| Значення способу, часу і виду тісно пов’язані між собою. Кваліфікація одних значень як видових призводить до звуження системи категоріальних значень часу. Якраз непослідовне їх розмежування не давало можливості окремим лінгвістам XIX ст. правильно витлумачити системучасів (див.: [Виноградов 1986, с. 439-459]), інавпаки, широка характеристика виду дієслова поглинає категоріальні значення часу. На співвідношення категорій виду, часу і способу існує три погляди:
1) спосіб, вид і час об’єднуються в одну спільну надкатегорію (пор. кваліфікацію названих МК М. Смотрицьким, Й. Фатером, Ю. Крижа- ничем, М. Барсовим, М. Ломоносовим, М. Гречом); 2) час і вид синтезуються в одну категорію, спосіб виділяється в окрему особливу категорію (М. В. Ломоносов, К. С. Аксаков); 3) спосіб, час і вид розглядаються як три окремих види МК. У сучасній лінгвістиці (у тому числі й україністиці (Є. К. Тимченко, А. Ю. Кримський, Л. А. Булаховський, В. М. Русанівський, І. Р. Вихованець, М. В. Леонова та ін.)) найпоширенішим є останній. Ідея про неадекватність семантики МК виду і часу дієслова активно розроблялась Б. Дельбрюком, К. Бругманом, Г. Курціусом, які послідовно обстоювали думку просторової сутності виду, пропонуючи при цьому навіть графічне зображення опозиції док. в. і недок. в. (док. в. позначався крапкою, що відтворювала нейтралізацію процесуальності цих форм; недок. в. — горизонтальною лінією, пор. статус точки як цілісної величини і горизонтальної лінії як сукупності множинностей точок у філософії). Подібний підхід вимагає корекції тому, що генезис виду пов’язаний із типом інформації, яка передається мовцем і залежить від того, чи репрезентовані події беспосередньо спостерігаються мовцем (звідси послідовне їх дейктичне членування в часовому плані), чи вони виступають лише результатом знань мовця, пор.: опозицію спостережуваних подій з погляду мовця і з погляду адресата в мові хопі [Козинцева 1991, с. 111; Кравченко 1990, с. 84-85] та їх парадигму, що за своїм статусом є адекватною протиставленню минулого/не- минулого в індоєвропейських мовах. Чуттєве сприйняття подій мов- цем-спостерігачем зумовлює можливість їх локалізації на часовій осі як таких, що збігаються/не збігаються з часом їх спостереження- здійснення (репрезентується як означений теперішній або минулий/ давноминулий час). Відсутність спостереження або неможливість спостереження як джерела інформації зумовлює неозначеність часового проміжку перебігу дії, що постає як минула або як майбутня (пор.: |
| РОЗДІЛ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 211 |
| [Гловинская 1982; Паллайтис 1979; ІтЬз 1960, р. 136; МапЕиІіез 1924, 8. 102]). Суттєвим при цьому є те, що форми док. в. репрезентують дію, членовану на минулу/давноминулу або майбутню (прийшов/прийшов був -» прийду; прочитав/прочитав був —> прочитаю; відклав/ відклав був —> відкладу; вийшов/вийшов був —> вийду; зачекав/зачекав був —> зачекаю; під’їхав/під’їхав був —> під’їду; склав/склав був —> складу). Форми недок. в. у свою семантику включають інформативну достатність спостерігача, з позицій якого здійснюється часове членування перебігу дії (показував/показував був —» показую -> показуватиму/буду показувати; приходив/приходив був -> приходжу -* приходи- тиму/буду приходити; сорту вав/сортував був —> сортую —> сортуватиму/буду сортувати). Найпоширенішим семантичним наповненням дієслів док. в. виступає вказівка на певний стан, що має відповідну часову межу (А. Богуславський називає її і кваліфікує як кінцевий момент часу, зайнятого процесом зміни, поширюючи таке семантичне наповнення серед дієслів, що позначають власне-зміну предмета або каузацію такої зміни [Воливіаузкі 1972]; див. також: [Гловинская 1982, с. 34-36, 39 і далі]).
Категорія виду дієслова характеризується двома неадекватними площинами — внутрішньою і зовнішньою, що і пояснює складність її аналізу. Семантична нерівнорядність внутрішнього плану категорії виду зумовлена значним діапазоном ГЗ кожного виду, що найчастіше вважаються частковими значеннями форм док. в. і недок. в. Останні ускладнюють пошук і встановлення інваріантного значення форм док. в. і. недок. в. (окремі лінгвісти (А. Богуславський, М. Я. Гловинська) приходять до думки про неможливість зведення всього діапазону значень до одного інваріанта і необхідність вияву інших критеріїв аналізу семантики виду), що відбиває інший аспект внутрішнього плану категорії виду — «складність відокремлення значення виду від ЛЗ дієслова» [Гловинская 1982, с. 47]. Аналіз внутрішнього плану розкриває смислову співвідносність/неспіввідносність форм док. в. і недок. в. Відштовхуючись від подібного тлумачення дієслівних основ обох видів, А. Вежбицька робить висновок про те, що смисловий обсяг дієслів недок. в. є ширшим і складнішим, ніж відповідних дієслів док. в.: недок. в. імплікує семантику док. в.: Ян помер = «Ян перестав жити» = «Ян почав не жити» // Ян помирав — «Ян послідовно проходив стани такого ряду станів, що якби він пройшов всі ряди цього стану, то помер би» ([\УіеггЬіска 1967, р. 2231-2249]; див. також: [Холодович 1979; Во£ііз1аУ8кі 1972]). Зовнішній план категорії виду дієслова характеризується також наявністю двох площин. З одного боку, це різноманітні аспекти міжка- тєгоріальної внутрішньочастиномовної взаємодії. З останнім пов’язане часте зарахування видової семантики до модальності речення [Бондарко 1983; Бондарко 1984; Бондарко 1987; Теория 1990]. Підтвердженням взаємодії МК виду і часу у функціонально-семантичному аспекті є визначення інваріантних значень протиставлюваних видових форм за відповідним часовим простором. Взаємодіючи з ЛЗ дієслова, |
| 212 |
| Морфологія |
| МК виду накладає обмеження на формальну репрезентацію часової парадигми. У цій особливості виду виявляється його фузійний характер, що полягає у неможливості аналізу видової кореляції поза семантикою дієслова і залежності рубрикації дієслівної лексеми від її видової приналежності.
Актуальність аналізу корелятивності/некорелятивності ГЗ часу і виду мотивується насамперед тим, що сама концепція виду залежить від розгляду його конкретних виявів. МК часу і виду максимально наближаються одна до одної завдяки універсальності загальної ідеї часу, яка реалізується в грамемах кожної із них по-різному: у видовій опозиції темпоральність є імпліцитною і позбавлена дейктичності й орієнтованості, у системі часових форм темпоральність локалізується щодо моменту мовлення та експлікується, конкретне явище характеризується дейктичністю й орієнтаційністю у темпоральному плані у мовленнєвій комунікації. Розмежування категоріальних значень виду та часу, незважаючи на їх злитість, можливе тільки на осі «суб’єкт мовлення<-> дійсність». Момент мовлення — об’єктивний критерій, спільний як для мовця, так і для адресата висловлювання, що є умовним позначенням теперішнього як реального, щодо якого всі події визначаються як такі, що належать до плану теперішнього/минулого/майбутнього. Дейктич- ний характер часових форм пов’язаний із їх ономасіологічною орієнтованістю і суб’єктивною інтерпретацією сприйнятого, точкою відліку, яка визначається людиною, що здійснює розподіл події в часі, встановлюючи його довільно, за власним бажанням (див.: [Бодузн де Кур- тенз 1900]). План минулого і план майбутнього завжди є відносним щодо плану теперішнього. У семантиці кожної з трьох часових форм наявна вказівка на те, як співвідносяться дієслівні дії з певним абстрактним часовим відрізком, прийнятим за умовний «координатний нуль» (О. І. Смирницький). Часові форми, що вжиті в прямому парадигматичному значенні, виражають об’єктивний час у його відношенні до моменту мовлення з точки зору головного учасника висловлення — мовця, тобто парадигматичний план МК часу постійно інтерпретується і набуває суб’єктивного забарвлення. Минулий час у тричленній опозиції часових форм найзриміше окреслений, належачи до маркованих одиниць, що й зумовлює непоширеність його транспозиції. Рідкісні часові зсуви щодо форм минулого часу можливі лише за умови особливої стилістичної установки: емоційність, живописність, колоритність ([Василь:] Пішов я до міста і подивлюсь, що там діється (Підмогильний, 1989, с. 355) — форма минулого часу виражає майбутній час (пішов •» піду)). Минулий час посідає центральне місце в описі видів, що пов’язано безумовно з поняттям видової пари, паралелізм якої найпослідовнішим є лише в минулому часі [Пайар 1989, с. 269]. Загальну структуру категорії часу дієслова утворює двокомпонентна опозиція минулий/неминулий, другий компонент якої є складним і з ономасіологічного боку передбачає співвідносність теперішнього і |
| Р о з діл IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 213 |
| майбутнього часу (окремі лінгвісти, наприклад, вели мову про відсутність достатніх критеріїв для розмежування форм теперішнього і майбутнього часу, їх значень (пор.: [Аксаков 1855; Некрасов 1865])). Межа між цими категоріальними значеннями надто динамічна і семантично неодновимірна. У парадигмі минулого часу інколи розмежовуються чотири форми, з яких дві належать док. в., одна недок. в. й одна «багатократному» [Виноградов 1986, с. 445], що свідчить про їх широку функціональну специфіку і наявність функціонально-семан- тичної парадигми форм минулого часу. Центр останньої становлять форми минулого, почасти давноминулого часу в первинній функції (ходив, робив, чекав, походив, зробив, зачекав і ходив був, робив був, чекав був, походив був, зробив був, зачекав був (Повернувся був чоловік обличчям до Христі розлютований… (Косинка, 1988, с. 209); Запаливши електрику, він [Віктор] почав був писати листа до батьків і до Кусі, але втома зовсім придушила його (Підмогильний,
1989, с. 255))), до периферії належать усі форми, у яких значення «завершеності» дії є контекстуально зумовленим (пор.: Віл, почуй, що хвалять когось, візьми та й подумай; А заєць скік до лісу — як тут його і не було (Гжицький, 1978)). Функціонування форм минулого часу в сучасній мові не слід ототожнювати з диференціацією дії щодо «завершеності» та її місця, позиції, віддаленості від моменту мовлення у староукраїнській, давньоруській мові. Речення Було видно, як наші наступають; Я думав, що ти вчитимешся тощо є складними і виникли як результат трансформації простих у результаті дії закону контамінації. їх можна розкласти, виділяючи вихідні компоненти: Було видно // Наші наступають; Я думав/Ти вчитимешся. Часове значення першої елементарної структури встановлюється з погляду мовця за відношенням до моменту мовлення, тільки мовцем у цьому разі є не суб’єкт — автор висловлювання про всю подію взагалі, а учасник першої події, про яку розповідається. Позиція мовця щодо дійсності може експлікуватися, тобто дійсність береться у формі об’єкта, й імплікуватися, що спостерігається при суб’єктивній кваліфікації спостережуваного. Зважаючи на протилежність цих позицій, можна зробити такий висновок: МК часу відповідає позиція спостерігача, чим зумовлена і кваліфікація категоріальних значень часу як дейктичних, орієнтаційних (спостережуваних); категорії ж виду відповідає насамперед позиція діяча, яка дає можливість двоякого погляду мовця (того, хто пише (говорить)) на позна- чувану дієслівною форомою дію — погляду на неї як на неподільне ціле (док. в.) або без сприймання цілісної дії (недок. в.). Характер зображуваної ситуації є вирішальним при виборі однієї з видових форм, при цьому значний вплив має семантична спеціалізація дієслова, специфіка взаємодії ГЗ часу, виду і способу, корелятивність/некореля- тивність семантики виду з АД. Через останні видова опозиція дієслова співвідноситься із семасіологічними категоріями означеності/неозначеності [Агрелль 1962; Агрикола 1984; Вопросм 1962; Воливіаузкі 1973; Во£и8Іаузкі 1972] і категорією граничності/неграничності [ЕгЬеп 1964; |
| 214 |
| Морфологія |
| Гіпег 1985]. Остання, охоплюючи весь загал АД, є категорією кількісної граничності/неграничності (пор. якісна граничність є релевантною ознакою док. в.). її співвідносність із видовою семантикою мотивується тим, що всі дієслова недок. в. із семантикою граничності дії уміщують лише вказівку на можливу кінцевість дії (пор. сісти, лягти і сідати, лягати, в’янути, сохнути), лексеми недок. в. із значенням «негранич- ності» дії не виражають свого відношення до граничності (межі). Рівень вияву граничності у різних дієслів неоднаковий, пор.: 1) ультрагра- ничний (приходити, прийти, померти, помирати, побліднути, схопити тощо; нім. Kommen, зіегЬеп, егЬІаззеп, еідгеіїеп); 2) власне-гра- ничний (сказати, спитати, взяти та ін.; нім. пеНтеп, за§еп); 3) гра- нично-нейтральний (писати, будувати, літати, чекати тощо; нім. зскгеіЬеп, іеззеп, bauen, {Ііе£еп)\ 4) неграничний (слухати, бачити, сміятисят&ш.; нім. Ногеп, зекеп, ІасНеп); 5) неграничний із відчутним значенням курсивності (любити, кохати, спати, навчати, ненавидіти тощо; нім. lieben, вспіа/еп, ехізііегеп, паззеп) та ін. Семасіологічна категорія граничності/неграничності дії входить у загальномовну поняттєву категорію аспектуальності, співвідносячись насамперед із репрезентацією семантики обмеженості/необмеженості, означеності/неозначеності, завершеності/незавершеності дії. МК виду однією зі своїх площин спрямована в семіотику, виступаючи поняттєво мотивованою на віртуальному й почасти актуальному рівнях мовного знака. Головним призначенням видової форми дієслова є показ поняття як такого, реалізація його сутнісних ознак, що свідчить про сигніфікативний статус виду в семасіологічному плані.
Генетичний зв’язок виду із часом аргументується порівняльно-ти- пологічними дослідженнями: позиція спостерігача, яка передує вимові позиції діяча, поступово транспонується в позицію діяча, тому й видові ознаки дієслівних лексем набувають усе більшої ваги, поступово стаючи універсальними, семантично розгалужуючись [Степанов 1981, с. 338]. З погляду діяча, абсолютно всі дії є ним спостережувані. Якщо ж суб’єкт усвідомлює якусь дію неспостережуваною, зайнявши щодо неї позицію спостерігача, то в межах періоду, якого стосується дія, він має оцінити її з точки зору цілісності (комплексності), завершеності, граничності, означеності (пор. теперішній історичний, теперішній одночасний, передмайбутній, післямайбутній таін.). З погляду суб’єкта, зацікавленого в тій чи іншій дії, перерваною може бути лише закінчена дія; спостерігач не диференціює дії за цією ознакою. Тому трансформація позиції діяча в позицію суб’єкта-недія- ча включає в себе можливість уподібнення понять минулого часу і док. в., що зумовлено пасивною функцією спостерігача, який прирівнює ознаки, що лежать в основі цих двох понять припиненості, перерва- ності (минулий час) і завершеності (док. в.). З цього погляду дія, що є зараз (теперішній час), може бути лише незавершеною (недок. в.), бо мовець не учасник дії, лише спостерігач, і навпаки, з точки зору діяча, що безпосередньо пов’язаний із дією, теперішня дія може бути відносно завершеною і незавершеною, цілісною і нецілісною (доконаною і |
| Розділ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 215 |
| недоконаною). Генетична первинність позиції діяча зумовлює вторинність семантики завершеності щодо значення припиненості, функціонування якого в сучасній мові у відносному плані детермінується семантикою завершеності (вторинна функція, трансформована в систему, набула визначального статусу).
Отже, вид — це внутрішня, а час — зовнішня міра дії, міра дії спостерігача68. Тому при кваліфікації часів граматика орієнтується не на час суб’єкта, що діє, а на час того суб’єкта, який повідомляє про цю дію (момент мовлення), тобто значення часу є дейктичним і орієнта- ційним. Час виступає категорією дієслівних форм (читав — читаю — читатиму, буду читати), вид — категорією дієслівних основ (перечи- та-ти — перечитувати) і становить один із компонентів її семантичної структури на віртуальному рівні. Взаємодія виду і часу зумовлюється співвідношенням позицій діяча і спостерігача, формально-парадигматичною залежністю часу від виду і функціональними обмеженнями окремих видових форм часовою семантикою (у теперішньому актуальному вживаються лише форми не- док. в. у процесній функції: Земля крутиться навколо Сонця; Місяць світить уночі). Вид відбиває зв’язок між дією та її носієм або лише як здійснений (передбачений (док. в.)), або лише як здійснюваний (недок. в.). Час і вид можуть бути диференційовані в семантичному (вид — внутрішньо- часова межа, позбавлена дейктичної темпоральної локалізації; час — дейктично орієнтована, актуально-інтерпретована МК), поняттєво-си- стемному (вид вказує на зв’язок двох і більше ситуацій, час орієнтований на вираження конкретної ситуації, актуалізуючи момент дії), діахронічному (поглинання семантикою видових форм розгалуженої значеннєвої сітки часових значень (пор. думку про генетично пізніший розвиток МК часу як більш абстрактної та когнітивно насиченої [Плот- кин 1975])), віртуально-когнітивному (вид орієнтований на вираження просторової семантики (цілісність/нецілісність), трансформація дії в іншу якість — форми док. в.), власне-морфологічному (вид — МК дієслівних основ, час — це МК дієслівних форм, вид є фузійним, час — аглютинативним), функціональному (вид закріплений на віртуальному рівні, час постає як актуально-інтерпретативна орієнтаційна морфологічна одиниця) планах. МК виду і часу є різними і за особливостями парадигм, перша охоплює класифікаційну і модифікаційну, час — модифікаційну у двох різновидах: внутрішньослівному і міжслівному (синтетичному й аналітичному). |