Дудик П. С. Стилістика української мови

Чистота мовлення

Чистота мовлення є його важливою комунікативно- стилістичною ознакою. Лексема «чистота» означає стан і властивість за значенням «чистий», напр.: М. Риль­ський високо цінував мовностилістичну майстерність творів літератури художнього реалізму, чистоту і яс­ність літературної мови (3 посібника). Слово «чистий» багатозначне. Одне з його значень стосується мови: яс­ний, правильний, чіткий (про мову, стиль, звуки тощо): В хату вступає жінка господаря, звертаючись до дітей чистою, неламаною мовою (М. Коцюбинський); позбав­лений шуму, хрипоти, призвуків (про голос, звуки, ди­хання та ін.): …співав дід тихим, але чистим і виразним голосом (І. Франко). Значення прикметника «чистий» до­повнюється такими синонімами, які застосовуються до найрізноманітніших об’єктів, частково й мови: незабруд­нений, незамазаний, свіжий, неношений, прозорий, не- каламутний, непомутнілий, яскравий, прибраний; ста­ранно, акуратно, майстерно виконаний; справжній.

Чистота мовлення як одна з його комунікативних ознак досягається тоді, коли мовлення нормативне і всі його елементи (фонетико-орфоепічні, лексичні, фразео­логічні, граматичні, стилістичні) є літературними. У цьому полягає власне мовленнєва чистота усного й пи­семного висловлювання. Крім лінгвістичних парамет­рів, ознак мовленнєвої чистоти, існують і такі якості мовлення, які зумовлюються позамовними чинниками, духовними прикметами людини, її розумово-почуттє­вим станом, вихованістю мовця. Мовлення повинно уз­годжуватися з нормами усталеної в конкретному колек­тиві моралі, тому вульгарна лайка, лихослів’я тощо є недопустимими ні в громадській сфері, ні в побуті.

Те, що прийнято називати чистотою мовлення, мож­на згрупувати за такими двома основними сферами і способами її вияву, як вимовна чистота і чистота лек­сична.

Вимовні (орфоепічні) ознаки чистоти мов­лення. Вони стосуються нормативної вимови окремо­го звука, всіх сполучень звуків (фонем) і наголошуван­ня слів. Недотримання фонетико-фонологічної й ак­центної чистоти мовлення простежується переважно серед мовців, для яких українська мова не є рідною. Однак і деякі українці вимовляють грунт замість ґрунт; шо замість що; морос, дуп замість мороз, дуб; константу вати, преспектива замість констатува­ти, перспектива; ненависть, директори^ читання, навчання замість ненависть, директори, читання, навчання тощо.

Л е к с и ч на чистота мовлення. В усному і пи­семному мовленні простежується порушення чистоти мовлення і на лексико-семантичному рівні. Це трапля­ється тоді, коли певне слово вживається з невластивим йому значенням (штучні засвоєння з російської мови тощо). Такі явища часто є порушенням логіки й точнос­ті мовлення, а на цій основі і його нормативності, пра­вильності: до цього слід прикласти зусиль (замість докласти); використати всі міри (докласти всіх сил, зусиль); виражено увагу до… (виявлено); кожен загорівся бажанням (перейнявся, пройнявся, сповнив­ся ); ми здійснили це з честю (виконали, реалізували); на заключення хочу сказати (наприкінці); В народі відносяться до Шевченка з виключною увагою (став­ляться… з особливою увагою); розгорнув талант ар­тиста (виявив, розкрив); здобув учену ступінь кан­дидата наук (учений ступінь); внутрішнє станови­ще держави (стан); добробут народу збільшується ( зростає ).

Чистота українського літературного мовлення зне­силюється, порушується і багатьма іншими огріхами, недоліками. Якщо, наприклад, прикметник якісний не входить до складу термінологічної назви (якісний аналіз хімічного складу речовини; якісні прикметни­ки), то замість нього слід вживати лексеми доброякіс­ний, високоякісний і под. (бо якість буває різною — і позитивною, і негативною): Праця кожного повинна бути доброякісною, високоякісною. Однак у побутово­му літературному мовленні прикметник якісний усе частіше вживається нестилістично (зокрема, в значенні високоякісний): Він завжди варив якісну сталь (С. Чор­нобривець).

Чистота українського мовлення часто порушується вживанням стилістично невмотивованих слів, зокрема русизмів, які перебувають поза межами обох літератур­них МО’В— української і російської: моє заключення за­мість мій висновок; учбовий заклад замість навчаль­ний заклад; галстук замість краватка і т. ін.

Обмеженим використанням сучасної української літературної мови в усних і писемних формах вияву, а також використанням ненормативних форм, якими порушується єдність стилю у викладі думки, послаб­люється увага слухачів (читачів) до сказаного чи напи­саного.

Отже, чистота мовлення найвразливіша на лексич­ному рівні. Йдеться передусім про стилістично невмоти- воване вживання таких шарів лексики, як територіаль­ні (місцеві) діалектизми, жаргонізми, сленгізми, прос­торічні слова, сполучення слів, арготизми.

Діалектизми (грец. с1іа1екк>8 — говір, наріччя). Це своєрідні мовні одиниці, які не належать до літера­турної мови: варіанти фонем, поєднання певних звуків, уживання слів з невластивим їм лексичним значенням; ненормативні форми слів, різні відхилення від літера­турної норми в побудові словосполучень, речень і екві­валентів речення.

Діалектизми вживаються переважно в художньому мовленні з певною стилістичною метою (для відтворен­ня місцевого колориту, мовної характеристики персо­нажів тощо): знебачки — несподівано, зненацька, пуля- рес — гаманець, варівко — ніяково, незручно і т. ін. (М. Коцюбинський).

Жаргонізми (франц. jargon, від галло-роман- ського gargone — базікання). Це специфічні слова чи вирази, характерні для певного жаргону, тобто різно­виду мовлення якоїсь соціальної чи професійної групи людей. З таких слів, лексем в українській мові форму­ється її жаргонна лексика. Більшість жаргоніз­мів належить до складу літературної мови і вживається з певних своєрідних комунікативних причин і потреб, відображаючи особливі мовленнєві уподобання, смаки небагатьох мовців. Поширеними (особливо серед моло­ді) є лексеми, які в минулому були характерні для мов­лення окремих верств населення (дворян, купців та ін.): вимагаю сатисфакції (викликаю на дуель), зроблю кілька візитів (відвідин знайомих, інших осіб), зроблю з обов’язку ввічливості цей реверанс (шанобливий ук­лін з присіданням) та ін.; без інтересу (без прибутку), неспроможний боржник, вилетіти в трубу, могорич і под. Багато жаргонізмів трапляється у мовленні сту­дентів: зрізатись (засипатись, плавати, прогоріти) на екзамені; хвіст (академічна заборгованість); мати шпору (шпаргалку); пара (двійка); кайф (задоволення) і под.

Наявність жаргонізмів не порушує нормативності й чистоти мовлення, якщо вони узгоджуються з нормами позитивної суспільної моралі і мовними нормами.

Лексика мови (а в ній певною мірою і жаргонізми) відтворює також особливий соціальний стан різних груп населення — за походженням, майновим забезпе­ченням, за статтю, належністю до певної релігії тощо. Це підтверджують, зокрема, слова О. Герцена: «Прос­той смертный носит рубашку, а барин — сорочку, один спит, а другой почивает, один пьет чай, а другой изво­лит его кушать». Іноді такі мовленнєві реалії неви­правдано називають «мовами»: дворянською, чолові­чою, жіночою, статевою, культовою тощо.

Отже, власне жаргонізми є частиною нормативної чи ненормативної, нелітературної мовної лексики, до якої вдаються мовці, об’єднані певною спільністю інте­ресів, занять, соціальним станом, професійною діяль­ністю тощо.

Близьким до жаргону є термін «сленг» (англ. slang — жаргон) як розмовний варіант професійного мовлення.

Сленгізми. Так називають жаргонні слова або ви­рази, характерні для мовлення людей певних професій або спеціальних прошарків. Ці слова, проникаючи в літе­ратурну мову, набувають помітного емоційно-експресив­ного забарвлення, напр.: башляти (платити гроші; за­робляти гроші), кльово (добре, чудово), крииіа (голова, мізки, здоровий глузд; зв’язки у владних і правоохорон­них структурах), лохотрон (безпрограшна лотерея, яку влаштовують шахраї на вулиці) та ін.

Просторічні слова. Це напівнормативні, неус- талені в літературній мові слова: читалка, роздягалка, тутечки, тамки, тамочки, осьдечки та ін. їх кількість у мові обмежена, і словниками літературної мови такі слова здебільшого не фіксуються. Термін «просторічні слова» використовують не всі. Так, у посібнику «Сучас­на українська літературна мова» його не розглядають, натомість коментують у посібнику « Сучасна українська літературна мова. Стилістика». До просторічних (роз­мовно-просторічних) мовних одиниць у ньому віднесено такі групи слів, як звиняйте (схоже на деформований русизм), злигатися, знюхатися, зачучвиритись, за- мандюритись, наклюватись, браток; лайливі слова і сполучення слів (фразеологізми): босяцюга, кодло, к чор­товій матері, бодай тобі кістка в горло і под. Однак це не зовсім умотивовано, оскільки просторіччями є зде­більшого напівнормативні мовні одиниці, які належать до проміжної частини лексики — між власне літератур­ною і діалектною.

Арготизми (франц. argot — жаргон, первісно — жебрацтво). Це слова, зрідка сполучення слів, до яких вдаються певні групи осіб злочинного світу. З усієї су­купності арготизмів певної мови формується її арго — лексика, яка властива мовленню тих, хто свідомо прагне зробити своє мовлення втаємниченим, отже, й незрозу­мілим для інших. Арготичне мовлення (арготична лек­сика) не може вважатись елементом всенародної літера­турної мови, становить тільки її своєрідне відгалужен­ня, витвір верств населення, які провадять антисуспіль- не життя і для прикриття своєї «професійної» діяльнос­ті вдаються до створеної ними говірки із специфічних, незрозумілих для сторонніх слів і висловів. Такий особ­ливий різновид мовлення формується із суміші літера­турних елементів і власне арготичних слів, зрідка особливих сполучень слів, рідномовних та іншомов­них (часто фонетично змінених, переінакшених), вжи­ваних з умовною, не властивою їм семантикою, напр.: балерина має значення відмикачка (певна форма гач­ка для відмикання замків); пахан (батько), паханша (мати); карточка (обличчя); буза (дурниця, безглуз­дя); стріла (козак); ракло (злодій); мандра (хліб); сі­но (тютюн); рубати (їсти); стріляти (випрошувати) тощо.

Немало арготизмів за походженням є іншомовними:

—  з латинської мови: сільва — маленькі дітки;

—  з французької: аманда — досить, адья — іди собі;

—  з польської мови: п’енці — гроші, кшеня — кишеня;

—  з циганської мови (через німецьку): блат — свій, марать — вбивати;

—  з тюркських мов: капчук — сто карбованців, ма- натка — спідниця, одяг, сара — гроші;

—   з давньоєврейської мови: шпира — нічна сторо­жа, хевра — злодійська зграя тощо.

З певною стилістичною метою (зокрема, для індиві­дуалізації персонажів) арготизми використовують у ху­дожньому мовленні: Що ви нам голову крутите: кічу ми проминули й топаємо на бан (І. Франко). Вжиті в цьому реченні арготизми зрозумілі не всім (кіча — тюр­ма, бан — вокзал); Зле чувати, пане начальнику. Тут у нас вчора кокорудза хотів нас вести до села (І. Фран­ко) — кокорудза в літературній мові має значення жан­дарм;

…Бугор та його підлабузники… влаштували новач­кові екзамен.

—  Урок як по-нашому буде?

Не знає Порфир, тільки плечима знизує. Самі йому й підказують.

—  Ходіння по муках!

Ну, це неважко запам’ятати. Йдемо далі…

—  Школяр на екзамені!?

Знов знизує плечима і знову чує.

—  Живий труп! (О. Гончар).

Умовні «мови», кожна з яких становить певну су­купність арготизмів, — це розмовно-мовленнєвий ци­нізм, безкультур’я, заперечення усталених людських ідеалів і цінностей; це не узгоджується з мовленнєвою чистотою, нормативністю.

Слід уникати в мовленні і вульгаризмів (лат. vul­garis — звичний, простий) — непристойних, низько­пробних, лайливих слів, які з моральних причин пере­бувають поза нормами літературної мови, напр.: пика (обличчя), морда (лице), здохнути (вмерти).

Мовленнєва чистота також не повинна порушува­тись ні суто новою, ні архаїчною лексикою літературної мови.

Водночас дискусійною з погляду вимог до чистоти літературної мови залишається проблема, яка стосуєть­ся стилістичного використання спеціальних і кількісно вкрай обмежених слів, котрі, будучи виразно іншомов­ними (чужомовними), позначають специфічні реалії ін­ших народів і є винятковими вкрапленнями до лексич­ної системи української мови. До них належать:

—   варваризми (грец. barbaros — чужинець). Це іншомовні слова, які не до кінця засвоєні літературною мовою, зовнішньо певною мірою суперечать її лексико- граматичним нормам, але не мають власне української національно-мовленнєвої заміни: авеню, клерк, денді, констебль, кюре, мадам, мосьє, міс, місіс, мікадо, мул­ла, су, фрау, хобі і под.;

—   ек з о ти з ми (грец. exötikos — чужий, інозем­ний). Такі слова походять з інших мов, часто маловідо­мих: аул, бай, бек, гяур, яничар, делібаш, зурна, паран­джа, піала, шальвари і под.

Використовуючись в усіх вимірах нормативно, вар­варизми й екзотизми не порушують і не збіднюють літе­ратурного мовлення, загалом узгоджуються з його чис­тотою.

Чистота сучасної української літературної мови як особлива і обов’язкова позитивна якість мовлення вияв­ляється на всіх рівнях мови. Наприклад, останнім часом частіше використовується лексема безкінечний, хоча нормативною є й форма безконечний. Значно очевидніші й поширеніші мовні явища у вимірах чистота/нечистота (як і нормативність/ненормативність) мовлення просте­жуються на морфолого-синтаксичному рівні: На прес- конференціях журналістів переконують переважно про те [замість у тому\, що мораль, чесність, поряд­ність, патріотизм повинні бути на першому місці; Своєю чергою Міністерство фінансів… пропонує виді­лити 60 млн. грн. (замість У свою чергу…); …Пообіцяв поспілкуватися з нашими кореспондентами за два дні — не відомо, впродовж двох днів чи після двох днів та ін.

Отже, чистота мовлення — поняття і явище багато­вимірне, як і чисте мовлення. Воно стосується всіх складників (фонетики, лексики, фразеології, грамати­ки) мови, обов’язкового дотримання усталених, норма­тивних форм усіма мовцями.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.