Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — МАРІЙКА

Могутні руки двох танкістів підняли її над головами, як пір’їну, і легко поставили на командирський танк. Дів­чина стомлено оглянула лісову галявину, вишикуваних тан­кістів, підвела голову вище і несподівано посміхнулася — просто в високе блакитне небо. Стояла на танку ніжним уособленням мирного життя, дивилася на танкістів очима їхніх матерів, сестер, дружин, наречених. Звільнила помалу

з          великої хустки обидві руки, обережно піднесла їх, про­стягла вперед. Танкова бригада разом тоді, як одна лю­дина, колихнулася: кистей у дівчини не було,— тільки об­рубки, замотані в марлю.

Шумів ліс, наче важко дихав, і не міг заспокоїти стукіт велетенського серця, і тоненькі галузки в небі нахилялися одна до одної, як люди в натовпі, і земля під ногами дерев дрижала од далекого гарматного бою, і птахи приглушено цвірінчали,— війна вовтузилася на заході.

—  Товариші танкісти,— сказала дівчина спокійним го­лосом, сховала руки назад, під хустку,— я сама родом з Полтавщини, Хорольського району, мені сімнадцять літ ви­повнилося минулого літа. Звуть мене Марійка. Я жила коло моєї неньки. Я кінчила семилітку в селі і поступила до лан­кової Парасі Бойко. Це та ланка, де всі дівчата, тобто всі ми четверо, були орденоносці… Е, ні, брешу,— спочатку я працювала у другої ланкової…

Спокійний голос, як голос казки, лився холодними крап­лями в серце, підносився і спадав, переходив аж на пісню. М’яке полтавське «ль» Марійчиної мови бриніло, мов срібна нитка в повітрі. А яка ж вона тоненька й квола, яка по- дитячому ніжна.

—  Руки мої — вони були золоті. Я ними геть чисто все робила на полі і вдома. Було, мамі і напряду, і вишию, і зварю, і поперу, і помажу, і піч поцяткую, та й хліб іспечу, та й корову здою, і .матінку мою приголублю: бач, яка в тебе доня — не ледача, та не горда, та не зазнана. Коли б мені повернути мої руки, та коли б мені руки! Ой, верніться, мої рученьки, на проклятого німця, ой, було б йому тої помсти та й по самі вінця!.. Лежать мої руки в німецькій землі, ой, гукну-гукну, не долину, ой, покличу-покличу, не доплину… Братики ви мої любі, візьміть із собою на той ні­мецький край!..

Шумів ліс, віючи холодом в душі танкістів, сиплючи жар в їхні серця.

—  Ні, я вже не голоситиму,— це я так, не стрималася, скажу все, як було. Мене в ланці дівчата звали не Марійка, а просто Мрійка,— це тому, що я мрійлива була, все мріяла- мріяла, та ото в мріях собі й жила. В Кремлі ми ордени одержували разом, оцю руку мені Калінін потисли, а я й там замріяла: «Ось нехай мене приголублять, ось нехай!» А вони мене й погладили по голові, от їй-право! Що замрію, було, те й здійсняється… Я орден свій у садочку закопала. Мама просили: «І чого ти, доню, з усіма не пішла? Ти ж знатна людина, тобі не можна тут лишатись». А я мамі моїй го­лову змила, гребінцем розчесала та й мовчу. «А чого ж ти, дочко, мовчиш?» — «Та того мовчу, що зостаюсь я, мамо, на своїй землі,— в партизани піду, он куди!»

Шумів ліс, здригався ліс. По вершинах його вже шугали густі вітри, а розворушити до дна не могли.

—  Автомат у мене був німецький, та гуляла я недовго на волі, фашистів била, добро їхнє палила, здачі не питала, жалю не знала. «Марійко,— було, наказують мені коман­дир,— а помрій нам лишень, скільки того німця ось у тому й тому селі стоїть, а де їхні міномети, вогневі точки?» — «Гаразд,— кажу,— мріяти мені ніколи, то я за мирного часу мріяла, тепер я розвідниця, товаришу командир,— Марійка, а не Мрійка». То вони тільки засміються: дуже мене лю­били в партизанському загоні.

Шумів ліс рівним, глибоким шумом, хмари спадали низь­ко, пливли, зачіпаючи верхи дерев.

—   Одного разу я пішла в розвідку до свого-таки села. А село в нас красиве. Не тому, що воно моє село, а взагалі, всі кажуть. Стала на горбі над Хоролом та й дивлюся вниз. Місяць тільки-но законився, а вже сяк-так світить. Тиша і темрява по хатах, ну, просто віє пусткою, та й годі. Ду­маю,— зайду до мами, одвідаю, а вони мені все й розкажуть. Іду, прокрадаюся. Зброю в кущах сховала, простую до рідної хати. Ніде ні собака не гавкне, ні вартових немає, не знаю, що й думати. Ось і наш куток. Хата біленька, подвір’я за­тишне, ще й груша обіч крислата. Ворота розчинені, і хтось мене на воротях виглядає. Я — бігти. При місяці пізнала маму. «Мамо!» — хочу до них озватися, та й боюсь, біжу з гори. «Мамо, це ви мене виглядаєте?!» Підбігаю, а вони простоволосі і руки ховають позаду. «Мамо!» — та як припаду до них, а то ж вони та на воротях висять, холодні…

Шумів ліс загрозливо, одностайно, і в його могутніх лавах починався дужий рух.

—   А що я могла робити, коли все село порожнє, хати порозбивані, печі порозвалювані? Поховала маму в са­дочку та й пішла. Ой, горе нашій бідній Україні, а краю ще й не чути, а дна не видко, а міра ше не повна! Слухайте мене, всі республіки, моїм голосом Україна гукає,— згину, а фашистові не покорюся, згину я, а рабою не буду, рятуйте, брати!

Шумів ліс од раптового наскоку бурі, закректали дерева і знов гудуть, гудуть.

—   Ой, куди ж я вас понесла, мої рученьки, чом дороги не роздивилася, чом горе своє не перебула! А горе мені світ закрило,— іду та й іду, нічого не бачу, на світанок не зважаю, забула обережність, партизанську науку

 

занехаяла,— аж доки впало на голову мені оте «гальт[1], гальт».

Замкнули нас напхом у теплушки та й повезли в рабство. Нікого й не питали, ні з ким не говорили — тільки «шнель[2], шнель», як череду — в двері, клацнув замок, торгнув па­ровоз, поїхали…

Шумів ліс: іще раз ударилась грудьми об нього буря і вдруге труснула, і втретє загула, дожидаючи своєї пори.

— А в тій Німеччині рейвах: метушаться людоїди, в дзво­ни дзвонять, бога просять свого фашистського. Гітлер з усіх репродукторів гавкає, слиною запльовує землю. Природа їхня без ніякої краси, тільки чисто виметено. Не вірте, тан­кісти, що в них культура, я сама бачила,— у нас в колгосп­ному свинарнику було більше тої культури… Привезли до якогось міста, виволокли з вагонів мертвих, а нас, живих, вигнали на площу на торг. Пригадала собі всю історію вар- варів-германців, і так мені здалося, що переїхала в чорну ніч, що й вони зараз Гуса 1 палитимуть, Галілея2 на тор­тури візьмуть. Ходять товстопикі куркулі на торзі, виби­рають з-поміж нас собі рабів… Е, ні, брешете, не на те нас виховав вільний народ! Не на те зростила нас партія. Не на те Шевченко «Кобзаря» написав. І одного дня не була я рабою: дочекалася ночі, підпалила хутір мого хазяїна та й подалася на схід сонця, на Вкраїну.

Шумів ліс, билась об нього буря вгорі, потроху розгой­дувала стовбури, колошматила листя, гула, свистіла, ревла.

—  Два тижні ночами йшла; таки спіймали. Думала вже бути вдома скоро. Ночувала по лісах та по темних ярах — фашист ночі боїться, нізащо з хати не вийде. А таки спі­ймали. Бо виснажилася і впала коло дороги і лежала непри­томна до дня. Повезли мене ще кудись, продали ще одному хазяїну, ще й поставили печаткою на руку вічний карб, щоб не тікала вдруге. Я тому хазяїну позамикала всі двері в квартирі і викрутила газ: хай дихає до смерті, а сама знову втекла. Та біжу на тую Україну, ноги позранювала, обличчя галуззям побила, одежу колючками порвала. Біжу й плачу, біжу й співаю, до матері гукаю, біжу та й біжу. Вже зовсім стала додому добігати, од голоду й холоду мало розум не стеряла,— он вона, моя Україна-матінка, он вона, моя ріднесенька! Приймай доню з чужого краю, приймай вітер з синього Дунаю!..

Шумів ліс і раптом ущух, і настала важка тиша чекання, передбуряна мить.

 

—   Братики мої вірнесенькі, соколи яснесенькі! Фашисти мені руки порубали, а саму на Вкраїну погнали: хай усі бачать, що тим буває, хто з гітлерівської каторги тікає. Кажуть, страх хай поїсть людські серця, жах заморозить ваші кістки. А я йду землею, як святий кобзар, і високо отак несу моє каліцтво, і гукаю до помсти, і кличу до роз­плати. Вставайте, вільні люди, вставай, моя Україно, вста­вай, радянська земле! Отак іду! Отак іду!

Шумів ліс. «По машинах!» — загриміла команда, і ру­шила танкова бригада в бій під гуркіт моторів і ляскіт гусениць, і довго очікувана буря ударила згори на ліс, тру­сонула під корінь, стала трощити все в хаосі і громі. На га­лявині стояла маленька Марійка і співала, і гукала вслід танкістам, як натхненниця бурі.

4. XI 1942



[1]           Стій (нім.).— Ред.

[2] Швидше (нім.).— Ред.

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.