Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — КИЇВСЬКА СОНАТА

Покоління киян і приїжджих уявлення не матимуть про те, що відбувалося тут влітку року 1943, коли гітлерівці ви- гнали всіх мешканців з міста, а центральну частину оголо­сили воєнною зоною і розстрілювали на місці кожну зу­стрінуту живу душу. Мені розповів про це парубок-інвалід, у якого в будці я пив газовану воду з кизиловим сиропом, У нього була за німців головна явка по Києву для підпіль­ників і партизанів, він знав багато більше, ніж розповідав. Ті малі кияни, які гасають на роликових самокатах київ­ськими вулицями, нехай замисляться і покладуть до серця імена двох своїх товаришів, яким було разом не більше як півтора десятка років. До речі, ця історія має щасливе закінчення, на що ніхто не міг сподіватися в такому чортя­чому пеклі, яким був наш Київ за фашистської навали.

Одного хлопця звали на честь Дзержинського 1 — Фелік- сом, він був старший, йому пішов десятий рік. Другого, шестирічного, звали Волею — на честь Володимира Ілліча Леніна. Батьки їхні разом служили офіцерами на кордоні за Львовом, а матері жили в Києві. Хлопці довгий час на­віть не знали один одного. їхні мами зустрічалися у вій­ськовому магазині і подружилися. Так трапилося, що мама Фелікса поїхала до свого чоловіка саме перед початком війни, і її застукала там війна. Феліксова мама була свід­ком того, як одною бомбою було вбито батьків Фелікса і Волі. Вона повернулася до Києва хвора й зовсім сива, у неї трусилася голова, підгиналися ноги, вона часто втрачала притомність, і її відвезли до лікарні. Фелікс.ходив з Во­линок) мамою туди на побачення, але їм сказали, що їхня хвора вмерла позаминулої ночі. Так і трапилося, що Фе­лікс узяв постіль, деякі речі, мамину вівчарку Цяцю, осе­лився у Волиної мами, і вони жили єдиною родиною, пра­цюючи гуртом. Воля стеріг з Цяцею квартиру, а Фелікс з тіткою Сашею їздив трамваєм за місто сапати й підгор­тати картоплю, ходив на Дніпро з вудкою по рибу.

До Киева наблизилась війна, в Голосіївському лісі2 без­перервно стріляли гармати, трамвай тепер їздив просто на фронт, городи були всі попсовані танками й мінами. ГІора було евакуюватися з міста, але Волина мама несподівано захворіла на запалення легенів (вона будувала на Хреща­тику барикади), її не могли в такому стані покласти на машину. Товариші, які знали їхніх батьків, залишили Фе- ліксу й Волі деяких ліків, борошна, сала, цукру, крупи і по­їхали за Дніпро, сказавши, що швидко повернуться.

Спочатку доглядала Волину маму сусідка, але потім Фе- лікс помітив, що сусідка потроху забирає до себе їхні про­дукти, і одного дня не пустив її на поріг, взявши на себе догляд за тіткою Сашею. Сусідка спробувала було свари­тися, але Цяця тільки підійшла до неї — й сусідка зникла. Перші дні у них ще був термометр, і Фелікс записував температуру, але незабаром Воля ненавмисне розбив тер­мометра, коли струшував, і температуру стали міряти, при­кладаючи руки до чола хворої. За цих складних обставин Воля був дуже розсудливий, зовсім не плакав, ще й за­спокоював Фелікса, який удався гарячий, імпульсивний і не вмів себе стримувати.

Війна присунула в самий Київ. Останні чєрвоноармійці перейшли Дніпро3. На вулицях заревли німецькі марші, і по квартирах стали ходити фашист Вони розстрілювали, кого хотіли, а декого забирали з собою. Сусідка привела до хво­рої тітки Саші двох німців, але Фелікс став на порозі і не пустив. Він знав трохи німецьку мову і сказав німцям, що в квартирі висипний тиф і заходити не можна. Тоді сусідка почала кричати на Фелікса і називати його комуністом. Фелікс мовчки дивився в холодні німцеві очі і ні разу не зморгнув. «Вона дурна,— сказав він,— як я можу бути ко­муністом, коли мені тільки дев’ять років?» Гітлерівці на­сильно взяли з собою Цяцю й не зайшли до квартири. Того ж самого дня Фелікс і Воля побачили, що їхній хворій стало трохи краще.

Через три дні фашисти почали палити й висаджувати Хрещатик. Вогняні страшні птахи пролітали через будинок, у якому жили Фелікс, Воля і тітка Саша. Земля під бу­динком так шарпалася й стогнала, ніби глибоко під Києвом народжувався вулкан. Всі люди вибігали з палаючих бу­динків, одежа на людях загорялася, вони бігли до скверів та бульварів і ставали під дерева з листям. Діти зовсім не плакали, бо були налякані вогнем, який повстав над цілим Хрещатиком, а дорослі голосно ридали й гукали своїх рід­них, сльози у них були чорні, бо сажа й попіл літали в по­вітрі хмарою і здавалося, що прийшов останній час землі.

Але, на щастя, вогонь і вибухи дійшовши до кварталу, де жила Волина мама, зупинилися. Так і залишився один бік вулиці згорілий, а другий — цілісінький, тільки з поби­тими шибками, засипаний сажею. Волина мама зовсім оду­жала і боялася вийти на вулицю, проте за кілька днів вона вийшла разом з обома хлопцями, щоб піти на Лук’янівку 4. Там мешкала її знайома лікарка, яка, напевно, дасть їй щось від серця. Вийшли на Ірининську, а тоді на Рейтар­ську, щоб не йти великими вулицями,— дійшли до Сінного базару і далі по Львівській.

Цією вулицею рухалось безліч люду, і Воля спитав маму, чи це не демонстрація, бо в нього ще був у пам’яті останній перед війною Першотравень, коли вулиці бували повні лю­дей, дітям давали солодкі подарунки й новенькі прапорці на пахучих держачках. Мама нічого не відповіла Волі, а Фелікс, мабуть, і сам нічого не знав. Демонстрація була чудна, ніхто з людей не співав і не сміявся, ніде не грала музика, хто йшов з чемоданами, хто з мішком, хто ніс ковдру й подушку, діти штовхали повозки з речами, бігли маленькі собачки, тулились до ніг і теж зовсім не подавали голосу. Жінки, які не йшли, а стояли на тротуарах, плакали й прощалися з тими, хто йшов. «Вони не знають, куди йдуть»,— про себе сказала Волина мама і чомусь погла­дила Волю по голові,— так, що Волі схотілося заплакати від якогось неясного передчуття.

На Лук’янівці людей було ще більше, вони йшли бруком від тротуару,до тротуару. Двоє чиїхсь хлопців, обнявши з обох боків, вели старезного діда з довгою білою бородою. Дівчина штовхала поперед себе дитячий возик, на якому сиділа її хвора мама. За возиком бігла кицька й нявчала, щоб її взяли з собою. Фашисти, які проходили^близько, на­ступали навмисно всім на ноги й голосно реготали.

Пішов дощ. Але на нього ніхто не звертав уваги. Лі­карка, до якої йшла Волина мама, жила напроти базару в невеликому будинку. І її не треба було шукати, бо вона сиділа просто на тротуарі коло розкладушки, на якій лежав її паралізований чоловік. На одній нозі в нього був черевик, а друга нога зовсім боса. Він лежав, унритий від дощу, замість ковдри, скатертиною з вишитими квіточками. Тітка Саша привіталася до лікарки, але стара не хотіла її ні­защо пізнавати, бо зовсім була неначе не при собі. На­решті вона спромоглася заплакати й плакала довго. їй стало тоді легше дихати, вона пізнала Волину маму й поцілувала їй руку. «Що ви робите, доктор?» — скрикнула тітка Саша, не знаючи, куди діти поціловану руку. «Всі на Сирець 5,— сказала лікарка,— і ніхто не повертається. Ми лежимо під дощем два дні, чути од Бабиного яру6 густу стрілянину й вибухи, чекаємо, доки прийдуть і за нами, а вам спасибі, що не побоялися підійти».

Люди все сунули й сунули на Дорогожицьку. Крізь гу­стий осінній дощ часом пробивалося сонце. Ось до Волі підбігла дівчинка маленька, кучерявенька і з голосним пла­чем стала питати, де її мама. Волі стало шкода дівчинки, і він попросив свою маму узяти дівчинку жити, доки знай­деться її власна мама. Але мама дівчинки сама вже шукала доню, схопила на руки і кинулася наздоганяти когось на шляху до Бабиного яру.

Лікарка попросила тітку Сашу зайти до її кімнати і по­шукати там у буфеті за дощечкою порошків. Воля пішов з мамою до кімнати лікарки, а Фелікс залишився на ву­лиці. Кімната була зовсім розруйнована, наче тут давно ніхто не жив. На підлозі валялися подерті подушки, роз­биті портрети, книжки, череп’я з посуду. «Це, мабуть, бан­дити наробили»,— сказав Воля. Мама веліла йому мовчати і взялася шукати порошки. Вона насилу їх знайшла і ви­несла лікарці. Лікарка схопила їх в обидві руки й дуже зраділа. «Дай боже, щоб вам теж хтось допоміг в останню вашу хвилину. Тепер ми з чоловіком не чекатимемо так довго, вип’ємо порошки, і все…» Волина мама хотіла за­брати порошки назад, вона не знала, що це була отрута, але лікарка не дала. «Спасибі вам, добра людино,— ледве чутно промовив чоловік лікарки, про якого Фелікс подумав, що він вже неживий,— тільки покладіть її зі мною поруч…» Волина мама з допомогою Фелікса стала підводити лікарку, і тільки встигли вони покласти її на ліжко, як налетів якийсь тип і став бити їх нагайкою по чім попало.

Коли Фелікс і Воля з мамою повернулися додому, була ніч і зробилося так страшно, наче навкруги чигали самі бан­дити, шумів густий-прегустий ліс і ніякої міліції поблизу. Та правда, так воно й було. Тітка Саша цілу ніч плакала, це Фелікс чув виразно, і згадувала свого чоловіка, який загинув од німецької бомби разом з його, Феліксовим, бать­ком. Тітка Саша цілу ніч палила папери і сказала Феліксу, щоб він не забував, хто був його батько, а німців все одно виженуть. Потім тітка Саша вийняла на паркеті до­щечку, виколупала там ямку пилкою для хліба і запхнула туди радянські документи. Фелікс дивився і примічав; ча­сом він впадав у сон, і йому все снилося, як вони йшли Львівською на Лук’янівку. От німець якийсь веде на повідку Цяцю, я Цяця рветься до Фелікса, кусає німця за руки, і Фелікс прокидається коло тітки Саші, а потім знову — то засне, то прокинеться, аж поки йому стало все снитися:

 

і сам сон, і просинання. Так тривало до ранку, доки Фелікс добре виспався.

З того дня тітка Саша змінилася і стала не похожою на людину, якою була до війни. Вона кудись надовго хо­дила, а раз не приходила цілий тиждень. Часто до неї забігали люди, відпочивали і зникали тихо й хутко. Тітка Саша казала сусідам, що працює на німецькій кухні, і при­носила дітям залишки від обідів. На квартиру до них по­ставили двох гітлерівців з місцевого гарнізону, які поправ­лялися перед відправкою на фронт — десь під Харків. Вони цілком зайняли їхню єдину кімнату і розплодили безліч вошей. Фелікс часто сидів і спостерігав чужих людей, зовсім не признаючись, що знає більше од двох-трьох німецьких слів. Він увесь кипів у своїй зненависті до вбивць батька і часто ховав очі, щоб гітлерівці чогось не помітили.

А Воля швидко знайшов з німцями спільну мову, ті навіть робили спроби погладити його біляву голівку, хоч хлопчик спокійно й поважно щоразу виривався й біг щось своє робити. Фелікс ніяк не пізнавав Волі, невже він забув про ненависть? Але Воля лагідно посміхався до Фелікса і все розпитував фашистів, як працює їхній автомат. Вони реготали й показували, а Воля, наморщивши чоло, намагався все зрозуміти. Однієї ночі Фелікс, який спав разом з Волею, прокинувся від того, Що йому стало холодно в бік, і він встиг схопити Волю, коли той примірявся з автомата на гітлерівців, що спали. Волю зрадив його спокій, він плакав і кусався, але Фелікс поклав його силою на ліжко, ліг сам і до ранку під ковдрою шепотів на вухо Волі різні свої пла­ни, аж поки не поснули обидва.

Постояльці були люди нудні й брудні. Вони ваксували чоботи, самі прасували мундири, полюбляли блискучі гуд­зики, значки, нашивки, до каски стромляли квітку, морди уважно й часто голили, мастили кремом, оббризкували пар­фумами. Під сорочками ж на голому тілі вони носили бруд- нюші фуфайки, повні нужі. Фашисти прудилися вечорами коло розпеченої ‘дочервона пічки, ловили навпомацки під фуфайкою кузьку і потім кидали її просто на підлогу, не турбуючись про дальшу її долю і приказуючи щоразу: «Пахтизан!» Жерли вони, як свині, жерли так, наче наїда­лися до кінця життя, неймовірно псували повітря і вважали це ознакою вищої раси.

Часто фашист прокидався серед ночі, помацки відрізу­вав собі шматок м’яса чи сала, хліба — плямкав цілу го­дину, доки знову засинав. Вдень постояльці їли не менше п’яти разів,— Фелікс і Воля міркували між собою, як можна було так багато їсти і не луснути. Вечорами фашисти за­палювали гнотика у коробочці з парафіном, вечеряли, пили ром і французькі вина, потім співали, як дурні бики. Один розповідав другому, який він ще хворий, а його женуть знову на фронт, він послав додому тільки вісім посилок з цього Києва, і сльози лились із банькатих його очей. Фа­шист шморгав носом, і хлипав, і приказував, і аж сякався од свого арійського смутку.

Одного разу, коли постояльці пішли, а Воля ще спав, Фелікс попросив тітку Сашу вислухати про те, що він по­чув від них. «А цікаве?» — спитала тітка Саша. Фелікс роз­повів, як фашисти розмовляли між собою про те, що в ко­мендатурі стурбовані наявністю київського підпілля, що партизани знахабніли вкрай, що на базарі є перекупка, яка приймає людей і дає їм явки, що зроблено перші кроки і сьогодні буде результат. Ніхто не втече, так обкручено. «А чому це ти мені розповідаєш, Фелікс?» — запитала тітка Саша не то жартома, не то стурбовано. Фелікс не відпо­вів їй і слова й одвернувся,— нехай ці дорослі думають, що він нічого не знає і не помічає. А ввечері (пізно-пізно), коли тітка Саша повернулась додому (Фелікс ніяк не міг її до­чекатися), вона обняла Фелікса і міцно-міцно поцілувала. «Спасибі, маленький,— сказала вона на вухо,— ти врятував чимало людей, один тільки загинув, а могло б більше».

Фашисти-постояльці нарешті поїхали на фронт, напла­кавшись досхочу, а Воля показав потім Феліксу цілу сумку патронів, які він взяв у них. Фелікс дуже сердився і викинув патрони. Щодня виходила тітка Саша з дому і завжди по­верталася назад, та одного разу пішла й не повернулася. Діти чекали її день, і два дні, і десять, і ще тиждень, а її не було. Фелікс замкнув Волю в кімнаті, а сам пішов шу­кати тітку Сашу. Він обійшов ті їдальні, де вона раніше працювала, побував на базарі — на одному й на другому. Придивився до перекупок, намагаючись розпізнати ту, яка дає таємничі «явки». Але перекупки були всі схожі, ні до однієї Фелікс не наважився підійти й спитати про тітку Сашу і тільки ходив, ходив. Аж його одна жінка налаяла, подумавши про нього, що він хоче її обікрасти. Тітка Саша зникла, мабуть, назавжди.

Минуло ще з місяць. Тітки Саші не було, діти голодували й дуже мерзли. Фелікс спробував торгувати, але в нього нічого не вийшло: німці забрали в нього речі й гроші. Пшоно й крупа давно кінчилися. Тепер Воля брав маленьке це­берко з консервної банки, ішов до їдальні і стояв під две­рима мовчки, не підводячи ні на кого очей. Якась із жілок, що служила там, не витримувала й наливала йому повно помий з усіх тарілок, і Воля йшов додому з їжею. ,Чере-

 

вики його розлізлися, Фелікс обмотував ноги йому папером і обв’язував бинтами, які знаходив під лазаретом. Коли Воля приносив цеберко з помиями — Фелікс уже був дома з оберемком дощечок, стружок, галузок. Пічка вже па­шіла, цеберко ставили зверху, щоб воно закипіло як слід. По обіді Фелікс брав Волю за руку й водив гуляти, щоб більше дихати свіжим повітрям. «Ми тепер, мабуть, самі- самісінькі,— казав Воля,— аж доки не прийдуть наші».

Красива зима впала на Золотоворітський сквер7. Кожна гілочка на деревах була біла, наче її обмальовано білою фарбою або обсипано кожну цукровою пудрою. Фелікс і Воля сиділи самі на лавочці, їм було дуже холодно, мороз залазив у кожну кісточку на руках та ногах. Колись вони на цьому ж місці сиділи разом з мамами, а іноді й з татами. Здавалось, що треба ще трохи пересидіти і перетерпіти мороз, щоб нарешті прийшло сподіване чудо, і зробилось тепло, і встали б веселкою над фонтаном дрібнісінькі бриз­ки, і мама взяла б за пальчики й сказала: «Бр, які хо­лодні!»

Ідуть Воля і Фелікс додому, а в самих жевріє ще надія, що не марно вони залишили ключа на старому місці, що єдина їхня мама вже повернулася й чекає на них, і хай не принесла нічого поїсти,— тільки вже ніколи-ніколи не залишить їх самих у таку холодну зиму.

Ось і будинок. Темні сходи, затоптані снігом, на дверях намерзла крига, холодний протяг наскрізь прохоплює одежу. В кімнаті хтось є: крізь шибку над дверима блимає світло, чути чііюсь мову. «Мама!» — гукає Воля і щодуху шарпає двері, забігає до кімнати. Слідом за ним заходить Фелікс, обтрушуючи ноги од снігу. Але в їхній кімнаті сидить коло свічки не мама Волина, а товстий гітлерівець, п’є горілку і наспівує. На очах у нього окуляри з товстими скельцями, на пальцях — багато ластовиння й перснів, на щоках і на носі теж таке ластовиння, наче його хтось розмалював рудою фарбою, на голові — руде волосся їжаком.

«Назад!» — гавкнув на них гітлерівець.— Вийдіть до ко­ридора й постукайте». Фелікс і Воля вийшли з кімнати, стали під дверима. «Я не буду стукати,— сказав Фелікс,— це наша кімната!» Але Воля заспокоїв його і тихенько по­стукав пальчиком у холодні двері. «Хто там?» — гукнув німець. «Ми тут живемо,—подав голос Воля,— це наша кімната». Гітлерівець не відповів, і хлопці довго мерзли під дверима. Нарешті він пустив їх, поставив перед собою і став розпитувати, чому вони одні. Він говорив російською мовою, але був п’яний і примушував кілька разів повторю­вати одне й те саме слово. Фелікс сказав, що батьки їхні на фронті, а мам немає. Гітлерівець почав кричати на них і запитувати, чому їхні батьки не здаються під Сталінгра- дом,— адже справу їхню програно, армії — капут, промис­ловість знищено, чому вони досі тримаються, прокляті ди­куни?!

Фелікс і Воля з радістю це слухали, їм ставало тепло від однієї думки про те, чого він так сердиться. Потім загарбник почав горлати й змушувати дітей йому підспі­вувати. Пісня була така огидна, що хлопці ледве розтуляли роти, а потім, не змовляючись, під гавкіт і виття фашиста, підспівували йому вже не німецької, а своєї «Щоби тіло і душа були молоді, були молоді, загартуйся, як сталь!» Нарешті постоялець, який після кожного куплета перехиляв чарку, мабуть, уявив собі, що він під Сталінградом, а ці бідні діти — радянське військо. Він почав кричати, загрожу­вати револьвером, вимагав капітуляції, примушував дітей марширувати, лягати, вставати, знущався з них, як хотів. Коли він упав на дитяче ліжко й захропів, діти без сил полягали на килимку під столом, і Фелікс сказав: «Треба тікати звідси подалі!»

Німець звався Адольфом, працював на складі. Він потяг туди на другий день Фелікса і наказав переносити якісь важкі банки, ящики, бутлі. За цілий день Фелікс ні разу не присів, у нього крутилася голова, підгиналися ноги, йому хотілося їсти, а Адольф ні разу його не почастував, хоч сам жував безперервно цілісінький день. Фелікс думав про Волю, як він мерзне в кімнаті, їсть холодні помиї, чекає його, може, з гостинцем. Фелікс хотів вийти із складу і втекти, але коло дверей знадвору стояв вартовий з автоматом, треба було терпіти.

Нарешті Фелікс зовсім знесилився, впав на якийсь мі­шок і не міг встати. Він чув, як Адольф гукав на нього, як підійшов і штовхнув ногою, але встати не міг і знепритом­нів. Прокинувся од пекучого холоду, під стелею горіла лам­почка, проклятий гітлерівець пішов, замкнувши його тут, залишивши напризволяще. Було страшно самому, могли з’явитися пацюки. Що ж, нехай собі фашист буде фаши­стом, іншого від нього Фелікс і не чекав. Найперше треба поїсти, коли Адольф не дав, то Фелікс сам візьме, це не буде крадіжка. Він нанюхав квашені огірки і з’їв кілька, запива­ючи розсолом. Потім надибав сухі, як дощечки, німецькі галети, з’їв кілька грудочок цукру, за цукром натрапив на ящик з шоколадом. І, певно, шоколад був якийсь особли­вий, бо Фелікс відчув себе одразу міцним, у нього покра­щав настрій, він став навіть посміхатись і ходити по складу як господар, не почуваючи зовсім ніякого страху.

На стіні висіли ходики, Фелікс побачив, що вже давно почалася ніч. Можна не боятися, що хтось зайде, і огляну­ти приміщення як слід. Фелікс так і зробив. Певно, тут був колись гараж або майстерня, бо вгорі зі стіни виглядала витяжна труба, закрита кришкою. Під стіною накладено мішків, Фелікс виліз нагору, відхилив кришку (вона була на пружинці) і сказав собі: «Ах ти проклятий фашист! Ти думав, що я не втечу?» І поліз просто до труби. Там було дуже тісно, Фелікс довго ліз на череві, а потім труба по­вертала, попереду з’явилося світло, хлопець підліз і поба­чив, що труба обламана і кінчається високо над землею. Можна звідси просто падати на землю, там — високо снігу і, певно, не дуже твердо. Фелікс висунув голову і став роз­дивлятись. На небі світив повний місяць, навкруги — кістя­ки будинків, зруйноване подвір’я. Це був жаданий вихід па волю. Падати в сніг і тікати. А Воля? Ні, він не має права кинути Волю на німця. Фелікс посунувся назад по трубі. Йому перехотілося тікати. Він втече разом з Волею. Рап­том він відчув, як його рука потрапила в дірку на трубі. Він просунув одну руку, голову, другу руку, виліз цілком. Це було горище папівзруйнованого будинку. Фелікс вигля­нув у віконце і став примічати, що це за вулиця і як сюди потрапити. Віднині вони з Волею були врятовані віл голо­ду. «Ах ти ж чортів фашист»,— сказав Фелікс, повернув­шись назад до складу, закутався брезентом і заснув із спо­кійною душею.

На ранок Адольф розбудив хлопця чоботом у спину і на­казав братися до роботи. Він реготав з Фелікса і казав, що замикатиме його тут щоразу, як той лінуватиметься, і його, нарешті, з’їдять пацюки. Увечері Фелікс був разом з Волею і півночі шепотівся з ним у ліжку. А ранком, коли Адольф ще спав, обидва хлопці потихеньку вибралися з кім­нати, пішли шукати собі інше приміщенння — подалі під ока гітлерівців. їм пощастило серед руїн Хрещатика зна­йти підвал з грубкою, і вони жили там до весни, палячи грубку тільки вночі, виходили так, щоб не робити стежки до своєї хати по снігу, харчувались із німецького складу, куди Фелікс залазив через відому трубу.

Весною хлопці ожили. Вони мандрували руїнами Хре­щатика та найближчих околиць, знали всі переходи з вули­ці на вулицю, засвоїли шляхи через підвали, каналізацій­ні труби, могли з’являтися скрізь і зникати невідомо куди, могли невидимо проходити вздовж і впоперек цілий центр міста. Вони жили в спогадах. Зайшовши до кіно «Зміна», Фелікс і Воля удавали з себе завзятих кіноманів. «Яка сьо­годні картина?» — питав Воля. «Чапаев»,— незмінно від­

 

повідав Фелікс. Вони дивилися «Чапаєва» безліч разів. Вони сиділи серед руїн під голим небом, бачили чарівний екран і дітей навкруги себе і переживали кожен рух улюб­леного героя. Одного разу вони так захопилися цією грою, що ледве встигли сховатися від автоматної черги, яку пу­стили гітлерівці, почувши голоси серед руїн.

Перед зруйнованим будинком дитячого театру, Фелікс і Воля завжди купували уявлене морозиво. Вони довго на­цілялися на порожнє місце біля стіни, де раніш завжди стояв дідок з морозивом,— аж доки цілком ясно не уявляли і дідка, і морозиво, і навіть чергу дітей-покупців. «Меці без черги!» — кричав Воля. «Партизанам-орденоносцям — без черги!» Вони купували без черги удаване морозиво, жадіб­но смоктали його і заходили до театру. Там, де було колись фойє, басейн із золотими рибками,— вони гуляли, обміню­ючись враженнями про свій театр. «Сьогодні народу ба­гато,— казав Воля,— буде черга коло вішалки».— «Ходімо до зали,— нетерпляче перебиває його Фелікс,— ти завжди любиш заходити після третього дзвоника». Тільки уламки стін залишилися в залі, та покручене горіле залізо, та тра­ва по кутках, купа цегли посередині,— але хлопці бачили інше й жили іншим. їхні душі росли, як молоді деревця, зануривши коріння в землю спогадів, в щасливе минуле, в радянське життя.

Так вони натрапили в своїх мандрах на підвал під спа­леною друкарнею. Пролізши через купу іржавих полама­них машин, які попадали крізь стелю з другого поверху, хлопці побачили залізну ляду, привалену цеглою й попе­лом. Під ляду можна було пролізти, а там був невеликий коридорчик, а далі починався підвал, повний паперу й кни­жок. Фелікс засвітив сірника й остовпів: просто перед ним був сам Чапаєв із ад’ютантом Петькою. На шапці в Петьки начеплено навскоси червону стрічку. Хлопці так і завмерли коло кіноплаката і швиденько зробили й собі такі стрічки. Таким чином, вони цілком офіціально поробилися чапаєв- цями. Тепер ховайся від ворожого світу, коли на твоїй кеп­ці священна чапаєвська відзнака!

Надходила осінь 1943 року. Німці оголосили Київ воєн­ною зоною і наказали всім виселятися геть. Хлопці виріши­ли нікуди не рушати з Хрещатика й чекати своїх. Руїни вдруге не горітимуть, а більше їм боятися нічого. Вони вміли проскакувати через облави, то пірнаючи під землю, то ховаючись у німецькому складі, вони були господарями Києва, а фашисти тільки тимчасовим його нещастям. Фелік- су спало на думку, як в одній кінокартині революціонери клеїли ночами відозви па стіні, і він, порадившись із Волею, вирішив спробувати й собі. Тільки, що було на тих відозвах, він не пам’ятав і малювати не вмів. У підвалі друкарні ле­жало чимало різних плакатів, хлопці взяли їх з десяток, зварили клейстеру і однієї ночі скрізь почепили в місті. Для початку Фелікс використав плакати Держстраху СРСР — яскраві літери на білому тлі: «Страхуйте своє жит­тя!» Воля вимагав клеїти більш яскраві аркуші, на яких дівчина в червоній хустці простягала червоноармійцеві на довгій паличці привабливе срібне «ескімо», а вгорі стояли велетенські крижані літери на тлі оранжевого сонця: «Го- ловморозиво». Та Фелікс не дозволив клеїти такого, і Воля випросив собі одним однісінький і власноручно причепив його коло будинку поліції.

Гітлерівці заметушилися, як од бомби. Одразу всі пла­кати було здерто, пройшло кілька облав через централь­ні квартали, а Воля, стоячи з Феліксом на одному горищі, не втримався і кинув згори на фашистів дві порожні пляш­ки. Це піддало фрицам жару, і вони довго обстрілювали будинок, од якого Фелікс і Воля опинилися одразу за ці­лий квартал. Другої ночі хлопці ще клеїли плакати, на цей раз — про правила трамвайного руху і кольорові афіші цирку, де під кожним джигітом, який мчав на коні, Фелікс подописував нерівними літерами: Чапаев.

Фашисти стали шукати з собаками. Якось Фелікс і Воля, сидячи в своїм підвалі, почули страшний собачий гавкіт і автоматні черги. Хлопці одразу полізли в цегляний хід, який ішов під сусідні руїни, і готувалися якнайшвидше повз­ти до своєї постійної криївки: німецького складу. Перебіга­ючи один двір, хлопці побачили під парканом розстріляну жінку і коло неї малу дівчинку, яка аж зайшлася од плачу. Вона ледве-ледве вміла спинатися на ноги і дибала навколо своєї мами, тримаючись за її нерухоме тіло, часто падаючи обличчям на маму. Воля затримав Фелікса, і вони уважно прислухались. Навкруги було зовсім тихо. «Фель,— сказав Воля, благально подивившись на Фелікса,— давай візьмемо її до себе». Фелікс сам був не від того, але мусив перш зважити. «Кричатиме,— одповів Волі,— з нею ніде не схо­ваєшся, ба, як верещить».— «Я її заспокою»,— сказав Воля і підійшов до дівчинки. Та, побачивши хлопців, замовкла. «Ходімо,— сказав Фелікс,— мама твоя спати лягла!» Хлоп­ці потягли дівчинку за собою, і мала, обнявши обома руч­ками Феліксову шию, мовчки віддалася на їхню волю.

Фелікс і Воля з дівчинкою переповзли Прорізну8 вули­цю й готувалися пірнути в каналізаційний люк, коли знову почули собачий гавкіт, з вікна зруйнованого будинку ви­плигнув величезний собака і став снувати по брукові, ви­

 

нюхуючи сліди. Фелікс причинив круглу ляду й посунувся під землею, підштовхуючи дівчинку, яку тяг за собою Воля. Повзли довго, насилу протискаючись, сунулись через воду, прибирали з дороги- упалу цеглу. Після цього переходу треба було заповзти ще до чавунної ринви, якою двори, розташовані вище по горі, спускали велику дощову воду. І знову Фелікс побачив проклятущого собаку, який пере­скочив з другого двору через дірку в цегляному “»паркані. Справа поверталася на погане. Фелікс попхнув Волю з дів­чинкою у ринву, наказав повзти й не оглядатися. Сам швид­ко заповз слідом, просунувся за Волею кілька метрів і за­вмер. Серце стукотіло страшенно. Але він розумів, що треба сидіти й чекати, доки Воля з дівчинкою будуть у безпеці.

Гавкав, бігаючи по двору, собака. Фелікс боявся дихну­ти, він ясно усвідомив, що порятунку не буде, коли собака нанюхає його схованку. На гавкіт прибіжать гітлерівці й почнуть у ринву стріляти. В отворі ринви з’явилася соба­ча морда. Фелікс заплющив очі: зараз собака його почує, загавкає, аж у вухах залящить, покличе хазяїна. Але соба­ка не гавкав. Він пірнув у ринву і спритно став повзти до Фелікса. Хлопець злякався, аж руки похололи, і поліз далі. Вже він чує хекання собаки, який суне на животі за ним слідом. Вже Фелікс стомився, вже ледве рухається, вже просто лежить, підібгавши босі ноги, затуливши їх од со­бачих зубів. Але собака підповз щільно до Фелікса й не вкусив його. Натомість він лизав хлопцеві ноги й тоненько скавучав знайомим голосом. «Цяця,— сказав зраділий Фе­лікс,— Цяцюнечка моя рідна!» І собака ще дужче заскаву­чав, бо це була дійсно Цяця, яка пізнала свого першою хазяїна. Увечері Цяця сиділа в гуртку дітей в їхньому під­валі, відновлювала знайомство з Волею і винюхувала дів­чинку Талю, яка щасливо сміялася й казала: «Лоскоче!»

Одного разу, це було перед звільненням од німців Киє­ва, Фелікс і Воля пробиралися з Мерингівської9 вулиці до Хрещатика через Пасаж. 10 Цяця так само повзала, як і вони, зовсім забула гавкати й чула гітлерівця за квартал, що дуже допомагало хлопцям. Наші партизани-чапаєвці ходили у далеку експедицію: вони в одному дворі знайшли грядку самосійних квітів і несли своїй Талі величезного осіннього букета. Бо Таля завжди сиділа в схованці замк­нена, ще й ляду до неї хлопці старанно щоразу, йдучи з дому, закладали цеглою й засипали сміттям. Виводили Талю на повітря тільки вночі та й то ненадовго. Маючи нз своїй відповідальності ще й Талю, хлопці діяли обережніше, клеїли плакати не щоночі, ходили до театру, цирку, а то до Дніпра не часто, здебільшого ясними місячними ночами, коли німці сплять, коли руїни дорогих будов не такГ жахливі. Не без того було, щоб хлопці де-небудь у глухому дворі не розіклали часом вогнища й не насипали туди пат­ронів, а самі здалека слухали, як ляскали патрони у вогні, як німецькі автомати строчили безперестанку, як часом і граната рвалася там глухо й придушено.

У Пасажі Цяця тихо загарчала, попереджаючи про не­безпеку. Фелікс з букетом, Воля з татовим ціпком (він завж­ди ходив з ним, бо це була єдина пам’ять про тата), за ними Цяця заскочили до крамнички, знаючи, що з неї є ще один вихід. До Пасажу забігла,— це не був німець,—1 роздягнена людина, в самих кальсонах, боса. Здалеку за­стукотів автомат. Боса людина метнулася до Пасажу, ста­ла шукати порятунку — це був, мабуть, партизан. Він ки­нувся до одного підвалу й швидко вибіг назад — там не було ходу далі. В цей час з’явився фашист з автоматом, побіг за партизаном і почав стріляти. Партизан ще біг, але Фе­лікс зрозумів, що він гине, йому залишилось жити хвили­ну. Тоді Фелікс поцілував Цяцю просто в морду і тихо ска­зав їй: «Візьми!» Цяця, як куля, вискочила з засідки й пли­гонула на фашиста. Той упав, але не встигла Цяця схопити його за горлянку, як він прострочив її автоматною чергою і стріляв доти, доки Цяця не завмерла нерухомо на троту­арі. Партизан встиг тим часом зникнути, а Фелікс і Воля полізли з підвалу в підвал і далі знайомою їм дорогою га так гірко плакали, так журилися за Цяцею, що заблудили…

Вони зупинилися перепочити у підвалі якогось конди­терського, певно, магазину. Стіни досі приємно й смачно пахли. Фелікс і Воля посідали за мурованим прилавком, крізь розвалений куток стелі доходило вечірнє світло, це­ментна підлога вся в ямах, за спиною хлопців — дірка десь униз. «Я тепер знаю, де ми»,— сказав Фелікс, витираючи сльози. «Бідна Цяця»,— зітхнув Воля. «Вона врятувала партизана!» — вигукнув Фелікс і, обнявши Волю, заридав знову.

Та ось, коли вони так сиділи, трапилось щось незвичай­не: з дірки на стіл посипалися камінці, а слідом за цим зіскочила боса людина. Це був той самий партизан. Він про­біг повз прилавок, за. яким сиділи хлопці, наштовхнувся в глибині підвалу на замкнені двері, почав їх вибивати пле­чем. Він важко дихав, тіло його було в крові, обличчя за­росло бородою. Над діркою вгорі став гітлерівець і теж зіскочив униз. На ньому були окуляри, хлопцям здалося, що це Адольф. Тому, коли він пробігав повз Волю, цей пе­речепив його татовою палицею. Палиця відскочила геть, а фашист з усього розгону мордою в окулярах так і бряз- нув об цемент. Задзеленчали окуляри, покотився автомат, партизан кинувся на гітлерівця. В цю хвилину Фелікс схо­пив Волю за руку, вони пірнули в дірку, що була за їх­німи спинами. Букет в руці Фелікса дуже пом’явся та об­бився, але Таля зраділа дуже. Одне треба було довго по­яснювати дівчинці, коли повернеться її улюблена «цюця Цяця».

Це була остання пригода партизанів-чапаєвців в окупо­ваному фашистами Києві. А закінчился вона в листопаді

1943  року, коли Фелікс, Воля і маленька Таля зустрічали Червону Армію. Вони стояли край тротуару — ці малень­кі горді душі, які не хитнулися протягом довгої німецької ночі. Вони пережили гітлерівську чуму достойно і тепер стояли обідрані, босі, із засмальцьованими стрічками на картузах і трьома руками трималися за держальце само­робного прапорця. Очі їхні сяяли захватом зустрічі, вони не почували пі холоду, ні голоду. Проходили танки, і в очах танкістів назавжди зоставалися ці три маленькі фігурки на безлюдних вулицях звільненого Києва. Проїздила артиле­рія, і гармаші довго оглядалися на нерухому трійку, і кож­ному хотілося підхопити їх, притулити міцно-міцно до серця.

Воля був страшенно зосереджений, йому все здавалося, що він побачить покійного тата або когось хоч подібного до тата. Але побачив він тільки татову паличку. Так, так- це був татів ціпок. «Ціпок! — закричав Воля.— Ціпок та­тів!» І схопився за ціпок рукою та потяг до себе. Ціпок три­мав молодий дядько у кожушку й чорній шапці. Він нахи­лився до Волі й запитав, чому він вважає, що це — сам*? ціпок його тата. «І ми вважаємо»,— сказав поважно Фе­лікс, підходячи з Талею. «Але я його знайшов у підвалі на Хрещатику»,— сказав дядько. «То це були ви? —з ціка­вістю подивився Воля.— А де ж ваша борода?» — «А ти як знаєш, що у мене була борода?» Тоді Фелікс переможно подивився на дядька: «Бо це ж він перечепив цією палицею фашиста в окулярах, який гнався за вами!»

Історія ця буде без кінця, коли не розповісти ще про зустріч в одному селі над Дніпром. Там жила молода жін­ка, у якої чоловік був секретарем районного партійного комітету і під час окупації пішов партизанити. Він зникнув без сліду в лісах України, а дружина з дітьми жила у своїх батьків. Хтось докопався, хто вона за одна, і сказав фа­шистам. В результаті — її діти й батьки були розстріляні, а сама вона випадково врятувалася лише тим, що не була на той час вдома.

Вже їхній район цілком було звільнено, вже й з Києва німці втекли, а ця молода жінка, посивіла й змучена, че­кала вістей про чоловіка: може, хто напише хоч, де могил­ка його. Одного разу перед вечором,— уже хрустів під но­гами свіжий сніжок, брався на ніч морозець, сонце зайшло, хоч небо ще було малинове,— перед її хатою зупинилася ма­шина. Жінка виглянула з вікна й кинулася надвір. У во­рота ввійшла одна довга шинеля, яка волочилася по снігу. З коміра шинелі виглядали дві голови, закутані однією хусткою. За шинелею зайшов військовий, несучи на руках щось замотане в плащ-палатку, вийняв листа з сумки й по­дав хазяйці. У теплій хаті з шинелі вилупилися Фелікс і Воля, з плащ-палатки — мала Таля, а лист був од назва­ного батька цих трьох дітей.

«Дорога дружино моя,— було в листі,— ось тобі діти, які стануть замість наших рідних, замучених фашистами. Ці хлопці двічі за один день врятували моє життя, і я пи­шаюся з того, що вони дозволили мені назвати їх синами…»

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.