Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ГАННА АНТОНІВНА

Наша вчителька Ганна Антонівна не люблять, коли я про них розповідаю. Вони тоді аж сердяться. Ти, кажуть, Паша, не думай, шо я добра. Я, Паша,— ух, яка зла! А як же мені не розказувати, коли про Ганну Антонівну ще й книгу писати слід, щоб усі знали.

Вони дуже тендітні, худенькі, де в них та душа держить­ся— їй-богу, не знаю. Та завжди чистенькі, платтячко ви­прасуване, комірець білесенький, черевички охайні,— тими підборами, як маком, дріботять — тук та тук. Ось уже два­дцять років, як я з ними в одній школі — вони вчителька, к — коло вішалки. А й до мене Ганна Антонівна дітей вчи­ли,— років знову двадцять ще до мене. Арифметика чима­ла — сорок років як однісінький день.

Не питайте мене, кого діти в школі найдужче люблять. Мені коло вішалки все видно. Як Ганні Антонівні квіти приносять. Як додому цілим роєм проводжають.

І почалось усе нещастя з малого. Хтось раптом пустив по школі чутку, що Ганна Антонівна проти радянської на­шої школи. Що вони на стару школу оглядаються. Наша дисципліна їм не до серця. А на одних зборах ще й сказали Ганна Антонівна, що з такою поганою дисципліною дітей не навчиш.

Директор тоді — смик їх за руки. «Я звиняюсь,— каже,— ви проти нової школи, Ганно Антонівно?» А Ганна Антонів­на тоді його пальчиком насварили,— не сміть мої слова перекручувати! Ну, який директор дозволить, щоб на нього пальцем сварили при людях?.. Таке завертілося коло Ганни Антонівни, що не приведи слухати.

Інша на їхнім місці оборонялась би, а Ганна Антонівна тільки ручкою махнуть: «Переживу. Аби тільки дітей од мене не відлучали!» Що ж би ви думали?! Аж і це нещастя виглянуло з-за гори. Мовляв, чи можна їм довіряти невинні дитячі душі?

Тут я не стерпіла. Кричу, та й годі: «До самого Каліні- на 1 дійду! Всіх дітей поведу за собою. Не може наша Ра­дянська влада Ганну Антонівну обидити». Такий кризис пішов по школі — діти хвилюються, батьки листи пишуть, вчителі сумні — мені коло вішалки все видно.

«Ганно Антонівно,— кажу,—подивіться на мене. Поки й мого життя — я од вас не одійду. На руках вас у школу носитиму. Через усіх директорів переступлю. Чуєте, Ганно Антонівно?» Мовчить, не чує, зошити дитячі вичитує.

Ну стала я до них дітей посилати. То одного пошлю, то другого. Ніби за ділом посилаю, а все, щоб вони не самі в кімнаті зоставалися 2.

Коли це одного дня прийшла чутка, що до нас призначе-. но нового директора. Думаю, може, хоч цей дасть спокій бідній Ганні Антонівні. Бо вже життя в них, як воскова свічка горить. Хух — і нема.

Приїхав новий директор. Ненько моя рідна,— це ж Гриш- ка-хуліган, він у нашій школі вчився! Що вже Ганна Анто­нівна мороки з ним колись мали — ні в казці сказати, ні пером описати. За всю школу справлявся. Шибки б’є, двері л-має, дітей обмазує в чорнило, до школи у свинячий голос приходить. Оце, думаю, директор буде! Матимуть Ганна Антонівна — скільки влізе ще й з верхом.

Аж ось і збори. Докладають новому директорові — 1 ри- горію Павловичу. Лишенько, та й годі — навіки Ганна Ан­тонівна всім дорогу перейшли. Директор все слухає. Ганна Антонівна в куточку сидять,— оддячить він за все її вчення. «Григорій Павлович,— кричу,—як же це так?!» — «Нічо­го,— каже він,—придивлюсь до ситуації».— «Тьху па ваші ситуації!» — та й пішла. Дивлюсь — і Ганна Антонівна за мною слідом. «Проведи мене, Паша, додому — у мене голо­ва болить». Еге, думаю, голова болить, у вас серце болить, он що. Душа болить, що такого ученичка колись вчили, як оцей Григорій Павлович.

Дійшли до їхньої квартири, сидимо. Чайку зігріла. По­плакали вдвох, як полатається 3.

Цілу ніч удвох сиділи. Полюбила я їх ще дужче за ту ніч. І заприсяглася очі всім видерти, хто схоче нашу Ганну Антонівну образити.

От одного дня кінчились уроки, а дітей не відпускають. Зібрали усіх у залі: вчителі, учні. За Ганною Антонівною мене послали,— веду їх, а саму як трясця трусить. Кулаки бгаються, з горлянки от-от крик зірветься, не знаю й сама, що зі мною.

Зібрались. Григорій Павлович і говорить. А всі слуха­ють. Ганна Антонівна в куточку сидять. Муха пролетить — чутно. «Товариші,— каже Григорій Павлович,— одного пра­цівника нашої школи нагороджено орденом Радянського Союзу. Давайте привітаємо нашого дорогого орденоносця — Ганну Антонівну!»

Боже, що почалося! Діти верещать, Ганні Антонівні ста­ло погано, а я, не знаю як, наперед вискочила і все кричу: «Ага! Ага!»

Думаєте на цьому скінчилося? Помиляєтесь. Виходить тоді один з посіпак попереднього директора та й каже: «Тут, каже, трапилася помилка. Не могло цього бути, це ганьба. Хто міг дати їй добру характеристику?»

«Я,— сказав йому Григорій Павлович,— це зробив я. Тем­ні ви люди, коли не бачите нашої Ганни Антонівни, чесної народної вчительки. Я мав щастя бути учнем дорогої Ганни Антонівни. Дуже поганим учнем, коли хочете знати. І коли вона з мене зробила корисну людину, то це не було легко. Ганна Антонівна вчила мене, як треба жити на світі. Ганна Антонівна підготувала мене до комсомолу. У всі важливі моменти мого життя я питаю себе,— а як би мені порадила Ганна Антонівна? А скільки таких, як я, вона вивчила за сорок літ?..» Гарно говорив Григорій Павлович, колишній Гришка-хуліган.

І потім підійшов до Ганни Антонівни, поцілував її в руху і поклонився їй мало не до самої землі.

А ми всі так били в долоні та кричали, що Ганна Анто­нівна вийняла з сумочки хустку й заплакала, ідучи до трибуни.

1940

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.