Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — РОМАН МА

ІЗ ЗБІРКИ «КРОВ ЗЕМЛІ»

«Кров Землі» — є таке вино. Воно червоне, як кров, і терпке, як моло­дість.

РОМАН МА

Цей невеличкий увраж я вважаю дан­ню моїй молодості. Я хочу додивити­ся в слові, яке стоїть назвою *, нових розумінь, нового змісту. Я маю від­дати дань молодості.

  1. 1.   МА

Ви відгадали — я хочу топтати романтичні полині. На ноги посиплеться гіркий пил, гіркий пил. Стежка буде вести за горби, в полиневий край. Гіркі подихи піднесе мені степ. Сонце розпливеться коло обрію, як рана. День позганяє вітри на тирло на ніч. А я топтатиму гіркі полині.

Полинь росте на місцях минулих подій — там, де зга­дати треба життєві пригоди. Настойка з полиневого цвіту виганяє з тіла будь-яку лихоманку. Скот не пасеться на по- линях, і пастухи вважають, що спати під полинем — не­безпечно. Буде гірко в носі, буде гірко в роті, й буде в го­лові рій ос.

Торкнувшись медичних можливостей трави, зауважимо, що полинь ніякої ролі в нас грати не буде. Хіба що лежати­ме Мана ній колись — тоді, як сонце буде великою раною.

Ви здивуєтесь: ніколи Ма не може виїхати з Києва! Ви не повірите, що вона проміняє Київ на полині. Але: хіба знає чоловік суму завтрашніх обставин дороги? Хіба буття не опреділює? Коли сидимо ми вдвох тихо й дивимось на блакить і на зорі, на місяць і на роси,— хіба цього не ви­ростило нам минуле буття? Та й чому хтось інший з нас п’є пляшку з білою головкою й жадібно тисне потім свою тремтячу сарну, не дивлячись на блакить і зорі? Чому?

Ма не міняла б Києва на полині — бо Ма була справж­ньою киянкою й знала, що її місто — найкраще за всі міста. Я її назвав — Ма. Можна було назвати більше шаблоново. Але слово Ма — для мене символ жінки. Це — ім’я жінки серед тисяч безхвостих пав.

Я не стану оповідати, якого кольору в неї були очі, со­лодко чи ні колисались перса, і як міцно ставала на троту­ар її нога. Коли вона дивилась на вас, незнайомого,—це був погляд із лаврської дзвіниці 2. Другим разом — вона з очима входила до вас усередину. Тоді ви могли відчути, що руки в неї холодні й сухі.

Вона, звичайно, не нагадувала недопеченого вареника, що нафарбований вапною й карміном. Вона не губила на кожнім кроці люстерок, пудри, крейди для манікюру й ін­ших дурниць. Вона була — Ма.

Батько в неї — рмер. Мати Симонівна — стара. Дві кім­нати й кухня на Гоголівській — там вона виросла коло ма­тері.

  1. 2.    РУБАН

Комісарові Кризі 18 років. Це показувало, що в нього гаряча кров і юнацький запал. А люди третього повстан­ського імені Комінтерну полку знали до цього, що його револьвер має завжди вісім вільних куль. Вісімнадцять років повільно блукали серед крові комісара, а очі досить часто бачили останні чужі хвилини.

Комісар Крига сидів сам і колупав мушкою улюблено­го парабелума паркет. Його думок -не розгадала б жодна піфія з Дельфів 3. Він іноді перевертався на спину й з на­солодою випускав пару куль у сонячного зайчика на стелі. У кабінет тоді заглядав хтось із канцелярії, але зараз же вискакував, як гумовий чорт, маючи намір винести бідну голову.

Повстанські чуби любили комісара — він бився першим і бився «як халєра». Цього було досить для люде’й. А якщо кулі комісара залітали іноді й в свої голови,— це були не­приємні кулі й усе. Комісара любили.

Але вища військова влада не вважала комісара Кригу зразком і всі його невиконання наказів записувала в книжку.

Кожна посудина має крайки, кожне вино, і старе ви­но,— добре в міру, й кожна дисципліна може розтягтися лише на певний відсоток довжини.

Вища військова влада прислала Кризі зміну.

Новий комісар зайшов до кабінету Криги, а його люди залишилися за дверима. Крига повернувся на бік і при­дивився з паркету вгору. Потім він солодко почухав себе під рукою й тихо вирішив:

—  Вийдіть геть!

Новий комісар вихватив наган і, показуючи ним на Кригу, сказав:

—   Товариш Крига,— сказав новий комісар спокійно,— інтереси Революції вимагають вашого усунення, товариш Крига. Я назначений комісаром.

Крига встав із паркету й сів за стіл. Подумав. Потім узяв свій вірний парабелум і помалу навів на комісара — проти нагана останнього.

—   Пішов вон!

Новий комісар глянув Кризі в вічі, засміявся, задумливо свиснув і, не знайшовши в Криги вогнику розуму, повернув­ся й вийшов із кабінету.

Крига взяв із стіни телефонну трубку й покликав своїх хлопців спокійним голосом, який вони завжди чули в боях.

За пару хвилин юрба хлопців підкотилася на гумових шинах до дверей будинку. Комроти — сільський одірвиго- лова в мирних умовах і партизанський бог роти тепер —• зайшов досередини й подивився по східцях вгору — туди, де стояв новий комісар із людьми.

—   Яка тут мать балується! — сказав хоробрий комрот, піднімаючи вгору мушку гвинтівки й зсовуючи поламаний надвоє козирок кашкета набік.— Га?!

Новий комісар не чекав дальших пунктів допиту. Він підкинув праву руку й пробив кулею хоробре комротівське серце, як картоплю.

Дальші пригоди мали назву — «коли мексіканський лев співає сопрано на березі річки». Бо новий комісар був мексіканським левом, а його наганове сопрано брало най­вищі верхи.

Хлопці на гумових шинах не чекали нічого подібного і тому не дуже висловлювали обурення, коли двоє з них одержали перепустки на той світ.

Потім новий комісар вийшов із дверей сам і через муш­ку сказав хлопцям:

—   Товариші,— сказав комісар,— мене Реввійськрада призначила вашим комісаром. Товариша Кригу усунено. Обратіть свої партизанські очі на Жовтневу революцію, товариші! Ворог з золотистими погонами креше нам голо­ви, товариші! Іменем РРФСР наказую підкоритись і скла­сти зброю!

Хлопці подивились один на одного й поклали гвинтівки.

Тоді новий комісар заклав нагана за пояс і виліз до хлопців на гумові шини. Поїхали до семінарії, де стояв полк.

Мітинг тягся недовго. Новий комісар багато не балакав. Партизани теж не любили теревенів розводити.

—   Хлопці, розтуди його! — сказав один із язикатіших.— Хіба ми контрареволюція?! Бий злотопогонну сволоч, тре­тій полк! Я кінчив.

Новий комісар знайшов будинок для штабу і став жити. Комісар Крига дострілював останні кулі в сонячних зай­чиків.

Не знаю, що думав новий комісар і що передумував Крига,— тільки на другий день вийшов товариш Крига на вулицю й пішов у напрямку до будинку нового комісара.

Там він став проти вікон і почав пристрілювати свій револьвер до блискучих шибок. Він, певно, бачив там тих же сонячних зайчиків.

Новий комісар дав Кризі вистріляти всі набої і потім вийшов, лагідний і спокійний, на вулицю, що затихла. Він нагадував холодного філософа на цій провінціальній ву­лиці. Його остроги задумливо дзенькали, й ліве око при­мружувалось, як на полюванні.

—   Кінчив? — запитав комісар Кригу.

Крига шпурнув у пил свій коханий парабелум і не хотів розмовляти.

—  Ходім зо мною в штаб,— поклав на плече руку йому новий комісар. І пішли вдвох мовчки й гордо.

—  Будеш мені помічником, товариш Крига,— почули службовці штабу на порозі кабінету.

Дивна річ: стали рідними, як вода з водою. Вони ніколи не розмовляли. Розуміли один одного з погляду. І жили в кімнаті разом, і билися на конях поруч, і револьверами помінялись, як брати.

Обидва почували себе добре лише один коло одного. На людях — вони не знімали пальців із гашеток револьве­рів, сам на сам — сиділи тихо й казали одне слово на добу. Кригу іноді охоплювали зимні сни, і тоді новий комісар слухав його хлипання хлоп’яче і виряджав свого друга в ніч на боротьбу з вітряками фантазії. Вертався Крига ран­ком, знесилений фізично, з порожніми очима й порожнім ре­вольвером. А десь після ранку бачили сліди його куль.

Новий комісар і Крига жили так недовго.

Коли вища військова влада вирішила перевести Кригу на іншу працю й це своє рішення виконала,— новий комі­сар скрипів зубами.

—  Я не служитиму в тій армії,— сказав Крига й засу­нув глибше в кишеню парабелум,— я втечу в Київ, това­ришок!

—  Валяй,— сказав йому комісар і вийшов до свого ка­бінету, щоб не бачити.

Через тиждень лише притих новий комісар. Тільки не балакав ні з ким. Раз проходив канцелярією й бачив, що дехто з людей грав у карти.

—  Перестріляю всіх,— запевнив і велів карти викинути.

Пара днів пройшла, мовчав комісар, а хлопці потроху знову взялися за карти.

Що ж: двоє було забито, дехто ранений, а решта дяку­вала фортуні за відсутність куль у револьверові комісара. Партизанські частини ще й не це могли приймати!

Як бачите — цей увесь розділ має освітлити постать мого героя до його зустрічі з Ма. Коли б я й кінчив тим, що він мав «обличчя зі слідами усмішок, що пішли безпо­воротно»,— цього було б не досить. Я трохи більше зупинив вас на моментах життя нового комісара.

Тепер ви бачите товариша Рубана таким, яким він був перед зустріччю з Ма й перед подальшими подіями.

3. київ

Я співаю гімна тобі, моє велике місто!

Я побачив інші будинки в інших містах. Я чув інші про­тяги на інших, не твоїх вулицях. Я дивився в інші очі ін­ших ліхтарів, не твоїх ліхтарів; але такого, як ти — немає.

І я літав туманами на херсонських степах, я курів пи­лом на безмежних дорогах. Я чув, як дихали осінні полині на фронтах і як низько літали чайки-небоги над іншими, не твоїми дніпровими водами.

І я співаю гімна тобі, моє велике місто!

Коли край неба загориться, як каска пожежника, і сто­рожі на скверах поставлять коло себе пилу стовпи, пра­цюючи довгими мітлами,— місто прокидається. А що несе кожен ранок,— хто зна.

Коли чоловік живе в степах,— його думки залежать лише від процесів у власному мізкові. У великім місті — думки чужі. Візьміть ви пройдіть вулицею півгодини — мало ви зустрінете людей? І кожна нешаблонова думка по якомусь принципові відіб’ється у вашому мізкові. У спілці з іншими це надасть другого кольору процесові мислення.

Сонце співало на небі, як канарейка, вітер дмухав, як вентилятор, і земля тримала на собі Київ — велике місто.

Комісар Рубан ішов по Підвальній4, маючи револьвер напоготові. Власне, тут це було зайве — степи зосталися далеко позаду за Дніпром, лісова небезпека не могла при­тулитись на Підвальній.

Рубан ішов до Криги. Він зарані уявляв собі радість останнього й свою власну.

На Бульварній 5 за Сінним базаром 6 їхав тихо візник. Сиділо на нім двоє. Власне, сидів один, а другий бовтався, як мішок. Очі в останнього були зачинені, й коли Рубан пі­дійшов ближче — він пізнав свого приятеля, свого товариша,

—  Що з ним? — тихо сказав Рубай.

—  Мертвий. Задушили на власній кватирі.

—  Хто? — побілів Рубан.

—  Невідомо. Там зараз слідчий допитує хазяйок.

—  Куди? — махнув Рубан головою на Кригу.

—  До себе, в Чека 7. Чекіста по-чекістськи ховатимемо.

Рубан одвернувся, для чогось подивився на сонце й по­мацав долонею голову Криги.

—  Холодний.

А на кватирі він застав схвильовану Ма, заплакану Анну Симонівну й слідчого.

Від цієї хвилини, власне, й починається оповідання про любов. Не знаючи, від чого це взагалі залежить, що від­разу щось заворушиться всередині — там, де працює при­ладдя, що гонить кров. Мені самому смішно з цього, але, вірите, і я б закохався в Ма, коли б не знав її майбутньо­го. Ма була унікум, а Рубан був трижди унікум у своїй ненормальності. Так почалася любов.

—  Чого вам? — запитав слідчий.

Рубан мовчки подивився па Ма, витяг слідчому свій до­кумент і сказав:

—  Я його товариш. А з тобою ми наступали вмісті на Київ.

Слідчий придивився до Рубана, пізнав, і слідчого це задовольнило. Він продовжував роботу.

«…зазначена товаришка показала:

Вищеназваний товариш Крига живе в неї на кватирі приблизно з червня місяця цього року й постановлений на ордер жилкому. Вищеназваний товариш Крига жив тихо й смирно, і пияцтвом не займався, і жінок на кватирю не водив.

Відносно того, що він служив в Чека, знала дуже добре, бо вищеназваний товариш Крига про це оповідав кожний божий день. Відносно того, що він був хворий,— то я ду­маю, що він був не зовсім нормальний і хворий. Часто не давав спати ночами та розказував жахи.

Відносно того, що вищеназваний товариш Крига питав до мене симпатії,— я знала, але ніякого поощренія йому не робила. Він мені не подобався, як мужчина і як ненор­мальний. В останній час до нього перейшов жити якийсь товариш. Ім’я його було Коля, а прізвища я не чула й не знаю. Жили вони добре. Часто ми чули лише, що това­риш Крига не міг спати ночами і будив тому й товариша Колю. Цілу ніч чути було, як він оповідав про розстріли. Він казав Колі: «Я й тебе коли-небудь розстріляю. Ось сюди дам кулю, й мізок вискочить».

Останню ніч нічого не чула, Крига не вертався, а ран­ком товариша Кригу знайшли на дворі задушеного за горло. Відносно того, що, чи було в мене що-небудь з това­ришем Колею,— можу відповісти, що — ні, нічого не було. Він мені був зовсім чужий. Більше показати нічого не маю».

—  Я вас мушу заарештувати,— сказав слідчий.

Невідомо, що було причиною,— тільки остроги Рубана

задумливо дзенькали, та ліве око примружувалось, як на полюванні. Він відчував таємні нитки, що тяглися до ньо­го від очей Ма. Нитки були міцні, і рвати їх не хотілося.

—   Я беру її на поруки,— запропонував він, відчуваю­чи ці таємні нитки.

Я не знаю, як слідчий міг на це погодитись, але факт залишається фактом: Ма зосталася дома й слухала, як мовчав Рубан та зітхав на столі гарячий самовар.

—  Я його любив,— нарешті зауважив Рубан.

Ма опеклася гарячою ложкою й подивилась на мрійну мідь, де відбивалась її червона щока та блискуче око. Ру­бан їй подобався.

Як передати такі хвилини, в які нічого не говориться? Рубан мовчав, Ма не говорила ні слова, самовар співав своє. Півгодини було тихо, але нитки все тяглись і тяглись.

—  Мені здається, що я вас полюбив,— репліка від Ру­бана.

—  Здається? — перепитала Ма.

—  Моє прізвище Рубан, і я пропоную вам бути моєю жінкою,— сказав Рубан, і його холодні очі засвітились без причини.

Якби це була не Ма, а інша — хтозна, в який бік повер­нув би кіль розмови. Ма сказала:

—  Мені теж здається, що між нами є якась нитка або щось подібне,— і простягла руку. Рубан узяв руку.

Що трапилося б далі, якби не було того стуку в двері?

Ма вискочила в сусідню кімнату, а Рубан відчинив слід­чому Чека з агентом.

—  Де дівчина?

—  Є. Що таке?

—   Товариша Кригу задушили співмешканець його й вона.

Рубан почув, як повернувся в дверях ключ, але тримав це в собі. Невідомо — була це любов чи лише остання послуга ради неї.

Коли поламали двері — Ма там уже не було, і ніякі шукання не дали сліду до її схованки.

Київ стугонів на ніч і напускав на себе вечірні тіні. На горі на станції кричав «КІМ»8 — бронепоїзд, чекаючи командира. Командир Рубан міряв велике місто кроками, а хтось у передмісті, «милуючись місяцем, терзав свою гі­тару».

4. ЛАТИШ MATTE

Машиніст бронепоїзда «КІМ» брав коло водокачки воду. Звичайно це була робота помічника, але останній десь гнив по дорозі від кулі командира. Згаданий командир — латиш Матте —був для машиніста мішком загадок. Ніякий спирт не мав впливу на командирову голову, і тим більше на командирів язик, його прозвали «німий Матте».

Машиніст слухав, як булькала вода, і пильно стежив за безпечністю свого тилу. Командир міг з’явитись, як буря, а хіба тонка обшивка тендера врятує від кулі парабелума?

Вода дратувалась із машиністом і його майбутністю. Вже холодний піт почав проступати на чолі.

Нарешті якась крапка часу, якась жартівлива хвилинка переповнила командирову чашу: він вискочив із вагона й мовчки одсалютував у повітря одним пострілом. Друга куля мала йти на тендер паротяга. Задумливо дзенькали коман­дирові остроги, й ліве око примружувалось, як на полю­ванні.

В цю хвилину на перон вибігло двоє військових. Вони ^дивовано глянули на револьвер командира й не знали, що думати. Командир підняв на всякий випадок зброю.

—  Товариш,— сказав старіший із двох — колишній пол­ковник із довгими вусами,— я командир першого мортирно­го дивізіону. Мені потрібна ваша поміч.

Латиш Матте переклав револьвера в ліву руку й простяг праву руку гостю. Потім він почав дивитись у вікно апарат­ної телеграфу й стояв так увесь час.

—  Ворожа артилерія сильно б’є по моєму участкові,— продовжував командир дивізіону,— очевидно, десь є гарний пункт для ворожого спостерігача. Я хочу послати свою роз­відку й потім, за її відомостями, вдарити перехресним огнем по ворожих батареях: з моїх мортир і з вашого бронепоїзда.

—  Я їду з вами,— сказав латиш і махнув пальцем на свого помічника.

—  І зо мною двох. Триматись під парами. Ти — коман­дир.

Всі їхали верхи. Бронепоїзд мав свої коні. Латиш тис коня острогами й піднімав пил. Село було недалеко за щіт­кою сосен. Вечір ще не мав наміру виходити на зміну. А день мовчав, як вода.

На селі коло хати, де жив тов. Доєнгардт (командир дивізіону), латиш прив’язав коня й пішов вулицею в ліс.

 

Двоє його вірних ішло тридцять кроків ззаду. За селом Матте оглянувся й не сказав ні слова. Це значило, що ла­тиш нічого не має проти і люди можуть не боятись.

В лісі Матте вибрав високого дуба, скинув чоботи й по­дерся вгору. Люди стояли внизу мовчки, не рухаючись. Матте п’ять хвилин роздивлявся навкруги в бінокль.

Зліз, і всі пішли назад.

Раптом латиш скочив у кущі й ліг. За ним це зробили його люди, не розуміючи нічого. Скоро на дорозі виткну­лось троє. Латиш придивився в бінокль і потім спокійно вийшов на дорогу з кущів.

Вершники побачили піших, і миттю серед тиші лісу лун­ко прокричали постріли. Багато берез було перепсовано кулями, а вечір злазив по драбині тихо й вештався вже в подихах лісу.

Латиш ішов просто на вершників і грався ліщиновою гілкою, його хлопці йшли один за одним ззаду. Один вже волочив ногу, а другий витирав щось червоне з обличчя.

Вершники позскакували з коней і перестали стріляти. Вони тримали голови піших на мушках і терпляче чекали ворожих намірів.

—  Стій! — крикнув один вершник.

Матте продовжував іти вперед, ламаючи гілку, а один з його людей похмуро вилаявся й сказав їм останній пара­граф «послужного списку» Матте.

—   Гади чортові,— вилаявся вершник,— чому ж ви мов­чали?

—  Доволі,— вирішив один із людей Матте,— катись, доки не покуштував кулі!

Латиш проходив мимо спокійно й не дивлячись на тих, що стріляли. Тоді один з вершників заступив дорогу,

—  Здоров, Шурка!

Матте підвів помалу очі й придивився. Потім подав руку, щось буркнув.

—  Братішка, та ми ж умісті на «Коршуні» були. Зараз я в антилерії, їду на розвідку. А ти, братішка, що робиш?

Матте помалу одвів назад руку й кудись нею показав.

—  Треба там придивитись до вітряка на горі,— сказав Матте й пішов дорогою. Через кілька кроків він вернувся й простяг товаришеві з «Коршуна» руку:

—  На, братішка!

Тоді, як ніч розсипала на небі золоте просо й вітер ку­йовдив гриви коней,— товариш Матте гнав свою тінь аж до станції. Там він як вихор скочив у вагон і надушив кноп­ку дзвінка два рази. Це значило, що через п’ять хвилин буде три дзвінкії, а потім, коли поїзд не зірветься з місця,— багато буде мертвих.

Поїзд рвонувся після третього дзвінка й пропав на дале­ких рейках.

Командира дивізіону тов. Доєнгардта здивував від’їзд із села тов. Матте. Коли ж закохкав на станції паротяг і поїзд Матте кинув по дорозі іскор,— тов. Доєнгардт зди­вувався ще більше. Ніяких розмов у них із тов. Матте не було — лише вислухали вони вдвох заяву чужого селянина про те:

що троє розвідників лежать покатовані коло вітряка;

що заманила їх дівчина в червоній хустці;

що в селі стоїть ворожий легіон;

що дівчина чужа, не наша, живе в селі з матір’ю;

що вона сказала розвідникам — нікого в селі немає, і що красива вона до біса.

Командир Доєнгардт зауважив, що треба ранком взяти

з   бою село — і все. Чому ж латиш полетів до чорта й що прийде далі на його дурну думку, цього — командир Доєн­гардт міг побожитися своїми вусами — не знав. Одного боявся командир — щоб Матте не став на перешкоді його, командира Доєнгардта, планам.

Поїзд Матте пролетів тим часом пару верст і став як закопаний від дзвінка з кабіни командира. Можна було дивуватися тільки, як не позривались із місць гармати!

Сам Матте вийшов із вагона на насип і понюхав теплі подихи ближчого болота. За лісом мало бути село, а зір до нього не доходив, бо хіба те просо, що ніч обсипає ним молодика, світить?

Матте виліз на дах вагона й довгий час стояв нерухомо. Поїзд мовчав. Була ніч. Люди чекали слів командира Матте.

Командир зліз із вагона й покликав до себе ма­шиніста.

—  Туди, за той горб. Дві верстви. Тихо, щоб і чорт не чув,— сказав Матте й, зайшовши в свою кабінку, заснув, ледве ліг на ліжко. Поїзд рушив.

Здається, снів у командира Матте не було. Він скочив на ноги, коли поїзд став. Як тихо не їхав машиніст, а Матте відчув це якимось інстинктом.

Був саме той ранок, коли ще й «чорти не бились навку­лачки». Приладдя до денного освітлення десь блукало за горизонтом, і якісь кури стали потроху визбирувати небесне просо.

Командир Матте зловив у бінокль тумани над ворожим селом і зібрав помічників на нараду, Але в цей час блис-

 

нуло велике кресало, забігали луни по лісі, й командир диві­зіону тов. Доенгардт став крити ворога з мортир.

Командир Матте скривився, навіть декому здалося, що він хотів вилаятись, і показав пальцем на село. Це відно­силось до «орначів» на бронепоїздові. Заскрипіли башти, і бронепоїзд «КІМ» став бити по флангові.

Білим осіннім ранком командир Матте заїхав на коні в село. Коло млина була юрба людей і на принесених столах лежали трупи розвідників. Один із них не був ще трупом, але мав уже для цього всі візи на своєму мандатові й на грудях.

Не треба розповідати про ці візи. Завжди буває, що люди вміють краще хижаків різати живих людей. Ці візи були — неохайно зроблені начерки зір, назва Республіки й прізвища Вождів. А розвідники були трупами від начер­ків гострими ножами!

Тихо стояв побитий гарматами вітряк, ошаліло дивився нарід, і кусав свої довгі вуса тов. Доенгардт.

Командир Матте ткнув коня комусь у руки й спокійно підійшов до розвідників. Нічого не відбилось на його об­личчі. Це була залізна душа. Він уважніше подивився на товариша з «Коршуна», мимоволі глянув на свою зброю і хотів відійти. Тут якась рука вставила палку в фортунине колесо. Все пішло димом.

До гурту підбіг чоловік і крикнув:

—  Дівчина в червоній хустці тікає в ліс!

Нікому не пощастило побачити, як сів на коня командир Матте. його з місця наче здуло вітром. Кінь закрехтав і понісся до лісу. Двоє хлопців з «КІМу» ледве встигли за ним.

Дійсно, якась дівчина тікала в ліс. Червона хустка ще здалеку кидалась у вічі. Командир Матте доскочив конем і став.

—   Рубан?! — закричала дівчина.

Командир Матте — він же Рубан — не відповів нічого. Він схватив дівчину з землі і, направивши коня до вітряка, притис його острогами.

Коло столів із розвідниками Матте кинув дівчину на землю. Віддав комусь повід коня. Поправив на голові зеле­ного кашкета й показав ближчому чоловікові пальцем на дівчину. Той узявся за гвинтівку. Командир Матте вирвав її в нього з рук і закинув у траву:

—  В’яжи до вітряка. До крила! — сказав крізь зуби ко­мандир Матте.— Починається вітер.

Тоді червоноармієць повернувся до Матте, блідий і спо­кійний, як на високій горі сніг. Він глянув у рурку револь-

 

вера командира Матте, попестив поглядом начерки зір і прі­звища Вождів на безсоромних і розхристаних грудях роз­відників, сказав.

Говорив тихо:

—   Товариш командир,— сказав червоноармієць і мотнув головою на розвідників,— хіба вони на це согласні? Това­риш!— крикнув чоловік.— Хіба вони согласні?!! Сонце не хоче бачити таких діл. Вціль її з парабеля!

Командир Матте тоді спокійно заклав на місце револь- одвіяв дим:

—   Хто?

Люди не рухались, лише очі мимоволі слідкували за муш­кою револьвера.

—   Вдар її сам! — крикнули з гурту.

Командир Матте тоді спокійно заклав на місце револь­вера, звільнив праву руку й потримався нею за руку другого чоловіка; командир Матте тоді схватив за груди тов. Доєн­гардта, що нервово ходив поруч, і придивився йому в вічі; не кваплячись, витяг його, Доєнгардтову, шаблю; далі він підійшов до дівчини на землі й мовчки простромив її до землі. Потім він поїхав на свій «КІМ», залишивши все, і пил від копит заступив сонце.

Колишній полковник Доєнгардт із білим обличчям витяг із землі свою шаблю й витер її, Ма заспівала тонкою й прі­лою ниткою, а нарід увесь розбігся.

—   Рубан, дорогий! — прошепотіла Ма вже перед смер­тю й струснула блідою рукою полиневий цвіт. Білі полині обсипали гірким цвітом любов. Поруч на столах хололи трупи розвідників.

Тов. Доєнгардт велів передати Матте останні слова Ма.

—    Пустяк,— сказав командир Матте — він же Рубан — ‘і прострелив білу невинну кору ближчої берези.

Так закінчився роман.

Невеличкий горбок у полинях завжди приваблює до від­починку. З землі росте біла гірка полинь і нагадує любов тієї, що лежить під горбом.

Раз, сидячи в тумані вечора, коли сонце сідало великою раною, я знайшов тут порожню гільзу, що приніс сюди якийсь романтик від парабелума товариша Рубана.

Київ, 1925

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.