Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ДІД ДАНИЛО З «СОЦІАЛІЗМУ»

Я обережно постукав у темне вікно. За всіма ознаками це було колгоспне подвір’я. Воно стояло скраю мальовни­чого села Н. над річкою Пслом. Од кількох хат на різних кутках села методично підлітали в небо ракети, віддзерка­люючись внизу білими нитками в невидимій нічній воді. Гіт­лерівці показували, де вони сплять, і пропонували не під­ходити близько.

Я ще раз постукав у вікно. Жодної відповіді. Навчений двома тижнями нічного життя, я зручніше вмостив поранену руку й чекав. Яка чарівна наді мною розквітла ніч! Ве* ресневі ночі Вітчизни, не забути мені вас ніколи! Земле Пол­тавщини, кроплена моєю кров’ю, благословенна будь в житті!

Я стояв. Рука потихеньку щеміла. День я спав у ко­ноплях у доброї старої Секлети, сімдесятирічної вдови. Вона мене знайшла вдосвіта під своєю хатою. Перед цим за ніч я пройшов чимало кілометрів, перетинав убрід річки, брьохав через болота, вимок, змерз і виснажився. Як опи­нився під Секлетиною хатою — не знаю. Прокинувся я від бабиного голосіння: «Моя ж ти рученько покалічена! Моя ж ти голівонько зранена!»

Вигляд у мене дійсно страшний: зарослий бородою, пе­рев’язка на руці пройшла кров’ю, на голові — кора з бинтів, крові, бруду. Червоноармійська одежа подерта, сорочка без пояса, окуляри. Баба Секлета поплакала наді мною, наго­дувала яєчнею й молоком і таємно поклала спати в коноп­лях на цілий день. А вночі вивела на шлях, почепила на шию торбу з хлібом і перехрестила, як мати. «Хоч ти, синку, й не віриш, може, а з цього зла немає,— хай тобі легка путь постелеться. Пройдеш горою версти зо три — до «Со­ціалізму» колгоспу — і постукаєш у вікно».

І от я стою під вікном і стукаю. Ні собака ніякий не гавкне, ні сторож ніде не калатає, пустка. Помилилась баба Секлета, а може, це я заблудив. Треба, значить, іти й плу­тати самотужки, шукати перевозу на той бік Псла, на схід.

Хтось мене раптом торкнув за плече. Я злякано відсах­нувся. «Не бійтеся,— сказав хтось тихо,— ось я тільки візьму паляницю на дорогу, та й підемо». Я мовчав. «Дуже голод­ний? — спитав він.— Баба Секлета прибігала вдень, казала перевезти вас через річку, а я це позамикав колгоспні двері,— хоч порожнє, та колгоспне». Я попросив швидше вести, щоб відійти далі за ніч. Людина впритул стала до мене — в темряві окреслилась біла борода. «Я — дід Да­нило з «Соціалізму»,— сказала борода,— так мене всі й знають. Бо є ще один Данило, то отой у «Паризькій Комуні» колгоспі…»

Ми пішли — дід попереду, я за ним. Німецькі ракети креслили небо, рясно падали зорі, на обріях горіли далекі скирти, земля часом двигтіла під ногами — на сході били важкі гармати. Полтавщино, мила, Гоголева натхненнице! 1 Війна переступила через твій поріг. Я йду твоїми дорогами, ховаючись од ночі до ночі. Люди твої ведуть мене, важать своїм життям, передають все далі й далі на схід. Німців обходимо, міста минаємо. Думка забивається в голову — приїхати сюди після війни, оселитися між цих людей, разом з ними жити, серце своє виповнити їхнім теплом.

 

«Оце ми вже поминули житнище,— каже дід Данило,— перейдімо на другі гони. Тут часом патруль їхній прохо­питься. Чортопхайка дирчить як скажена,— далеко чути. А оце тут партизани наші бій давали. Дали такий бій, аж земля куріла. А тоді приїхав повен грузовик фашистів і з ними один панок колишній. Прочитали бомагу — буцімто всю Полтавську область подаровано якомусь поміщику Гер­ману Герінгу2, посіпаці Гітлера. Ну, ні — поміщик у нас не всидить — у с…у припече!.. Мою стару тоді з автомата по­клали: вона їм межи очі плюнула…»

Ми йшли. Два тижні вже йду ночами, слухаючи щоночі нові історії життя. Мені розповідають жінки й дівчата, старі діди, діти. Інші всі в армії, в партизанських загонах. Я ру­хаюсь по коліна в людському горі, серед згарищ і розстрі­ляних мирних людей. Часом я поночі наштовхуюсь серед степу на шибениці — там висять теж невійськові і здебіль­шого жінки. Під моїми ногами ворушиться земля,— людей фашисти закопують в землю живих…

«Оце вчора теж вів одного,— каже дід Данило,— бравий такий хлопець, видно, сам з льотчиків, іде й цілу дорогу мовчить. Могорича мені пообіцяв після війни. Прилечу, каже, до вас, діду, у колгосп літаком і покатаю аж поза хмари. Ну тебе, кажу, к лихій годині, ще впустиш згори та розіб’єш старого, як гарбуза!»

Йдемо серед урочистої ночі, і груди п’ють солодке по­вітря, і мозок хоче запам’ятати на все життя зоряне небо, торкання трави об ноги, краплі роси, силует дерева, незна­йому рідну землю, якою йдеш і йдеш без кінця.

«Щодня доводиться самому хліб пекти,— каже дід,— скільки нашого радянського люду по ночах іде. Одну діжку вчиняю, другу замішую, як у пекарні. І од фашистів каторж­них ховайся,— як хорти ганяють за душею. А вам, чоловіче, треба того Воза на небі в око взяти. Коли дишель Воза в землю похилиться — ото вам і ховатися час,— благослов­лятиметься на день…»

Несподівано дід зупинився, присів і над самою землею став вдивлятися в темряву. «Ідуть цепом,— сказав пошеп­ки,— а нам і звернути нікуди, хоч би хто їх затримав; ма­буть, якась уже гадина доказала на вас, ну-ну…»

Я був беззбройний і поранений. Значить — кінець. По­вісять серед поля, висітиму довго під дощем і вітром. Оце, виходить, місце, де я прощатимусь із життям. Тиха ніч Полтавщини. Коло мене дід Данило з колгоспу «За соціа­лізм». Хоч би ж він не забув передати нашим після війни моє прізвище. Хай згадають і вирвуть із забуття. Дивна річ, одночасно промайнула думка про те, як я буду колись

 

оповідати про цю ніч, про діда, про пахощі нічного поли, про калатання в кожній моїй жилці життя.

«Діду,— мовлю я,— коли загину,— спом’яніть мене і дай­те знати людям». Я простягаю дідові листочок з мого доку­мента, який я ніс всю дорогу. Дід не взяв мого листочка: «Ліворуч лізь до річки, пам’ятай діда Данила!» І хутко пішов стежкою вперед.

Що це? Дід раптом заспівав, відійшовши од мене, злив­шися з темрявою, його голос далеко чути серед тихого степу. Я побіг ліворуч, пригнувшись, зануряючись обличчям у росу. Дідова пісня наздоганяла мене3. «Вулиця гуде, де козак іде…»

Я присів. Мені здавалося, що серце стукотить голосно, на все поле. Обличчя мокре — піт, роса, а може, й сльози. Дідова пісня віддалялася, і, нарешті, її перервав короткий вигук. Пісні не стало, тиша запала мені в душу, чекання пострілу. «Я — ДІД Данило з «Соціалізму»,— проказав там на повні груди дідів голос, і його чути було по найдальших кутках степу.

І далі я чув кожне слово дідової мови і збагнув, що це він говорить для мене, щоб я в темряві не заблукав і тікав би від його голосу. А я сидів, уп’явшися руками в землю, не чуючи болю в пораненій руці, не в силі рухнутися, не в змозі допомогти. Голос діда гримів твердо і гнівно.

«Нікого я не водив по ночах!» І мовчанка… «Старий я для партизанського діла!» І тиша… «Можете вбивати — більше нічого не знаю!» І зоря падає над дідом… «Ріжте, душогуби!» І перерва… «Не буде по-вашому ніколи!» І хря­скіт кісток під прикладом… «Слухайте, люди!» І коротка черга з автомата…

Я тоді побіг. По ліву руку над лісом зоряний Віз хилив дишель до землі. Я біг шукати притулку на день. І я роз­повідав, біжучи, всім, всім про дідову Данилову смерть.

31.ХІІ 1941

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.