Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

9. ФОРМАЛЬНО-ГРАМАТИЧНА І ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНА ПАРАДИГМАТИКА МОРФОЛОГІЧНИХ ФОРМ СПОСОБУ

загрузка...

МК способу відбиває погляд мовця на характер зв’язку дії з діючою особою або предметом [Виноградов 1986, с. 472]. її структура характе­ризується формалізацією (внутрішньою) орієнтаційної інтерпретації дії/ стану щодо їх реальності/ірреальності, спрямованості/неспрямованості. Ряд засобів реалізації суб’єктивного сприйняття події чи факту ха­рактеризується власне формальною спеціалізацією (чекай, пиши // чекайте, пишіть // чекаймо, пишімо; ходив би, писав би, чекав би), окремі форманти виступають поліграматичними, уміщують ГЗ спосо­бу, часу, особи. Такий синкретизм і повна адекватність індикатива часовій парадигмі зумовлює підхід до способу як двочленної категорії, у якій вирізняються ГЗ кон’юктива та імператива [Вихованець 1988, с.92].
Поширеним є погляд на категорію способу як поліелементну15. В українській мові спосіб є трикомпонентною категорією, яка охоплює індикатив, кон’юнктив та імператив. У тлумаченні останніх немає одностайності. Ще К. С. Аксаков указував на необхідність розмежу­вання морфологічних і синтаксичних способів [Аксаков 1855], пропо­

 

224
Морфологія
нуючи віднести до перших лише імператив та індикатив: «Якщо вже визнавати умовний і бажальний, то вони суть не що інше, як відтінки до власне-наказового і водночас разом з ним становлять три види того самого способу» [Там само, с. 539]. Інколи позбавляють права само­стійності умовний спосіб у силу його «власне-синтаксичного статусу» [Шведова 1967, с. 27; Востоков 1831; Греч 1827], індикатив уважаеться нульовою категорією, уявним способом [Пешковский 1956, с. 193-194] або взагалі заперечується доцільність його виділення [Овсянико-Ку- ликовский 1912, с. 123]. На підставі формальних характеристик й інфінітив тлумачиться як окремий неозначений спосіб [Некрасов 1865, с. 101-102]. Р. В. Пазухін вичленовує імператив із категорії способу і переводить до системи вербоїдів, ставлячи поруч із дієприкметниками, дієприслівниками, інфінітивами і кваліфікуючи як «гібридну форму дієслова і вигука» [Пазухин 1974, с. 89]. Виводить за межі МК способу форми імператива також Д. Штелінг, який звертає увагу на їх апеля- тивну функцію. НадумкуЛ. С. Єрмолаєвої, індикатив та імператив не можуть бути протиставлені як форми способів і утворюють єдину ка­тегорію спонукальності/неспонукальності, що принципово «відрізняєть­ся від категорії способу і підпорядковану їй», у межах якої вони й становлять єдиний спосіб реаліс [Ермолаева 1977, с. 103].
Принципово відмінним є семантико-синтаксичний підхід до аналі­зу способів у О. О. Шахматова, який вирізняє шість способів: 1)дійсний;

1) наказовий; 3) умовний; 4) недійсний нездійсненої дії (Яледве не впав); 5) передбачуваний (Здається, він буде вдома); 6) потенційний (не згадаю, не почую, не побачу, не прочитаю, не заспіваю). При цьому у МФ умовного способу розмежовуються бажальний (Почув би ти її спів; Побув би ти зі мною), що реалізується у реченнях мети, і власне- умовний способи. Останній виражений у реченнях із сполучниками коли б, хоча б тощо. ([Шахматов 1927, с. 184]; див. також: [Виногра­дов 1986, с. 473; Грепл 1978; Золотова 1982; Мещанинов 1945а; Сабане­ева 1980; МеіпЬої 1948]). У концепції О. О. Шахматова синтезувалося розуміння способу як морфологічної (умовний, дійсний) і семантико- синтаксичної величини, статус грамем якої пізнається на рівні син­таксису потенційний, передбачуваний тощо). Такий підхід є надзви­чайно продуктивним у плані визначення функціональної парадигми КОЖНОЇ ГФ у структурі категорії способу, тому О. О. Шахматов напо­лягає на розмежовуванні МФ дієслівного способу та їх синтаксичної інтерпретації [Шахматов 1927].

Відрізняється своєрідністю погляд на категорію способу 0. О. По­тебні, який встановив генезис кожної форми і кваліфікував МК спосо­бу як чотирикомпонентну (дійсний, наказовий, умовний і бажальний). Якраз ця концепція найповніше репрезентована в ряді останніх робіт [Виноградов 1986; Русановский, Жовтобрюх, Городенская, Грищенко 1986, с. 97-100; Сучасна 1969, с. 387], при цьому підкреслюється, що, наприклад, бажальний спосіб реалізується у специфічному контексті [Русановский, Жовтобрюх, Городенская, Грищенко 1986, с. 99]. Ос­таннє є абсолютно правильним щодо функціонально-семантичного на-

 

РОЗДІЛ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 225
нантаження певних аналітичних утворень, основою ж їх статусу в структурі ГК способу є вираження ірреальності дії без її вольової орі­єнтації.
У сучасній українській мові тричленність МК способу підтверджуєть­ся семантичними і формально-граматичними формами: 1) експонент­ною маркованістю; 2)внутрішньокатегоріальним протиставленням гра­мем; 3) системною закріпленістю способових форм; 4) співвіднесеністю МФ способу з реченнєвими рівнями. Окрема форма може видозмінюва­тися у певному контексті, який не є генератором значень. Він постає як «зовнішній «виявник», що дає можливість відрізнити одну функ­цію… від інших» [Кацнельсон 1972, с. 43]. Кваліфікація бажальних, спонукальних та інших способів ґрунтується на тих чи інших семан­тичних особливостях дієслівних лексем та їх дистрибуції, пор. заува­ження В. М. Русанівського щодо спонукального способу, який тлума­читься ученим як контамінація наказового й умовного способів і утво­рюється за допомогою форм умовного способу; його відмінність поля­гає лише в семантиці, що забарвлена відтінком імперативності (ти піди II ти пішов би; ви підіть //ви пішли б) [Сучасна 1969, с. 395]. Таке значення форми умовного способу витворюється під впливом ке­руючої функції імператива і зумовлюється комбінаторикою мовних ресурсів, комунікативно-актуальними завданнями і належить до ком­бінаторики, репрезентуючи дистрибуцію форми. Структура МК способу дієслова охоплює власне-морфологічні форми та їхні аналоги, що є носіями постійної семантики і виступають одним членом речення. Усі інші реалізатори значення реальності/ірреальності дії з наголошен­ням її вольового-невольового виконання/невиконання належать до інших ярусів мови і співвідносяться з МФ способу на основі їх сино- німічності/несинонімічності, особливостей відтінків реалізації нере- нльності дії з її вольовим/невольовим спрямуванням щодо виконан­ня/невиконання.

Неодноразовими є спроби розмежування МК часу і способу, визна­чивши за ними відповідну семантику і засоби реалізації ГЗ: «…катего­рія часу в ієрархії категорій посідає таке ж автономне семантико-гра- матичне положення, як і категорія способу, розрізняючись семантич­ними, морфологічними і синтаксичними особливостями: перша розта­шована на площині об’єктивних (реальних) відношень, друга — на площині суб’єктивних (ірреальних) відношень» [Вихованець 1988, 0. 95].

загрузка...

Час характеризує повідомлюваний факт щодо факту повідомлення іпс попередній, супровідний, наступний. З трьох логічно можливих і ргллізованих характеристик жодна не виступає об’єктивно зумовле­ні по, а є лише реалізацію погляду мовця на відношення повідомлюва­ного факту до факту повідомлення. Мовець вільний у доборі будь-якої і трьох (чотирьох) гіпотетичних характеристик повідомлюваного фак­су щодо самого факту повідомлення, який зазнає суб’єктивного визна­чення й інтерпретації. Мова нічим не обмежує мовця у цьому плані, що й відбивається у структурі МК часу. У подібній площині перебуває

 

II ‘Теоретична граматика»

226
Морфологія
семантика способу, пор.: Дівчина вишиває рушник //Дівчина вишива­ла рушник // Дівчина вишивала б рушник, якби голка була для цього рушника. У наведених реченнях реалізуються два способи дії, що відбито в їх засобах- вираження і підтверджується відповідною семантикою: реальність/ірреальність. Реальність/ірреальність дії подаються в інтер­претації мовця, будучи рівновеликими величинами і виконуючи кому­нікативну функцію. Способом існування реальності виступає ча­сова співвіднесеність повідомлюваних фактів (минуле/неминуле, ос­тання є ширшим щодо часу за обсягом поняттям (В. Врьондаль нази­ває дійсний спосіб «амодальною» формою (Вгопсіаі 1950; Вгилтапп 1899; Вгилтапп 1906/2), що не виступає ні наказовим, ні умовним способом і репрезентує нейтралізований тип способових опозицій у функціональ­ному плані), тому часові значення, з одного боку, виступають авто­номною величиною і виражають місце факту (дії, події) на площині і співвіднесеності з моментом мовлення, з іншого, перетинаються із се- З мантикою способу, виступаючи одним із складників репрезентації мо­дусу речення. Ірреальність необов’язково позначає «позачасовість». У чеській мові структуру кон’юктива, наприклад, утворюють дві часові І форми: теперішнього і минулого часу, їх відмінність міститься не у І власне-часовому, а у модальному плані (ЬусН пезі, а, о; Ьуз пезі, а, о; Ьу . пезі, а, о; Ьусігот певіі, у, а; Ьузіе певіі, у, а; Ьу пезіі, у, а (теп. ч.) // Ьуі, • а, о; ЬусН пезі, о, о; Ьуі, а, о; Ьуз пезі, а, о; Ьуі, а, о; Ьу пезі, а, о; Ьуіі, у, ! а; Ьусіїот пезіу, у, а; Ьуіі, у, а; Ьузіе пезіу, у, а; Ьуіі, у, а; Ьу пезіу, у, а \ (мин. ч.). Перша форма позначає потенційно виконувану дію (КйуЬув \ рШеї Не тпе (гііга), ргасоиаіі Ьуспот зроіи — «Якби він прийшов до І мене (завтра), то ми б працювали разом»), друга позначає невиконува- І ну дію (КйуЬуз Ьуі ріиеі ке тпе(исіега), ргасоиаіі Ьуспот зроіи — «Якби він прийшов до мене (вчора), то ми б працювали разом») (див.: [Цоку- лил 1978, с. 88-118]).
Аналогічне явище спостерігається в романських мовах, для яких властивою є наявність у вичленовуваних способах окремих часових і парадигм, що вступають в опозицію лише за модальною характерне- І тикою (див.: [Храковский, Володин 1986]). Формам непрямих способів , властиві ємні діапазони функцій, більшість з яких належить до по- 1 тенціалу самої форми.

Загальноуніверсальна опозиція реальності/нереальності дії охоп­лює її часові перебіги, пор. неможливість встановлення семантичної : мотивованості для форм майбутнього часу. Останні засвідчують взає- ! модію часу зі способом у плані вираження відношення дії до дійсності. Це відношення, окрім реальності/нереальності здійснення дії, може бути реалізоване з певною вольовою спрямованістю або без неї, що | пов’язано з репрезентативною й апелятивною функціями висловлен­ня. Форми умовного і дійсного способу, виражаючи дію без вольової спрямованості, перебувають в опозиції до форм наказового способу, що реалізують дію з вольовою спрямованістю; форми умовного і нака­зового способу, які репрезентують нереальні дії, протиставлені, у свою , чергу, формі дійсного способу, яка відображає дію реальну (табл. 15). 1

Протиставлення ГФ у структурі категорії способу неоднопланові. І Ісршийтип (реальність/нереальність: дійсний —> умовний, наказовий) реалізований у будь-якому структурному типі речення, другий (імпе- рптив/неімператив: наказовий —> дійсний, умовний) обмежений лише ОПОЗИЦІЮ спонукальних/розповідних і питальних речень, оскільки иживання імператива пов’язане зі спонукальними реченнями, а МФ дійсного та умовного способу — з розповідними та питальними речен- іінми (переносне використання МФ способу не враховується).
Функціонально-семантичний аспект способових форм свідчить про то, що нереальність дії розкладається на два протиставлених компо­ненти: можливість і необхідність реалізації дії. Остання зумовлюєть- ОЯ нетотожністю виконуваних функцій: МФ кон’юнктива підпорядко- ішні реалізації репрезентативної функції висловлення, форми імпера- і нна відбивають апелятивну функцію, взаємодіючи з вокативом. Ужи- іііпіня індикатива у функції кон’юнктива чи імператива надає йому иідповідного вторинного, периферійного забарвлення: можливості ре- млі.чації дії за певних умов або її необхідності (табл. 16).

 

У внутрішньокатегоріальній структурі форми кожного способу ха- ішктеризуються диференційними ознаками. Індикатив за ознакою ре­лін,мості протиставлений кон’юнктиву й імперативу, за ознакою вира- і.і’ііня дії без вольової спрямованості — імперативу, кон’юнктив за
0 шлкою нереальності дії протиставлений індикативу, за ознакою ви­ри ження дії без вольової спрямованості — імперативу, перебуваючи в ОПОЗИЦІЇ до обох за ознакою можливості реалізації дії за певних умов; Імператив за ознакою нереальності дії протиставлений індикативу, за

 

м*

228
Морфологія
ознакою вираження дії з вольовою спрямованістю — кон’юнктиву й індикативу, перебуваючи в опозиції до них за семантикою необхід­ності дії.
Імператив єдина дієслівна форма, що у своєму значенні виконує спе­цифічну апелятивну, ширше закличну, функцію. Своєрідність остан­ньої зумовлює його парадигму. Призначення апелятивного висловлен­ня полягає у спонуканні адресата до виконання дії, спрямування на зміну елементів дійсності і витворення нових елементів. Типізація ви­конавця дії як адресата зумовила найбільшу функціональну наванта- женість форми 2-ї особи (О. В. Ісаченко, Ю. Д. Апресян, В. О. Плотни- кова), пор., наприклад, структуру імператива у фінно-угорських (уд­муртська, комі-зирянська, комі-перм’яцька), хантийській мовах, у яких наявні форми-лише 2-ї особи одн- і мн. для вираження апеля- тивності. В українській і більшості слов’янських мов імперативність і формально, і семантично є розгалуженим і складним явищем.

Значного поширення в українському дієслові набули і синтетичні (прийди, скажи, мовчи//прийдіть, скажіть, мовчіть//прийдімо, ска­жімо, мовчімо), й аналітичні (хай прийду, хай скажу, хай мовчу//хай прийдуть, хай скажуть, хай мовчать) форми імперативності, що зу­мовило тлумачення імператива як окремої МК. Остання ґрунтується на протиставленні «імператив/неімператив», пор. йди/не йди (імпера- тив//прохібітив) (див.: [Храковский, Володин 1986]). Коректнішим є розуміння імператива як компонента МК способу, що охоплює різно­манітні спектри вираження відношення дії до об’єктивної дійсності. Імперативну парадигму становлять опозиції співай//співайте, заспі­вав/заспівайте; співаймо, заспіваймо, хай співаймо, хай заспіваймо, давай заспіваймо, давай співаймо; хай співає, хай заспіває, хай співа­ють, хай заспівають, нехай співають, нехай заспівають, хай заспі­ваю, нехай співаю, нехай заспіваю. Кожна опозиція характеризується спільною референтно-рольовою структурою, тлумачення місця кожної з них у внутрішньокатегоріальній структурі виступає похідним від загальної концепції імператива.

Імператив є компонентом ГК способу, у межах якої й реалізується парадигма відтінків інформації, що «ґрунтується не на… аналізі об’єк­тивних умов» уживання МФ способу у всій сукупності можливостей, «які доступні безпосередньому спостереженню» [Ломтев 1976, с. 42], а на синтезі модальних відтінків можливості і необхідності. ‘• Прагматична трансформація того чи іншого змісту є важливою, але при визначенні функціонального навантаження граматичної структу­ри не може вважатися головною.

На інвентар імперативних форм у сучасній лінгвістиці існують різні погляди, джерелом яких є здатність тієї чи іншої МФ репрезентувати волю мовця. Одні вчені дотримуються «вузького» погляду на парадиг­му імператива, вважаючи його компонентами лише форми 2-ї особи (М. П. Некрасов, Й. П. Мучник, М. П. Муравицька)і 1-ї особи множини як форми сумісної дії (В. М. Русанівський, М. В. Леонова, К. С. Акса- ков, І. І. Давидов, 0. М. Пєшковський, В. В. Виноградов, Н. С. Авило-

 

ц і л IV. Фоомально-гоаматична і семантичне корелятивність… 229
іш, частково О. В. Ісаченко), інші додають до них форми 3-ї особи (< > 0. Шахматов, О. В. Немешайлова, С. М. Зарецька), треті зарахову­ють ДО імператива всі форми, що реалізують функцію спонукання, тоб-
ііі форми 2-ї особи, 3-ї особи, 1-ї особи однини і форми сумісної дії ((>. X. Востоков, Ф. І. Вуслаев, М. С. Трубецькой). Кожен із поглядів мис своє мотивування. Найприйнятнішим видається аналіз форм 2-ї ОТ >йп як ядерних (власне-імперативних), поряд з якими розташовують- і н: І) форми сумісної дії, точніше, сумісної особи з власним формантом ( чіспіваймо, скажімо, працюймо, чекаймо, давай заспіваймо, давайте чи-п іваймо/заспіваєм, давай скажімо, давайте скажімо/скажім, давай ХйЖІмо, давайте кажімо/кажім, давай чекаймо, давайте чекаймо); ‘) форми 3-ї особи (хай/нехай співає/співають, хай/нехай заспіває/ іііспівають, хай/нехай скаже/скажуть, хай/нехай чекає/чекають);

І)форми 1-ї особи однини (хай/нехай співаю, хай/нехай заспіваю, хай/ нехай скажу, хай/нехай чекаю, давайте буду співати, давайте заст­ійна). Подібна структура ГК способу співвідноситься з організацією мов­иш нового акту і спрямуванням імператива до ірреальності і витворен­ня ситуації на користь мовця, нових елементів комунікації.

Імперативна парадигма відрізняється від індикативної кількістю МФ, їх функціями і абсолютною/відносною інтерпретацією. Форми

і і 3-ї особи, що входять до складу обох парадигм, семантично Співвідносні одна з одною і різняться окремим аналітичним (3-тя осо- Гш — хай/нехай, давай/давайте) або синтетичним експонентом (2-га особа — засвіти, засвітіть; зачекай, зачекайте; спини, спиніть). Інди­кативна форма 1-ї особи множини семантично співвідноситься з імпе­ративними формами сумісної дії (скажемо, чекаємо, зачекаємо, каже­мо // скажім, чекаймо, зачекаймо, кажім; давай/давайте скажемо, чекаймо, чекаємо, зачекаємо, зачекаймо, кажемо). Якщо у формі інди­катива позначається сумісний виконувач, що складається з мовця й (іудь-якої іншої особи (або осіб), то у формах сумісної дії позначається

і умісний виконувач, що складається з мовця й обов’язково одного або декількох адресатів. Включаючи форму 1-ї особи множини до імпера­тива, О. В. Ісаченко підкреслює, що в цьому разі мова йде про імпера­тив «у широкому розумінні». Тим самим учений визначає статус цих форм як таких, що реалізують дію, «у якій бере участь і сам мовець»

| Исаченко 1960, с. 487]. Подібну ідею висловлював К. С. Аксаков, який нбнчав у них сполучення «першої особи з другою … поєднання елемен­та першої особи і другої» [Аксаков 1855, с. 72], що призводить до ви­творення «власного особливого відтінку».

Віднесення форм сумісної дії до імператива зумовлюється самим підходом до його тлумачення і наявністю експонента апелятивності. Тому до власне-імперативних форм прилягає 1-ша особа множини, що включає в себе, крім позначення мовця, ще й сам об’єкт апеляції. Індикативні форми 1-ї особи однини типу заспіваю співвідносяться з відповідними імперативного типу формами нехай/хай заспіваю, давай/ Оавайте заспіваю. І в індикативі, і в імперативі виконавцем виступає мовець. Подібні форми належать до периферії апелятивності. їх поява

 

230
Морфологія
зумовлена недостатністю власне-морфологічних (синтетичних) форм, що компенсується синтаксичними (аналітичними). Неідентичність по­глядів на статус аналітичних сполук 1-ї особи однини у структурі імпе­ратива (Й. П. Мучник, Л. Л. Буланін, Є. І. Зарецька, О. В. Немєшай- лова заперечують їх належність до імперативних) зумовлюється їх синтаксичним навантаженням, відношенням до апелятивної функції, корелятивністю з індикативними формами. Аналітичні форми 1-ї осо­би однини є імперативними і становлять площину активного впливу синтаксису на формування категоріальної парадигми, відбиваючи співвідношення синтетичних форм і аналітичних МФ.
Відмінність між індикативом й імперативом полягає в неадекват­ності їх центрів. Ядром першого є форми 1-ї та 2-ї особи, центр імперл-1 тива становлять форми 2-ї особи. Включаючи аналітичні сполуки типу хай дивиться/хай дивляться до складу імперативної парадигми, ряд дослідників підкреслює, що вони утворюються поєднанням синтак­сичних часток хай/нехай — показників способу — і форм презенса (майбутнього часу 3-ї особи однини/множини, які втрачають часове значення (О. О. Шахматов, В. М. Русанівський, О. В. Немєшайлова, Є. І. Зарецька та ін.). Розглядаючи їх статус, зазначають, що «частки модально-імперативного типу транспонують дійсний спосіб у сферу значень наказового способу» ([Виноградов 1986, с. 484]; пор.: [Никите- вич 1955; Русская 1979; Сучасна 1969]). На підставі останнього наголо­шується, що речення з такими формами мають «спонукальне значен­ня, але вони не виступають ні прямим наказом, ні прямою забороною, оскільки в них граматично бере участь третя особа» [Исаченко 1957, с. 8-9], пов’язана з позначенням позиції неучасті у спілкуванні. Ква­ліфікація цього типу форм зумовлена особливостями взаємодії дієслівних категорій у їх актуально-інтерпретаційно-орієнтаційному аспекті і спеціалізованістю МФ у структурі мовленнєвого акту.

Широкий підхід до тлумачення апелятивності ґрунтується на вклю­ченні аналітичних сполук до імператива як репрезентантів його пери­ферії18. У межах апелятивності розрізняються власне-апелятивні фор­ми, що позначають безпосереднього виконавця дії — адресата (2-га особа однини і множини), і невласне-апелятивні форми, у межах яких відсутня диференціація виконавців дії як такої19. До їх числа може входити сам мовець (1-ша особа множини), мовець і адресат (1-ша осо- В ба множини — сумісної дії), звернення до виконавця дії як форма спонукання тощо (3-тя особа однини/множини). Така диференціація простежується вже на рівні системи, у межах якої аналітичні конст­рукції характеризуються відповідною формальною і функціональною позицією.

Протиставляючись індикативним формам щодо виконуваної функції, імператив виступає як маркований співчлен опозиції «фіктивності/ нефіктивності» дії, що разом із семантикою «реальності/ірреальності», «вольової спрямованості/неспрямованості» дії становить основу МК способу80. Імперативні форми спеціалізуються на реалізації дебітив- ності, співвідносячись із функціями вокатива: Гей! Дзвони свята!

 

<» і діл IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 231

Гукніть завзято… (Чумак, 1991, с. 69); Жди мене, мамо, у кожну хви- шііі/.Жди у жорстоку добу… (Гнаткж, 1990, с. 37); Дзвінкороздайте- М •» піви цікавії, Линьте до Феї утіх… (Чупринка, 1991, с. 119); Здмух­ни жалобу з сина… Віддай мені краплину Твоїх Тремтінь! Лети на п /тлах, Йолю, Меткіш бажань: Глянь, думи мої кволі В бреду лежать (Поліщук, 1987, с. 112); Панночко, панночко в білому!.. Стій! одна Хйилиночка — Щось скажу тобі! (Черкасенко, 1990, с. 158); Скажи: чи іі досі ще рука твоя нитки тонкі виводить І чи в очах ще й досі ічніи Злились у посмішку струмка?.. (Фальківський, 1989, с. 58). Ра- Дїм з останнім імператив витворює площину апелятивної функції мови, піп дає підстави Р. Якобсонові заперечити предикативний статус імпе­ративних форм [Якобсон 1985, с. 217]. Власне-імперативні форми ви- РПЖШОТЬдію, звернену до адресата (неінклюзивне = ексклюзивне зна- н пня), пор.: Грай, зграє, грай.Край краї вкрай (Йогансен, 1989, с. 76); І Г>і>атики мої ріднесенькі, Як голубоньки сивесенькі! Станьте ви, ко- чііі попасіте. Мене найменшого брата, пішого-пішаницю, підождіте, (ц ХОЧ між коней візьміте, Да до отця-матері підвезіте» (Костенко, І В87, с. 190) та ін. Напівпериферійні та периферійні форми, репрезен­туючи інклюзивне ([Ганнуся:] Вернімся пошвидше додому (Підмогиль- піпі, 1989, с. 315); [Іваніванович:] Чекаймо, хтось ще повинен підійти (Іаченко, 1990, с. 63)) значення або значення неучасті: Хай чужина >ч > чі/сь вбирає очі, І Нехай про неї навіть мріє хтось,/До переміни місць тині охочі/Всі ті, кому вжитті не повелось (Плужник, 1988, с. 269); \ ви не розбудить смутку телефон./Нехай печаль не зрушиться лис- іпп.іш (Костенко, 1987, с. 20), досить широко в сучасній мові репре- ИМГОвані аналітичними сполуками (3-тя особа лише аналітичними).
‘ І асткове співвіднесення аналітичних сполук з апелятивною функцією ні основою організації мовленнєвого акту свідчить про їх дотичний крактер і входження в структуру імператива лише на ґрунті кореля- іишіості з функціональним навантаженням 2-ї особи і приналежні- 1 і ні до спонукального типу синтаксичних одиниць81. Останнє підтвер- |Жуе синтаксичну специфіку таких сполук і опосередкованість їх мор­фології відповідним типом висловлення.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.