Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ДВІ ЖІНКИ

Вона повернулася до звільненого Києва на початку

1943  року, коли за сотню кілометрів південніше ще тривала Корсунь-Шевченківська битва ‘. Вона була педіатром, цеб­то лікаркою по дитячих хворобах, носила побите негодою тепле пальто з котиковим коміром, темно-синього кольору суконну шапочку, великі чоботи мужського розміру. Треба було хутчіш розгортати дитячі лікувальні установи, зби­рати з вулиць напівзамерзлих нещасних дітей, які в кош­марі фашистської окупації погубили батьків, втратили до­мівку; і тому перші дні вона спала на столі в маленькому колишньому магазині, перетвореному на тимчасову конто­ру, приймальню, лікарський кабінет і пункт збору малечі. Якось воно само собою виходило, що перші заходи віднов­люваної Радянської влади неодмінно торкалися життя знедо­лених дітей,— це ставилося нарівні з оборонними заходами, з довозом боєприпасів та побудовою стратегічних мостів.

Вона звалася Оксаною Сергіївною. Років їй було неба­гато, але не так уже й мало, середній, як то мовиться, вік вона вже переступила. Зовнішньо виглядала непомітною — виснажена, невиспана, із запалими очима, сутула від зле пошитого пальта. Влаштувавши в магазинчику залізну піч­ку, вона гріла на ній у відрах воду, роздягала дітей всіх по черзі, шкребла й терла їх, водночас роблячи медичний огляд. Діти тулилися й тяглися до неї не менше, ніж до рідної мами, хоч вона, здавалося, нічого особливого й не робила для того, щоб вабити до себе дитячі серця. Та діти вже такі зроду — вони почувають справжнє ставлення до себе, їх тяжко обдурити тільки зовнішньою ласкавістю.

Настав день, коли Оксана Сергіївна нарешті згадала, що тут, у Києві, знаходиться і її рідна домівка. Ніхто, зви­чайно, не повірить, що вона цього не пам’ятала повсякчас із самого моменту переправи через Дніпро, але в тім-то й справа, що їй ніколи було займатися особистим, коли на неї з першої ж години набігло стільки роботи. Порожня ЇЇ домівка могла, безперечно, почекати, доки вона трохи впо­рається. Отже, час надійшов, і лікарка навіть мала можли­вість розміркувати, як їй і коли піти, щоб хоч переночу« вати під рідним дахом, коли тільки він вцілів серед по­жеж та вибухів.

Вона рушила знайомою дорогою. Кузнечна вулиця, во­на ж вулиця Горького, була довга, і тут одразу ж порину­ла Оксана Сергіївна в своє минуле життя. Боже, скільки разів ходжено цими тротуарами — в сльоту й ожеледь, в спеку й зливу, вдень та пізньої ночі! Будинок стояв кі­нець вулиці, дорога була далека. Ще маленькою школяр­кою стільки разів пробігала цей шлях. Ось тут була апте­ка, куди носила мамині рецепти. Ось каштан із невеликим дуплом — це була її поштова скринька в час захоплення хлопчиком з музичного училища. За оцим ось рогом підсте­ріг її знехтуваний поклонник і сказав, що вона розбила йо­го серце, і в дитячому відчаї шпурнув їй під ноги свою скрипку…

Ось під’їзд будинку, куди вона й знайомий студент за« бігли під час зливи й грози. З його козирка капала вода, чомусь темна, Оксаночка реготала, бо була зроду рего­туха, грім гуркотів, неначе в горах, шуміла потоками по вулиці вода, з каштанів дощ збивав пелюстки, вони пада­ли разом з дощем. Студент Гера,— він став потім Гераси­мом Львовичем, її чоловіком,— взяв її за руку, мокру од дощу, і притулив до свого мокрого ж обличчя. «Отак би стояв вічно»,— несміливо мовив він. І картина уявилася їм обом така смішна, що сміх виник одразу ж після поцілунку.

Як добре було разом з Герою співати в хорі! Співки відбувалися на Пушкінській у якомусь клубі. Приміщен­ня погано опалювалось, але яке свято лунало в душі, ра­зом з мелодіями веснянок увіходило до серця дуже почут­тя, і здавалося — ніде й ніколи в світі ніхто не знав подіб­ного чуда. Так, життя пестило її, як улюбленицю, і коли доводиться потерпати, то хоч знаєш за що. Оксана Сергіїв­на прискорила кроки — тепер, поблизу домівки, її охопила нетерплячка.

Одначе, що це? Ох, як ото помалу рухається вулицею

 

життя: оця ж бо похилена тумба й тоді ще стояла скосо­бочена, коли давно-давно Оксана Сергіївна сіла на неї, не в змозі добрести до домівки від раптової прикрої нудоти й дивної спустошеності. Це була невдала вагітність, яка потягла за собою гірку бездітність в майбутньому. Гара- сим Львович заспокоював її, вимовляв непотрібні слова про надію на неможливе, забуваючи на той час про свою й дружинину медичну освіту. Так і не пролунав дитячий голосок у їхньому домі, а Оксана Сергіївна спеціалізува­лась в педіатрії.

Ніхто б не назвав її немною й розмазнею, коли справа торкалася її роботи, медичного обслуговування дитячого світу. Вона була активна й наполеглива, настирлива й не­щадна до тих, хто ставав їй на дорозі, вона здатна була гримати й тупотіти ногами, вміла навіть стукнути по сто­лу портфелем, в якому жалібно тоді бряжчали різні склян­ки. їй нічого не варто було оббігати за день півміста, коли в одному місці їй, приміром, обіцяли дров для дітей, а в іншому — крупу-січку, в третьому — ліжка з лози або дитячий нічний посуд.

Та інша справа, коли енергії й активності вимагало її особисте життя. Тут вона ставала одразу безпомічна. Вона нічого не могла «тягти до хати», як це буває в родинному житті, і все відбувалося навпаки: де яка була мисочка, книжка чи картинка, це все швидко зникало з дому й опи­нялося в дитячій установі, де вона працювала.

За пропозицією Гарасима Львовича в родину було взято приймачку — якусь далеку родичку. Вона скінчила школу, вчилася в технікумі, благополучно вийшла заміж, так і не ставиш особливо близькою до душі Оксани Сергі­ївни. Ні, коли вже не судилися свої діти, то краще розда­ти матерні почуття на найбільшу кількість малюків! І Оксана Сергіївна, провівши чоловіка на фронт, замкнула квартиру на другому поверсі, яка складалася з кімнати й кухні, поклала ключа до кишені і повезла на схід цілий вагон дітей-сиріт, дітей фронтовиків тощо.

Чи були в неї хвилювання в особистому житті? Треба думати, що були. Принаймні коли Гарасим Львович ста­вав неуважливий, запізнювався додому й не до речі одпові- дав на запитання, Оксана Сергіївна потихеньку питала: «Чи не з’явилася знову на обрії мила сестра, фершалка чи студентка?» І з того, як чоловік квапливо відхрещувався, відчувала в грудях прикрі поштовхи серця, які і в меди­цині звуться ревнощами. Так було декілька разів, і рев­нощі губили свої гострі форми, ставали меланхолійним безпорадним сумом.

1 ОТ ДІЙШЛИ!до неї з фронту чутки про нове захоплення Гарасима Львовича. Вона ніколи не гадала, що сприйме так боляче. Мало чого не буває на війні. Може, нічого й-не трапилось, а людям здалося не знати що. Чутки стали на­стирливі, вже зголосилися й свідки, Оксана Сергіївна про­лежала ніч без сну, проплакала наволочку на подушці, на­ступного дня не пішла на роботу, пила валер’янку мало не столовою ложкою і з жахом усвідомила, що їй нічим буде жити, коли Гарасим Львович піде від неї до другої.

Потроху дізналася про подробиці. Гарасима Львовича було поранено, але він в тил не евакуювався, лишився в сан­баті. Дівчина була молодша од нього, сандружинниця- доброволець, під час бою винесла Гарасима Львовича з не­безпечного місця, ходила коло нього, збудила до себе по­чуття, яке здалося їй любов’ю, відповіла на нього. Так іноді буває, але від свідомості цього Оксані Сергіївні не ставало легше. Вона перечитала чоловікові листи, дешо порівняла, дещо вперше помітила, дійшла щирим серцем до гіркої правди, захованої між рядків, про яку чоловік не наважився їй прямо написати, і занудьгувала всією ду­шею, так би мовити ридма.

Як би вона реагувала, коли б такий випадок трапився не з нею, а з сусідкою, товаришкою по роботі, подругою?

О,  вона б написала кривдникові такого листа, що чортам замакітрилось би! Та як він сміє, негідник, розбивати ро­дину? Та хіба з отим дівчиськом він довго знаходитиме спільну мову? До чого це йдеться — легковажне пурхання над життям, а як же совість і честь? Оксана Сергіївна зу­міла б докопатися до його душі, коли б це не був… її Га­расим Львович.

Що лишалось робити? Вона вгамувала серце конвалій- ними краплями, валер’янкою та бромом, примостила табу­ретку біля ліжка дитини, коло якої саме чергувала ніч, і написала ціле послання. Кому, Гарасиму Львовичу? Ні, багато честі, це був лист не до нього, а до неї — молодої, щасливої суперниці. Оксана Сергіївна знала її ім’я й пріз­вище, бо грошові перекази од чоловіка стала надписувати жіноча рука, а на одному бланку суперниця з неуважності зазначила й свою зворотну адресу, підписалася сама. Так, листа на фронт писалося саме їй, щасливій Паші Дмитрієвій.

Двічі такого листа пережити Оксана Сергіївна нізащо не змогла б. І вже пославши його, часом запитувала себе, чого вона там понаписувала, але докладно так і не згадала. Це був лист-сповідь, лист серця, в котрому Пашу спові­щалося про попереднє життя Гарасима Львовича, про лю-

 

бов до ньрго старої дружини. Із цілковитою обережністю й ніжністю зверталася Оксана Сергіївна до Пашиного мо­лодого почуття, благословляла її на щастя, благала не кидати Гарасима Львовича ні за яких обставин, звірялася на неї, як на саму себе.

Отже, лист вийшов дуже щирий, його можна було на­звати піснею розлученої любові, і Оксана Сергіївна дуже здивувалась би, коли б їй це хтось сказав. Грошові пере­кази, надписані Пашиною рукою, припинилися, із чого Ок­сана Сергіївна зробила висновок, що лист її дійшов. Але гроші від чоловіка приходили й надалі, тільки адресу було надруковано на друкарській машинці, номер польової пошти був інший. Сама того не усвідомлюючи, Оксана Сергіївна зробила найважливіший крок у житті, і він пов­ністю не відповідав тому, що за таких випадків буває. Тіль­ки з того часу щоранку, прокидаючись після недовгого сну, вона першим ділом почувала, як перевертається в її серці, наче ніж, думка про нещастя.

Ось, нарешті, видко віддалік і її будинок. Вона не встиг­ла подумати, чому вікно в кімнаті відчинене, як помітила в ньому військову постать,— вікно хтось мив. «Ого,—мо­вила сама собі Оксана Сергіївна,— доведеться витурюва­ти непроханих пожильців!» Вона одразу ж почала мірку­вати, як звернеться завтра до райради за потвердженням прав на власну квартиру, і тому всі інші, гострі почуття, які звичайно виникають у людей за подібних обставин, так і не з’явилися. Звичайно, не відчуваючи ніякого хвилювання, наче повертаючись з роботи, а не з евакуації, Оксана Сер­гіївна піднялася до себе на другий поверх і постукала, їй довелося б чимало стукати, та вона догадалась шарп­нути за ручку незамкнених дверей, переступила поріг до­мівки.

У передній було порожньо. В кухні топилася плита. В кімнаті невідома дівчина витирала зім’ятим папером вікно, воно скрипіло й верещало. Помітивши Оксану Сергі­ївну, дівчина зіскочила з підвіконня,— так, це була дівчина в штанях і майці, щоки її палахкотіли, погляд одверто й чесно скерувався в вічі тій, що увійшла.

—  Зачиніть вікно,— сказала Оксана Сергіївна,— засту­дитесь…

—  Нехай,— махнула рукою дівчина,— не встигла ви­терти…

Вона зачинила вікно, натягла через голову гімнастьор- ку з погонами й однією медаллю, підперезалась, запитли­во поглянула на Оксану Сергіївну.

—   Тримайте себе вільно, єфрейтор,— відповіла їй та,— робіть, що вам треба. Це — моя квартира, але я запрошую вас почувати себе як удома.

Дівчина зніяковіла і ще прикріше почервоніла. Вона оббігла поглядом кімнату, розшукуючи свої речі, почала стягати їх докупи і пхати у речовий мішок. Почувалося, що їй хочеться негайно втекти з цього місця.

—   Дозвольте,— запротестувала Оксана Сергіївна, сі­даючи на лаву, притягнену, певно з парку,— куди ж вам поспішати на ніч? Я зовсім не така вже негостинна госпо­дарка!

—   Я зенітниця,— сказала, затинаючись, дівчина,— наша установка недалечко, я тут ночувала, ви пробачте, коли що не так. Меблів ніяких не було, я притягла, що по­дужала. Добре, хоч шибки цілі…

Тут Оксана Сергіївна силоміць одняла в неї сумку й послала дівчину до кухні, щоб не погасла плита, доки сама роздягнеться й дістане з портфеля крупи на вечерю. Разом з крупою вона вийняла банку тушонки й шматок цукру, який одразу ж, не гублячи часу, розбила надвоє. В кухні гула від доброї тяги плита, на конфорці стояло відро з во­дою, на другій — похідний чайник. Єфрейтор, похнюпивши голову, похмуро колола німецьким тесаком дверцята роз­трощеної на друзки шафи й кидала в огонь шматки дерева. Вікно було затулене чорним папером, над крантом на по­личці, яку пам’ятала Оксана Сергіївна з самого дитинства, горів гнотик у картонній коробочці з парафіном.

—   Чудесно,— зробила висновок Оксана Сергіївна,— доки варитиметься каша, ми з вами помиємось. Єфрейторе, слухать команду! Мені здається, ніби я вас знаю вже сто років…

Оксана Сергіївна обняла нашвидку дівчину, цмокнула її в ніс, пригорнула до себе й відчула, що та опирається. «Соромлива,— подумала,— це мені подобається. Де ж бо це я залишила портфель, там ще був шматочок мила…»

Сплили чудесні півгодини. Оксана Сергіївна роздягла­ся до вовняного купального костюма, який вона носила на голому тілі для тепла, роздягла дівчину, вимила їй го­лову, вишарувала милом та віхтем, сполоснула — і не ви­тратила багато води.

Решти води було предосить для самої господарки. Хіба згадаєш, скільки разів доводилося обходитись і меншою її кількістю! Надзвичайно, це просто надзвичайно так обно­витися! Ось коли вона по-справжньому вдома. Дівчина ви­дивлялася на Оксану Сергіївну, наче не знати що на ній бачила, допомогла вимити спину, зібрала ганчіркою воду

 

з підлоги, тут же швиденько випрала їй панчохи й білизну, повісила в загрозливій близькості од вогню.

Каша з тушонкою була готова. Оксана Сергіївна із роз­пещеними косами, пахуща й обновлена, оббризкала дів­чину рештками одеколону, застелила стіл куском найбілі- шої марлі, сіла, стомлено заплющила очі. їй здалося, що на кухні клопочеться небіжчиця-мама, в кімнаті брязкає тарілками сам Гарасим Львович,— він завжди любив при­крашати святковий стіл. І щось надзвичайно приємне че­кає на неї в цьому світі.

—  Ви дуже стомилися,— співчутливо зауважила дів­чина.

—  Певно,— відгукнулася Оксана Сергіївна й знову об­няла дівчину, як доньку після розлуки,— от дивна річ, скільки треба часу, щоб прихилитися до людини?

Дівчина ніяково одвернулася і нічого не відповіла.

Сіли вечеряти. На місто в цей час почався повітряний наліт, вибухи лунали від Дарниці2, всі зенітки запрацюва­ли на повну потужність, але дівчина й не подумала бігти до своєї установки. «Мабуть, вихідна»,— подумала Окса­на Сергіївна, зовсім забувши, що зенітна артилерія навряд чи може нагадувати мирне виробництво.

Оксані Сергіївні дуже хотілося спати, ось чому й вечеря пройшла без жартів та сміху, які вона вважала корисними з медичної точки зору. Постелили на підлозі біля теплої плити, Оксана Сергіївна лягла перша і, через силу розплю­щуючи сонні очі, казала дівчині, щоб та скоріше лягала, доки тепло, листа можна й завтра дописати.

Дівчина сиділа біля стола й швидко писала, часом крізь сльози поглядаючи на заснулу Оксану Сергіївну. За вікном гриміли, завивали і рокотали зенітні постріли, гнотик у коробці здригався од далеких вибухів бомб-п’ятисоток, а Оксані Сергіївні снився сон, в якому вона гуляла на лузі, чекаючи Гарасима Львовича, і поруч неї пустувала донька, якої в неї ніколи не було, і донька до дрібниць нагадувала оту дівчину-зенітницю. «Як же її звати?» — подумала крізь сон Оксана Сергіївна, знову пірнаючи в сонячний яскравий день та пишну лугову траву.

Єфрейтор закінчила листа, надписала адресу, притули­лась одягнена біля Оксани Сергіївни й гаразд виплакалась, тамуючи в собі голосне ридання, щоб не розбудити сусід­ку. Тільки перед світанком вона трошки задрімала й одра­зу ж схопилася на ноги, хутко зібралась, постояла мовчки на порозі, тихо вийшла. За нею нечутно зачинились двері, але Оксана Сергіївна тієї ж хвилини прокинулась, неначе її.хто торкнув за плече.

—  Дочко,— сказала голосно,— мені здається, що в нас двері навстіж!

Вона встала, зняла з просвітлілого вікна затемнення, пройшла до кімнати, заглянула в передню, але дівчини ніде не було. Двері стояли одімкнені, і Оксана Сергіївна поду­мала, що єфрейтор пішла до зенітки, повернеться на снідаг нок, вони ще встигнуть наговоритися. Розпалила плиту, поставила воду на чай, випила серцеві краплі й полежала після них, змушуючи себе ні про що не думати. І лише після цього всього помітила на столі листа. Боже, яка зна­йома рука на конверті! Од хвилювання вона через силу ро­зібрала своє власне ім’я. І, тільки почавши читати, Оксана Сергіївна раптом зрозуміла все, що трапилося.

«Я вас такою собі й уявляла,— починався лист,— про­бачте, що не знайшла мужності поговорити одверто. Та й нащо? Як бачите, я не зенітниця й не випадковий гість у вашому домі. Я полюбила Гарасима Львовича, і мені зда­лося, що я дам йому щастя, а ви немолода жінка, йому біля вас тяжко. Так я думала до вашого листа, а після нього я зрозуміла, як треба кохати людину, і уявила вас зовсім іншою, і сьогодні бачу, що не помилилася. Я люблю Гара­сима Львовича, тому я така розгублена, але ви самі мені довели, що коли любиш людину, то треба стояти вище од своєї любові, щоб на першому місці стояла людина, а не твоє егоїстичне почуття, треба зважувати, що йому буде краще, хоч це дуже боляче в мої роки відходити від кохан­ня. Але я розміркувала так: я його залишу, і я його зали­шила зараз же після вашого листа, щоб почекати кінця війни, а потім уже вирішувати, що й як. Я ж бо не хижач­ка, якій байдужа кохана людина, аби їй самій було зручно, я — радянська дівчина, скромний медичний працівник, який знає ціну людських страждань…»

Оксана Сергіївна якось непомітно для самої себе пла­кала, на нерівні рядки листа падали сльози — радості й горя, лист тремтів у її руці, немов серце тієї, що писала, і це було дуже боляче.

«Я вирішила,— писала дівчина— проїжджаючи через Київ, затриматись на день, розшукати вашу квартиру, адреса мені була відома, але ви ще не повернулися з ева­куації, і я прибрала все, помила вікна, я якось відчула, що це кінець. А тут прийшли й ви. Так, це кінець. Прощайте, моя дорога. Чому так трапилося, що єдиною жінкою, котру мені скортіло назвати матір’ю, виявились ви? Прощайте назавжди. Бережіть Гарасима Львовича, хоч, звичайно, це він мусить берегти пас. Коли вам не буде дуже боляче, зга­дайте часом мене, вашу II. Дмитрієву…»

 

Головній особі минуло тільки два роки, і цей вік дозво­лив дідові її вільніше себе почувати в тій авантюрі, про яку потім було стільки розмов. Але хіба може «вільний срел доменних висот» (ці слова з багатотиражки дуже ім­понували старому) слухати якихось там жінок, хоч би вони й називалися його дружиною й невісткою? Звідки їм знати, що дитина повинна бачити, а чого ні, куди дивитися, од чого тікати та яким повітрям дихати? На його щастя, бать­ко головної особи був у командировці, і дискусія не поши­рилася до розмірів катастрофи. Бо син одразу переводив розмову в площину глузів із сучасного стану доменної про­фесії, критикував допотопні методи добування металу в епоху звільненої атомної енергії і доводив старого до роз­пачу.

Дід головної особи — доменний майстер Григорій Си­дорович — почав з того, що, називаючи вчинки власними іменами, просто викрав згадану особу, цебто рідного вну­ка Григорія Григоровича-молодшого. Так він звався на від­міну від батька свого Григорія Григоровича-старшого, від­сутність якого уможливила авантюру. Крадіжка відбулася за дуже складних та небезпечних обставин, бо головну осо­бу доглядали особливо ретельно: це був перший у родині онук-мужчина.

Злочину не було викрито доти, доки невістка не прибіг­ла на умовлене місце коло кіно і не знайшла там ні свекра, ні сина. Вони домовилися, що Григорій Сидорович хутко пронесе хлопчика повз трибуну, вийде з колони й чекатиме коло кіно, щоб передати невістці сина. Погода, до речі, стоїть мінлива, листопад місяць,— то вітер подме крижа­ний, то пролетить сніжок. Невістчин жах зростав у міру того, як вона бігла додому, а там набув розміру паніки: син не повертався. Знову старий свавільник потяг немовля дихати повітрям або ще кудись, щоб тільки задовольнити свій его­їзм, лишитися з онуком на самоті!

Головна особа бачила, як дід, рушаючи з дому, крадь­кома налив пляшку молока й поклав її до бокової кишені святкового пальта. До інших кишень було сховано булоч­ку і яблуко, а онукові запропоновано довжелезну, мов дитячий зонтик, червону цукерку з китицями. Це теж були заборонені ласощі, але, по-перше, дід заприсягся, що цу­керка не для їжі, і, по-друге, вона так нагадувала йому власне дитинство!

—  Ну, Григорію Григоровичу,— сказав дід,— труби по­хід, будь ласка.

 

Григорій Григорович-молодшіи’і любив СВОГО ДІДУ. Lie почуття за дворічний онуків вік встигло так розвинутися, що бідна мати ревнувала сина до сліз. їй здавалося не­справедливим, коли малюк, який належить їй до останньої цяточки на тілі, раптом тягнеться до поморщеної дідової шиї і обіймає, цілує. А ці чоловіки такі нечулі й просто безсердечні, з них станеться простягти дитині непродезин- фіковану руку,— од цеху так і лізуть до колиски! Скільки вже будо драм з цього приводу, і головним заводієм вва­жався дід.

Хлопець любив діда не так, як решту родичів, ба навіть і саму маму, Перш за все, дід ніколи не калічив мови, роз­мовляючи з ним, не пристосовувався до дитячої говірки, а серйозно й статечно бесідував, як це робив не з кожним і дорослим. Можна було скільки завгодно лякати хлопчика «ведмедем з торбою» чи «бабаєм» — він іще опинався й висував додаткові питання й умови. Коли ж зимовлялося слово «дід», слухняність ставала беззаперечною й негай­ною. Одначе досить було матері насварити Григорія Гри- горовича-молодшого за його не зовсім пристойну поведінку, як він чимчикував до діда й голосно йому скаржився: «Дід, мама мене б’є!»

Смішно думати, що мама здатна була й пальцем торк­нути сина — невгамовного й непосидючого,— дід же під­хоплював онука, садовив собі на шию і, згинаючись у не­високих дверях, рушав вимагати пояснень у жорстоко­сердої матері. «Ах, ти ж ябеда,— казала мама,— тебе вар­то було й насправді нашльопати гарненько!» — «Не треба гарненько,— заявляла головна особа з височини дідового зросту,— мир-миром!» Зворушена такою логікою, мама кидалась цілувати хитру істоту, навчену дідом, мир від­новлявся, почуття до діда ставали ще дужчі.

Слід відзначити, що спочатку в Григорія Сидоровича й на думці не було дурити невістку чи красти онука. Він намірявся лише понести малого на Жовтневу демонстра­цію, а потім чесно віддати до материних рук біля умовле­ного кіно. Невідомо, яким чином опинився він далеко від кіно, біля шихтового двору, і йому нічого не лишилося ін­шого, як зайти.

Григорій Григорович-молодший зручно сидів у діда на руці і диригував довжелезною цукеркою в такт дідовим крокам. На голові в нього була яскраво-червона шапка з помпоном. Він з приємністю простяг руку машиністові заводського паровозника, що пурхав парою, і сказав.при­вітно:   . , .Nt.

—  Деда, ту-ту!

—  Я думав, що ви на демонстрації, Григорію Сидоро­вичу,— зауважив старий машиніст,— мої всі замкнули хату й рушили цілим парадом…

—  Отож, Карпе Дем’яновичу,— відповів щасливий дід,— онука несу до нашої домни…

—  А нащо його носити? Може, й зовсім по книжковій лінії піде!

—  Не кажіть нічого! Мене мій син цим допікає, каже—> нізащо не пущу малого по дідових та батькових слідах! Ви подумайте тільки…

—  Не видко, щоб Григорій Григорович свого діла не любив…

—  Ат, ви його тільки послухайте!

Велика сніжинка сіла на онукову рукавичку.

—  Дід, дід,— сказав він,— муха!

Після чого, замруживши очі, слухав, як пронизливо гукав на паровозику гудок. Навчений бути щедрим до лю­дей, які йому сподобалися, малий простяг дідуні-машиністу цукерку й щиро сказав:

—  На, дєдя!

Таку великодушність було гідним чином віддячено, і малюк дістав дозвіл шарпнути за дротинку гудка, власно­ручно прогусти, а дід його потай витер щасливу сльозу.

—  Давай,— махнув рукавичкою Григорій Григорович- молодший, і паровичок рушив, корячись його хазяйській руці.

Вони пішли до доменних печей. Ось те місце, де Григо­рій Сидорович колись лежав з однозарядною берданкою й тримав на прицілі ворога. Його товариші-червоногвардій- ці закурювали, ховаючись за вагонеткою руди. Звідусіль чути було постріли,— це якась мандрівна офіцерська дру­жина вирішила підтримати Тимчасовий уряд1, уже заареш­тований в Петрограді повсталими робітниками. Офіцери скерували свої сили проти заводу, бо там концентрувалася воля до боротьби. Із заводу йшла підтримка червоногвар- дійцям, постачались боєприпаси. Два дні тривав бій, не­сподіванка вирішила справу. Головною вулицею міста про­ходила залізнична колія, і нею раптом покотив просто з заводу саморобний бронепоїзд, стріляючи на всі боки. Офі­церські нерви не витримали, Жовтневий переворот було підтримано в цьому донецькому малому місті й ствер­джено.

—  Дивись, онуче,— сказав колишній червоногвардієць, минаючи знайомі місця,— тут твого діда поранено за робіт­ничу справу. Тебе тоді ще й на світі не було.

 

—   Не було,— весело погодилося рум’яне личко.

—  А твій батька, знаєш, як діда називає? Шаман, каже, доменний!

Вони пройшли далі й наблизились до доменних печей. На думку Григорія Сидоровича, нічого в світі не існувало кращого за доменний цех. Тридцятиметрові башти урочисто підносилися коло кауперів, вагонетки з шихтою безперервно, повзли нагору. Працювала поки що лише одна піч, друга ще не встала з руїн, із куп вапняку, попелу, битої цегли, розчавлених вагонеток, покарьожених конструкцій, поруй­нованих вибухами залізних балок. Сама домна похилилась, але не впала зовсім, стояла наперекір усім законам меха­ніки, невмируща й нездоланна, викликаючи однодушне ба­жання допомогти їй випростатися.

На ливарному дворі холов чавун попереднього топлення, рухався кран, канавники метушилися, домна гула рівним робочим голосом. Григорію Сидоровичу не треба було й ди­витися на манометри, щоб визначити хід печі,— йому зда­валося, що домна співає. Він не зводив очей з онукового личка, намагаючись помітити найменші порухи маленької душі. Григорій Григорович-молодший зажадав, щоб його пустили з рук на землю, він побачив пісок і лопату. Доки малюк намагався потягти важку лопату,— його вже ото­чили глядачі, робітники зміни. Вони здоровкалися з май­стром і гукали йому на вухо, бо домна забивала всі звуки:

—  Ранувато привели зміну, Григорію Сидоровичу!

—  Оце так доменщик, нівроку йому!

Це було дуже приємне почуття, не порівнюване ні з чим у світі. Маленька істота порпалася в піску, звичним окса­митовим гуготінням співала домна, низькі хмари злякано підносились вище, пропливаючи понад піччю. Обіч пролітав сніжок, але над домною він сіявся дрібного мжичкою. Пів­віку тому прийшов сюди вперше Григорій Сидорович. Він ніколи не міг потім детально пригадати той далекий день. Сьогодні ж яскраво побачив — до тремтіння серця, до зу­пинки подиху,— ось тут він тоді стояв, сільський підліток, коли випустили вперше топлення, вперше бачений живий, рухливий чавун. Страшне, іскрометне молоко потекло повз його ноги, дихаючи на нього вогненною пащею. Він хотів кричати і, певно, закричав, не почутий в голосі домни. Минуло п’ятдесят літ…

Головна особа кинула лопату й рушила до печі. Так само, певно, вчинила б більшість дітей, але Григорій Сидо­рович знову розчулився й чекав, що «воно» робитиме далі. Онук зупинився і, задерши голову, дивився на чорну башту, ніби вивчаючи її конструкцію.

 

—  Так і синки твої до неї приходили, Григорію Сидо­ровичу! — загукав до старого майстер.

Онук стояв, не зводячи очей з домни, а потім оглянувся на діда й посміхнувся. Щось проговорив, не почуте в гулі домни, показав пальчиком нагору. Григорій Сидорович під­хопив його і потяг нагору, майже до колошникової площад­ки. Звідти видко було їхнє місто, притрушене першим сні­гом. На його білині яскраво горіли червоні прапори й транс- пгіранти святкового Жовтневого дня. Григорій Сидорович поглянув у напрямку свого дому, згадав, що там зараз діється, і в нього похололо серце. Ну, от же яка дірява голова! Збирався подзвонити з заводу, щоб не шукали їх з онуком, і не подзвонив. Начувайся, старий, прочухана. Що баба, що невістка — обидві не подарують. Домна гула домовито, ласкаво, трохи сумно. «Ону-ук!» — долинув про­низливий голос паровичка. Підійшли ланцюжком ковші, в них посунув шлак — сліпучий, жаркий. Наче вся зима на­вкруги раптово пойнялася рожевим блиском. Ковші пішли на відвал.

—  Ну, от тобі й усе господарство! — сказав старий.— Приймай з ходу, як ведеться в родині! Коли не заперечуєш, так і запишемо.

Дитина зачаровано слухала, як гуде піч, обняла діда ручкою за шию. Вона вперше опинилася на такій височині. Скіпи з шихтою цікаво висипалися, поміст тремтів, але бряз­кіт металу, гуркіт, свист — все поглинав низький голос домни.

—  А він каже, що я відсталий шаман! — гукав старий майстер.— Я, каже, твій син, я теж доменщик, але я не молюся на домну! Про мене, хоч би її й зовсім не було! А що ж ти хочеш, питаю? Цитрусових плантацій, може? Хочу, каже, сидіти в саду серед квітів, щоб було тихо, чисто, красиво. Щоб залізна руда сама топилася під землею атом­ною силою, а я б тільки відкручував та закручував крант, через який тектиме чавун! От чого він хоче! А хіба ж я сам проти прогресу? Тільки ти домни не ображай…

—  Дід, їсти,— на саме вухо старому вимовив новопо- свячений доменщик.

Григорій Сидорович миттю витяг із жилетки товстезного годинника на срібному ланцюжку, клацнув кришкою,— так, час підобідати. Хутенько опинившись на землі, знайшли затишок серед важких залізних брил, старий дістав з кишені пальта хустку, простелив поруч, поставив пляшку з моло­ком, поклав булочку й яблучко. Головна особа, сидячи на дідовому коліні, взяла пляшку впевненим рухом і почала смоктати молоко просто з шийки, одхиляючи назад голову.

Малого не треба було умовляти, як дома, він видудлив молоко, ум’яв булочку і з задоволенням почав шматок чор­ного хліба.

Після цього майбутній доменщик ганебно заснув, уткнув­ши личко в дідове пальто. На вії його сідали пушинки снігу, і дід ніжно здмухував їх пріч. На півшляху до домівки вони стріли перехвильовану маму, яка бігла на завод у пошуках сина. Мати з жахом дивилася на заснуле маля, їй приверз­лося, що не пізнає його личка, що це не немовля вже, а принаймні дорослий солдат, закликаний до армії, безко­нечно далекий від материної ласки, навіть із вусами…

По правді кажучи, слід відмітити, що Григорій Сидоро­вич, стрівши невістку, злякався ще дужче, ніж колись за такої ж зустрічі з власною дружиною. Він загрозливо пирх­нув у вуса, попереджаючи невістчин гнів, передав їй сина, повернувся і прешвидко накивав п’ятами. Династичне пи­тання з’ясувалося, онук розсудить батька й діда, душа ви­магала тепер зустрічі зі старими друзями-червоногвардій- цями, щоб з нагоди Жовтневих свят пригадати ми­нуле, поспівати й за добрим звичаєм — поцілувати жи­вущу чарку.

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.