Дудик П. С. Стилістика української мови

Фонетичні засоби стилістики

Об’єктом фонетичної стилістики слугують функції фонетичних засобів мовлення, передусім фун­кції фонем в усіх можливих і нормативних поєднаннях їх у словах, а також наголошування слів.

Фонема — найменша мовна й мовленнєва одиниця, яка ні окре­мо, ні в слові чи реченні не має лексичного значення і, отже, окре­мої самодостатньої комунікативності.

Вимовлена у слові фонема виконує тільки словофор- муючу функцію і нічого не називає. Лексема Україна утворилася внаслідок всенародно усталеного порядку розміщення кожної з восьми фонем; навіть без однієї з них слово зруйнується, виявиться втраченим як окрема лексема з тільки їй властивою семантикою. Значення цього слова сприймається тільки сукупно, тобто внаслі­док усталеного в мові поєднання всіх його фонем. Однак, будучи використаною синтаксично, фонема стає словом — реченням, набуваючи певної комунікативної (спілку- вальної) функції. Словом-реченням А (чи А!, А? та ін.) виражається певний стан мовця — переважно більш чи менш емоційний.

Фонема — це один з основних звуків мови, явище од­ночасно і фізіологічне (анатомо-фізіологічне), бо утворю­ється й вимовляється мовними органами людини, і яви­ще акустичне (сприймається на слух), і смислорозрізню- вальне (базар і Назар) або форморозрізнювальне (рука —

Н. в. одн. і руку — Зн. в. одн.), або смисло- і форморозріз­нювальне одночасно: подяка студента (студент дякує) і подяка студенту (студентові дякують).

У шкільному курсі мови прийнято вживати лише тер­мін «звук мови» («мовний звук»), а в науковій галузі і ву­зівському викладанні використовують два терміни — «звук мови» і «фонема». Мовний звук становить кон­кретну реалізацію певної фонеми. Якщо, наприклад, фо­нему [а] впродовж якогось відрізка часу вимовити 100 ра­зів, то вона щоразу виявиться реалізованою в окремому і дуже близькому до всіх інших звукові. В такий спосіб з’явиться 100 звукових реалізацій тієї самої фонеми [а] або стільки ж варіантів цієї фонеми. Абсолютно однаково не можна вимовити одну й ту саму фонему навіть двічі: у вимові обов’язково з’являється якийсь інший відтінок, який не завжди вловлюється на слух.

Завдання стилістики у вивченні фонемного складу мови різноманітні і стосуються багатьох, нерідко актив­них, фонетичних процесів, які регулярно, але неодна­ково простежуються в усіх стилях мови, особливо в художньому. Найповнішим, компактним і науково вмо­тивованим є розгляд фонетичної стилістики в окремому розділі «Стилістика» (1973) п’ятитомного академічного видання «Сучасна українська літературна мова».

Традиційно явища української фонетичної стилісти­ки розглядаються за вже досить усталеною схемою: час­тотне вживання фонем у текстах; звукові повтори, їх різновиди, функції; рима; звуковідтворення, звукона­слідування.

  1. Частотне вживання фонем у текстах різних стилів мови. Такий аналіз мовних явищ ще називають кіль- к і сни м , або математичним. Його методичне під­ґрунтя становлять підрахунки певних складових мови — фонем, морфем, різнофункціональних слів (чи деяких їх форм у певному тексті), членів речення, словосполучень, речень певного різновиду та ін. Внаслідок проведених досліджень (С. Перебийніс, І. Чередниченко, В. Коптілов та ін.) уже встановлено, що, зокрема, в науково-популяр­них і газетних текстах частіше, ніж у текстах художніх, уживаються багатоскладові слова. Цілком доречно вести мову і про кількісний вияв найменших за обсягом мов­них одиниць, тобто фонем. У драматичних текстах низь­ку частотність мають сонорні приголосні; в поетичних текстах середню частотність мають м’які приголосні, а голосні — низьку. Добір слів із певним фонетичним складом у поезії коригується потребою дотримання пев­ного ритму, рими, ритміки, яких набагато менше в про­зі. Кількість вияву голосних (табл. 1) і приголосних (табл. 2) фонем у поезії можна простежити на прикладі окремих текстів сучасного українського поета Володи­мира Забаштанського.

Таблиця 1

     

Голосні фонеми

 

Назва твору

а

0

У

е

і

и

Усього

фонем

«Балада

зустрічі»

142

113

69

73

84

92

573

«Скресла

мода»

68

54

38

38

65

38

301

«Ціна»

57

44

22

22

33

20

198

Усього

фонем

267

211

129

133

182

150

1072

Отже, найчастотнішою в аналізованих текстах є го­лосна фонема [а] — 267 уживань, що становить 25% усі­єї кількості голосних звуків. Фонема [о] вживається трохи рідше — 211 разів (19%); фонема [і] — 182 (17%),

Таблиця 2

Назва твору

Приголосні фонеми

Сонорні

Глухі

Дзвінкі

Усього

фонем

«Балада

зустрічі»

347

341

127

815

«Скресла

мода»

195

137

87

419

«Ціна»

120

102

46

268

Усього

фонем

662

580

260

1502

а фонема [и] використана в тексті 150 разів. Майже од­наковою виявилась кількість фонем [е] і [у] — відпо­відно 133 і 129 уживань. Стилістичне значення роз­глянутих фонетичних явищ полягає в тому, що неодна­ковим кількісним виявом голосних фонем створюється помітний фоностилістичний ефект, своєрідне звучан­ня поетичних рядків. Наприклад, фігура асонансу (лат. assono — відгукуюсь), яка досягається повтором фонеми [а], зумовлює й відповідну («акаючу») мелоди­ку поетичного слова: Аркуші паперу найновіші, наче простирадла у палаті; Так безжально тесаком навід­маш…

Частотно переважають сонорні фонеми (порівняно з дзвінкими й глухими). Цим створюється ефект очевид­ної звучності поетичних рядків, їх внутрішньої потуж­ності, енергії. Фонемою [р] створюється така поетична фігура, як алітерація (лат. ad — до, при і littera — літе­ра): Звітрені… віспини град розсипав щедро по лиці; приголосні фонеми [р], [м] разом з голосною фонемою [о] чи [а] слугують одним із засобів побудови досить ви­разного зорового образу: Простягав мороз із тьмави лапу, волохату, з кігтями, важку, нагромадження, скупчення глухих, а серед них і глухого [ш] посилює ін­тимність почуттів ліричного героя, наприклад його ніжне ставлення до рідної домівки: Ти лише у шибочку шкрябни…

Дещо інше співвідношення фонем у художніх тек­стах Т. Шевченка («Заповіт»), М. Коцюбинського (ури­вок з повісті «Fata morgana»), JI. Костенко («Ще назва є…»). Це можна простежити в таблицях 3 і 4.

Таблиця З

Назва твору

Голосні фонеми

а

о

У

е

і

и

Усього

фонем

«Заповіт»

27

48

20

28

23

22

168

«Fata morgana» (уривок «Ідуть дощі…»)

46

34

24

26

37

24

191

«Ще назва є…»

ЗО

24

12

36

29

36

167

Усього фонем

103

106

56

90

89

82

526

 

Таблиця 4

Назва твору

Приголосні фонеми

Сонорні

Глухі

Дзвінкі

Усього

фонем

«Заповіт»

114

63

28

205

«Fata morgana» (уривок «Ідуть дощі…»)

124

91

44

259

«Ще назва є…»

99

96

36

231

Усього фонем

337

250

108

695

Неоднакові градації (лат. gradatio — поступове під­вищення, посилення), поєднання певних однотипних фонем у тексті, особливо поетичному, є одним із засобів наповнення тексту мовленнєвими барвами і позитивно впливає на його власне художні якості. Кількісний ви­яв різних фонем і створювані ними стилістичні нюанси властиві також прозовим творам, надають їм певної ху- дожцьо-мовленнєвої неповторності, індивідуальності.

^2.)Ввукові повтори, їх різновиди, функції. Фонетич­ної» и фонологічної стилістики ще не створено. Однак уже схарактеризовано (хоча й з немалою суперечністю, неузгодженістю поглядів) такі стилістичні процеси й фігури художньо-поетичного (переважно) мовлення, як повтори слів, звуків (рефрен, алітерація, асонанс, ана­фора, епіфора, рима, ритміка тощо), які найчастіше формуються неоднаковим співвідношенням голосних і приголосних фонем насамперед у поетичному тексті.

Повтор (повторення) мовних одиниць буває різнотипним, але зазвичай характеризує мовлен­ня поетичне і має назву рефрен (франц. refrain), або

 

приспів (у пісні) — слово або група слів, які вжива­ються в тексті по кілька разів:

А втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — трава забуяє вгору; а втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи —

Научать літати листя; а втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — повіє весняний вітер… (В. Підпалий).

Може повторюватися (рефренуватись) окремий звук у функції окремого неповнозначного слова. Цим також створюється певне стилістичне забарвлення художньо- поетичних рядків:

І — о диво! Трупи встали І очі розкрили,

І брат з братом обнялися І проговорили слово.

Слово тихої любові Навіки і віки!

І потекли в одно море Слов’янськії ріки! (Т. Шевченко).

Рефрен [і] в цих рядках міжстрофовий, фонетико- морфологічний; ним посилюється зміст і художньо- мовленнєва виразність поетичного висловлювання, емо­ційна глибинність і оригінальність Шевченкових слів.

Стилістичний прийом, створюваний рефреном, який полягає в повторенні тих самих звуків (як у рядках з по­чатковим І), слів (інколи й речень) на початку двох або кількох суміжних рядків, називають анафорою .

Трапляються анафоричні повтори службових слів навіть в одній віршованій строфі, в одній поетичній фразі (реченні):

Місто от-от згасне, завмре, навіки заніміє — без хліба, без води, без ласки дружньої (П. Тичина). Один з особливих повторів мовних одиниць пред­ставлений алітерацією — поетично-стилістичним прийомом добору слів, який полягає в повторенні одно­типних за певною ознакою приголосних звуків в одному чи кількох рядках:

Сліпучі тони — і дика воля!

Ой, хтось заплакав посеред поля.

Зловісна доля, жорстока доля

Здаля сміялась струнка тополя (П. Тичина).

У цих рядках зосереджено 13 носових звуків: 10 ра­зів ужито фонему [н], що значно посилює виразний ефект художнього твору і вплив його на читача.

Мовно-художній повтор однієї чи кількох голосних фонем у словах, розміщених поряд або з певним відда­ленням одна від одної, називають асонансом . Це співзвучність тільки наголошених голосних у рядку чи в строфі, тобто в кількох віршових рядках, пов’язаних між собою певною системою рим, інтонацією.

Асонанс (повторення голосних) і алітерація (повто­рення приголосних) здебільшого простежуються в пое­тичних рядках не окремо, а взаємопоєднано:

До причалу

Гондола чалить. Повні сонцем губи І згуби, і розгубленості (І. Драч).

Тричі повторюється у різних словах їх коренева час­тина губ: один і той самий голосний [у] (асонанс) і два однакові приголосні [г] та [б] (алітерація). Цим усі різ- нозначеннєві слова губи — згуби — розгубленості фоне­тично зближуються, створюється милозвучна тональ­ність сказаного.

Протилежним до анафори (за місцем розміщення слів, звуків) стилістичним прийомом є епіфора (грец. epiphora — перенесення, повторення) — повто­рення однакових звукосполучень, слів наприкінці вір­шованих рядків:

Шевченка вулиця зелена,

Нагадує його слова,

Що зійдуться землі племена —

Сім’я велика і нова (М. Рильський).

Епіфора властива і прозовим творам: Піднялися в повітрі весла, щоб одразу вискочила на хвилю, на лах- мату височенну хвилю (Ю. Яновський).

Подекуди анафора й епіфора однозначні й однозвуч­ні, становлять початок і завершення певного тексту, чим значною мірою акцентується смислова, синтаксич­на та інтонаційна єдність висловленого, його поетич­ність, емоційність (навіть якщо твір прозовий): Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмара­ми твого горя, щоб була блискавка і грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, го­вори (М. Коцюбинський).

Чим повніше й своєрідніше в поетичному та в інших різновидах мовлення виявляються такі засоби мовлен­нєвої образності й виразності, як повторення мовних одиниць на фонетичному, фонетико-морфемному чи фо- нетико-морфологічному рівнях (асонанс, алітерація, анафора та ін.), тим сила й функціональна дієвість ви­словленого стають вагомішими як семантично, так і за почуттєво-емоційною ознакою.

3. Рима. Римою називають один з елементів, оз­наку інтонації, співзвуччя кінцівок слів у віршованих рядках. Вона буває повною (держава — іржава) або час­тковою (можливе — важливе):

0   Боже мій, така мені печаль

1         самота моя така безмежна, нема вітчизни. Око обережно обмацує дорогу — між проваль (В. Стус).

У цих віршованих рядках дві рими: повна — печаль і проваль і часткова — безмежна й обережно. Рима є своєрідною версифікацією (ладом, способом) мовлення, надання йому в багатьох випадках певного іронічного чи навіть каламбурного звучання. Використання рими в поезії та в інших текстах — це завжди вияв неабиякої художньої майстерності. Стилістично вмотивованою римою можуть створюватись такі важливі якості мов­лення, передусім поетичного, як його естетика, барвис­тість, яскравість.

Поет зазвичай, мабуть, не розмірковує про риму як про одну з особливих поетичних структур, а лише природно, інтуїтивно прагне до евфонії (милозвучності) писаного:

Де цвітуть гвоздики в лісі —

Свіжовмивані, червоні, —

Вперше руки їх сплелися І зіткнулися долоні (М. Рильський).

У цій римі наявні наголошений [і] та в третьому ряд­ку — наголошений [и]: в лісі — сплелися (милозвуч­ність досить очевидна). Звичайно, поетична доверше­ність окремих рядків, строф досягається цілісно, зміс­том і граматичною формою всіх слів, а в їх системі — та­кож і позначеною римою.

4. Звуковідтворення, звуконаслідування. Ці явища своєрідні, фонетично суміжні, тісно пов’язані. Звуко­відтворення наявне тоді, коли текст (писаний чи усний) наповнений звуками певних об’єктів природи, криками тварин, птахів, шумами машин, механізмів тощо. Такі звуки передаються певними засобами мови, словами: Жене з гір бурелом, котить валуни, ріка глу­хо гуркоче, перемелюючи все в глибині на кам’яних сво­їх жорнах. Серед брудних пінявих бурунів пливе дерево зелене, гіллясте! Культурна розкотиста яблуня то ко­рінням, то кроною — разом з плодами — вигулькне з во­довороту, з масної нафти… Буруни підгрібають під себе буруни, вода сама в себе не потовплюється, цю ще тіль­ки проносить, а за нею знову з гуркотом летить жов­тий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тач­ками та возами, що йдуть перекидом, лиш колесами ви- мелькують з піняви… Вулики пливуть! Разом із своїм унікальним укладом, із своїми залитими сім’ями, з щіль­никами й нектарами квітучих гір і долин… (О. Гончар). У тексті наявне багатократне повторення різних звуко­сполучень зі звуком [р]: гір-бур-гур-жор-ред-руд-бурун- тур-кор-крон-бурун-гріб-бурун-прон-гур-чор-перек і зву- косполуки із [л]: вули-ливу-аль-лами-іль-ли. Цими ори­гінально яскравими, водночас і грізними звуковими засобами створюється художньо виразна картина пото­пу, стихії, яка всесильна, усе долає на своєму шляху.

Звуконаслідування — це відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спе­ціально дібраних звуків: За вербами, за туманом в озе­речці тривожилась птиця, плескалась риба, а за дорогою зовсім несподівано озвався лісовий жайворон: «Ли-ли-ли- ля, ю-ля» (М. Стельмах); Генерал не міг знайти слів, щоб сказати про почуття, кров вдарила йому в голову, аж вуха почервоніли. — Я йому… — Б-б-бах… — відповідно вибухом біля штабу — Дзя-а-ах! — задзвеніли шибки (С. Скляренко).

Фонетичними засобами стилістики суттєво форму­ється краса й комунікативна принадність художнього тексту, слів у ньому. Вони вагомо впливають на довер­шеність, поглиблення змісту висловлюваного. За умов стилістично вмотивованого використання фонетично різноманітні і, водночас, близькі між собою слова вияв­ляють свої функціональні можливості найповніше і найдоречніше.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.