Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ВАСИЛЬ ПАЛІЙЧУК, ГУЦУЛ

Гей, люди, чи догукну до вас, аби-сте всі мене почули? Такого вас ізгромадилось, такого хлопів ізійшлося, та всі в долоні плещуть! Миру стоїть, наче на Великдень коло церкви, що його казати, як писка розтулити? Гей, роде мій, то-то всі Палійчуки стоять —грудь при грудь,— міцні хло­пи, а мов дуби високі. Кланяюсь тобі, роде, найперше — і вам, мир, красно дякую, 1 — Василь Палійчук єсть я, ко­лишній служник його мосці пана професора Жолінського, з обсерваторії — ген-ген тільки біленько мріє поверх смерек за Черемошем.

Газди, чи чув хто з вас за обсерваторію, де зорі сте­жать, із неба, як із книги, читають? Та де! Греблися ми в землі, ніколи небо обзирати. А пани, най їх маму мордує, то ті всіх нас мудрували. На небо в руру дивляться, примі­ряють різні скла та бачать, скільки схочуть, де який хлоп курку патрає, а не горох з капустов їсть, як йому од панів належиться. Признаюсь вам — і я в тую руру визирав. Ая- ая, визирав! Отак-о — око притулив і розплющив.

«Що бачиш? — питає пан професор,— Цн видиш зорю над лясем? То польська звязда сходить, на палий світ пока­жеться».

Добре, мовчу,— чоловіче, будь тихо. Не іритуватиму тебе, най западесся! Най пани тобі видять, а я — карпатський горянин, гуцульського роду. Та собі нахиляю тоту руру ниж­че й нижче.

«Цо хцеш, хлопе?» — питає пан професор.

«Хочу, паночку, глянути, що за тим лясем діється, каза­ли люди — більшовики йдуть».

«Глупство! — кричить пан професор.— Матка боска стане за ойчизну!»

Але ж, люди, було клопоту тамтеї ночі! Наче ціла Поль­ша з місця рушила, а то все в Румунію через Карпати, повз нашу обсерваторію. їдуть та й їдуть, а хто пішки йде, гамір ізняли, аж смеречин голос губиться, аж ми лячно стає. Правду повім, хтів тікати з того дивиська. Коли це нагукує пан професор. Пішов. А вони вже папірчики на

 

вогні палять, речі пакують, руки трусяться — а, най вас шляк ясний трафить!

Дають мені паку злотих, дають іще якоїсь мороки: «Оце, Василю, як ми поїдемо геть, то ти підклади під руру і за­пали цього гнотика, а сам іди тоді та й не оглядайся, що б не почув». Посідали на авто, тир-тир — просто в Румунію. А я зостався сам. А надворі ніч. Тікати хочеться, аж п’яти сверблять. А тоді гляну на обсерваторію — аби хто не по- збиткував! Най, кажу, і хлоп наш у руру дивитиметься, не все панам зорі стежити, може, не правда, газди?

Вийшов я хутенько за браму і закопав оту мороку з гно­тиком просто в лісі. Замкнув браму, а сам — до рурн. Див­люся в неї, дивлюся, аж очі ми рогом полізли, нахиляю руру наниз — ну, ніч, та й годі, не видко більшовиків! Що зробиш? Дав тій рурі спокій, закурив файку, просіялось ми в голові. Гей, газди,— більшовики хіба без рур дивляться?! То, коли я їх не вбачу,—нехай вони мене бачать! Нехай вони в свої рури глянуть! Узяв я прапор польський, одірвав білу половину,— зоставив малинову та й підняв такий знак на щоглу. Саме на світ узялося, сонце на знак мій засві­тило, далеко видко на всі сторони мій червоний знак.

Аж надійшов і день божий. Що за проява — на дорозі ні душі? Наче хто шлях перетяв повз обсерваторію. Бачу про­стим оком, як військо польське йде, а мене обминає. Мой, люди,— який то червоний знак сильний! Так гарно ми ста­ло, та любо стало, як оце й тут, перед вами стоя!

Вже й день минає, і вечір узявся червоною пучкою за верховіття лісу, Черемош у долині біжить собі повз люди. Ледве чутно, як бідний хлоп коло хати у трембіту трембі­тає^ так файно кругом і тихо. Причини, боже, дня — щоб мій знак до ночі хтось побачив із гойних людей — більшови­ків, які йдуть визволяти свою кров, свій народ. Так думаю, файку посмоктую. І наврочив же, люди! Ідуть. Соток із п’ять того війська польського. Просто до моєї брами.

Гей, газди,— як я напудився! Не годен я з такою силою змагати. Сиджу, не озиваюся, браму не одмикаю. Топірепь над головою звів—ану котре над браму визирне — так по голові й матиме! Чую — зупинилися. Гала-гала, гир-гир- гир,— щось заговорили. Мій червоний знак на вітрі віється. Зараз почнуть із гармати по брамі смалити. Чую — торгає хтось браму,— агов, люди! Я визирнув: стоїть польський жолнєж: [1]

«Славайсу!»

«Навіки слава».

«Ту єсть більшовицька штаба?»

«А нащо тобі, чоловіче?»

«То, може, і ви, газдо, з тих більшовиків?»

«Як бог поможе на мою темноту».

«Одмикайте мерщій браму!»

«Ні, пане жолнєже, ставте ваші канони, бийте просто з мури, най і я під ними ляжу, а брама не вам одімкнеться!»

Чую — знову гала-гала.

«Бога бійтеся, газдо,— хіба ми гвалтом сунемо?! Наші офіцерики до Румунії крешуть, нам вандрувати з ними не охота. Шукаємо добрих людей, щоб до полону стати».

Нічого не поробиш — мусив брати їх до полону. Поскла­дали вони всеньку зброю, поставили кулемети, гармати. Стоять, не знають, що робити.

«Клич, газдо, більшовицьку управу — нехай виходять з будинку раду нам давати».

Набрався я духу та й кажу: «Жолнєжі, більшовицька наша управа здала вас на мене, Василя Палійчука. А я вам наказую повернути назад і розходитись по своїх домівках».

Військо кричить, плаче, цілує землю. «Спасибі вам, пане начальнику, що не караєте! Покарала вже нас лиха година та польська держава! Кінець війни! Домів! Домів!» Та й пішли всі на долину, а я зостався сам, повне подвір’я зброї і мій червоний знак.

Ніч зайшла темна, ходжу я на варті, стережу добро, файку смокчу — душу зогріваю. Пес мій до ніг тулиться, лащиться, на браму бреше. «Хто там?» — питаю.

«Одчиніть, газдо,— це я, той, що ви до полону брали!»

«А чого тобі треба поночі?»

«Та привели до вас панів з десяток, постріляти їх, чи що?»

«А хто вони такі?»

«Не вміємо сказати, пане начальнику. Може, міністри якісь, може, поліціянти. П’ять міхів грошей при них,— може, це польський банк тікає?»

«Вергайте їх до льоху,— кажу,— та пов’яжіть гарнень­ко, най чекають, коли їхня доля така».

Чи видите, газди, яка Польща стала,— сміх і гріх, і лю­дям не кажи! А який гонор був! Як того хлопа пацифіку- вали!2 А ми терпіли. Як тих богів — у ручку цілували. Доб­ре. Стою на чатах і все думаю за той мій червоний знак. Що далі діяти? Бо став на більшовицький стрій, а далі не вмію. Може, треба з гармати бити чи до миру промовляти? Підійшов до льоху: «А як вам сидиться, мосці пани,— може, води подати?» — «Бидло, хами! — одповідають пани.— Ваша армія до Москви тікає! Ваш Сталін у нас миру про­сить!» Я й одійшов — най накричаться…

 

Очей не заплющував через цілу ніч. Що ми ранок при­несе? Бо я вже не просто собі — Василь Палійчук, гуцул. Тепера під моєю рукою наука — небо стежити. Рушниці і гармати. Пани міністри з цілим банком, най їх маму мор­дує! Бігме, страшно простій людині на таку гору стати —■ звідусіль її видно, може, і з-за кордону позирають, як тоті Палійчуки без польських панів жиють!

А ранок не забарився. Такий умитий та веселий, через гори перекочується, на туманах гойдається, смереки приби­рає красно, віночки увиває з хмар. Літак над горами стри­же. Нижче й нижче, наді мною став, стрепенув крильми. Коп! — коло мене щось упало. Може, тая бомба? Беру роз­гвинчую — папірець. Оце біда — вже мені з самого неба листи йдуть! А не вчитаю, бо не встиг за Польщі на про­фесора вивчитись!

Але ж і файні хлопці — тоті більшовики! Підкотили на танках під саму браму. Я вийшов, скинув капелюха: «Сла- вайсу! Помагайбі пана гнати!»

«Доброго здоров’я, папашо,— каже один,— то ви, може, і є товариш Палійчук?»

«Василь Полійчук, ласкавий пане більшовику».

«Оце, папашо, доброго пана знайшли! На всю губу пан». І засміявся.

«Не знаю, як вас повище величати, пане-товаришу, за ваше молодецтво!»

«Це ми вас величатимемо, товаришу Палійчук,— каже і сміється,— польські полки самі до вас у полон ідуть!»

Такі веселі, такі файні хлопці визирають з танків. Та молоді-молодюсінькі, ще й лиця рум’яні! «Мої ви голуб’я­та,— кажу по-простому,— а най вашим батькам і матерям ласка з неба падає за таких синів! Най їм жити буде легко!»

І сльози ми з очей — кап та кап.

Встидайте мене, люди,— сам не зоглядівся, як стало. Наче хто натис ми на грудях гудзика якого, що сльози пом­пує. Плачу, а сам сміюся… «То дай же я тебе хоч поцілую, сину, щоб знайомі з тобою були-сми й рідні. Ось і листи вже мені од ваших з неба йдуть, коли хочеш глянути».

Подаю йому папірець. «Спасибі,— каже танкіст,— цей лист до нас, а вам ще інші листи будуть, папашо». Поцілу- .вались ми, та оце й усе.

То як ви, товариші, скажете на мою мову? Заким я по­вернуся зі Львова з Народних Зборів3 — комусь треба об­серваторію беречи? Най і хлоп наш у руру дивиться, ака­демію вивчає! І кланяюсь вам, громадо, за вибори і за ваше довір’я до Василя Палійчука, простого гуцула.

1940



[1]          Солдат (польськ.).— Ред.

 

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.