Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ТРИ ОРЛИ І МАМА

Почати з того, що орли були досить приручені. Принайм­ні коли бабуся посилала одного з них до булочної по хліб, а другого на базар — купити їй для супу головку капусти,—• орли не гаючись летіли, розмахуючи крильми, тобто рука­ми, Третій орел з’явиться на середині оповідання, тоді про нього й піде розмова.

Мама була незадоволена з того, що хлопчаки в бабусі на побігеньках, але їй не було часу дуже заглиблюватися в це, бо приходила з роботи пізно, до півночі сиділа ще надурочно над відомостями та розрахунками. Як-не-як, а на її плечах була родина з чотирьох осіб,— спробуй усіх про- юдувати, зодягти. Бабусі мама віддавала всю зарплату й надурочні гроші, після чого до кінця місяця та мусила була виявляти чудеса винахідливості, економії і твердості волі. Одяг на хлопчиках рвався щоденно, підметки надто часто відскакували, бабуся впадала у відчай, але до при­ходу хлопців із школи вона брала себе в руки і зустрічала їх завжди тим самим запитанням:

—  Прилетіли, орли? На двійках чи на трійках? До обіду маєте по одному помідору.

Старший (усього на кілька місяців) із орлів, Юрко,— .чорненький, худенький третьокласник,— був маминим рід­ним сином. Гена,— другий орел,— насправді був мамин не­біж, син її рідної сестри, яка загинула на фронті. Батька Гена не пам’ятав, скидалося на те, що батько залишив його й маму ще до війни, орел дуже страждав од того, що не мав батька, і говорив усім хлопчакам, що його батько в Арктиці і раніше як за п’ять років ніяк не зможе повер­нутися. П’ять років він уявляв як неймовірно довгий термін, за який усе могло трапитися, навіть найнеймовірніше.

Гена не одразу назвав тітку мамою. Він усе боявся, що одного чудового дня його візьмуть за руку і одведуть у ди­тячий будинок назавжди. Цього не трапилося, хоч зайвий рот у сім’ї — дуже велика проблема, як любила виголо­шувати бабуся. Юрко несподівано виявив справжні психо­логічні і навіть дипломатичні здібності, діючи на користь Гени. У нього раптово зник апетит (це в Юрка!), через що змушений був ділити надвоє свою порцію картоплі і від­давати Гені половину яблука, а Генине яблуко презентувати бабусі й мамі. Юрко сказав, що спатиме з Геною на одному ліжку, та й підручників їм цілком вистачить одного ком­плекту на двох. Зовсім непомітно настав день, коли Гена назвав тітку мамою і підніс родинні почуття до неї на вищий ступінь. Мама була в них спокійна, з тихим серйозним голо­сом, повільними рухами, висока, колір обличчя — рожевий, ще дуже молода. Бабуся не раз силоміць посилала її на ве­чірку до співслужбовців, на Дніпро або ж до опери розва­житися.

—  Піди, доню,— говорила бабуся,— не можна так суму­вати, хіба я не бачу? Не в тебе самої загинув чоловік. Дасть бог, зустрінеш когось.,.

Іноді мама слухалася і їздила з компанією в Ірпінь або в Пущу-ВодицюА частіше об’являла орлам, що вона до їхніх послуг, і йшла з ними до Дніпра, цілу неділю з ранку до вечора ходила з ними по дніпровських кручах, аж до Аскольдової могили 2 і далі. Вона згадувала при цьому по­кійного чоловіка, що любив ці місця, а хлопчики з жахом помічали, як страшенно швидко біжить недільний день.

Була в орлів таємниця. Найпотаємніша в усім світі таєм­ниця, де стільки незрозумілого відбувається, де двом хлоп­чикам, що вирішили присвятити своє життя мамі, треба мовчати про це в школі, щоб не бути ще, чого доброго, об’єк­том несправедливих глузувань. Добре тим, у кого і тато і мама на місці. У них є можливість мріяти про знайомство з воротарем команди «Динамо», про ножичок з прозорою колодочкою, про зеленого попугайчика із зоомагазина.

Орли мріяли про батька. Так, так, про найсправжнісіиь- кого батька. Юрко хотів, щоб цей невідомий і неіснуючий

 

ще тато був схожий на його рідного, що поліг смертю хо­робрих на фронті. Гена погоджувався з ним в основному, але додаючи в уяві до тієї фронтової карточки Юркового татка пухнасті, м’які вуса свого власного зниклого батька.

—   Я боюся, що мама нізащо не забуде справжнього тат­ка,— говорив задумливо Юрко.

—  Ти неправильно висловлюєшся,— відповів Гена,— це я свого татка міг би забути. Але я першим не подав би тобі руки, якби ти хоч на хвилину забув татка-героя.

—   От бачиш,— зауважив Юрко,— а бабуся темна…

Темна бабуся знала більше, ніж обидва орли. Але вона

прекрасно розуміла, що нема чого прискорювати, як ка­жуть, події. Все само по собі стане на місце, і хлопчики матимуть татка, якщо життя цього захоче.

Одного разу, коли орли були в школі, мама вдома виду­жувала після грипу, бабуся біля столу перебирала гречану крупу, у двері хтось постукав. Мама сама відімкнула двері. Увійшов білявенький хлопчик, віку її орлів, за ним офіцер з чемоданом і з дуже жалюгідним, винуватим лицем.

—   Не лякайтесь,— сказав офіцер,— я буквально на два- три дні. Мені треба трохи передихнути після фронту, мені буквально нема де подітися, і я повинен зібратися з дум­ками. Галю, скільки раз я тобі говорив, що людям слід дивитися прямо в очі. Навіщо ти нахилив голову?

Білявенький хлопчик — Галактіон підвів очі на чужу тьотю і знову ж їх опустив: він не відчув тепла у її погляді. Тьотя поволі оправила на собі сукню і тихо попросила офі­цера з хлопчиком вийти. Офіцер цього чекав. Він сів біля дверей на чемодан і витер з лоба піт. Хлопчик зашепотів йому на вухо голосним шепотом, пропонуючи негайно йти звідси хоч на вулицю.

—   Я не можу вас прийняти,— сказала чужа тьотя,— і;авіть на кілька днів. Наша розмова в поїзді не дає на це ніякого права. Розумієте, як це можуть розцінити? Краще б еи були просто з вулиці, ніколи зо мною не зустрі­чалися…

Офіцер мовчки сидів на чемодані, Галя обнімав його за шию, і тут почала діяти бабуся, яка миттю оцінила всю ситуацію. Ще 43-го року влітку дочка її їздила з евакуації в Москву довідатися про загиблого безвісти чоловіка, у по­їзді познайомилася з офіцером, що втратив дружину. Вони багато говорили… Пригнічені кожний своїм горем, вони відкрили одне одному свої душі до дна, поділилися лихом, що впало на їхні голови, їм полегшало, вони розійшлися друзями, коли офіцер пересідав в інший поїзд, що йшов безпосередньо на фронт. Вдова просила офіцера, коли йому доведеться звільняти Київ,— заглянути в її квартиру, зали­шити записку, що хазяйка квартири жива. Офіцер поспішав. Останній потиск рук,— скільки зустрічаєш людей у цю вій­ну, щоб потім загубити їх назавжди! «От би мені таку матір моєму хлопчикові!» — вирвалося в офіцера. «І мені!» — подумала жінка. Поїзд рушив.

Бабуся швидко зрозуміла, що тут потрібні рішучі дії, зачинила двері і почала гримати на дочку, як не гримала вже років двадцять. Вона відразу ж звинуватила її в байду­жості до захисника Вітчизни, в тім, що вона забула чоло­віка, чиїм бойовим побратимом був офіцер, в нечулості і баб­ському егоїзмі, в знущанні над сиротами,— і під кінець бабуся навіть розплакалася.

Коли повернулися із школи орли, чемодани все ще си­ротливо стояли біля дверей, а чужий хлопчик сидів у ку­точку і читав книжку, мов дівчисько. Гена спробував його подратувати, але чужий не побоявся показати йому кулака. Юрко вихопив у нього книжку і дістав доброго боксерсько­го штовхана в груди. Бійка зав’язалася б не на жарт, якби бабуся не здогадалася видати всім трьом по яблуку. Ні мами, ні чужого офіцера (орли помітили його шинель) вдома не було.

Мама повернулася пізно, черевики в неї були страшенно запилені, орли здогадалися, що вона бродила без них по кручах над Дніпром. Очі червоні й запалені, ніби мама довго йшла навпроти вітру. Офіцер так і не прийшов до наступ­ного ранку, хоч як на це не чекали обидва орли плюс його власний син. Потім тільки з’ясувалося, що він ночував на вокзалі, не бажаючи завдати клопоту бабусі, мамі і дітям. Він приніс сніданок своєму Галі, дуже ніяковів і зразу ж поспішив піти влаштовуватися на роботу, а орли через нього ледве не запізнилися в школу.

—   Буквально,— перекривив його дорогою Гена, розмаху­ючи портфелем із книгами,— за кожним словом у нього — буквально! Ти помітив під носом маленькі вусики, Юрку?

—   Нічого не розумію,— признався другий орел,— чи він друг мого татка, чи він сам любить нашу маму? Треба буде запитати бабусю, Гено!

Орли захопилися обговоренням минулої події, вбігли до класу за хвилину до вчителя і, затримавшись з сіданням і розкладанням підручників, звернули на себе небажану увагу, були негайно викликані до дошки і також негайно відпущені з одиницями в журналі: думки в орлів були явно не в класі. Повернувшись із школи, орли дипломатично зам’яли бабусине постійне привітання і запитання про оцін­

 

ки, швиденько пообідали, підморгуючи один одному, пир­хаючи в ложки з супом, не звертаючи ніякої уваги на Галю, якому бабуся непомітно підсовувала власний шматочок хліба, а мама разів два погладила його по голові, без ні­якої видимої причини.

Головна подія відбулася на гірці, що виходить на сквер по Чкаловській вулиці. Два орли потягли на гірку Галю, який мав повернутися звідти третім орлом. Мама потім ду­мала, що то вона знайшла в собі сили й рішучість зробити висновок із становища, в яке вона потрапила, але орли твердо знали, що саме вирішило справу, і тільки поблаж­ливо посміхалися. Оті дорослі завжди схильні недооціню­вати сили й можливості народжених ними пташенят.

Був пізній вечір, зійшов червоний місяць, на гірці стало страшно, як під час повітряної тривоги. Орли стояли, тісно збившись докупи, Юрко тримав на долоні військовий ком­пас із стрілкою, яка світилася. Блакитненький світлячок злегка тремтів у круглій коробочці, потім зупинився, Гена ступнув у тому напрямі кілька кроків, доки не вперся лобом в абрикосове дерево. Столовим бабусиним ножем вони роз­рили землю під абрикосом і витягли жерстяну коробочку з-під вазеліну. В коробочці лежали два папірці з іменами Юрка й Гени — на знак непорушної єдності. Третій папірець з ім’ям Галі (в дужках Юрко дописав його повне ім’я, щоб не вийшло, що Галя — дівчисько) ліг зверху. Коробочку за­рили знову і заприсяглися партизанською присягою Олега Кошового3 нікому не виказати таємниці. Віднині Галя стає третім орлом. З гірки прийшли обнявшись і суворо заявили бабусі, що приймають Галактіона,— він же Галя,— до сім’ї як третього орла і просять робити з цього належні висновки. Мама раптом почервоніла і закрилася газетою, а бабуся тільки запитала:

—  Адже ж у нього, здається, є батько?

Прийшов офіцер і сповістив, що наклюнулася цікава робітка, а також окрема кімната. Орли уважно розглянули його і поговорили на різні життєві теми. Хай це не був Юрків рідний тато в ореолі слави і геройської смерті. Генин батько до уваги не брався, бо Гена й сам про нього нічого не пам’ятав, крім батьківських вусів. Орли вирішили, що цей офіцер їх влаштовує. І як тільки вони доб’ються його затвердження, можна буде зайнятися іншими актуальними справами: футболом, зоомагазином і ножиком з прозорою колодочкою.

—  Буквально,— підсумував Юрко, не звертаючи уваги на людину, долю якої вони вирішили.

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.