тіні в ній аристократиз­му, і при цьому все згармонійовано між природою й вихованням. Іншому вона здалась би зовсім невихованою дівчиною; але, щоб невихована дівчина поводилась так природньо, так просто й мило, треба бути з нею довго знайомим, треба було б призвичаїти її до себе. У Мані погляд на людину встановило виховання: вона дуже добре розуміє себе й іншого, і тому їй призвичаюватись до гостя не треба ■— тримається з ним першого дня так само, як поводи!йметь­ся й за рік.

—   Мені було приємно знайти в селі сільську панночку в кращо­му значінні слова. Вона не бережеться сонця й майже не носить рукавичок. Через це руки в неї так засмалились, як у жадної міської жінки. Вона не побоялась вийти до гостя в приношених черевиках, так само, як і мати її не передяглася задля мого приїзду в новеньке вбрання. На Серьожі все затаскане і ясно каже про те, як він прово­дить свій час; а він проводить свій час у тому, що лазить на дерева й бігає скрізь, де можна тільки бігати.

—    Графиня надзвичайно проста й натуральна в усьому жінка. Чудовий у неї синочок — той, що народився в Києві: товстий, як на малюнках Рафаеля, і веселий. Вона сама його годує і каже, що це звільнило її від хворобливости фізичної й моральної. Вона дуже гарна господиня, сама влаштовує за допомогою теслярів меблі, тобто дає малюнки, розповідає, як що зробити та інше.

—   Побачили ми на ставу човна (я повертаюсь знов до прогулян­ки з Манею по саду), і Маня визвалася веслувати, але я сказав, що вмію теж гребти і керувати. Серьожа одержав дозвіл кататись із нами. Маня одягла старі пальові рукавички, підперезалась кінцями блянжової з вишиваною габою мантильї і взяла друге весло. Ми пла­вали по всьому ставу, виходили на острівки, де посаджено мальви й жоржини.

—   Нарешті причалили до селянської левади, обдивилися її всю, пройшли й по капусті і по всьому городу, при чому Серьожа вигуку­вав різні українські фрази або ж, улізши на тин, кричав: «Тікайте, плигатиму!»

—   Потім пройшли через мужичий двір на вулицю села. Тут Маня показувала на зв’язки капустяних листів, що сохнуть під хатами і дуже їй подобаються, і на різні мальовничі подробиці селянських осель.

—  Село все порожнє — працюють у полі. Ми бачили зрідка тіль­ки дітей та жінок.

—   Усі діти знають Маню і поводяться з нею, як з родичкою, а не з панночкою. Одного разу, коли Маня набрала з собою яблук, діти кинулись на неї з такою несамовитістю, що звалили її й почали хапа­ти яблука. Вона сіла на яблука і, щоб розігнати натовп, почала кида­ти їх в різні сторони, в чому й успіла.

—   Ми обійшли все село. Серьожа забігав до різних дворів і гуляв з хлопчиками. Одного разу його довго не було видко, і ми не знали, куди він подівся, повернулися й почали шукати його, — як от він нам назустріч, весело стрибаючи: в одній руці дві варені картоплини, а в другій — конопляне насіння, і це він їв з такою приємністю, ніби ніколи не їв смачнішого.

—  Були й коло церкви, сходили й на дзвіницю і повернулись, обіг­нувши всю садибу й оглянувши все дочиста.

Подібні жанрові сценки, як оцей випадок з яблуками, зворушу­вали серце Кулішеве своєю ідилічною декоративністю.

В Куліші було багато сентиментальности, багато від Квітки, від сентиментальних ідилій Квітчиних чутливих повістей. Отже, й селянство Куліш до певної міри відчував за стилем і сюжетами Квіт­чиних творів. Саме тоді, р. 1856, він писав церковні казання укра­їнською мовою. Скориставшись із нагоди, він читав їх селянам.

—  Я читав перші аркуші українським поселянам, і сльози їх були для мене нагородою, — писав Куліш (4/ХП—1856).

Куліш ставив собі завданням «трогать до сльоз» серця поселян! Це була метода й маніра тодішньої народницької пропаганди. Чутливому зворушенню надавали переваги перед іншими способами агітації.

—   Маня так забризкалась водою в човні за допомогою, розумієть­ся, Серьожі, і так замазала свою довгу сукню, якої носити ще не вміє, що мусіла тоді ж передягнутись.

—   Графиня показувала мені свою роботу: вона малює олійними фарбами, як справжній митець. Я показав їй портрети Аксакова, що я їх був узяв навмисне з цією метою, і вона так захопилась фотогра­фією, що я їй подарував Аксакова. Вона прийняла подарунок з при­ємністю.

—    Обідали. Після обіду швачки співали українських пісень — дуже гарно.

—    О п’ятій годині я поїхав, і через те, що графа чекали ще за декілька днів з Києва, а Тарновський теж невідомо коли повернеть­ся до Качанівки, паперів же моїх туди не привезено і шинелі від Сен- чила не прислано, то я вирішив їхати сам до Києва.

Останній абзац цього листа з 11 серпня описує короткочасне перебування Куліша в Києві, де він одвідав Хильчевського, Каменець- кого й інших і потім, заїхавши в Березову Рудку до Закревських, повернувся до де-Бальменів.

1856 серпня 14. Линовиця

«Тепер, моя кохана Сашуню, поведу річ про своє життя дальше. Життя моє циганське: вештаюсь по селам та й годі. Заїхали у Березо­ву Рудку до Закревських. Добрі люди, тільки скучно. Сад гарний, будинки хороші строяться, хутко будуть скінчені, хоч би й царю в них жить; а жить у них буде скучно. Ночували там, а на другий день вернулись у Линовицю. В’їжджаємо в двір, аж на рундуці стоїть Юзефович; їдучи до Галагана, заїхав сюди. Такий ввічливий, що й Гос­поди! сказано — Юзефович. Підмовляв мене їхать до Галагана. Я й поїхав би, та там якийсь празник, і буде багато панів, дук-срібляни- ків, так нехай їм цур!»

«Оце ж уже прийнялись ми за рисунки! Орисі не довів Сергій до кінця — то Жемчужник ізбрехав; так тепер знов за неї прийнявся. Цілий день морочивсь, та ще не скомпонував дівчат під кручею; а гарні будуть дівчата!»

«Я ввесь день прогуляв. Ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на линовицький народ. Мізерний народ! Усюди по Україні переводиться нінащо. А був би народ гарний, коли б доля йому лучча».

«Потім читав де що попало; а обоє рисували: той картинки, а пані — узори. Показувала мені усякі шиття, що понаготовляла для своєї дочки. Не буде і в царівни кращих. Синкові тому, що в Києві родивсь, пошила чумацьку сорочку з мережками; а Мані готує увесь костюм, од черевиків до стрічок, український».

«А Маня, як та Орися, має то там, то сям по господі і всю госпо­ду скрашає. Молоде й хороше, а як розпитаєшся, то і воно не без біди зросло: то зуби болять, то в грудях або в боку коле. Невже ж у всій Україні немає такої дівчини, щоб була сама краса очам, а серцю втіха? Мабуть, що нема. Бідна жизнь на землі чоловіка: тільки хіба розумом зрозумієш і душею почуєш, а очима не побачиш ніякого совершенства!»

«А все таки сонце сідало в Линовиці, мов у раю, у воді дерево, грало, наче шовки та саєти; гуси кричать і плещуть серед ставу; тихо —■ як у Бога на небі; а сонце все позолотило, і кожне з нас зда­лось серед зеленої садовини, мов на картині. Аж ось і ніч із своїм мороком, із своїм невідомим шелестом, із зорями на небі, з діво­чими піснями по селу… Коли б тільки не булочна серці туги, то хва­лив би Господа милосердного, дивлячись на Його дива, та й годі. А то горе, що душа — наче птиця без крил: хоче підняться над землею, а туга до землі й пригнітає».

«Добрі люди оці де-Бальмени! Може, й нема вже кращих по моєму смаку; а все ще мало, щоб душу наповнить: душа, знай, чогось бажає і, знай, кудись жадає, а куди не обернеться — усюди буде гірше, ніж у Линовиці. Тим то я дожидаюсь, поки пришлють за мною коні з Качанівки (а до Качанівки верст із півсотні), а сам собі думаю: нехай забариться мій лист через Юзефовича: лучче не буде мені ніде, бо другої Линовиці, мабуть, і на світі немає!»

«Оце ж до тебе листи часто, моє серце Сашуню, а як загаюсь, то не сумуй, бо, може, случаю не буде на пошту абощо, може, в якому переїзді буду абощо. Не сумуй, моє серденько!

Твій»

Спокій огорнув Кулішеву душу, і він дає найприхильніші оцінки своїм знайомим. «»Добрі люди” — Закревські! «Добрі люди» оці де-Бальмени»! Він не хотів би й нікуди від’їжджати від них. Тут він знайшов артистичну атмосферу, фарби, полотно й пензлі.

Сергій де-Бальмен малював саме ілюстрації до Кулішевоі «Орисі», і Куліш проявляв великий інтерес до цієї справи.[6] Виника­ло питання про те, щоб ілюструвати також і «Чорну Раду». Малюван­ня йшло під акомпаньямент гри на фортеп’яно або ж дівочого співу за п’яльцями.

Музика й малювання поєднувались із спогляданням природи. Соняшні заходи ще не шокірували тоді нікого, і Куліш, захоплюю­чись вечірнім сонцем, не боявся здатись людиною відсталою.

Згідно зі смаками доби й Кулішеві листи з України носять пере­важно пейзажний характер. Тематика його листів — це осяйний став, осінні квіти на клюмбах, мальви й жоржини на острівках вели­кого ставу, блискуче золото американського льону, пишна рябина й акація, гра шовку й саєту від дерев, що відбиваються в воді, ручні дрофи, гусячий плюскіт, а далі: мороки ночі, невідомі шелести, зоря­не небо, дівочі пісні на селі.

Епістолярний стиль Куліша відображав особливості загальної літературної маніри.[7]

Описи природи доповнюються описами характерів і побутових подробиць. У серпневих листах Куліша занотовано багато цікавих рис поміщицького побуту середини минулого століття. У нас в Україні нема книги, подібної до праці Луї Мегрона «Романтизм и нравьі»; і коли, може, важко було б підібрати подібний, український побутово-романтичний матеріял, який зумів скупчити в своїй книзі Мегрон, то в кожнім разі в листах Куліша ми знаходимо тонкі й художньо-виписані сторінки, що освітлюють тодішніх людей, їхні дні, речі, розмови, кімнати, вишивки й мережки, ранкову каву, про­гулянки по саду, садові алеї, блянжові вбрання, лагідну пані, пухке немовлятко в чумацькій сорочці, дівчат за п’яльцями.

Але в центрі Кулішевої уваги в увесь час його перебування в де- Бальменів лишається 16-літня дочка господаря, Маня де-Бальмен.

З любовною ласкавістю, з легким і прозорим почуттям придив­ляється Куліш до молодої дівчини. В ній знайшов він ситцевеньку й рожеву, молоду й радісну милу простоту. Вона для нього «сільська панночка в кращому значінні слова»: нове втілення образу Гетевої Льотти, Пушкінської Тетяни. «Таке молоде і хороше»!..

Кулішеві сподобалося, що в її вихованні відчувається дух старос­вітської господарносте, гармонійне поєднання природи і виховання.

Говорячи про Маню де-Бальмен, Куліш зберігає смаки, що їх він виніс із дрібнопомісного середовища, смаки ощадности й господарчої дбайливости. Йому приємно, що дівчина не боїться сонця, ходить без рукавичок, що в неї засмалені руки, що вміє вона бути натуральною й щирою. Йому приємно, що панночка насмілилася вийти дсТ нього в ненових черевиках, що вона по хазяйству бігає, шити вміє, ледаче полотно од хорошого розпізнає, за дитиною подивиться й бавить її Музику змінює вона на підрублювання хусток, фортеп’яно й музичні Маєрберові п’єси на голку з ниткою. Куліш радий стежити у великопо- місному побуті риси простого побуту доброї селянської родини.

—  От так живи! Що й розум, і вся наука, і простота, — радив Куліш.

15   серпня 1856. Линовиця

«Ранком пив кофе внизу, бо живу нагорі, на антресолях. Пані все зо мною розмовляє про життя на світі тощо. Дуже розумна людина!»

«Перед обідом приїхали євреї з крамом. їм проміняли стару мідяну утвар на полотно, а я купив собі за 7 р. дюжину батистових хусточок. Пані мені вибрала і сторгувала. Тямуща вона дуже в таких речах і каже, що батистовий платок переносить полотняного, бо тії біляться не знать яким способом. Тут Маня виявила й собі хазяйську струнку, розпізнаючи ледаче полотно од хорошого. Мати всіма сила­ми навчає простого розуму свою дочку, щоб знала не одні тії гами, що беруть на фортеп’яно. Вона в неї й по хазяйству бігає, і дитину тішить, і мить і шить уміє».

«Любо мені, що ця пані, котора в Києві здавалась мені трохи ніби гордою, тепер щодальш стає простішою й щирою. Усячину мені звіряє, чого б я й не сподівався, і радиться зо мною, наче з яким старим чоловіком. Бачивши од людей собі шанобу, і сам себе більш починаю шанувати, а то все почуваєшся блазнем і не ймеш сам собі віри».

«Орися виходить на Божий світ, щодальш, то все краще. Сергій упивсь у свою роботу, і вже в йому заграла та струна, що змалку брала гору над іншими, — струна артистична. Тепер уже розмовляє­мо і про «Чорну Раду», як би її ілюструвати. Я засадив за рисунок і Маню, і сам узяв дещо дряпать сепією з етюдів, а пані мене навчає. Тим часом дівчата за п’яльцями виспівують своїх пісень. Пані то з малою дитиною няньчиться, котору сама годує, то інше що-небудь, то узори дівчатам компонує, а тут же й чоловікові у його ілюстрації раду дає. Що треба, то й сама, взявши кисточку, підправить, бо вона у пейзажі заткне його за пояс…»

«Маня учила, чи промовляла Маєрбера; мати дещо розтолковува- ла оддалеки. Якже переграла все, тоді:

—   А візьми лишень, Маню, хусточки пообрублюй».

«Це, бач, мої, і так просто взялась Маня до роботи, наче яка Маруся в доброї козачки за сорочку для наймита.

—   От так живи! Що й розум, і всяка наука, й простота».

Захоплений цим артистичним оточенням, Куліш ладен сказати

життю оптимістичне: «Так!»

—    Ні, таки на світі багато дечого є хорошого, а між хорошим Линовиця не послідуща.

—    Гарно сей день прожив я, спасибі Богу! — каже Куліш і, від­даючись переживанням тихих серпневих вечорів, відтворюючи ритми вечірнього спокою в ритмах Шевченкового вірша, додає:

—   Лягаючи спати, промовляв собі на пам’ять Перебендині вірші, у которих намальована вечірня пора, почута тихою душею. Ти ще не знаєш їх; ось вони:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає,

Аочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих.

—   Що за вечір сьогодні був! Що за вода в саду! Вияснилась, як скло, і все в їй, до послідньої билини, оддалось як у дзеркалі. Коли б, Господи, — зідхає Куліш, — так на душі було тихо!

Гостювання в гр. де-Бальменів насичено атмосферою Шевчен- кових віршів. Вражіння од сільської природи єднається з вражінням од поезій Шевченкових. Кожен новий день, що його перебуває Куліш у де-Бальменів, приносить із собою нову думку про поета.

Заглибившись у сільський спокій, віддавшись цілком споглядан­ню спокою, Куліш раз-у-раз згадує про Маню де-Бальмен, вивчає її, аналізує її переживання, занотовує її настрої, що їх він зумів викли­кати в неї своїми розмовами.

У листі з 29 серпня 1856 Куліш докладно оповідає за свої вражін­ня від Мані де-Бальмен.

—  Маня все та ж ходить до церкви, одвідує хорих селян, гуляє зі мною по саду й по селу при місяці, розповідає за пригоди з курками й різними тваринами, прокидається зі сходом сонця «до корів», нянь­чить маленького брата і без перерви сміється, знаючи, що це їй до лиця.

Та Куліш надто серйозний і надто методичний, щоб думати про жарти й флірт! Замість фліртувати, він вивчає дівчину. Він використо­вує нагоду для уважних спостережень. Він експериментує. До дівчи­ни він підходив як експериментатор, як дослідник.

Так він ставився до всіх жінок, що з ними йому траплялося зустрічатись у житті, так само він поставився і до Мані де-Бальмен.

…Місяць, ніч, став! Вода в ставу тремтить місячним золотим сяй­вом, і в темних тінях за ставом на селі чути дівочі співи.

Він і вона!

Куліш і 16-літня дівчинка!

—   Вчора я довго сидів з нею над водою при сяйві місяця і розмо­вляв про різні речі. Вона ще зовсім не розвинена, та на душі в неї так тихо, як у дитини. Хотілося б мені вгадати її прийдешнє! Мені зда­ється, що, попри всю свою простоту й добродушність, вона стане зго­дом хитрою й нещирою жінкою, почне пускать пиль у вічі, викори­стає всі свої ресурси, щоб досягнути будь-якого становища в суспіль­стві, і вийде з неї така звичайна жінка, яких ми бачимо на кожнім кроці. Цю думку я ґрунтую на різних обставинах життя і на рівності її вдачі щодо пристрастей. Вона нічим не зацікавилася досі; ніщо в природі чи в світі мистецтв не справило на неї великого вражіння. Нема в неї елементу поетичного, що один виносить нас на поверхню з безодні життьової пошлости. Тому без допомоги якої-небудь міц­ної душі, що ввійшла б з нею в щільні стосунки, вона невідмінно поступиться перед плином життя, що її оточує. І тому нічого буде взяти від Мані, окрім прекрасного образу загиблих надій.

Цей останній абзац — надзвичайно характеристичний для Куліша!

Здавалося б, що за претенсійне ставлення до простенької 16-літ- ньої дівчинки, яких «сильних вражінь» треба шукати від неї, про який «елемент поетичний» треба говорити? Для чого перебільшува­ти, здавалось, надії, щоб потім говорити про їх загибель:’ Але такий був літературний стиль епохи: тут і «погибшие надежды», і «уступка окружающей жизни», і «бездна житейской пошлости», «сильные души», і т. і., т. і. Звичайнісінькі літературні трафарета, що, перенесе­ні в життя, здаються ненатуральними й фальшивими.

Ми не маємо підстав сумніватись у щирості Куліша, але ледве чи можна знайти ще одного письменника з таким педагогічним і моралі­заторським нахилом Мріючи про простоту, він, проте, сам ніколи не вмів бути простим Варто йому було стрінути гарненьку дівчинку й про­сидіти з нею декілька годин увечорі при місяці на березі ставка, як він починає вірити в своє призначення врятувати цю дівчину від пошлости оточення, допомогти їй зберегти «прекрасний образ здійснених надій».

Це ж він і є та «міцна душа», що його покликано врятувати 16-літ- ніх дівчат од пошлости оточення… Куліш інакше й не уявляє своїх стос­унків з дівчиною чи жінкою, як тільки, щоб «урятувати» й «виховувати». Його еротика — педагогічна. З нього був педагог не тільки у взаєминах з Манею де-Бальмен, Рентель, але навіть із Марком Вовчком та Глібовою.

—   Приємно, — каже Куліш,— поливати рослини, що тільки роз­виваються й обіцяють квіти й плоди. Передчуваючи близькість своєї відставки з життя, я находжу втіху в тому, що за моєю участю життя розквітло розкішніше.

Мала цілковиту рацію В. С. Аксакова, коли писала про Куліша:

—    В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм у висловах, манірі й навіть в думках, а тимчасом почуваєть­ся пристрасна натура.

У дівчині Куліш шукає не загального ліризму; він хоче, щоб душа дівчини бриніла, як пісня, щоб дівчина звучала, щоб у ліричному напруженні вона задзвеніла срібним дзвоном блакитної далечині. Ліризм, поетичність, незнана незвичайність — ось ті вимоги, що їх звертає Куліш до дівчини.

Новий галас, радощі, розмови й суперечки вніс із собою Левко Жемчужніков, натура художня, легка й артистична, «з шампанським в крові», завсіди радісний і піднесений, близький приятель Куліша й друг дому в де-Бальменів.

Великорос з походження, він був захоплений Україною, її при­родою, яку він малював, її піснями й казками, які він збирав і запи­сував, романтикою минулого й екзотикою садків і білих хат. Вірші свого двоюрідного брата, Олексія Толстого «Ты знаешь край, где все обильем дышет», він міг проказувати, як своє credo.

Приїхав він до де-Бальменів тоді ж, 15 серпня.

—  Так собі забавляємось і гуторимо про Левка, що де то він снови­гає, — описував Куліш у тому ж листі появу приятеля, — коли ж дзвінок: телень-телень — він і вродивсь у Линовиці. Ледащо! Розіпсів зовсім за це літо. Багацько б тобі розказав про його дурний розум, та вже нехай колись, як побачимось. Втомившись у дорозі, рано одійшов він спать.

Другого дня, спеціяльно, щоб побачити Куліша, приїхав до де- Бальменів молодий Василь Тарновський. Характеристика «молодого Василька, козака лейстрового», «благого юноши», прекрасно гармо­нує з описом Мані де-Бальмен.

Перша половина листа 16 серпня така ж ідилічна й ясна, як і попередні листи з Линовиці. Але розмова за обідом вносить нові нотки, і в листах Кулішевих, що до того часу були віддані пейзажним спогляданням, «вечорам, відчутим тихою душею», читанню Шевчен- кових віршів і т. і., накреслюється нова тема: «тема страстей». «Но всюду страсти роковые!..»

«16 серпня 1856. Ранок такий, як і вчора, тільки знаючи, що Сергій до 11 години ходитиме по хазяйству, і я зоставсь у своїй кімнаті; тут і кофе пив. Спустившись униз, розмовляв то з одним, то з другим, як ось у двері — шасть молодий Васильок, козак лейстровий! Приїхало, споді­ваючись мене застать. Люба дитино! От ходили по саду, побалакали. Тоді Маня і просить у мене переписать невольницький вірш, що списав Тарас, сидячи в неволі. Написав він їх 13,—дуже гарнії! Ну, звісно, я сам узявся до писання. Ото засів, тут же серед зали, та й переписав їй в аль­бом, що подарував лейстровий козак. А вона мені рубила хусточки».

«Малеча [Вас. Тарновський — син] зове її своєю Марусею. От тобі й добре було б, якби й поділивсь із нею своїм достатком, оженив­шись. Тоді б носила, які схотіла, плахти, кунтуші й кораблики, пере- міняючи їх хоч щодня. А що як? Через чотири годи їй буде 20, а йому 22 годи. Любо мені, як хто жениться змолоду! А то чи весело буде гля­діть на чорнобриву Маню в руках у сивого діда?»

—   Гарно пройшов ранок до самого обіду. Мені здалось, що якби привик я до Линовиці, то от тут би нехай у залі поставили стіл із моїми бумагами, — я б і писав серед людського гомону та сміху. Сергій рису­вав Орисю. Левко збивав його з пуття, бо в самого в голові завірюха Пані направляла і шептала мені, що поки Левко тут — Сергій нічого з Орисею не врадить. За обідом була велика пря за страсті людськії. Левко стояв на тому, що треба піддаваться страстям, аби без обиди людської; Сергій йому поперечив. І я піддержував Сергія, дарма що поступую на світі ледви не так, як і Левко. Отже, поперечивши, не кри­вив я душею, бо душа моя завсіди силкується по-божому і по-святому.

—   Гарно пройшла година чи дві після обід… О, Боже мій милий! Чому б людям не буть щасливими, коли їм ніщо не псує щастя? Отже, ні: отії страсті, про которі Левко розмовляв за обідом, і тут підривають зелені береги і роблять із них страшенні кручі. Повів він мене наверх і почав розказувать свою історію, од первого завітання в Линовицю аж до цього дня. А пані ще перше його дещо мені розка­зала. Так і вийшла говірка, та й негарна, — така, що оце б узяв та й летів не знать куди, одвернувши голову. Не буду писать нічого через пошту, а колись розкажу. Побачиш сама тоді що.

—   Нема в світі правди, не зискать! Що ж Маня? Маня мені зда­ється ангелом без крил серед калюжі. О, Господи! Пошли цьому анге­лові крила!

«Скоро вже поїдемо з Линовиці з малечею… Кланяється тобі у сюю самую минуту Левко і цілує ручку. Подарував тобі усі ложки і тарілочки, бо вже Горошина не купує і хазяйства не заводить. Ти їх получиш незабаром через пошту».

«17 серпня. Ранком то гуляв, то що. Договорився з Манею, щоб пошила мені чумацьку сорочку, таку, як у Левка, гаптовану шовками. А до сорочки добуду ще шапку-кучму. От тоді нехай мене зніме Берґнер для тебе! Коли б ще уси добрі запустить. От би чумаком при­їхав до тебе!..»

«Чого передо мною одкриваються тайни людськії? Мені хочеть­ся любить людей щирим серцем; чого ж вони такі мізерні у своїх учинках? Чи вже трудно держаться на такій висоті, як ми з тобою? Мабуть, що й така висота не для всякого по силах… Гірко на світі жить, не люблячи людей. Коли б же Бог дав любить їх, знаючи все їх мізерство душевнеє!.. Опівдні виїхали ми з Линовиці. У мене нила душа, що наше прощання було якесь холодне; так, ніби знали вони, що в мене нема вже тії шаноби, тії щирости до їх, котора ще вчора сповняла моє серце».

«Ти знаєш, — писав Куліш 3 вересня 1856 до дружини, — що жив я днів зо два чи що у де-Бальмена Знаєш і те, що Левко зняв у мене з очей луду, іншими вони мені тепер показались, цебто, бач, старі. А молоденька Маня процвітає квіткою, та Бог знає, чи нема і в неї перед очима правдивого добра Знаючи тепер, яка нещирість, яка хисткість і омана в душах її батька й матері (найбільш у матері), я зробивсь до їх іще прихильніший: чи не получчають вони од моєї добрости. У обман я не дамсь і, попустивши їм кривить протав мене душею, сам буду робить щире добро для їх. Перве добро моє буде теє, що передам їм усякі книжки до науки дітей. Росте в їх три сини; може, з тих синів люди будуть, так нехай користуються моїми книжками. Може, й назад не вернуть, та Бог з ними, аби хоч одна душа здобувала розуму через моє добро. Тут же й Маня дещо попрочитує, то все таки кріпше стоятиме на своїм місці, а може, придбає що-небудь у голові і на користь своїм діткам Так от передаю я де-Бальменам свою скриню з книжками од Тарновських. Там їх ніхто читать не буде, бо й дома нема нікого, а тут старший хлопчик розумний: нехай набирається розуму. Тимчасом я з де-Вальменом буду держать себе так, ніби нічогісінько в моїй душі про­тав його не одмінилось, тільки не всю правду йому звірятиму».

До цього листа потрібні коментарі. Не все залишається тут ясним, і важко й необережно було б ставити крапки нал і там, де таке підкреслення може стати за перебільшення й тим обумовити аберацію уяви.

Коли, посилаючись на вищенаведений лист з 16 серпня, можна припустити, що справа йде про роман з дівчиною-кріпачкою де- Бальменів, який зав’язався у Жемчужнікова в Линовиці, то деякі фрази з листів, писаних 17 серпня й 3 вересня, натякують на якусь нібито фальшиву нещирість у відношеннях де-Бальменів до Куліша. Запевняючи, що він буде робить щире добро для де-Бальменів, гово­рячи: «Моя добрість!», Куліш обвинувачує де-Бальменів, що ті «крив­лять проти нього душею».

Яка реальна цінність цього обвинувачення? Важко відтворити лінію реальної фактичности там, де ми маємо справу з особою, що всіх людей розцінює, посилаючись на свою доброзичливу благість.

Ті дані, що були в нашому розпорядженні, не дають підстав сказа­ти, що саме примусило Куліша розчаруватись у де-Бальменах, але тут варто зупинитися на одній рисі, що завсігди помітна була в Кулішеві й дуже різко виявилась в отому протиставленні «морального себе» «неморальним де-Бальменам». Листи 1856 року дають багато матеріа­лів для визначення цієї моралізаторської риси в Кулішевому характері.

Листи року 1856, що в них Куліш описує своє перебування в сер­пні й вересні в Україні, збереглися майже всі. У Куліша було багато вільного часу, і він повільно й докладно день за днем, година за годи­ною описує як зовнішні свої вражіння, пригоди, зустрічі й розмови, так і внутрішні свої переживання, настрої й почуття.

Листування з дружиною р. 1856 набувало характеру детального записування всіх щоденних подій; листа в своїй докладній повноті й інтимній щирості, з багатьма автохарактеристиками й самовизна­ченнями обертаються в сторінки зі щоденника. Про свої листи зав- сігди Куліш казав, що в них подано ввесь його життєпис, але тільки серпневі листи 1856 року, сполучені докупи, мають цінність щоден­ника з усіма особливостями, щоденникові властивими.

Як відомо, Куліш писав щоденник року 1846. Поруч з цим щоден­ником треба поставити листи «щоденникового типу» року 1856.

Порівнюючи щоденник року 1846 з цими щоденникового типу листами року 1856, ми повинні визнати, що вони майже не відрізня­ються між собою. Візьміть будь-яку сторінку, писану в 40-ві роки і порівняйте її з рядками, датованими 17 серпнем 1856, ви побачите, що, незважаючи на десятилітній термін, моралістична манера Кулі- ша залишилася незмінна. Він той же моралізатор, людина, упевнена в бездоганності своєї моральної вдачі.

Фраза: «Чи вже трудно держаться хоч на такій висоті, як ми з тобою? Мабуть, що й така висота не для всякого по силах…», — ця фраза типова як для 50, так і для 40 років. Куліш був завсіди високої думки про користь, яку він приносить ближнім, про чистоту свого серця й про чистоту свою як письменника.

Він ніколи не був ворог розпливчастих фраз і загальних місць, коли в ці фрази був вкладений ідеалістичний зміст. Він любив високі слова, філософічні афоризми й сентенції і з охотою виписував їх у своїх листах, як от приміром у листі до Н. В. Тарновської:

—  Доброта и благость души спасает наше сердце от многих мук, и потому поставим их целью жизни, а все прочее пускай будет толь­ко их условными формами.

Або ж у листі до дружини 12/1—1857:

—    Роблю я добро, шануючи себе самого, бережусь лихого діла… Треба угождати тільки Богові, а Бог говорить нам через наше серце. Хто серце своє очистить од усякої скверни, той зробить його храмом Божим, і з його тільки благість і милосердіє.

Він не зупинявся, коли говорив про себе: «Душа моя завсігди сил­кується по-божому і по-святому» (16/VIII—1856); не затримував пера, писавши про «свою жизнь, вечно устремленную к пользе ближних» (25/ХІІ—1856. Плетньову).

—     Чого нудить світом, — звертається Куліш до дружини, — знаючи, що добро єсть на світі? Єсть воно і в моєму серці, а серце моє — твоє навіки (11/1—1857).

Він ладен говорити за мораль і за себе публічно, при всіх, з усією голосною одвертістю, з наголосами на особливо чутливих словах і з інтонаційними підкреслюваннями.

Ця моралізаторська манера Кулішева уже в 50 р. здавалась деко­му старомодним педантичним провінціялізмом. Для нас вона потре­бує спеціяльних пояснень.

Ми знаємо, що Куліш був літератор, журналіст, людина громадсь­кої акції, громадського призначення, як телята, а там і чоловіки почали сльози втирать, старий Василь заховавсь за колони, а Юзефович давай підсміюваться над дамами, а у самого сльози по щоках течуть, бо нема душі такої, которій би Маруся не доводилась би родичкою; в кого жінка, в кого дочка єсть на неї схожа, а інший любить дівчину так щиро, як Василь, а інша любить так, як Маруся козака: то обізветься та любов і кохання з самого дна серця, і на місце Марусі стане всякому перед очима та душа, котора до його святії нікому більш не говорені речі промовляла, і сльози заллють йому очі. Щодо мене, то я всіма сила­ми старавсь, читаючи, об тобі споминать, тілько моє старання мені не помагало. Маруся говорила в мене твоїм голосом, і не раз мені треба було зупиниться і закриться книжкою. Все-таки я видержав, поки все почало плакати, а вже як лились кругом мене сльози, тоді вже стало не вмоготу. Сашуню! Я свого серця сам не знаю…» (20/УІІ—1856).

Із Сокиринець же всі гуртом їздили в Лебединець, де Галаган збу­дував собі будинок в українському стилі.

Внесення національного елементу в будівництво, як і взагалі в побут, «проблема національного побуту» дуже цікавила тодішнє сус­пільство, і для історика українського громадського руху мають певне значіння ті думки, що їх висловлює з того приводу Куліш.

У листі з 21/УІІІ—1856 читаємо:

«їздили — я, Галаган, Жемчужніков і Вася Тарновський в Лебеди­нець (20 верстов від Сокиринець), де збудовано будинок український. Під’їхавши до нього, відчуваєш у душі легкість, нібито скинув ярмо нав’язаної нам навмисне цивілізації. Простота й багатство давно вже перестали в нас поєднуватись одна з одним Смак до чужоземного приг­нітив усе, що властиве нашому сільському житло, і панські будинки між мужичими такі ж чужоземці, як і пани між народом Будинок Гал­агана — перший і дрке вдалий крок, щоб примирити дві ворожі верст­ви в зовнішній формі. Подивимось, як то буде внутрішнє примирення».

Наведений лист дає нам багато для з’ясування Кулішевої ідеоло­гії тих часів.

Вихідна теза в Куліша — негативна оцінка цивілізації. «Цивіліза­ція» то є ярмо, нав’язане насильством ззовні; вона є елемент пригно­блення, прикмета економічного зиску й соціяльного розшарування, вона чужа «своєнародньому», неприродна й їй бракує простоти. «Про­стота» властива тільки сільському життю. Розвиток «своєнароднього» повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати про­стоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильносте до всього чужого. В цьому полягає завдан­ня націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національно­го елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.

Думки, що їх висловив Куліш у наведеному листі, знайшли собі вираз і розвиток в основних твердженнях статті Жемчужнікова: «Из записной книжки 1856 г.», надрукованій в «Основі» р. 1861. Ідея нації як ідея особи, місцевих умов і потреб, couleur local, ідея своє- рідности як ідея традиції, наслідування старовини, історизму, отже, ідея нації як ідея ствердження простого й народнього, простона- родньо-селянського і як негатизація цивілізації, негатизація чужо­земних впливів і залежности, отже, ідея самозамкненого буття наро­ду, нації в собі, — ось ідеологічна схема «народности», що її пропові­дував Куліш і під його безпосереднім впливом А. Жемчужніков.

Як від дівчини Куліш вимагає простоти, природносте, близько­сте до народнього життя, засмалених рук, вміння відрізнити гарне полотно від ледачого, пошити й вишити сорочку^ так і в усьому іншо­му він шукає простоти.

—  Мені погрібні колискові пісні, — каже Вертер у Гете. — Я їх знай­шов в усій повноті в Гомері. Як часто заспокоюю я ними свою схвильо­вану кров, бо ж нема нічого хиткішого й несталішого, як моє серце.

—    Місто — неприємне, але природа поза ним — невимовно чудесна!

—   Місцеві простолюдини вже знають мене й люблять.

Ці нотатки правлять для Гете за інтродукцію, що ними він підго- товлює виклад історії кохання Вертерового й Льотти.

Як бачимо, Куліш у своїх шуканнях співзгучного дівочого серця обертається в сфері типових Вертерових, романтично-сантименталь- них настроїв, але розвинених і ускладнених: природа, простий люд, село, тікання з міста, народня пісня…

Отоді в Тарновських, повернувшись із Сокиринець від Галагана до Качанівки, Куліш зазнайомився з двома калюжинськими панноч­ками Милорадовичівнами.

У листі до дружини з 29 серпня р. 1856 Куліш писав:

~ У Тарновських прожив я, вернувшись із Сокиринець, днів зо два Приїхали туди дві панночки Милорадовичівни, котрих застав я в Соки- ринцях. Гарнії панночки! Знають рідну мову й співають рідних пісень. Познакомивсь я з ними добре і, здається, надовго, бо душі щирі й про­стії. Старша обіщала положить на ноти всі пісні, які знає; а музикант­ка вона дуже добра Гаг[8] знає їх, розпитай, то побачиш, як буде хвалить.

Калюжниці — невеличке село в ЗО верстах від Прилуки в надзви­чайно гарній мальовничій місцевості. Калюжинці майже зливаються (дві верстви) із Сокиринцями, родовим маєтком Галаганів, центром українофільського лівобережного панства.

Хто тільки з українських письменників середини XIX століття не бував у Григорія Галагана в Сокиринцях, як і в Тарновських у Кача- нівці? Колись Шевченко в повісті «Музикант» з великим захоплен­

 

ням згадував про цю частину Прилуччини, а Куліш чи не тут шукав собі, разом з етнографічними матеріялами, і ліричних емоцій для першої збірки «Досвітки»?

І от саме тут, у цьому куті Прилуччини, у безпосередньому сусід­стві своїх гарних знайомих і свояків Галаганів, жили дрібні поміщи­ки Милорадовичі. У родині одного з них, Григорія Івановича Мило- радовича (1800—68), Куліш звернув увагу на двох дівчат Олександру та Марію, Григорій Іванович Милорадович був типовим дрібномаєт- ковим поміщиком; він мав тільки 88 «душ» кріпацьких і майже все життя поневірявся армійським офіцером[9]

Олександра Милорадовичівна головою стояла вище від звичайної поміщицької панночки середини XIX ст. Напівукраїнка, напівфранцу- женка — мати її була француженка зі Швейцарії: Куліш двічі в своїх листах згадує Швейцарію як «рідну країну» Олександри Григорівни — вона сполучувала в собі властивості українки й вдачу француженки.

Прегарна блискуча красуня, ставна й граціозна Олександра Гри­горівна замолоду дуже веселу, життєрадісну вдачу мала і визначалася своєю добротою і веселістю. «Божественною красою», «гарною дів­чиною», «панною між паннами» і всякими іншими голубливими епітетами визначає Куліш степову вроду калюжинської панночки.[10]

Від матері вона перейняла барвисте шумування, жваву рухли­вість, блискучу й тонку гру мінливого настрою, деяку експансивність, рішучість, сміливість. Від матері ж вона перейняла й свої чудові вокальні здібності — вона грала на арфі й мала видатний голос, рідке своєю красою й силою драматичне сопрано. З великим захопленням виконувала вона численні українські пісні.

Уже літньою жінкою, 55—56-ти років, вона ще співала й співала добре. Марко Лукич Кропивницький розповідав, що українські пісні вона співала знаменито.

5

Отже, в Качанівці у Тарновського 22—23 серпня року 1856 Куліш познайомився з цією Милорадовичівною: таке ще свіже, таке молоде!.. Погостювавши днів зо два в Качанівці, Куліш повернувся до Линовиці, але в де-Бальменів здалось йому нудно, як нудно було і в Сокиринцях, і в Качанівці. Панське порожнє життя йому не подобалось і стомлювало.

—   В Линовиці, — казав Куліш, — жить не хочеться, в Сокирин­цях тяжко й нудно, а в Качанівці також порожнеча життя й нудьга.

Куліша стомлювала офіційна й натягнена церемонність панського життя, умовність випадкових у своїй етикетній завченості слів і фраз, що в їх одягали пани-господарі своє до нього як до гостя ставлення.

—   На мене, — казав він, — і ласкавість, і уваги справляють при­кре вражіння. В усьому я бачу випадковість і умовність і нічому не надаю ціни! — так розуміє Куліш своє відношення до великого пан­ства, в оточенні якого він перебував улітку року 1856.

—   Галаган розумна людина, та його вдача надто суха, і я швидко почав нудьгувати в його товаристві. Мати й дружина його добрі люди; але треба багато часу, щоб до них звикнути і не бачити в їх увазі якоїсь офіційности.

—   Земляки навели на мене сум! — описує Куліш те, що він виніс із зустрічів з панами. — Прожив я по декілька днів в декількох родинах і впевнився, що в жодній із них немає справжнього щастя (4/ХП—1856. Плетньову).

Нудно, важко й порожньо! Нудно у Закревських, нудно в де-Баль- менів, нудно в Галаганів, нудно в Тарновських!..

Од формули Котляревського: «Добрі люди полтавці» Куліш, при­дивившись, переходить до гоголівської гіпохондричної фрази: «Нудно на цьому світі, панове!» Тільки Жемчужніков, що з ним Куліш не розлучався в своїх мандрівках, заспокоював його і простою своєю прихильністю більше від усіх задовольняв Куліша.

—   Я все сумую, — писав Куліш у листі з 21 серпня, — усе серце чогось ниє, і не можу заспокоїтись для якоїсь праці.

Наближалась осінь, жовкло листя. У глибині душі зростали сум­ніви й розчарування. Хололи ранки. Поля стояли порожні й голі. Перепадали дощі. Душа нудьгувала в самотній неулаштованості.

Кулішеві хотілося б піти геть від людей у самоту і, віддавшись цій осінній самоті, у ній заспокоїти свою стомлену стурбованість і неви­разні поривання.

Дні минали біляві, хмарні й байдужі. Із спорожнілих ланів віяли вітри, по-осінньому вже холодні й вогкі.

Хотілося тепла й затишку.

—   Хотілося б прожити десь у самоті, де ніщо не справляло б на мене негативного вражіння і де б душа моя озирнулась навколо себе і привела до ладу свої справи.

Цей настрій визначив маршрут дальших мандрівок Куліша.

Куліш відчув, що він для панів-поміщиків, а вони для нього — не «свої люди».

Залежачи матеріяльно від полищиків, що субсидіювали його видав­ничу діяльність, Куліш намагається зберегти свою особисту незалеж­ність. Із спроби налагодити приятельські з панами стосунки не вийшло нічого; на «приживальщика» у «добрих людей» Куліш не був придатний.

Хоч і в 50 роки українські книжки могли видаватись тільки в міру поміщицького меценатства, як і за часів Котляревського, але особисті стосунки з «меценатами» у Куліша були не ті, що в Котля­ревського. Куліш «Оди до князя Куракіна» не писатиме і, використо­вуючи грошову допомогу від поміщиків, розраховуватиме на інше середовище. Бо ж, кінець-кінцем, він мріє про організацію не «помі­щицько-панської» літератури, а літератури «народницької»: для народу й через народ! Меценатство поміщиків — тільки засіб для інших цілей і прагнень.

Кулішеві не сиділось у Линовиці, де вдруге Куліш був 27—28 сер­пня, і хоч він, як умовились були, мусів чекати там А. Жемчужнікова з фургоном, але, не діждавшись свого приятеля, Куліш рушив звідти в Пирятин, а з Пирятина — на свій хутір Заріг (Баївщину).

—   Скучно зробилося мені в Линовиці, дарма що Маня гарна й любезна дівчина. Поспішив я звідти, не дождавшись і Левка з фурго­ном. У Пирятині ночував і на другий день обідав у Любіцина, отстав­ного штатного смотрителя, воспитателя Тарновських. Гарний дідусь! Дав мені своїх коней; і я приїхав до Бабуски. Бабуска здорова, тілько не бережеться і простуджується.

«Бабушка», сусідка-поміщиця, мати М. Т. Симонова-Номиса, доглядала «по сусідству» за Кулішевим хутором.

Ночуючи й обідаючи в старої Симонихи, Куліш навідувався на свій хутір.

—   В Баївщині все на місці! Я з Корнієм переважив пашню і від­дав Бабусці за теперішніми цінами. Познайомився зі священиком. Був у церкві. Гарний священик. Він співучень М. Т. Симонова з Пере- яслівської семінарії, Григорій Верховський. Я подарував йому декіль­ка книжок, інші лишив читати, пожертвував 10 кр. на пасіку, а його дружині віддав дещо з твоїх речей для дітей і на перший ужиток. Попадя дуже пристойна жінка (3/ІХ—1856).

Не збираючись в скорому часі повторити свою невдалу спробу (рік 1854) осісти на хуторі й вести там своє власне господарство, Куліш ско­ристався зі свого приїзду до Зарогу, щоб ліквідувати все, що там було від минулих років: продати хліб, скласти книжки, позамикати все й поза­чиняти, перевести кріпаків з хутора назад до Мотронівки, залишивши в Зарозі тільки одну родину, щоб стерегти садибу.

Хутір його більше не цікавить: він йому більш не потрібний. Він радий, що зміг утекти від «мерзости мелкопоместного хозяйства в глухой степи». Тепер він чекає тільки Левка Жемчужнікова, щоб кинути назавсігди свій хутір і рушити в дальшу мандрівку.

—   Сашуню, серденько! Пишу до тебе з Зарога, а пошлю письмо з Черкас. Отже, й знай, що я вже за Дніпром Левка ще нема Я вже впо­равсь і піджидаю його. Усе зробив доладу. Хліб торішній попродав; пря­диво переважив; усе поприбирав і позамикав. У Семена діти ростуть. Аннущина дитина одужала і доганяє Я ким а. Я одішлю Аннушку в Мотронівку, а Уляну оддам на волю: коли їй любо служить у М. В. [Симонової], то нехай слркить; а не любо, то з Богом. М. В. не хвалить її: лукава і крадлива така, що нічого з нею не врадить; та і всіх «кухнян» навчає супротив пані. Тим то й байдуже їй, чи піде од неї Уляна, чи зостанеться. Багато дерев на темній алеї посохло. Лишилися самі клени. Я наказав посадити знов. Коло будинку липи теж посохли. Волоські горіхи такожде. Але маленьких декілька лишилось. Проклятуща

 

[кішка] здужає, але її син зник. Пізнала мене, коли я її покликав і пести­лась до мене з курнявканням Позаростали стежки і доріжки травою зеленою, ой де ходили і говорили, серденько, з тобою… Приїхав Жем- чужніков, і ми завтра рано їдемо в його фургоні. Обіймаю тебе любою душею. Твій. Вересня 4 [1856].

Деякі подробиці про своє перебування в Зарозі переказував Куліш згодом у пізнішому своєму листі до П. О. Плетньова.

—    Був я в Україні, — розповідає Куліш за свої літні мандрівки, — спочив трохи після тяжких своїх праць, посвіжішав в садах українсь­ких, надихався «утренней прохладой и вешним запахом лугов», про що » міські мешканці мають поняття тільки з книжок та з мізерних німець­ких галяв, стрижених і ледве чи не голених. Між іншим улаштував я всякі справи, побачився зі своїми телятами, що зробились бичками, з жереб’ятами, що скидаються тепер на дорослих коней, з кішкою, яка була така шляхетна, що могла їсти тільки кісточки дичини, курчат та голубів, а тепер живе, ловлячи мишей та горобців. Уклав я в скрині свої книжки, від яких чекав надто багато добра в самоті від людей і з якими тепер не знаю, куди подітись. Відпустив я всіх своїх рабів та рабинь туди, звідкіля їх було переселено [з Мотронівки] на мій хутір. Лишив сторожем тільки одного сімейного блазня, давши йому такі пільги й вигоди, за які нечувано під сонцем

Ліквідаційний лист! Над Зарогом-Баївщиною поставлено хреста. Епопею хуторянського життя й хуторянського господарювання скінчено. Господарство ліквідовано, кріпаків повернено до Мотро­нівки. Книжки забито в скрині.

Року 1856 був нарешті доведений до кінця той «хуторянський» епізод у Кулішевому житті, що почався року 1852 після розриву з некрасовським «Современником» з такими рожевими надіями й таким ідеологічним піднесенням. Зі спокійним серцем виїздив Куліш із свого хутора. У нього нема ані жалю, ані турбот.

Тепер він ладен остаточно визнати, що віддатись «дрібним піклу­ванням сільського життя» або ж заритись в «канцелярських папе­рах» — це для нього значило б засудити себе на смерть: «поховати себе». Ні урядова служба, ні хутірське господарство — не його це призначення.

—    Я, — каже він, — не міг винести ні того, ні того.

Так над цілою низкою довголітніх зусиль, змагань, праці, настир­ливосте, надій і розчарувань Куліш нарешті пише велике «Ні».

Він прагне інших шляхів, певний, що інші чекають його можли­вості.

Дочекавшись у Баївщині Лева Жемчужнікова, Куліш із прияте­лем на конях Марії Василівни Симонової рушили до Черкас, щоб звідтіля завітати в Олександрівку до Грабовського. З Черкас, де вони зупинилися на деякий час, Куліш, скориставшись із нагоди, одіслав листа до дружини.

 

—    Черкаси. 1856 вересня 7. Кохане серденько! Послано тобі листи з Пирятина та з Лубень, тобто з Зарога. З Черкас теж послано тобі вже листа. До Черкас дала нам коней М. В. [Симонова]. Ми виїхали після обід і тому захопили більшу половину ночі. На Дніпрових долинах при місяці стояв де-не-де білий туман, чайки злітали й скиглили над нами; в тумані щось гуркотіло. Місяць високо сяяв у небі. Ми досить потоми­лись, йшовши пісками, щоб коням було легше. Проводир наш, Дорош з Чорнобаїв, розповів нам сумну історію свого життя. Йому 24 роки. Одружився він з розпорядження економії. Накинули ясінку. З п’ятьох дітей лишилося в нього одне, а тих пани задавили, тобто не дали змоги вигодувати. Хилюсь, куди хилять. Цілком забитий нуждою й горем чоловік. Єврей його протегував і умовив за 23 іс ср[іблом] в проводарі, але ми дали йому карбованця з чимсь. В Черкасах узяв подорожну до Кром, щоб потім уже не клопотатись. Жемчужніков теж узяв. Вимори­ли нас безглуздими формальностями.

У Грабовського Куліш прожив із Жемчужніковим щось трохи менше тижня, а потім виїхав до Києва. Ще з Олександрівки Куліш писав 11 вересня до дружини:

—     Пиши до мене тепер на ім’я В. В. Тарновського у Київ, бо я скоро там буду і загаюсь над книжками геть то. Треба дещо попро­читувать і пописать, бо за всі ції часи далебі й перо держать у руках одвик. Жить буду я в Тарновських та виглядать, чи не їхатиме який кур’єр, щоб причепиться фаетоном до його подорожньої та й мах­нуть у Москву. Діла я небагато тут зробив, а в здоров’ї поправивсь, і на душі стало спокійніше. Тепер тільки й клопоту в мене, щоб наб­рать у свої книжечки всякої всячини до великої праці, котору маю в Бога надію сполнить в чужих землях. Набрав книжок і в Грабовсько­го; дещо і в Києві. Коли б тільки, Господи, душа була спокійна.

У Києві Куліш затримався день на 10—12 не так через наукові справи свої, як дожидаючи, поки йому з кролевецького ярмарку привезуть кожуха. З цим кожухом він дуже клопотався й не наважу­вався без нього рушити в дорогу.

28 вересня 1856 Куліш був уже в Москві, а за декілька днів і в Петербурзі, щоб цілком, з головою увійти в роботу:

—     Ніколи, мовляв, борщу хлебнути, ніколи усмак заснути.

Канікули скінчились: труди — Петербургові, спочинки — Україні.

6

Друга половина 50 років в особистому житті Куліша був кри­тичний час, коли в його родинних взаєминах сталася глибока роз­колина.

Дев’ятилітній шлюб з Олександрою Михайлівною Білозерською остогид і приївся. В буденній мізерній метушні звичайних господар­чих клопотів кохання до дружини розтануло й непомітно зникло. Почуття охололо, здрібніло, загубилося в хатньому безладді неулаш- тованого й непевного Кулішевого побуту і вицвіло в безбарвній і нуд­ній байдужості щоденних повторених розмов, слів, рухів.

З Олександри Михайлівни була дбайлива господиня й самовіддана жінка Вона пишалася зі своїх господарчих здібностей. Вставши ще вдос­віта, вона бігла на Сінний базар, щоб купити дешевше,риби, курку чи картоплі. Кожна копійка була в неї вирахувана і кожен гріш злічений.

Микола Іванович Костомаров, розбірливий і вередливий гастро­ном, з особливою приємністю смакував гриби, що їх готувала Олек­сандра Михайлівна, а Тарас Григорович Шевченко дуже полюбляв у Кулішів мариновану корюшку.

Не дурно ж для Олександри Михайлівни в її родині було ім’я в Діккенсовій манірі:

—   Хозяйственные способности!..

Та поцілунок, з’єднаний з розмовою про базар, ніжність, поділе­на зі скаргами на Варку, що не наготовила сорочок, та ще й нагрубія­нила, брудна кохточка, неприбране волосся, старомодний капелюх, невміння одягнутись, товсті руки, великі пальці — все це дратувало. Навіть чутлива самовідданість Олександри Михайлівни, її смиренна покора здавались прикрими й небажаними.

У Куліша виразно накреслився погляд на Олександру Михайлів­ну, як на малоосвічену й неохайну жінку. Він зневажав її: нелюба дружина, що її загнано на кухню і що для неї нічого не лишилось, окрім сварок і суперечок із куховаркою, базару, плити, виторгуваної копійки, обідів, ходіння навшпиньках, коли прапює чоловік, щоб не дратувати й не заваджати йому.

Холодність Куліша до Олександри Михайлівни проявлялась усе виразніше і виразніше.

Є різні жінки: деякі, побачивши розхолодження, змагаються, протестують, сперечаються: деякі шукають інших зв’язків і нового почуття, деякі мовчки примушують себе звикнути до становища нелюбої жінки, — Олександра Михайлівна належала до числа остан­ніх… Що виразніше рік-у-рік позначалася ця відчуженість, то з біль­шою покорою приймала її Олександра Михайлівна.

Вона не протестувала Вона мовчки ховала в середині себе свій біль, свої страждання, свою непотрібність, свою загнаність в гос­подарчі дрібниці, злиденні кухонні суперечки. Вона змагалась сама

з   собою. Вона намагалась прийняти свою долю нелюбої жінки, нічого не бачити, не чути, не помічати, бути глухою й сліпою до всього, на всю жовчну роздратованість чоловіка відповідати м’яко й покірно. У своїх родинних взаєминах, загострених, двозначних і хистких вона культивувала смирність. Її не люблять, хай так, — вона на холодну нелюбовність відповість любов’ю. Ніщо не може змінитися в світі, коли її кохання лишиться незмінним.

Вона перемагала себе. Примушувала себе. Приймала в свідомості свою долю, але підсвідомо, заховано, мовчки, всупереч самій собі заперечувала, протестувала, пручалась. Прийнятий біль проявлявся в хоробі й через хоробу.

Олександра Михайлівна захворіла.

Слабування, що почалося взимку року 1854—55 і особливо на­ступного року 1855—56, коли Куліші жили в Києві, згодом набуло хронічного характеру.

—  Дружині моїй все гірше, — писав Куліш до Тарновського 15 грудня 1855.

—  Саша дуже хвора, — повідомляв Куліш Мик. Дан. Білозерського 27 січня р. 1856. — Не встає з ліжка, нічого не їсть і спить мало від різ­них болів. Коло неї ходить найкращий медик у Києві Мерінг. Сашина хороба — розплата за багато горя, що вона зазнала в житті. Лікар каже за нерви, що досі є «камень преткновения» для людського розуму.

Нервова хороба Олександри Михайлівни доходила до найвищого ступеня, межуючи з божевіллям. В хоробі своїй вона перекидала столи, вибігала взимку роздягнена на вулицю й бігла світ за очі.

—  Зі мною, — писав тоді ж таки 15 грудня Куліш під вражінням тяжкої жіночої хороби, — такий жах робиться, що можу захворіти або ж збожеволіти.

Мерінг допоміг Олександрі Михайлівні, але не вилікував, і напри­кінці року 1856 в Петербурзі вона захворіла знов. 25 грудня 1856 р. Куліш писав до Плетньова:

—   Моя Олександра все гірше і гірше. Життя знищило її, зберігши мене. Я, слава Богу, цілком здужаю й працюю дуже багато, не втомлюю­чись. Коли в мене й є щось хворе, так це серце. В ньому стільки перегор­нулося різних почуттів, що я дивуюсь, як ще воно існує.

Хороба Олександри Михайлівни була оберненою стороною її родинного розходження. Байдуже ставлення чоловіка викликало в Олександрі Михайлівні почуття непотрібности.

—  Я не потрібна нікому! — казала Олександра Михайлівна.

Вона відчувала всю тяготу родинних взаємин і скаржилася:

—   Важко бути тягарем!

Вона захворіла, коли побачила, що любов зникла, що на неї Пан­телеймон Олександрович перестав звертати будь-яку увагу, перестав нею цікавитися, почав уникати її товариства і призвичаївся обходи­тись без неї якнайкраще.

—   Я не знаю, як я не збожеволіла! — казала вона, описуючи своє тодішнє становище й свої взаємини з чоловіком. — Та краще бути божевільною, як уявляти весь тягар своїх взаємин.

Року 1856 ця родинна розколина Кулішева вже набула досить реальних контурів. У Куліша виразно оформилася думка, що йому потрібна не така жінка, як Олександра Михайлівна, доброчинна дру­жина и дбайлива господиня, але, кінець-кінцем, надто вже дріб’язко­ва й нецікава. Ця «пекущаяся о многом» Марта, малописьменна й малоосвічена, викликала в ньому нудьгу. Попільна й байдужа, безра­дісна втома отруїла їхні спільні дні, слова, зустрічі, колишню любов, ніжність, бажання.

Він почав мріяти про «іншу», про «Марію», про живе кохання, відживлене почуття, що надихнуло б його, освіжило, подвигнуло б на нові праці і розкрило б перед ним нові обрії. Він говорив про нена- сичену згагу кохання, про своє переповнене серце, про «жажду душі своєї любить те, що справді єсть високе і вдохновительне на світі».

Із хронологічного збігу цих двох подій: знайомства з Олексан- дрою Милорадовичівною і розхолодженням з Ганною Барвінок — Ол. Дорошкевич хоче зробити той висновок, що між цими подія­ми є певний логічний зв’язок. Чи обережніше: Олександра Григо­рівна, — зазначає Дорошкевич, — могла оформити те розходжен­ня між Кулішами, яке почалося раніше, але тяглося з певними перервами аж до початку 60 років.

Може, краще буде висловитись ще обережніше: калюжинська панночка оформила не розходження між Кулішами, а лише конкре­тизувала Кулішеве шукання «Марії», протиставленої прозаїчній «Марті». Захопившись Милорадовичівною, Куліш не мав жодного наміру розходитися з Олександрою Михайлівною. Він мріяв про «Марію», але хотів зберегти для себе й «Марту», — сполучити двох!

На питання: «Чи можна кохати двох?» він давав позитивну від­повідь. Отже, ініціативу в розходженні брала на себе Олександра Михайлівна.

Прийнятий приголомшений, в душевне підпілля загнаний, покір­ний гіркий біль довів її до того, що розлучитись, розїхатись стало за єдиний вихід із цього становища. І в січні роїсу 1857 вони розїхались.

Куліш лишився в Петербурзі, а Олександра Михайлівна поїхала в Україну, щоб оселитись на Батьківщині в Мотронівці. Відїзд Олек­сандри Михайлівни в Україну в січні року 1857, буцімто через хоро- бу, це була власне розлука, що її неминучу потребу відчували надто виразно й чоловік, і жінка. Від’їжджаючи в Україну, Олександра Михайлівна кидала свого чоловіка, рвала з ним.

У своєму «Щоденникові» Віра Аксакова змалювала вражіння від Олександри Михайлівни, коли та, проїздом в Україну, в січні року 1857, спинилась на декілька днів у Москві і була з візитою в родині

С.  Т. Аксакова.

Своєю щирістю й самовідданістю Олександра Михайлівна спра­вила якнайкраще вражіння на Віру Аксакову. Дивувало тільки чудне ставлення Куліша до своєї дружини, його попередження, пробачен­ня, нарікання, думки про неї.

Віра Сергіївна відразу схопила справжню суть неналагоджених і загострених родинних взаємин Кулішів: зневажливу холодність Пантелеймона Олександровича й покірну відокремленість Кулі- шевої, що проростала в нервову хоробу, Аксакова не може втри­матись, щоб не сказати про Куліша: «чудна людина».

12   січня 1857 В. Аксакова з Москви писала до своєї сестри в дру­гих М. Г. Карташевської:

—  Субота 12 січня 1857. На цьому тижні з’явився цілком несподі­вано Куліш, другого дня привіз до нас свою дружину, про яку так бага­то попереджав, кажучи, що вона не одержала особливої освіти і т. і. І взагалі так дивно висловлювався, що примушував нас не знать що гада­ти. Чудна людина! І що ж? Його дружина — це надзвичайно мила, про­стодушна жінка, прекрасний тип української жінки, що повна неко­рисливої любови, відданости й саможертви і доходить навіть до само­приниження. Приміром, вона тепер їде в Україну тільки через те, що боїться зв’язати чоловіка своєю хоробою, наважується розлучитись із ним, не поїде навіть, може, за кордон [Куліш збирався тоді їхати за кор­дон], боячись, що заважатиме йому там милуватися з усього, що він міг би. Розуміється, почасти це дійшло до хоробливих розмірів, ця бояз­кість бути тягарем для будь-кого в своїй хоробі, але це зрозуміло. У неї дуже попсовані нерви і вдача її надто вразлива, — вона живо відчуває все поетичне, мистецьке (як і весь народ), а тепер вона навіть не здібна спокійно радіти з чогось у цьому роді.



[1]   Про цю допомогу згадується в «Жизні Куліша». «На другу зиму [тобто 1855—56] переїхав [Куліш] у Київ. Там приголубили його земляки. Покійний Тарновський Вас. Вас. пообіцяв йому кредит на всі його видання… З Києва переїхав Куліш іще раз [лютий 1856] у столицю й напечатав «Записки о Южной Руси», потім «Проповеди на малорусском языке», поперероблювавши їх з першого видання Гречулевича, а другу половину наново написавши; потім напечатав перевод «Чорної Ради» з епілогом у журналі «Русская беседа», а оригінал слідом за тим особно. Все, що не у журналах, було друковано коштом Вас. Вас. Тарновського» (Правда. — 1868. С. 312).

[2] Мик. Дан. Білозерський — брат у других Олександри Михайлівни, дружини Куліше­вої, близький приятель Гоголя, що знав його іце з ліцейських років і листувався з ним протягом 30-40 років. Спомини Білозерського про Гоголя й листи до нього Гоголя надруковані в «Записках жизни Гоголя» (СПБ., 1856. — С. 100—102, 179—181, 304— 306, 333). Борзенський поміщик, він був повітовим суддею в 40 роки і цікавився археологією, літописами, етнографією. У нього була колекція старовинних українсь­ких костюмів. Куліш познайомився з М. Д. року 1842 (про це див. у нашій статті: Шевченко, Куліш, М. Білозерський — їхні перші стрічі//Україна, 1925. — Кн. 1. — С. 43—44. В цій статті помилково зазначено, що Мик. Дан. — дядько Вас. Мих. Білозер­ського; як сказано вище, він брат у других). Віктор і Микола, що згадуються у Куліше- вому листі, — брати Олександри Михайлівни, дружини Куліша.

[3] Та характеристика, що її дає Куліш в «Основі» котляревщині, значною мірою може бути використана й для характеристики умов літературної діяльности самого Куліша… «Котляревщина, — писав Куліш в «Основі», — отражается до сих пор во многах, по-ви­димому, совершенно независимых произведениях украинской словесности». Причину цього Куліш бачить, як «в удаленьи от народа, обуславливающемся нашим воспитанием, и городскою, по большей части, столичною жизнью, но также и в требовании вкуса той части общества, которую составляют первые и самые влиятельные наши читатели… Наше читающее общество украинское сосредоточивается большею частию в столицах-. Деятели украинской словесности постоянно окружені,і особенною, не совсем здоровою атмосферою критических суждений, которая и не может не отражаться на их произве­дениях» (Обзор украинской словесности//Основа — 1861. — Кн. 1. — С. 249—250).

[4] Обзор украинской словесности//Основа. — 1861. — Січень. — С. 250. Літературна року 1856 діяльність Кулішева значною мірою також зобов’язана меценатству помі­щиків. Куліш не зміг розірвати умов тодішнього часу, і в 50 роки, як і раніш, можли­вості будувати українську літературу ґрунтувались на базі матеріальної допомоги від поміщиків. Змінилися багато де в чому зовнішні прояви й форми цього меценатства, але основа лишилась незмінна.

[5]  В. І. Шенрок, описуючи перебування Куліша в Україні влітку р. 1856, так каже про Куліша й його тодішні настрої: «Пленяла его и роскошная украинская природа, но серд­це его сжималось при виде бедности крестьянского населения.., его удручало печальное зрелище бедствующего народа» (Киевская старина. — 1901. Т. 73. — С. 353). Це спра­ведливо, але потребує певних обмежень, бо «печальное зрелище бедствующего народа» було влітку 1856 р. предметом тільки випадкових спостережень Куліша.

[6] «Де-Бальмен рисує ілюстрації для «Орисі». Деякі дуже гарні. Я в його забрав усі компо­зиції, це вже на твій пай» (29/УІІІ—1856. Линовиця. До дружини). «Сергей Петрович рисует с энтузиазмом» (27/УІП—1856. До Н. В. Тарновської).

[7]  50 роки були [роками] збільшеного інтересу до описів природи та пейзажів. На описи природи дивились як на необхідну приналежну частину кожного роману, а пейзаж кіль­кісно й якісно конкурував на художніх виставках із жанром Пейзаж цінився як само­ціль, і гра світу, сріблясте тремтіння ранкового повітря вабили художника своїми техніч­ними труднощами. Каро й Теньєр були модні художники. Куліш сам малював. Він умів захоплюватись «грою ліній, тонів і фарб». Коли в 40 роки він мріяв переїхати до Петер­бурга, Академія мистецтв була не з останніх аргументів за переїзд (5/У—1845. Лист до Плетньова). Як і Шевченко, Куліш у 40 роки хитався між пензлем і пером. Переїхавши до Петербурга, він збирався одвідувати Академію мистецтв. «Може, — гадав Куліш, — мистецтво, до якого я з малих років мав пристрасть, пішло б мені на користь, і пензель мій сказав би згодом більше про Україну, як перо» (23/ХІ—1843. Лист до Юзефовича).

[8]  Андрій Миколайович Маркевич, добрий знайомий Кулішів, син відомого історика України Миколи Маркевича.

[9] Дорошкспич Ол. Куліш і Милорадовичівна — К: «Слово», 1927. — С. 7—119.

[10] Дорошкевич Ол.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.