Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — РОМАНТИК

Вперше я його побачив на операційному столі. Він лежав

із   розрізаним геть черевом і злегка кректав, розглядаючи свої кишки. Два хірурги, батько й син, стояли по обидва боки столу і зшивали його міцним дротом. Молодий хірург увесь час перетягав хворого на свій бік: у нього були дужчі од батькових руки.

Потім ми лежали поруч на ліжках і спостерігали одне одного. «Ну, юноша,— прошепотів він мені,— хай воно ска­зиться». І замовк на дві доби, видихаючи наркоз, гикаючи страшно й глибоко, не дозволяючи собі прохопитися стого­ном. Тільки очі світилися, як у вовка. Обличчя його було жорстоке від шрамів.

«Хай воно сказиться,— мовив за кілька днів,— це вже другий раз колупають. Восени вирізали мені шлунок. Зали­шили якийсь капшучок—доброму козакові й на табаку не вистачить. Сміху було, як у цирку. Ковтнеш дві ложкп бор­щу— ситий по зав’язку, а за годину — знову давай обідати. Потім поїхав па хлібозаготівлі. Дорога погана, сніг глибо­кий, коні пристали, ішов тридцять кілометрів пішки, шви на животі розійшлися, рушниками ув’язувався, як цариця корсетом. ІІитаєш — чого я не сказав про хворобу? Ну, си­дить собі молодий хлопець, виписує наряди, світова револю-

 

дія у нього на воображенії, а я, старий партизан, перед ним проситимуся?!»

Вдруге я зустрів цього романтика в степу. Він лежав осторонь на якомусь горбку і плакав, припадаючи до землі. Округ нього був степ і далекі постаті колгоспників, тракто­ри, комбайни. Ми з шофером одвернулися й перечекали. Потім він сам підійшов до нас. Ми поїхали далі втрьох.

«Отам був у мене бій,— сказав він похмуро,— загинув Мірошниченко, герой над героями. Значить, нада поставить там Сергія Івановича Мірошниченка, а під ним гада-мах- новця 1 у об’ятії з Петлюрою 2, наш Серьога рубає їх клин­ком, у мене є іменно той самий клинок,— на бугрі під бай­раком там щоб і стояв».

Він підозріло глянув на нас: «Ти, може, з мене смішки робиш? Жити нада серцем, і щоб наші герої стояли брон­зові скрізь на місцях своєї кончини». Він байдуже обвів очима неоглядний степ. «Зібрав собі кілька фактів і запи­сок, можу й плани пустити, і пошлю їх самому Клименту Єфремовичу 3 або Будьонному 4 — нехай дають команду». Зупинив машину і зліз. Порубане його обличчя, не зігріте пристрастю, знову робилося жорстоким.

Втретє я зустрів його у рибальському колгоспі, де він був за кашовара. Зробив вигляд, наче мене зовсім не знає. На північному сході купчились хмари. Море байдуже хлю­пало об шаланди. Кашовар мовчки порався коло вогню.

«От, хай воно сказиться,— сказав він мені тихо, коли шаланди повідпливали в море,— контра наша ще не вся виздихала! Оце я одного зустрів, для цього й у кашовари пішов,— п’ятнадцять років, притаївшися, сидить. Та я до нього докопаюсь,— то шлунок мій вирізано, а серце моє при мені!»

Це була людина!

1935

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.