Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

2. РІВНІ ГРАМАТИЧНИХ КАТЕГОРІЙ ДІЄСЛОВА

загрузка...
Підсистема категоріальних ознак дієслова детермінує його час­тиномовний статус і синтаксичну спеціалізованість. Синкатегорема- тична природа дієслова зумовлює нерівнорядність і неодноплогцинність власних лексичних і ГЗ. З одного боку, дієслову властивий 1) власне- лексичний (номінативний) і 2) пропозитивний концепти, з другого — воно характеризується 1) підсистемою частиномовних МК, які визна­чають його власне-морфологічну сутність, і 2) синтаксичною ядерні- стю речення. Остання функція пов’язана із прогнозуванням дієсло- вом-предикатом синтаксичних позицій і детермінацією способів їхтак- сонімічного і морфологічного оформлення (на цій підставі здійснюєть­ся диференціація його морфологічних і синтаксичних валентностей, пор. парадигму реципрокального значення з ядерним аналітико-семан- тико-деривативним компонентом, що включає дериватив -ся + флек- сію-форматив орудн. в., і напівпериферійним синтаксичним, лексич­ним та периферійним контекстуально-описовим компонентом — ре- ципрокальні значення є складниками полікомпонентної міжрівневої опосередковано морфологічної категорії валентності). Багатоаспектність виконуваних функцій зумовлює неоднозначність і неодноплощинність кваліфікації і класифікації дієслівних категорій, встановлення їх за­гальної кількості та особливостей реалізації, визначення загальної і часткової парадигми, виявлення специфіки взаємодії дієслівних кате­горій з іменними. Дієсловам властиві власне-дієслівні ознаки і влас­тивості інших універсально-мисленнєвих категорій — імен (пор.: інфінітив та ін.), що дає можливість розглядати їх не лише у предика- тивно-дієслівній парадигмі, а також і в парадигмі імені (пор. думку Д. І. Руденка про включення імен до «філософії предиката», «філо­софії егоцентричних слів» [Руденко 1990, с. 51-58 і далі]).

Підсистема ГКдієслова охоплює різні площини його функціонування і включає: 1) власне-морфологічні категорії; 2) дієслівно-предикатні ГК; 3) модально-предикатно-дієслівні ГК. Наведені множинності ГК дієслова ґрунтуються на широкому тлумаченні ГК, тобто під ГК підво­диться ряд однорідних і протиставлених одне одному експліцитних чи імпліцитних ГЗ і засобів їх вираження. Підсистема ГЗ дієслова чле­нується на власне-морфологічні, морфолого-семантичні (формально-се- мантичні), морфолого-синтаксичні, семантико-синтаксичні і семанти- ко-контекстуальні. Для підсистеми ГК дієслова істотним є розмежу­вання різного статусу ГК, їх нерівнорядності, оскільки нечіткість дефініції зумовлює віднесення до їх складу неоднотипних і неодно- ярусних явищ. Останнє визначає морфологічний підхід до аналізу ка­тегорії стану і категорії перехідності/неперехідності, що є виявами міжрівневої опосередковано морфологічної ГК валентності і співвідне­сені з лексичною деривацією (стан).

До складу МК дієслова належать лише ті, які визначають його ча­стиномовний статус, спрямовуючись на саме існування дієслова з його часовими вимірами, орієнтацією на реальність/ірреальність дії, орга­

 

184


Морфологія


нізацію предикативного зв’язку і є парадигматично закріпленими. Кож­на з МК неоднаковою мірою співвіднесена із специфікою дієслівної семантики, участю дієслова в структуруванні речення, тому й розме­жовують первинні і вторинні категорії. Останні виконують узгоджу- вальну функцію — визначають форму дієслова-присудка залежно від особливостей підмета щодо роду, числа, набуваючи інколи самостійності в результаті компресії. До первинних категорій належать вид, час, спосіб. Особливе місце посідає відображувальна МК особи дієслова, яка є центральною у взаємозалежному зв’язку координації, найпослі­довніше орієнтуючись на форму наз. в. і репрезентуючи площину ак­тивної взаємодії і взаємозумовленості категоріальних значень імені та дієслова. Наз. в. іменника щодо особи дієслова є синтагматично ви­щим і лише в інтенціональному плані прогнозується як семантично- інтерпретована форма суб’єкта [Кацнельсон 1988, с. 110].

У взаємно підпорядкованій координації визначальною категорією з боку дієслова виступає особа, що свідчить про її власне-синтаксичний статус. МК часу й особи принципово відрізняються в плані орієнтації на вихідну позицію актуалізації як точку відліку [Теория 1990, с. 7]: семантика особи спрямована на просторове вичленування суб’єкта-ад- ресата, встановлення його статусу у мовленнєвій комунікації, ГЗ часу орієнтовані на часову інтерпретацію співвіднесеної із суб’єктом преди­кативної ознаки.

Різноспрямованість МКдієсловауїх іманентно-мовній функції відоб­ражає їх нерівнорядність і неоднакову співвіднесеність із функціями дієслова. Будучи відображувальними категоріями, рід, число й особа дієслова є синтагматично зумовленими і лівобічно спрямованими, тоб­то задані інтенцією суб’єкта в наз. в. Відомий також погляд на окремі з названих категорій дієслова як на цілком самостійні та визначальні. Так, розглядаючи статус дієслівного числа, інколи стверджують його трансформацію в ряді випадків зі змінного в абсолютне. Це спостері­гається тоді, коли дієслова набувають ознак 8Іп§и1агіа іапіигд або ріигаїіа їапіит. Кваліфікація таких семантичних груп дієслів здійснюється на основі їх сполучуваності/несполучуваності з іменами — носіями суб’єктної семантики [Луценко 1991,с. 111-112]. Визначаючи дієслова типу зібратися, розійтися, з’їхатися, злетітися, збігтися, зійтися, розбігтися як ріигаїіа іапіит; кортіти, темніти, морозити, сніжи­ти, мрячіти, туманіти як 8Іп§и1агіа 1,апіит, слід констатувати, що такі лексеми, фіксуючи подію, не членують її на складові частини, а виражають цілісно, репрезентуючи перебіг дії в певний момент (пор.: [Кацнельсон 1972, с. 59]). Такі дієслова наближаються за своєю спе­цифікою до сукупних іменників, що становлять певний спосіб внутріш­нього структурування мовного буття з акцентацією цілісності об’єктів матеріальної дійсності в їх дискретності. Вони репрезентують функці- онально-відображувальну «приписуваність» до вузького референтно- таксонімічного класу імен-суб’єктів, аж до індивідуальних його пред­ставників, засвідчуючи системний характер існування категорії пред­метності, наявність в останніх різних, міцно пов’язаних один’з одним

 

Розліл IV. Формально-граматична і семантична корелятивність.


185


семантичних складників. Системний вияв предметності, її цілісність зумовлює те, що «саме протиставлення «об’єкта» і «процесу» («озна­ки») об’єктивне й універсальне — кожна мова здійснює його як проти­ставлення «імені» й «дієслова» в межах своєї власної системи, і завж­ди можна з переконаністю сказати, чи виступає щось у даній мові «іменем» чи «дієсловом», а отже, «об’єктом» чи «процесом» [Степанов, Здельман 1976, с. 83; див. також: Кубрякова 1978, с. 46; ліеггЬіска 1988, р. 355-356]).

Дієслівні лексеми відбивають особливості катетеризації предметності, її предикатний або непредикатний вияв, що послідовно реалізується у потенційних можливостях числового виміру предметності. Подібні явища репрезентують взаємодію двох протиставлених визначальних величин мови — імені та дієслова, водночас виявляючи «предметний» потенціал дієслова, що виражається в здатності дієслова актуалізува­ти в мисленнєвому образі як цілу ситуацію, пов’язану зі здійсненням дії, названої дієсловом, так і окремі значущі елементи ситуації. Кван­титативні виміри дієслова відбива’ють відповідний спектр предмет­ності, її осмислення (пор.: вияви предметності в різноструктурних і різнотипологічних мовах — функціональний, лексичний (лексикалі- зований), формальний (морфологізований, ширше — граматикалізо- ваний)).

Семантика особи є релевантною у семантичній структурі висловлення і становить один із істотних компонентів його орієнтаційного ядра. Характеризуючись власне-морфологічним і морфолого-синтаксичним вираженням, категорія особи дієслова своєю семантикою спрямована в структуру висловлення, тобто категорія особи належить до семан­тичної структури висловлення (пор.: [Комарек, Корженский 1978, с. 55-58, 62 і далі]), відбиваючи таким чином діалектичний зв’язок морфологічного та синтаксичного рівнів мови і відношення предикат — ного зв’язку до власне-синтаксичного й актуального рівнів речення. Останнє зумовлюється співприсутністю в особовому дієслові складників різних механізмів мови — синтагматичних морфем, які встановлю­ють контакт із підметом, і актуалізуючих морфем способу-часу, що відносять до дійсності все повідомлення і виражають його модальність [Общее 1972, с. 331]. Наз. в. підмета репрезентує синтагматичну вищість підмета через відсутність експонентів залежності, центральність при­судка зумовлюється наявністю в ньому актуалізаторів і семантико- граматичних гнізд, одним із заповнювачів яких є номінатив.

До семантичного ядра висловлення належить МК способу, що вира­жає модальність. Нерівнорядність МФ способу виявляється у функці- онально-семантичному плані. Кон’юнктив наближається до індикати­ва в плані номінації дії, що здійснюється за певних умов, імператив орієнтований на фіксацію мети здійснення дії. Індикатив і кон’юнк­тив співвідносяться з номінативним планом речення, імператив спря­мований на формування комунікативно-прагматичного аспекту ре­чення. Модальні лексеми-маркери та інші засоби вираження модаль­ності перетинаються з МК способу і співвідносяться з відповідними

 

186


Морфологія


МФ в плані репрезентованої семантики, відрізняючись відсутністю формальної закріпленості семантики і регулярності її вираження.

Спосіб є категорією з комунікативною спрямованістю і виступає засо­бом поєднання просторової та часової семантики, взаємодіючи з основни­ми аспектами предметності в площині просторового вичленовування об’єкта і суб’єкта мовлення і «відношення самого мовця до тих відно­шень, які він встановлює між словами» [Пешковский 1956, с. 88]. МК способу дієслова виражає семантику, застосуванням якої зв’язок дієслова- предиката і його аргументів визначається як реальний або потенційний (можливий, бажаний, необхідний) і характеристика пропозиції як ак­туальної чи віртуальної (див.: [Алисова 1971; Арутюнова 1976; Бондар­ко 1976; Грепл 1978; Гуревич 1979; Ермолаева 1977; Касевич, Храковский 1985, с. 119-127; Панфилов 1977; РоШег 1962; ШеггЬіска 1988]). Спосіб акумулює об’єктивні та суб’єктивні компоненти, перші з них виявляють­ся в індикативі. Системно-мовний центр темпорального дейксису відби­ває у дієслівних МФ об’єктивний момент мовлення як центру часо­вої орієнтації. У спектрі перетину способової і часової семантики мовець здійснює співвідношення часу дії до часу свого власного мовлення. Об’єктивний перебіг дії у позамовній дійсності репрезентує об’єктивний план МКчасу і способу, його послідовна інтерпретація з позицій суб’єктив­ного осмислення і кваліфікації мовцем утворює суб’єктивний компонент МК часу і способу. Останній є визначальним для їх структури.

Таким чином, у сфері власне-морфологічних і морфолого-синтак- сичних категорій наявні ГК, що головним своїм призначенням мають кваліфікацію дієслівної лексеми на віртуальному рівні (вид) і орієнту­ються на поняттєву площину лексеми; категорії, що співвідносяться з віртуально-пропозитивним рівнем (ГК валентності); і категорії, спря­мовані в актуальний план речення, становлячи центр семантичної площини висловлення. Головним призначенням останніх є суб’єкти- вно-інтерпретативна кваліфікація перебігу дії з орієнтацією на реа­лізацію ситуативно-комунікативних завдань.

Спектри актуалізаційних категорій відбивають їх орієнтаційну/не- орієнтаційну специфіку. Статус дієслівних форм часу визначається їх відношенням до дейктичного центру часу, особливостями об’єктиву- вання темпоральної інформації. Остання зумовлює первинне призна­чення МФ часу, які, співвідносячись, з одного боку, із системно-мов- ним дейктичним центром часу, з іншого — з об’єктивною темпораль- ністю, набувають різноманітних часових модифікацій. Закріплення об’єктивної інформації у формі слова свідчить про системно-мовний характер таких МК. Постійна ж залежність від суб’єктивного розмі­щення перебігу дії зумовлює суб’єктивну специфіку МК часу. Актуа- лізаційний план останньої визначається постійною співвіднесеністю з реальним часовим центром, щодо якого і здійснюється вживання форм часу. Водночас мовець оцінює висловлене, спеціалізованими засобами є форми способу.

загрузка...

Власне-дієслівні категорії пізнаються на морфологічному рівні в силу їх формального вираження і вміщеного в них когнітивного сми­

 

Розділ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 187


слу, їхня ієрархія та снгніфікатнвна денотатнвна співвіднесеність відби­ває: 1) корелятивність зі словом чи словоформою; 2) статус у мовлен- нєво-комунікативному акті; 3) залежність/незалежність від ЛЗ слова;

2)  участь у вираженні предикативних відношень; 5) особливості кількісного виміру ознаки; 6) задіяність у творенні похідних. Інтегрую­чись у реченні-висловленні, більшість власне-дієслівних категорій ста­новить його суб’єктивно-семантичний компонент, оскільки їх викори­стання пов’язане з особою мовця, його осмисленням специфіки відно­шень в об’єктивній дійсності.

Поряд із власне-дієслівними категоріями постають значення, го­ловними властивостями яких є встановлення кількості учасників дії, їх статусу та обставин перебігу дії. З ними пов’язане співвідношення первинних і вторинних функцій відмінкових форм, модифікація відно­шень у суб’єктно-об’єктній рамці речення. Ці значення співвідносять­ся із семантико-синтаксичною і власне-семантичною структурою ре­чення, пов’язані зі спеціалізацією дієслова як предиката і належать до предикатно-дієслівних. Пов’язаність ГЗ валентності зі структурою речення свідчить про їх пропозитивне спрямування. Звідси постає і лексикографічне тлумачення дієслова, що є похідним від його власно­го оточення і зумовлюється статусом синтагматичних сем у його струк­турі. Останні репрезентують валентні гнізда дієслівної лексеми. Дієслівна семантика є провідною у встановленні корелятивності влас­не- і невласне-відмінків, функціональної парадигми відмінкових форм, розвитку синонімії тощо. Остання істотно не впливає на системну про­позицію відмінкової форми, виступаючи вторинною. Функція МФ співвідноситься з іншою за радіальним принципом, де центр станов­лять МФ у їх первинних функціях, що безпосередньо корелюють із системними ГЗ. Статус відмінкової форми, її ядерність/периферійність/ напівпериферійність визначається перетином парадигматичних сем імен­ника і синтагматичних сем дієслова, участю відмінкової форми в реалі­зації субстанціональності в результаті заповнення синтагматичної семи дієслова. Валентність є дієслівно-предикатною категорією, оскільки її ГЗ визначають кількість учасників дії та їх статус, тобто детерміну­ють предикатне оточення.

Семантико-синтаксичні властивості дієслова безпосередньо співвідно­сяться з відмінковою парадигмою у всьому її обсязі. Акцентація пев­ної семантики в імені та її послідовне експонентне вирізнення так чи інакше пов’язане зі структурою речення, особливостями сполучуваності з дієсловом-предикатом. Розширення складу лексем-репрезентантів ліво­бічної валентності дієслова в результаті різноманітних метафоричних і метонімічних переосмислень зумовлює неодноплощинні семантичні нашарування в дієслові, трансформує речення із семантично елемен­тарного в семантично складне. Заповнення позиції лівобічного (пер­шого) аргумента предикатним словом свідчить про модифікацію син­тагматичних сем дієслова. Накладання абстрактної семантики (нерівно- рядної у своєму вияві: формально опредмечена/формально неопредме- чена дія, стан, властивість) імені і дієслова зумовлює актуалізацію

 

188


Морфологія


просторового значення перших, що формується в лексико-семантичній предметності ГЗ роду, спрямованого на виокремлення «предмета» із загального позамовного світу і встановлення системи його відношень. Супровідним є ущербно диференціююче ГЗ числа, яке, поєднуючись із родом у виокремленні «предмета», репрезентує його цілісність щодо рахованості, тобто перебуває поза лексико-семантичною предметністю. Відмінок імені є найменш ущербним, його парадигма виявляє числове протиставлення.

Актуалізація дієслова в плані локалізації здійснюється завдяки за­повненню його власних синтагматичних сем, у результаті чого обсяг дієслівної семантики співвідноситься з відповідним ситуативним ти­пом і актуалізується. Ущербність числової парадигми в абстрактних імен свідчить про їх нерахованість і активну участь у формально-гра- матичному оформленні предметності МК роду і відмінка. Дія завжди передбачає якусь зміну в часі, стан і якість мають стабільний характер, поєднання з дієслівною семантикою абстрактних імен ускладнює ва­лентність предиката, у реченні витворюються спектри валентностей, вершинною серед яких є валентність предиката. Семантико-синтак- сичні властивості дієслова у своєму комплексі становлять міжрівневу опосередковано морфологічну категорію валентності (пор. комплекс ва­лентних категорій у [Долинина 1989, с. 24-33]), ієрархічно багатопло- щинну і багатовимірну. З одного боку, за валентними потенціалами дієслова поділяються на одно-, дво-, три-, чотири-, п’яти- і шестива­лентні, що пов’язано з особливостями їх семантики і статусом синтаг­матичних сем у їх семній структурі, корелятивністю з предметними властивостями імен. З іншого боку, серед дієслівних лексем вирізня­ються рефлексиви, результативи, стативи, реципроки, активні і па­сивні слова, що в загальному плані пов’язані із витворенням нових лексем і співвідносяться з лексичною деривацією, пор.: Зачинити двері; Хлопець зачиняє двері — актив; Двері зачиняються хлопцем — пасив; Двері зачинені — результатив; Тимофій бере долото, злегка сокирою б’є по ньому —робить зарубки (Стельмах, 1962, т. 2, с. 34) — актив; Аж сюди чути, як посуд б’ється в помешканні заїжджими (Нечуй- Левицький, 1977, т. 2, с. 256) — пасив; Василь із Петром б’ються — реципрок; В шибку билась здорова муха (Коцюбинський, 1955, т. 1, с. 310) — рефлексив і т. ін. Отже, слід розрізняти семантико-синтак­сичну валентність дієслова-предиката, що не пов’язана з його дерива­ційними потенціалами, і семантико-синтаксичну валентність, яка відби­ває всі можливі словотвірні потенціали дієслова. У цьому плані своє­рідно виступає трансформація дієслівної валентності в іменну у девер- бативів, останні характеризуються модифікованою валентністю (ліво­бічний (перший) аргумент транспонується у правобічну позицію і по­сідає не перше місце), співвідносячись інколи з пасивними, резуль­тативними та іншими конструкціями. Похідна іменникова валентність пов’язана з морфологічною деривацією у відмінковій системі, пор.: Діти доглядають сад — > Сад доглядається дітьми — >Догляд саду дітьми; Школярі пишуть твір на вільну тему —> Твір на вільну тему пи-

 

Р оз діл IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 189


шетпься школярами —> Писання школярами твору на вільну тему тощо. Таким чином, валентність дієслова є міжрівневою семантико-слово- твірно-синтаксичною опосередковано морфологічною ГК проміжного типу, комплекс ГЗ якої визначає оточення дієслова-предиката. Семан- тико-синтаксичні властивості дієслова актуалізуються в результаті його співвіднесення з дійсністю, індивідуалізації, локалізації, кількісного визначення понятійного обсягу дієслова-предиката. Останній вимір ре­презентований ГЗ виду (в одній зі своїх площин вони передають кількіс­ну — внутрішньо-кількісну — характеристику процесу). Поряд із ча­совою локалізацією дії постає просторова (частково відбита у видовій семантиці, в основі якої знаходиться позиція мовця-діяча) і субстан­ціальна локалізація. Виступаючи зовнішньо актуалізованим, дієсло- во-предикат спрямоване на актуалізацію імен, відношення і влас­тивості яких воно виражає, заповнюючи власні семантичні гнізда. Таким чином, ГК валентності дієслова є опосередкованим засобом ак­туалізації імені через накладання синтагматичних сем імені поза суб’єктивною парадигмою речення, вона виступає визначальною при утворенні граматичної моделі речення.

Розрізнення структурних схем речення вихідним моментом має ти­пологію дієслів-предикатів, їх основні семантико-структурні власти­вості, пор. тлумачення мінімальної і розширеної структурної схеми речення, їх концептуальні положення, підґрунтям яких є семантична достатність/недостатність дієслова [Обгцее 1972, с. 259-343, розділ, написаний Н. Д. Арутюновою; Белошапкова 1981, с. 440-443; Грамма- ти’ка 1970, с. 107-110; Золотова 1973; Іваницька 1986; Ломтев 1969; Ломтев 1972; Шведова 1971]. Валентність є засобом локалізації дії, переведення віртуальної дії/стану в предикатно структуруючі.

При широкому підході до тлумачення дієслова є можливим виді­лення й аналіз різноманітних модифікованих типів дієслівної ва­лентності в плані її предикатно-структуруючої і пропозитивно відобра­жаючої специфіки. За особливостями репрезентації кількості пропози­цій розмежовуються віртуально одно- і поліпропозитивні дієслова. До останніх належать каузативні, результативні, реципрокальні лексе­ми. Щодо особливостей валентності в плані: 1) встановлення кількості учасників дії, їх статусу, обставин перебігу дії (з послідовним визна­ченням початкового і кінцевого пункту дії-руху); 2) визначення по- хідності/непохідності реченнєвої структури, зумовленої словотвірни­ми властивостями дієслова-предиката; 3) виявлення специфіки вира­ження учасників дії (імплікований чи експлікований об’єкт дії і т. ін.) дієслова поділяються на одно-, дво-, три-, чотири-, п’яти- і шестива­лентні, і серед них вирізняються окремі підгрупи лексем, що характе­ризуються реалізацією другого аргумента формою знах. в. (перехідність), згорнутою (редукованою) формою об’єкта (рефлексиви), імпліцитністю (нульове вираження) лівобічного (першого) аргумента (безособові, без­суб’єктні дієслова),» взаємозаміщенням суб’єкта <-> об’єкта, суб’єкта <-> інструмента (конверсовані лексеми) тощо. ГК валентності дієслова спря­мована на моделювання речення. Якраз у цьому і -полягає її грама-

 

190


Морфологія


тичність, оскільки встановлюються регулярні типи заповнення син­тагматичних сем дієслова, зумовлені його предикатною спеціалізова- ністю. До частиномовної детермінації лексем вони не мають прямого відношення, що свідчить про їх трансформаційну специфіку (похідні від дієслова зберігають активну валентність).

Актуалізаційні властивості дієслова пов’язані з особливостями суб’єктивної парадигми речення і спектром визначальних характери­стик останнього, які в плані відношення до дійсності диференціюють­ся на реальні та ірреальні структури. Ірреальна модальність вміщує цілий комплекс значень, серед яких вирізняються спонукальні, опта- тивні, прохібітивні, превентивні висловлення і структури проміжного типу (достовірності, можливості, необхідності і т. д. (див. [Теория 1990]). Поряд із цим розглядаються значення ствердження/заперечен­ня як такі, що також пов’язані з відбиттям наявності/відсутності об’єктивних зв’язків між предметами, ознаками, подіями, про які по­відомляється в реченні. Парадигма модальних значень охоплює різно­манітні засоби вираження: а) морфологічні (категорія способу дієсло­ва); б) лексичні (модальні дієслова, частки); в) просодичні (інтонація, пор. класифікацію речень із погляду їх комунікативної функції на розповідні, питальні, спонукальні й оптативні); г) контекстуальні (емо- ційно-експресивна і якісно-інтерпретативна оцінка репрезентується го­ловною частиною складнопідрядного речення, яка вміщує оцінний модус типу Мені здається). Центр модальності становлять МФ способу дієсло­ва, що закріплені за відповідним типом опозитивних значень модаль­ності.

Модальність речення — це актуалізація пропозиції в аспекті її ко­мунікативної визначеності і навантаженості. Ядро реальної модаль­ності утворюють форми презенсу, що представляють спостережувані факти із конкретним визначенням усіх учасників ситуації. У пара­дигмі актуалізації, яка полягає в локалізації дієслівної семантики і комунікативній інтерпретації валентності дієслова (пор. інформатив­ний та імперативний різновиди віртуальної валентності), вершинни­ми виступають форми теперішнього часу й імператива, позначаючи ситуації, «безпосередньо співположені із ситуацією мовлення» [Бон­дарко 1984, с. 125]. Останнє виявляє спільність спеціалізованості МФ презенса й імператива, що мотивується їх дейктичністю. Ознака дейк- тичності і розрізняє їх, оскільки імператив є подвійно дейктичним (дейктичний суб’єкт мовлення є вольовим «мотиватором» дії, дейк- тичний адресат — її гіпотетичним виконавцем [Теория 1990, с. 91]), час співвідноситься з позицією суб’єкта мовлення.

Імперативність визначається реальними умовами, у яких наявні причини, що каузують наказовий акт і очікуваний його появою резуль­тат, вони спрямовані на досягнення цього результату (пор.: Зачини двері —> Зачинені двері; Прибери кімнату -> Кімната прибрана; Вчи вірш напам’ять -> Вірш вивчено напам’ять). Це свідчить про те, що об’єктивні причини усвідомлюються мовцем і спрямовані на перетво­рення ірреальності в реальність, витворення нової ситуації на користь

 

РОЗДІЛ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 191


мовця, адресата, мовця й адресата тощо (див.: [Акимова 1988, с. 47- 80]). Підпорядкованість імперативної ситуації волевиявленню мовця зумовлює ядерність 2-ї особи як суб’єкта-виконавця, перетворювача ірреальності в реальність, через яку сприймається семантичне наван­таження 1-ї особи як суб’єкта волевиявлення. Семантика дії імпера­тивних форм обмежується презентно-футуральною перспективою, в одній зі своїх площин перетинаючись із функціональним навантажен­ням МФ майбутнього часу (Ходитиму-ходитиму до тебе колись, вже ж не обходитиму (Пчілка, 1991, с. 28)).

Спектри модальних значень речення-висловлення ґрунтуються на морфологічних* лексичних, просодичних, контекстуальних засобах, їх парадигма нерівнорядна. Так, семантика наказовості ґрунтується на МФ дієслівного імператива, контекстуальні реалізації якого зумовлю­ють різноманітні модифікації. На цьому ґрунті розрізняють основні і часткові значення МФ імператива [Теория 1990, с. 193-207], до яких прилягають усі інші засоби вираження семантики наказовості (інфінітив, майбутній час і т. ін.). МФ індикатива виступають засо­бом репрезентації семантики можливості (На його думку, моя нервність може стати ще більш на перешкоді операції, ніж анемія (Леся Україн­ка, 1956, т. 5, с. 225); Кульжан вміла і шити, і варити, і валяти повсть, і вишивати (Тулуб, 1964, с. 59)), необхідності (Степан про свій намір повідомляє Зосьиі, яка відразу ж ставить до відома своїх колег (Підмогильний, 1989, с. 131) — пор.: «повинна поставити до відома», «зобов’язана поставити до відома»), достовірності (обмежена вузьким колом лексем типу думати, вважати, здаватися: …їй [Марії Василівні] здавалось, що все на землі взагалі повинно завмерти… (Івчен- ко, 1990, с. 383)) і т. д. Кон’юнктив утворює ядро репрезентації опта- тивності, до нього прилягають імперативи, інфінітиви, що вживають­ся з модальними частками б, би. Парадигма модальних значень ви­словлення є ширшою від віртуально репрезентованих у формах спосо­бу, часу і виду протиставлень реальності/ ірреальності. Між останні­ми величинами існує цілий спектр перехідних (проміжних) стереотипів. Крім того, інформативний і волітивний тип висловлення зумовлюють неадекватність їх модальних відтінків, власний аспект суб’єктивної оцінки висловлюваного.

Категорія ствердження/заперечення не пов’язана з граматичною структурою речення, вона є автономною, про що свідчить потенціал її сполучуваності з будь-яким членом речення, який на комунікативному рівні є ремодомінантним. Синкатегорематична природа дієслова-пре- диката надає особливої значущості позиції заперечної частки при ньо­му: здійснюється заперечення всього змісту висловлення. Семантика ствердження/заперечення входить до макрокатегорії модальності і ре­презентує наявність/відсутність об’єктивних зв’язків між предмета­ми, ознаками, подіями, про які повідомляється в реченні. На ґрунті поєднання заперечної частки з МФ імператива вирізняють прохібітив- ний і превентивний тип наказовості. Заперечні структури є похідними і корелюють із реченнями, у яких виражається ствердження. Про-

 

192


Морфологія


хібітивні та превентивні речення охоплюють предикативні одиниці, у яких репрезентується «адресоване слухаючому волевиявлення мовця щодо невиконання дії» [Теория 1990, с. 211]. Перші обмежені вживан­ням імператива дієслів недок. в. із заперечною часткою не: Не спочи­вайте: ще не час! (Чумак, 1991, с. 115); Не озирайтесь, а то кільцями гада Жахне тобі у вічі чумний дим, І скам’янієш миттю Стовпом (Клен, 1991, с. 34); [Автор:] Не побивайсь так тяжко. Умоляю.Адже шумерська мова знов звучить (Герасимчук, 1990, с. 41); Не читай, моя донечко, Казки смутної ції, Не ридай, моя донечко, над голубою тру­ною. Не сумуй, моя донечко, Принц порятує її. Не бери, моя донечко, Яблучко це наливне, Не гризи його, донечко, Жадібно і соковито… (Матушек, 1991, с. 27); О не дивуй, о не дивуй мені — моє життя для тебе незбагненне (Стус, 1990, с. 98); Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь, рясні, Не губіть ви останньої слави (Олесь, 1990, с. 113); Дібровонька тоді, шумлячи, заголосила: «О зимо.’ Не лякай безрадісним кінцем! Не покривай мене холодним тим вінцем, Нехай моя пишає ще краса і сила!…» (Пчілка, 1991, с. 55). Превентивні речення охоплюють викори­стання імперативних форм дієслів док. в. із заперечною часткою не (див.: [Булнгина 1982; Теория 1990, с. 212-216; Храковский, Володин 1986; Во£из1аузкі 1973; Волизіаузкі 1981]), їх основним значенням є попередження, емоційне застереження (пор. прохібітивні речення ви­ражають заборону, репрезентують волевиявлення мовця щодо невико­нання певної дії: [Чураїха:] Не проклени, голубко, серце, доню, Бо, може ж, він не бачив кобзаря (Самійленко, 1990, с. 335); Не полюби багатого та гордого, бо мучитиме довіку (Українські прислів’я та приказки, 1976, с. 184). Превентивні конструкції в сучасній мові є менш поширеними, ніж прохібітивні, за умов контекстуальної можливості вживання і прохібітивних, і превентивних структур використовуться перші. Як свідчать спостереження, серед тисячі заперечних імператив­них конструкцій лише 45 складають превентивні речення. Прохібітив- не і превентивне значення імперативних форм зумовлюється видовою семантикою дієслів, що засвідчує співвіднесеність останньої з модус — ним компонентом речення.

Вершинною у частиномовній детермінації слів виступає МК часу, яка, з одного боку, є внутрішньочастиномовною, спрямовуючись на встановлення часової парадигми лексеми (за цією формальною озна­кою простежують особливості дієслова як окремої частини мови), з іншого, час є актуалізовано-орієнтаційно-інтерпретативною категорією з системно-мовним центром часового дейксису. МК часу є послідовно репрезентованою і послідовно корелятивною з облігаторним виявлен­ням ГЗ серед усіх власне-дієслівних форм. Закріпленість часової се­мантики за дієсловом виявляється також і в тому, що вона першою зазнає редукції при різноманітних напрямах і тенденціях деривації. Співположеність ГЗ особи з часовою парадигматикою визначає особ­ливості її функціонування на сучасному зрізі мовної системи. Специ­фіка формального вираження часу, типологія його форм виступає де- термінатором щодо диференціації особових форм у плані їх власного

 

Розліл IV. Формально-граматична і семантична корелятивність.


193


(формально вираженого), потенційно аналітичного представлення. Го­ловним фактором, який зумовлює ущербність особової парадигматики дієслова, поряд із власне- і невласне-часовими формами (за походжен­ням), є послідовна взаємодія особової семантики з дієслівною семою губ’єктності, що ядерне вираження має в імен. Витворення речення як номінативної одиниці (ця функція є визначальною для граматичної будови речення, самого граматичного ладу мови) детермінується взає- моспрямованістю суб’єктної семантики імені та дієслова, у якій пер­ша характеризується домінуванням предметності з її послідовним про­сторовим виокремленням, дієслівна суб’єктність виступає двоспрямо- МНОЮ. Один спектр її пов’язаний з еквіполентним протиставленням суб’єктності/безсуб’єктності та послідовним членуванням першого ком­понента залежно від його статусу в комунікативному акті спілкуван­ня, водночас дієслівна суб’єктність співвідноситься із часовою семанти­кою. У цій площині взаємодія семантики виокремленого імені з ква­ліфікацією його дії, стану, властивості є найбільш насиченою і пов- ною. Взаємоперетин семантики предметності, суб’єктності та часу ви­значає напрями актуалізації граматичної моделі речення.

Функціональна подвійність підмета і присудка полягає в тому, що їх позиції зумовлюються або структурою денотата (у центрі перебувають МК особи, відмінка і виду), або комунікативним завданням (час і спосіб, частково число). Сигніфікативний план синтаксичної семантики (відбиття денотативної ситуації в мові, способи її структуралізації) індукується формальними засобами, сигніфікативний центр речення утворюють МК відмінка й особи, відмінкова семантика змінюється в результаті зміни відмінкової форми. Комунікативна значущість відмінка визначається його позицією в синтагматичному ряду, акту­альним членуванням речення і особливостями акцентного виділення. Сигніфікативна центральність/периферійність відмінка запрограмована його формальними ознаками, які співвідносяться з основною функ­цією відмінка.

Домінування номінативного аспекту дієслівних речень детермінує вершинність МК особи і відмінка у взаємозалежній координації. З ними співположений вид дієслова, головним центром якого є спрямованість на просторову семантику імені. МК виду поєднує визначальні ознаки субстанціальності і предикативності. Підтвердженням цього виступає генезис окремих перфективних форм, що витворилися внаслідок при­єднання до них препозитивного прийменника-префікса, ядерним змістом якого було визначення місця у просторі (в-ь-ехать город -» вгехать в город (див.: [Луценко 1985, с. 67]).

Взаємодія просторової і часової семантики є багатоплощинною і багатовимірною, їх відтінки можуть поєднуватися в одному слові, що в умовах контексту актуалізує часову або просторову семантику. Так, в івриті простір і час «виражаються одними й тими самими прислівни­ками і прийменниками, основу обох уявлень становлять переважно дії… У цих випадках прислівники і прийменники виступають… віддієслівними іменниками» [Вотап 1965, 8. 130]. В українській мові

7 «Теорегона граматиа»

 

194


Морфологія


просторова семантика імені характеризується власне-понятійним ас­пектом, співвідносячись із дискретністю/недискретністю його кількості, її взаємодія на системно-мовному рівні спрямована на часову локаліза­цію, з одного боку, і на встановлення особливостей сприйняття іме­ні — з другого. Останній план відбитий у семантиці МК виду: утворен­ня перфектних співвідносних форм за допомогою прийменників- префіксів (прислівників, за О. О. Шахматовим) мало на меті встано­вити відношення дії до субстанції, що бере участь у її перебігу. Про­сторова семантика імені, що закладена в його екзистенції, є визна­чальною і зумовлює видозміну дієслівної процесуальності з послідов­ним втіленням просторової або часової оцінки дії, або відношення дії до її просторово-часового континууму у власній семантичній струк­турі. Прийменники пов’язані із семантикою дієслова, що спостерігаєть­ся у витворенні граматикалізованих (відійти від хати; підійти до друга; увійти у хату; перейти через вулицю), напівграматикалізова- них (зачекати товариша // зачекати на товариша; запитати про поїздку, про подругу // лише запитати подругу), неграматикалізова- них (пройти через село // пройти селом) структур. Перфектні форми спрямовані на вміщення просторової семантики у власній змістовій структурі та послідовну її взаємодію із просторовою семантикою імені, оцінку співвідношення перебігу дії і місцеперебування предмета. Ди­ференціація дієслівних лексем за ознакою внутрішньо-якісної оцінки перебігу дії щодо її завершеності/ незавершеності становить внутріш- ньочастиномовний план МК виду, спрямованість її грамем на відобра­ження ряду пропозицій демонструє її опосередкований структуруючий та інтерпретативний план, пов’язаний із внутрішньочастиномовним і орієнтований на функціонально-семантичну взаємодію із часом.

МК часу пов’язує з видом опосередкований структурно-інтерпрета- тивний план останньої та орієнтаційно-актуальний план способу дієсло­ва. Функціонально-семантичне поле модальності охоплює власне-па- радигму, яку утворюють синтетичні, синтетико-аналітичні форми сло­ва, і розширену парадигму, яка включає граматикалізовані і неграма- тикалізовані конструкції. За характером вираженої семантики МК способу дієслова є модально-предикатно-дієслівною, її фінітні форми засвідчують модальність предикації, тобто точку зору мовця на ре­альність зв’язку між носієм ознаки і ознакою, між якими він вста­новлює синтаксичне суб’єктивно-предикатне відношення. Категоріаль­ний клас МФ способу є великою парадигмою, щодо якої видо-часові форми індикатива утворюють малу парадигму. Особливістю модаль­них значень МФ способу є парадигматизація їхніх значень (пор.: зна­чення імператива — волітивність і поруч гіпотетичність). Структура МК способу формується: 1) типами інформації; 2) організацією мов­леннєвого комунікативного акту; 3) внутрішньокатегоріальними відно­шеннями МФ, що організуються протиставленням кожного способу індикативу. Опозиція індикатив/неіндикатив відбиває весь комплекс реченнєвих структур. Другий компонент членується на імператив і кон’юнктив, їх особливістю є відсутність семантики часу.

 

РОЗДІЛ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 195


Отже, до власне-морфологічних категорій дієслова з послідовною семантичною мотивованістю їх форм належать МК часу, виду, відоб- ішжувальні категорії особи, числа і роду. Утворюючи внутрішньокате- іоріальну специфіку дієслова, власне-морфологічні категорії співвідне­сені з його функціональною призначеністю. Твердження про словозмін- і ш і і і відображувальний статуси дієслівного числа справедливе лише в плані організації предикативного синтаксичного зв’язку, у плані ж кількісного виміру дії чи кількісного окреслення об’єкта дієслово м істить на рівні основи семантичну означеність числа: стукнути, крик­нути, свиснути // стукати, кричати, свистати (однократна і бага­тократна дія); з’єднати, розкидати, розпустити — збірність об’єкта дії. Вид дієслова часто вказує на збірність/сукупність суб’єкта дії (зїха- тися.розбігатися.розійтися, юрмитися, пересваритися, зійтися, пе­ремовлятися, битися, цілуватися). У дієслові закладений принцип паріативності семантичного окреслення суб’єкта-об’єкта на позначення його сукупності (форма мн., форма наз. в. одн. з орудн. в., кількісний числівник з іменником, однорідні члени, лексеми на позначення су­купності: З’єднались села в єдиному пориві державного влаштування України (Голос України. — 1991. — 12 грудня); З’єднали нарешті наше село з райцентром… (Молодь України. — 1987. — 14 вересня); Тося назбирала квітів і подалась до контори (Івченко, 1990, с. 626); Робіт­ники швидко наносили муки і збирались йти уже додому (Там само, <:. 638)). Кількісний вимір дії і МК числа дієслова взаємодіють, утво­рюючи кілька нерівнорядних площин (морфологічну, лексико-грама- тичну, дистрибутивну тощо (див.: [Чеснокова 1983, с. 82-89]). У подібній пзаємодїї виявляються особливості взаємоспрямованості семантики імені та дієслова в структурі речення. Власне-морфологічні категорії особи і нідмінка утворюють структурну основу речення, навколо них групу­ються всі інші значення, що особливо посилюють реченнєвий план у комунікації.

До дієслівно-предикатних ГКдієслова належить опосередковано мор­фологічна валентність, що головним завданням має диференціацію ар- гументних позицій лексеми, розрізнення валентно-зв’язаних і валент- по-незв’язаних відмінків, встановлення кількості учасників дії, їх ста­тусу та особливостей локалізації дії. Основу модально-предикатно- дієслівних ГК утворює МК способу, що у своїй парадигмі орієнтована на нідображення реальності/ірреальності дії, типу інформації речення- нисловлення, волютивної спрямованості/неспрямованості перебігу дії.

Підсистема ГКдієслова об’єднує в собі нерівнорядні і неодноярусні явища. Одні з них співвідносяться з формально-граматичною і семан- тико-синтаксичною організацією речення (особа + відмінок іменника), інші більшою мірою спрямовані на комунікативну актуалізацію речен­ня (спосіб, час), ще інші своїм завданням мають внутрішньочастиномов- ну диференціацію лексем з імплікуванням співвідношення з іменем, його статусом в об’єктивній дійсності (вид). Окрему групу являють собою значення, що складають семантико-синтаксичну структуру речен­ня, демонструючи його елементарну семантичну організацію і визнача­


7*

 

196

 

Морфологія

 

ючи місце відмінкової форми в загальній підсистемі відмінкових форм за функціональною спроможністю вираження значення субстанціональ­ності (ГК валентності). Це ще раз відбиває функціональне багатство дієслова, його пов’язаність із різними ярусами мовної системи.

.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.