ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

РОМАНИ КУЛІША — Розділ II ЛЕСЯ МИЛОРАДОВИЧІВНА

загрузка...

1

4  вересня 1856 Куліш із хутора Баївщини написав першого листа до Олександри Милорадовичівни, додержаного в стилі чемно-офі­ційного церемонного звернення:

«Вельможна панно».

Але вже й тут звучить лірична нотка: «За ваші пісні інший чоло­вік віддав би, може, й душу», — натяк на визнання й разом з тим вка­зівка на джерело, з якого виник перший прояв почуття.

«Вельможна панно Олександро Григорійовно!

За Ваші пісні інший чоловік оддав би, може, й душу. Не дивуй­тесь же, що я з великою радістю довідався од Вас, що Вам буде непротивна моя послуга книжками. На сей раз посилаю Вам тільки два романи Вальтера Скотта та комедії Мольєра, бо в хуторі в мене не знайшлось по Вас нічого більше. З Києва пришлю Вам іще дещо, а з Московської землі знов дещо пришлю.

Прошу ж Вас, ясна панно, прийнять од мене сі подарунки, як пучок квіток левадних; бо, далебі, не маю в себе такої дорогої вещі, котору смів би я рівноважити із Вашими піснями.

Щирою душею прихильний і до послуг готовий П. Куліш.

1856 вересня 4, хутір Баївщина»

Цього листа він писав під свіжими чарами Лесиного голосу, гар­ної її вроди, любої її розмови.

Ще бриніли йому в пам’яті звуки її співів, ще бачив він струнку поставу, ніжний овал обличчя, легку рожевість щік, милу радісність, блискучі очі.

—   Великої праці мені стояв маленький листок до Вас із Черкас, — згадував згодом Куліш.

На цілий довгий і складний роман могло вистачити одного маленького рядка: «За ваші пісні інший чоловік віддав би, може, й душу!..» Усі ускладненості романічних ситуацій переховувались, як у зерні, в цій короткій фразі.

Ніщо не може так зближати, як спів, як гнучкий і міцний голос, що просякає в середину людини, що створює ілюзію, ніби співати й чути, то є одне, ніби між співачкою й слухачем зникає відмежованість про­стороні, зникає довічна двоїстість двох відокремлених істот.

—   Я співала тебе, а твої мелодії — це я, — могла б сказати Мило- радовичівна Кулішеві, коли б вона захотіла процитувати слова однієї з «Музичних новель». Е. Т. А. Гофмана.

Роман Куліша з Милорадовичівною — це й є історія того, як «душу» віддано за співи. Коли б Куліш, наслідуючи Апулея, здумав переказати античний міт про Псіхею й Ероса, як він Гомерове опо­відання з Одіссеї про Навсікаю переказав був у ліричній і простій ідилії про Орисю, він душу — Псіхею ототожнив би з піснею — Мелосом. Для романтика дівчина — душа — пісня — були тотожні символи й спільні означення.

Куліш у своєму розпорядженні мав досить потрібного матеріялу, щоб зуміти «метафізику пісні» й «метафізику кохання» злити в одне почуття. Він ототожнив пісню й кохання, дівчину й спів. Щодо цього, то Куліш ішов за своїм романтичним віком.

У листі до Милорадовичівни Куліш писав:

—   Наслухавшись Ваших пісень, я довго не міг прийти в себе за великим душевним восторгом.

І ще:

—   Почувши рідну пісню од рідної дівочої душі, зараз помолод­шаєш і процвіте серце райською радістю.

У коханні захоплюватись багато важить! Роблячи перші кроки, Куліш свої любовні розрахунки побудував на спробах захопити захо­пленням. Усі почуття, усі вражіння він замкнув у піднесеній екзаль­тованості, в палкому ентузіязмі незмінного захоплення.

З листа в лист усе підкресленіше і виразніше у різних варіяціях він говорив про пісенну обдарованість Милорадовичівни, про вра­жіння й вплив, що справляють на нього її співи.

З приємною ніяковістю й збудженою насолодою слухала Мило- радовичівна, коли їй говорили про її вроду, про її вдачу, про чари її голосу. їй приємно було впевнитись, що вражіння від неї, від її вроди й вдачі та від її співів розгорнули в цілу метафізичну систему, а зако­ханість до неї тлумачили, як «небесне пісенне наїтіє».

—  Повіяло на мене, — казав Куліш Милорадовичівні, — од Вас, од Ваших пісень благодатним наїтієм.

У листах своїх до Милорадовичівни Куліш розповідає про мелійну чарівну владу пісні над людиною, про магію співу, про пісню — весня­не, магічне в пісні, пісенне, мелійне відродження людської душі.

—   Пісня має в собі такі чари, що як би далеко не одійшли Ви од весни своєї, а вона довіку становитиме в Вас її перед очима! — казав Куліш Милорадовичівні і додавав:

—   Пісня — велика пільга у важкій життьовій дорозі!

Свій міт про пісню Куліш складає, посилаючись на особистий досвід: він, мовляв, не теоретизує, а описує, що пережив сам і що сам відчув.

—   Говорю те, що дознаю на собі самому! — каже Куліш і розпо­відає далі:

—   Боже! Що б то була за жизнь моя, коли б од часу до часу моя понура голова не квітчалась весняними квітами! Коли б серце моє не трепетало свіжою, весняною силою! А ніщо більш не вдіє цих чарів надо мною, як рідна пісня. Так як ангел Господень сходить у купіль Силоамськую і возмущає воду і робиться вода зцілющою, так і небесний дух рідної поезії завітає іноді в мою душу і возмутить її до самої глибини і дає їй дивную силу проганяти усяку неміч і всяке зло, которе її облягає.

—  Сестро моя по піснях! — називав Куліш Милорадовичівну.

їхній роман має всі прикмети «пісенного», «мелійного» роману.

В добу панування романтики «пісенні романи» зовсім не рідка річ. Може, для тих часів навіть трохи банальна. Кінець-кінцем, хіба ж роман Новаліса «Г. ф.-Офтердінген» не є таким літературним зраз­ком «співочої» романічної історії, хіба історія кохання Тургенева й Поліни Віардо не така сама історія кохання, здійсненого у спів? Так само, як і кохання Аліни й Костомарова.

«Гайнріх фон-Офтердінген» Новаліса був євангелією тих часів, звідкіля прихильники романтизму широко черпали матеріал для своїх думок, почуттів і настроїв.

Отже, все, що Куліш каже про пісню, про квіти, про душу діво­чу — душу пісні, він повторює, наслідуючи романтиків. Блакитна квітка як символ коханої дівчини і кохана дівчина як символ пісні — головна тема Новалісівського «Гайнріха фон-Офтердінгена». Романтична блакитна квітка — мелійний пісенний символ.

Хто знає, чи закохався б він у Милорадовичівну, коли б вона спі­вала тільки модні романси й оперові арії?

Він кохає à la thèse. Він не кохатиме дівчину панського роду, він не кохатиме неукраїнку.

—    Із’їздив я світ, стрічав багато дівчат і молодиць панського роду, а серце моє рідко поверталось до них. Поверталось воно тіль­ки до сестер своїх, до українок, которі рідним голосом до нього промовляли.

Пісня — для Куліша — скарбниця духу народнього. Пісня стано­вить душу народу. Починаючи від Максимовича й Гоголя і до Лесі Українки, мелійне, пісенне сприйняття народу й нації було улюбле­ною концепцією української громадської думки.

Цієї теми мелійного переродження людини й нації Куліш бага­то разів торкався в своєму листуванні з Милорадовичівною.

—    Од людей, — пише Куліш до Милорадовичівни, — того не почуєте, що Вам промовить пісня словом і голосом. Свята скарбовня духу народнього!.. Найкращі душі складали в неї своє негибнуще добро і завітували його нам, дітям своїм.

—   Не всякому, — дописує Куліш, — дається скарб цей: дається він тільки родичам по красоті душевній. Радуймося ж серцем і бла- годарім Богові, що дав нам зрозуміти ціну цьому сокровищу.

Слова Кулішеві, звернені до Милорадовичівни, показують, що важив колись цей пісенний етнографізм у житті людей середини минулого століття. Пісню ототожнено з коханням, пісню тлумачено як джерело народнього життя. Слова визнання, звернені до коханої дівчини, говорять за вражіння, що його справляє пісня на людину.

—    Знаєте, що було моїм путеводним пламенником? — запитує Куліш, звертаючись до Милорадовичівни, і відповідає: — Рідна пое­зія!.. Нехай же ганить її хто, як хоче; вона навіки пребуде святинею душі моєї. І всяка душа щира нею сохраниться од упадку, нею підні­меться вгору і заквітчається райськими квітками. Тим то радію сер­цем за Вас, — каже Куліш Милорадовичівні, — що Вам дався цей скарб, і що Ви родичка по красоті душевній з тими пророчими душа­ми, которі нам цей скарб заповідали.

«Дух пісні», ототожнений з «духом нації» і сприйнятий як «образ дівчини», цю тріядичну послідовність романтичної символіки Куліш виразно накреслює в листі до Милорадовичівни з 28 квітня року 1859.

—    Коли я думаю про свою знищену панами Батьківщину, то замість неї в моїй душі з’являється тільки милий, з ласкавою до мене посмішкою Ваш образ. Коли б він затьмарився для мене через Ваше відчуження, тоді Україна уявлялася б мені масою густої темряви.

Образ України — образ Милорадовичівни! Новалісівську темати­ку блакитної квітки — дівчини — пісні — повороту в дім отчий в послідовній зміні символів додержано тут якнайкраще.

2

Куліш у своєму романі з Милорадовичівною не задовольняється з індивідуальних переживань, що важать для даної людини, їй зрозу­мілі, для неї тільки принадні. Його почуття не належить до категорії інтимних настроїв. Він заперечуватиме індивідуальну замкненість почуття задля його вселюдськости.

Куліш не покохав би Милорадовичівни, коли б вона не знала рід­ної мови, не співала рідних пісень, коли б не була вона небагата пан­ночка, що на жизнь народню дивиться зблизька. Отже, в першій же своїй згадці в наведеному вище листі з 29 серпня р. 1856 до дружи­ни він зазначає найпривабливіше для нього в сестрах Милорадовичі- внах: знають рідну мову й співають рідних пісень.

Його визнання — визнання до сестер-українок. «Де б він не був, де б не обертавсь, серцем радітиме, що в його єсть сестри-українки».

Милорадовичівну Куліш намагається виховати як національно- свідому дівчину-українку. Він радить їй почати студіювати українсь­ку історію: «Присядьте ви вдвох із Вашою сестрою до історії рідного краю: попрочитуйте всячину, що про неї написано, порозбирайте молодим розумом, чи воно так, чи ні і що там правда, а що помил­ка; посписуйте собі для впам’ятання деякі случаї, імена, роки — так, як студенти перед екзаменами, щоб таки добре знать історію свого краю, так як усяка воспитана полька знає свою історію. Бо треба полькам честь оддать, що вони найученіші між нашими дамами. А послі оглянетесь і на сусідськії історії; розберіть москов­ську історію, що вона таке, і польську, а далі і німецьких царств».

У нього пісенний романтичний підхід до кохання сполучувався, коли хочете, з громадським. Він стверджує кохання тільки з погляду соціяльної виправданости цього почуття. Тільки те, мовляв, кохання є справжнє кохання, що може принести користь нації.

Коханець і коханка для Куліша — синоніми громадянина й громадянки. Він звертатиме увагу на громадську чинність почуття. В коханні він нехтуватиме «біологізмом», — тільки соціальний момент може щось важити в його очах.

Долю особисту людини він розглядає з погляду суспільного її призначення. Людина не має права улаштовувати своє життя, як своє, не має права дбати про себе задля себе. Колективне «ми» вище над індивідуалістичне «я».

Отже, тому й розійшлися так різко Куліш і Костомаров у своїх порадах, коли року 1858 довідалися, що Шевченко, повернувшись із заслання, збирається одружитись.

Куліш був резонер, а тому іноді й прихильник абстракції; він був те, що звуть — ідеолог, людина системи й розрахунків, людина формул і тез.

Ставлення до Шевченка Куліш укладає у формулу: Шевченко — великий поет, і, як великий поет, він повинен не про себе дбати, а про вічне і в жертву вічному свою життьову улаштованість приносити.

—   Засмутив ти мене, брате, — пише Куліш до Шевченка в листі з 14 лютого р. 1858, — сказавши, що хочеш одружитись; негарну ти пору вибрав; не вийшов на простий шлях… А в мене була така думка, щоб тебе за границю спровадити і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 годі — так тоді Микола не дав добро­го діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато тобі й треба, щоб вчинитись вели­ким поетом на всі вічні роки.

Ось принцип розв’язання питань: віки й народи!.. Шевченкове призначення — «вчинитись великим поетом на всі вічні роки». Звідси й треба, за Кулішем, виходити, роблячи той чи інший крок у житті.

У пораді Куліша є логіка передупевненої думки. Він дивиться на це питання sub specie aeternitatis; в його порадах відчуваються відгу­ки Карлайлевого культу героїв. Героїчність жертовна, і героїчної жертви вимагав Куліш від Шевченка.

Костомаров звичайний і простий: Шевченко для нього людина, що їй ніщо людське не чуже. Він розуміє, чого варта мрія про спокій у душі натомленого блуканнями вигнанця.

—   Хоть би на старості літ, після такої глибокої, гіркої коновки лиха, трохи одпочити душею, — ось Костомаров із своєю доброзич­ливою й добросусідською порадою.

—    Далебі дуже добре зробив би ти, мій друже єдиний, коли б оженився[1]

Отеє homo sum не властиве Кулішеві. Він не визнає людських, надто людських слабкостей. Закохатись, тому що закохатись, бо кожна, мовляв, людина кохає, — це для Куліша свідоцтво ганебної мізерности, жалюгідної зради самого себе.

Кохати за вроду, за душу, за людське, бо того вимагає життьова природня потреба, — то є пусте, ніщо. Кохання як чисте природне інстинктивне почуття, родинне життя як затишний притулок для натомленого мандрівника, — все це для Куліша не існує.

—   Ви, — звертається Куліш до Милорадовичівни, — душа жива, котора прийшла в мир на те, щоб послужити, а не на те, щоб їй послужили…

 

Куліш підкреслив це слово: послужити!.. Вихованець свого службо­вого віку, коли всі суспільні взаємини ґрунтувалися на «службі», він і на кохання, на жінку, на її призначення в житті дивився як на «службу». Так само й Гоголь дивився на призначення письменника.

Кохати — служити. Кохати — виконувати громадський обов’я­зок, обов’язок перед громадою, народом, нацією. Кохання може бути виправдане тільки як висока й відповідальна зобов’язаність. Отже, в соціяльній зобов’язаності почуття Куліш шукає ствердження для своїх взаємин із Милорадовичівною.

Кохання не є особиста справа людини, і коли він, Куліш, вартий, щоб його кохали, то це не тому, що він гарна людина, що він кохає, а тому, що він людина громадського призначення.

Багато сторінок у своїх листах присвятив Куліш, щоб переконати Милорадовичівну, що то її святий громадський, національний обов’язок покохати його, оцінити діло його життя, обрії накресленого перед ним вищого призначення, зважити тягар його месіяністичної покликаности.

Він підкреслює, що в її особі він саме й знайшов ту дружню душу, якої він так довго й уперто протягом свого життя шукав і яка своїм самовідданим коханням може допомогти йому виконати його долю громадського діяча, ватажка, що дбає про відродження нації, визво­лителя пригніченого селянства.

Куліш з охотою прибирається в убрання давньоєврейського про­рока, «віщателя», що його «послано пророкувати воскресеніє мер­твих і будить сонних». В образі якогось містичного привиду він малює перед здивованою калюжинською панночкою себе, як Про­рока, Визволителя нації, Прометея, Месію, Себе з великої літери.

З урочистою пишновеличністю він проголошує:

—  Ми тії люди, которі кращі од інших.

Він не каже, він віщає:

—   Слухайте! Слухайте! Слухайте! Слухайте і не занедбайте мого слова!

У нього жести мітингового оратора, баптистського мандрівного проповідника, мова сектанта, що звик політичні гасла поєднувати з біблійними цитатами.

Він хоче впевнити панночку, що він вища натура, людина високої добірності, божественного призначення, єдиний серед багатьох.

Він хоче імпонувати дівчині своєю високою вселюдською місією поета й пророка: провідника нації, що мусить вивести свій народ з ворожого, чужонаціонального Єгипту, з національної неволі. З його ім’ям пов’язано «перевороти царств» і майбутню долю України.

Куліш дивився на себе як на визволителя нації.

—   Що робити, коли земляки забули читать по-своєму? Уже коли я їх не навчу, то не научить і лисий дідько (лист до Юзефовича М. В. — Березень. — 1857).

У листі до Милорадовичівни він писав:

—    Погляньте оком духовним у грядущії часи, чи не буде мати учити сина добру і благородству по книжках моїх? Чи не зродять вони красоту помислів і діяній у молодих душах дівочих і юнацьких на користь мирові?

—    Нехай воно (серце), — пише Куліш до Милорадовичівни, — явиться Вам у тому сні, которий находить на чоловіка серед людсь­кого гомону, і шепче Вам про красоту душевних одному Богу відо­мих подвигів (З/IV—1857).

Він звертається до Милорадовичівни з пишновеличними тирада­ми. Він намагається викликати в дівчини патетичні почуття, намага­ється надихнути її на офіру, на подвиг.

Листи його цілком замикаються в цьому апостольському пропо- віданні віри в націю та її визволення.

«Живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по- англійськи і москвич по-московськи; тільки наш брат українець носить навиворот свою одежу. Підбита, бачте, московською китай­кою або німецькою, чи французькою матерією, то що вже лице проти підбою!» «Чужоземці і рідній землі, чужоземці і всюди, де не появляться». «Оце ж нашому вікові судилось Божого світу дожда­тись. Проходить ніч, настає ранок, і розпізнаємо ми добре, що ми ні в Німеччині, ні в Московщині, а в себе дома в Україні».

—  Скажіте ж, — звертається Куліш до Милорадовичівни, — чи не возвеселиться дух Вам і чи не возхвалите Ви Бога, що повіяло на мене од Вас, од Ваших пісень і речей, благодатним наїтієм і що частина Вашого духовного существа перейшла через творящую силу душі моєї в істочник животворящий води трудящого (18/11—1857).

Так писали любовні листи в 50-ті роки минулого століття!

Поети уподоблювали себе старозавітним пророкам і титанам з античної міфології, а дівчатка, закохані в поетів, раділи й дякували Богові, що їхня врода приємна й втішна поетові і через поета й вони стають причетними до високої офіри на користь вселюдства.

З листа в лист повторює Куліш ті самі думки про свою обраність і обраність Милорадовичівни, про їхню спільну творчу путь.

—   А хто найперший урозуміє Божу волю, той буде людина над людьми. До таких до істот, — додає Куліш, звертаючись до Милора­довичівни, — і Вас я причисляю, дарма що Ви, може, небагато дечо­го дівочим розумом постигаєте. Тут найперва річ — серце щире, й якийсь голос із душевної глибини, которий велить чоловікові йти вгору; а розум — слуга того голосу!

У любовній грі Куліш робив ставку на високий стиль. Хто зна, чи це вже є така погана ставка?

Інша річ, що ми за наших часів за найкращі любовні листи вва­жаємо листи Чехова до дружини, — такі тонкі, сріблясті, ніжні, чут­ливі, інтимні: Левітан і Фет разом!., В них немає жодних резигнацій, янголів, пророків, месіянства, руки Господньої, що врятовує Батьків­щину, проблем, дідів, нащадків, націй, шарманки віків і народів.

Та, кінець-кінцем, і ця «чеховська» чутлива інтимність і палкі пристрасні визнання, це теж тільки спосіб вислову!.. Куліш уподобав «громокипящий кубок», державінську слов’янську старомодність, ремінесценції з Шеллінга й тютчевську космічність.

Незнання жіночого серця? Ба ні! З надзвичайним темперамен­том «обрушивался» Куліш на провінціальну дівчинку. Це не журна­ліст, не літератор, ніякий не «офіцер-папіросник» і не сусіда, пан з нагаєм, що від нього дхне кінським потом, а сам Зевс-громовержець сходить з неба, щоб уподобатись Іо!..

—  Нас послано пророкувати воскресеніє мертвих і будити сонних!..

…Велике, не гибнущее для потомства діло… Нечоловіча сила…

Нелюдські муки… Невимовне горе… Нечуваний душевний восторг…

Куліш збільшує пропорції, вибирає невживані ракурси, перекон­струйовує звичайну реальність, з банальностей споруджує колосаль­не й нечуване. Мікеланджельо, що малює грандіозні постаті гігантсь­ких Сівілл, і Пророків для Сікстинської Капелі. Він без гриму грає роль Манфреда й Пари.

Куліш був поет за тих часів, коли про поета казали:

Тільки поет — король;

Тільки поет — Бог!..

Це була доба, яку Теофіл Готьє в своїй «Історії романтизму» зма­лював, як добу прибільшеної урочистости. Тоді кожен поет хотів би йти по вулицях і щоб фанфари славетности попереджали його. Жодна афіша не здавалась поетові досить великою і жодна літера досить помітною. Тоді на капелюхах поет писав своє ім’я: я — такий то.

Скромність не була ніколи доброчинністю письменників, а тодішніх особливо: їхня пиха, їхній гонор були такі великі, що здава­лись неймовірними.

Отже, в цю добу любовні листи до панночки можна було писати лише так, як їх писав Куліш: широким пензлем літери-фанфари. Пророкові належить говорити текстами зі Святого Письма, а коро­леві — словами з маніфестів і цитатами з універсалів.

—    Згадайте, — каже Куліш Милорадовичівні, натякуючи про себе й своє призначення, — легенду про Прометея, що йому було за той огонь, которого він добув з неба.

Панночка в своїх скромних Калюжницях була схвильована й збентежена. Вона ще ніколи не бачила ні Прометея, ні Ієзекіїля. Вона ніколи не чула, щоб будь-хто інший з її сусідів розмовляв з нею так чудно, як оце Куліш.

Всесвітня історія, історія Трої, як і біблійна історія, — почина­ються з любовної пригоди. Куліш свою любовну пригоду обертав у подію, гідну всесвітньої історії.

—   Наша мова, — нотує Куліш у листі до Милорадовичівни, — із простонародньої ступила вже вгору і забирає собі слова і форми із Святого Письма.

Даруймо Кулішеві зайву пишновеличність його любовного листу­вання: неподібний до інших, він уважав за потрібне й відмінною, неподібною до інших говорити мовою.

Будьмо принаймні задоволені, що Куліш обмежувався словами і не дарував дівчині черепів на шарнірах, як це робили його сучасники.

Дехто, певне, закине Кулішеві претенсійність його любовного листування?! Дарма! Всі способи хороші, коли дівчина гарненька і коли коханцеві вже 38 років і він почуває, що життя відходить, коли не відійшло зовсім, а згаги кохання ще не насичено.

З

На перший погляд, — до чого любовне листування й ця націо- нально-соціяльна патетика? Що це? — любовна незграбність чи при­мітивізм різночинця, який вибився в люди й намагається доладу й недоладу говорити штучними вченими фразами, своє мужикофіль- ство, обертаючи в навмисну позу?

Мабуть, ні те, ні те, а може, і те, і те, а до того ж ще й романтич­не протиставлення поета як вищої натури, філістерам і міщанству.

Тема офіри, тема жертовности — один з основних моментів Кулішевого самоусвідомлення.

Він плекає надію, що його «великі муки сердечні» обернені будуть на «велике діло», «негибнуще для потомства».

—   Нехай Бог прийме страданія мої і інших щирих душ у жертву угодную і просвітить світом своїм Україну, — зносить молитву Куліш!

Думка про жертву завжди володіла Кулішем.

—    Мале було б те діло, — каже Куліш, — коли б його можна малими жертвами іскупити.

—   Будуть мученики, будуть великі жертви, — каже Куліш.

—   Ради мучеників Бог ізвергав не раз огонь на землю: чому ж не звергне й до нас, коли вже багато мук за Вкраїну перенесено, багато чистих жертв принесено?!

У листі з 22 лютого 1859 Куліш виразно пише, підкреслюючи трагічне самоосвідомлення своєї особи:

—   Великі муки душу мою облягають — я б Вам розказав, щоб і Ви знали, які бувають муки на світі. Бо Ви небагато од своїх сусід можете про таке довідатись. Я Вам показав би не ту трагедію, кото­ру на театрі іграють, а ту, що й пером не спишеш, а хіба живим сло­вом — любій душі, як мати дитині, перекажеш.

Він рівняє себе з Байроном і цитує його слова. Для нього в світі не залишилося нічого, окрім мертвого пустельного ніщо.

—    Бажаю смерти з щирої душі, — пише Куліш, — більш мені нічого бажати. Байрон перед смертю сказав: «Єсть у мене дороге на світі, та рад я, що вмираю!» Так і я сказав би, кінчаючись. От до чого доживсь я із своїм серцем гарячим, із своєю німотою душевною із своїми високими помислами. Не дай Вам Боже, — додає Куліш, — зійти на мою дорогу, лучче виходьте заміж і живіть попросту, нікому зла не чинячи. Карається, мабуть, чоловік за те, що піднімається або хоче піднятись вище своїх братій. Згадайте легенду про Прометея, що йому було за той огонь, которого він добув з неба.

Шлях Кулішів життьовий — шлях офір, страждань, Прометеєвої титанічної рокованости. І коли б вона, кохана дівчина, зійшла на той шлях — то і на неї чекала б та сама доля: загибіль.

Куліш говорить не про щастя, а про трагедію. Коли він і ошукував дівчину, — то манив він її не примарою щастя, а мрією самоофірних страждань. Трагедія, офіра, страждання — от тематика його роману з Милорадовичівною. Перед Кулішем носилися трагічні постаті давньоє­врейських пророків, Прометея, Байрона. Згадка за Прометея не була випадковою, не була побіжним словом, що його кинуто ненароком, ні, — це було виявом широкої програми життьової акції і водночас виразом внутрішньої його істотности. Таким себе відчував Куліш.

Нас збиває трохи костюм Куліша: його треба одягти не в «філі­стерський» сурдут, а так, як одягались люди 30-40 років: вигадли­во, незвичайно, урочисто: як Байрон, Пушкін, Марлінський, Бар- бей-д’Оревільї. Усі ці люди 20-30 років були підкреслені, навмис­ні, прометеїстичні, навіть сатанічні, в кожнім разі не такі, як усі. їх було легко пізнати й відрізнити серед натовпу.

Куліша треба уявляти в костюмі Барбей-д’Оревільї: з капелюхом, одягненим набакир, обшитим малиновим оксамитом, із затягненою талією сурдута, поли якого нагадували фіжми. Він проходив, хлопаю­чи хлистом по золотому галуну своїх обтягнених брюк.

Фльобер свої листи підписував:

—   Сі^ауііБ РІаиЬеЛш, Вои^еоізорІїоЬиз.

Коли одного разу у Філоте О’Недді запитали, чому він не видає повної збірки своїх творів, він відповів:

—   Я видам її тільки тоді, коли не буде більше на світі жодного буржуа.

Легенду про Прометея Куліш використовує, щоб вказати на методи, шляхи національної консолідації. Проголошуючи «промете- їстичну» методу громадської акції, Куліш тим самим висовує індиві­дуалістичні способи боротьби: мучеництво й героїзм окремих інди­відів, «критически мыслящих личностей», що своєю саможертвою повинні зрушити за собою маси.

Прометеїзм Кулішів Ол. Дорошкевич називав себелюбним, —■ чи може прометеїзм бути не себелюбним? Егоцентризм, ототожнення особи й нації, зв’язування долі особи й долі пригнічених мас — прита­манні цій суспільній теорії, висловленій у формі легенди про Прометея.

 

Романтики любили свої політичні концепції висловлювати в символах, в образах, в уподібненнях. Вони мітологізували свої теорії, партійні гасла, обертаючи в мітологемні символи. Згодом, визволе­ний від мітологічних нашарувань, цей «байронічний» принцип геро­їчної особи стане основою народницьких теорій.

Куліш в Україні користувався репутацією небезпечної людини.

Улітку року 1857 серед українського панства пронесли чутку, ніби Куліша заслали в ті віддалені місця, де «козам роги правлять».

—   Не інако цю видумку земляки видумали, — зазначає Куліш, — як по желанію сердець своїх.

Не без уїдливої саркастичної іронії Куліш у листі до Милорадо- вичівни викладає думки, що їх висловлювали в Україні пани й панії, застерігаючи молодь:

—   От, бачте, дітки! Ми вам казали: не йдіть слідом за Кулішем. За те його й лихо постигло, що не в своє діло мішався. Уже ж таки наші предсідателі палат та міністри, та сенатори розумніші од якого-небудь губернського секретаря; то вони й знають, що кому треба думать і як чувствовать. Видумав Куліш якусь національ­ність! Мужиків первими гражданами українськими оглашає! Про­рокує, що знов колись так повиганяють перевертнів із України, як колись Вишневецьких, Пісочинських, Киселів і інших! А щоб він цього не дождав! Уже нащо мала гадинка кліщ, та й того з овечої шкури не вирвеш, а то б оце нас повиривать із України!

загрузка...

—   О, бодай його з його божевільною головою! Що в самого катма ніякої Батьківщини, що сам живе трудовою копійкою, то й нас на той же лід хоче посадити. Слава Богу, наші діди своєї здобичі не про- зівали: знали вони, де зимують раки. За те їм од нас честь і слава. А вони з Шевченком не знають, що плещуть. Та ще й пророкують, ледачі сини ледачих батьків:

Настане суд, заговорять 1 Дніпро, і гори!

І потече сторіками Кров у Чорне море Мтей ваших… і не буде Кому помагати.

Одцурається брат брата І дитини мати.

І дим хмарами заступить Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь Своїми синами!

—   Отже, поки це настане, то таких, як ви, багато ще опиниться там, де козам роги правлять.

Отже, Куліш — бунтівник, що для нього мужики — первії граж- дани України, носій національної ідеї, проповідник нової гайдамач­чини, повтореної в XIX столітті «ребелії хлопської» XVI 1-го, коли було знищено великопанство-недоляшків. Голота з такими ж голот- ними ідеалами «трудової копійки», загальної трудової рівности. У своїй і панській уяві Куліш ототожнюється з Шевченком, і бунтівни­чі революційні рядки Шевченкового «Дружнього посланія мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні сущим» наводяться, як однодумні.

Куліш зневажав реальність як поет і як громадянин, філософську і ліричну негацію дійсносте він сполучав із політичною й соціяльною.

Гегель і Марат люди однієї доби; поза сумнівом Гайнріх Гайне мав рацію, коли уподібнював Канта і Робесп’єра. Того ж року, коли в Парижі було стято голову Людовіку Капету, тоді ж у Кенігсберзі критикою чистого розуму гільйотиновано Бога.

Люди скрізь завжди однакові: в своїй філософії, в своїй політичній акції, в своїх жестах і вчинках, в манірі ходити, мислити й кохати.

4

Гірометеїстична піднесеність, освідомлення себе як вищої обра­ної натури, холоднувата самотня ізольованість — це є метода не тіль­ки громадської акції Куліша, але й життьового його світовідчування й ставлення до жінок. Він однаковий і в 40 роки і в 50, однаковий в своїх стосунках з Милорадовичівною року 1857 і з Олександрою Михайлівною Білозерською. Закоханий в Олександру Білозерську, він напередодні шлюбу, ще шлюбу не взявши, уже передчуває в своїх родинних взаєминах прийдешню неминучу холодність, відчуже­ність, відокремленість.

Дарма, що 3 лютого 1847 р. Куліш у своєму щоденникові висло­влює певність: «Вдача її [Олександри Михайлівни] обіцяє мені спокій на все життя», тут же поруч, після цього вислову певности, він запи­сує рядки, що в тій певності примушують сумніватися: «Єдину чорну тінь на моїй душі лишає каяття, що ображав декілька разів її і мату­сю її, й її братів»…

11    лютого, за місяць перед шлюбом 26 грудня р. 1846, Куліш записує до щоденника: «Розумію, як багато моя дружина повинна мати глузду, щоб назавжди зберегти цю прихильність», і в листі до П. О. Плетньова він знов повторює цю думку, що жінці, яка його кохає, треба багато прикласти зусиль, щоб він «не охолонув до неї». А 13 лютого 1847 занотовує: «Одного разу незрівняний мій П. О. [Плетньов] сказав: «Жінок створено на те, щоб зробити нас Сократами». Справді, ніколи в житті я не мав так багато влади над своєю прикрістю, як після того, коли одружився. Дріб’язковість жіночих бажань і незадоволення з того в дивний спосіб обертають мою душу до ідеалу високого терпіння. Іноді мовчати для мене —

справжня втіха, особливо коли згадаєш, що, втручаючись у дрібні суперечки з жінками, ставиш себе на одну з ними дошку».

Він пишається з того, що стоїть вище за жіночу дріб’язковість, що він не стоїть на одній дошці з жінками.

Він кається, що ображав свою наречену, але чого варте це каяття, коли в його уяві майбутнє шлюбне життя вже наперед викликає згадку про Сократа й Ксантіпу?!

«Жодній жіночій розсудливості, — зазначає Петро Чубський з приводу наведених щоденникових Кулішевих записів, — не сила була зберегти незмінним Кулішеве почуття, що не могло воно встоя­ти перед природнім згасанням змисловости. В 50 роки, в години душевної негоди, в «понурий період» свого життя, період, що позна­чається в Куліша й надзвичайним напруженням творчої праці, при­страсними ідеологічними шуканнями, він мусів особливо відчувати свою самотність, бо дивився на жінку як на непару для себе і для спільних інтересів. Уже тоді, в 40 роки, коли ще буяло в його крові змислове захоплення, він уже й тоді критично ставився до нареченої, бачив і відчував у ній «недостатність розумової освіти». Отже, в 50 роки, коли вугілля змислового захоплення дотліли остаточно і від почуття не лишилося нічого, окрім холоднуватої байдужости, це зне­важливе знецінювання Олександри Михайлівни призвело до майже остаточного розриву».

Справді треба було мати винятково покірну й надто витриману вдачу Олександри Михайлівни і треба було їй самовіддано кохати чоло­віка, щоб отой-о мудрий Сократ-Куліш не зробив із неї Ксантіпи. В кожнім разі у нього вистачило упертости вдачі, щоб довести свою дру­жину до такого стану, коли вона в нестямі й розпачі, роздягнена, тікала взимку на вулицю світ за очі. Куліш її катував своєю зневагою й погор­дою. Кохати й зневажати — це було для Куліша те саме, єдине й спіль­не почуття, одне від одного не відокремлене. Чорна тінь образливого ставлення до кожної коханої жінки лежала на Куліші.

Нема куди правди діти, була Олександра Михайлівна малоосвіче- на й малописьменна жінка, але Куліш зневажливо ставився не тіль­ки до неї, а й до Милорадовичівни, до Марка Вовчка, до Глібової… Ще й досі, через мало не 70 років дослідники обурюються на Куліша за буквально непечатний грубий епітет на адресу Марка Вовчка.

Зневажливе ставлення до коханої жінки — це найвидатніша риса в усіх романах Куліша: з Олександрою Михайлівною Білозерсь- кою, з Милорадовичівною, з Марком Вовчком, з Глібовою. В усіх цих романах повторюється та сама нота, та сама скарга: «Мене ніхто не розуміє»; «Де Вам се знати».

Оцінюючи свої взаємини з Милорадовичівною, Куліш писав до неї:

—   Ви не знаєте, що я один на світі! Ви не зрозуміли, що моя душа жадає, як насущної пищі, дружнього погляду, дружнього слова! Де Вам се знати? Така моя доля, що я живу з людьми на віру; мене ніхто не розуміє яко чоловіка, і я од тих завсегда далеко, з ким хотів би буть близько.      _

Він не скаржиться, він обвинувачує! Його скарги — не жаль, а закид! Навіть у хвилини суму й самоти, мріючи про співчуття, про ніжність, про тепло м’якого дотику рук, про мовчазні години вдвох, — навіть тоді він не може звільнитись від цього почуття своєї прометеїстичної самотньої обраности: «Мене ніхто не розуміє!»; «Де Вам се знати!»

За певного схемою розвивається роман Куліша з Милорадовичі- вною, ніби в ту саму альгебраїчну абстрактну формулу любовних вза­ємин замість одних імен підставлено інші: інші імена, інші дати, інші місця, відмінні обставини, роки й люди, а поза тим усе лишило­ся те саме.

Поки їхні взаємини не йшли далі стриманого й офіційного «Вельможна панно», доти і в листах Куліша до Милорадовичівни не було нічого образливого й зневажливого, трохи було менторства, трохи вчительського, трохи нотацій, та й годі, але в першому ж інтимному листі тон зневаги проявляється аж надто виразно.

Отеє «Мене ніхто не розуміє» стає за вихідний пункт!

—   Нігде бо Вам узять іншого розуму, а не такого, яким світ про- бувається. Нельзя Вам стать осібно од людей і думати розумом і чути серцем.

—    Сміється світ, зазирнувши случаем у тайни душі поета. І Ви, моя сестро, не Бог знає, що вчините, як насмієтесь над моїми чудни­ми в світі помислами.

Він зідхне і з покорою скаже: «Хай буде!»

—   Живіть же, як Бог послав Вам на душу, коли не можна інше. А я буду жити і розуміти по-свойому.

Він і вона різні! Він — вища натура, у нього не загальна душа поета, сповнена високих пророчих тайн і скарбів, він чоловік велич­ної призначености, а хто вона? Чи ж не звичайна вона, банальна пан­ночка, така, як усі, як тисячі інших, «верхоглядлива», «ні до якого високого діла не прихильна і тільки на словах благородна», з себе нічого високого й «вдохновительного» на світі не являючи.

—   Я Вас не знаю; я люблю Вас на віру. А знаєте, як важко оддать на віру душевний скарб! Ви знаєте і можете знать, що я за чоловік і яка в мене душа, а я сам мушу вгадати; та й не помилитись. Боже ж храни да помилюсь! Що тоді із моїм серцем буде? Чи ще мені мало муки! Лихо мені в світі!..

Пишновеличний Куліш і нікчемна, мізерна вона. Нехтуючи, зне­важливо кидає Куліш Милорадовичівні:

—   Ви мені не дали ніякого доводу, що справді несхожі на тисячу інших панночок.

І  з образливою, майже цинічною погордою він каже дівчині:

—   По одному погляду і по голосу, а не по словам — не то вже по ділам — підняв я Вас на висоту, на которій Вам і не снилось бувати.

Коли Милорадовичівна й є не абищо, а щось, то тільки як витвір мрійної поетової уяви: кумир, созданий фантазією поета.

—   Посилаю Вам моє щире, од серця воздихання, которе не єсть що інше, як жажда душі моєї любить, коли не те, що справді єсть високе і вдохновительне на світі, то хоч заквітчаного весінніми квіт­ками кумира, самою же душею собі созданого.

Року 1857 Марко Вовчок, познайомившись із Кулішем, якось сказала про нього:

—   Краще всього він щиро любить і розумно усе своє!

В Милорадовичівні Куліш не любив її, а тільки свою уяву про неї, свою про неї мрію. Його кохання — кохання до незнаної, що в її образі він пізнав чудесне і священне сяйво небесної вроди.

Кохана дівчина може бути звичайною сільською дівкою, бруд­ною й грубою Альдонсою, але в високому спогляданні поета вона — Аульсінея. Кохати — преображати в хвилинному побаченні, в небес­ному, майже містичному спогляданні.

Кохання то й є преображене побачення на мить, побачення в звичайній жінці образу чистої вроди, ствердження високого роман­тичного кохання шляхом романтичної омани.

Куліш декілька разів у листах до Милорадовичівни з досить близькою текстуальною точністю повторює пушкінське:

Я помню чудное мгновенье:

Передо мной явилась ты,

Как мимолетное виденье,

Как гений чистой красоты.

—   Де чиста красота майне перед ним, ніби тілько краєм небесної одежі своєї, уже ввесь він загорівсь, роєм перед його очима гуляють Божі дива, которими живе, которих до скону жадає всяка артистична душа

Те саме він каже ще раз:

—   Вона здалась мені моїм святим ідеалом, в її образі чиста небес­на краса ніби майнула перед моїми очима краєм своєї ризи.

У листі з ЗО жовтня р. 1858 він пише Милорадовичівні:

—  Знаю я Вас тільки з лиця та з голосу, а душу Вам свою вкладую, або не свою, а таку, которій бо я всім серцем і всіми мислями поклонився.

І далі він повторює ту ж думку:

—   Сього ніхто не знає, та й Вам байдуже, що чоловік шукає по світу свого святого ідеалу і де що знайде хоч трошки на його схоже, зараз, як та квітка до сонця, обертається туди серцем і вірує легко, як мала дитина, і душею радіє і розумом перед своїм кумиром никне, і страшно йому глянуть на його, зневіряючись.

Він — романтик. Як роллантик він зневажав реальність, знеціню­вав її, зневірявся в ній, заперечував: diesseits протиставлено jenseits, тутешнє тамтешньому.

 

Такий він був скрізь і завжди: у філософських своїх поглядах, в творчості, в соціяльних концепціях, у ставленні до жінки, в найін- тимніших переживаннях своїх.

Він ображає ту, що її кохає! Не жінку він кохає, а образ уявлено­го кохання. Кохає він образ, «в которий вкладає свою душу», «созда­ний душею».

—  Душу Вам свою вкладую, або не свою, а таку, которій би я всім серцем і всіми мислями поклонився.

Отже, мова йде про кохання преображене, перетворений образ коханої жінки, змінену й протиставлену реальність.

Що більше він зневажатиме жінку, яка вона єсть, то вище підно­ситиметься витворена уявою мрія.

—   Чого варта дійсність супроти мрії!..

Можна ображати жінку, але в молитовному знесенні серця треба вклонитись перед її гіпостассю.

Він запевняє:

—  Тілько очам моїм, душі моїй Вас треба (22/11—1859).

Задля душевного споглядання вроди він ладен знецінювати земну змислову сторону кохання. Отії любоснії втіхи нікчемні. Вони ніщо супроти кохання душею.

—  Мені здається, що нехай як хоче, гаряче обніме, а не скаже слова гарячого — швидко те обнімання надокучить. Душею любимо ми до кінця жизні, а тілом — поки воно не прохололо. А коли б Ви знали, які тії любоснії втіхи недовгі! Не стоять вони сами по собі доброго слова

Куліш уперто підкреслює, що для нього кохати то — кохати іде­альний образ, «самою ж душею собі созданий». Між пережитим почуттям і справжньою причиною почуття є величезна протилеж­ність. В житті вона — калюжинська панночка; в споглядальній уяві поета вона — ідеальний образ чистої вроди. В житті — сільська дів­чинка; в уяві, в мрії — Дульсінея. В буднях — дочка дрібного поміщи­ка; в романтичній казці — змійка Серпантина…

Кохання як реальне земне почуття є тільки привід пережити зов­сім інші «високі й вдохновительні» почуття. Ці переживання незрів­няно вищі від приводу, що їх викликав. Поетичні настрої ніколи не сполучаються з життьовими.

Кінець-кінцем, кохання для Куліша тільки «гра душі самої з собою». Отже, він іде сміливо назустріч зневазі й розчаруванням. Навіть більше: він віддає перевагу почуттю розчарування… Бо, розча­ровуючись у тій, яку він кохає, він ніколи задля земної втіхи й зем­ного задоволення не зрадить свого високого почуття.

Зневажено Альдонсу, піднесено Дульсінею. Задля вірности Дульсінеї ображено Альдонсу! Що зневаженіше, то вище!

У зневазі є запорука, що він не знизить свого ідеалу, не здрібнить його, не дозволить йому розтанути в нікчемній спакощеності дрібно­го загальнолюдського життя.

Для того щоб ствердити високість ідеалу, Куліш користувався зі способу двоплянности, двогіпостасности, двообразности. Він зводив умовне на ступінь, безумовного і робив це ціною зневаги до реально­сти, знецінюючи реальність. Щоб піднести, зневажав. Щоб ідеалізу­вати, нехтував, знущався, плямував, ганьбив.

Хай дівчина, з якою стрівся Куліш і яку він покохав, Леся Мило- радовичівна гарна, вродлива, розумна, жвава, блискуча, цікава — «панна між паннами», — це все ніщо, проти її ідеального, вимріяно­го образу «чистої красоти», створеного його уявою.

В мечтах все радости земные!

Судьбы всемощнее поэт (Пушкін).

—   Що дійсність супроти мрії!..

Оця метода протиставляти «мрію» й «життя», подвоювати образ коханої жінки, відокремлювати життьові й поетичні настрої — це не є приналежність Куліша, якась особиста риса його вдачі. Це є властивість доби, віку, тодішньої стилістичної маніри, тодішнього способу підходи­ти до жінки й життя, його перетворюючи, преображаючи, стверджую­чи двогіпостасну відокремленість, двоплянову двоїстість, — характерна властивість романтиків: Жуковського, Гоголя, Пушкіна

Где мир, одной мечте послушный ?

Мне настоящий опустел! (Пушкін).

В. Вересаев один із перших зазначив у Пушкіні цю рису двоїстих «протиставлень», що відзначає, як ми додамо й собі, всіх письменників тієї доби. У поезіях Пушкіна «Когда в обьятия мои» і особливо «Нет, я не дорожу мятежным наслажденьем» — голий, майже фізіологічний опис статевих актів. А тим часом читаєш — і дивуєшся: як це сталося, що голу фізіологію перетворено в таку красоту? Життя, жінка, кожна життьова подія й річ — усе викликало в Пушкіні вражіння діяметраль- но протилежне тому, яке він згодом відображав у поетичній перероб­ці. Життя його могло бути в бруді, поті, блювотині, в нудьзі, одчаї, ска­женині, злості, цинічне, суєтне, метушливе, легковажне життя, до божевілля засліплене пристрастями, а в поезії воно було чисте, незрів­няно мудре й спокійне. В липні року 1825 в Трігорському Пушкін бачився з А. П. Керн. Була це «баринька» не дуже суворих нравів. У листах до приятелів шанував її Пушкін ім’ям «вавилонської блудниці», а в поезії «Я помню чудное мгновенье» він цю «вавилонську блуднишо» з піднесенням називав «гением чистой красоты». В житті вона «вави­лонська блудниця», а в поетовій мрії — «гений чистой красоты».

Своїй приятельці Є. М. Хітрово писав Пушкін:

—   Я найбільш боюсь порядних жінок і піднесених почуттів. Хай живуть гризетки — це значно швидше і значно зручніше. Хочете, щоб я говорив з вами одверто? Може, я витончений і цілком поряд­ний у своїх писаннях, але моє серце зовсім вульгарне.

На обіді у Погодіна навесні року 1829, де були С. Т. Аксаков, Пушкін, Міцкєвіч та інші, Пушкін тримався, за свідоцтвом С. Т. Ак­сакова, так гидко, так огидно, що Міцкєвіч двічі мусів був сказати:

—   Панове! Порядні люди і насамоті, і сами з собою не говорять таких речей.

У листі до Дельвіга, описавши Бахчисарай, Пушкін розповідає, що він приїхав до Бахчисараю хорий, в лихоманці і відчув велику прикрість від того, що зовсім занедбаний ханський палац руйнуєть­ся, а славетний фонтан описує так: «Ввійшовши до палацу, побачив я зіпсований фонтан; з іржавої залізної рурки краплями падала вода». В поезії ж своїй Пушкін описує «немолчный говор» цього фонтану, згадує, як «серебряная пыль» «кропила его» «росою хладной» і що він з відрадою слухав його плюскіт.

У людей тієї просвітительної доби, у Пушкіна, у Куліша, в Нова- ліса, думка стояла в центрі їхнього світовідчування, й її було захище­но від будь-яких впливів зовнішніх обставин, їхня уява була відокре­млена од реальности. «Думка керує всесвітом». Кохання живе в уяві людини, а об’єкт кохання дано випадком. Немає жодної ваги, на який саме предмет оберне людина ілюзії свого кохання.

Ось перед нами та, що її кохав Новаліс, 13-літня дівчинка, мало­письменна, з пальцями, замазаними в чорнило, звичайнісінька дів­чинка в фартушці, подібна до всіх інших дівчаток її років. Вона бала­кала, сміялась, чесала волосся, їла недоспілі овочі і ще продовжувала гуляти в ляльки. В зошитах Новаліса є нотатки про неї: «Вона любить суп з овочів, печення, зелені боби, пиво й вино». Вона боїться мишей і павуків. Вона боїться привидів. «Вона дуже любить усе благопри­стойне. Її іноді карають. Вона запальна й чутлива. Любов Новаліса часто її дратує. Вона холодна. Вона гарна господиня. Одного разу без чужої допомоги вона хотіла затримати злодія. Вона любить слухати, як розповідають. Вона надзвичайно затайлива». Так характеризує Новаліс свою наречену, дівчину, як бачимо, досить банальну.

Тимчасом вся поезія Новаліса, така глибока, своєрідна, витонче­на, містична й прозора, зосереджується в постаті цієї дівчини.

Писати для Новаліса було писати про неї.

Символи Новалісової поезії — символи Софії.

— Природа жінок здається нашим мистецтвом, а наша природа — їх мистецтвом. Вони індивідуалізують, а ми узагальнюємо! — казав Новаліс

5

Стримані й холодні люди завжди вважають себе за надто вільних; люди дисципліновані й тверезі — за неврівноважених і сп’янілих мрій­ників. Алогічні ілюзорності їх ваблять якнайкраще й найпринадніше в світі. Хистка життьова безладність спокушує їж погрозою катастрофи.

—   Нахаба!

—   Юрод!

—  Дон Жуан! — так уявляв себе Куліш.

Він певен був, що він здібний на кожний ґвалтовний вчинок, що в нього ледача й фантастична натура, що він розпусник, і для нього нічого не варто звести з пуття дівчину. Він казав про себе, що він, мовляв, ладен задля задоволення любовного бажання все кинути, з усім розірвати, життя своє й долю знищити, або тільки довести своє. Нема, мовляв, на світі жодної химери, якої б він не вимізкував і не спробував би здійснити. Жодна нестримна необачність не спинить його. На всьому світі тільки він такий необачний, такий юродивий, такий безмежно вільний!.. Новий Кирило Тур!

Він певен був, що нема гордовитішої й химернішої від нього людини.

—   Гордовитий біс! — казав про себе Куліш.

Він вклонявся перед власного гордовитістю й гонором!

Що є привабливіше для людини, як здаватись не такою, яка вона є?

Обережна, передбачлива, практична й цнотлива людина завжди бажає здаватись необачною, чудною й розпусною. Розпусник казати­ме про цноту й цнотливість; семипудовий черевань, — що він схуд і худне. П’яниця запевнятиме, що його найголовніша доброчинність — тверезість.

Холоднуватий, стриманий і педантний Куліш казав про себе:

—   Моя душа не знає впину!

Цієї однієї фрази досить, щоб навіки розчаруватись в самовиз- наннях і ніколи на них не покладатись.

Досить хоч трохи знати Куліша, щоб не повірити йому, коли він казатиме про свої «необачні в світі», «юродиві в світі помисли».

Інша річ, що йому хтілось скидатися на юрода. То зовсім інша річ! Але він клеветав, ошукував себе, коли називав себе юродом, нахабою й дон Жуаном.

Він не був ані юрод, ані нахаба, ані дон Жуан!

Ніколи й ні в чому не бувши юродом, Куліш проповідував юрод­ство як спосіб врятувати себе й всесвіт. Дарма що він сам робив не так, як думав, він припускав, що коли б він наважився зробити інак­ше він досяг би повноти приступного для людини щастя.

—   А ви знайте, — пише Куліш до Милорадовичівни, — що під моєю сумною поверховністю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала.

—   Моє серце не вміє любити по-ангельськи, чую в йому дуже багато гарячої крови.

Коли він і палав, то палав, зберігаючи всі властивості криги. Почуття найбільшої пристрасти він проявляв з холодністю, що зро­била б честь навіть і кардиналові.

Йому здавалось, що ніхто в світі не кохав ніколи так необачно, так сліпо, так химерно й гаряче, як він.

—   Це тільки в моїй душі, — писав Куліш до Милорадовичівни, — живуть такі химери, щоб побачить десь гарну дівчину, наслухаться серцем її голосу, промовить два слова крадькома й щоб вона стала тобі рідною душею навіки.

Пишаючись з власної химерности, своє бажання побачити дівчи­ну він вважає за необачність, притаманну тільки йому. Тільки він, Куліш, гарячий Куліш, зі своєю палкою натурою здібний на такі без­глузді витівки!..

—  Як там не мізкуй, а під тим артистичним поглядом на названу сестру знайдеш і сам жажду кохання… і не будь того та іншого, то може б і не таку повів із сестрою розмову.

Не будь того та іншого!..

У мріях своїх він був необачний, сміливий, настирливий, безтур­ботний і веселий нахаба з пером півня на одягненому набакир капе­люсі і зі шпагою при боці. Тимчасом у житті був він мирна, лагідна й боязка людина, що десятою дорогою обминатиме двір, де мешкає кохана дівчина

Душу його озлиднено, й серце його спустошено.

Як характерна для Куліша ця фраза про «два слова крадькома промовлені». Його сміливости вистачало на два побіжних слова

У світі доводилося жити зовсім не так, як мріялося й бажалося насамоті з собою. Самотні мрії не мали нічого спільного з життям і дійсністю. Між тим, що він був насправді і що він уявляв із себе в своїх самотніх мудруваннях, лежала прірва, нічим не заповнена.

З почуттям гіркости він зазначає:

—  Світ живе не так, як собі мудрує насамоті душа поета.

Отже, він не був ані нахаба, ані юрод!

Він піддурював сам себе. Він лицемірствував із собою. Тартюф навпаки! Обернений дон Жуан!

З усієї практики дон Жуана в нього лишилося єдине почуття: холод­ний дотик важкої руки Командора і жах від того дотику. Побажавши жінку, він уже чув кам’яні кроки статуї’. Він уже бачив розвернуту перед ним землю й полум’я пекельної безодні, що проковтує його.

Він кохав, зважаючи на обставини. Озираючись. Вважаючи на те й на те… Він зідхає: коли б не обставини… Він не наважується піти проти обставин, повстати проти умовностей людського загалу, розір­вати з життьовими ускладненостями. Він увесь у владі обережної й боязкої душевної спустошености.

Цей дон Жуан — дон Жуан обережности.

Щиро й одверто наважується Куліш писати до дівчини, тільки зібравшись у дворічну закордонну мандрівку:

—  Мені тепер легше до Вас писати, бо це пише чоловік, которий збирається на два годи в далеку дорогу, з которої Бог знає чи й вер-

 

неться в Україну. От його слово твердіше. Якби не задумав далекої мандрівки по світу, може б і не писав до Вас так щиро…

Куліш проповідує обережну любов здалеку.

—   Маю я право любити Вас здалеку, дивлячись на Вас душею\ а око моє таке ж грішне, як і у всякого, і лукаво воно змовлятиметься з серцем.

Куліш листувався задля листування, викликав кохання, зовсім не певний того, що коли на його слова й заклики дівчина відповість коханням, він наважиться піти назустріч збудженому, викликаному почуттю.

Вузол свого вгамованого кохання він розплутував повільно, передбачливо, обережно. Нитка снувалася рівненька й тоненька, ледве помітна, прозоре павутиння, оманний мереживний міраж.

На запитання Милорадовичівни, коли він збирається прибути в Україну, Куліш не дає певної відповіді:

—   Треба б одвітить, що ніколи, бо лучче б для мене — ніколи в Україну не вертаться. Отже, ні! Знаю, що не раз пройду по тій мученицькій землі мучачись. Та й приятелів своїх жаль навіки покинути. Хочеться пісень послухать, хочеться на людський образ подивиться. Перенесу всяке невимовне горе для цього. Приїду в Україну, а коли — Бог знає, і чи надовго, чи побачу Вас, чи почую — Бог знає. Отже, як би воно не вийшло, а знайте, єсть на все свої при­чини, которі один Бог тілько знає.

Одного не можна закинути Кулішеві: — полюбляв пан Куліш туманні, розпливчасті натяки. Отже, не можна сказати, щоб ми нічо­го про нього не знали, та, кінець-кінцем, на що Куліш натякає в своїй одповіді?

Чому для Куліша лучче ніколи не вертатись в Україну? Чому коли поїхати в Україну, то для цього прийдеться перенести невимовне горе? Чому по цій землі він має йти мучачись? Про які такі одному Богові відомі причини він згадує?

Що взагалі повинна була подумати Милорадовичівна, одержав­ши таку відповідь на своє запитання?

Куліш боїться спліток, що можуть викликати його взаємини з Милорадовичівною:

—   Варварство кругом нас облягає, підстерігаючи всякий учинок наш, на інші учинки не схожий.

—   Мені, — каже в іншому місці Куліш, — треба обходити Ваш двір далеко, щоб не побачили люди, як мої щоки горять, мов у юноші, щоб хто не підстеріг, куди мої очі повертаються.

—  Хто пійме віри, що тільки очам моїм, душі моїй Вас треба, і для того приїхав би за тисячу верст на Вас подивитись, любо з Вами наса- моті поговорити.

Куліш ясно усвідомляє собі ускладненість їхніх взаємин (22/

II—1859):

—   Хотів би на Вас подивитись — для того б приїхав до Вас. Та як же цьому статись? Боже мій!.. Чужий я чоловік усім у Вас. Воно гарно думкою приїхати, а ділом — чого? Що йому треба? Яке тут діло? Діло моє — сестру одвідати, з сестрою любо поговорити. Хто ж тому віри пійме, що справді це брат до сестри приїхав? Скажуть: «Закохався, з великого розуму в голову чоловік зайшов». І всяке за їх руку по­тягне, а не за мене, не за любу сестру мою.

Ми не знаємо, чи лист Куліша до В. В. Тарновського з 13 вересня р. 1858 писаний з приводу цих чуток чи яких інших, але в кожнім разі дуже правдоподібно, що слизька й двозначна ніяковість «взає­мин чудних в очах інших» Куліша та Милорадовичівни дала привід Тарновському обурюватись з Кулішевого поводження.

—   Шановний друже, Василю Васильовичу! —■ писав Куліш до Тар­новського. — Теперішній період життя мого є період самих чудних про мене чуток, відгомін яких, час від часу, доходить і до мого слуху. Ніхто краще від мене не знає, що ці чутки і найбезглуздіші з них — дуже природні за тих даних обставин, які подає світу неправильне, саме на себе неподібне життя моє, та поза тим мені боляче бачити ім’я моє іграшкою людей, що не розуміють глибше від того, що здається… Навіщо Ви десь висловили якесь незадоволення з мене? Чи й Ви сумніваєтесь в чистоті моїх душевних рухів? Як же боля­че мені бачити Вас в сонмі людей, що тільки здавались друзями! Коли Ви з мене незадоволені, то пишіть до мене й попрьокайте мене по-приятельськи, мавши на те право любови й відданости, або ж кажіть мені в вічі найрізкіші речі, коли я буду у Вас. Але мова, на яку не можна відповісти, тільки шкодить людині, відби­раючи в неї душевний спокій.

6

Де ж шукає Куліш виходу з цього заплутаного становища?

Милорадовичівна — дівчина; інша справа, коли б вона була за­міжня!

Куліш охоче підтримує думку в Милорадовичівні про одруження, впевняючи її, що коли вона вийде заміж, то в їхніх взаєминах не тільки нічо не зміниться, в навпаки…

На нотатку в Лесиному листі, де вона зазначає, що в її житті «багато буде перемін», Куліш на відповідь пише:

—  Яких же? Що Ви хотіли сказати? Може такії будуть переміни, которих я Вам щирим серцем бажаю, і послі того хіба я Вам стану чужим або Ви мені чужою? Не було б для мене луччої радосте в Україні, якби вбачити добре, гаряче серцем подружжя, которе б жило не земними тільки помислами, не так, як живе гарний мете­лик, ісоторий сього дня красувавсь на сонці, а завтра замер, що було до його і ще буде послі його, ні про що думкою не клопотав і серцем не горів. Ви ж, у якій би долі не були, маю в Бозі надію, що найпер­ше Ваше, найвище в Вас діло буде оте чувство, що ми частка чолові- чества, котору Бог послав у мир на добро всьому роду людському.

Рідні душі мають назавжди лишитись рідними. Почуття, що він і вона — частка людства, що їх послано на добро всьому роду людсь­кому повинно бути за ґрунт, що створить можливість для Куліша і в дальшому, після Лесиного одрркення, не рвати з нею зв’язків.

—   Не тільки Ви сами, та й той, кого вибере Ваше серце, буде для мене близькою моїй душі особою.

Ці добрі побажання роблять честь шляхетності серця Кулішево- го, та мимоволі виникає питання, на що вважав Куліш, коли він з листа в лист повторював те саме про прийдешню приязнь до Леси­ного чоловіка?

Після фрази: «Кому ж і любить гарну дівчину, панну між панна­ми, як не нашому брату» він пише: «Обома руками оддав би я Вас заміж за хорошого чоловіка, і тоді ще сміліше любив би Вас і чолові­ка Вашого, і діток Ваших».

Отже, становище Тургенева коло П. Віярдо йому здається най- привабливішим.

В приписці до цього ж листа з 22/П—1859 Куліш ще виразніше висловлює це бажання — «тургєнєвської» коло Віярдо «любови»:

—   Великий світ, та нігде мені дітись!.. Одрадно думати, що колись приїду до Вас замучений та недомучений, а Ви вже будете господи­нею гарною і дасте мені захисний притулок у своїй господі, і знаю­чи, що в мене всяка жилочка перестраждала багато на віку, умітиме­те не займать мене і других навчите мене не займати ні словом, ні поглядом.

У Куліша якась idée fixe кохання, виявленого в старості.

—    І взнали б люди, як умію любити, тоді тільки, як сивим би волосом голова моя засеребрилась, і днями, а не годами вік свій останній лічив би я.

І себе і її він бачить старими.

У листі з 25 грудня р. 1857, першому інтимному листі, він пише наприкінці:

—    Коли прийде до Вас старість (бо й до Вас вона прийде), дай Боже, щоб дружнії очі всяку Вашу морщинку і сивий волосочок оглядали любовно, як пам’ятку пишної Вашої весни, котора дарува­ла тим очам багато райських минут, годин, днів і ночей, на віки вічні незбавленних.

І в наступному листі з 20 листопада 1858 р. повторює те саме:

—  Я такий чоловік, що хоть би кого й десять рік не бачив і не чув, то все однаково кохатиму. Мені б хотілось зійтись із Вами колись, як і я сам, та й Ви теж поробимось людьми старими. От тоді познаєть- ся настояща ціна нашому серцю: чи справді воно щире золото, чи ледача мідь, котора блищить тілько тоді, як її вияснять, а занехай, то й потускне або ще й зеленим ядом зацвіте.

—   Бачте, — додає Куліш, — яка в мене довга проба, чого чоловік стоїть. Люди мені зневірились, то й я собі віри не доймаю.

Кохання в старощах — улюблена сподіванка Кулішева.

7

У романі Куліша з Милорадовичівною можна декілька моментів накреслити:

Рік 1856—57, початок знайомства й перші листи! З вересня 1856 р. до липня 1857 — 5 листів: перший 4 вересня 1856 з хутора Баївщи- ни, а тоді 18 лютого 1857, 6 березня, 3 травня і 19 липня.

Це листи спокійні, дружні, лагідні: листується літня поважна людина з милими й приємними панночками. Отой-о пан, видатна людина, громадська людина, що пише про свої справи, про свої погляди й наміри. Листування хороших знайомих — не більше. Куліш посилає книжки: твори Основ’яненка, Гоголя, свій «Епілог до «Чорної Ради»», романи Вальтера Скотта, комедії Мольєра.

Листи ці заадресовано на ім’я обох сестер, — мовляв, щоб не вия­вити про людське око більшої прихильности до Олександри Григо­рівни, з якою тільки він, власне, й листувався.

Після першої зустрічі й знайомства в серпні року 1856 вони зустрілись удруге десь згодом у вересні року 1857.

Приїхавши року 1857 в 20 числах серпня з Петербурга в Украї­ну до Мотронівки й провівши декілька днів із Марком Вовчком, що з 26~29 серпня гостювала в Мотронівці, Куліш на початку вересня, числа 2—3, поїхав у Качанівку до Тарновського, і в цей час, він, треба гадати, саме й бачився з Милорадовичівною.

Принаймні отая коротенька на два рядки записочка до Олек­сандри Григорівни, писана 25 жовтня 1857 р., одразу після пово­роту до Петербурга з України, свідчить, що вони у вересні стріва­лись в Україні і, швидше за все, стрівались у Тарновських.

У цій записочці з 25 жовтня 1857 Куліш запитував Милорадови- чівну, що переїхала тоді до Києва й оселилась там жити на зиму:

—   А що, як Вам живеться в Києві? Що бачите? Що чуєте? Чи весело на серденьку?

Коротенька записочка, як пишуть після особистого побачення, щоб дати адресатові привід для дальшого листування.

Лесину відповідь одержав Куліш на перший день Різдва і тоді ж написав до неї довгого, докладного, сповідного листа.

Цей лист відмінний супроти листів року 1856—57. Це перший інтимний, щирий, одвертий лист. До цього листа, призначеного тіль­ки для самої Лесі, Куліш робить приписку:

—   Не показуйте нікому мого листа, коли шануєте мою душу.

Деяка сумбурність листа з повністю свідчить, що Куліш писав його,

захоплений поривом: він хотів сказати те, що було в нього в той час на серці. Звідсіля деяка непослідовність, неврівноваженість. Думки в листі незв’язані, одна думка перериває іншу, набігає нова, щоб за декілька рядків повернулася перша Куліш свої листи звичайно писав навдиво­вижу чітко, розбірливо, не поспішаючи, і кожну літеру, кожну фразу змальовано, викреслено. Листи його ясні й розбірливі. А тут незв’яза- ність, розірваність, випадковість! Правда, й цьому листу не бракує гото­вих фраз і звичайних формул Почуваєш, що Кулішеві було важко прор­вати відразу полон книжних засвоєних схем, та все ж у цьому листі він схвильованіший і простіший, менший ритор, як звичайно.

Куліш писав:

—   На саме Різдво сиджу собі один у своїй світлиці, посеред німо­го свого товариства — книжок, аж тут подають мені Ваш любий лист, кохана сестро, Олександро Григорійовно.

Він відчуває потребу «обізватись щирим серцем».

—   А Ви — чи будете на мене сердиться, чи що, не впиню свого слова. Треба ж Вам колись довідаться, що в мене на душі діється! Нащо ж ми з Вами побратались, коли не розмовлять нам так, як насамоті розмовляють?.. Коли б Ви знали, як мені хочеться з Вами розговориться! Та видно сього ніколи не буде. Так і вік ізвікуєш на тому, що зветься lieux communs.

Досить загальних місць! Хоч крихту щирости!

Його лист — лист визнань.

—    Пишете Ви, що багато у Вашому товаристві дурних і багато дуже розумних. Чому ж Вам не прийде в голову, що от один у Вас тілько єсть чоловік недурний, бо в його — як би там не було — нату­ра вища, і не дуже розумний, бо в його єсть серце, которе, посеред розулших його діл, тягне його в такі дурниці, як щира розмова з Вами, дурниці, которі піднімають душу вище од усякої філософії? Чому б Вам до такого чоловіка не прихилитись душею і його одного зробить другом своїм і іскреннім своїм.

Він для неї! Вона для нього! Друзі єдині й щирі!..

Це вона та дружня душа, якої він ціле життя шукав.

—   Здавалось мені, як я Вас побачив і почув Ваш голос, що от воно те святе добро, которе чоловік на землі знайшовши, нічого більш не возжадає.

—   Я Вас люблю; люблю за те, що в Вас молоде серце, що в Вас весна на душі; люблю так, як поети люблять річку в красних берегах, у садах, у пишних прохолодних левадах. Кому ж і любить гарну-дів- чину, панну між паннами, як не нашому брату?..

—   Ваш голос тривожить мою душу!

—  Жажду Вас бачить і чуть!..

В P.S. він пише про своє бажання мати від неї фотографію.

—   Не бачу я Вас — хоч би мені на Ваш портрет дивитись. Нехай би Вас фотографія зняла в рідному платті. Коли ж се трудно, а в Вас єсть готовий, пришліть мені його або посилкою, навернувши на качалочку, або — коли маленький — у письмі.

Та, зробивши крок уперед, Куліш робить два назад.

Пославши цього листа, він жалкує, що був щирий… І в наступно­му листі зазначає:

—  Чи знаєте, моя любо панночко, що я послав до Вас отой щирий лист, та й жаль мені стало. Чи так воно прочитається, чи так воно зро- зуміється, як писалось?

—    Заплатив я великим смутком за ті розмови щирії, которі необачно посилав до Вас на папері.

Він не вірить собі й не вірить іншим.

—  Люди мені зневірились, то й я собі самому віри не доймаю.

Попри всю свою самовпевненість, він зовсім не певний себе. Він

надто горда й гоноровита людина, — отже, ця гордість робить його замкненим, ніяковим і мовчазним. У суспільстві він сидить нібито на шпичках.

—  Ви не вважайте, що я такий мовчун серед Вашого товариства. Це того, що я нікому не довіряю і що десяток очей, як шпильками, проймають мою душу… В мене всяка жилочка чує гострий погляд ізбоку. Я в ту саму минуту, як любенько всміхаюсь по-панськи, роз­мовляючи не знать із ким, боюсь, чи не двигтить у мене на лиці судо­рога од німого болю сердечного!

Він людина з підпілля! За хвилину щирости й одвертости він заплатить образами й підозрами.

Коли він 29 січня 1859 р. написав свого першого щирого й інтим­ного листа, він до нього робить довжелезну приписку. Він боїться, що з його визнань будуть сміятись.

—   Іще добавлю. Єсть у мене на душі одна важка думка, котору я таїв од Вас і досі. Тяжко, сестро, її таїти! Лучче мені з Вами розійтись, ніж казати не всю щиру правду про себе. Читайте ж. Давно вже обій­має мою душу якийсь сум, за всяким листом до Вас. У нас, чоловіків, єсть своя гордість, як у вас, жіноцького полу, своя. До кого душею тепло обернешся, то це ми за мале не вважаємо — це не те, що офіцери вер­зуть у мазурках — це ми зі своєї святині виносимо дари і не всякій дамо їх. Не малої ваги, по-нашому, щирії речі наші, моя сестро кохана Що ж, як оте все марно пишеться, на один глум пишеться! Я Вас не знаю; я люблю Вас на віру. А знаєте, як важко оддати на віру душевний скарб!

Він мститься за хвилини щирости. Він ображає дівчину.

Хто вона й що вона, чого вона варта?

—  Ви мені не дали ніякого поводу, що справді не схожі Ви на тися­чу інших панночок! Що веселенько до мене раз чи два заговорили, це ще нічого. Улестить мене нельзя солоденькими слівцями, хто сипле мені словесні лагоминки… То Ви це все віддайте, сестрице, голубко моя, та й не впевняйтесь, що дуже мене вблажили ласкавими речами абощо…

Важко було виносити визнання такої людини, як Куліш. Великий тягар брала на себе дівчина, коли з одкритим серцем йшла назустріч коханню Куліша й його щирості.

Отже, в наступному листі Куліш після всіх цих визнань, писав:

—  Тим то виявивши перед Вами свої муки душевнії і жажду того, що зветься чистим щастям, та пославши свій лист, засумував я тяжко: нащо було мені таке писати! Що з цього вийде! Яка з цього користь буде на то мені, та й сестрі моїй, у котору я вкладаю свою душу! І що ж то за жажда! Чи вона праведна перед розумом?

Запитання, вагання й сумніви надзвичайно характерні для Кулі- ша. Нащо? Що з того буде?’ Яка користь? Чи не справжнє безглуздя все те, що він робить?

І з усіх цих вагань і сумнівів він робить один висновок: кінчати…

Він рішає сказати: «Ні», перекреслити своє кохання, порвати з Милорадовичівною.

—   Пора вже минулася для мене, щоб серцем до дівочого серця промовляти!

Він потяжчав, охолов, стомився. На скронях срібло, в серці гірке почуття нерадісної втоми й байдужої порожнечі.

Від кожного посланого до дівчини листа залишається не радість схвильованої сподіванки, а нерозважний тяжкий невтішний сум.

…Огак-о в Петербурзі весняний без сонця ранок. Граніт, ґрати, вода, місток… Важкий холодний вітер. Низьке хмарне небо. Порожня перс­пектива кам’яниць. І в порожнечу скам’янілого простору закута само­та Отак-о: маленький, глухий завулок, гола висока сіра стіна, пустир, завалений ісупами сміття, уламками цегли, іржавим залізом, брудними ганчірками, рваним папером, битим склом В завулках серця — гола порожня стіна, засмічений пустир і тільки на мить на шматочку бруд­ного скла затремтить, гойдаючись, весняна блакить…

У коханні Куліш ритор. Його кохання — дзвінка й пишна рито­рика. Він не був би письменником, коли б не любив слів і струнких, бездоганно збудованих фраз.

Риторичність Кулішевого листування з Милорадовичівною (в листах із Глібовою він значно простіший…) — не випадкова. Це висно­вок навмисної розсудливости й передбачених розрахунків.

Епістолярний стиль Кулішевих любовних листів — стиль любов­ного експерименту. Він експериментує й експериментуючи оголяє спосіб і маніру цих своїх експериментів. Він розкриває перед Мило­радовичівною логіку своїх міркувань і висновків. Він з’ясовує їй механізм своїх душевних рухів. Куліша цікавить не тільки почуття, а й техніка почуття.

Він уподібнює себе Стендалеві, що в книзі «Про любов» сподівав­ся на підставі логічної аналізи кохання дійти твердих і непохитних висновків у сфері любовного почуття. Оцей от присмак «любовного стендалізму» виразно відчуваєш на кожній сторінці Кулішевих листів.

«Техніцизм» заїв Куліша: це не листи, а графіки й діяграми, пунк­тиром відзначені й підфарбовані риси, куби, трикутники, кола.

Він прагне кохання, він каже про «жажду чистого щастя», про «жажду кохання», але одночасно він ставить питання: «Чи праведна перед розумом ця жажда кохання?»

Чого варті його сподіванки на владу слів? Мовлено: слова!.. Красного слова мало: треба молодою красою перед милим дівочим поглядом сяяти. Тоді знайдеш любий привіт і любу відповідь, і нікому не буде дивно, що чоловік статечний до молодої краси, як муха до меду, липне.

Свідомість років отруює й нервує його. Думка, що коли б він був молодший, усе було б інакше, порушує його рівновагу.

Жаль, а не радість приносить йому звістка, що Милорадовичівна надіслала йому свою фотографію.

—  Довідавсь я з жалем, а не з радістю, що Ваш портрет чекає мене в Петербурзі. Здавсь він мені од Вас милостинею старцеві: не так би Ви дали мені його в іншу пору; не з таким правом получив би я його од Вас, бувши Вам рівнею. А тепер нащо він мені? Хіба на те, щоб, поглядаючи на його, на калиновий міст озиратись та гукати мислями:

Вернітеся, літа мої, хоч до мене в гості…

—   Бажав я Вашого портрету, а послі того й перестав бажати.

—   Небагато вже того віку лишилося, що стоїть на межі із по­никлою старістю.

—   Нехай, — рішає Куліш, — нехай упливе собі тихо туди, куди давно вже попливли мої рожеві квіти. Буде й того, що серце ще раз заколотилось по-давньому і дало ознаку, що воно ще не заніміло. Подякую любу сестру мою, що приснилась мені там якось літом у молодому сні! Хіба ж цього мало? Та й за це нема в світі достойної плати. Вона здалась мені моїм святим ідеалом: в її образі чиста неба краса ніби майнула перед моїми очима краєм своєї ризи.

—   Подякую, — кінчає Куліш, — милу сестру мою за те, що вона єсть на світі, та й замовкну на віки.

Куліш так і зробив: він замовк.

Надовго замовк!

Роман урвався.

8

Подорож за кордон на початку року 1858-ого перериває Куліше- ве листування з Милорадовичівною.

—   І так зовсім, зовсім викинув був із голови любі розмови з Вами і сподівання. Ходив я по швейцарських горах, упиваючись іншою красою — красою природи, і гнав од себе образ Ваш, серед рідної Вам країни, чудовної Швейцарії. Ангелом святим вітав він надо мною; та моє серце не вміє любити по-ангельськи… Тим то й гамував я його довгою мовчанкою.

Після повороту з-за кордону Куліш оселився в Україні й від­дався праці.

—   Я тепер пишу й ціную, що можу тут писати, — нотує Куліш у листі до Каменецького і додає:

—   Оглянувши Европу, я закоханий в Україну, навіть у життя її. Бажав би ніколи з нею не розлучатись.

Жити в Україні, це значило для обережного, розсудливого та передбачливого Куліша порвати з Милорадовичівною. Одне діло — тягнути роман, живши в Петербурзі, на віддалені 2000 верств, і інше — обертаючись в тому ж самому оточенні, підтримуючи зв’язки із спільними знайомими…

Ходити на краю безодні завжди привабливо! Небезпека принад­на, що й казати, та Куліш волів ходити обережно, щоб не посковзну­тись.

Отже, лишаючись в Україні, він перериває своє листування з Милорадовичівною.

У листі з 7 липня р. 1858 до Каменецького Куліш прохає його:

—    Прошу Вас знищити одержані Вами листи відомої особи й ніколи про них не згадувати. Та виконайте це негайно. Побачившись, коли це трапиться, я скажу, що листи не одержані зовсім і цим покладу кінець взаєминам чудним в очах інших і які зовсім не лаго­дяться з життям і ні до чого не ведуть путнього.

Можливо, що для Куліша й не було іншого виходу, як цей. З одно­го боку, він не хотів рвати з дружиною, а з іншого боку, він не нава­жувався афішувати свою любов до Милорадовичівни.

Дівчина на виданні, а про її стосунки з Кулішем ходять більш, ніж чудні чутки.

Отож, улітку того ж року 1858-ого Куліш заїздив до Милорадо- вичів, але при особистому побаченні тримався холодно й стримано. До того офіційно й холодно, що в листі з 30-ого жовтня, уже з Петер­бурга писаному, мусів пояснювати:

—  Ото, що був я в Вас, то я все одно, що не був, все одно, що нічо­го не чув, не бачив і не промовив. То був тільки мій призрак бездуш­ний, а я, — додає Куліш, натякаючи, — зовсім не такий, коли б Ви справді були моєю… сестрою.

Та Каменецький Кулішевого доручення знищити листи Милора­довичівни не виконав, і Куліш, повернувшись до Петербурга, напри­кінці жовтня після більше як піврічної перерви, відновлює своє листування з калюжинською панночкою.

Зима р. 1858-59 — доба особливо інтенсивного листування з Лесею. З жовтня р. 1858 до квітня р. 1859 маємо 7 листів: 30 жовтня

1858,     20 листопада 1858; 9 грудня 1858, 26 січня 1859, 22 лютого

1859,     22 березня 1859 та 28 квітня 1859, останній лист у цій групі листів, коли листування переривається знов.

У листі 30 жовтня 1859 Куліш писав:

—    Більш, як півроку не обертав я до Вас мого слова, кохана сестро, Олександро Григорійовно. А чом не обертав? Трудно й сказа- ти!.. Вернувсь я в Петербург і прочитав Ваші листи, і, прочитавши, тільки зідхнув і покивав головою… І мовчав би довіку, коли б не Ваше письмо із Калюжинець. Хто Вам нашептав на те, що там написане поміж словами?

Лесин лист схвилював його. Спалахнуло його серце гарячим полум’ям. І коли досі Куліш обмежувався або ж риторикою, або ж натяками, то тепер він спокушає панночку не тільки красними сло­вами, варіаціями Пушкінової поезії: «Я помню чудное мгновенье», а й згадкою про аромат плоті, про згагу кохання, про серце, сповнене гарячої крови.

Куліш знав смак плоті, насиченість важку тіла, бажання схвильо­ваної густої й спрагнілої крови, важкий тягар збудженої й ненасиче- ної змисловости. Він знав, як пахне земля, сонце, кров і що значить бажати, коли погляд стає похмурим і тяжким, мовчазність погрозли­вою, руки гарячими і порив нестриманим.

—   Ваш голос тривожить моє серце! — пише Куліш у листі з ЗО жовтня 1858 до Милорадовичівни.

—   Моє серце не вміє любити по-янгольськи.

—   Чую в йому багато гарячої крови.

—   Око моє таке ж грішне, як і у всякого, і лукаво воно змовляти­меться з серцем.

Одержавши портрет, він не сподобав його.

Не портрет йому потрібний, а вона сама.

—   Не вподобав я Вашого портрета… Коли треба мені, то вже не такого портрета. Нехай би він до мене молодим сміхом засміявся і золотим голосом озвався: ото був би мені портрет.

її саму, її йому треба.

І далі в тому ж листі з ЗО жовтня 1858 він робить надзвичайно прозорий натяк, прикриваючи його нібито звичайною помилкою в тексті.

—    Не так би Ви дали портрет в іншу пору: не з таким правом получив би я його од Вас! (коли б Ви були мо) бувши Вам рівнею.

Надто характерна, зазначає О. Дорошкевич, оця «описка», що її дуже легко зрозуміти в оригіналі: «коли б Ви були мо[єю]».

Чимало прозорих і недвозначних у своїй двозначності натяків робить Куліш і далі в цьому ж листі з 30-ого жовтня, поступово пере­ходячи від теорії платонічної й братньої любови до «звичайної», коли «щоки горять, мов у юноші».

Наприкінці листа Куліш повідомляє свою адресатку про своє розходження з дружиною:

—   Пані моя нездужає і осталась у Малоросії лічитись, а тутешній холод і стукотня шкодливі для неї. За границею вона була поправи­лась, а вернувшись ізнов занедужала.

Після попередніх палких визнань натяк надто прозорий. Хіба потрібні будь-які крапки над цими чітко виписаними і? Сповіщаю­чи про свої родинні нелади, Куліш, — як зазначає О. Дорошкевич, — тонко грав на матримоніяльних надіях повітової панночки.

Куліш одверто не пише, але коли Леся вміла читати між рядків і сполучувати окремі місця в листі, то з палких визнань, з відмовлення завітати в гості до Милорадовичів і з повідомлення про дружину, що та лишилась в Україні, Леся повинна була зробити висновок, що Куліш був би дуже радий, коли б вона в той або інший спосіб знай­шла можливість сама приїхати до Петербурга.

9

Приїзд Марка Вовчка до Петербурга в січні року 1859 справив велике вражі ння на Куліша Незалежність емансипованої жінки, що жодної уваги не звертає на суспільні умовності, імпонувала Кулішеві. Він побачив, що забобони життьові — то тільки забобони, що жінка може бути вільна, коли вона того захоче, і може робити те, що захоче.

З приїздом Марка Вовчка до Петербурга в Кулішевих листах до Милорадовичівни забриніли нові ноти, досі в Куліша не чувані: думка про емансипованість нової жінки, якісь відгуки новітньої Герцено- вої проповіді réhabilitation de la chair (визволення плоті), негації стриманого чернецтва. Жінка повинна бути незалежна. Гріха нема. Умовності заперечено. Все дозволено.

Марко Вовчок стає для нього за зразок і приклад. Куліш хотів, щоб і Милорадовичівна була така, як Марко Вовчок.

Куліш виразно зв’язує ім’я Марка Вовчка, як гасло, з пропозицією Милорадовичівні їхати до Петербурга. 26 січня 1859 р. він пише:

—    Марко Вовчок, про которого я писав до Вас, приїхав сюди. Коли б іще Ви тут були, та можна було б узять Вас у руки та напра­вить на добре діло, то більш нічого б і не забажав.

Далі йдуть слова про можливе щастя, трохи хисткий двозначний натяк, обіцянка віддати «половину їй щастя» — отже, другу віддав­ши Марко Вовчку, — чи так треба розуміти це?

—   Велике буває чоловіку щастя, як є що гарно слухать або самому говорить до такого, що душею зрозуміє? Оддав би я Вам половину того щастя, коли б Ви були на сей час тут.

Знайомство з Марком Вовчком розкрило перед Кулішем нові обрії, висунуло нові перспективи. У нього з’являється думка про «жінку-гражданку», жінку-чоловіка, що живе й водиться як чоло­вік. Він одкидає comme il faut’HicTb як зниження людського при­значення.

Усе неможливе здається йому моясливим, усе заборонене дозво­леним. Хисткий, обережний, непевний, надто передбачливий, він, в захопленні від нових вражінь, стає твердим і настирливим. Коли досі він ухилявся, то тепер він вимагає!

До Милорадовичівни він звертається з ультимативним: або — або…

 

—  Коли не почуваєтеся на кращу жизнь, ніж оте все панство про- ваджає, і за дурницю вважаєте високі наші погляди на чоловіка і його діло, то покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати.

—  Сестро моя! — пише Куліш з піднесенням, — не обманюйте ні свого серця, що воно не спаніє, ні мого, що воно од Вас не одсахнеть- ся. Ви таке ще свіже, таке ще молоде: станьте вище самої себе. Зро­біть себе заздалегідь великою жінкою. Зрозумійте тепер, що Ви таке єсть і чим повинні буть.

Розрив з оточенням, вихід на простір «вищого» життя, звільне- ність від панського життя, застереження, що «не спаніє», — Куліш проповідує Милорадовичівні нове визволене, незалежне життя. Від «пуританського» моралізму до цих «нігілістичних» ідей 60 років, — Куліш простує під впливом Марка Вовчка вперед.

Через Марка Вовчка новітні ідеї 60 років, те, що за деякий час набере назви «нігілізму» і «базаровщини», отеє порушення всіх «родинних основ», протиставлення панському суспільству нового демократичного — все це захоплює Куліша.

Від плетньовських та Квітчиних ідеалів до добролюбівсько-мар- ко-вовчкових, до виразного жорж-зандизму, — то є великий крок уперед чи, може, для Куліша навіть збочення, ухил від сантименталь­ного хуторянства.

Він проповідує нове щастя — щастя емансипованої жінки.

—   Це буде щастя Ваше — таке велике шастя, що ніхто і ніщо не зможе його од Вас одняти.

І Куліш пояснює, чого він од неї хоче, формулює свої прагнення:

—   Я хочу, щоб Ви одна у всій Україні були пані-чоловік, пані- гражданка. Не дай же, Боже, — додає Куліш, — як Ви з’їдете низень­ко, низенько, до comme il faut.

Отже, жінка comme il faut загубила своє реноме навіть в очах досить ригористичного Куліша.

Марко Вовчок зробилася для Куліша ідеалом жінки, і наприкінці листа свого до Милорадовичівни Куліш дописує палкі визнання:

—   Дайте мені кохати Вас не недостойно, а так, щоб мені була честь на ввесь світ, що таку пані кохав я гарячим серцем і знав, за що кохав, пророчим духом зрозумів її душу, серед суєтної жизні знай­шов її та й уклонивсь, познявши, що то богиня, а не панночка.

Коли досі він багато й довго вагавсь, уважавши на складність обставин, на ніяковість побачення, на розмови й сплітки, що їх могла викликати їх зустріч, то тепер він остаточно рішає їхати в Україну, щоб зустрітись із Милорадовичівною.

—    Напишіть мені, де Ви будете літом, де Вас можна бачить. Цуравсь я думки стрічатись із Вами, а тепер бачу, що то якесь чер­нецтво на мене напало; тепер бачу, що нема в тому гріха, щоб диви­тись на любий образ і слухати любий голос.

Гріха нема! Усе дозволено!

—   Жажду Вас бачить і чуть. Пишіть, де і як.

Він починає оперувати аргументами досить сумнівної якости, як от: ми раз живемо; треба, мовляв, від життя взяти усе, що воно може нам дати.

—    Чи родимось же ми на світ удруге? Коли ж тільки раз дано чоловіку прожити вік, то що ж він за химерна істота, коли, стрівшись із сестрою, не…

Куліш не дописує фрази, обмежуючись натяком.

Він кається, що не жив, що не взяв од життя всього, що чернец- твував.

—   Каюсь я, що не вмів жить на світі по-людськи і багато стратив часу марно. Тепер уже годі чернецтвувати, побачите мене мирською людиною, таким же братом, як і у всіх сестер брати. Поїду хоч на край світу, щоб на Вас подивитись і Вашого голосу послухати.

У листі з 22 березня Куліш повідомляє про термін, коли він саме має виїхати в Україну:

—  Хочеться мені дуже з Вами побачитись; байдуже й на ті переш­коди, що писав я перше — аби Ви на їх не вважали.

Він умовляється зустрінутись в Качанівці у Тарновських:

—   Я виїду після Великодня в Україну, і к 1-ому маю неодмінно будемо в Баївщині, моїм хуторі-пустці; а там куди Бог на мислі пошле… Перед виїздом із столиці я сповіщу Вас, щоб написали до мене в Лубні, що й як, а там уже міркуватимем, де нам побачитись. Може, Ви гостюватимете у Тарновських абощо, то це була б найкра­ща річ, а то мені до Галагана їхати не хочеться — не люблю я його.

10

Милорадовичівна чекала Кулішевого приїзду. Вона була ладна йти на все. Отії патосні, патетичні листи Кулішеві справили на неї велике вражіння; вони загіпнотизували її.

Куліш досяг своєї мети. З Милорадовичівни він зробив слухняну сліпу іграшку в своїх руках. Вона повірила в його пророчу добірність, в його Прометеєве призначення. Вона зробилась переконаною й від­даною прозеліткою «Кулішевої віри». Вона слухняно виконала б усе, що їй тільки наказав би зробити Куліш.

Те, що Куліш писав до неї, конструюючи складні комбінації, обмежуючись конструктивними витворами своєї уяви, це для Мило­радовичівни було відповіддю на питання, як жити. Для самого Кулі- ша все це залишилося не більше, як способом підготувати певний жіночий резерв на випадок остаточного розриву з дружиною та роз­ходження з Марком Вовчком (О. Дорошкевич).

Куліш морочив лише голову дівчині і далі мороки, в якій плутав­ся сам, плутав інших, не йшов та й не міг піти. Упевнений в ясності своєї наперед усвідомленої мети, він збивав з пуття Милорадовичі- вну, сьогодні не передбачаючи, що він зробить завтра

Він пишався з виразної уявлености своїх шляхів, з непохитної своєї сталости, твердої спрямованосте своєї.

—    Треба вбачати ясно перед собою свою дорогу! — навчав у мудрому спокої Куліш.

Та надто велика ясність наперед накресленої мети не перешко­джала йому в особистому житті і не тільки особистому, збочувати, гая­тись, іти вперед і вертатись. Замість іти він міркував, перевіряв себе!

Він не йшов, а міркував.

Шляхи Кулішеві несподівані, зиґзаґні, обірвані.

Він був людина нервова, жовчна і неврівноважена Він завжди гово­рив про простоту, але сам ніколи не вмів лишитись простим і щирим. Людина розрахунків і формул, наперед засвоєних схем, він ніколи не був певний, чи він не помилився, свої взаємини з людиною, свій вчинок вклавши в ту, а не іншу формулу. Отже, він раз-у-раз перебільшує, гіперболізує, впадає в штучність, натягненість, ненатуральність.

—    Мені прикро, — каже Куліш про себе, — що я не знаю, де межа, що відокремлює егоїзм і великодушність.

Тут джерело його страждань. «Знати», — ось основа, що на ній ґрун­тується, як гадає Куліш, людська взаємність. «Думка керує світом». Дум­ка повинна стояти на сторожі почуття. «Пізнайте». «Будьте розсудливі й розсудливість навчить вас», — такий головний заповіт Кулішевої мо­ральної науки. Його мораль — мораль раціоналіста і на його сантимен- тальній чутливості лежить певна прикмета абстрактної розсудливосте.

Ми навели листа Кулішевого до Милорадовичівни з 22 березня 1859, де він запевняв її, що їде в Україну і 1 травня буде на Полтав­щині; але Куліш був тоді у становищі цілком неврівноваженому.

10   квітня р. 1859 Гр. Галаган повідомляв свою дружину про Кулі- ша: «Куліш зробився зовсім нестерпним. Вдача така самовпевнена, жовчна, заздрощна, що з усіма пересварився, і Марку Вовчку так обри­дає, що вона готова тікати від нього. Свою дрркину кинув, і вона, бідна, дуже «жалкая». Усі приймають у ній велику участь, і я хочу її одвідати. Шевченко каже, що він чекає від Куліша, що той збожеволіє».

Чи не мав рації Шевченко? Чи віддавав собі Куліш, не зважаючи на всю свою самовпевненість та гонорну твердість, ясний звіт, що він робить?

Дарма що Куліш збирався їхати в Україну задля Милорадовичі­вни, проте він поїхав не в Україну, а за кордон.

26 квітня він був уже в Ковні і поспішав через Кенігсберг до Бер­ліна, де він умовився зустрітись із Марком Вовчком, яка теж тими днями лаштувалася за кордон.

28   квітня з Кенігсберга Куліш писав до Каменецького: «Проведу ніч в Марієнбурзі, потім до Берліна годин 10 їзди, а звідтіля пущусь до Саксонської Швейцарії днів на три, на чотири, поки підоспіють у Берлін спутники, з якими, може, не так відчуватиму безглузду хоро- бу свою — нудьгу».

«Я лишусь за кордоном не менше року», — такий був тоді плян у Куліша.

Того ж 28 квітня з Кенігсберга одночасно з цим листом до Каме- нецького Куліш написав листа й до Милорадовичівни.

Треба було виправдуватись, виплутуватись, пояснювати свій вчи­нок дівчині, що нетерпляче чекала на йою приїзд.

Лист до Милорадовичівни офіційний, холоднуватий, сухий. Куліш, певний у своєму романі з Марком Вовчком, і, пишаючись із успіху, пише до Милорадовичівни коротенького листа, де звалює провину на дівчину. З усіх способів виправдуватись він вибирає най­кращий: він обвинувачує!

Як звичайно, так і тепер він пише про свою нещасну долю, свої страждання, свою нудьгу.

—    Не наважився я їхати в Україну. До кого я поїхав би? Ви од мене одвернулись. Коли б я одержав од Вас декільки приятельських рядків, я б для Вас один поїхав в Україну. Але як важко їхати, знав­ши, що ніхто тебе не жде, ніхто тобі радий не буде. Тут принаймні різноманітність людського життя й природа можуть хоч трохи роз­важити нудьгу людини.

Як звичайно, так і тепер він пише про свою нудьгу, біль, страждання. Він дотримується своєї звичайної методи: викликати співчуття до себе. Він їде за кордон задля роману з Марком Вовчком, а Милорадовичівні натякає на самозгубство. Чи, може, в коханні всі способи дозволені?

—    Дуже мені боляче, що Ви до мене не пишете, мила сестро Олександре Григорійовно. Я в усьому світі не находжу спокою, а тут ще й такі світлі відношення, як наші, затьмарюються. Адресуйте до мене в Цюріх poste restante. Блукатиму по всій Швейцарії — чи не знайду такого водоспаду, в який було б приємно кинутись.

І тут же поруч з цим вигаданим, фальшивим, жалюгідним водос­падом — бажання піддобритись, ласки запобігти:

—   Доручіть мені обдивитись те місце, що було Батьківщиною Вашої матері. Я вам опишу його.

Отже, після всього, після всіх самозгубних натяків, скарг, запобі­гань, двозначних пояснень він запевняє Милорадовичівну, що думка про Україну для нього назавжди зв’язана з думкою про неї. Коли вона одвернеться од нього, то Україна загубить всю привабливість.

—    Ні на одному пункті я не спиню тоді з відрадою душевного погляду, ні з одною душею не бажатиму бачитись в Україні, нічия доля не цікавитиме мене, ні про кого я не гадатиму, проводячи в мовчанні цілі дні й тижні.

Він настоює на дальшому листуванні, він не хоче рвати своїх стосунків із Милорадовичівною.

—  Та, певне, Ви відгукнетесь до мене й поясните причину Вашо­го мовчання. Прошу, висловлюйте Ваші думки й почуття просто, не бійтесь зачепити мене.

Тимчасом роман із Марком Вовчком у Куліша не витанцювався. Зустріч у Берліні призвела до повного розриву, і Куліш, що збирався лишитись за кордоном цілий рік, несподівано повертається назад, і 16 травня ми бачимо його уже в Твєрі.

Куліш поїхав з дружиною по Волзі, а тоді три місяці прожив у Малинці на Хопрі в Олімпія Михайловича Білозерського аж до весни 1859.

11

Епілог роману з Милорадовичівною припадає на осінь 1860 року. З весни року 1859 листування Куліша й Милорадовичівни перери­вається майже на рік. Милорадовичівна гадала, що Куліш перестав писати до неї, Куліш гадав, що вона перестала писати до нього.

Як у травні року 1859 Куліш не поїхав до Милорадовичівни, так і влітку року 1860, бувши в Україні, він не зробив спроби побачитись зі своєю адресаткою.

Повернувшись до Петербурга у вересні 1860, Куліш знайшов там листа від Милорадовичівни.

Милорадовичівна мала вдачу рішучу, а до того ж вона сподівалась, що Куліш її кохає. Вона чекала, що він приїде. Чекала року 59, чека­ла 60. Він не приїхав.

Та вона його кохала більше, ніж він її. Вона наважується на геро­їчний крок: самій переїхати до Петербурга. Хіба ж сам Куліш не під­тримував у ній думки про героїзм нової, звільненої від умовностей жінки, «жінки-чоловіка»?

Кулішеве гасло емансипації, заклик розірвати з отруєнням, піти назустріч новому визволеному життю справили вражіння на Мило- радовичівну. Новітні ідеї 60 років дійшли і до провінціяльних Калю- жинців.

Оцінюючи становище, те, що є, що може бути, калюжинська панночка віддавала перевагу новому. Надто безперспективне було глухе хутірське життя небагатої панночки. Траплялись женихи, але заміж не вийшла, минали роки, в’яла врода, наближався 24 рік, пере­ломний для дівчини вік: коли досі не вийшла заміж, то вже й не вий­деш. А тут отії запальні листи, отая принада незалежного життя, самостійність, трудове життя, праця, віра в себе: справді щастя нове, якого досі ніхто не знав і на яке ніхто не наважувався.

Хутірське життя — повільне, мляве, невідхильне вмирання. Зали­шаючись жити в селі, вона заздалегідь засуджує себе на нікчемне поневіряння.

Замість нидіти й нудитись, чи ж не краще кинути все тут — і піти назустріч долі? Віра в себе, в свої сили, в героїчне визволення збуджу­вали бадьорість.

Жить! Жить! Жить!..

Змагатись і жить.

Краще загинути в борні, ніж в сонному багні хуторської зціпені- лости.

Незалежність вабила. Бажання насмілитись хвилювало. Геро- їчність несподіваного кроку зворушувала: пані-чоловік, пані-граж- данка!

Милорадовичівна звертається до Куліша. Він її вабив, вибив із колії, порушив спокій, отже, він і тільки він може порадити й допо­могти їй.

І ось вона звертається до Куліша, щоб він написав, до якої кон­серваторії їй вступити в Росії чи за кордоном і як улаштуватись.

Та Куліш відповідає обережно, помірковано, коректно, може, навіть занадто коректно. Його обов’язковість вишукана, але холодну­вата. У листі з 19 вересня 1860 немає ані краплі тієї палкости, що була в попередніх листах. Та й писано цього листа не українською, а російською мовою. Отже, не тільки тон, а й мова листа мали підкре­слювати коректну офіційність відповіді.

Коли раніше він говорив їй про краще життя, ніж отеє, що все панство проводжає, коли він закликав її в Петербург, то тепер він каже про риск і непевність.

—   Я, — писав Куліш 19 вересня 1860 р., — цілком розумію Ваше становище і співчуваю йому. Для Вас не залишилося більше вибору, як повільна смерть в селі або ж який-небудь риск. Вступити до кон­серваторії — справа рискована, непевна. Хто ручатиметься за успіх? Хто підтримає Вас на цій хисткій путі? Хто обереже Вас од можли­вих погрозливих випадковостей?

Він застерігає Милорадовичівну, попереджає, хоча й додає:

—  Але тут [у Петербурзі] буде у Вас жизнь, якої б форми не набу­ла вона, а всяка жизнь і краща, і розумніша, і законніша смерти.

Бути піонеркою в жіночому русі, — для цього треба багато мати сміливосте, більше героїзму. Куліш передбачає всі можливі усклад­неності. Він умиває руки.

—   Вам, як і всім, на перешкоді стоїть дівоцтво. Об цю перешко­ду я не один раз розбив собі лоба, шукаючи для деяких осіб способу вийти на простір. Тільки жінка з вдачею справді героїчною може насмілитись на незалежність, та й то — які іспити стоять перед нею! Я нічого не смію ні внушати вам, ні радити. Кожна людина повинна бути творцем своєї долі.

На відповідь Милорадовичівна сповіщала Куліша, що вона нава­жується їхати за кордон. Куліш вітає її намір. Чи ж це не найкраще, що може вона вибрати для себе?.. Отже ж, там, за кордоном, стосун­ки їхні зміняться, і роман їх увійде в нову стадію, нарешті вони зро­бляться близькі один до одного.

У листі з 16 листопада р. 1860 Куліш писав:

—   Ви їдете з України в країну вільних переконань. Туди й я писа­тиму до Вас з повною одвертістю. Це дуже може, трапитися, що ми побачимося в Дрездені. Мені дуже хочеться з Вами познайомитись. Ви жили до сих пір в такій країні, де й брат з сестрою не можуть бути знайомі близько. Проте це залежить од Вас.

Характерне для Куліша «проте» з’явилося на сцені. Після обіцян­ки приїхати до Милорадовичівни в Дрезден, після ясно висловлено­го бажання зійтись з нею ближче, починаються вагання, посилання, умовні попередження, запобігливі міркування. Два десятки різнома­нітних «але».

—   Коли Вам буде совсім гарно в Дрездені, так гарно, що й додати нічого не треба, то Ви даремно не кличте мене. Та й покликавши, майте на увазі, що, може, ми зійдемося так мало, що захочемо покла­сти між собою тисячу чи дві верст і обернутись до колишньої друж­би, яка хороша тим, що один одному не може обриднути.

Чого варті ці визнання з цими згадками про наперед передбаче­ну нудьгу, про непевність любовного бажання <

Куліш згоджувався їхати до Дрездена, але згоду давав у такій формі, що згода ця, власне, була висловом останнього розриву.

Куліш кінчає листа закидами, докорами, уїдливостями, сарказма­ми й обвинуваченнями.

—   Авжеж, — пише далі Куліш, — що листів можна й не читати, відповідати можна й не швидко, потім ще не швидше, а тоді й зов­сім не відповідати, як зробили Ви зі мною, мила сестрице, років зо два назад. А що? Ось Вам закид. Справді, я іноді гадаю, що Ви наспра­вді закинули мене в куток разом з моєю дружбою, що дешево Вам дісталася, і тоді мені боляче, боляче й соромно. Та ні — гадатиму про Вас, як про шляхетнішу щиру натуру.

І до листа холоднуватий і образливо-злий підпис:

—   Я дуже занятий і тому пишу до Вас нашвидку. Душею Ваш П. К.

Чи треба додавати, що Милорадовичівна за кордон не поїхала? Поїхала б вона за кордон тільки задля Куліша, та, одержавши такого листа, вона мусіла покинути будь-які сподіванки…

У Куліша на черзі стояли два романи: з Параскою Глібовою та Ганною Рентель, і Милорадовичівна вже давно загубила для нього цікавість.

Інші дні — інші пісні.

Року 1863 Милорадовичівна побралася з Ол. фон-дер-Флітом, а потім р. 1867 з Петром Івановичем Макаровим, якого надовго пере­жила і померла лише за наших уже часів, у Воронежі, де її чоловік керував колись контрольною палатою.



[1] «Яка глибока, величезна різниця в порадах Куліша і Костомарова1 — пише О. Конись- кий, порівнявши їхні листи до Шевченка — Виходила вона з різниці душі, серця і з цілої натури В ЇХ. У одного говорив тільки холодний розум, у другого говорило щире серце в гармонії з незамерзлим мозком. Один радить запечатати серце, причавити природні потреби його і вволити спершу потребу тієї нужди, що і так вже більш 10 літ висисала з поетового серця найліпший елемент; природжену всім людям потребу обопільного почуття і з ним тихого спокою, а Костомарів вважає за першу річ вволити нужду живого серця у живого ще чоловіка» (Хроніка. — Т. II. — С. 196). З цим можна згодитись, але не до кінця: окрім різниці натур, відогравало роль й інше для Костомарова Шевченко — людина, що потребує иідпочинку на старості літ, для Куліша Шевченко — гасло бороть­би, завойовник нових обріїв, що йому не личить гадати про спокій і спочинок Костома­ров підійшов до справи, як людина, ладна захищати права на родину й родинну влашто- ваність особистого побуту. Куліш оцінював становище з погляду не родинного, а гро­мадського права І з цього погляду Куліш сказав рішуче ні! Письменник — для Куліша, як і для Гоголя, це насамперед письменник-громадянин, людина громадського обов’язку.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.