Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

7. ОНОМАСІОЛОГІЧНИЙ І СЕМАНТИЧНИЙ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ МОРФОЛОГІЧНИХ КАТЕГОРІЙ ВИДУ І ЧАСУ

загрузка...
Значення способу, часу і виду тісно пов’язані між собою. Кваліфі­кація одних значень як видових призводить до звуження системи ка­тегоріальних значень часу. Якраз непослідовне їх розмежування не давало можливості окремим лінгвістам XIX ст. правильно витлумачити системучасів (див.: [Виноградов 1986, с. 439-459]), інавпаки, широка характеристика виду дієслова поглинає категоріальні значення часу. На співвідношення категорій виду, часу і способу існує три погляди:

1)    спосіб, вид і час об’єднуються в одну спільну надкатегорію (пор. кваліфікацію названих МК М. Смотрицьким, Й. Фатером, Ю. Крижа- ничем, М. Барсовим, М. Ломоносовим, М. Гречом); 2) час і вид синте­зуються в одну категорію, спосіб виділяється в окрему особливу кате­горію (М. В. Ломоносов, К. С. Аксаков); 3) спосіб, час і вид розгляда­ються як три окремих види МК. У сучасній лінгвістиці (у тому числі й україністиці (Є. К. Тимченко, А. Ю. Кримський, Л. А. Булаховський,

В.  М. Русанівський, І. Р. Вихованець, М. В. Леонова та ін.)) найпоши­ренішим є останній.

Ідея про неадекватність семантики МК виду і часу дієслова активно розроблялась Б. Дельбрюком, К. Бругманом, Г. Курціусом, які послідов­но обстоювали думку просторової сутності виду, пропонуючи при цьо­му навіть графічне зображення опозиції док. в. і недок. в. (док. в. позначався крапкою, що відтворювала нейтралізацію процесуальності цих форм; недок. в. — горизонтальною лінією, пор. статус точки як цілісної величини і горизонтальної лінії як сукупності множинностей точок у філософії). Подібний підхід вимагає корекції тому, що генезис виду пов’язаний із типом інформації, яка передається мовцем і зале­жить від того, чи репрезентовані події беспосередньо спостерігаються мовцем (звідси послідовне їх дейктичне членування в часовому плані), чи вони виступають лише результатом знань мовця, пор.: опозицію спостережуваних подій з погляду мовця і з погляду адресата в мові хопі [Козинцева 1991, с. 111; Кравченко 1990, с. 84-85] та їх парадиг­му, що за своїм статусом є адекватною протиставленню минулого/не- минулого в індоєвропейських мовах. Чуттєве сприйняття подій мов- цем-спостерігачем зумовлює можливість їх локалізації на часовій осі як таких, що збігаються/не збігаються з часом їх спостереження- здійснення (репрезентується як означений теперішній або минулий/ давноминулий час). Відсутність спостереження або неможливість спо­стереження як джерела інформації зумовлює неозначеність часового проміжку перебігу дії, що постає як минула або як майбутня (пор.:

 

РОЗДІЛ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 211


[Гловинская 1982; Паллайтис 1979; ІтЬз 1960, р. 136; МапЕиІіез 1924, 8. 102]). Суттєвим при цьому є те, що форми док. в. репрезентують дію, членовану на минулу/давноминулу або майбутню (прийшов/прий­шов був -» прийду; прочитав/прочитав був —> прочитаю; відклав/ відклав був —> відкладу; вийшов/вийшов був —> вийду; зачекав/заче­кав був —> зачекаю; під’їхав/під’їхав був —> під’їду; склав/склав був —> складу). Форми недок. в. у свою семантику включають інформативну достатність спостерігача, з позицій якого здійснюється часове члену­вання перебігу дії (показував/показував був —» показую -> показувати­му/буду показувати; приходив/приходив був -> приходжу -* приходи- тиму/буду приходити; сорту вав/сортував був —> сортую —> сортува­тиму/буду сортувати). Найпоширенішим семантичним наповненням дієслів док. в. виступає вказівка на певний стан, що має відповідну часову межу (А. Богуславський називає її і кваліфікує як кінцевий момент часу, зайнятого процесом зміни, поширюючи таке семантичне наповнення серед дієслів, що позначають власне-зміну предмета або каузацію такої зміни [Воливіаузкі 1972]; див. також: [Гловинская 1982, с. 34-36, 39 і далі]).

Категорія виду дієслова характеризується двома неадекватними пло­щинами — внутрішньою і зовнішньою, що і пояснює складність її ана­лізу. Семантична нерівнорядність внутрішнього плану категорії виду зумовлена значним діапазоном ГЗ кожного виду, що найчастіше вважа­ються частковими значеннями форм док. в. і недок. в. Останні усклад­нюють пошук і встановлення інваріантного значення форм док. в. і. недок. в. (окремі лінгвісти (А. Богуславський, М. Я. Гловинська) при­ходять до думки про неможливість зведення всього діапазону значень до одного інваріанта і необхідність вияву інших критеріїв аналізу се­мантики виду), що відбиває інший аспект внутрішнього плану кате­горії виду — «складність відокремлення значення виду від ЛЗ дієсло­ва» [Гловинская 1982, с. 47]. Аналіз внутрішнього плану розкриває смислову співвідносність/неспіввідносність форм док. в. і недок. в. Відштовхуючись від подібного тлумачення дієслівних основ обох видів,

А.   Вежбицька робить висновок про те, що смисловий обсяг дієслів недок. в. є ширшим і складнішим, ніж відповідних дієслів док. в.: недок. в. імплікує семантику док. в.: Ян помер = «Ян перестав жити» = «Ян почав не жити» // Ян помирав — «Ян послідовно проходив стани такого ряду станів, що якби він пройшов всі ряди цього стану, то помер би» ([\УіеггЬіска 1967, р. 2231-2249]; див. також: [Холодович 1979; Во£ііз1аУ8кі 1972]).

загрузка...

Зовнішній план категорії виду дієслова характеризується також на­явністю двох площин. З одного боку, це різноманітні аспекти міжка- тєгоріальної внутрішньочастиномовної взаємодії. З останнім пов’яза­не часте зарахування видової семантики до модальності речення [Бон­дарко 1983; Бондарко 1984; Бондарко 1987; Теория 1990]. Підтвер­дженням взаємодії МК виду і часу у функціонально-семантичному ас­пекті є визначення інваріантних значень протиставлюваних видових форм за відповідним часовим простором. Взаємодіючи з ЛЗ дієслова,

 

212


Морфологія


МК виду накладає обмеження на формальну репрезентацію часової парадигми. У цій особливості виду виявляється його фузійний харак­тер, що полягає у неможливості аналізу видової кореляції поза семан­тикою дієслова і залежності рубрикації дієслівної лексеми від її видо­вої приналежності.

Актуальність аналізу корелятивності/некорелятивності ГЗ часу і виду мотивується насамперед тим, що сама концепція виду залежить від розгляду його конкретних виявів. МК часу і виду максимально наближаються одна до одної завдяки універсальності загальної ідеї часу, яка реалізується в грамемах кожної із них по-різному: у видовій опозиції темпоральність є імпліцитною і позбавлена дейктичності й орієнтованості, у системі часових форм темпоральність локалізується щодо моменту мовлення та експлікується, конкретне явище характе­ризується дейктичністю й орієнтаційністю у темпоральному плані у мовленнєвій комунікації. Розмежування категоріальних значень виду та часу, незважаючи на їх злитість, можливе тільки на осі «суб’єкт мовлення<-> дійсність».

Момент мовлення — об’єктивний критерій, спільний як для мов­ця, так і для адресата висловлювання, що є умовним позначенням теперішнього як реального, щодо якого всі події визначаються як такі, що належать до плану теперішнього/минулого/майбутнього. Дейктич- ний характер часових форм пов’язаний із їх ономасіологічною орієн­тованістю і суб’єктивною інтерпретацією сприйнятого, точкою відліку, яка визначається людиною, що здійснює розподіл події в часі, вста­новлюючи його довільно, за власним бажанням (див.: [Бодузн де Кур- тенз 1900]). План минулого і план майбутнього завжди є відносним щодо плану теперішнього. У семантиці кожної з трьох часових форм наявна вказівка на те, як співвідносяться дієслівні дії з певним абст­рактним часовим відрізком, прийнятим за умовний «координатний нуль» (О. І. Смирницький). Часові форми, що вжиті в прямому пара­дигматичному значенні, виражають об’єктивний час у його відношенні до моменту мовлення з точки зору головного учасника висловлення — мовця, тобто парадигматичний план МК часу постійно інтерпретуєть­ся і набуває суб’єктивного забарвлення.

Минулий час у тричленній опозиції часових форм найзриміше окрес­лений, належачи до маркованих одиниць, що й зумовлює непоширеність його транспозиції. Рідкісні часові зсуви щодо форм минулого часу мож­ливі лише за умови особливої стилістичної установки: емоційність, живописність, колоритність ([Василь:] Пішов я до міста і подивлюсь, що там діється (Підмогильний, 1989, с. 355) — форма минулого часу виражає майбутній час (пішов •» піду)). Минулий час посідає централь­не місце в описі видів, що пов’язано безумовно з поняттям видової пари, паралелізм якої найпослідовнішим є лише в минулому часі [Пайар 1989, с. 269].

Загальну структуру категорії часу дієслова утворює двокомпонент­на опозиція минулий/неминулий, другий компонент якої є складним і з ономасіологічного боку передбачає співвідносність теперішнього і

 

Р о з діл IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 213


майбутнього часу (окремі лінгвісти, наприклад, вели мову про відсутність достатніх критеріїв для розмежування форм теперішнього і майбутнього часу, їх значень (пор.: [Аксаков 1855; Некрасов 1865])). Межа між цими категоріальними значеннями надто динамічна і се­мантично неодновимірна. У парадигмі минулого часу інколи розмежо­вуються чотири форми, з яких дві належать док. в., одна недок. в. й одна «багатократному» [Виноградов 1986, с. 445], що свідчить про їх широку функціональну специфіку і наявність функціонально-семан- тичної парадигми форм минулого часу. Центр останньої становлять форми минулого, почасти давноминулого часу в первинній функції (ходив, робив, чекав, походив, зробив, зачекав і ходив був, робив був, чекав був, походив був, зробив був, зачекав був (Повернувся був чо­ловік обличчям до Христі розлютований… (Косинка, 1988, с. 209); Запаливши електрику, він [Віктор] почав був писати листа до батьків і до Кусі, але втома зовсім придушила його (Підмогильний,

1989,    с. 255))), до периферії належать усі форми, у яких значення «за­вершеності» дії є контекстуально зумовленим (пор.: Віл, почуй, що хвалять когось, візьми та й подумай; А заєць скік до лісу — як тут його і не було (Гжицький, 1978)). Функціонування форм минулого часу в сучасній мові не слід ототожнювати з диференціацією дії щодо «завершеності» та її місця, позиції, віддаленості від моменту мовлен­ня у староукраїнській, давньоруській мові. Речення Було видно, як наші наступають; Я думав, що ти вчитимешся тощо є складними і виникли як результат трансформації простих у результаті дії закону контамінації. їх можна розкласти, виділяючи вихідні компоненти: Було видно // Наші наступають; Я думав/Ти вчитимешся. Часове значення першої елементарної структури встановлюється з погляду мовця за відношенням до моменту мовлення, тільки мовцем у цьому разі є не суб’єкт — автор висловлювання про всю подію взагалі, а учасник першої події, про яку розповідається.

Позиція мовця щодо дійсності може експлікуватися, тобто дійсність береться у формі об’єкта, й імплікуватися, що спостерігається при суб’єктивній кваліфікації спостережуваного. Зважаючи на проти­лежність цих позицій, можна зробити такий висновок: МК часу відпо­відає позиція спостерігача, чим зумовлена і кваліфікація категоріаль­них значень часу як дейктичних, орієнтаційних (спостережуваних); категорії ж виду відповідає насамперед позиція діяча, яка дає мож­ливість двоякого погляду мовця (того, хто пише (говорить)) на позна- чувану дієслівною форомою дію — погляду на неї як на неподільне ціле (док. в.) або без сприймання цілісної дії (недок. в.). Характер зображуваної ситуації є вирішальним при виборі однієї з видових форм, при цьому значний вплив має семантична спеціалізація дієслова, спе­цифіка взаємодії ГЗ часу, виду і способу, корелятивність/некореля- тивність семантики виду з АД. Через останні видова опозиція дієслова співвідноситься із семасіологічними категоріями означеності/неозна­ченості [Агрелль 1962; Агрикола 1984; Вопросм 1962; Воливіаузкі 1973; Во£и8Іаузкі 1972] і категорією граничності/неграничності [ЕгЬеп 1964;

 

214


Морфологія


Гіпег 1985]. Остання, охоплюючи весь загал АД, є категорією кількісної граничності/неграничності (пор. якісна граничність є релевантною оз­накою док. в.). її співвідносність із видовою семантикою мотивується тим, що всі дієслова недок. в. із семантикою граничності дії уміщують лише вказівку на можливу кінцевість дії (пор. сісти, лягти і сідати, лягати, в’янути, сохнути), лексеми недок. в. із значенням «негранич- ності» дії не виражають свого відношення до граничності (межі). Рівень вияву граничності у різних дієслів неоднаковий, пор.: 1) ультрагра- ничний (приходити, прийти, померти, помирати, побліднути, схо­пити тощо; нім. Kommen, зіегЬеп, егЬІаззеп, еідгеіїеп); 2) власне-гра- ничний (сказати, спитати, взяти та ін.; нім. пеНтеп, за§еп); 3) гра- нично-нейтральний (писати, будувати, літати, чекати тощо; нім. зскгеіЬеп, іеззеп, bauen, {Ііе£еп)\ 4) неграничний (слухати, бачити, сміятисят&ш.; нім. Ногеп, зекеп, ІасНеп); 5) неграничний із відчутним значенням курсивності (любити, кохати, спати, навчати, ненавиді­ти тощо; нім. lieben, вспіа/еп, ехізііегеп, паззеп) та ін. Семасіологічна категорія граничності/неграничності дії входить у загальномовну по­няттєву категорію аспектуальності, співвідносячись насамперед із ре­презентацією семантики обмеженості/необмеженості, означеності/не­означеності, завершеності/незавершеності дії. МК виду однією зі своїх площин спрямована в семіотику, виступаючи поняттєво мотивованою на віртуальному й почасти актуальному рівнях мовного знака. Голов­ним призначенням видової форми дієслова є показ поняття як такого, реалізація його сутнісних ознак, що свідчить про сигніфікативний статус виду в семасіологічному плані.

Генетичний зв’язок виду із часом аргументується порівняльно-ти- пологічними дослідженнями: позиція спостерігача, яка передує вимові позиції діяча, поступово транспонується в позицію діяча, тому й ви­дові ознаки дієслівних лексем набувають усе більшої ваги, поступово стаючи універсальними, семантично розгалужуючись [Степанов 1981, с. 338]. З погляду діяча, абсолютно всі дії є ним спостережувані. Якщо ж суб’єкт усвідомлює якусь дію неспостережуваною, зайнявши щодо неї позицію спостерігача, то в межах періоду, якого стосується дія, він має оцінити її з точки зору цілісності (комплексності), завершеності, граничності, означеності (пор. теперішній історичний, теперішній од­ночасний, передмайбутній, післямайбутній таін.).

З погляду суб’єкта, зацікавленого в тій чи іншій дії, перерваною може бути лише закінчена дія; спостерігач не диференціює дії за цією ознакою. Тому трансформація позиції діяча в позицію суб’єкта-недія- ча включає в себе можливість уподібнення понять минулого часу і док. в., що зумовлено пасивною функцією спостерігача, який прирівнює ознаки, що лежать в основі цих двох понять припиненості, перерва- ності (минулий час) і завершеності (док. в.). З цього погляду дія, що є зараз (теперішній час), може бути лише незавершеною (недок. в.), бо мовець не учасник дії, лише спостерігач, і навпаки, з точки зору діяча, що безпосередньо пов’язаний із дією, теперішня дія може бути віднос­но завершеною і незавершеною, цілісною і нецілісною (доконаною і

 

Розділ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 215

 

недоконаною). Генетична первинність позиції діяча зумовлює вто­ринність семантики завершеності щодо значення припиненості, функ­ціонування якого в сучасній мові у відносному плані детермінується семантикою завершеності (вторинна функція, трансформована в систе­му, набула визначального статусу).

Отже, вид — це внутрішня, а час — зовнішня міра дії, міра дії спостерігача68. Тому при кваліфікації часів граматика орієнтується не на час суб’єкта, що діє, а на час того суб’єкта, який повідомляє про цю дію (момент мовлення), тобто значення часу є дейктичним і орієнта- ційним. Час виступає категорією дієслівних форм (читав — читаю — читатиму, буду читати), вид — категорією дієслівних основ (перечи- та-ти — перечитувати) і становить один із компонентів її семан­тичної структури на віртуальному рівні.

Взаємодія виду і часу зумовлюється співвідношенням позицій діяча і спостерігача, формально-парадигматичною залежністю часу від виду і функціональними обмеженнями окремих видових форм часовою се­мантикою (у теперішньому актуальному вживаються лише форми не- док. в. у процесній функції: Земля крутиться навколо Сонця; Місяць світить уночі).

Вид відбиває зв’язок між дією та її носієм або лише як здійснений (передбачений (док. в.)), або лише як здійснюваний (недок. в.). Час і вид можуть бути диференційовані в семантичному (вид — внутрішньо- часова межа, позбавлена дейктичної темпоральної локалізації; час — дейктично орієнтована, актуально-інтерпретована МК), поняттєво-си- стемному (вид вказує на зв’язок двох і більше ситуацій, час орієнтова­ний на вираження конкретної ситуації, актуалізуючи момент дії), діа­хронічному (поглинання семантикою видових форм розгалуженої зна­ченнєвої сітки часових значень (пор. думку про генетично пізніший розвиток МК часу як більш абстрактної та когнітивно насиченої [Плот- кин 1975])), віртуально-когнітивному (вид орієнтований на виражен­ня просторової семантики (цілісність/нецілісність), трансформація дії в іншу якість — форми док. в.), власне-морфологічному (вид — МК дієслівних основ, час — це МК дієслівних форм, вид є фузійним, час — аглютинативним), функціональному (вид закріплений на віртуально­му рівні, час постає як актуально-інтерпретативна орієнтаційна мор­фологічна одиниця) планах. МК виду і часу є різними і за особливос­тями парадигм, перша охоплює класифікаційну і модифікаційну, час — модифікаційну у двох різновидах: внутрішньослівному і міжслівному (синтетичному й аналітичному).

 .

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.