Дудик П. С. Стилістика української мови

Стилістика розповідних, питальних і спонукальних речень

Основною, майже всеохоплюючою комунікативною мовною одиницею, синтаксичною домінантою спілку­вання є речення . До категоріальних, визначальних ознак речення належать: предикативність, модаль­ність, відносна закінченість змісту речення, його логіч­на сутність, структурно-синтаксична організованість, інтонаційна оформленість і комунікативність, стиліс­тична своєрідність. Комунікативною одиницею є і сло- ва-речення, або синтаксично нечленовані речення.

Поділ речень на розповідні, питальні і спонукальні зумовлений властивою їм своєрідною комунікативною функцією, метою висловленого в реченні і особливою реченнєвою інтонацією. Кожен з мовців, як правило, висловлюється цілеспрямовано, його усне й писемне мов­лення підпорядковане певній меті. Як слушно зауважу­вав О. Пєшковський, «якщо ми говоримо тільки для того, щоб повідомити свої думки іншому, то таке мов­лення можна назвати розповідним… Ми можемо спону­кати співрозмовника повідомити нам те, чого ми не знаємо, відповісти на наше запитання, — мовлення пи­тальне, і можемо спонукати його зробити саме те, що ми йому наказуємо або про що просимо, — мовлення спонукальне».

Основні комунікативні різновиди речень своєрідні й стилістично, що по-особливому виявляється в усіх структурно-синтаксичних групах таких речень. Розпо­відні, питальні і спонукальні речення бувають простими й складними, простими ускладненими, простими поши­реними й непоширеними, двоскладними й односкладни­ми, повними й неповними.

Розповідні речення. Стилістична своєрідність цих речень найбільше залежить від їх модальності — стверджувальної або заперечної (стверджувальні й за­перечні розповідні речення). Розповідні речення міс­тять розповідь про кого-небудь або про що-небудь. Во­ни становлять найуживаніший комунікативний, або функціональний, різновид речень, які найчастіше емо­ційно найбільш нейтральні. Ці речення містять інфор­мацію, повідомлення про кого-небудь, про певні події, факти, явища. Розповідними реченнями стверджуєть­ся або заперечується наявність чи відсутність якоїсь особи (осіб), предмета (предметів), їхньої ознаки, влас­тивості тощо: Тільки велика мета народжує великі ха­рактери (О. Довженко); Славен той, хто обріїв шукає (С. Крижанівський).

Стверджувальними і заперечними реченнями зде­більшого констатується наявність чи відсутність реаль­них (ірреальних) явійц або виражається застереження щодо їх можливості (неможливості). Це речення функ­ціонально вихідного типу. Дієслово-присудок у розпо­відних двоскладних реченнях або дієслівний головний член односкладного речення виражається різночасови­ми формами дійсного способу або дієсловом у формі на­казового чи умовного способу.

Для стилістики розповідних речень багато важить ти­пова для них розповідна інтонація, яка має замкнену структуру: початок, розгортання, завершення. Тон підви­щується на одному з членів речення, який внаслідок цього логічно, семантично виділяється, позначаючи найголовні­ше в повідомленні, і знижується наприкінці речення.

Кожен член речення (навіть кожне слово) в розповід­них (як і в питальних, спонукальних) реченнях може бути виділений логічним наголосом , яким акцен­тується увага мовців на тому слові в реченні, яке семан­тично й стилістично найважливіше за кожної окремої мовленнєвої ситуації. Внаслідок цього витворюються різ­ні функціонально-стилістичні варіанти речень, пор.: Ко­заки брали участь у багатьох походах на турків (О. Гон­чар): унаслідок почергового логічного виділення в цьому реченні кожного з повнозначних слів утворяться його різ­ні стилістичні варіанти: Козаки (а не хтось інший) бра­ли участь… і т. ін.

Питальні речення. Реченнями питальноїімо­дальності своєрідно виражається спонукання, адресова­не особі, від якої вимагають, щоб вона висловилась, пові­домила про те, що становить інтерес для самого мовця або його співрозмовника: Хто ви? Як ви зветесь? Як живе­те, по якій ступаєте путі? (М. Рильський); Галю! — каже, — сподівайся гостей… — Яких? (М. Старицький).

Суттєвим, навіть визначальним, засобом оформлен­ня питальних речень є питальна інтонація, яка може на­бувати найрізноманітніших варіацій і якою будь-яке розповідне речення можна перетворити на речення пи­тальне, пор.: Все небо було закрите хмарами (І. Нечуй- Левицький) і Все небо було закрите хмарами? Якщо в питальному реченні (як і в розповідному) по черзі інто­наційно виділяти кожне з повнозначних слів, то внаслі­док цього сформуються різні стилістичні (функціональ­ні) варіанти загалом тієї ж самої питальної синтаксичної конструкції, її різні синонімічні вияви, що вже належить до сфери актуального членування мовлення, пор.: Все небо було закрите хмарами?; Все небо було..?; Все небо було закрите..? Все небо було закрите хмарами? та ін.

За допомогою інтонації, а також спеціальних слів або словопорядку у питальному реченні мовець висловлює своє бажання про щось дізнатись від співрозмовника. Пи­тальні речення здебільшого характеризують не за грама­тичною будовою, а тільки за функцією.

Вже усталився поділ питальних речень на власнепд* дальні речення, або речення прямої питальностҐ(прямо піжкцьні речення), і на риторичні питальні речення.

Г1. рла.сне питІГЛЬ»нГ речення . Ними вислов- люється пряме запитання будь-кого до певної особи (осіб), запитання, яким спонукається той, кого запиту­ють, до негайної і, здебільшого, конкретної відповіді. Це найуживаніші в усіх стилях мови питальні конструкції, різнофункціональні, структурно найрізноманітніші, пе­редусім характерні для діалогів. Вони конструюються з метою спільного чи індивідуального осягнення знань: запитання одного (першого) співрозмовника передбачає реакцію-відповідь іншого (другого). В такий спосіб утво­рюється відносна змістова, структурна і функціональна цілісність із двох (і більше) діалогічних реплік. Власне питальні речення в структурі діалогу бувають грама­тично повними і, особливо часто, неповними: Де твоя шинель, сержанте? — спитав Черниш, скидаючи свою (О. Гончар); Ходімо разом! — гукають перші. — Куди? (Панас Мирний); Чи найнявся в економію? (М. Коцю­бинський); Невже не прийде? (Леся Українка); Чиєпо- між вас грамотні? (В. Минко).

Функціонально власне питальні речення поділяють на з’ясувальні і уточнювальні питальні конструкції.

У питально-з’ясувальних реченнях ви­никає потреба тоді, коли мовець хоче з’ясувати, дізна­тись від співрозмовника (співрозмовників) про ті факти дійсності, яких він не знає, щодо яких має сумнів. Не­одмінним засобом організації таких речень є питальні займенники (хто, що, який, чий, котрий, скільки) і прислівникові слова (де, куди, звідки, коли, доки, як, чо­му, чом, чого), які й позначають узагальнено те, що за- питувач-співрозмовник хоче з’ясувати: А хто їде з мо­лодих? (М. Коцюбинський); Що це з тобою сталося та­ке? — допитується Колісник (Панас Мирний); А ти що робиш ото на хаті? — гукнув голова на Лавріна (І. Не- чуй-Левицький); Який тип мелодики характерний для питальних речень без питальних слів і з питальними словами? (З підручника); А де ж це хазяїн? — мовив го­лосно (А. Головко); Де могили наших героїв, товаришів наших? (О. Довженко); Доки працюватимеш? Відколи почав? (В. Минко); Як ти тепер почуваєш себе?; Чом з нею не живеш у згоді? (М. Коцюбинський).

Своєрідний різновид питально-з’ясувальних речень становлять так звані альтернативні питальні речення: У хорі співатимуть юнаки чи дівчата?; Ви пишете вірші, повісті чи п’єси?; Він як відповідав: упевнено чи невпевнено? Питання в таких структурах передбачає альтернативну відповідь, тобто відповідь, яка допускає одну з двох або кількох можливих. Той, хто запитує, прагне дізнатись від співрозмовника, яке з перелічених слів відповідає реальному станові речей.

У питально — у точнюв альних реченнях мовець має потребу тоді, коли хоче, щоб співрозмов­ник лише підтвердив або заперечив зміст запитання. На таке запитання завжди можна відповісти тільки одно­слівним Так або Ні, пор.: Хіба мама буває в цей час до­ма? (А. Шиян) і Мама буває в цей час дома?; Чи сподо­балась вам наша річка? і Сподобалась вам наша річка? Також і структури складнопідрядного речення можуть мати значення уточнювальної прямої питальності: Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашім садочку? (М. Коцюбинський).

Окремим різновидом власне питальних речень є пе­репиту вальні речення: В шахи грали, — весело сказав Серьожа. — Грали? — суворо перепитала Ільєв- ська (О. Гончар). Це, як правило, граматично неповні діалогічні конструкції. Звичайно повторюється такий елемент попереднього висловлення, що не досить зрозу­мілий або неясно почутий співрозмовником, внаслідок чого й виникає потреба в його повторенні.

2. Питально-риторичні речення, або ре­чення непрямої питальності. Вони становлять значну за обсягом, специфічну за змістом, структурою і стилістичною функцією групу питальних речень. До пи­тальних речень їх зараховують умовно, тільки через властиву їм своєрідну питальну інтонацію і те, що функ­цію засобів граматичного оформлення цих конструкцій виконує питальний займенник або питальна частка: Хто з вас може перелічити обов’язки матері?; Хіба так людині жити?; А коли ж до праці привчатися, як не замолоду? (О. Гончар); Ну, як не цвісти калині моло­дій? (П. Тичина). З функціональної точки зору риторич­не запитання є не справжнім, бо мовець сам добре знає те, про що він запитує. Риторичне запитання — це приховане ствердження або заперечення: Чи словом зборкати орла? Чи правду кривді подолати? (М. Риль­ський), пор.: Словом не зборкати орла! Кривді правду не подолати! Через те що сутність питально-рито- ричних речень втілюється в специфічній питальній інтонації і що думка-судження в них виражається з особливою емоційністю, питально-риторичні речення широко представлені в багатьох творах художньої лі­тератури, в публіцистиці, виконують функцію сти­лістично яскравого засобу мовлення.

Отже, риторичні питальні речення комунікативно не зорієнтовані на одержання відповіді на те, про що ни­ми непрямо «запитується».

Спонукальні речення, або речення спо­нукальної модальності. Ними виражаються такі волевиявлення людини, які можна об’єднати поняттям- назвою «спонукання». Це вербальний (словесний) про­цес, яким хто-небудь когось спонукає до певної дії, вчинку, стану душі тощо. Різновиди і вияви спонукан­ня такі: наказ, вимога, заклик, побажання, просьба, запрошення, заборона, застереження, порада, умов­ляння, благання та ін. Звідси й функціональний поділ спонукальних речень на певні різновиди, або групи. Найпоширеніші з них: наказові (імперативні) речен­ня і такі, що виражають прохання, заклик, побажан­ня, благання, пораду та ін. (назви «прохальні», «зак­личні», «побажальні» речення видаються стилістично незграбними, хоч подекуди — і не без підстав — ужива- ютьсй, особливо в усному мовленні). Загальним же, ро­довим для всіх цих термінів слугує термін-назва спо­нукальні речення, яким позначають будь-яке сло­весно реалізоване спонукання: наказ, прохання, поба­жання тощо: Тікайте з дому, горить! — кричав Андрій (М. Коцюбинський); Води! — скрикнув смотритель. — Води!! (Панас Мирний); Гетьте, думи, ви, хмари осін­ні! (Леся Українка); Заспіваймо пісню щиру! (Т. Масен- ко); Міцно, браття, стиснім руки, обіймімось гаряче; вкупі рушим проти муки, що вражає боляче (П. Грабов- ський).

Власне спонукальність, до того ж нерідко найбіль­шої інтенсивності, активності, може також виражатися інфінітивом: Негайно очистити вози від усього сто­роннього. Викидати усе, що не може стріляти або ви­бухати. Натомість навантажуватись боєприпасами (О. Гончар).

Однією з визначальних (хоча й не власне граматич­них, синтаксичних) ознак спонукальних речень є ін­тонація, яка буває різнотипною, однак найчастіше на­казовою, прохальною, бажальною, закличною. Спо­нукальна інтонація може наближатись до питальної чи розповідної. Отже, інтонація — категоріально сут­тєва властивість як дієслівних, так і недієслівних спо­нукальних речень: Читайте тихо! Спокійно! Тихі­ше! і под.

Спонукання, розповідність і запитання — це кате­горії, які незмірно багаті на значеннєві та експресив­но-стилістичні, емоційні оцінки — спільні, схожі і взаємопроникні. Грані між спонукальними і розповід­ними реченнями можуть стиратись. Розповідним мов­ленням теж можна спонукати до дії, напр.: Приїхав мій знайомий — речення розповідне. На цю фразу можна і не зреагувати, і, зацікавившись повідомлен­ням, сприйняти його як непряме спонукання до дії, як непрямо спонукальний вислів. Зрештою, будь-яке роз­повідне чи питальне висловлення, яке так або інакше впливає на поведінку людини, може функціонально ос­мислюватись і сприйматись як речення спонукальне.

Окремий різновид спонукальних речень становлять бажальні речення — синтаксичні структури, якими мовець виражає своє бажання що-небудь зроби­ти, сказати, написати, осягнути: Хотіла б я піснею стати у цю хвилину ясну (Леся Українка); Погляну­ти б ще раз на синій Дніпро… (Леся Українка); Хоч би не запізнитись на роботу; Якби хоч війни не було; Як би то швидше розвиднилось! і под. Сказане в бажаль- них реченнях стосується особи мовця. Це типово роз­мовні синтаксичні конструкції, якими мовець вира­жає бажання, задоволення чи незадоволення, яке для нього є важливим, актуальним.

Отже, за метою висловлювання розрізняють розпо­відні, питальні і спонукальні речення. Будь-яке з них може бути окличним.

Окличні речення. Якщо розповідь, запитання чи спонукання виражається інтенсивно, з окресленою почуттєвістю, то речення з такою якістю набуває оклич­ної модальності, окличного стилістично-емоційного спрямування, стає окличним — розповідно-оклич­ним, питально-окличним або спонукально-окличним:

Се ти, мій чарівниченьку?! (Леся Українка); Де ж той світ?! І де та правда!? Горе! Горе! (Т. Шевченко).

Окличні речення виділяють за властивою реченням функціонально-стилістичною забарвленістю, яка реалі­зується ним з допомогою окличної інтонації. Вона є ос­новним засобом оформлення цих речень. Оклична інто­нація характеризується високим тоном, більшою сило­вою напругою голосу та іншими ознаками.

Додатковими засобами вираження емоційності, екс­пресивності можуть бути і деякі словесні засоби: вигуки (а, ага, ах, о, ох, ой, о леле, о нене, ой мамочко і под.), ви­гукові частки (ну й, що за та ін.), займенники та за­йменникові прислівники (який, такий, як, так і т. ін.):

О-ох! — з полегшенням зітхнув Макар Іванович (М. Ко­цюбинський); Тьху! Пек тобі! — крикнула в сінях Па­раска (І. Франко).

Отже, окличної модальності може набувати будь-який тип речення за метою висловлювання, якщо тільки йо­го вимовити емоційно, з очевидною експресією, вира­жаючи таким способом якесь домінуюче почуття — ра­дість, захоплення, подив, гнів, страх, переляк, відчай, гнів та ін. Пор.: Настала весна.; Настала весна? і різ- нофункціональні окличні речення Настала весна!; Настала весна?!; Настала весна!!; Настала весна?!! або: З хат вибігали дядьки… Хапали відра, лопати: — Де горить?!! — Що зчинилось?! — Бігом до волості! — Може, банда яка!.. (М. Потупейко).

Категорія: Дудик П. С. Стилістика української мови

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.