ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

РОМАНИ КУЛІША — Розділ III МАРКО ВОВЧОК

загрузка...

1

Ол. Дорошкевич назвав роман Куліша з Милорадовичівною «пла­тонічним». Він писав про «урваний» «платонічний» роман Мило- радовичівни й Куліша. Та по суті платонічність цього роману аж надто умовна. До калюжинської панночки Куліш звертався з досить недвозначними натяками і зовсім не платонічними поба­жаннями. Він писав про буяння крови, про хіть, про змислове пра­гнення, і коли взаємини їхні й лишилися, кінець-кінцем, «плато­нічними», то мова тут може йти не про платонічну мрійність «його» та «її», а лише про «платонізм», дозволимо собі так висло­витися, «зовнішніх обставин».

Платонізм увійшов у роман Куліша з Милорадовичівною як при­мусовий асортимент поза волею дійових осіб, що брали в ньому участь. Тимчасом роман із Марком Вовчком, що припадає на ті роки, що й роман з Милорадовичівною й тягнеться одночасно й паралель­но з цим останнім, набув форм, треба гадати, з самого початку зовсім таки не платонічних.

Марко Вовчок взагалі, здається, негативно ставилася до платоніз­му. Вона воліла починати кохання з того моменту, на якому воно, звичайно, губить будь-які прикмети платонізму.

Як ми сказали, роман Куліша з Марком Вовчком припадає на ті самі роки, що й роман із Милорадовичівною.

З Марком Вовчком Куліш познайомився року 1857.

Року 1857 Куліш, гадаючи перетворити свої «Записки о Южной Руси» в «серійне» видання й видати серію томів, 12-томну енцикло­педію, що охопила б усі питання історії, етнографії й літератури української, одержав і зібрав із різних кутків України від своїх кореспондентів багато різноманітних матеріялів.

Приблизно в квітні того таки року 1857-ого з Немирова від Опа- наса Марковича, колишнього кирило-методіївця, спільника й прия­теля, Куліш одержав зошита Поглянувши побіжно на зошит і пере­горнувши декілька сторінок, схопивши деякі фрази й деякі рядки, Куліш відіслав зошита набік до іншого часу.

Йому здалось, що це були звичайні, на кшталт його власних зро­блені, етнографічні записи переказів та оповідань із народних уст. Плян чергового тому «Записок» було вже складено, зміст розробле­но, матеріяли розподілено й підібрано і навряд, щоб у них знайшлось місце для цих немирівських записів.

Лежить зошит у Куліша на столі тиждень і другий. Нарешті, якось гаючись і без діла взяв у руки. Читає…

—  Читаю — і очам своїм не вірю: у мене в руках чистий, непороч­ний, повний свіжости художній твір.

У листі з 3 травня р. 1857 Куліш писав Олександрі Милорадови- чівні про Марію Олександрівну Марковичеву — Марка Вовчка:

—  Одна пані родилась у Московщині і вже замужем почала писа­ти по-нашому. Що ж? Недавно написала чотири маленькії повістки із речей селянок. Чи поймете ви мені віри, — додавав Куліш, — що як читав я їх, то дух у мене займавсь: так зрозуміла вона красоту нашого слова і наче піснею заговорила.

—    Що то за дорогії клейноди! — закінчує в захопленні Куліш свою мову про оповідання Марковичевої.

З першого ж разу, з першого вражіння причарувала Марковиче- ва Куліша.

У ту понуру пору, нудьгуючи й недугуючи, розійшовшися з дру­жиною й не зійшовшися з Милорадовичівною, в самотній пустель­ній порожнечі, в сумбурній метушливій утомі Куліш зустрів опові­дання Марковичевої як божественне пророче одкриття, як відповідь на внутрішню тривогу.

—    Це вона! Це й є та жінка, що творча її обдарованість може поставити її поруч із Шевченком.

Куліш не був ще тоді особисто знайомий з Марковичевою, але відчував, що їхні шляхи збіглись. Це було ясно для Куліша, ясно й для Марковичевої. Сидівши в глухому провінціяльному Немирові, Марко Вовчок виразно уявляла собі, що їй потрібний впливовий приятель, який би простяг їй руку й поміг висунутись із натовпу, розвинутись, розкритись, вибратись із провінціяльного містечка. Такою людиною міг бути для неї за тих часів тільки Куліш.

Ще не знавши один одного, — вони вже були певні, що їм треба йти вкупі.

Марія Олександрівна продовжувала надсилати свої оповідання до Куліша, і в червні, 12/VI—1857, Куліш сповіщає свою дружину:

—   Одержав я від жінки Марковича нове оповідання з народньо- го життя. Чудо! Чудо! Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Яка мова! Які форми! Чудо, чудо! Я навіть нікому не читав, боячись, що не зрозуміють так, як я розумію, а це образливо. Важливо тут те, що нема вигадки; все було, все трапилося і розповідано саме так, як було й трапилось. Коли надрукую — хай тоді розуміє кожен по своїм силам.

—   Отже, кажу, що це золоте дно для прийдешніх письменників українських. Оце етнографія — оце вона! Так треба оповідати про народ! Так треба співчувати народу! Жінка Марковича — це геніяль- на актриса, котора приймає на себе образ молодиць та бабусь наших, і лицедійствує з них так, що не скрізь угадаєш, що взято з натури, а що створено в пориві акторського захоплення. Але, голов­не, як відчуто повагу характеру народнього.

—    Самі тільки пісні краще цих речей!.. Шевченко, я знаю, — додає Куліш, — заздритиме їм і зробить їх зразками для себе. Не зду­май, проте, щоб це був великий талант: це смак найчистіший, най- шляхетніший такі чудеса робить і велике співчуття народові. Талант з’явиться, може, згодом. Але й ці твори сами зроблять їй ім’я. Самі пісні тільки кращі від її речей.

Зверніть увагу на цю Кулішеву оцінісу: «Найкраще в нашій літера­турі», «зразки для Шевченка» і водночас цілком протилежні тверджен­ня: «Не думаю, щоб це був талант. Талант, може, з’явиться згодом».

Нема таланту — і найгеніяльніша письменниця.

Нема вроди — і надзвичайний успіх у чоловіків.

«Мовчазна та конфузлива» — і найпривабливіша, найчарівніша жінка.

Як письменниця і як жінка Марко Вовчок та сама. її твори такі звичайні, що в них «не скрізь пізнаєш, що взято з натури, а що ство­рено». Важливо тут те, що «нема вигадки — усе було, як трапилось і розповідано саме так, як було й трапилось». Її твори прості, як життя. Отією простотою життьовою вона й приваблює.

У Куліша був антиіндивідуалістичний погляд на мистецтво. Ще року 1846 він писав до Шевченка:

—   Ваші твори належать не самим Вам і не самому Вашому часу; вони нележать всій Україні і говоритимуть за неї вічно. Це надає мені право втручатись в діла вашої фантазії й творчости і вимагати від них твердо, щоб їх було доведено до найможливішого ступеня досконалости.

Цей погляд на творчість поета як на всенародню власність, і на своє право вдосконалювати, а тому й втручатись, вимагаючи змін і поправок, — погляд цей зберігся у Куліша й року 1859.

—               Коли в тебе, — писав Куліш до Тараса в листі з 22 грудня р.

1859,      — є гарні вірші, то пришли перше мені, щоб пішло воно з моєї руки.

Куліш культивував ідеал безособової, всенародньої творчости, — в згоді з цим він і на поетичну діяльність письменників, своїх суча­сників, дивився як на спільну, колективну, громадську справу. Дивив­ся так, як сліпі кобзарі, як народ дивиться на пісні: пісня не нале­жить нікому особисто, вона належить загалові, вона безіменна.

Народня творчість не знає особи автора, авторського «я», а тіль­ки спільне, колективне, безособове «ми».

Твори письменника, на думку Куліша, належать не тільки авто­рові, вони належать Україні й вічності. Вони — громадське діло, діло всього народу, здобуток нації, а тому й він, Куліш, не тільки має право, але це його невідмінний обов’язок «втручатись і вимагати».

Оповідання Марка Вовчка теж пішли з Кулішевої руки. Публіка­цію її оповідань узяв Куліш на себе.

У червні р. 1857 він одержав був усі 12 оповідань Марка Вовчка і засів їх правити: дав, за власними словами, «зразки художньої редаїсції».

У липні «Оповідання» були переписані в Немирові, при чім з багатьма композиційними і стилістичними поправками Куліша Марко Вовчок не згодилася. Потім цей рукопис переписав Данило Каменецький, відновивши первісний їх текст, тоді їх знову помалю­вав Куліш і аж тоді оповідання пішли до друкарні.

19-ого липня 1857 Куліш писав до Милорадовичівни:

—     Печатаю я, мої сестриці-голуб’ята, «Народні оповідання» Марка Вовчка.

А до цього повідомлення додає:

—   Побачите, що це за диво, що за краса нашої мови, що за слава нашому сільському людові. Всі повісті написані так, як народ розка­зує — видумки нема: іменно такії случаї були з народом, іменно так він живе, мучиться і серцем обертається до Бога (19/VII—1857).

У першу збірку Марковичевих оповідань увійшло всього 11 пові­сток: «Сестра», «Козачка», «Чужак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» (Горпина), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше» (Отець Андрій), «Максим Тримач», «Данило Гурч».

Оповідання, що їх надіслала Марко Вовчок до Куліша, були в сиро­вому вигляді — без заголовків, без розділів. Куліш зредагував їх, скомпо­нував, підготував до друку і тільки одне оповідання «Чари» відклав надалі. «»Чар», — написав Куліш на оригіналі, — зовсім не містити, все з дійсности, а це з фантазії: кидає тінь недовір’я на все». Згодом Куліш видрукував «Чари» в своєму альманахові р. 1859 «Хата».

У розмові з Марковичкою Куліш поясняв свій погляд:

—   Мовляв, він і в предисловії писав, що це факти етнографічесь- ки списані, то ця повість й не йде туди, а, проте, він каже, що дуже, дуже добра.

Літо року 1857 — червень — липень — серпень — Куліш сидів у Петербурзі.

Петербург. Літо. Вапна. З-під воріт великих петербурзьких кам’я­ниць вогкий, гнилий петербурзький сморід.

Як інституці, Кулішеві рідко щастило прогулятись десь на дачу, а, повернувшись годин за три-чотири додому, він уже знаходив листи, на які треба відповідати, пакети, які треба читати, книгарів, що їм треба видавати книжки, а іноді кажуть, що в його відсутність захо­див такий то в такій то справі, і вже йому стає прикро, що його не застали вдома.

Сам! Увесь час сам, і самотнє життя його, ніби чернече.

—   Я сам, вічно сам, і чернече життя починає стомлювати мене нестерпно. Нема в душі сил, щоб вічно підіймати все нові й нові праці без сердешного відживлення, без родинного животворчого елементу.

—   Надто вже я подібний на архиєрея і іноді радий був би змінити свою рясу на свитку селянина, та обставини примушують мене бути подвижником супроти моєї натури.

В петербурзькій літній нудьзі, перервавши листування з дружиною (Олександра Михайлівна жила в Мотронівці, взаємини її з чоловіком загострилися, між Кулішем і нею позначилася певна холодність, і вона нічого не писала до чоловіка «Чому ти не пишеш? — запитував Куліш дружину в листі з 18/VI—1857. — Як пояснити твоє мовчання? Хоч з’ясуй мені сенс твого упертого мовчання»), Куліш розпочав жваве листування з Марковичкою та Опанасом Васильовичем з приводу пер­шої збірки і з приводу дальшої роботи. Листування й заочне знайом­ство викликало в Куліша та Марковичевої бажання особистої зустрічі й особистого знайомства, що й здійснилося тоді ж, у серпні року 1857.

2

У серпні р. 1857 Куліш виїхав із Петербурга в Україну, наперед списавшись із Марковичевою й умовившись зустрітись із нею в Мотронівці Борзенського повіту, на Чернігівщині, маєткові Білозерсь- ких, де в матері жила й дружина Кулішева

Тоді ж, у 20 числах серпня, Марковичева вдвох із малим своїм сином Богдасем виїхала через Київ та Чернігів до Борзни.

—   Недалечко вже й до Куліша мені! — писала з Києва до чоловіка Марковичева — Не журись же бо, мій друже, піжди, я напишу тобі усе чисто, то й світ тобі угору підійметься.

Дарма що Марковичева поїхала з Немирова, маючи на увазі одвіда- ти родичів в Орлі, там спочити й полікуватись, — така була офіційна версія подорожі, — за головну мету її подорожі була зустріч із Кулішем З Немирова до Орла вона їхала через Мотронівку.

Об  одинадцятій годині 26 серпня 1857 виїхала Марко Вовчок із Чернігова і того ж дня о дев’ятій увечорі була вже в Мотронівці. Ніжен минули, найняли собі у Жукові вольних за сім рублів. Уже затемно при­їхали до Мотронівки.

—  Стрів мене пан Куліш. Я його наче перше бачила, зараз і пізнала, і жінка його мене привітала хорошенько.

А тут і Василь Тарновський:

—     Здорові були, землячко! — любезно привітав Марковичеву Василько, «благий юноша», «козак лейстровий», як звав його Куліш. Був цей козак лейстровий у козацькому вбранні: у синіх шараварах, в сорочці вишиваній та в чемерці. Тоді саме входило в моду носити селянське вбрання.

Познайомилася Марковичева й з усіма Кулішевими родичами, братами дружини, Білозерськими. З одним із них, Миколою Михай­ловичем, вона була ще раніше знайома, за тих ще часів, коли Марко- вичі жили в Чернігові, а Микола Михайлович був там за помічника редактора «Черниговских губернских ведомостей».

—   Побачилась з Миколаєм Михайловичем та аж заплакала, так то згадалося багацько.

Молоду авторку зустріли в Мотронівці з ентузіязмом

—  Усе то так дивиться, наче на щось добре, на мене. А всі вже зна­ють, що я переслала в Петербург Пантелеймону Олександровичу дещо. Все то вже читано і перечитано.

Микола Михайлович Білозерський, що збирався тоді їхати чумаку­вати в Крим з чумаками, казав:

—   Я, — каже Микола Білозерський, — «Сестру» читав та думаю, народня, записана від народу.

Куліш пишновеличною павою розпускав свій райдужний хвіст риторичного захопленого піднесення перед Марком Вовчком. Пишався сам із своїх компліментів, ніби сам себе він уславляв. Був Куліш отака людина, що любив говорити широко, розлого, вишу­кано, з прикрасами. Милувався зі своїх слів. Любив, щоб його слу­хали. Кокетував…

Він справив якнайкраще вражіння на Марковичеву: такий милий!.. І Марковичева закидала Опанасові в одному зі своїх листів:

—   Чому ж ти, чоловіче, не сказав мені, що такий він той Куліш? Чи я була дурна, що не зрозуміла, що це за душа мила

Микола Данилович Білозерський, брат у других Кулішевої Олек­сандри Михайлівни, приятель Гоюля, антиквар, бібліофіл, колекціо­нер, просив сповістити, як приїде Марковичева, і другого ж дня раненько приїхав до Мотронівки.

Причепилися з проханням до Марковички — читати. Та була Марковичева мовчазна, ніякова, легко конфузилася. І на всі умо- влення: ні та й ні…

—    Стали мене просити, щоб я їм читала Ти знаєш мою істоту. Яково ж то мені було. Єй-богу, як туман пав мені на очі — не можу, та не можу.

Удень Микола Данилович запросив усіх до себе в маєток, хутір Миколаїв, на обід.

У Миколи Даниловича в маєткові було що подивитись. Бачила Мар- ковичка тут і сорочку ту, що в ній стяли голову Кочубеєві, бачила старо­винні парчеві кунтуші, бачила портрет пана Тараса і його поезію, вугіл­лям писану, і багато іншого рідкого та цікавого бачила

Обід у Миколи Даниловича був знаменитий: і борщ гетьманський був і вареники гречані були.

—   Мабуть, — жартувала Марковичка, — чи й вареники не геть­манські теж, бо ми, прості люди, зроду не їли таких.

Богдась сидів поруч із матір’ю, та, як хотіли взяти від нього тарілку з борщем, то аж заплакав:

—  Отеє, — каже Куліш, дивлячись на Богдася, — краще од усіх сма­кує, чує, що се борщ гетьманський.

Дають вареники і питають, чи добрі.

—   Не знаю, — каже Богдась, — ще не знаю, дайте мені сметани.

Втішив Богдась усіх своєю мовою українською та поважністю.

Ходить і говорить ніби цілий вік із панами був.

Микола Данилович, господар, цілий обід коло нього простояв, і різав, і годував його, а Богдась по обіді «спасибі» сказав і поцілував Миколу Даниловича. А що вже Микола Михайлович Білозерський уті­шавсь їм..

Був чотирилітній Богдась веселий, здоровенький жвавий хлопчик, червоненький на личку, свіженький, як сповнене яблучко. Ходив він у червоних штанях широких, як Чорне море, а в чоботи штани, а чоботи нові з закаблуками з червоною випусткою, — одно слово, сказано: справжній запорожець.

—   Маленький Кирило Тур! — казали за обідом

А інші:

—  Маленький Черевань.

А після обіду ходив Богдась дивитись на пасіку Миколи Дани­ловича.

—    Роздивився, Богдасю, так, щоб татові було що розказати? — питає мати хлопчика

А він:

—   Е ні, — каже. — Піду ще подивлюся, тоді вже розкажу.

Сподобався всім малий хлопчик.

Наступного дня, коли Марковичева призвичаїлась до своїх нових знайомих і до всього товариства мотронівського, після довгих і настир­ливих благань вона, нарешті, згодилася прочитати щось із своїх ще невідомих рукописних оповідань.

Читала «Чумаків».

А після, вислухавши, Куліш і каже:

—   Чого б то я не дав, — каже, — за ці слова «еге, каже чумак, еге». Так, — каже, — бачиш того чумака, що йому і німець приївся, і степи він бачить безкраї.

Читаючи, Марко Вовчок відчула, що «Чумаки» ще не виписані, недописані, що, «мовляв, що буде щось добре, а тепереньки ні ще, тіль­ки догад на добре». Тому й просила Куліша заждати й не друкувати їх у тій збірці, яку на той час був друкував Куліш.

У розмові торкнулися, між іншим, також і справи про переїзд Маркевичів з Немирова до столиці. Куліш тягнув Марковичку до Петербурга переїздити, на широкі шляхи виходити. Він хотів, щоб вона коло його була, щоб він міг керувати нею, художній умілості навчати.

—   Нехай поживете ще в Немирові, — раяв Куліш, — поки я заведу топографію у столиці, а цього не довго дожидати, бо я не хочу, щоб ви нужду терпіли. Яюке я заведу, то тоді зараз і Опанаса Васильовича до себе перетягну, будемо печатати і іздавати і погодимось вже із ним так, щоб добре було.

Отже, Немирів кинути. І втішно було думати про широкий шлях життьовий, що стелився перед нею, і разом якось смутно ставало на серці.

—  Мені й подумати невесело, що на Москву заберемось. Хіба щоро­ку їздити в Україну будемо.

Куліш заспокоював, що все, мовляв, гаразд буде.

Перебування в Куліша було для Марковички тим приємніше, що вона тут, у Мотронівці, вперше побачила видрукувані аркуші своїх «Народніх оповідань».

Чоловіка свого вона сповіщала;

—   Бачила «Сестру» надруковану, ти получиш усе на тому тиж­неві або пізніше ще трохи, бо вишле Каменецький з Петербурга.

І в наступному листі з 1 вересня запитувала:

—   Напиши, чи получив рке з Петербурга те, що тобі мусів Каме­нецький вислати?

І ще далі 11 вересня:

—   Чи получив ти книжечку од Білозерського? Там всього оди­надцять повісток, бо ту, що птиці літали, не помістили, чим мене дуже звеселили за тим, що вона з фантастичеського роду.

В середині Марка Вовчка все співало: мріяне здійснено. Таки вона авторка, письменниця, та ще й не абияка І доля української Жорж Занд уже носилася перед її очима.

Є почуття, що їх не можна забути; до таких почуттів належить і сві­домість свого визнання, своєї письменницької обраности, нових шля­хів, переродження, росту.

Авторське самолюбство Марковичевої було заспокоєне:

—   Поправок зовсім нема, щоб там що було вставлено, ні, тільки де, то зчеркнуто, бо, каже Куліш:

—    Ви, Маріє Олександрівно, дуже сиплете богатствами — треба надалі берегти.

І ще каже:

—   Це тілько ваша проба пера…

Отже, чимало він казав.

Погостювавши в Мотронівці днів зо два, на третій день Маркови- чева рушила далі на Борзну й Орел…

—    Попрощалась з Пантелеймоном Олександровичем, і так мені сумно стало. Коли то ще побачу. І на небі ясно, й люди добрі до мене, а все-таки чогось сумно мені, що й не сказати.

Із собою повезла Марковичева портрет Куліша — «такий як живий він», «Епілог до «Чорної Ради»» та 5 екземплярів «Проповідей» Гречу- левича для роздачі.

Оцінюючи свою подорож, Марко Вовчок казала:

—   Хоч і журила мене дорога і розлука, та все добре, що я поїхала. Якось лучче тепереньки, ясніше мені.

З Кулішем у неї зав’язуються найкращі стосунки. Як і з Немирова, так і тепер з Орла вона посилає до нього рукописи своїх нових оповідань.

 

Чоловікові вже з Орла пише:

—  Скінчу «Гайдамаку» (здається, буде по-іншому) та й тобі переш­лю одною екземпляра і Пантелеймону Олександровичу другого.

10  вересня 1857:

—  Сподіваюсь у слідуюіцу пошту тобі дещо вислати і до пана Кулі- ша тож.

20 вересня:

—  Чи одібрав уже лист од Пантелеймона Олександровича? Повіст­ки од Каменецького?

У двадцятих числах вересня:

—   Напиши мені, не забувай, чи одібрав ти лист од Каменецького, а при листу й «Повістки»? Чи одібрав лист од Пантелеймона Олексан­дровича?

Сидівши в Орлі, Марковичка працювала.

—  Потроху робота моя іде. Те, що почала в Немирові, рке скінчила зовсім Починаю друге.

Збиралась Марко Вовчок уже й додому вертатись до Немирова, нудьгувала за чоловіком, за немирівськими приятелями своїми, Іллею Петровичем Дорошенком, про якого ввесь час в Орлі турбува­лась, чи пише він свою географію, Гаврилом Петровичем Барще- вським, та гаялась усе в Орлі, бо чекала на лист від Куліша Марії Олександровні хотілось ще раз побачитись із Кулішем перед тим, як роз’їдуться вони остаточно може на цілий рік, а то й більше: вона до Немирова, а він — до Петербурга. Отже, й сиділа Марко Вовчок в Орлі, ждала на лист від Куліша з Мотронівки. Куліш мав попередити її, коли він виїде з Мотронівки.

—   Жду листу од пана Палія[1] Коли б його ще побачити хоч раз єдиний!..Та що це я говорю, побачу та побачу, це певно, аби живі ми були, то побачимось, а мені жадалось би побачити його от тепер, їхавши додому! — писала Марковичка з Орла 27 вересня 1857 до свого чоловіка.

Марко Вовчок та Куліш умовились виїхати одночасно числа 10—11 жовтня, щоб зустрітись їм не в Орлі і не в Мотронівці, а десь у дорозі, на одній з поштових станцій, так що нікому й на думку не спало б їхнє побачення.

Батурин, Кролевець, Кроми, Орел, — так було їхати Кулішеві на Москву, а Марковичевій вертатись з Орла до Немирова

9 жовтня Марковичка писала чоловікові з Орла:

—   Чого це ти сумуєш, мій друже, хіба хочеш, щоб я знов незду­жала? А я тепереньки зовсім здорова, зовсім здорова, нічого не болить. Виїду, може, завтра (10 октября). Сподіваюсь, що завтра вже дещо буде укладено й наготовлено. Сьогодні їду попрощатися з добрими людьми.

А Куліш 11 жовтня з Мотронівки повідомляв Миколу Даниловича Білозерського:

—    Ідеться в Петербург у неділю рано-вранці, на Батурин, тому ласкаво прохається взяти не таку багатоверстну подорожну — до станції перед Кромами. Виїду з Миколаївки [маєток Миколи Дани­ловича коло Мотронівки], де буду ночувати на неділю або ж обідати в неділю. Та conaitio sine qua non звільнити мене від коней Віктора Миколайовича.

Віктор Миколайович Забіло був за смотрителя поштової станції. Куліш і Забіло не терпіли один одного.

Перше побачення й знайомство в Мотронівці на людях не задо­вольнило ані Куліша, ані Марковичеву. До того ж натягненість і ніяко­вість першої зустрічі зникла не відразу. Марія Олександрівна була кон­фузлива, сором’язлива й мовчазна. їй треба було звикнути, примусити, перемогти себе, щоб на людях вийти за межі ніякових і порожніх «так» і «ні».

Отже, дорожню зустріч на поштовій станції вибрали Куліш і Мар- ковичева як найзручніше місце, щоб побачитись удвох насамоті й уни­кнути будь-яких зайвих розмов. Коли Марковичева й не робила з цієї зустрічі будь-якого секрету від свого чоловіка, то Куліш, як завжди обе­режний і передбачливий, волів своє побачення з молодою письменни­цею зберегти не розголошуючи.

з

Після цієї дорожної зустрічі в жовтні року 1857 Куліш побачився з Марком Вовчком знов лише в січні 1859.

Ентузіязм Кулішів щодо Марковичевої зростає. 26-ого листопада 1857 він писав до Шевченка в Нижній Новгород:

—  Хотів я послать тобі, мій дррке шановний, Тарасе, дещо з нових книжок, кагорі в мене друкуються, та трудно набрать по листку з-під великих куп друкованого паперу. Нехай як доведеться все до ладу, тогді й пришлю.

—    Побачиш, — додає Куліш, — які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти. Де ж пак не диво, московка преобразилась в українку та такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прий­нялись би в міру. Ось побачиш, що на світі степові квітки.

Грудня 22 Куліш послав був Шевченкові зброшуровані «Оповідан­ня» Вовчка.

—   Посилаю тобі, брате Тарасе, з цією поштою «Оповідання» Вов­чка Як то ти їх уподобаєш? Пиши щиро, як думаєш, бо ти в нас голова на всю Україну.

Але чомусь Тарас Григорович Вовчкових оповідань не одержав.

20  січня 1858 Куліш у листі до нього нотує:

—   Вовчка тобі давно послано. Яке твоє буде про його слово?

Першого лютого 1858 послав книжку вдруге:

—     Посилаю тобі, брате Тарасе, удруге Вовчка. Як прочитаєш, то, далебі: помолодшаєш. А до мене зараз пиши твоє щире про його слово.

У своєму журналі 18-ого лютого р. 1858 Шевченко занотував:

—     Яке високе творіння прекрасне оця женщина (Марковичка). Треба буде написати до неї і подякувати за радощі, яких надає книжка її надхненна.

У березні року 1858 Куліш виїхав за кордон і після закордонної своєї подорожі на початку червня повернувся в Україну, де в Мотро- нівці й оселився.

Тимчасом 7 травня 1858 Опанас Маркович надіслав був листа до Данила Каменецького, Кулішевого дорученого в Петербурзі, і в цьому листі торкався справи перевидання Шевченкового «Кобзаря» та художньої редакції творів Марка Вовчка, при чому прохав Каменець­кого звернутись щодо цього за порадами до Тараса Григоровича

Опанас Маркович писав Каменецькому

—    Шановному добродієві пану Тарасу дякую за милу його пам’ять, навіки дякую. Нехай милосердний Бог його обереже серед кам’яниць петербурзьких так, як заховав своєю небесною ласкою серед пісків кайсацьких — щоб прожив він довго у теплі душевному і спокої тілес­ному на спожиток, на користь вишню людям.

—     Коли нам доведеться, — писав далі Маркович, — ще що переслать вам у друк, показуйте теє п. Тарасові, нехай він прові- рить своїми очима, справить своєю рукою, особливо коли це ста­неться без п. Куліша, бо цей і сам удається до ради «великого характерника», мовляв п. Пантелій (Куліш). Добре, якби він [тобто Шевченко] коли-небудь на гулянці і надруковане вже провів через свою руку, а ви б переслали той екземпляр Вовчкові, на науку йому й найвищу нагороду. А я б казав, не одкладаючи друкувати п. Тара­са: для обживання, мовляли ви, могли б полежати книжки у печат­ні вашій; да вже були б видрукувані.

Опанасового листа зі своїми додатковими міркуваннями Каме- нецький переслав був, як видко, до Куліша.

На це Куліш і відповідав з Мотронівки 7 липня року 1858-ого Каменецькому:

—    З Тарасовими творами нема чого спішити: хай спочатку дозво­лять. А коли дозволять, хай Тарас однесеться до мене сам, бо я набива­тись з виправками не хочу, мавши в себе багато роботи.

А щодо другої частини Опанасового листа, де Маркович висловлю­вав побажання, щоб Тарас Григорович узявся редагувати Вовчкові твори, то Куліш, як і треба було на те сподіватись, образився й розсер­дився. Для Куліша не могло бути більшої образи, як взяти під сумнів його права керівника й метра

Шевченко — перший і найвеличніший поет на всю слов’янщину, це так, — але права ідеолога й метра в українській літературі належать в кожнім разі не Шевченкові, а йому, Кулішеві, і тільки йому, і більше нікому, і ніхто не сміє претендувати на його керівничу роль.[2]

загрузка...

Отже, Куліш жорстоко образився на Опанаса Марковича, коли той попрохав Шевченка «провести через свою руку» те з Вовчкових творів, що вже пішло з Кулішевої руки. Самолюбство Кулішеве було зачепле­но. Більшої образи не було для нього, як сумнів в його безапеляційній авторитетності.

Роздратований Куліш на відповідь писав до Каменецького в тому ж таки листі з 7 липня р. 1858:

—   Щодо Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться. Хай рівняє мій друк зі своїми оригіналами й виправляє за зразками художньої редакції, що я їх там дав. Коли ж у собі сулшівається, то хай їй допомо­жуть інші люди зі смаком

—  Я, — каже Куліш, — зробив для нового письменника так багато, як ніхто ніколи ні для кого нового і нікому невідомого. Цього з нього досить. Не вік же розриватися мені з великодухости!

Тут в ображеному самолюбстві Кулішевому причина розходження й деякого розхолодження, що сталося між ним і Маркевичами.[3] Куліш не заховує своєї образи і не криється зі своєю роздратованістю.

Коли при першому побаченні він і обіцяв Марії Олександрівні, що перетягне її й її чоловіка до столиці, то тепер, після Опанасового листа, Куліш рішуче відмовляється брати будь-яку участь щодо улаштування дальшої долі родини Марковичевих. У тому ж таки листі до Каменець­кого Куліш, посилаючись на свій намір остаточно оселитись в Україні, відповідав:

—   Писати до Опанаса Васильовича про переміщення не буду, бо перебуваю зараз не у діл Та гадаю, що для нього дуже шкідливо з’явля­тись до столиці вперед, не маючи нічого певного й без коштів. А проте, як знаєте і як інші знають. Я тепер хуторянин і в подібні справи не втручаюсь [7 липня 1858].

Куліш сидів у Мотронівці і, спочивши після закордонної подорожі й розважившись, багато й уперто працював, писав і читав. Написав повість «Липові пущі», написав низку статтів: «Про народню поезію», «Переписка Гоголя з Івановим» (на 4 друкарські аркуші), «Гоголь як автор повістей з українського життя й історії», загадував написати велику критичну розправу, — очевидячки це ті проектовані критич­ні нариси, що згодом за деякий час Куліш опублікував в «Основі». Працював різноманітно й плідно. За літні місяці року 1858 після повороту з-за кордону написав Куліш більше, як десять друкованих аркушів.

За травневий лист Опанасів Куліш ще й у серпні не пересердився і, посилаючись на свою переобтяженість, відмовлявся брати на себе художню редакцію Вовчкових творів:

—  Вовчком, — писав Куліш у серпневому листі до Каменецького, — займатись мені ніколи. Василь Михайлович Білозерський дає досить смаку. Він може повикидати, що слід, а це чи не головніше в редакції. Шевченка можна покликати на раду. Але, право, страшно було б при­пинити мені свої пращ, щоб знов вести письменника, якому вже відчи­нив широко двері й показав дорогу.

Та, сердившись на Опанаса Марковича, Куліш продовжував листу­вання з Марією Олександрівною, і, коли в «Русском вестнике» з’явили­ся переклади її народніх оповідань, він послав до неї в справі видруку­ваних перекладів листа

Каменецькому Куліш писав 8, ЛТП—1858:

—    Я послав Вовчку зауваження на його переклад в «Русском вестнике».

Отже, як видно з цього, Кулішеве листування з Марією Олексан­дрівною не переривалося, і дружні відношення їхні, що налагодилися після особистих побачень у Мотронівці та в дорозі на поштовій станції восени року 1857, не псувалися. Не дурно ж при новій зустрічі в Петер­бурзі в січні року 1859 взаємини Куліша й Марії Олександрівни обер­нулися відразу на палку пристрасть.

У жовтні р. 1858 Куліш поїхав до Петербурга, де й оселився. Друкарня, намір видавати «Хату» («журнал с малороссийским направлением») — все це вимагало його особистої присутности в столиці. Дружина його лишилася в Мотронівці в Україні; вона знову почала хворіти: «тутешній петербурзький холод і стукотня шкідливі для неї. За границею вона була поправилась, а вернув­шись знов занедужала». Зійшовшись на деякий, правда, недовгий час із Олександрою Михайлівною і навіть мавши думку назавжди лишитись на хуторі, Куліш швидко не витримав і знов роз’їхався з дружиною.

Романічне приятелювання з Милорадовичівною та сподіванка на успіх у Марка Вовчка не могли сприяти налагодженню родин­них взаємин Кулішевих. Олександра Михайлівна, малописьменна, з провінціяльними манерами, годилася для хутірського життя, але не для столичного.

Це надзвичайно характерно для Куліша, що періоди лагідного й мирного співжиття з Олександрою Михайлівною припадають на часи хуторянських захоплень Кулішевих, а періоди розходження — на часи переїздів до Петербурга.

Не дурно ж іще напередодні шлюбу 26 грудня року 1846, перед подорожжю за кордон, Куліш писав у листі до Плетньова про Олексан­дру Михайлівну.

—   Повернувшись з-за кордону, я мусітиму ввести дружину в най­краще столичне суспільство. Провінціяльна її мова, поводження й недостатність освіти примусили б її в такому разі грати незавидну роль.

У Петербурзі Куліш соромився хуторянської провінціяльно- сти своєї дружини. Для СТОЛИЦІ він мріяв про іншу жінку або ж принаймні про блискучу й ефектну коханку. Будь, що будь, попри всю обережність Кулішеву, проти репутації дон Жуана він не мав нічого.

Що взаємини Куліша з Марією Олександрівною не псувалися, — видко хоча б із того, що Куліш у Петербурзі знов узявся правити Вов­чкові твори.

13 листопада 1858 Оп. Маркович писав у листі до Куліша, дякуючи йому, що той «потрудився» коло «Панночки»:

—  Дякую вам, — писав Оп. Маркович, — з усії душі і зо всього серця за погляд щирий «Панночки». Щоб не було мені стидно, я вам правду скажу, що знав, що вона не мине ваших золотих рук…

Дякуючи, просив:

—   Чи не могли б ви зробить велику ласку перегледіть виписуємий од «Руського вісника» Курочкіним для «Искры» перевод «Козачки Одарки» і «Горпини»?

—    Як ви уподобали «Мотрю» і «Ворошка козака»? — запитував Опанас Куліша в тому ж таки листі.

Тимчасом у Маркевичів виразно оформилася думка кинути Неми- рів і з провінціяльного містечка переїхати до Петербурга. Марії Олек­сандрівни не задовольняло немирівське життя, її тягло в світ, до куль­турних центрів, і вона зі співчуттям приймала численні заклики своїх петербурзьких приятелів.

У вересні чи що року 1858 Опанас писав до Шевченка: «Думка в декабрі самим приїхать до вас, щоб розгледіть вас віч-на-віч, подяку­вать за зроблене і порадиться за себе надалі».

А в листі до Куліша з 13 листопада він призначає й термін — 15 грудня.

—Я б хотів пожить коло боку вашого: багацько б дечого пізнав неві­домого мені, а коли, то й сам би доладу що зробив або хоч сказав — не по силі моїй, а по щирості.

З  формуляру видко, що 15 грудня Маркович узяв у немирівській гімназії відпустку і, очевидно, — зазначає Ол. Дорошкевич, — десь у тих днях рушив разом із дружиною й сином

4

Не пізніш 16 січня 1859 Марковичі були в Москві[4]

У Москві Марко Вовчок познайомилася з деякими видатними письменниками, що вже високо цінили її твори: Максимовичем, Аксаковими. Максимович саме тоді редагував слов’янофільський орган «Русская беседа» і був у найщільніших зв’язках із московськи­ми слов’янофілами, зокрема з родиною Аксакових, відомих своїм приязним ставленням до української літератури. Через Максимови­ча, як гадає Ол. Дорошкевич, Марко Вовчок і познайомилася з Акса­ковими. Це припущення Ол. Дорошкевича має цілковиту рацію, але, взявши на увагу близьке приятелювання Куліша з Аксаковими, ціл­ком ймовірно припустити, що саме через Куліша Аксакови довіда­лись про Марка Вовчка, про її «На-родні оповідання» та, може, навіть і про її намір приїхати до Москви.

21   січня Марко Вовчок із чоловіком і сином одвідали Аксакових. Віра Аксакова в своєму листі до Марії Карташевської з 22 січня 1859 р. переказує про ці одвідини:

—    Вчора в нас був Марко Вовчок, тобто письменниця. Обличчя дуже добре, але просте; вона повинна бути дуже не дурна, але дуже конфузиться. Сьогодні вони вже їдуть до Петербурга, там, певне, їм буде приємніше… Обставини ж їх дуже кепські, сумно було це бачи­ти: дуже жалько, що ми не встигли з нею ближче познайомитись.[5]

22   січня Марко Вовчок виїхала з Москви і десь коло 23 прибула до Петербурга.

Українська колонія, яка іце рік тому піднесла їй «золотий наруч­ник», зустріла її як свого члена, як найближчого приятеля. 29 січня Марія Карташевська переказувала Вірі Аксаковій свої перші вражіння про Марка Вовчка:

—   Українська колонія в захопленні від Марка Вовчка, справжнє епгісіїетепі:, навіть од Вовченка:

На це Віра Аксакова 2 лютого одписувала:

—  Ваша українська колонія, мабуть, зіпсує Марко Вовчка, закрутять їй голову й зіб’ють з глузду, а поки вона мені здалась жінкою простою, без авторської самовпевнености, навпаки, дрке конфузилась… [не розі­брано, певне — Богдась] дрке милий, справжній степовий хохльонок

Шевченко побачився з Марком Вовчком 24 січня, бо саме цьому дню присвятив він свою знамениту елегію «Марку Вовчку».

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю Із домовини воззову.

І думу вольную… 0, до леї Пророче наші Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

—   Марко Вовчок, — як описував згодом Ів. С. Тургенев, була за окрасу й осередок невеличкої групи українців, що зібралась тоді в Петербурзі і захоплювалась її творами. То були: Шевченко, Куліш, Костомаров, Гр. Галаган, М. Макаров, Вас. Білозерський, Лазарев­ські, Ан. Маркевич.

У листі з року 1859 писав Куліш до Ол Огоновського:

—   Тут закурили перед Вовчком фіміям із десятьох кадильниць. Втішався Маркович жінчиною славою… Жінка ж його була мовчу- ще божество серед хвалебного гімну: приймала наше славословіє, яко дань достойну й праведну; ніщо її не зрушало, не дивувало. Як хто приходив до неї з літературною візитою, бідаха Опанас не смів сидіти з гостем у жінчиному кабінеті.

Брала участь Марко Вовчок і в сходинах українських та російських літераторів, що відбувалися в будинкові чернігівської українки Варва­ри Яковлівни Карташевської (уродж. Макарової) на розі Ямської та Малої Московської.

Раз на тиждень сходилися сюди побалакати, погуляти в карти й повечеряти товариство, що його членам були: Тургенев, Пісемський, Некрасов, Ф. Тютчев, П. В. Анненков, Т. Шевченко, Жумчужніков, Костомаров, Білозерський, Куліш, М. Макаров.

На одній з вечірок читала Марковичка свою «Інститутку».

«Добродетельные малороссы, — розповідав з легкою іронією Ів. С. Тургенев, — брались за голову при имени «Институтки» и умилен­но твердили: Шекспир! Шекспир!»[6]

3 перших же днів після приїзду Марковичів до Петербурга най­ближче став до М. Вовчка Куліш:

—   Чу-дес-но! Це буде щось високо естетичне. Але, як Ви дали мені прочитати, то, щоб не псувати мені цієї «приєлшості» прошу Вас схова­ти десь далі до скінчення… Яка красавиця Ваша муза! — звертався Куліш до Марковички, прочитавши якийсь із її рукописів.

26 січня 1859 Куліш з піднесеною радістю повідомляв Милора- довичівну:

—    Марко Вовчок, про которого я писав до Вас, приїхав сюди. Велике буває чоловіку щастя, як є що гарне слухать або самому гово­рить до такого, що душею зрозуміє.

Марко Вовчок уміла його слухати, уміла «до його душі промовля­ти». Куліш, завжди меланхолійний, сумний, відчував себе бадьорим, радісним і живим.

—   Тепер Марко Вовчок коло мене… Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає. Він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує.

Голубом, голублячи, приголублюючи… Соловейком щебечучи…

Задля Марка Вовчка ладен був Куліш порвати й з Милорадови- чівною.

—   Знаєте що? — писав Куліш до Милорадовичівни 26 січня 1859, захоплений своїми новими вражіннями від Марка Вовчка — Коли не почуваєтесь на кращу жизнь, ніж оте все панство проваджує, і за дур­ницю вважаєте високі наші погляди на чоловіка і його діло, то покинь­те мене тепер Перестаньте до мене писати. Це мені не велике ще буде горе; бо тепер Марко Вовчок коло мене.

Усе, увесь світ замкнувся для Куліша в Марко Вовчкові. В ній, саме в ній він знайшов ідеал нової «емансипованої», незалежної жінки і перед Милорадовичівною ставив категоричну вимогу: або ж порвати з панським оточенням і піти слідами Марка Вовчка, або ж порвати з ним, Кулішем. Йому здавалось, що все, чого бажав, шукав, прагнув, він знайшов у Марко Вовчкові.

—  Ессе ґетіпа!

Для нього більш нічого не треба було.

Альфред де-Мюссе й Шопен не знали більшого щастя коло Жорж Занд, як він коло Марка Вовчка

Минали тижні.

Куліш був завжди Куліш. І в своїх взаєминах із Марком Вовчком він залишався такий же, як він був і з усіма жінками: вибагливий, несгер- пний, виключний, з надзвичайними вимогами, з дивовижною самовпев­неністю.

Огую маніру ставитись до жінок — з пихою й зневагою — він збе­рігає і в своїх взаєминах із Марком Вовчком

У своїх коханнях він ніколи не був здібний все віддати, нічого не взявши для себе. Він не розумів цього слова віддатись. Йому завжди зда­валось, що коли він щось дав, то він дав дуже багато, а одержав надто мало.

Не можна сказати, що він не захопився Марком Вовчком. Ні, очеви­дячки, це справді було божевільне захоплення. Так він сам оцінює своє почуття, так оцінювали й інші особи, його приятелі й знайомі.

5

Закохавшись в Марка Вовчка, Куліш пережив величезне зворушен­ня душевне, яке могло навіть і цю самотню й холодну душу справді при­тулити до іншої душі, оновити її й спопелити на жар у захваті палкого кохання, — як каже С. Єфремов про почуття Куліша до Марка Вовчка

Кохаючи жінку, Куліш вимагав од неї, щоб вона цілком заперечила себе і всю себе віддала йому. Самозаперечення Куліш вимагав од Олек­сандри Білозерської, од Милорадовичівни, вимагав і від Марка Вовчка

Говорячи про пристрасть, він казав про користь. Він хотів бути корисним, і йому здавалось, що жінки не досить цінять ту користь, яку він може їм принести.

У коханні він змагався, сподіваючись перемогти. Та Марко Вовчок і в коханні була тією самою, що і в житті: ніщо її не зрушало й не дивува­ло, — вона залишалася спокійною до байдркности. Вона здавалась холодною, і її спокійна мовчазна рівність дратувала Куліша до безглуздя, до несамовитости.

Куліш закидає Марковичці її холодність, її нездібність покохати палко.

Він пише:

—   Ви справді любите мене в малій мірі. Схилити Вас на щось для Вас корисне я не сподіваюсь більше, а захопити Вас на те, що власне мені потрібне, не можу, та й не хочу. Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує. Досить мені катуватись божевільним захопленням до жінки, нездібної любити палко… Слава Богу, я відчу­ваю якийсь гордовитий спокій, освідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозапереченішого.

«Увесь Куліш тут, — зазначає С. Єфремов з приводу наведеного листа («Без синтезу. До життьової драми Куліша»), — з його черствим позерством, безкрайнім егоїзмом та егоцентризмом, з його нещирістю и нахилом до фрази. Покищо бачимо тільки понад усяку міру ображе­ну людину, яка силкується стати в горду позу. Але дедалі образа, сама образа, розростається, і вже зовсім не горда людина стає перед нами».

Дедалі в коханні Куліша до Марковичевої все більше й більше про­ступає жовчности, роздратованосте, хоробливої нервозности й розгу­бленої неврівноваженосте.

«Нещирість, починаючи з надуманого звороту: «Милая, далекая сестро!» — б’є, з кожного рядка дальшого листа — з цього обрахо­вано підкресленого страждання, з уданого сентименталізму, з роблених порад і понижених проханнів. Ця нещирість виступає ще виразніше, як рівняти з листами до Марковичевої Кулішеві листи до Каменецького, якого зробив Куліш повіреним у цій сер­дечно-інтимній справі. Тут «милая» чи «безідейная сестра» оберта­ється вже в «жалкую женщину», а з-під пера самоотвержено зако­ханого зриваються не тільки різкості на адресу свого кумира, але й цинічна фраза про знайомих, що «думают: завладел, бестия, Мар­ком Вовчком»».[7]

Кажучи про Кулішеві романи, звичайно доводиться говорити про його розсудливість; його власну фразу повторювати, що в нього «на сторожі почуття стоїть думка». Це все, безперечно, так, — але хіба розсудливість, обережність і стриманість можуть завжди врятувати людину від катастрофічносте й зривів?..

Марко Вовчок, згадуючи згодом про своє знайомство з Кулішем, каже, що їхнє приятелювання припало на часи важких моральних переживань і турбот. «Куліша досить зм’яло життя, був він тоді над­звичайно знервований і проявляв прикмети психозу».[8]

Взаємини Куліша з Марковичевою були складніші, як це може здатись на перший погляд. Щодо Куліша, то він справив велике вра- жіння на Марка Вовчка своєю енергією, своїм чистим паланням, своїм ентузіязмом, любов’ю до діла, працьовитістю, запальністю, любов’ю до України й українського простого люду.

Куліш прийшов до Марка Вовчка як людина, що в особистому житті своєму не знала щастя. Його кохання до Марка Вовчка роз­квітло в атмосфері стомленої зламаности, хорої знервованосте, болю від багатьох ран, внутрішньої глибокої гіркої зм’ятости.

Протягом часу і досить, треба додати, недовгого в коханні Куліша до Марковичевої все «менше й менше» залишалося й залишилося кохання і все більше визирало самовпевненосте, жовчности й роз­дратованосте. Куліш губив увесь свій глузд і всю свою розсудливість, з якої він так пишався. Він божеволів. Кохання оберталось у біль, у крик, страждання, безсоння, хору стурбованість.

Що ж до Марка Вовчка, то, приїхавши в січні до Петербурга, вона найближче зійшлася з Кулішем, з яким одним з усієї петербурзької гро­мади, окрім хіба ще Данила Каменецького, була вона досі знайома До Куліша вона ставилася досить спокійно, стримано, без особливої палко- сти, навіть холоднувато.

Куліш скаржився на холодність Марії Олександрівни:

—   В Вашій душі холод, що ледве допускає й таку близькість між нами, що існує.

Своє палке захоплення він протиставляє її байдркості. Він визначає її як «ланку, нездібну кохати палко».

— Я, — пише Куліш далі в тому ж листі, — молю Бога про одне: дару­вати мені частину того холода, що не дав Вашій душі запалитись таким коханням, як моє.

Очевидячки, холодність, спокій, байдркість були дрке помітні риси в Марко Вовчкові, бо багато її сучасників повторюють про неї те саме.

—   Вона вміла викликати кохання, сама залишаючись холодною.

—  Холодна, — каже про неї Н. О. Огарьова

—  Ніяк її не розворушити, — додає К. Юнге.

—   Взагалі я помітила в ній, — пише Ап. Суслова, приятелька Ф. М. Достоєвського, познайомившись із Марком Вовчком за кордо­ном, — якусь холодність, обережність, вона якось вдивляється в людей. Видко, що це жінка розсудлива, холоднувата, захоплюватися вона не буде. _ _

Ніжність, сентиментальність, чутливість не були властиві Марку Вовчкові.

Ніжному, чутливому, сантиментальному Опанасові Марковичу Н. Огарьова протиставляє його дрркину, підбираючи для неї проти­лежні епітети: «розумна, метка, на вигляд холодна». «Скільки в Мар- ковички, — казав Куліш, — було запеклого егоїзму, стільки в Опана- са — саможертувування й любовної щирости».

Холодність Марка Вовчка дратувала Куліша до божевілля. Він обри­дав і обрид. Не минуло ще й двох з половиною місяців з того моменту, як приїхала Марко Вовчок до Петербурга, а Гр. Галаган рке 10 квітня 1859 в листі до дружини писав: «Куліш зробився зовсім нестерпним Характер до того самовпевнений, жовчний, заздрісний, що з усіма пере­сварився і Марко Вовчкові так обридає, що вона ладна тікати від нього».

Куліш вимагав од Марковичевої «самозаперечливого кохання». Та коли в перший час після приїзду до Петербурга Марія Олексан­дрівна, конфузлива провінціялка, скромна дружина гімназіяльного вчителя, й «співала соловейком» коло Куліша, то протягом ближчих місяців становище змінилося, і ніякова жінка з провінціяльного містечка обернулась в «мовчуще божество», набалуване успіхами, похвалами, залицяннями, тиміямом.

 

Шевченко, Тургенев, Костомаров — ціла плеяда імен, убожувань, культів…

Ім’я одно одною імпозантніше і блискучіше

Успіх Марковичевої подобався й не подобався Кулішеві. Йому було приємно, що це він одкрив і вивів у люди таку надзвичайну жінку, що він керує нею. Йому було приємно чути говірку:

—  Заволодів, бестія, Марком Вовчком

Та не обійшлося й без ревнощів. Усі ці залицяння й похвали дра­тували Куліша. Заздрісному Кулішеві здавалось, що Марко Вовчок кохає його надто байдуже. Він обридав Марковичевій своїми попе­редженнями, порадами, застереженнями.

Серед української громади почалася боротьба за переважний вплив на Вовчка.

Коли ще в серпні 1858 Куліш почував себе ображеним, що Опа- нас Маркович звернувся до Шевченка, то тепер це почуття образи збільшилося.

Справа доходила до одвертих сварок

Тарас Григорович гукав:

—  Нащо вона дає своє писання Кулішеві? Він те опрозить.

Куліш хвилювався. Слова Тарасові називав «п’яним кричанням». То, мовляв:

—  Гукав неборак поп’яну, а про те й забув, що я не опрозив «Най­мички», «Назара Стодолі» і «Неофітів», доробляючи недороблене.. Може, — згоджувався згодом Куліш, — я й опрозив твори Марка Вов­чка, поправляючи їх, та як перестав поправляти, перестав і Марко Вов­чок путнє що появляти[9]

На думку Ол Дорошкевича цитата належить М. Симонову-Номису.

Та, незважаючи ні на що, привілей переважного впливу на Марка Вовчка зберігав за собою, хоч і не без боротьби, Куліш. Він мріяв про щастя вдвох; він сподівався, що коли б йому пощастило вирвати Марка Вовчка з Петербурга, ізолювати її од цих небезпечних знайомств і впли­вів, він міг би зберегти Марка Вовчка тільки для себе. Отже, він почав складати пляни закордонної подорожі з Марією Олександрівною й дальшого спільного життя за кордоном

Куліш сподівався: за кордоном, де вільніше дихати, він заспокої­ться в своїх тривогах і буде щасливий.

Марко Вовчок ставилася аж надто стримано до Куліша Куліш рев­нував, метушився, скаржився, обвинувачував, нарікав, улаштовував сцени, рвав і мирився, тікав і повертався, — одно слово, обридав… Він обридав Марко Вовчкові своїми ревнощами. Він претендував на єдність почуття, але цієї єдности в Марка Вовчка саме й не було. Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належа­ти тільки собі. Він важив те, що було дано йому, й те, що було віддано іншим, і заздрив: надто мало йому й надто багато іншим Йому здавало­ся, що його не тільки зраджено, а й обдурено.

Кінець-кінцем, історія була звичайна: Марко Вовчок, приїхавши до Петербурга, спинила свою увагу на Куліші, щоб за деякий час віддати перевагу Тургеневу. Мова йшла про двох!.. Історію року 1859 Куліш викладає таїс «Марія Олександрівна спочатку захопилася мною як людиною, що стоїть вище за інших, але коли зустріла людину, що здала­ся їй ще вище, вона охолонула до мене та, охолонувши, тримала й далі мене, Бог зна чому й для чого, дуже близько коло себе. Вона ніколи не давала мені «разувериться» в її любові… але… її легковажність та зрадли­вість згубили мене».

Марко Вовчок була надто жінка, щоб розв’язати ускладнену ситуа­цію відразу й остаточно, двох, — хіба це не найкраще? Міняючи за­хоплення на захоплення, вона мріяла зберегти перше, не відмовляю­чись від другого. їй здавалося, що в її взаєминах з Кулішем все лиши­лось, як раніше, і Куліш даремно турбується, даремно скаржиться, даремно хвилюється. Хіба він не бачить, що вона його кохає, що вона його, що він ввесь час завжди з нею, щодня й декілька разів на день? Навіщо скарги?

Вона не кидала його, дарма що це — розриз — був тепер єдиним бажанням Куліша.

Куліш вагався. Коли в січні він ладен був зрадити Милорадовичівну задля Марії Олександрівни, то тепер він ладен був порвати з Марією Олександрівною, щоб повернутись знов до калюжинської панночки. Він вагався: Марко Вовчок чи Леся? Захід чи Україна? Вирішивши їхати з Марком Вовчком за кордон, він перерішає: він поїде в Україну.

Досить! Досить катувань, страждань, досить з нього цих зрад лег­коважної жінки. Досить!

Годі! Він не хоче страждати, кохаючи жінку, не здібну на кохан­ня. Треба кінчати!

Він пише Марії Олександрівні:

—  Я їду в Україну й щонайшвидше, як тільки дозволить «Народ­ное чтение». Сьогодні зроблю першу спробу самопанування. Треба одзвичаюватись од Вас. Завтра прийду разів зо два на короткий час і так аж до від’їзду — єдино, щоб не дати поширитись історії про рап­товий розрив… Хай усе пояснять обставинами, які не дозволили нам їхати вкупі. Сподіваюсь, що час і нове життя, коли Вас самих уже не буде, допоможуть мені порозумнішати.

Але все ж він поїхав не в Україну, а за кордон. Після деяких вагань, повагавшись між Милорадовичівною та Марковичкою, Укра­їною та Європою, вирішивши спочатку їхати в Україну і призначив­ши навіть термін для своєї зустрічі з Милорадовичівною в Україні в Качанівці у Тарновських — 1 травня — Куліш, кінець-кінцем, змінив свій намір і рушив за кордон, умовляючись за кордоном у Берліні зустрітись із Марком Вовчком.

26 квітня 1859 Куліш був уже в Ковні і з Ковна писав Каменець- кому:

—  Добре я зробив, що не поїхав в Україну. Для хорого духом дуже багато важать вигоди, що дозволяють бути, як хочеться, й їхати, куди хочеться. З Берліна ви одержите звістку, як я улаштую дальше життя своє. Гадаю, що воно з’їде на мандрівку пішки, з довгими спочинками в найліальовничіших місцях. Сподіваюсь багато писати. Пляни, що їх я давно покинув, з’являються в голові з живими особами. Навряд чи я сидітиму довго в Дрездені та Мюнхені. Швейцарія дуже приваблює мене до себе. Вона одна і за тієї’ подорожі заспокоїла мою нудьгу.

З Ковна Німаном на пароплаві Куліш приїхав до Кенігсберга, звідкіля й писав 28/ІУ — 10/У—1859 до Каменецького:

—   Проведу ніч в Марієнбурзі, тоді в Берлін годин 10 їзди, а звідтіля вирушу в Саксонську Швейцарію днів на три, на чотири, поки підоспі- ють у Берлін спутники, з якими, може, я не так відчуватиму безглузду хоробу свою — нудьгу.

Куліш збирався довго жити за кордоном.

—  Я лишусь за кордоном не менше року, — писав він у тому ж таки листі до Каменецького.

—   Бог знає, — повторював Куліш у листі до Милорадовичівни, — коли я повернусь до Росії, та й чи повернусь коли!

У Берліні він мав зустрітись із Марком Вовчком і тоді оселитись спільно з нею в Дрездені. Каменецькому Куліш доручав:

—   У шафі на третій полиці праворуч лежать брошури матеріялів для України та Бубнівська сотня між ними. Одберість од непотріб­них брошурок і вручіть Марії Олександрівні. Коли вийде 1 том Пуш­кіна в травні, віддайте його Макарову для приставки мені або ж Марії Олександрівні.

Чекаючи Марка Вовчка, Куліш перебував у надзвичайно напру­женому душевному стані.

—  Яв усьому світі не находжу спокою, — казав Куліш про себе. — Буду блукати по Швейцарії — чи не знайду там такого водоспаду, в який було б приємно кинутись. Усе в моїй душі перетормошено.

У листі до Каменецького він розмовляє про смерть, готується до неї, складає духівницю, робить усе, що робить людина, готова роз­прощатися зі світом. Він припускає, що драма закінчиться трагічно.

Він прибільшував і прибільшує. Людина в сорок років поводить­ся як хлопчик. У 1859 році він повторює фрази Гетевого Вертера.

Стиль Кулішевих розмов про самозгубство — це стиль «Страждань молодого Вертера».

—   Природа людини має свої межі: радість, страждання й біль вона здібна витримати до певної міри, і гине, коли цю міру перейдено. Тут питання не в тому, чи слабка ця людина, чи дрке міцна, а в тому, чи може вона витримати міру свого страждання, морального або тілесного.

Пристрасть одбирала будь-яку здібність спокійно міркувати й приз­водила до загибелі. Кулішеві здавалось, що він у своїх хвилюваннях дій­шов міри людського страждання. В його хворій уяві знервованої люди­ни почали з’являтись різні гадки й припущення: то, мовляв, може, Марія Олександрівна захворіла, то, може, вона «расстроилась» чи, може, в неї якісь інші пляни й наміри виникли, — мало що могло з нею статися?. Дарма що жодних підстав для турботи покищо не було, але чи потрібні будь-які підстави, щоб вивести з рівноваги неврівноважену людину?

Усе, що робилося з Кулішем, було безглузде: були безглузді його одчай, його духівниця, його думка про смерть.

«Ця роль, яку напустив на себе Куліш, — нотує С. Єфремов з приво­ду тодішнього становища Кулішевого, — не дає нам перейнятись жало­щами до його, справді жалісного тоді, становища Навіть розмова про смерть, приготування до неї, навіть і це лишає читача холодним: не віриться, що драма закінчиться трагічно, і, навпаки, зростає певність, що все обійдеться благополучно й духівниця та передсмертні накази будуть зайві: Куліш сам, видимо, почував, що йому не вірять, і в листі до Каме- нецького зривається у нього навіть докір:

—  Ви все вважаєте за жарти, що робиться в моєму серці!»

Усі одчайдушні настрої тодішні Кулішеві були навмисні, вигадані, безпричинні й безглуздо безпідставні. Він мандрував у реально неісную­чому.

Але що це змінювало?

Одчай залишався одчаєм, трагізм залишався трагізмом, біль залишався болем Безглуздий і безпричинний, уявлений біль можна переживати так само гостро, як і фізичний біль, а може, ще й гостріше.

Є актори, що, виконуючи на сцені трагічну роль, після вистави губ­лять свідомість і почувають себе остаточно виснаженими, неначе те, що вони грали на сцені, пережили вони справді.

Трагічні ілюзії наповнювали Куліша героїчними почуттями й пате­тичними переживаннями. Йому здавалось, що його неспокій перейшов усі міри й усі межі. Дні, що їх провів Куліш за кордоном у Кенігсберзі та Берліні, чекаючи на Марка Вовчка, він прожив у напрркеному стані, як у гарячці.

Він послав телеграму до Каменецького, запитуючи його про Марка Вовчка, але, приїхавши з Кенігсберга до Берліна, відповіді на свою теле­граму не дістав. Це його страшенно стурбувало.

—  Припустімо, — писав Куліш у листі до Каменецького з Берліна ЗО квітня 1859, — що Марія Олександрівна була хора чи схвильована, чи що б там у неї не було в душі, то Вам треба було негайно передати її слово або ж Ваше власне про неї. Як можна не відповідати на телегра­фічну депешу? Я в повному одчаї. Я бачу, що тільки сам я для себе друг, а більше ніхто не хоче. Ви вважаєте за жарти, що відбувається в моєму серці… Ах, як Ви підірвали мене своєю мовчанкою на депешу.

Чи варто жити? Чого варте життя?

Куліш дає Каменецькому останнє розпорядження:

—    Духівниця моя в столі разом з іншими документами. Коли прийде звістка про мою смерть (а я зроблю, щоб поліція повідомила формально), то Олександра Михайлівна одразу повинна ввійти в воло­діння друкарнею, а Вас прошу бути за її повірника — постарайтеся звести кінці так, щоб не було сорому на моєму йменні. Тарновському 3500. Продайте або ж віддайте в заклад друкарню чи як хочете, тільки щоб відразу було відомо Тарновському, що борг йому буде заплачено. Надії Михайлівні [сестра Олександри Михайлівни] щось і Василю Білозерському. Ось і все. Сподіваюсь, що після моєї смерти Кожанчи- ков [петербурзький видавець] або ж хтось інший заплатить щось за мої твори. Це забезпечить хоч трохи Олександру Михайлівну.

Так! Життя не витанцювалося. Життя склалося надто безглуздо, надто холодно, надто непривітно!.. Куліш підбиває підсумки своєму життю.

Він пише:

—   Не таїть справжньої причини моєї смерти: я не соромлюсь її, і один дурень буде з неї сміятись. Згага любови була в мене від само­го юнацтва, але кепське виховання та злидні не дали мені змоги найти по собі жінку. Я вибрав Олександру Михайлівну навгад, я покохав її на віру. Її безглузда мати не давала мені з нею зблизитись і пізнати її, а їй дати себе пізнати. Звідсіля вічне моє прагнення, вічне почуття незадоволення життям. В Марії Олександрівні та сама омана, тільки з іншого боку. Вона спочатку захопилась мною як людиною вищою від інших, а коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене, але, охолонувши, тримала мене й далі, Бог зна чому й для чого, дуже близько коло себе. Вона ніколи не дава­ла мені «разувериться» в її любові… Але Ви все знаєте. Її легковаж­ність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло. Я холодно вирішую припинити його. Нічого не бачу втішного в прийдешньому, окрім надмірних мук душевних.

—   Остання моя думка й останнє піклування моє про Олександру Михайлівну, що глибоко мене любила, та не могла задовольнити своїм коханням Ревнощі її були надто природні: я вічно прагнув якоїсь іншої любови. Коли це гріх, то мене за нього покарано надто жорстоко. Ви були за свідка моїх страждань, але ті страждання — ніщо в порівнянні з холодною мукою, що затьмарює мені все, все на світі.

Отже, смерть!

—  Обручку Марії Олександрівни й хрестик унесу з собою.

—   І, вмираючи, люблю цю жалю гідну жінку, що для неї готується найнещасливіше прийдешнє. Як гаряче бажав би я одвернути це від неї, принісши в офіру всього себе, всього!

Куліш не витримує тону.

—   Але, може, я ще лишусь жити; може, я переможу свою тугу й полегшу свого часу страшну долю Марії Олександрівни.

1/14 травня Куліш одержує нарешті сподівану телеграму від Каме- нецького з Берліна

—  N’espérez rien.

—  Не сподівайтесь ні на що!

Одержана телеграма, попри всю свою остаточну безнадійність, заспокоює його.

Є натури, що не виносять невизначености. Вони ладні прийняти найгірше, але їх катує непевність. Знати — то є для них найкращий вихід зі становища Куліш належав до таких натур. Він казав про себе:

—  Найприкріше для мене становище — невизначеність.

Телеграма Каменецького з’ясувала ситуацію й розв’язала сумніви.

Лист Куліша з 1/14 травня цілком лагідний, стриманий і поміркований. Гаразді. Він приймає все! Він пристосується до обставин.

Куліш умів зважати на факти й рахуватись з ними. Усе, що єсть, єсть. Те, що єсть, розумно.

Каменецькому Куліш пише:

Берлін 1859, травня 14 н. cm.

Нарешті, я одержав од Вас телеграфічну відповідь. Лінію було занято політичними депешами, а тому я ждав 26 годин. Ви не споді­ваєтесь на це, але Ваші слова заспокоїли мене. Марія Олександрівна багато разів прохоплювалась із визнанням, що може близько зійтись з Тургєнєвим. Тому Ваші слова: N’espérez rien, не були для мене нес­подіванкою. Найголовніше для мене у Вашій депеші, що вона виїха­ла Відповісти їй на мою першу депешу було важко. В листах моїх я прохав її про одне: виточити наші стосунки, тобто мої до неї та її до Тургенева.

Куліш вимагав неможливого: людина простих ліній, визначених формул, усталених схем, Куліш вимагав того самого й від Марко Вовчка, ніби для жінки існує визначеність і схема?.. Куліш хотів знайти «форму­лу стосунків»; кінець-ісінцем, він міг би згодитись і на Тургенева, на «любов утрьох», але для цього йому потрібно було наперед це знати, умовитись, погодитись, — зформулювати.

—  В Ковно, — пише Куліш далі до Каменецького, — передадуть Марії Олександрівні мого листа найпримиреннішого. У листі я кажу, як про безсумнівне, проте, що вона не моя, і бажаю їй щастя, а для себе прошу тільки одного — не одбирати в мене можливости простягнути їй руку в тяжкий для неї час, що без сумніву швидко прийде. Коли б вона віддалась мені без пристрасного захоплення, це була 6 жалюгідна історія. Хай же перенесе вона гарячку кохання, не катуючи мене без глузду. Найприкріше для мене становище — невизначеність. Коли нею заволодіє Тургенев, я буду втішений при­наймні з того, що вона живе з людиною, а не з твариною. Зв’язок цей буде в кожнім разі корисний для її таланта. Тургенев має всі способи поширити обрій її душі. Я йому не заздрю; я майже радію з їх зближення. Може, в цьому зближенні — мій порятунок од най­більших нещасть, що припали б на мою долю при її вічно загадко­вому душевному стані.

Чекаючи в Берліні на приїзд Марка Вовчка, Куліш спочатку мав намір проїхати з Берліна в Дрезден, щоб помандрувати в горах Сак­сонської Швейцарії і повернутись до Берліна, коли приїде туди Марія Олександрівна Але, одержавши телеграму від Каменецького, Куліш змі­нив свою думку, згадавши про зайві витрати.

—  Дождусь їх в Берліні, а потім ще буде час мандрувати по худож­ніх пустелях.

Куліш не хотів повертатись, не побачившись з Марком Вовчком Він не губив сподіванки на примирення; на бажане для нього розв’язання любовного конфлікту.

У тому ж листі до Каменецького Куліш писав:

—    Виїхати, не побачившись з нею, нема для чого: між нами за­лишилось би щось вороже. У мене ж її білизна, у неї мої гроші. Ми зустрінемось і розлучимось друзями. Я можу залишитись з нею в Берліні одну годину. Добре, що Ви мене попередили. Листа од Вас ще нема. Відповідь на цей пошліть в Дрезден. Мені дуже цікаво знати всі подробиці другого ‘її роману. Певне, й вона сама розповість мені багато цікавого вільно й невільно. Стежити за нею завжди буде для мене цікаво. Доля цієї жінки рідка. До того ж я кохаю її, незважаю­чи на всі її хиби і на все те, що з боку кожної іншої жінки щодо мене можна було б назвати підлотою.

У ревнощах багато важить цікавість. Цікавість одна із складових частин у ревнощах, що іноді може заповнити все. Є вища втіха роз’ятрювати рани подробицями визнань, стежити за жінкою, що кохає, в найдрібніших деталях її зрад. Куліш, як найсолодшу мрію, плекає в собі хоробливе бажання випити до дна вщерть повний келех ревнивої цікавости: наситити ревнощі цікавістю.

—   Кожен рух і кожне її слово, — визнається Куліш Каменецько- му, — тепер для мене буде предметом психологічного розгляду. Ніхто так не зробить в даному випадкові, як вона Це буде або ж повна одвер- тість, або ж жалюгідна скритність, жалюгідна через огидне для мене лукавство та двоєдушність.

І Куліш кидає Марку Вовчку декілька обвинувачень:

—   Вона звикла обманювати й навряд, щоб раптом кинула цю звич­ку багатьох років. Фальшиве її становище щодо чоловіка знівечило її вдачу. Я бажав би, щоб вона жила одверто з Тургєнєвим Це відродило б у ній багато. Соромно буде Тургеневу, коли він допустить її до двознач­ної ролі! Цікаво знати, скільки добра й фальшивости в цій людині. Жаль- ко, коли він такий матеріаліст, як казали мені. Та годі — побачимо![10]

Марія Олександрівна виїхала з Петербурга не сама, а разом з Тургєнєвим Тургенева урочисто випроводжали в закордонну подорож петербурзькі літератори, улаштувавши обід у Дюасо. На обіді були Гон­чаров, Некрасов, Панаев, Ребіндер, Нікітєнко та інші.

Виїхала Марковичка з малим сином Богдасем та Тургєнєвим вранці

29    квітня, бо вже, як зазначає Ол Дорошкевич, ЗО о 6 годині вечора Тургенев пише з-під Пскова (мало не 270 верстов від Петербурга) листа до графині Лямберт, де занотовує:

—  Я вам напишу з Берліна, відправивши пані Маркович до Дрезде­на Я вам розповім про нашу мандрівку. — І далі додає про Опанаса Васильовича — А чоловік її нестерпна людина з породи доброчинних, роздратованих і чесних дурнів.

П. Анненков переказує про цю подорож зі слів Тургенева «Тургенев був із Марією Олександрівною в дуже приятельських взаєминах і подо­рожував з нею та малим її сином Богдасем до Берліна в поштовій карет­ці, де вони сиділи втрьох Залізниці до Берліна тоді ще не існувало. Тургенев із веселим гумором розповідав потім, як жвавий хлопчик сидів у нього всю дорогу на руках, на ногах і спав на шиї».

В одному з червневих листів до Марка Вовчка того ж таки року 1859 Тургенев із приємністю згадував про ті «довгі, довгі й хороші розмови, що їх вони вели під час мандрівки». «Особливо, — пише Тургенев, — залишилася у мене в пам’яті одна розмова в маленькій каретці між Ков­ном та кордоном тихої й теплої весняної ночі. Я не пам’ятаю, про що власне ми розмовляли, але поетична спільність збереглась у мене в душі від тієї ночі. Я знаю, що ця подорож нас зблизила і дуже цьому радий».

Травень року 1859, подорож Кулішеву за кордон і тодішні взаєми­ни його з Марком Вовчком Ол Дорошкевич змальовує так: «Після нев­далого освідчення перед Марком Вовчком його (Куліша) опанувала страшна нудьга; бажаючи її розвіяти, він несподівано виїхав за кордон, хоч збирався в Україну. 26 квітня він був рке в Ковні і поспішав через Кенігсберг до Берліна Можна гадати, що саме в Берліні він чекав на Марка Вовчка, яка тими ж днями лаштувалася за кордон».

Ми дозволили б собі не погодитись із цим викладом подій і фактів року 1859, як їх оце змальовує Ол. Дорошкевич.

Кулішева хандра не мала безпосереднього зв’язку з невдалим його освідченням перед Марком Вовчком. Навпаки, Куліш сподівався, подо­рожуючи закордоном укупі з Марією Олександрівною розвіяти свою, як він пише в листі до Каменецького, «безглузду хоробу — нудьгу». Щодо самого освідчення Кулішевого перед Марком Вовчком, то знов

 

таки, чи було воно таким уже й невдалим!? Це ж про Марка Вовчка писав Куліш, що вона коло нього «голубом гуде і соловейком співає», «з великої туги визволяє». Не могло бути це освідчення невдалим саме ще й через те, що їхав Куліш задля Марка Вовчка, наперед умо­вившись із нею про спільне співжиття в Дрездені. І термін для цього закордонного перебування призначив Куліш не менше року.

Отже, умовившись зустрітись із Марією Олександрівною закордо­ном та оселитись із нею «надовго» в Дрездені, взявши з собою її білизну й віддавши їй свої гроші, Куліш виїхав за кордон рівно на тиждень раніш перед виїздом Марковички, певне, щоб уникнути зайвих розмов. Але чи знав Куліш, виїжджаючи за кордон сам, що Марковичка згоди­лася їхати до Берліна з Тургєнєвим, чи, може, Марія Олександрівна схо­вала від Куліша свій намір і тільки вже за кордоном з телеграми Каме- нецького він довідався про цей «зрадливий» вчинок Марковички?..

Можливе перше, але можливе й друге.

Ми не знаємо причин, що призвели до розриву за кордоном лиж Кулішем та Марією Олександрівною і чому так швидко супроти почат­кових плянів повернувся Куліш до Росії. Цей розрив можна було б з’ясувати, може, тим способом, що Куліш, довідавшись про спільну подорож Марка Вовчка з Тургєнєвим, почув себе ошуканим. Його гордість було ображено. Ті суворі інвективи й обвинувачення, що їх звертав пізніше Куліш до Марка Вовчка, можна було б пояснити саме цим епізодом.

Але…

Хіба ж ми не досить знаємо Куліша, обережного, хиткого, розсудли­вого, двозначного?

Попри всю свою ревниву самовпевненість і гордість, він був здіб­ний не тільки протестувати проти спільної подорожі Марка Вовчка з Тургєнєвим, а й охоче на те пристати. Це так в’яжеться з обереж­ною вдачею Куліша. Цим способом він міг уникнути якнайкраще будь-яких підозрінь щодо справжніх намірів своєї закордонної подорожі. Мовляв, Марко Вовчок поїхала за кордон не з ним, а з Тургєнєвим. А він в сторінці…

Хіба ж мало макіявеллівської двоїстости, юродної химерности, двоз­начної протиставлености уявленого й справжнього було в Куліші?

Думка стояла в нього насторожі почуття, розсудливість попереджа­ла пристрасть, обережність перемагала ревнощі.

Юродна вигадливість дозволяла йому обернути ревнощі в свою про­тилежність і з уданим уїдливим знущанням із себе, Тургенева й Марка Вовчка цинічно й настирливо штовхати Марка Вовчка в обійми до Тургенева

У кожній людині багато темного, плутаного й несподіваного. Отже, в щоденникові Кулішевому ми маємо сентенційну нотатку

—    Человек, стремящийся к высшим целям, на женщину должен смотреть более как физиолог, нежели как поэт…

Ми знаємо одне: Куліш обмірковував цю можливість: Марко Вов­чок — Тургенев… Коли Куліш збирався їхати в Україну, відмовляю­чись од подорожі за кордон з Марією Олександрівною, він радив їй взяти собі за супутника Івана Сергійовича Тургенева.

Куліш писав:

—   Остання моя порада ради Бога їдьте з Тургєнєвим! Не кидайте хоча й цього способу стати вище за той жалюгідний погляд на своє життя, що в нього Ви тепер заглиблені, що ним пригнічені. Це одне може розважити мене в моїх гірких думках про Вашу долю нещасну.

Куліш розподіляв романи Марка Вовчка на приймовні й неприй- мовні. В цьому питанні про романи Марії Олександрівни він був гонор- ніший од неї самої. Були романи, що для них він вибирав епітети «гіркі» й «жалюгідні», і були такі, проти яких він не міг нічого заперечити. Коха­нець, ревнуючи, бачивши, що його зраджено або ж буде зраджено, кінець-кінцем, починає піклуватись про те, щоб жінка, що він її кохає, вибрала собі людину, гідну її. Самолюбство й пиха відограють певну роль навіть і в ревнощах.

Але безперечно: штовхаючи Марка Вовчка до Тургенева, Куліш почував себе аж надто ображеним, що вона обрала за приятеля Тургене­ва, а не його.

Ми не знаємо безпосередніх причин, що призвели до остаточного розриву між Кулішем та Марком Вовчком Нам бракує документів і матеріялів. Ми нічого не знаємо, яка сцена відбулася між ними при осо­бистій зустрічі в Берліні чи Дрездені.

Біографи висловлюють думку, що «побачення не дало жодних аван­сів Кулішеві», що Куліш одержав від Марковичевої гарбуза, що, мовляв, «Марковичева дала Кулішевому залицянню одсіч».’

Тимчасом, яка може йти мова про успіх чи неуспіх, про одсіч, про аванси, коли все наперед було зважено, розраховано, вирішено й здій­снено?.. Самий факт закордонної подорожі — фанфара безсумнівного Кулішевого успіху. Куліш виїздить за кордон тільки задля Марка Вовчка, наперед маючи від неї згоду оселитись із ним надовго в Дрездені.

Тургенев був остільки певний сталости налагоджених взаємин Куліша й Марковичевої, що його аж надто здивував цей для нього цілком несподіваний розрив.

*  Ол. Дороіикевич так викладає цей епізод у своєму біографічному нарисі: «Побачення не дало жодних авансів Кулішеві в йою новій пристрасті, і вже 16 травня бачимо його в Твєрі: це здивувало Тургєнєва»… Гіпотезу нездійснених «авансів» висловлює й П. Чубсь- кий. «Навесні рішуча атака на серце Марковичевої, гарбуз од неї і подорож із дрркиною Волгою на Кавказ… Єдиного, здається, разу, а саме влітку 59 р. одваживсь був Куліш на рішучий крок у романі з Марковичевою, одкинувши навіть побоювання, що це, мовляв, приведе до гіркого каяття, готовий поринути в пекло кохання… Але й ця «сміливість», така йому невластива, на цей раз не допомогла… Марковичева дала Кулішевому залицян­ню одсіч». Пор. у В. Доманицького (Зап. Н. т. ім. Т. Шевченка. — Т. 88. — С. 227).

Справа не в приводі для розриву, може, для цього остаточного роз­риву ніякого й приводу не було; справа не в одсічі, яку важко припусти­ти, знаючи Марка Вовчка та її жорж-зандизм, — справа тільки в Кулі- шевій вдачі, «в совершенной невыносимости и невменяемости Кули­ша». Коли ще 10 квітня взаємини Куліша й Марка Вовчка Гр. Галаган описував, що «Куліш Марко Вовчісу так обридає, що вона ладна тікати від нього», то за якийсь місяць було досить двох-трьох днів, проведених насамоті вдвох, щоб обриднути один одному остаточно.

Ми ладні розглядати згоду Марковичевої оселитись разом із Кулішем у Дрездені, як останню виблагану в неї поступку, та вже перші дні вкупі довели їм надто виразно повну неможливість їхнього спільного життя.

Звичайний напад важкої хандри, так властивої для Куліша, його постійні скарги, сумбурні обвинувачення, галасливі обурення, гур­кання дверима, сльози, гістеричні вигуки повинні були з першого ж дня отруїти будь-яку приємність жити вкупі закордоном. У хандр- ливій гістеричній нудьзі кожна життьова дрібниця виростала до роз­мірів світової катастрофи.

Марко Вовчок — не Олександра Михайлівна. Коли Олександрі Михайлівні треба було вісім років, щоб нарешті не витримати й кинути чоловіка, то Марко Вовчкові треба було тільки п’ять місяців.

Вони роз’їхались.

У прощальному листі своєму Куліш писав Марко Вовчкові:

—   Ми повинні бути вищі від звичайних людей, що розходяться.

Куліш висловлював побажання, «розлучитись з нею в таких взаєми­нах, щоб вона завжди могла звертатись до нього в години суму або ж безпомічности».

16~29 травня Куліш був уже в Твєрі і звідтіля поїхав із дружи­ною по Волзі, оселившись на літні місяці в с. Малинівці на Хопрі в брата Олександри Михайлівни Олімпія Михайловича.

З Парижу, розлучившись із Марковичевою в Берліні, Ів. Тургенев писав до неї 22 (н. ст.) травня, запитуючи:

—    Чи знайшли Ви Вам квартиру, як Ваше здоров’я, що робить Богдан, які звістки з Росії, чи з’явився Берлінець [тобто Куліш], як Вам подобається Дрезден? — Яв усьому цьому беру найживішу участь, бо я Вас щиро покохав; не так, як Куліш — але не менш силь­но, хоч і зовсім в іншому роді.

Марковичева відповіла Тургеневу, сповіщаючи його про від’їзд Куліша і висловлюючи турботу з приводу можливих розмов. На це Тургенев 31 травня 1859 відповідав:

—    Приємно знати, що Берлінець зник із обрію, а від розмов петербурзьких друзів не вбережешся. На те й друзі, щоб розмовляти сюди й туди.

Тимчасом до Дрездена приїхав і Опанас Маркович і привіз звістку, що Куліш не тільки помирився з дружиною, а й поїхав із нею на Кавказ.

Одержавши листа про це від Марковичевої, Тургенев писав їй 21 червня з Віші:

—   Отже, Куліш поїхав Волгою з дружиною на Кавказ. От тобі й раз! — Це не в риму сказано, а з подиву. — Проте — діло його; він зробив добре — гцасти йому, Боже.

Та все ж з Петербурга йшли не зовсім втішні звістки. І Марковичева турбувалася. Іван Сергійович заспокоював її, як міг.

18/30 червня 1859 року з Віші Тургенев писав:

—   Звістки з Росії не дуже веселі — та що ж робити? Цьому горю нема чим помогти. Проте заспокойтесь: Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться… Куліш, може бути, кинеться в воду — та, повторюю, що ж робити? Він жив Вами й для Вас Ви тепер далеко — життя пішло сіре, пласке, дрібне, нудне; він не з таких людей, що вміють піддурити свій душевний голод, поповнюючи себе будь-якою іншою їжею… Лишається сподіватись, що він схаменеться перед тим, як стрибати. По суті коленій людині більше чи менше погано; за молодих літ цього не почуваєш — тому молодість і здається нам такою чудесною.

Згодом якось, рке значно пізніше — року 1869 Куліш писав Бар- вінському:

—   Оце ж і пані Марковичка (що я переложив на Марко Вовчок) добуялась до того, що сталась притчею во язиціх і покиванням глави в людіх. Я їй це пророкував, всяк остерегав її — чого я не робив! Та «мир навісний», а з ним разом і той, хто ці два слова сказав, звели з ума хвалін­ням без критики, розбалували в столиці провінціялку і тим зробили з неї європейську потаскуху».

Року 1890 у своїй поемі «Куліш у пеклі» він повторює негативну характеристику Вовчка

І вовк… ні, се була вовчищ,

А тільки прозвана Вовчком!..

І не вовчиця, а лисиця З єхидним ницим язиком…

Тихесенько, як тінь, ступала І кралася не до курей,

А до сердець прихильно-щирих,

До розумів святих-правдивих, дубила між людьми людей [11]

А 20 липня 1889 в листі до Ом. Огоновського додав такі пояснення:

—  Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помиливсь, приложивши такий псевдонім; сей бо вовчок, той, що росте диким паганцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі.

З приводу наведеного уривка з Кулішевої поеми Ол Дорошкевич зазначає: «Здається, в цій непристойній характеристиці виступає, як на долоні, вся мстива, себелюбна натура Панька Куліша».

Справді, непристойна!.. Справді, був Куліш мстива й себелюбна людина!.. Але в своїх взаєминах з Марковичевою чи вже й був Куліш такий відмінний од інших, та от хоча б і від Тургенева? Тургенев мав значно м’якішу й лагіднішу вдачу, але й він пише Марку Вовчкові «свирепые письма», і він читає їй нотації, застерігає, попереджає.

Коли року 1861 Марія Олександрівна поїхала з Парижа до Рима вкупі з Олександром Пасеком та Єшевським, Тургенев написав їй досить сердитого листа, в якому ущипливо зазначав: «Використайте принаймні з користю Ваше перебування в Римі. Не млійте, сидячи годинами бік-коло-боку з Вашими, проте, наймилішими приятеля­ми; дивіться, вчиться, ходіть по церквах і галеріях» (1/ПІ—1861). А в наступному листі (4/111—1861) застерігав: «Поміркувавши з приводу мого листа, Ви сами впевнитесь, що Вам не можна йти далі тією самою ж доріжкою».

Отже, в попередженнях Тургенева той самий зміст і сенс, що і в сло­вах Кулішевих, коли той «остерігав Марковичеву».

А 2 січня року 1861 Герцен писав до М. К. Райхель:

—   Марія Олександрівна збалувалась зовсім і пішла писать, та не повісті, а «были».

Куліш назвав Марковичеву лисицею. Це не його самого думка Тургенев 22 травня 1861 р. писав Марковичевій:

—  Ви не без хитрощів, як сами знаєте… Ви химерна істота й Вас розі­брати дрке важко.

У листі до Тургенева з 1/ПІ—1861 Герцен нотує про Марка Вовчка

—  Хай вона має хоч десять інтриг — мені діла немає і, розуміється, я не кину каменя, але загальна фальшивість — інша справа

Отже, справді, як розібратись в усій її поведінці? Вона їде з Пасеком до Рима та не тільки з самим Пасеком, а ще й з Єшевським, а в листах до Тургенева запевняє його, що вона «вімана йому назавжди». «Віддана назавжди», з одного боку, і роман з Пасеком та Єшевським, з іншого. Як сполучити це? Чи це тільки надзвичайний цинізм, єхидство, лисячі, жіночі, двозначні хитрощі, чи, може, таки і справді «відданість назав­жди», велике кохання, коли можна все дозволити й на все піти, мати ще десять романів, інтриг, закоханостей і все ж зберегти в собі цнотливу й піднесену ілюзію кохання єдиного й назавжди незмінного?

Щоправда, «свирепость» Тургенева не така гостра, не така при­страсна, не така поривна й палка, як у Куліша. Незважаючи на всі зрадливі хитрощі Марка Вовчка, Тургенев намагається захищати її від закидів Герцена; взагалі у своїх взаєминах із Марком Вовчком, у своїх почуттях до неї Тургенев був лагідний, іронічний і поміркова­ний: «барственный»!.. Оцієї «барственности» й бракувало різночин­цеві Кулішу з його неврівноваженістю й різкістю. Тургенев у своїх почуттях ішов на компроміс там, де Куліш рвав.

Якось Толстой казав Тургеневу:

—  Я не можу визнати, щоб те, що Ви кажете, було Вашим переко­нанням Ви намагаєтесь заховати суть Ваших думок і звете це переко­нанням

Такий був Тургенев і в своїх громадських поглядах і в стосунках із ланками.

Чергові романи Марка Вовчка набували ваги якоїсь сенсації й при­носили їй, як зазначає Ол Дорошкевич, авреолю оригінальної, експан­сивної жінки.

Герцен писав Тургеневу про Марка Вовчка 1 березня року 1861 з приводу чуток про плутані її романи, про її мандрівки, про її зустрічі й знайомства­

—  Ти на неї маєш вплив (мабуть, вона на тебе — більше) і, коли ти хочеш бути їй корисним, постав її на ноги і виплутай із світу поганих спліток, подвійних кохань, кокетства й брехні. Бо Жорж Занд не через те велика письменниця, що багато капостей робила

Мандрівки й поети стали звичайні в житті Марка Вовчка, і слава проходила в мандрівках через поетів. Марко Вовчок належала до жорж- зандівської доби жінок-письменниць. Письменниця почуттів, вона робилася приятелькою письменників.

—   Марко Вовчок така ж симпатична й мила — така ж оригіналь­на!.. •— писав про неї Тургенев. — Мені здається, що їй зовсім не легко жити на світі; але в неї багато характеру, вона мовчазна й уперта — і сама себе їсть «с ожесточением».[12]

У Марко Вовчку є багато незрозумілого. «Московка», як її назвав Куліш, — вона за якихось чотири роки, живши до того в великих містах — Чернігові і Києві — опановує якнайкраще українську мову, з усіма характерними її особливостями, з усіма відтінками народнього стилю, складні, проявляє глибоке знання селянського побуту, соціяльних і родинних взаємин народу.

Звідсіля роблено висновок, що не вона авторка «Народніх опові­дань», що її авторство — то легенди й міт.

Олену Пчілку обурює навіть саме припущення, що Марко Вов­чок могла так швидко й легко засвоїти українську мову. Здемаску- вання цієї «вигаданої постаті» в українській літературі Олена Пчіл- ка ставила в особливу заслугу Ом. Огоновському.

—  Ви вважаєте, — писала Ол Пчілка в листі до Ом Огоновського, — пані Марко Вовчок за міт, і за це Україна повинна складати Вам велику подяку.

Отже, хто вона, на думку Олени Пчілки, ця мітична Марко Вовчок?

Вона — «нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора», — каже про неї Олена Пчіл­ка і в тому ж таки листі до Ом Огоновського з обуренням продовжує:

—   Бо справді, яке то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледви захотіла, у два дні перейня­ла мову зо всіма найтонкішими її власностями й почала писати по- українськи — та ще як? — краще всіх українських повістярів. Дал­ебі, це зневажало українську мову: що ж то за така осібна, характер­на мова й письменність, коли всякий чужосторонець возьме й зараз писатиме, та ще як досконало.

Листові Олени Пчілки до Ом. Огоновського можна відмовити в патетичності.

Патос обурення був тільки оберненим проявом здивування перед надзвичайністю її літературного таланту.

Марка Вовчка лаяли, бо їй дивувались, але коли її вславляли, то її твори протиставляли творам Пісемського, Грігоровича, навіть само­го Тургенева, і такий тонкий естет і знавець стилю, як Конст. Леон­тьев, віддавав перевагу творам Марка Вовчка.

Ів. Стешенко у рефераті, читаному року 1908 на засіданні Київ­ського наукового товариства, так само, як і Олена Пчілка, відмовляв Марії Марко Вовчок у тім, що вона могла внести в оповідання щось своє, окрім хіба фабули. Вона, на його думку, не була знавцем укра­їнського народу. Це не вона надала душу оповіданням, не вона зро­била їх блискучими малюнками селянського життя, не вона створи­ла з них шедеври мовної розповіді.

У захопленні перед творами Марка Вовчка Стешенко проголошував самий факт авторства Марії Олександрівни за міт. Її буття було таке ж сумнівне, як і буття богів.

Така є властивість людей, що вони вславляють нездар, висовують пересічні здібності, обороняють «другосортних». Здивовані творчою надзвичайністю генія, вони заперечують його існування, щоб його заслу­ги застосувати на рахунок нездари. Зневажаючи Марка Вовчка, вславля­ли недоладного, обмеженого, малоталановитого Опанаса Васильовича

У Маркові Вовчку багато незрозумілого; її успіхи в літературі були такі ж незрозумілі, як і надзвичайні успіхи в чоловіків.

Приблизно те саме, що Олена Пчілка писала про місце й роль Марка Вовчка в українській літературі, те саме писала й К. Юнге, дочка графа Толстого, приятеля Шевченкового, про дивовижні успіхи Марка Вовчка в найвидатніших чоловіків того часу.

—   Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? — запи­тує К. Юнге. — Зовні — проста баба, відбиток чогось commun; гидкі («противные») білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; в гро­маді мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки «да» і «нет».

—   А всі мужчини сходять від неї, — каже К. Юнге, — з глузду: Тургенев лежить коло її ніг, Терцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пасек захо­пився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, незважаючи зовсім на те, що брат тільки видужав після гаряч­ки, а мати захворіла з горя…

—    Марковичева вміє так зробити, що її прихильники скрізь обстоюють її, вона кинула чоловіка, чудову людину, — кажуть «він її не вартий»; кинула хлопця, тримала його, як собаку на кухні, — кажуть: «її душа надто велична, щоб задовольнятись життьовими дрібницями». Як мене обурює ця жінка! Де ж справедливість, коли такі створіння живуть на землі, щоб іншим життя псувати?

Запитання нездари Сальєрі, в зміненій рецепції, повторене знов і прикладене до Марка Вовчка, цього Моцарта любовних історій 60 років.

Нічого привабливого і — «чоловіки сходять із глузду». Безрадна, мовчазна, конфузлива і — життя людей, що в неї закохуються, обер­тає вона в трагедію, ламає, розбиває, псує, губить, вивертає людину.

Н. О. Огарьова, Герценова дрркина, каже про Марка Вовчка

—  Тургенев[13] мав рацію — вона була не гарна, тільки її сірі великі очі були непогані, в них світились розум та український гумор: крім того, вона була струнка і вміла вбиратися зі смаком

—  Обличчя дуже лагідне, але просте, — описує її Віра Аксакова

—    Бльондинка з сірими очима, рівними, плавкими і спокійними рухами, русявими косами, — згадує за неї Дм Маркович.

Про «невродливу її фізіономію» каже також і Ап. Суслова («Годы близости с Достоевским». — М., 1921).

 

Славетний фізіолог проф. Сеченов у своїх мемуарах так розповідає про своє знайомство з Марком Вовчком у родині Пасеків:

—  Т. П. Пасек нерідко запрошувала Дм. Ів. Менделєєва й мене до себе то на чай, то на московський пиріг або ж щі, і в її родині ми зав­жди зустрічали пані Марка Вовчка, яку рекомендовано було в вічі, як письменницю, а за очі, як бідну жінку, що страждає від суворої вдачі свого чоловіка. Чи то не звертала вона жодної уваги на нас, чи то ми не доросли до розуміння душевних її скарбів, але в мене принаймні не лишилося жодних вражінь до неї щодо цього. Нічого більше: біля­ва, невродлива, не дуже молода і досить огрядна дама, без усяких прикмет змучености на обличчі.

—   Проста до пошлости — ось, яке вражіння справляла Марко Вов­чок у житті.

Марія Карташевська у листі до Віри Аксакової з приводу оповідан­ня «Игрушечка» писала; «Що за величезний талант у цієї жінки! Ні, вона, певно, при кидається, являючись такою простою, ледве-ледве не пошлою жінкою в звичайному житті».

Отже, це й була така Марковичка Така вона була не тільки у вражін- нях інших від неї, а й у своїй власній автохарактеристиці. 16-літньою дівчинкою й 30-літньою жінкою. Завжди однакова байдужа, рівна, спо­кійна «Ніщо її не зрушало, ніщо не дивувало». 16-літньою дівчинкою вона вже відчуває в собі отую Гетеву олімпійську споглядальну незвору- шеність: дивний спокій, незрівняну байдужість; ніщо її не хвилює, не зачепить, не зацікавить.

Чудесна насиченість, наповненість, достиглість.

—  Мовчуще божество! — як назвав її Куліш.

4-ого вересня року 1850-ого 16-літньою дівчинкою Марія Олексан­дрівна писала своєму нареченому Опанасові Марковичу;

—   Через що в мене така дивна вдача? Усе мені здається я пере­жила, про що б я не чула й не бачила. І ніщо, здається мені, мене не лякає, як інших. Усе нібито надто звичайне. Чи це байдужість, чи це сподіванка, що все, що трапиться, обернеться якнайлучче, чи я надто певна в собі, що зможу все витримати. Я уявляю собі іноді всі нещастя, які можуть трапитись — нема жодного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я перенесла б усе спокійно і, сказа­ти — з радістю, викупляючи всі помилки неповерненого минулого, навіть прийдешнього.

На забуваймо: це лист 16-літньої дівчинки!..

—   Багато, — пише юна про себе далі в тому ж таки листі, — багато є такого, чого я не можу сама розтлумачити словами. У мене так багато думок, що я нібито завжди думаю. Іноді, розмовляючи, я відчуваю рап­том як прилинуть думки найрізноманітніші: добрі, лихі, порожні, важливі, усе так перемішано, і все здається так дивно. Коли я буваю насамоті з природою, мені здається, ми вкупі, разом думаємо, але я не можу розповісти. Не можу… Чи ж бачив ти, як тіні набігають на горби після півдня? — Мені здається, всі думки в мене також одна за одною минають швидко, швидко, не встигаєш за ними стежити.

Безкрає синє, забарвлене чистим індиго небо. Горби, що відходять у блакитну далечінь. Темно-сині ліси. Ввесь світ насичено цією синьою блакиттю. У синяві неба, в далечині ультрамаринових лісів тануть думки, такі ж ясні й прозорі, як і хмарки на небі. Навколо синій споюй, блакит­на тиша

Після півдня!

Лежати на землі, дивитись на небо й думати.

Навколо й на душі божественна спокійна байдужість всепізнаности й всепевности…Та переповненість думками, та мудрість, що вища від слів, що вже не знає слів, що її не можна виявити в словах. Тільки мов­чазність може бути варта цієї мудрої насиченосте буттям і думками.



[1] Тобто Пантелеймона.

[2] Тарасові твори пішли з Кулішевої руки так само, як і Марка Вовчка. 22 грудня року 1857 Куліш писав до Тараса: «Коли у тебе є гарні вірші, то пришли мені їх на прогляд, іцоб пішло воно з моєї руки, як «Наймичка” [«Наймичку» надрукував Куліш в «Запис­ках о Южной Руси»], которої ■— сам бачиш — я не зопсував. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписать, іцо вона тобі внушала, — нехай не виходить між люди розхристана й простоволоса, циганкою — нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька».

Не Куліш звертався за порадами до «великего характерника», а навпаки, Шевчен­ко до Куліша.

[3] Дороігжевич у своїй книзі про Марка Вовчка нотує: «До Куліша вже в кінці Неми- рівської доби ми бачимо якесь обережне, я б сказав, офіційне ставлення» (С. 7—9), а на С. 95 повторює думку про «деяке розхолодження, для нас незрозуміле».

[4]+ Про кепські обставини й безгрошів’я Маркевичів згадує також і М. К. Чалий, їхавши з Немирова до Петербурга Марковичі вже в Києві опинилися без грошей.

— Іду якось, — розповідає М. К. Чалий в своїх споминах, — здається, року 1858 повз один заїзний двір на Подолі (у Києві), дивлюся, під вікном сидять Марія Олек­сандрівна й Опанас Васильович.

Зайшов я до їх: бачу, бідують люди.

Взяв я в них іцось чимало «Оповідань», метнувся в гімназію, попродав, зібрав 50 рублів і одніс Опанасові.

За день сиджу собі в своїй квартирі під вікном, дивлюся — під’їхав мій Опанас на візникові в циліндрі, під пахвами повнісінько у його — для себе цигари, для жінки якісь ласоїці, для сина іграшки — і всі 50 рублів витратив на дурниці, навіть візнико­ві нічим було заплатити.

[6] У листі з 23 квітня 1859 р. Віра Аксакова запитувала М. Г. Карташевську: «Кажуть вийшла «Інститутка» Марко Вовчка?»

[7] «Без синтезу».

[8] Наводимо цю нотатку Марка Вовчка в оригіналі. «Знакомство мое с П. А. Кулишем длилось недолго. Оно пришлось в пору тяжелых нравственных потрясений и испытаний. В ту пору он был изрядно помят жизнью, порядочно озлоблен, крайне нервен и носил задатки будущего психоза, но энергии, любви к своему делу было еще много. И был это, не взирая на многие болевшие раны, человек чистый, страстный работник и из лучших сынов своего края» (Вовчок М. Твори. Т. IV. ~ С. 96).

[9] Ол. Дорошкевич у своїй книзі про Марка Вовчка наводить дуже цікавий документ, виписку на обгортці, здається, Кулішевого листа до Мик Дан. Білозерського про Вов­чка: «Письмо из Петерб. 18 сент. 1858. Повестями Марко Вовчка очарован [Шевчен­ко] в полном смысле. Сделал складчину между ценителями малор. слова и послал бра­слет в 120 р. Вовчок просил его исправить что-нибудь в новой его повести, так он с ужасом говорит: «Как можно к этому прикасаться. Это для меня самого источник истины и красоты». Я не разделяю его мыслей и самому ему толкую: «Ради Бога, не печатай ничего, как напишется»» (С. 78—79).

[10]  Листи Куліша до Каменецького опублікувала Катерина Лазаревська; Куліш і Марко Вовчок. (Кілька невиданих листів)//Україна. — 1929. Липень-серпень. — С. 102—105.

[11]            Майже готожню характеристику Марка Вовчка дає відомий критик Скабічевський, описуючи Марію Олександрівну, часів її роману з Пісаревим. У своїх споминах він пише, що, знайомлячись із Марком Вовчком, він сподівався побачити особу чарівної зовнішносги, тимчасом зустрів «дебелую матрону — атлетического сложения». «Единственно, чем можно было объяснить ее сердцеедство, это недюжинным умом и уменьем вкрадываться в душу собеседника… В начале знакомства она производила на

Вас такое впечатление, что казалось и не найти другой такой симпатичной душевной женщины: как она понимает Вас, как сочувствует Вам во всем. Но мало-по-малу в этом симпатичнейшем и задушевнейшем существе сказывалась немалая доля коварства: или она эксплоатировала Вас самым беззастенчивым образом, или, расхваливая Вас в глаза и уверяя в искреннем и горячем расположении к Вам, в то же время зло осме­ивала Вас за глаза, или же, наконец, если замечала возможность поссорить Вас с кем- нибудь, она не упускала случая воспользоваться этою возможностью».

[12] Це саме повторює Тургенев про Марка Вовчка і в листі до П. В. Анненкова з З/УІ-1860:

«Туг також і Марко Вовчок — це чудесна, розумна, чесна й поетична істота, але захо­плена пристрастю до самознищення: просто так себе обробляє, що клоччя летить».

[13]            Порів. лист 1в. С. Тургенева до П. В. Анненкова з 8/VI—1860 про М. О. Марковичеву: «Це дуже мила, розумна, хороша жінка з поетичним складом душі. Вона буде на Байті, і ви повинні неодмінно зійтись із нею… Цур, не закохайтесь. Що дрке можливо, незважаючи на те що вона не дуже вродлива».

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.