Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — Мамутові бивні

«…Коло Трипілля 1 знайдено мамутовї бивні».

(З газет)

1

Старий мамут Вім кінчав сеанса в поганій оперетці, його голос нагадував застуджений баритон і лише іноді наближався до подихів барабанного соло. Ноги стулялись докупи, бо яма була конусна. Спів вечірньої прохолоди йшов угорі.

Старий мамут Вім законтрактувався в дешеву оперетку. В цьому Вім переконався остаточно. Хіба можна було по­милятись? Навіть теперішній газетчик знає смак в опереті, а старий Вім не одну сотню років жив на світі!

Вітер дмухав у ліс, як в одну велику волторну. Чулись якісь звуки, але чи можна ж їх порівняти зі справжнім стру- ментом?! Хіба дійсного дмухача на волторні здивує це ни­зьке do bémol?2 Або: що це за примітивність мелодії!? На­віть сука на Ланжероні3 в Одесі виє по більш складній партитурі. І справді, яка волторна, що поважає себе, дозво­лить собі такий репертуар: там-татам-там! фі-ііі-у-уу! У-УУУ-УІ!

Я не знаю також, чи шум великої ріки дає щось подібне до приємного дуету скрипки й барабана. Мені хочеться сказати: «ні». Мамут Вім був цієї ж думки.

Дах в опереті, де грав Вім, був такого дешевого синього кольору, що його встидався б і завклубом спілки Харчсмак. Друге діло, аби він був оранжевим або хоч кольору свіжого ліхтаря під оком — ні, він був синім.

Електричний ліхтар переходив за сеанс од сходу до за­ходу. Він витикався на сцені, проходив її, підіймався до душників па стелі, злазив поволі на гальорку, зсовувався на 3-й ярус лож, на 2-й, на 1-й, бельетаж і, врешті, ховався під ногами капельдинера.

Старий Вім не пам’ятав, скільки вже він сеансів грає. Але не менш десятка. Статисти в перуках, що налазили їм аж на очі, скакали навкруги Віма і кричали щось подібне до арії паровозного гудка. Вони були вдягнуті так, як вдя­гаються дійсні члени товариства «Геть сором». Навіть для оперети це виглядало сміливо, і Віму ясно було, що скоро з’явиться міліція. Вів догравав свою ролю. Статисти шпур­ляли на шкіру Віма каміння, сичали, як пара з чайника. Але з того, що це був вже майже десятий сеанс,— Вім почував себе недобре.

 

Мамут потоптався ще трохи в неприємній ямі, копирснув землю великими білими бивнями й ліг на бік. Коли ж електричний ліхтар неосяжного неба загас під ногами ка­пельдинера на заході — великий старий мамут Вім витис­нув із своїх легенів останнє повітря.

Завіса спустилася.-

…це сталося за 51 000 років до тої хвилини, коли наро­дився Ісус…4

2

Весела була цього року осінь. Викурили немало махорки нічні тумани й простягали не раз димучі пасма за вигін у яр, до Дніпра — великої ріки.

Справи починаються коло млина.

На Степанові був кожушок ще з царського фронту й не було зовсім шапки.

—  Во ізбіжаніє нагроможденія факту,— сказав він.

—  А нащот там облізації5 — так я вам скажу, брешуть гади.

—  Що ти понімаєш на воєнних ділах? — сказав Серьога- міліціонер.— У газеті проставлено, що китайський цар на Сибір іде. Хоче ввесь Сибір зайняти.

—  Це не тільки китайський. Вони вже нас поділили між государствами. Америці — половина Сибіру, Англії — Чор­не море, Франції — Петроград та Москву. А Германії — Україну. От-от прилетять ерапланом.

—  На конференцію, значить? — запитав Степан.— На­щот резолюції й контрибуцій?

—  Будуть тобі резолюції! — пообіцяв Серьога.

Решта — двоє куркулів — солідно копирсали паличками воду й задумливо плювали на небо, що пливло в воді гли­боко й синьо.

—  Мені це отець Гервасій казав про нашествіє інопле- мінників і іже з ними,— роззявив рота церковний ста­роста.

—  Не іноплемінники, а інтервенція,— сказав Серьога,— а отцю Гервасію скажіть, щоб фізкультурою займався чта щоб на бокс вчився.

—  Який це бокс?

—  Бокс — єсть научная драка кулаками. Скоро до нас приїде український піп — так щоб все по-научному було.

—  Гріх тобі, хоча ти й Совєцка власть,— почав Гундя — церковний староста,— це кощунственне слово.

—  Меморандум їм у пуп, скажу я вам! «Лерігія — опіум для народа».— сказав Серьога.

Серьога перед цим покуштував «перваку» і загинав такі слова, що в решти слухачів свербіли вуха.

—  А знаєте, чого ми тут зійшлись? — сказав Гнат Кар­пович — куркуль на двадцять десятин і самогонщик.

—   Угу,— підтвердив міліціонер.

—   Наш ворог настрочив на нас листа.

—   Семко?

—   Він. Підлиза, сукин син, до голих КеНеСів 6. Втопити його, арештанта, сволоча!

Міліціонер загубив трохи хмелю й сказав:

—   Вещественні доказательства?

—   Єсть,— відповів Гнат Карпович і витяг із картуза лист паперу,— ось!

«Дорогому товаришу ридактору газети. Доносю я вам, товариш ридактор, що в нашій Бабанці суки самогон гонять. 1 даже красная міліція — непобідимий представник Рад- влади і гордость революції кривий Серьога по прозванію вуличному — під куб для первака дрова носить.

Товаришу ридактору газети сообщеніє, щоб він обратив замічаніє, і якщо ви цього не зробите, я не знаю вже, чи не загину тут у Бабанці — болоті Революції. Селькор Семко».

Обличчя витягліїся.

—   Мало його ще били,— сказав церковний староста.

Всі мовчали.

Одноманітний Дніпро викладав на берег свої примітивні мелодії.

Вітер дмухав у ліс, як у велику волторну. Куркульський млин мурчав сито й смачно:

Гурррр! Мурррр! Уррр! ррр!

—   Не топити, бо він випливе й смердітиме. Трьохфун- товкою по голові — ось що йому треба.

Гундя. А тоді хату-читальню йому зробити під зем­лею. Хай читає!

Степан. Що це ви? Люди! Трудящого чоловіка вбива­ти? Як же це? (Трясеться).

Гн. Карпович. Дурило ти, Степане! Ми пошуткува- ли, а він і справді! Заспокойся (іронічно).

Г у н д я. Атож.

Степан. Тьфу. І чому таке в голову мені прийшло!?

Коли Степанова кудлата голова зникла за високим бере­гом, Гнат Карпович плюнув і згадав неввічливо про матір:

—   Трохи не вшльопали ми, граждани.

—   Ану, без гражданів,— почулось од Гунді,— насточор­тіло вже їх слухати.

—   Знаєте що,— сказав міліціонер Серьога,— Семко зав­тра йтиме до Трипілля в лікарню. Ми його перестрінемо.

…На березі ніби заколивалася лоза. Навіть короткомет­ражний фільм показав би тут людське обличчя у збільшен­ню на першому плані, але я не хочу забігати наперед.

Ніч поналивала в калюжі чорного атраменту. Далеко на Дніпрі горів сигнальний ліхтар. Темрява обгортувала, її можна було мацати пальцями. Вітер залишив свою волтор- ну й спочивав десь на дніпровій косі. Спросоння кричав па­роплав і означав собою ступінь культури.

Постановка коштувала грошей. Я не знаю тільки, як можна було зафіксувати таку темряву. Хоч би один юпітер посвітив!

Тінь потрапляла ногою в калюжі. Якби знімка провади­лась у місті — там можна було б довести тінь до ліхтаря й показати обличчя, аби глядач міг пізнати її раніш кінця. Я цього зробити не можу. Я лише скажу, що тінь, яка по­трапляла ногою в калюжі, не була чотириногою. Вона не належала також і до жіночого роду.

Зате перед другою тінню, що стояла під деревом із три- фунтівкою в руці, я засвічую сірника — це Серьога-мілі- ціонер і месник.

Серьога погасив огонь і солодко затягся «номером вось­мим». Цукровий «первачок» тепло блукав по веселій голові. Дніпро — був по коліна. Пароплав — за панібрата. Верба — за коханку.

«Уб’ю гада!» — запевняв себе Серьога й кадив махоркою над чорними атраментовими калюжами.

Перша тінь проходила мимо. Тут, звичайно, можна б по­ставити напис: «Серед темної ночі підняв гнусний злодій руку і…», але я ворог ставання на котурни — я проваджу знімку реально, не маючи наміру лякати глядача.

Серьога-міліціонер підняв над головою трифунтівку, і ві­тер на дніпровій косі почув немузикальну ноту невідомої партитури. Серьога кинув на землю міру ваги, що зараз дорівнюється 1,2 кг, і побіг від місця злочину.

Звичайно, був і свідок. Він зліз із дерева й нахилився над тим, хто лежав. Він намацав проломлену голову й хо­лодне серце. Це його збентежило. Він хвилину постояв не­рухомо, мимоволі нюхаючи пах теплої крові в себе на руці.

Розпливався в повітрі димок махорки, крикнув несподі­вано пізній пароплав.

Живий підняв мертвого й поволік до крутого берега, підмитого дніпровими мелодіями. Мертвого було покладено під берег, і на нього зсунув живий тонну землі. Цим закін­чились події ночі.

з

«Семко сказився!» — гвалтувала Бабанка. Кожна баба підпирала кулаком щоки й вдавалась в імпровізацію. Кіль­кість слухачів не грала ролі.

За годину все село знало, що:

«…Семко йшов у Трипілля. Коло Улитиного перелазу блиснула блискавка, й грізний голос сказав: «Семко, Семко, жалько мені тебе — місце тобі буде на сковороді!» А Семко роззявив рота та й каже: «Пішов ти, вибачте, до такої мами, сволоч!» — та й показав йому, звиніть, кулака. Ну, божа сила, звісно, і вдарила».

«…сказився, кумасю, сказився справді! Ходить з пере­в’язаною кудлою, дивиться по-скаженому й каже: «Соціал- сука раз! соціал-сука два!» Вже до сотні дорахував. Мілі­ціонера Серьогу не побоявся — каже: «соціал-сука сім!..»

«… воно й правда: писання не доводить до добра. Жінка його не наплачеться тепер. Завтра вона йде у волость, щоб взяли на ізлічення…»

«… головою земкомісії замість Семка буде тепер Гундин Петро. Старий Гундя вже й закваску составив із псалом- щиковим хмелем. Ех, гульнем, брат, за всю Совєцку власть!»

4

…Коли тихо падає на землю ніч, починають скарги бабан- ківські пси, і нічний ліхтар дивиться з неба крізь туман…

…Жовтий прямокутник вікна, гойдання осені на вітрах з дніпрової коси й голос листя з темряви ночі…

Семко зайшов до хати.

Для глядачів, що закохані в трюки,— можна було б тут дати: хата в лісі, і’ віти затуляють її всю, крім вікна. Жов­тий прямокутник витинається з ночі й пахне таємністю. Окремо на першому плані: темний силует руки, що стукає пальцем у вікно. Тінь, що рухнулась у хаті по шибці вікна. Вагання. Нарешті напис: «скрипнули двері й…» увійшов Семко. Він міг би зняти з обличчя бороду, вуса й зробитись кимось іншим. Це для любителів трюків.

Але справді: Семко зайшов у хату Гната Карповича. Хата стояла не в лісі — в селі. Семко зовсім не стукав у вікно, чим скоротив півметра фільму. Бороди він теж не знімав, бо це можна було зробити лише бритвою.

—  Здоров! — сказав Гнат Карпович і переглянувся з го­стями.

—  Соціал-сука раз! — відповів Семко й, сівши за стіл, покуштував борщу.

—  Соціал-сука тьфу! — продовжував вій далі, наливаю­чи собі в стакан «перваку».

Гнат Карпович сидів ніяково: скажи йому що — так за горло й вчепиться!

Мовчали, поки Семко й повечеряв. Дехто сказав, що дощів випадає мало, дехто зауважив, що бога «ми» прогні­вили, а дехто — просто промовчав, не знімаючи очей із Сем- кового рота. Семко всім сказав: «соціал-сука сім!» і ліг на лаві на чиюсь свиту. Зачинив очі й заснув.

Балачки поновились.

Справа йшла про те, кого обрати завтра на голову зем- комісії. Гундин «первак» висловлювався за сина свого фаб­риканта. Трохи сперечались, але, врешті, «первак» переміг. Після його був «вторак» і так далі. На Семка не звертали ніякої уваги: завтра приїдуть із волості й «приймуть міри». Останній гість здавався на милість переможця Гундиної фабрики й сів під стіл.

Гнат Карпович, Гундя й Серьога — «непобідимий пред­ставник Радвлади» — зостались радитись.

Самогону вони пили мало, і тому думки текли швидко, як літні сни.

—  Потрібно наново переділити землю,—сказав Гнат Карпович.

—  Потрібно, але вона вже тиждень тому як переділена. І папери лежать у сільраді,— відповів Серьога.

—  А якби так трапилось, що паперів нема? — продовжу­вав Гнат Карпович.

—  Кажи, що надумав,— запропонував Гундя.

—  Папери про переділ землі ми знищимо, а твій синок її переділить наново, «ввіду унічтоженія фактичних доку­ментов».

—  Правильно,— сказав Серьога-міліціонер,— а як?

—  Запалимо сільраду.

—  Ну й молодчина! Пропозиція голосується,— вирішив Серьога.

—  Але чому це сина твого нема? — запитав Гнат Кар­пович.

—  Чорти його знають! Пішов, мабуть, десь до дівчат у Трипілля,— немає дома.

—  Гляди, щоб він завтра на зборах був. Відсутнього не виберуть.

У хату щось постукало. Ввійшла жінка Семка.

—  Старий Гундя тут?

—  Тут.

—  Петро йому прохав сказати, що завтра в обіди він буде дома. В нього якісь там справи в волості.

 

—   У волості?

—   Так. Я ходила сповістити про чоловіка.

Жінка витерла очі.

—   Забери свого — он він лежить.

Семко довго вагався, повторював свою приказку, але пішов, нарешті.

5

Начволміліції читав:

«…доносю я вам, товариш начальник, що в нас соверше­но вбивство чоловіка. Гнусний Серьога ваш, представник і захиститель порядку на території нашого села — забив чоловіка, жителя місцевого нашого села. Каковоє вбивство просю розслідувать і приїхати завтра в себо Бабанку. І по­тому боліючи’ душою й серцем за несознательность такого ілімента, що підриває мирне прожиття УРСР, прохаю взять собі на заметку й приїхати завтра, аби покласти кінець международній контрреволюції й зрадникам проти Радян­ської влади — її представникам, що гнусно заплямили свою чесну пролетарську совість червоною кров’ю.

Подательниця цього — жінка розкаже все в подро­бицях…»

6

Села наші горять щоночі. Ніякий фільм не може вмісти­ти всіх пожеж.

—  Запалю! — кричить хтось ображений, і ніччю світить ворожа хата всій окрузі.

—   Запалимо! — кажуть крутому голові КНС, що не тягне за куркулями, і горить цілу ніч головине госпо­дарство.

—  Можна буде запалити!—вирішує хтось із коопера­тиву, що прокрався, і горить кооператив, замітаючи у вогні сліди.

Картина «Пожежа на селі» ставиться просто: темна, як атрамент, ніч перерізується вогненними стовпами. Щоб по­казати сполох,— знімають на півметрові фільму рухи цер­ковного сторожа, що шарпає за вірьовку дзвона, самий дзвін, як розгойдується, і осторонь десь на фоні білої сті­ни — тінь пса, що широко й щиро виє. Як ще до цього дода­ти пару рук, що хлюпають з відра водою, і роззявлені роти присутніх громадян — картина вийде вичерпуючою.

Серьога теж дивився на діло своїх рук. Він мимоволі посміхався солодко й кричав на добровільну пожежну команду.

Сільрада згоріла, як свічка. Серьогнне обличчя плямк­нуло губами перед уявленим «стаканчиком».

Ще було трохи зарано сміятись, бо ще звечора якась постать побувала в помешканні сільради й вийшла звідти, щось несучи.

7

Тепер поставимо ближче кінооператора, й хай він уваж­но крутить. Показувати, як ходить черговий десятський, стукає палицею по воротях; як беруть люди з собою по пів­фунта «городняка» і по двоє чисел селянської газети на розкурку, як поважно сходяться до зборні і швидко обку­тують себе важким туманом, від якого не видно й облич вождів на стінах,— це все робити — нецікаве завдання.

Краще подивимось, як приїхав начволміліції й зайшов до зборні.

Збори ще не починались. Казали, що не зійшовся «кво­рум», казали, що голова ще обідає, але дійсна причина така: не прийшов будучий голова земкомісії — Петро Гундя.

Начміліції сів, приєднав до загального тютюнового диму й свій: «Село» — 25 шт. 10 коп. Але він зовсім потонув — «городняк» забив. Курили.

З’явився голова. Далі чекати було неможливо. Відчини­ли збори. Повістка денна: 1) Обрання нового голови зем­комісії; 2) Справа пожежі сільради. Хто добавить? Хто змі­нить? Хто проти? Зібрання пішло серед джунглів тютюно­вого диму.

—  Товариші! — почав голова сільради.— Наш старий голова земкомісії збожеволів. На його місце треба обрати нового голову. Я пропоную товариша Петра Гундю. Це тре­ба зробити негайно, бо необхідно знову составлєніє списків на землю, ввиду погорєнія старих списків на пожежі. Я ви­ставляю кандидатуру т. Петра Гунді. Хто хоче висловитись з цього приводу?

—  Де він? Хай вийде!

—  Його справи затримали в волості. Він зараз надійде.

—  Да-ло-о-ой! Немає права! — кричали комнезамці.

—  Товариш! — сказав тоді селькор Семко.— Прошу ма­ленького слова.

—  Товариші, я не сказився. З усіх боків, товариші, тяг­нуться до нашої комнезамської землі руки. Товариші, одру- баємо ці гнусні руки! Мене чорна гідра контрреволюції ду­мала забити, думала задушити за глотку пролетарське незаможницьке серце,— аби я замовчав навіки й не розка­зував світові про те, що в нашому селі діється. Дорогі товариші! Я звертаюсь до вас — рубаймо гнусні руки, що

 

тягнуться й підіймаються над нашими головами! Товариші! Той, кому Радянська влада доручила охорону незаможни­цького життя,— той гад сам убиває своєю рукою. Я під­слухав, як змовлялись про пожежу сільради — я виніс звідти всі документи. Товариші, ось: цією трифунтовою гирею мене хотіли забити, але так сталося, що забили того чоловіка, що вам виставляють зараз головою земкомісії. Товариші, міліціонер Серьога забив гирею Петра Гундю!..

8

Збори рушили на берег Дніпра-ріки.

Можна, думаю, уявити собі ніяковий колір неба, осінню землю, високий берег і далекий від туману луг за водою.

Великих зусиль не треба: шум людей, розмови Дніпра

з   пісками, настрій перед страшною нахідкою, пах жовтої глини під лопатами, все це стоїть передо мною, все дише мені в обличчя.

Може, дехто затулить носа коло гнилого трупа? Може, дехто не схоче дивитись, як примірятимуть трифунтівку до дірки на голові? Може, дехто затулить вуха від криків мате­рі? Я силувати не хочу. Заспокойтесь.

Але я звертаю увагу на те, що було знайдено в землі разом із трупом. На бивень мамута Віма … Мої очі примру­жуються, і думка розгортує сторінки, багатотисячні юпітери світять моєму кінооператорові.

Знову старий мамут Вім, що його бойовий бивень проле­жав у землі над Дніпром 53 000 років, старий Вім прохо­дить перед моїми очима. Знову обсипається пісок у конусній ямі поганої оперети. Знову примітивні мелодії доносить мені вітер. Голі статисти з кудлатими перуками — мої мину­лі батьки. Темний схід дешевого синього кольору, який я встидаюсь помічати тепер. Багато метрів фільму пройде перед примруженими очима, доки я дивлюся на нахідку: бивень Віма.

Електричний ліхтар на небі йшов загаснути десь під но­гами капельдинера на заході. Чебрець пах осіннім Техасом. Плеск Дніпра був ніжним і невиразним. Вітрова волторна вже золотилась осінню і…

… та дайте ж хоч перед кінцем сеансу виплакатись флейті!

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.