ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

РОМАНИ КУЛІША — Розділ IV ПАРАСКА ГЛІБОВА

загрузка...

1

Рік 1860 приніс для Куліша два нових знайомства й два нових рома­ни — чернігівський роман з Параскою Федорівною Глібовою, дррки- ною Леоніда Івановича Глібова, відомого байкаря, та полтавський роман з Ганною Павлівною Рентель.[1]

З червня 1860 р. Куліш писав до Петербурга А С. Каменецькому:

—  В Чернігові я вже другий тиждень і проводжу тут час з такою при­ємністю, як ніколи й ніде.

Весело! Весело! Весело!

—  В Чернігові люди живуть так гарно, як тільки можна бажати од невеличкого провінціального міста

Тож таки коло нього ходили, його слухали, розважали. Купання, катання, прогулянки, подорожі за город кашу варити, сало на шпичках смажити, пісень співати, козачка танцювати… Не Чернігів 60 років, а справжня Січ Запорізька Тут тобі й скоки, й викрутаси, та через голову та колесом, а до того ж ще й найпривабливіше кохання, найніжніший флірт.

—  Який великий поет серце людськеє! — проголошував Куліш.

Проза життьова оберталась в поезію серця, і все життя здавалось

чудесним, таємничим і радісним

Найближче зійшовся Куліш в Чернігові із Леонідом Глібовим та з Степаном Даниловичем Носом

Про Глібова Куліш писав Каменецькому «У Глібова є хороші вірші. Приміром

Доле моя, непе моя, де ти, отзовися?

Ой навіщо ж ми любились, нащо ж розійшлися?

Ніхто більше Глібова виглядом, манірою й читанням не скида­ється на поета. Його призначення було високе, і в іншому суспільстві, за інших обставин він був би незрівняний естетичний критик і поет. Але гниле життя в панському нашому суспільстві згубило його. Він не живе, а одживає, хоча й сама руїна прекрасна в цій особі, яку заду­мала природа в найщасливішу хвилину».

Та в особливому захопленні був Куліш від Носа:

«Дуже приємна людина — Ніс.. Це ім’я буде в нас безсмертне. Це така людина, якої й історик, і поет найбільше потребують. Між народом він — свій, без найменшої натягнености. Супроти його я вже джентль­мен, тобто відрізнений від народу недостатністю народнього виховання. Він учиться в народу і чудесно вчиться. Вищого за нього немає етногра­фа, і деяка навіть обмеженість розумових дарів допомагає йому черпа­ти матеріали для етнографії в усій їх чистоті, без сторонньої домішки».

То була найвища похвала для людини й письменника коли її нази­вав Куліш етнографом..

Український гурток у Чернігові був міцненький. Було тут багато молоді, настроєної також романтично, як і Ніс. Отже, явочним поряд­ком заснований був так званий «Носівський курінь», щось подібне до українського клюбу. До «куреня» вступити було вільно кожному, аби тільки він одягавсь у народне вбрання та розмовляв народньою мовою.

Було й так, що всією громадою виїздили за город, розкладали багат­тя, смажили на шпичках сало, пили, співали народніх пісень, декламува­ли поезії Шевченкові й вертались додому.

Гостинність самого Носа була в такій «широте беспредельной», що, не питаючись, спинявсь у Носа кожен, хто хотів, так що Ніс не бачив іноді й господаря речей, хто він і шо він, тільки бачив кого валізи. Обідав у Носа теж хто хотів, і тільки по обіді кидано гроші в карнавку, приби­ту на стінці. Члени «куреня» не абиякої ваги надавали народнім звича­ям стародавнім і за Носовим приводом прагнули реконструювати козацьке запорізьке життя колишнє в своєму побуті.

Отак, як Куліш у своїй «Чорній раді» запорізьке життя та Кирила Тура змалював:

—  У нас на Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий, хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А ці городові кабани усе мають за власне, що перше забрались у баштан.

Уставши з-за столу Кирило Тур подякував за хліб-сіль по-свойому

—   Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, — та й потяг із подвір’я, не сказавши нікому, й прощайте, наче зі свого куреня.

Своєю щирою вдачею, широкою, надто експансивною «запорізь­кою» натурою, також через свій непоганий баритон та оригінальний зовнішній вигляд Ніс був дуже популярний не тільки в Чернігові. При­наймні Ніс згодом писав про себе:

—   На мене в Україні дивилися, як на міт. Знаю, що чомусь у чер­нігівському бутті моєму, як на диво, хотіли поглянути на мене всі про­їжджі, навіть і за 300 верст, а може, й дальні странніє. Навіть були й такі, що уявляли мене диким вершником і побоювались трохи, осо­бливо вночі, та ще темної, недовірливо позираючи на віконце. Одне слово, були такі щасливі фантазії, що зробили з мене новітнього Гар­кушу.

Як належало справжньому запорожцеві, носив Ніс і козацьке вбрання, що ним він епатував чернігівське панство й муляв очі міс­цевому начальству[2]

У запорізькому — «чесному курені» Носовому Куліш відчував і себе справжнім запорожцем. У Чернігові Куліш ходив у червоних шовкових штанях і в вишиваній сорочці.

Фантастичний театральний костюм Кулішів привертав до себе увагу чернігівських хлопчиків, і вони, побачивши Куліша на вулиці, бігли за ним юрбою й гукали:

—  Турчин! Турчин!..

З червня року 1860 Куліш писав Данилові Каменецькому до Петербурга:

—   У Чернігові я вже другий тиждень і проводжу тут час з такою приємністю, яка ніколи й ніде.

А з приводу своїх шовкових штанів, ніби трохи й виправдуючись, додавав:

—  На півдні аж ніяк не можна ходити в панталонах, і я вже пошив собі шовкові шаравари, а до них погрібні й українські сорочки.

У Чернігові зав’язався в Куліша роман з панею Параскою — Параскою Федорівною Глібовою, дружиною Леоніда Івановича Глі- бова.

Кохання починалося «гаряче й сліпо», як каже сам Куліш. Він почу­вав себе бадьорим, свіжим і піднесеним Він був щасливий, як ніколи й ніде. Він говорив про «нокне й глибоке почуття».

—  Ви зробили мене юнаком! — казав Куліш Глібовій.

—   Ви мене помолодили в Чернігові! — писав Куліш згодом 12 жов­тня 1860. — У Вас в Чернігові якось молодо живеться.

—  Молодість зникла для мене. Ви бачили останній її відблиск (1860, 23 грудня).

Лист досі не опублікований, записка, де призначається побачення, якнайкраще змальовує Кулішеві настрої в Чернігові, де урочисті бенке­ти, обіди й вечері, музика, тости, шампанське приходили на зміну при­надним годинам, проведеним насамоті з Глібовою:

«Вчера был день беседы шумной,

Вчера был Вакха шумный пир,

При кликах радости безумной,

При звоне чаш, при звуке лир…

В самом деле был вечер веселый у Цвита,[3] одной Вас мне не доставало. Но у меня на груди были Ваши цветы, а в сердце Ваши слова — я не мог тосковать о Вашем отсутствии. Музыка подей­ствовала на меня сильнее обыкновенного, потому что Вы сделали меня юношею. Между прочим я читал Катерину Шевченка и не мог удержаться от слез. Мне живо представилась Ваша легкая юность. В лице Катерины я видел Вас игрушкою людей, которые не знали Вам цены и, как неразумные дети… но довольно: я много уж говорил об этом. Все, что Вы переиспытали, все, что Вы утратили, так [сильно] живо представилось мне при чтеньи Катерины, что я перервал его, выбежал в другую комнату и, упав на софу, дал волю слезам своим. Тут то я убедился, как нежно и глубоко я Вас люблю. Если и никогда уж мы больше не свидимся после нашей разлуки, я всегда буду любить Вас и с благодарностью вспоминать грустные и вместе восхитительные часы, проведенные с Вами наедине. Если желаете сегодня ехать со мной в сад около одинадцяти часов, то отвечайте посланному только — хорошо; а если не хотите, то отор­вите лоскуток от этого письма и напишите, в котором часу прие­хать посидеть к Вам перед обедом, который будет у Милорадовича. Я не хочу озабочивать Вас длинным ответом. Я знаю, что Вы меня любите больше, чем может выразить записка.

Весь Ваш П.К.

[Адреса] Ее Высокоблагородию Прасковье Федоровне Глебовой — от Кулиша».

Куліш, як завжди, чутливий і сантиментальний. Він ллє сльози над долею Параски Федорівни, що йому нагадує долю Шевченкової Катерини.

Пані Параска його кохає, щиро звіряючи йому всі свої таємниці, про які вона мовчить навіть і своєму чоловікові.

І,  як завжди, передбачливий і обережний, Куліш навіть і в цій записочці, клопотавшись про побачення, не забуває нагадати пані Парасці, щоб вона не робила з його «ніжного й глибокого» кохання будь-яких дальших висновків. Мовляв, їхні чернігівські взаємини, то тільки на «тепер»; цим «тепер» усе й повинно обмежитися.

Тонкий і недвозначний натяк, що він на себе жодних не бере зобов’язань.

—   …Коли ми й ніколи не побачимося після нашої розлуки…

Прогостювавши в Чернігові тижнів зо два, Куліш рушив до

Ніжена. По дорозі 16 червня він писав з Козельця Глібовій, умовив­шись наперед побачитись з нею в Ніжені, куди й вона збиралась пої­хати одвідати своїх батьків, Ніженського панотця Успенської цер­кви Федора Бордоноса:

—   Я їду в Ніжен і буду там або ж раніше од Вас, або ж відразу після Вашого приїзду.

Куліш розрахував, що поважний панотець з прихильністю поста­виться до його взаємин з Глібовою, і в тому ж таки листі писав:

—   Волітиму сподобатись Вашому панотцеві. Сподіваюсь, що він зго­диться на все те, на шо згодився й Леонід Іванович, а любов усе може; нема нічого в світі, перед чим би спинилась справжня любов.

У Ніжені Куліш прожив у родині пані Параски з тиждень і в двад­цятих числах червня приїхав до Києва В Київ Куліш приїхав червня, певне, 23 й лишався тут тижнів зо два до 5 липня.

—  Мені весело в Києві, як і в Чернігові! — писав Куліш Каменецько- му 28 червня. — Передо мною здійснюються чудеса.

А в листі до Леоніда Івановича Глібова з 24 червня так змальовував своє київське життя:

—   Спинився я в Європейській гостинниці, N0. 25, і вперше, після виїзду з Петербурга, маю незалежну й тиху кімнату. Я так від цього зрадів, що хочу обернутись до свого звичайного й правильного життя. Дніпро від мене дуже близько, і я вже пірнав у ньому, а під боком — Царський сад для прогулянок. Здається, я проживу в Києві не менше 10 день, а може тижнів 2 чи З, коли я буду спокійний.

Тимчасом до Києва приїхала й пані Параска, і Куліш з нею про­водили ввесь час укупі. Куліш почував себе цілком щасливим: він жив. Він почував, що живе, як ніколи, повним, напруженим життям.

—   В Києві, — писав Куліш згодом 25 лютого 1861 до Глібової, зга­дуючи їхнє спільне життя, — Ви найшли дружбу, що незмінно тягнеться до цього часу і тягтиметься вічно.

І в листі до одного зі своїх приятелів Глібова писала:

—   За одну просту дружбу Кулішеву можна віддати і все і ніколи не покутувати.

Які далекі, сірі, мізерні уявлялись Кулішеві нікчемні дні минулою! «Погане минуле», — казав Куліш в листі до Каменецького. Тепер нареш­ті він міг забути йою.

—   Я, — писав Куліш до Каменецького 25 червня 1860 з Києва, — задоволений з свого внутрішнього миру… До Петербурга відчуваю огиду і ніколи не хотів би до нього вертатись. Мені здається, що я тільки два тижні, як виїхав з цього скопища нечестивих. Але я зовсім не грубшаю, бо живу напружено й іноді не сплю від нервового роз­дратовання. Вивчив багато нових пісень. В Петербурзі в мене не було голосу, а тепер є. У Петербурзі я був такий пригнічений, що дуже рідко просив навіть вас заспівати щось, а тепер співаю або ж насви­стую без перерви. Душевне здоров’я моє поправилося.

—   Обмеженість понять або перешкоди з боку побічних осіб псу­вали нам діло, а все-таки воно було ділом і залишиться ним назавжди для головних дійових осіб,[4] — каже Куліш, розповідаючи Каменець- кому про свій чернігівський роман та взаємини з Глібовою. — Один

з            моїх романів, — додає він, натякуючи на роман з Милорадовичі- вною, — розлагодився надовго, а може, й назавжди; зате інший — тобто з Глібовою — входить у блискучий період розвитку.

—   Скільки, — каже Куліш, — я пізнаю таємного, чого не знають люди, які живуть усе життя з моїми героїнями. Який ясний стає для мене механізм нашого родинного життя — на різні лади й тони. 1 скіль­ки чудесного одкрилося мені.

—   Я, — визначає себе Куліш, — романіст переважно. Все інше для мене більш чи менш — сторона

Куліша надзвичайно втішає цей чернігівсько-ніженсько-київський епізод з панею Параскою. У листі до Данила Каменецького він писав:

—    Я дивуюсь: які трапляються в житті явища! Яких чудесних тайн повне прозаїчне життя, що рухається перед нами! Який вели­кий поет людське є серце!

—  Але досить, — додає Куліш, обриваючи свої визнання й обмежую­чись натяком, — усе одно ви нічого з цього не зрозумієте. А розповідати все — труд не під силу та може й даремний труд.

Знов і справді вже востаннє в ці роки розкрилася перед Кулішем поезія сердечного життя, за життьовою прозою — таємничий любов­ний ліризм

Тверезий, ригористичний, поміркований і обережний Куліш під вражінням звичайнісінької, найбанальнішої адюльтерної історії, ладен вважати себе за дон Жуана, розпусника, великого грішника, пишатись, проголошувати, вийти на перехрестя й усім, усім, усім проклямувати фанфарами гонору свою сміливість, свою надзвичайну розпусту, свій виключний успіх у ясінок.

Він у владі мітологічних образів: він удає з себе то Прометея, то Месію, то дон Жуана

Тимчасом усе було простіше, звичайніше, «міщанише». Він мислить гіперболями й метафорами і не помічає свого нахилу до мітологізацїї та прибільшень.

У листі з 4 липня 1860 Куліш писав:

—   Я уже писав Вам [Каменецькому], що зі мною тут трапляють­ся чудеса. Жінки залицяються до мене, як до дон Жуана. Це є щастя мого життя. Щастя тому, що я приємно занятий і забуваю своє пога­не минуле… Між тим людина одкривається мені в жінці дивовижно. Пізнаючи щодня, що таке жінка, я водночас зрозуміваю краще й нашого брата чоловіка… Але ніколи не вважатиму зближення з жін­ками за неварте високого характеру. Це то й єсть саме життя; а те, що називають життям учені та ділові люди, то — надвірня робота. Справжнє життя в хаті й під хатою, на виду жінки. Усе, що віддалік від неї — епізоди, що в’яжуться з головним.

«Важко яскравіше виявити з себе невдалішого дон Жуана!» — занотовує Петро Чубський з приводу наведеного листа Куліша до Дан. Каменецького. «З перших слів: «Жінки залицяються до мене, як до дон Жуана» — цілком перекручено образ дон Жуана: таки ж не жінки залицялися до нього, а він до жінок… Бувало жінки навіть жахалися дон Жуана, а він, знаючи секрет «переможного благання”, знаходив шлях до серця й таких жінок».

І знов — додамо зі свого боку — що це за дон Жуан, який в коханні цінить не пекельні провалля пристрасти, не піднесення, падіння, страж­дання, погрози, злочини, пахощі крови, дзвін шпаг, палкі захоплення й гіркі каяття, а тільки можливість приємно розважитись та забути пога­не минуле? Це — викладений дон Жуан, пародія на дон Жуана!..

Коли Куліш згадував подробиці свого перебування влітку року 1860 в Україні, в Полтаві, Чернігові, Ніжені, Києві, Одесі, свій для нього само­го цілком несподіваний успіх у жінок, він згадував про все це не інакше, як про добу самого справжнього щастя. Куліш почував себе — якось особливо екзальтованим, афектованим, і серце його огортала наївна гор­дість. Пишаючись з себе, він відчував свою виключність і надзвичайність.

У тому ж таки листі до Каменецького Куліш, згадуючи слова Василя Михайловича Білозерського («Василя Блаженного»), писав своєму повірникові:

—   Колись, в часи оні Василь Блаженний висловив мені, що за моїх років не можна сподіватись на кохання з боку жінки. Але тепер я впев­нився, що мені треба було пожити на світі й тільки зберегтись у такій мірі, як я, щоб у жінок, морально розвинених, мати повний успіх. З жодним юнаком вони не можуть бути так швидко свої, як зі мною.

Він певен був, що йому залишилося вибирати пригоди найпідне- сеніші й найтрагічніші. Він переживав надзвичайні пристрасті, нес­подівані тріюмфи, небезпечні й погрозливі катастрофи.

—   Я був, — розповідає Куліш про себе, — дійовою особою в таких сценах, що досі зустрічав тільки в найсміливіших і поетичніших романістів. Скажу більше: в моїх романах брали участь батьки, мате­рі, брати, сестри моїх героїнь — творили волю мою.

І хоч він і каже, що «інтрига, спокуса ніколи не були і не будуть моєю метою, я хотів тільки жити», але він не був би Куліш, коли б, ствердивши принадність жити й кохати, відчувати радісну насиче­ність життя, не завважив в другій половині фрази свого менторства й менторського вчительства:

—   Я хотів тільки жити і навчав інших, як треба жити.

Недосвідний і ніяковий, вперше вступивши на шляхи донжуанізму,

він не може відмовитись від думки про своє вчительське призначення.

2

Роман із Глібовою не залишився, розуміється, секретом для Леоніда Івановича, та, здається, ані Куліш, ані Глібова й не робили зі своїх взаємин особливої таємниці.

Куліш, скинувши сурдута, в своєму фантастичному вбранні театрального турчина-запорожця почував себе так безтурботно і в такому ентузіястичному радісному стані перебував, що все на світі, навіть прикрості й ускладненості роману з Глібовою, заміжньою жінкою, він сприймав легко і лагідно.

Між чоловіком, жінкою та Кулішем сталася розмова, як і завжди в таких випадках, важка, прикра, напружена й навмисна

Парасці Федорівні довелося вибирати й вирішувати, визначати свої наміри, оформляти свої взаємини з чоловіком і коханцем… Вона вагалась у своєму виборі, не наважаючись спинитись на чомусь оста­точно. Порвати з чоловіком і піти назустріч новому коханню? Чи не значило це піти назустріч невідомому й непевному, отже, певність усталених зв’язків і звичок, сталість шлюбу змінити на непевність пер- шої-ліпшої романічної пригоди? Чи не краще піти на компроміс і лишити любовне шумування шумуванням і сталість шлюбу шлюбом?

Куліш, не знаючи, в який спосіб розв’яжеться справа, тримався шляхетно: «благородно, но на удачу», як визначав він сам свою поведін­ку під той час 3 одного боку, він у середині себе сподівався від Глібо- вої на сміле й гаряче почуття, і його дратувало, що вона вагається. Гонорній його гордості приємно було б переконатись, що Глібова в критичний момент, вибираючи між ним та іншим, проявила не помірковану розсудливість обережної жінки, а палку пристрасть від­даної коханки, раптовий порив, сліпу рішучість. Його уяві мріялась зворушлива сцена: зі сльозами кинувшись в його обіими, вона крикне:

—   Задля тебе — на все!

Куліш ніколи не був щасливим коханцем, ніколи не вмів викли­кати в жінок пристрасти, й це зачіпало його самолюбство. Два попе­редні романи з Марком Вовчком та Милорадовичівною обірвалися для його самолюбства безславно, конфузливо й майже ганебно.

Роздратований і незадоволений чоловічий гонор викликав у ньому бажання, бодай хоч на цей раз сліпого пориву.

—   За Вашу нерішучість я на Вас сердився, — казав Куліш Глібовій.

Але це було тільки випадкове почуття, не почуття власне, а лише наростень на почуття, легке шумування живої й радісної любовної примхи.

Несмілива й боязка обережність перемагала химери гонору. Чи варто ошукувати себе самого безглуздістю смішних і непотрібних примх? Отже, Куліш досить турбувався, щоб ця жінка з долею Шевчен- кової Катерини справді не наважилась на рішучий крок і не порвала з чоловіком Кохання коханням, шляхетність шляхетністю, самолюбство й гонор самолюбством, але прикрість залишається прикрістю, і Куліш почував себе ніяково, невиразно й хистко. Він не мав жодного наміру розлучатись з Олександрою Михайлівною й брати шлюб із Глібовою. Пристрасний запал з його боку був тільки плинним настроєм

Щодо Леоніда Івановича Глібова, то коли родинні його взаємини з приходом третьої особи заплуталися і вузол треба було якось розв’язати, він пішов на компроміс Глібов в усій цій історії поводився коректно й стримано. Як джентльмен. Без гістерики, лагідно, чемно.

Чи не є в родинному житті коректність єдиною основою родин­ного щастя?

Леонід Іванович знав легку примхливість своєї дружини й не надавав великого значіння її захопленню.

Шукаючи виходу, він попереджав і застерігав свою дрркину. Він висловив сулшів, чи буде Параска Федорівна щаслива, коли б вона нава­жилась порвати шлюб і змінити обставини. Він передбачав небезпеч­ність розлуки. Поза сумнівом він недовіряв серйозності почуття Куліше- вого і не сумнівався, що «сліпе й гаряче» кохання Кулішеве — то тільки хвилинний настрій. Та разом із тим він давав своїй дрркині повну сво­боду вибирати й робити, що хоче й як хоче.

Наслідком сцени було те, що Параска Федорівна одержала від Леоніда Івановича повну волю. Вона вільна робити, що хоче й як хоче. Леонід Іванович нічого не заперечував і нічого не забороняв. Він не заперечував проти її наміру їхати з Кулішем до Києва й Ніжена.

Отже, Куліш міг уважати, що він досяг того ідеалу бути «третім» в родині, що з такою підкресленістю він проповідував у своїх листах до Милорадовичівни та Рентель.

Куліш був надзвичайно задоволений, що через шляхетність Леоніда Івановича він виплутався з усієї історії гаразд. Справа могла обернутися зовсім інакше, коли б Леонід Іванович уперся, а пані Параска рішуче сказала так.

загрузка...

 

Куліш не може сховати свого задоволення:

—   Тільки людина, що перегоріла, як я, в огні пристрастей, і до того людина чесна, може не захоплюватись до безглуздостей, що ведуть за собою даремні жалі, — писав Куліш у листі до Каменецького.

—   Романи мої, — каже Куліш, — загрожують мені новими неща­стями. Але, — пише він, — доля береже мене до цього часу чудесним способом До цього часу я не зробив ані кроку, за який міг би гірко кая­тись. Думка в мене стоїть на сторожі почуття, а тому я не поринаю в «преисподнюю любви». Разів два я ледве-ледве не наробив дурниць, та саме — іменно доля врятувала мене. Тепер я обережніший.

Кулішеві бракувало чутливосте й делікатносте. Він мав повну рацію, коли казав про себе:

—  Я не знаю межі, що відокремлює егоїзм від великодухости.

Прояв одвертого егоїзму в:н здібний був прийняти за прояв щирої

й глибокої великодухости. Упевнений у високій моральності своїх вчин­ків, він зовсім не помічає свого цинізму. Він губить межі, що відокрем­люють щирість від цинізму. Треба бути остаточно зі шаною натурою, мора\ьно деморалізованою людиною, щоб проповідувати ту егоцен­тричну безпринципну принциповість, що її проклямує Куліш.

Куліш завжди Куліш, — він завжди безтактний. Хто дав йому право в усій цій «адюльтерній» чи «напівадюльтерній» історії після тяжкої сцени між ним, чоловіком і чужою жінкою звертатись до чоловіка з такими фразами:

—   Я приходжу в жах од власної «предприимчивости» і смотрю на Вас як на благодійного генія мого життя. Будьте ж завжди самим собою. Ніколи й ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою. Я не все пишу, що тепер здіймається з дна моєї душі: я боюсь надто яскраво освітлити справжні пружини всієї цієї історії. Досвіди життя навчили мене «вонзать» душевний погляд в чужу душу глибше від того, що в ній грає на поверхні. Але краще таїти про себе похмурі одкритгя, що нас карано за невтомну згагу дошукатись голої істини.

Так писав Куліш у листі до Леоніда Івановича1 Вдячність є вдячність, але вона аж надто цинічна в даному випадкові.

Чи, може, справді Куліш так глибоко впевнив себе в своїй пророць- кій добірності, в штірнеріянському «все дозволено», в своїй високій про- метеїстичній надморальності, що навіть після паскудненької переляка- ности, коли після всього, нашкодивши й наблудивши, нарешті трохи заспокоївся, він не може бути іншим, як тільки Прометеем та Ісаїєю?!..

Прометеїстачне хлестаковство — це друга натура в Куліша. Те, що не раз багатьох обурювало в Гоголі, те саме дивує нас і в Куліші. Зовніш­ній проклямативний моралізм і поруч того личина, маска Пишновелич- ний, гордий, самовпевнений, хлопаючи по плечу Глібова, Куліш пише до нього листа зайвого, непотрібного й недоречного, де з піднесенням вели­кодушної егоїстичносте аналізує поводження Леоніда Івановича

—   З нас трьох, Ви, Леоніде Івановичу, поводились краще від усіх, коли тільки правдиві побоювання Ваші, що Параска Федорівна не буде щасливіша, змінивши обставини й місце свого перебування. Я діяв, розуміється, шляхетно, але на удачу. Вона хиталась між двома крайностями, і це цілком зрозуміло для мене. Ви одні, знавши її здав­на, робили, як слід робити шляхетній людині, тобто давали особі сво­боду і в той же час застерігали її від небезпеки, що полягає в ній самій. Може, Ви врятували всіх нас від багатьох великих страждань, примусивши постраждати кожного потроху.

Оскільки тактовно було писати до Леоніда Івановича такого листа, оскільки чемно й чутливо було обмірковувати в листі до нього його пове­дінку, на це питання міг би відповісти тільки сам Куліш.

Після того як справу було налагоджено і Куліш почував себе ціл­ком певним, що події не обернуться проти нього, він робить найсмі- ливіші жести:

—  Так!.. Поміркованою прихильністю з боку Параски Федорівни я б не задовольнився; тільки повна самопожертва була б для мене відрадна в житті.

Леонід Іванович поводився в усій історії надзвичайно стримано, лагі­дно, прихильно. Він не образив Куліша Отже, для Куліша цього було досить, щоб він почав був нав’язуватися до нього з дружбою, дарма що це для Глібова повинно було здатись занадто прикре.

У Герберта Велза є надзвичайно цікавий твір, з тонкою іронічною пародійністю писаний, де він змальовує «янгола», що опинився рап­том на землі, в звичайній буржуазній «котеджній» обстанові. «Янгол» зберігає землі всі погляди, думки, маніри, звички, засвоєні в «янгольсь­кому світі», які в цьому людському світі викликають безліч непоро­зумінь, прикростей, безглуздостей і нетактовностей. Використовую­чи традиційний спосіб «переключення» гіпотетичного світу ідеальних янгольських істот в плян буржуазних понять і поглядів, — Велз досягав надзвичайного пародійного ефекту.

Отже, й Куліш, може, він був і бездоганним пророком, але дуже мало чутливою людиною і зовсім не джентльменом Йому бракувало банальносте. Поза сумнівом, він трохи юрод, в ньому надто багато від Кирила Тура. Його поводження — то парада юродивих пародійностей.

Отже, Леоніду Івановичу Глібову він довіряє свої визнання з наїв­ною безпосередністю, що зовсім чужа будь-чого людського.

—   Такі люді, як я, — пише в тому таки листі Куліш, — не можуть бути щасливі в іншому; вони повинні задовольнятись з власної душі. Я багато робив спроб — і жодна з них не вдалась. Остаточний висновок мій такий: чи в мене нема стільки життя, щоб цілком оволодіти чудес­ною душею жінки, чи я ніколи не зустрічав жінки такої піднесеної, щоб співчувала моїй душі в кращих її рухах.

Ці його визнання, як і взагалі ввесь лист Куліша до Глібова, бри­нять, як ляпас. Кожне слово його розсудливих міркувань і визнань сприймається як образа. А Куліш розмовляє ніби чужа людина про чуже й байдуже, стороннє; експериментатор, вчений дослідник, лікар, суддя, «янгол», «пророк», «юродивий».

«Спроба» — зазначає з приводу останнього наведеного в нас уривка Петро Чубський, — торкалася також і Параски Федорівни, жінки Леоніда Івановича, якому все, це й писалось, і від того ввесь тон листа набирає дивовижного, щоб не сказати — принаймні нетактовного характеру…

У нас і в Куліша різні мірки, різні погляди, різні оцінки. Куліш завсіди Куліш. Безпосередньо після рядків про марність усіх його любовних «спроб» він пише: «Прошу Вас, Леоніде Івановичу, не роз­лучайтесь зі мною на життьовій путі»… Прохає, звичайно, не для себе: «Може, Ви за моєю співучастю зробите зайвий крок вперед в розвит­кові Вашого таланту».

—  Я, — пише Куліш далі, — бажав би перевести Вас на службу до Києва, де більше людей розумових і більше засобів для розумового розвитку. Чи згодні Ви будете, як я знайду Вам приймовне на пер­ший раз місце? Відповідайте на ім’я Ів. Пилип. Хильчевського, стар­шого доглядача загальних квартир при 2-ій гімназії. Я проживу в Києві до Вашої відповіді.

Що це? Одвертай, голий, неприхований цинізм? Бажання під­добритись? Чи, може, схований намір улаштувати можливість зручніше стріватись з панею Параскою, не викликаючи зайвих роз­мов? Ні! Ні! Ні!.. Це Куліш, такий, як він єсть. Петро Чубський заки­дає Кулішеві тверезе резонерство, але, попри всю свою розсудли­вість, а, може, й через цю саме розсудливість, Куліш надзвичайно безпосередній. Людина найщирішої безпосередности. Він нездіб­ний стримувати добрих поривів своєї душі. Він дякує Глібову, що той урятував усіх їх від багатьох страждань, і схоплений почуттям вдячної доброзичливости, він хоче віддячити свого щирого й добро­го приятеля. Не через інше що, як тільки через почуття щирої, гли­бокої приязні. Не всі ж такі добрі, лагідні, як він, Куліш: не люди­на, а янгол во плоті.

Єлей, миро, хліби, офіри, туркотіння голубів, тиха вечірня молито- вність, аромати степових трав… Сріблясто-сиві струмки тиміяму здійма­ються вгору і в непомітних коливаннях тихо тануть в ясній прозорості вечірнього неба На душу лягла лагідна спокійна незворушна тиша небесних серафічних споглядань. Злий гомін життьової борні зник, згас, розтав…

У душі його співають янголи, принаймні він сам запевняє про це.

…«Боятись» його щодо жінки — Глібову немає чого:

—    Не бійтеся мене щодо Параски Федорівни. Вона задоволь­ниться простою дружбою моєю, тому що такої любови, якої я прагну, вона не розуміє, да й я не здібний вірити в те, в чому зневі­рився раз.

Навіть і для неї він може бути корисним:

—  Я люблю її настільки, щоб стежити з участю, що буде далі з цією зіпсованою дитиною і, на випадок потреби, зробити їй корис­ну послугу.

Але найкраща остання фраза в цьому листі до Глібова.

Куліш в Ніжені спинився в родині батьків Параски Федорівни і в листі до Леоніда Івановича приписує: «Скажіть панотцеві Федоро­ві та Марії Павлівні, що я їх дуже полюбив, та і вся родина мила й добра. Я сам, — додає Куліш, — на Вашому місці одружився б у такій родині».

Навіть у цій своїй «мопасанівській» історії, смакуючи приєм­ність легкого любовного успіху, Куліш зберігає позу пророка, люди­ни «не од мира цього», що живе високими ідеалами. Отеє протиста­влення високого себе й мізерної її, пані Параски, «зіпсованої дити­ни», Куліш зберігає і в цьому разі.

Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про переви­ховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чолові­ка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальної піднесености.

Куліш намагається впевнити Леоніда Івановича, що його дружи­на не варта Куліша…

—   Вам краще знати, чи можна здійснити мої великодушні мрії щодо перевиховання жінки, уже сформованої під іншими вплива­ми. Вам краще знати, чи є в ній «жажда знань і праці», чи вона біль­ше була б задоволена з безтурботного життя, чужого всяких суво­рих плянів. Іноді я нудьгую, як людина, що опинилась на безлюдно­му острові; мені жалько моїх надій; але коли згадаю, на якій невиз- наченій основі я будував свої чарівні сподівання, то жахаюсь од власної вигадливости і дивлюсь на Вас як на благодійного генія мого життя…

Він дає доброзичливі поради Глібову. Він радить йому залишатись і надалі таким, який він був досі.

—   Будьте завжди самим собою. Ніколи і ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою…

Можна дивуватись, можна обурюватись з такої самовпевнености Куліша. В своїй гоноровитій піднесеності Куліш доходить до таких ступнів, коли з нього вже не можна навіть іронізувати!

Кінець-кінцем, хто йому дав право копирсатись у душі Глібова, аналізувати його почуття, ставати в стороні і, як з найближчим і най- інтимнішим приятелем, обмірковувати й оцінювати його поводжен­ня, дарма що, може, в даний час Глібов переживав найболючіші муки?

З

4  липня р. 1860 з Києва Куліш писав до Каменецького:

—  Виїжджаю з Києва завтра сам, але, проїхавши 200 верст, матиму попутницю…

З приводу тодішнього свого життя писав:

—  До вас доходитимуть безглуздії сплітки про мене. Вони доходять і до мене. Я сміюсь із них без будь-якої гіркости. Як мало люди здібні прозирати в істину навіть і тоді, коли перед ними не ховаєшся. Що простіше чинимо, то глибокодумніше вони здогадуються, в чім справа Тут фантазія в різнокаліберних моїх суддів розігралася до того, що мене вважають за якогось урядового агента Кому з них прийде в голо­ву, що така людина, як я, шукає тихого притулку, як підстрелений птах? Мій веселий жвавий вигляд, сердешна радість, що визирають з моїх слів про різні різниці — зводять моїх спостерігачів з глузду, і вони не можуть розв’язати, який саме біс чи які біси сидять у цій людині. А в ній тихо співають янголи, але тільки нікому не переказує він, про що співають вони. Та й як перекажеш? І хто цього вартий?

У Києві Куліш прожив коло двох тижнів, а тоді 5 липня виїхав у Корсунь, де гостював у брата Тарасового Варфоломея Григоровича Шевченка.

—  Тут мені добре, — писав Куліш Каменецькому 9 липня 1860 р. з Корсуня. — Купаюсь гарно в каскадах, і брат Шевченків дуже розумний і гарний чоловік.

Із Корсуня Куліш проїхав через Богуслав, зробив дві станції й спи­нився в Лисянці, де знайшов чудесний сад, річку, мінеральні джерела, незрівняну тишу, спокій, радісну самоту, в якій ще виразніше, ще при­надніше здавалися згадки про кохання, про кохану жінку, про внутріш­ній інтимний зв’язок..

—   Чудесний сад хороший не тільки річкою Тікичем, не тільки ске­листими берегами, а й своєю пустинністю. Власники давно вже покину­ли його, і тільки рибалка та сторожа володіють ним

—  Вчора я купався, кидаючись зі скелі в трисаженну глибину. Потім пив чудесну воду з чудесної кам’яної криниці, потім слухав плюскіт мінеральних джерел, що линуть у скелисту й де-не-де огорнену високи­ми бур’янами річку. Дерева тихо шуміли. Здалеку гуркотів грім Хмари велично насовувались і затемнювали водне дзеркало.

Куліш вирішив провести декілька днів в цій «картинній самоті».

Від управителя він одержав дозвіл оселитися в маленькому будинко­ві, подібному на хатину, коло якого була напівзруйнована будівля для мінеральних ванн, що в ній, як казали, по ночах несамовитствують чорти. У декількох кроках — станція і дорога через городи.

Куліш віддався всім насолодам буття: брав у будівлі ванну залізу- ватої або ж сірної води, або ж купався в річці.

—  Тут же ловлять рибу, і я вибираю першу-ліпшу для юшки, що варить рибалка-дід у казанку.

Навколо — поля, усіяні копами й женцями. Земля була вогка від дощів, і дні минали урочисто — сонні, ясні й свіжі.

—  Так де в чому щастить і нашому братові! — казав Куліш.

В цей час він одержав листи від Глібової, і ці листи від коханої жінки наповнили його радістю. Життя здавалося оновленим, солодким і бажа­ним

—  Як приємно, коли Вас люблять, — Боже, як це приємно. І пусти­ню заселено тоді розкішними мріями, і самота — зовсім не самота

—   Нещодавно, — пише Куліш у листі до Каменецького з Лисянки 1 б липня 1860, — я одержав такі листи, що винагороджують за багато в минулому. Тепер тільки я починаю жити, і на це в мене найвідрадніші докази.

Роман із Глібовою після деяких початкових ускладнень, що розв’яза­лися на користь Кулішеві, був найвідрадніший з усіх. У романі з Мило- радовичівною на перешкоді стояло дівоцтво Лесине. В романі з Марком Вовчком Куліша надто турбували ревнощі, й тільки в романі з панею Параскою, «зіпсованою дівчиною», що вміла задовольнятись з «безтур­ботного життя без суворих плянів», він не тільки досяг «повного», як заз­начає сам, «успіху», а й зазнав почуття оновлености, збуджености, жит­тьової ясности.

Проходили грози, гуркотів грім, перепадали дощі, над річкою в зеле­них берегах кучерявилася срібляста пара, і в самоті лисянського парку Куліш заглиблювався в дрімотний плюскіт джерел

Очищений в прозорості ясного почуття цей роман з Глібовою зда­вався таким чистим, таким романічним і надзвичайним.

—  Але, — писав Куліш своєму довіреному Каменецькому, — не уяв­ляйте якоїсь пошлої історії. Душа надто занята, надто багате відчувають обидві сторони.

Як гарно не було Кулішеві в Лисянці, він висидів тут не більше трьох діб і уже 22 липня 1860 був в Одесі, звідісіля збирався проїхати в Крим

З Одеси Куліш писав Глібовій 26 липня 1860, розповідаючи про Одесу й своє одеське життя:

—   Що таке Одеса? Одеса — море куряви, що не дає добрій людині вільно дивитись і дихати. Садів тут майже нема, а коли єсть, то наймі- зерніші. Зате морські купанні незрівнянні. Повз берега побудовані на стовпах галерійки, де роздягаються, а з галерійок спущені східці в море. Дно морське таке пологе, що пройдеш сажнів десять і більше, аж поки води стане по шию. Вода теплувата, густа й прозора така, що на дні видко пісок і калинці. Дамські купальні — коло чоловічих. їх закрито від наших грішних поглядів; але дами своїми святими очесами можуть у щілини милуватись із наших фігур, скільки душа схоче.

—  У бурхливу негоду хвилі підкидають купальників, ніби легке пір’я, і, коли не постерегтись, можуть ударити об дерево. Та тимчасом, яка втіха гойдатись на волі. З синьої морської далечині біжать незліченні ряди хвиль з білими гребінцями на прозоро-зелених горбах своїх, і кожен ряд підхоплює Вас, заливаючи киплячою піною. Навколо все реве й плюскоче. Ударившись об високий бар’єр, хвилі розбивають­ся в цілу хмару білих бризок, що скачуть на трисаженну височінь на галерію. Сидіти й дивитись на пливців, що змагаються з хвилями, — справді цікаво.

—   Море, як малюють його на малюнках, також мало подібне на справжнє море, як людина мовчазна на людину, що задушевно палко розмовляє. Авжеж що як задушевно, як палко розмовляє море свої­ми ревучими хвилями! Слухаєш і не наслухаєшся.

—    Життя в Одесі мені подобається менше від київського і саме через те, що бракує свіжої багатої рослинности та ще надто багато при­крої вапняної куряви. Зате музику чуєш безнастанно в різних кутках міста Одесу наповнено приїжджими торговими негоціянтами, людьми різних націй. Ці пани звичайно люблять поїсти й розважитись. Вони підтримують в готелях порядний смак, вони сприяють музиці, й на них тримається тутешня італійська опера

—   Я був разів два в опері, а більшу частину часу нудьгував, бо дію опери звичайно пов’язано з музикою штучно, примушено. У Петер­бурзі мені доводилося проводжати дам у льожі з задніми кімнатка­ми. Так я, було, беру з собою книжку й лягаю на софі в цій задній кімнатці. Звідтіля не видко сценічного, оперового псування і музика давала мені, сама по собі, більше втіхи, як з’єднана з цією різнобар­вною, блискучою, ляльковою комедією.

4

Повернувшись восени до Петербурга, Куліш одразу ввійшов у свою звичайну колію й віддався праці.

12  листопада 1860 він писав до Глібової:

—   Ваш милий і дорогий лист застав мене за найважкішою працею. Я робив виписки з рукописів XVII століття, писаних тодішнім скоропи­сом Я захоплений цими рукописами так, що не хочу ні їсти, ні спати, ні з людьми говорити.

Задля рукописів він навіть залишається вдома і не йде на вечірку («рукописи красномовніші від людей»), дарма що на цій вечірці Шевченко читатиме свої вірші. Згадавши про цей публічний виступ Тарасів, Куліш нотує:

—    Для нас важливий факт, що українські поезії читатимуть перед столичною публікою. Ідея бере своє, рано чи пізно. Наша ідея ще в сповиточку, і навіть такі люди, як Ви, сумніваєтесь, шоб вона не загинула в пелюшках. Але з нас досить, що вона народилась і існує.

Наукові студії, свідомість, що українська ідея росте, приносять йому втіху; але він нездібний скинути з себе сумних осінніх настроїв. Його лист з 12/ХІ—1860 до Глібової пройнято осіннім елегійним почуттям:

—  Я зовсім старий в душі своїй, і мені більше за все потрібна мовчаз­на самота, як тим запорожцям, що під ісінець життя робилися пасічни-

 

ками й умирали на самоті. Ви мене помолодили в Чернігові, але, коли я поринув у свою сферу, знов зробився таким, як був раніше У Вас в Чер­нігові якось молодо живеться, але так не можна жити завжди.

Иные, хладные мечты,

Иные, строгие заботы И в шуме света, и в тиши Тревожат сон моей души.

Під час мандрівки я пережив багато, і тепер мені здається, що то був не я. Я повернувся старіший звичайного до Петербурга і сулшіше, як будь- коли, дивлюсь я на життя.

Куліш згадує за осінь в Україні.

Повторюючи Пушкіна, він каже про свою любов до осени:

—   Вітер шумить у Вас тепер так чарівно, а в нас і шуму вітра не чути за гуркотом їзди. Я дуже люблю осінній час в Україні, і що більша негода, то краще. Але приємно погуляти й на осінньому сонечку. Це все одно, як старі друзі згадують свою колишню веселу добу. Особливо приємно, коли теплий кольорит соняшний засяє на рідких почервонілих листях. Згадайте за мене, коли це побачите. Та ще, щоб листя було вогке й блищало, тремтячи на сонці.

—  Так, — закінчує Куліш свого листа, — так оживлене серце хоро- бливо тремтить в теплому світлі кохання, що його осяяло.

Цим порівнянням Куліш визначає ліричний тон своєї любови до Глібової. Його кохання — осіннє почуття, останнє тепло, останній про­мінь сяйва На його коханні лежить прикмета вмирання. Чи не тому воно таке принадне й втішне?

Праця, історичні наукові студії, творчість — тут знаходить Куліш спокій й задоволення своїх прагнень, тут насичується згага життя, відро­джується його молодість. Він щасливий.

Щастя в знанні. Знати — ось щастя.

В одному з листів своїх року 1860 Куліш пише:

—   Знать — це єдина втіха без отрути. Ось воно — щастя. Кращого нема на світі. — Знати, знати й знати — ось що може наповнити душу, w ktrirej böstwo zyc nie chce, a ludzie nie s’mieja.

Отже, на питання, що таке щастя, Куліш відповідає, як «просвіт­ник», який вірить у міць думки, що керує всесвітом Щастя в пізнанні…

—   Я хапаюсь за напружену працю, як за дошку, що залишилась після катастрофи з кораблем. Моє життя давно зіпсовано, і нема як його полагодити.

Погасший пепел уж не вспыхнет,

Я все грущу; но слез уж нет,

И скоро, скоро бури след В душе моей совсем утихнет.

У цих осінніх листах року 1860 до Глібової, осінньо-інтимних, простих і щирих, — оскільки Куліш умів бути щирим, — якнайкра­ще відбивався Кулішів погляд на любов, життя й щастя.

Кінчаючи листа з 12 листопада, Куліш нотує:

—  Обіймаю Вас і міцно цілую. Любіть мене, скільки я цього вартий. Я не вартий великої любови: я надто розкидаюсь в усі боки. Тепер я закоханий всією душею в XVII вік. Що ж за рація в цьому для дрркньо- го серця?

Листи до Глібової, може, найінтересніші з усього «романічного» листування Кулішевого. Вони простіші, вони найменше риторичні, до того ж у них Куліш намагається з’ясувати дуже цікаве питання про вза­ємини між почуттям кохання і творчими прагненнями.

Коли тільки пізнання може сповнити людину, коли для кохання не залишається єдиної зосереджености і заперечена одкидається думка пгю «велику любов», одкидається думка, що кохання може замінити для людини все в світі, то чи не краще зовсім заперечити кохання? Бо — справді, що ж в такому разі залишається для дружнього серця?

Одкиньмо думку про Кулішеву позу і тоді в листах до Глібової ми знайдемо гіркі визнання. Куліш визнає, що він не вартий великого кохання, бо почуття любови він зраджує задля творчих прагнень. Твор­чість для нього вища від кохання.

Кохання до коханої жінки він поєднує з творчою закоханістю в XVII вік. «А там захочеться XIV віку, а там кину все й помандрую межи люди, вивчаючи їх, як ботанік рослини». І що ж для дружньої душі? Нічого!.. Відданий творчості, він нездібний віддатись коханій жінці. Я не вартий великого кохання».

Можна іронізувати з невдалого донжуанства Кулішевого, можна обурюватись з його безтактовної любовної нездарности, — але що винен він у своїх заплутаних неполагодженостях незваженого життя?

—   Одна відрада, — каже Куліш, — що всьому цьому буде колись кінець і що моє серце перестане нарешті відчувати. Ах, коли б Ви знали, які страждання переживає це, здавалось би, «легкое, ветреное сердце»[5]

—    Щастя нема: є тільки захоплення. І розуміється, за це треба дякувати Богові. Коли б не це — залишилось би тільки даремно гину­ти. Я з життям у великому розладі. Куди не зверну погляд — усе не по мені. Це моє нещастя, що від життя вимагаю багато того, чого в ньому нема або ж є надто мало. Усе це жене мене в мій куток і садо­вить за безперервну працю. Тільки тут я досягаю того, чого прагну в житті, тобто істини й красоти.

Дні йшли, як і раніше. Куліш працював, робив виписки з рукописів, нагромаджував матеріали.

—   Нагромаджую матеріяли, — писав Куліш Глібовій 23 грудня р. 1860. — Коли б ще звільнитись мені від мого серця, тоді б справа моя пішла б певніше. Але без серця небагато зробиш і в історії, і тут треба «мыслить и страдать» — інакше все буде холод і смерть.

Отже, творити — зраджувати життя серця, але не жити серцем — загубити творчі здібності. Куліш свідомий еротичних підвалин твор- чости.

—  Жити стає для мене все гірше й гірше; я охолов до всіх принад життя і в усьому бачу кінець або ж зворітний бік. Сумно. Тільки й втіхи — зробити щось для пам’яті про себе. Цього дуже хочеться.

І коли до Параски Федорівни дійшли чутки про Кулішеві залицяння та про пані М. (Марка Вовчка), Куліш відповів, сміючись з того:

—   Пані М. (я тільки одну пані й знаю, прізвище якої починаєть­ся з М.) два роки вже нема в Петербурзі.

-Що ж до Вашого запитання «про волокитство», то я бажав би, щоб якийсь дух показував Вам щодня кількість мною прочитаного, писаного, редагованого, коректованого; тоді б думка про залицяння здалась Вам такою ж смішною, як коли б стосувалось до коня, що пробігає разів п’ять на день від станції до станції. Коли ж тут залиц­ятись? (16 березня 1861. СПБ).

Його любов не «волокитство», його Афродіта не Афродіта панде­мос, а Афродіта уранія, — небесне кохання.

І в дальшій частині свого листа Куліш розвиває теорію ЗеНшисІїї-а, романтичного прагнення до ідеалу, нудьги за недосяжним, ероса, що змагається високих творчих досягнень.

—  Проте, — пише Куліш, — я завжди залицяюсь до однієї особи і ця особа — мій ідеал. Оце вже вірна прихильність! Як не мало відповідає моє життя цьому ідеалові, а все не можу розчаруватись в ідеалі і рідко, рідко не почуваю себе закоханим

Еротичний патос творчого ЗеЬшисМ-а — ось джерело й природа його нудьги.

—  Сама нудьга моя стосується до нього: вічно змагаюсь спрагні- лою душею свого ідеалу, і коли його зраджу не вважайте мене за живого. Чи знаєте: мені все хочеться заспокоїтись, щоб почати писати щось дуже гарне й тим самим бути щасливим, та ніяк не можу. Кожен день приносить нову тривогу й піклування, і сили витрачаються на такі речі, що їх робити тільки чорноробам. Заси­наю з думкою, що завтра рано я буду ввесь на лице, тобто не стур­бований, не стомлений, не піклуючись ні про що — коли б не так! Можете ворочати млинарські каміння замість машини, й ворочаєш до ночі, тому що змінити нема кому. Отже, веду чудне життя, нена­че віл, якого завжди поганяють.

Тягар роботи наліг на Куліша в своїй щоденній метушні, але чи слід скаржитись?

У світлі цих настроїв і треба розглядати ставлення Кулішеве до Глібової і те, що він написав у листі до неї з 25 лютого 1861 року. Вагаючись між коханням і творчими прагненнями, він віддасть перевагу останнім. Жінка й любов до жінки грає в його житті відно­сну роль, роль умовного «остільки — оскільки».

Він хотів би жити аскетичним здержуванням, патосом праці, коли б це було можна, коли б пристрасна натура не проривала його спокою, але коли приходила пристрасть кохання, почуття пристра­сти приходило вже в утомі й через утому, через виснаженість, нудь­гу, байдужість, через бажання спокою й спочинку. І, віддаючись коханню, він відчував це віддання, як зраду. Щоб творити, він офіру­вав коханням. Звідсіля та здержаність, примушеність, вгамованість почуття, та ніяковість, незграбність любовної патетики, що приму­шує говорити про любовну нездарність Кулішеву.

Роман із Глібовою був світлий, ясний, радісний і безтурботний Куліш мав повний успіх, він кохав, його кохали, але ж Куліш не воло­дів щасливою здібністю відокремлювати години спочинку й праці, кохання й творчости.

Кохання проходило в утомній нудьзі, в нервовій напруженості, в нападах хандри.

Отже, коли читаєш лютневого листа р. 1861 Куліша до Глібової, листа, писаного після сварки з Білозерським, після розходження з редакцією «Основи», коли Куліш «ледве-ледве не залишився з нулем у кишені», то розумієш, що в Куліша справді для кохання не залиша­лося палання, бадьорости, свіжости.

Після «тягостных месяцев усиленных забот и неизвестности», «опрозаїчившись», Куліш загубив смак до радощів життя.

—  Усе ніжне, усе тепле в моїй душі поступилось місцем перед холод­ними життьовими розрахунками й міркуваннями. Серцем я жив мало; жив нижчими здібностями моєї душі. Ось чому Ви помічаєте в моїх листах спокійне, розсудливе ставлення до всіх інтересів життя і в тім числі і до дружби з Вами.

Він так стомився, усе так йому остогидло, так обридло, усе для нього так вицвіло й обезбарвилось, що він і почуття свої оцінює в цій ницій своїй нерадісності. Тепер, у похмурній нудьзі, виснажений і перевтомле­ний, він ладен заперечувати кохання й оцінювати свої взаємини з Глібо­вою тільки як дружбу.

—    Моя любов до Вас, — пише Куліш до Глібової в тому таки листі, — зів’яла, не розцвітши. Один лист із моїх чернігівських листів свідчить Вам, як гаряче й сліпо вона починалась. Різні відомі Вам події перешкоджали їй до тих пір, поки призвели мою душу до того стану, що висловлено в першому листі після нашої розлуки. У Києві Ви знайшли тільки дружбу, що незмінно тяглась і тягтиметься вічно. Ви сами писали одному приятелеві, що за мою просту дружбу можна віддати все і ніколи не каятись, але Ви нічого не дали, окрім теплого поцілунку, і добре зробили: Ви показали, що були розумніші за мене, которий буває мудрим тільки по шкоді і здібний збожеволі­ти, як прапорщик.

5

Ще в грудні Куліш мав певний намір приїхати до Чернігова і в листі з 23 грудня 1860 р. писав до Глібової:

—   Ви питаєте, чи приїду я в Чернігів? Неодмінно приїду А коли? На це питання боюсь відповідати, щоб не збрехати. Недавно мене мучило несамовите бажання зробити тисяч три верст у санях, щоб спо­чити й посвіжішати. Я хотів проїхати білоруським трактом на Чернігів, на Полтаву, на Харків, на Москву і за місяць повернутись до Петербур­га, та чую, що в Україні нема жодної дороги. А в Росії жахливі вибої, від яких мене нудить. Отже, я обмежився однією мрією, а то побачили б Ви мою шапку — чудесна шапка. Ніякий мороз у ній не страшний…

Обіцяючи приїхати до Чернігова в травні, Куліш додає:

—   Ви побачите, що моя дружба краще іншого кохання, самого палкого.

—   Навесні я буду в Україні і в Чернігові. Мені хочеться бачити й чути Вас. Але вже я не буду такий веселий, як був тоді. Та й суму теж не буде, а так — як треба доброму чоловікові. Молодість моя зникла. Ви бачили останній її відблиск.

Та це був настрій на мить; його намір поїхати до Чернігова — хва- линне бажання.

Кохання для Куліша завжди було «другосортним почуттям», почут­тям «другого пляну», і, кінець-кінцем, у травні він поїхав не до Черніго­ва, а вкупі з Костомаровим рушив за кордон; via — Берлін, Нюренберг, Швейцарія, Італія, Генуя, Ніцца, Мілян, Балкани, Туреччина та Дунай.

Подорож свою до Чернігова Куліш відіслав на осінь.

—  Мені, — писав Куліш Глібовій, — боляче, що я знищив Ваші спо­діванки; тільки даремно Ви гадаєте, що Вам було б багато веселіше від мого приїзду. Нема в мене головного: задоволення з життя, а без цього, що всі розмови й прогулянки?.. Та й жалько було б Вам на мене дивить­ся, що мені вічно нудно і часто сам я не знаю через що.

Закордонній мандрівці він віддавав перевагу перед коханням. Кохання було для нього почуттям умовним і обумовленим, і він не визнавав безумовносте кохання. Отже, це й треба мати на увазі — «умовність» кохання Кулішевого, — коли ми говоримо про любовну його бездарність.

—  Мені зовсім треба переродитись, — каже про себе Куліш у листі з 15/28 травня 1861 р. з Берліна — Одно слово, я хорий, і мені треба лікуватись чркими мовами, чужими звичаями, чужою історією. Закор­доном я почув себе, ніби я втік на Батьківщину з чужої країни. Після купання в морі я видужаю остаточно.

І справді Куліш за кордоном спочив і заспокоївся. Його лист із Міля- на з 2 червня н. ст. 1861 — ясний, збуджений, веселий.

Хаос минулих днів, які в щоденній метушливій мінливості приноси­ли щодня нові почуття й нові вражіння, нагромаджуючи одне на одне, тепер кристалізується в творчих чітких оформленнях, перетворюється в споглядальну цілість.

—   Я задоволений, — пише Куліш до Глібової, — зі своєї мандрів­ки і більш за все тому, що вона робить для мене ясним моє поперед­нє життя. Я звичайно не встигаю пережовувати того, що потрапляє мені в душу, і тепер завжди одригаю жуйку: грубий, але вірний вислів. Я багато заборгував сам собі в розумовій роботі. Багато так ще й залишається необміркованим у мені, як нагромаджено плином життя, а це не гаразд: треба вести внутрішнє своє господарство дола- ду, щоб не опинятись в хаотичному стані.

Із захопленням, що вимагає повної безпосередности, заглибле­ний у світ художніх вражінь, ніби в чарівну музику, він споглядав Германію, Швейцарію, Італію так, ніби досі він їх ніколи не бачив або ж бачив, та не розумів.

Він у захопленні од Міляна, од Міланського собору, од італійської природи, од повітря, що є найвитонченішою принадою країни, од соборів, що їх рослинна піснеподібність робить їх повітряною при­належністю неба.

—   Природа, Боже, яка тут природа! Голова запаморочується — такі чудеса Чи знаєте ви вірш Пушкіна (певне, не знаєте):

Приближьте хоть гроб мой к Италии прекрасной.

Але над усім панує згадка про вроду обличчя Глібової. Жодного обличчя італійки не знайшов Куліш, щоб була вона вродливіша за неї.

Куліш із Костомаровим приїхали до Міляна в день урочистого свят­кування визволення й з’єднання Італії; усі вулиці сяяли прапорами, з вікон віяли різнобарвні тканини.

—    В Мілянському соборі слухали ми пишновеличну літургію з двома органами і півчою, кращою в світі. Ми бачили десять тисяч народу, що зібрався в церкві. Багато приємних облич, але ж жодної красуні: це дивно! Жодного обличчя такого, яким Бог обдарував Вас — жалько тільки, що Ви не знаєте ціни цьому дару.

В Ніцці, а потім у Відині (Туреччина) Куліш одержав листи від Параски Федорівни.

Вона нарікала й скаржилась. Вона була незадоволена з того, що Куліш не приїхав до Чернігова, а поїхав закордон, і закидала йому, що він «піддурив» її. Отже, в листі, заадресованому в Відин, вона вилила на Куліша цілу низку ревнивих обвинувачень, почавши з того, що він, мовляв, сховав од неї свої любовні зв’язки. Треба припустити, що до Глібової дійшли відомості про Ганну Рентель. Закидала вона йому також і велике його самолюбство, і непевність його почуття до неї, і невиразність його прагнень. Вона скаржилась і нарікала; з жіночою наївною простодушністю вона ставила перед ним запитання руба: кого він кохає й кого він має намір покохати.

Бідна ревнива жінка, що покохала таку неврівноважену, вередли­ву, несталу людину, як Куліш.

Куліш виправдувався. Та чого варті будь-які, бодай навіть найкра­щі й найрозумніші виправдання? В обвинуваченнях завжди є пате­тичність, і тому вони щось важать. Виправдання ж, навпаки, в біль­шості бувають ніякові, пустопорожні, стурбовані й нікчемні.

Кулішеві залишилося тільки натякати й плутатись, щоб пояснити, чому він поїхав не до Чернігова, а закордон. Він виправдується, посилаю­чись, що в Україні йому довелось би зустрітись із різними дурнями й пошляками, які звикли совати ніс не в своє діло й отруїли б йому при­ємність перебування в Україні.

—   Ви, — звертається Куліш до Глібової, — повинні були б сами порадити мені, щоб я тікав з моєї безглуздої Батьківщини, жертвую­чи приємністю побачення задля того, щоб зберегти мій душевний спокій! Я сам пожертвував багато, відклавши мій приїзд в Україну. Досить хіба й того, що довго не почув від Вас дорогих для мене згуків про зелене жито. Та коли б я приїхав, як гадалось, то здумайте гар­ненько, як не відповідали б мої справжні вражіння тим потрібним для мене вражінням, що я їх повинен був би переживати на кожно­му кроці.

Пояснення тут такі розпливчасті, що інтимний бік цих слів міг бути, може, зрозумілий тільки для Глібової.

Жалюгідні й ті виправдання, що з ними Куліш звертається до Глібо­вої на відповідь за її ревниві закиди.

—  Яке помилкове розуміння і наших з Вами взаємин, і моїх взає­мин до людей взагалі. Ви кажете, що я сховав те то й те то. Та так я сховав од Вас тисячу речей. Хіба можна людині все буття своє пере­вести в листи? Найдокладнішим листом небагато висловиш, а то більше короткою звісткою.

—    Сенс мого перебування в Макарівці можна висловити тільки сукупністю ідей та обставин. Коли б навіть я сховав од Вас будь-що подібне в тому значінні, яке Ви надаєте цьому слову, то здумайте, чи добре вимагати одвертости, не викликавши бажання бути одвертим

Абстрактність першої частини компенсує уїдливість другої, що могла навіть зачепити адресатку. Але поза уїдливістю Кулішеве виправдання залишається цілком беззмістовним і безпредметним…

Замість простої відповіді на просте питання й виразне обвинува­чення Куліш ухилявся в фікції уявлених абстракцій, хоча на його від­повіді є й присмак легкої іронії.

Єдине, в чому мав рацію Куліш, — де, коли він у відповідь на закиди, аргументував до жіночоі чутливости. Тут він намацував певний ґрунт, але він сам щонайменше будь-коли вважав на чутливість й покладався на неї. Згадаймо його взаємини з Милорадовичівною й його листи до неї: там є все — і модне штірнеріянське перетворення байронічного проме­теїзму, і гіркі жалі, і скорботний сум, і патетика національного месіяніз- му — і водночас повна неуважність до жіночого серця.

Справляє вражіння й останній абзац відповіді: перед Глібовою Куліш становить виразні вимоги. Вони категоричні. Вони ясні й прості. Куліш писав:

—  Як грубо Ви розумієте мене, коли могли написати слова «но Ваше велике самолюбство»… Я гадав, що жіночий розум ясніший від чолові­чого через причетність жіночого серця — і тут помилився. Ви питаєте: кого я люблю ? Та кого ж мені любити, скажіть? Я вже писав, що люблю свій ідеал істини, добра й красоти і тому, що всього цього єсть потроху в людях, то я й люблю потроху багатьох, особливо тих, кого менше знаю. Але кого я маю намір покохати ? Це питання для мене надто мудре. Проте відповідаю: я маю намір покохати, тобто покохав би жінку, котра в усьому, що я роблю, бачила людське, а не тваринне прагнення, котра була б певна, що я нездібний ні на що пошле і котра поважала б свободу взаємин так, як я її поважаю.

6

Із   Туречинни, з Дунаю Куліш повернувся до Одеси і звідтіля 29 липня 1861 р. написав листа до Глібової. Цей лист — типовий для Кулі- ша лист хитань і сумнівів: їхати чи не їхати, стріватись чи не стріватись, продовжувати кохання чи обірвати і, обірвавши, віддатись у хуторному затишку літературній праці?

Якоюсь виснаженою втомою віє від цього Кулішевого листа Радіс­ної збуджености вистачило в нього тільки на якийсь місяць минулого року, а тепер «догорели огни, облетели цветы». Кулішеві хотілося б пої­хати до Чернігова, але йому над міру важко зустрічатись із людьми.

—   Я зовсім не придатний для суспільного життя! — пише Куліш у своєму одеському листі до Глібової з 29 липня 1861.

Він не їде до Чернігова, не хоче їхати, мовляв, через те саме, що люди його стомлюють, дратують, шо вони огидні для нього і він для них.

У листі року 1861 Куліш повторює те, що писав ще в 40 роки в своє­му «Щоденнику». Згадавши якось про пораду Плетньова, щоб не това­ришував з нерівнею, Куліш приймає цю пораду, як «идею, важную для всякого молодого таланта», і кидає слідом таку увагу:

—   В самом деле, что меня воспитало лучше других, если не то, что я всегда чуждался своих товарищей.

«Характерна, — нотує С. Єфремов, — вже й ця певність Кулішева, що він «лучше других», але надто цікава нам ота думка про доброчинний вплив одчуження од товаришів, од товариства взагалі. Це зовсім не дріб­ниця, оця по дорозі й ніби випадково кинута увага Ні, це те насіння, може, мале й непомітне, на зразок гірчичного зерна євангельського, з якого виросло, проте, величезне дерево. Вся причина в тому, що анти­громадською людиною Куліш був із самого початку своєї громадської діяльности, і ця антигромадськість так промовисто проскочила в цито­ваному допіру вихвалянні принципіяльного відчуження від людей».[6]

Ця антигромадськість, це відчуження стає ляйтмотивом Кулішево- го листа до Глібової. Оцією самотньою відокремленістю своєю, відлюд­куватістю вдачі Куліш аргументує відмовлення їхати до Чернігова.

Куліш писав:

—   Дуже хотілося б побачитись з Вами, але, як згадаю, що для цього повинен опинитись у кублі шиплячих гадюк, то й серце, холоне. Чи не краще продовжовувати розпочаті твори? За кордоном я багато читав, бачив і думав. Тепер хочеться писать. Навіщо себе мучити, коли так легко забути про всіх своїх клеветників і всією душею віддатись своєму ділу. Я не можу не почувати, яка атмосфера оточує мене, і це отруїть для мене всі втіхи, що випадково припадуть на мою долю.

—    Життя, — пише далі Куліш у тому ж таки листі, — й без того коротке. Навіщо ж псувати його прикростями, яких можна уникну- тт Та й що я привезу Вам, окрім серця, що нудьгує? Навіщо нам бачитись? Яку радість я винесу з побачення? Наперед знаю, що внас­лідок лишиться один сум. Чи не краще жити в тому світі, куди не мають приступу люди з прокаженими язиками? Уже від одного цього листа мені стає боляче. Що ж було б, коли б я поїхав у Черні­гів? Може, я зречусь взагалі України.

Отже, проголошується зречення людей, коханої жінки, України. Куліш стверджує свою ізольованість, свою відокремленість. Він не може перемогти свого нахилу тікати від людей.

«Цією рисою (відчуженість від людей) зручно пояснити всі помил­ки й непевні вчинки Кулішеві, починаючи з його особистих стосунків до людей-приятелів, як Шевченко, Костомаров і інші, та людей коханих, як Марко Вовчок, і кінчаючи актами громадської ваги — отією службою в Польщі на обрусительній роботі, перекінчицтвом, суцільною апостазі- єю, борсанням у непримиренних суперечностях, вічною позицією між Сціллою й Харібдою, що отруїла йому життя й зробила з його, кінець- кінцем, мученика, а разом і цілком анти громадську людину».[7]

Куліш рвав із Глібовою через інстинктивне відчуження від людей, через відлюдкуватість своєї вдачі.[8]

І в тому ж листі з 29/1V Куліш писав Глібовій:

—   Не нарікайте на мене. Мені так краще [не їхати]. Навіщо ж, задля уявлених радощів (насправді їх зовсім нема) пускаться на безсум­нівні важкі страждання? Вам буде боляче читати цього листа, але коли

б            я приїхав, то бачити мене було б ще болючіше. Я зовсім не гідний для громадського життя. Мені залишається тільки самота й праця.

—  Коли я й поїду куди, то хіба в такі місця, де мене зовсім не зна­ють, і то лише на те, щоб бачити смиренну природу українську і стріватись із різними простонародніми особами; але певніше, що я віддамся уперто праці місяців на два й поїду в Петербург для інших праць. Пишіть до мене прямо на моє ім’я в Полтаву, і тільки. Ваше становище мене цікавить. Сумно, а хочеться знати й найсумніше.

Справді, чи варто нервуватись, турбуватись, коли кохання надто ілюзорне почуття, коли радість кохання є тільки уявлена радість — та чи й є вона взагалі?

7

Роман із Глібовою кінчався. З року 1862 ми маємо тільки два листи: з 6 березня та 6 квітня.

Відчуженість від людей відіграла тут головну роль. Праці й твор­чості віддано перевагу над коханням, обов’язкові й примусові над особистим почуттям.

—   Спасибі, — писав Куліш до Глібової 6 березня р. 1862, — що готові бути й далеким моїм другом, коли не можна бути близьким, бо й справді не можна. Цю істину Ви довели на станції за Ніженом. Ви слухались доброго почуття, забувши про всі мрії, основані на одній згазі якогось невизначеного щастя. Лист Ваш для мене доро­гий, але він більше стосується до Вас, ніж до мене. Уява Ваша збері­гає який-небудь щасливий момент і поширює його на все моє життя, а життя моє найсуворіше, далеке від того, чим Ви його уяв­ляєте. Уже давно нема в мене тих очей, що уявляються Вам за згад­кою чимсь особливим.

—  Я міг, — пише Куліш далі, — подивитись на Вас молодим, мрій­ним поглядом Але з того часу прожив я сто років, і все передо мною затьмарилося, все, про що в захопленні мріє молодість. Шукаю одного: спокою для своїх праць.

Отже, роман із Глібовою — то справді був для Куліша в його житті останній промінь, останнє почуття.

У червні року 1860 Куліш із Глібовою прожили разом декілька щасливих і безтурботних місяців. Куліш почув себе щасливим коханцем

—   Ще раз і вже в останній раз.

Але це був тільки один момент, і Куліш із гірким сумом впевняє кохану жінку, що вона помиляється, коли хвилинне щастя вона поши­рює на все життя його. Глібова помилялась. Куліш мав рацію: життя його було суворе, віддане творчій мрії: себе ствердити в відродженій нації, в визволеному народі українському.

Як не дивно, але Куліш, людина упертої зосереджености, егоцен­тричної самоскерованости, винятковий егоїст, людина виразних анти­громадських тенденцій, самолюбний, гоноровитий, мстивий, в якого скрізь і завжди випинається оте безмірне «я», викохане холодною вдачею та егоцентричною натурою на ґрунті доморобного аристо­кратизму, — він особистим життям не жив. Особисте життя своє він приніс в офіру праці, творчій мрії, служінню громаді.

Обов’язок перед суспільством, служба громаді — найвище в світі… Жінку він зраджує задля обов’язку перед суспільством

Хутірський затишок, самотня пасіка, десь у глухому гаю або ж степовому безлюдді, бджоли, вулики, курінь і він сам — ось його теперішній життьовий ідеал.

—  Хто мене розуміє й кохає — а таких майже нема — той повинен довідуватись про мене, як про старого пасічника, що охолов до хвилю­вання родинних інтересів і тільки святами одвідує майже чужих для нього родичів, за браком кращих друзів — довідуватись і тільки. «Ще старий жив. Топчеться собі по пасіці; не займайте його, нехай доживає віку та Божу бджолу розводить».

—    Так і про мене, — додає з легким меланхолійним сумом Куліш, — кожна добра душа повинна казати: але таких душ я знаю надто мало. Моє життя повинно бути присвячено спокійним прац­ям, що відповідають завданню, яке я сам поставив перед собою. Я повинен відокремлюватись од кожного гуртка, де надто галасують, од кожної зустрічі, з якою зв’язані важкі вражіння. Так я і роблю. Хто до мене близький, тих я не відштовхую від себе, але даю собі право піти від них геть, коли мені здумається, в кожну хвилину і навіть, бувши в їх товаристві, відмежовувати себе мовчанкою, як глухою стіною.

—  Самотній працівник, — як казав про себе Куліш.

Самоту й працю, парнаську замкненість у вежі зі слонової кости проповідує для себе Куліш: глуху замкненість, чернече «отшельниче­ство», аскетичну келійність, куткову відгородженість.

Це він і такий він… Глібова глибоко помилилась, коли вона його уяв­ляла іншим

—  Чи того Ви в мені шукали? — запитує її’ Куліш. — Усе життя скла­дається з помилок і захоплення примарами. Я, — стверджує Куліш про себе, — користаюсь знанням життя настільки, щоб не віддаватись мріям ігро щастя поза самим собою.

—   Добре розуміти речі, чесно почувати й бажати людям користи, нічого від них за те не вимагаючи, — ось єдине щастя. Усе інше на мить, а після солодкої миті — душевна порожнеча й нудьга! — таке Кулі- шеве credo.

З байдужістю, за якою почувається надмірна втома від життя, він каже:

—   Усі місцевості для мене майже рівні, де єсть дерева; усі люди майже однакові, де є затишна кімната.

І Куліш кінчає цього листа з 6 березня року 1862 припискою:

—    Пробуду тут [тобто в Петербурзі] ще до травня, а на початку травня гадаю поїхати в Полтаву… Не забувайте за мене; пишіть до мене. Залишіться назавжди моїм другом, незважаючи на час і про­сторінь. Щодо мене, то я через свою натуру не можу бути до Вас іншим, як я був досі. Що мене утримувало від подорожі до Черніго­ва, то й утримує. Небажання зустрічатись із людьми, які в вічі одні, а за очі інші. Таких людей багато і в Полтаві; але там у мене є приту­лок ні для кого не приступний. Там у мене книжки й папери; там я можу спокійно працювати й дихати прохолодою дерев. При тому ж у Полтаві національний елемент процвітає. Любов’ю до рідної мови Полтава супроти Чернігова — Атени. Словом, окрім Полтави, нема куди мені їхати для спокійної праці, а для мене треба бути якомога спокійним при літературних вправах.

З 6 квітня р. 1862 маємо останнього листа до Глібової. Тематика цього листа — звичайна: отеє хитання між гворчіспо й коханням, що є таке типове для Куліша

Куліш писав:

—   Нічого не може бути привабливіше від тих стосунків, в яких ми тепер перебуваємо. Бачившись так часто, протягом двох тижнів, ми подали привід для найбезглуздіших розмов. Усе перешкоджає нам бути ближче, а коли б і не було зовнішніх перешкод, то одна любов моя до самотньої пратті вічно б нас розлучала

До того ж — у неї є обов’язок перед чоловіком; у нього перед дру­жиною.

—   Од життя я не того вимагаю, чого Ви; та навіщо входити в цей предмет, коли я повинен був зважити Ваш обов’язок, глибоко Вами осві- домлений, до людини, без Вас безпомічної.

Згадуючи початок їхнього кохання, Куліш додає:

—■ Коли я тоді, бувши під недавнім очаруванням, так твердо поко­рився своїй долі, то можете гадати, що сталося з моєю рішучістю, коли ніщо не перешкоджало мені міркувати тверезо про моє й Ваше стано­вище. У мене теж є обов’язки, од яких не можуть звільнити мене жодні прикрості; у мене є спомини, святі для мене, — їх не можна забути, не можна перестати поважати. Ось чому й гроші, й послуги я пропоную так само старому моєму другу, як і з Вашого боку Вашому. Особисто я залишаюсь вільним в своїх душевних справах. Нікому до них немає діла.

І знов повторена думка про самоту, про обов’язок самоти і про літературну працю, що їй самій він відданий.

—  Я сам і вічно буду сам Краща сторона моєї істоти належить літе­ратурі, як способові благочинно впливати на суспільство. До цього часу я мало зробив і, може, зроблю мало; але я знаю, що це мале після моєї смерти призведе до великого.

У травні Куліш збирався їхати до Полтави, але до Чернігова їхати не збирався. Кохання скінчено. Він нездібний кохати.

—   Пишіть мені про себе. Я повідомлятиму Вас про себе. Може, колись і побачимось, та для чого? Нам важко бачитись, тобто мені, попри всю зовнішню холодність мою. Усе, що почувалось і говорилось, залишило в мені найважкіші сліди. Якось то воно вийшло гидко [«безо­бразно»], зовсім не схоже ані на Вас, ані на мене, тому що все навколо зроблено гидко, і найкращі душевні рухи мимоволі набувають безглуз­дих форм Одно слово я бажав би, щоб цього ніколи не було й викупив би важкі почуття найрадіснішими й поетичними хвилинами.

—  Сумно мені, — кінчає Куліш цього свого останнього, прощально­го листа, — сумно мені, що Ви страждаєте. А я вже кінчив період гос­трих болей і почуваю тільки глухі. Багато, багато і без того в мене гірко- сти на душі. Одна енергія діяльносте підтримує мене.

Підбиваючи підсумки своїм взаєминам з Милорадовичівною, Куліш казав про біль і сором.

Гидко й важко йому, коли він згадує про свій роман з Глібовою.

Не вмів любити й не любив любови Куліш…



[1]  Листи Куліша до Глібової опубліковано: 1) Ів. К-й. До життєпису П. Куліша// Червоний шлях. — 1924. — Кн. 8—9. — С. 268—285; 2) Микола Левченко. До листування П. О. Куліша з П. Ф. Глібовою//Записки Іст. філ. відділу ВУАН. — 1927. — Кн. X. — С. 293-298.

[2]  «Я украинскою одежею люблю дразнить панов; они в хорошем и ясном отношении к миру, потому во всем, — и в штанах, и в юбках подозревают и ругаются, яко чистым и непорочным. Подобное положение душевных стихий очень, очень забавно и заман­чиво. Нельзя, чтобы не шутить над сим благодатным покоем… Вот и завяжешь узелок какой, или через плечо ленточку белую, или шнурочком обложишь казакин, или чер­ненький перстенек наденешь — и давай удить приятное доверие отцов отечества, и тешиться их зорким и милым вниманием к сим ребяческим и детским побрякуш­кам». Архів С. Д. Носа (Етнограф, комісія Укр. Академії наук). — Зш. 14 і 32; Білий В. Судова справа Носа. — Зап. іст. від. УАН. — Кн. IX. — 1925.

[3] Чернігівський купець.

[4]  Пор. у листі до Глібової з 5/ХІ—1861: «Різні відомі Валі події перешкоджали їй [любові] до того часу, поки призвели мою душу в те становище, яке висловлено в першому листі після нашої розлуки на поштовій станірї».

[5] На Глібову Куліш справив вражіння «капризної» людини, що ні з чого не буває задо­волена На відповідь Куліш заперечував твердження Глібовоі про свою вередливість, але почуття «святого незадоволення» він проголошує як принцип і правило ставлен­ня до життя й людей.

12 жовтня 1860 він писав Глібовій:

—       Навіщо це Ви називаєте мене примхливим? Справді, не те, зовсім не те. Я вічно шукаю свого ідеалу в усьому, що бачу й чую. Хіба це примха — не бути нічим задово­леним, що не підходить під ідеал?

[6] Без синтезу. — С. 14.

[7] Без синтезу. — С. 14.

***’ Порів., що писав Куліш до Глібової в листі з З/VII — 1861 з Генуї:

—            Як розповісти Вам, як дать Вам зрозуміти, скільки болючого захопив я з собою з торішньої подорожі на Батьківщину! Ви сами пишете, що про мене з усіх боків чуєте лише погане. І злодієві прикро знати, що люди його суворо засуджують; як же людині, яку катують за великодушні її душевні рухи, що їх розуміють по-лакейськи? Не вийти ж мені на площу і не читати про свої діла й наміри публічних лекцій? Та й публічні лекції такого роду небагато здібні зробити.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.