Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — НА ЯРМАРКУ

Це не Сорочинці на Пслі. Це не Голтва на тому ж Пслі. Річка Пело тут не протікає. Чималий гандж має місце­вість,— бракує Псла з його надзвичайною водою і непере­вершено! краси берегами. Це Київщина, а не Полтавщина, і хоч тутешня річка теж має назву, проте з певністю вста­новити її не пощастило: під рукою не трапилось карти. Місцеві мешканці звуть воду різно — одні кажуть «Роська», бо нібито спричиняється до народження славнозвісної Росі, другі — «Синявка», бо тече в напрямі до ріки Синяви, тре­ті звуть «Тікичка» з подібних же причин, а четверті кажуть «Дніприк», не без підстав сподіваючись, що річечка зреш­тою родичається із самим Дніпром. Отже, це не Сорочинці й не Голтва, з легкої руки Гоголя та Горького 1 славні в літе­ратурі.

Мальовничі схили річки де в чому поступаються Псловим, але це тільки на вибагливий смак закоханих у Псло. Для всіх інших місцевість приваблива без усяких порівнянь. Колись чорніли по схилах праліси Київської Русі, а тепер верхи жовтіють від розквітлих соняхів. Вся околиця знає, що протягом ближчих років укриє схили знов ліс, і не який- небудь, а дубовий,— так записано в народногосподарському плані району. Річка тече ліниво, повилася лукою і, піднята греблею ГЕС, утворила затоки й плеса, вигрівається під сонцем, мов не знати яка пестунка.

Яблуні сторукі й стоногі (підперто паколом кожну гіл­ляку!)— крекчуть під центнерами антонівки, шафранки, кальвіля й мічурінської ранньої. Слиьи мерехтять бузковими плямами в гущині листя. Золоті стоги мріють на сонці з трьох, ба ні — таки з чотирьох боків села, бо село велике. Курять дороги за півторатонками, тракторами-тягачами, безтарками, простими мажами: все повністю перемкнулося на возіння зерна до приймальних пунктів.

Вулиці села вже обсаджено молодими деревами, та яки­ми! Війна пощезла з її руйнаціями й трощеними садами, не помітити її й сліду. Кілька штук катальп 2 райагроном поса­див навіть власноручно. А решта — каштани, волоські горі­хи, та дуби, та чорноклени, та щепи слив, черешень, груш. Один квартал села має вже тротуари, а вся центральна вулиця — акуратну хазяйську бруківку. Небо, як звичай­но,— серпень його трохи прихолодив, але синій блиск іще сліпить очі. І сонце, нівроку йому, пече й смажить ярмарок, як на лательн?.

Ярмарок розташувався на майдані коло річки і, коли глянути з греблі ГЕС,— увесь можна побачити в широкім

 

і тихім плесі. Колись, за переказами, на цьому майдані бен­кетували колії3, запаливши довколишні панські добра. Потім, переказують, коло річки сидів, бувало, сліпий кобзар, а юний Тарас Шевченко записував од нього пісень. Ще зго­дом на майдані шмагали селянську голоту за «аграрні без­порядки» у 1905 році. Нарешті, з цього ж таки майдану пішли в революцію — до Щорса 4, до Пархоменка 5, до Воро­шилова, до Котовського 0 — найкращі люди довколишніх піль. Тут збиралися, закладаючи підвалини колгоспного ладу, тут святкували Першотравень і Жовтневі дні. Гітле­рівці на майдані страчували героїв підпілля. На майдані ж відбулася щаслива зустріч рідної армії, яка прийшла з портретами Леніна на гвардійських прапорах.

Строкатість і галас ярмаркові такі ж, як і на Пслі. Горш­ки, макітри, глечики й полумиски яскравою кучугурою вилискують серед натовпу, вбирають очі. Щоправда, гончар випалив і новий товар — біленькі ізолятори для стовпів. Теперішні чумаки продають сіль, тараню й чехоню не з возів, а з кооперативного магазину. Заклопотаний Соло­пій Черевик не йде з мазницею, напитуючи дьогтю до сма­ку,— він з каністрою в руці чвалає до Нафтозбуту по паль­не. Парася Черевиківна 7 приїхала на ярмарок не батьківсь­кими волами, а мотоциклом,— вона агроном, їй треба домовитися про багато справ. Тим часом ходить попід ятка- ми й купує подружкам барвисті стрічки, намисто, коралі, цукерки, як і колись. По теперішніх ярмарках чортів із чер­воною свиткою не помічено, вони повністю перебралися деінде, а сміху, пісень, жартів, галасу, шарварку — хоч би вмістити в одні вуха…

Огрядний дядько в гарному костюмі й солом’яному брилі не поспішаючи проходить ярмарком. Очі його геть сховалися в зморшках — сонце таки дошкуляє! — чоло біле, незасмаг- ле, ніс, щоки й шия темно-брунатні. Ярмарок придивляється до нього сотнями очей: уже ж, пак, Явтух Каленикович дурно не смажитиметься на сонці! Йому, голові правління колгоспу, клопоту й так вистачає, а от вийшов же Явтух на-ярмарок, як і всі грішні люди… і «Іде помаленьку, лінькувато, немов і не він ото вчора гасав по степу без угаву, пересідав з машини на коня, з ко­ня —на велосипеда, бігав, як хорт, спав годинку, тільки увечері обідав, вмивався потом, усіх навколо себе трусив, як чорти грушу. Іде поволеньки, немов і не він ото сьогодні знов порине у звичний ритм дужого колгоспу, розв’язува­тиме десятки справ, сумнівів, прийматиме плани, з якими не можна гаятися й хвилини.

О,  Явтуха район знає, як облупленого!.. Та що район…

Сидить жінка на возі, ріже на шматочки буряк й подає корові, яка охітніше тягнеться мордою до теляти, що ле­жить тут же на возі. Телятко крихітне, про таких кажуть, що вони завбільшки з рукавицю.

—   Продайте мені вашого цоба,— каже Явтух Калени- кович, зупиняючись біля воза й чухаючи пальцем білу цятку на телячому лобі,— драстуйте!

—   Драстуйте, Явтуше Калениковичу,— одказує жінка з привітною посмішкою,— без мами телятко непродажне!

—   Навіщо ж мені корова, тітко? — запитує покупець.—? Мені не корова, а цоб потрібний…

—   Хіба мало у вас на фермі телят?

—   Та то не такі! Я б за вашого цоба й карбованця не пошкодував би!

—  Які ви дешеві, Явтуше Калениковичу,— одказує уда­вано ображена жінка.— Ні, без корівки не продам…

—   А нашо оце ви корову вивели? — веде мову покупець, одразу забуваючи про крихітного цоба, який тим часом смокче покупцевого пальця.— Це вже не двір буде без коро-« ви! Старі люди казали, що господиня за коровою дужа!

—   Так то ж старі люди!

—  Може, голова вашого колгоспу не забезпечує сіном?

—   Ба ні, голова в нас тямущий, хоч би й вам під пару! — сміється жінка на возі.

—   А корівку ж продаєте?

—   Та це я, не вам кажучи, од багатства продаю, Явту­ше Калениковичу!

Жінка підставляє сонцеві радісне обличчя й ніяк не може стримати широкої посмішки.

—   Од багатства? — перепитує співбесідник.— Це, про­бачте, як у того цигана, що від багатства зодягався в ятір?

—   Не смійтеся, нехай здорові будете,— одказує жінка й продовжує швидко й певно, ніби багато разів вимовлене собі й людям.— Я тепер така багата, що зайва корова мені тільки клопіт! Спочатку ніхто не вірить, а як розповім, то всі тільки цмахають…

—   Ану-ну, нехай же й я поцмакаю! — каже доброзич­ливо Явтух Каленикович.

—   Колгосп у нас, як знаєте, нічогенький…

—   Нічогенький,— погоджується Явтух Каленикович.

—   Ферма у нас показова,— з гідністю підкреслює жін­ка,— працюю я там п’ятий год, даю рекорди, маю ордена, молоко одержую і на трудодні, і на прогресивку — ну, просто відрами! Є мені час коло власної корівки й телиці в гною бабратись? Та я ж повинна кожної хвилинки до книжки заглядати, записувати раціони, вивчати хімію, бо враз рекорда одберуть і незчуєшся! От і доводиться лишати саму телицю…

—   А ви б її на свою ферму передали, га?

—   • Думалось і таке. Дак ферма ж у нас елітна, Явтуше Калениковичу… А моя корова без паспорта… Без породи…

Явтух Каленикович б’є об поли руками й регочеться. Його чути на другому кінці ярмарку.

—   Без паспорта! Оце так проблема! Проблема ще й дилема!

Пересміявшись, Явтух Каленикович стає серйозний і між іншим каже:

—   Цоб цобом, а діло ділом: коли присилати старостів, Харитино Григорівно?

—   Гай-гай,— шаріється жінка,— пішли до бога вівці1 пасти мої старости!..

—   А коли без жарту? — наполягає Явтух Каленико­вич.— В нашому колгоспі крила виросли махові, треба людей високої марки…

—   То виховайте,— просто каже жінка.

—   Само собою,— потакує Явтух,— та не встигаємо. Такий колгосп, справжня фабрика…

—   Чула, Явтуше Калениковичу… Тисячу гектарів маєте?

—   Беріть вище! Тепер і Будинок культури під силу збу­дувати. Буде у нас в кожній хаті ванна, кочерги на елект­риці…

—  А що ж ви думали, Явтуше Калениковичу!.. Коли вже корову електрикою доїмо, то діло й до кочерг дійде!,.

—   Рогачі на кнопках,— не посміхнеться Явтух,— і не треба чоловікові, як казав той, об одвірок спину чухати… Натисне кнопку, і враз його рогач чухнё…

Харитина Григорівна сміється.

—   І я пропоную вам, шановна Харитино Григорівно, дві кімнати з кухнею ще й з ванною…

—   От я скажу вашій доярці,— погрожує жартома жін­ка,— хіба вона не на місці?

—   На місці, на місці, серденько,— оглядається голова колгоспу, ніби й справді та, про яку мовиться, почує,— у мене на вас інші перспективи!

Явтух Каленикович помічає цікаві погляди ярмарчан, що фіксують його надто довгу розмову з жінкою, й одразу ви­кладає карти:

—  Ми вас запрошуємо не на ферму, а на сади, Харитино Григорівно. На фермі ви все-таки гостя, а справжня хазяй­ка коло дерев. Пам’ятаєте, був я у вашому садку? З того часу й тримаю в голові.

—   Та то ж для себе…

—   Ваші яблуні на дослідній станції знають! А ми вам дамо розмах, Харитино Григорівно… Погляньте ось навко­ло — скільки тут повинно вирости садів!

Жінка дивиться навкруг, ярмарок зникає їй з очей, буйні дерева колишуть віттям, обличчя доярки стає натхненне, Явтух Каленикович розуміє, що він свою справу зробив і може йти:

—   Бувайте здорові, Харитино Григорівно. Як надумає­те, дайте знати…

Явтух Каленикович рушає йти далі ярмарком, а всі, хто слідкував за його зупинкою, зітхають: знов той Явтух щось надумав!..

Галас і гамір ярмарковий спалахують з новим завзят­тям. Мукає корова, їй відповідають корови з усіх кутків майдану. Двоє літніх колгоспників згадали старий зви­чай — гатять долонею об долоню, аж виляски пурхають, мов постріли. Руки почервоніли, але торг ще не скінчено. Об’єкт їхнього азарту — місячне порося — час від часу пронизли­во кувікає. Ось сумний-пресумний шофер сидить на при­ступці вантажної машини й не дивиться на божий світ.

—   Почім торба сліз? — питає, підходячи, Явтух Калени­кович.— Здоров був, козаче.

—   Драстуйте,— одказує шофер, відвертаючи голову,— чом це ви не на своїй «Победе», а пішечки?

—   А я не сподівався, що доведеться комусь позичати каністру на сльози,— статечно каже Явтух Каленикович і сідає поруч шофера.

—   Нема чого мені плакати,— розсудливо й серйозно веде мову шофер, розв’язуючи кисет, беручи тютюну собі й пропонуючи сусідові,— тут аби встигав бублика крутити, така запарка в нашому карликовому колгоспі, куріть!..

—    Кинув це зілля,— зітхнув Явтух,— од нього серце пухне. Все одно, як твоє, Михайле, серце од півтора­тонки…

—   На «Победе» воно легше…

—   А на крилах?

Запитання поцілює Михайла в найдошкульніше місце. Він сканує на рівні й починає нервово бігати перед Явтухом Калениковичем:

—   А бодай вас жаба хвицьнула! Чи не деймон-спокус- ник посилає вас на мене?! Крила!.. На глум, чи що, згадуєте військовому льотчикові про крила?

—   Ніхто ж тобі не забороняє мріяти… Правда?

—   Правда,— зітхає, як ковальський міх, Михайло,— мрію, Явтуше Калениковичу… Кручу ото бублика, а сам немов бачу, як дорога провалюється під мене, обабіч небо, у крилах свистить вітер, я лечу… І серце тоді не болить, lie відчуваю ніякої контузії, лечу, як колись… Опам’ятаюсь — півторатонка.

—  Я б до тебе за пасажира нізащо не сів!

—  І нічого, крім мрій, мені не зосталося,— скаржиться шофер, знайшовши вдячного слухача,— а колись було… Хто перший пілот в ескадрильї? Я. Кого становлять ведучим? Мене. Налетять, було, «месери» 8. Злетимо всі. Я крилами погойдаю, мовляв, тісніше гуртуйсь, орли!..

Шофер замовкає, стоїть, одвернувшись, потім підіймає капот машини, нахиляється до мотора. Коли він поверта обличчя до Явтуха Калениковича,— й сліпому видко, що Михайло витирав очі нечистим клоччям.

—  А я саме з оцим до тебе й прийшов,— навмисне не­дбалим голосом каже голова колгоспу.— Господарство у нас могутнє, розмах гвардійський, землі до гибелі, без літака не обійдешся…

—  Куди там,— каже похмуро шофер,— у вас і грошей не вистачить на літака… Обійдетесь без авіації…

—• А на чому ж літати? — запитує Явтух.— На чорті, як Вакула у Гоголя? У нас техніка вища! Нам без літака як без рук. Шкідників нагально потруїти, добрива розсипати по буряках, курчаток з інкубатора привезти, мальків риби, ран­ню ягоду перекинути до столиці або хоч би й поле з пташи­ного льоту оглянути! А уяви собі, що треба голову колгоспу на зліт приставити, га? Підлітаєш і кидаєш того голову просто до президії, як парашутиста! Скільки тієї слини інші голови ковтнуть!..

—  Та я б,— каже Михайло, захлинаючись од хвилюван­ня,— я б вас, Явтуше Калениковичу, тільки вищим пілота­жем возив!

—  Спитай раніше, чи я б до тебе сів! — жартує голо­ва.— Такий скажений одразу мертву петлю вкрутить або заведе в штопор, ну тебе!..

—  Значить, реальне діло? — все ще не вірить шофер.— Придбаватимете літака?

Смішне твоє питаня… Чого б же я дурив? Ну, мати нового літака, як то кажуть, не вистачить бюджету… А коли б ізнайти вже держаного? Та коли б яка установа подару­вала?.. Нам можна й латаного…

—  Еге, чого схотіли! Сільгоспавіації подарують!

—  А хоч би й сільгоспавіації? Хіба тобі не однаково? Аби ти літав на ньому! Зобов’язуюсь посадити тебе на літа­ка! Все… Ми й хату тобі поставимо коло аеропорту, анга­ра, чи як він там зветься…

 

—   Не треба хати! — категорично заявляє шофер.— Я під крилом житиму!.. Ух, ти моя чепурушечко! — несподі­вано гладить він капот машини,— На кого ж я тоді тебе покину?!

І далі, викликаючи подив ярмарчан, починає пританцьо­вувати, співаючи: «Первым делом, первым делом самолеты, ну, а девушки, а девушки потом!»

Явтух Каленикович іде далі ярмарком, посміхаючись у вуса, а люди знов сушать собі голови: шофер людина ста­течна, чим же це його Явтух підштрикнув?

Сидить циган в яскравому оточенні мідяного посуду. Циган як циган: смаглявий, аж чорний, верткий і меткий, він рекламує свій товар, аж вухам боляче:

—   Казан мідний, солідний! Сам варить, сам парить, сам смажить, сам пряжить! Купуй, бо додому одвезу! Поставлю серед колгоспного двору, світитиме, як сонце! Ай, казан!..

—   Сам і майстер? — питає, зупиняючись, голова кол­госпу.

—  Драстуйте, Явтух Каленикович,— вітається циган,— майструємо з батьком…

—   Який у вашому колгоспі трудодень?

—   Рано загадувати,— показує білісінькі зуби циган,—■ хліб ще не в коморі! Змолотимо, зважимо, тоді й людям скажемо!

—   Гаразд,— схвалює Явтух Каленикович,— от тільки без вивіски працювати не рекомендую… Теж мені Сорочин- ський ярмарок! Звідки я знаю, що ти не кустар, а колгосп­ник? Постав біля себе табличку: «Продукція колгоспу «Соц- праця», нехай вона за тебе гукає до людей!

—   На ярмарку повинно бути весело,— каже казаняр,— товар красивий, люди святкові, співати хочеться!..

—   А ти й співай замісто реклами,— кидає голова і йде геть, потиснувши циганові руку. І з новим шалом голос каза­няра бентежить ярмарок. На цей раз циган співає веселої пісні.

Жваво торгують колгоспні ятки з городиною. Кавуни рябі й чорні, червоні помідори, сині баклажани, пізні кабач­ки. Сливи, яблука й груші. Терен. Кілька сортів доморосло­го винограду, над яким мигтять на сонці бджоли й оси. Ста­течні, в білих халатах, запнуті марлевими хустинками кол­госпниці. Коло них натовп. Багато хто купує, а ще більше —1 спостерігачі.

—   Диви, як у людей культурно,— каже один приїж­джий другому,— а ти хотів везти без халатів!

—   Явтух своїх продавців минає, бач, обійшов ятки сто­роною! Що це він там знов набачив?

 

На чистенькому спориші сидить ветха баба, розіклавши перед собою на купки зілля. Тут і валер’яновий корінь, і материнка, і деревій, і калган, чистотіл, безсмертники, тра­ва зубрівка, соняшниковий цвіт. Сухенькими, темними паль­цями баба перебирає товар, ласкаво торкаючись кожного листочка й стеблинки. На бабі старосвітський очіпок і тем­на дерга.

—  Давно болить мені поперек,— каже Явтух Каленико- вич, удавано крекчучи, присідаючи коло зілля,— радили шалфій, чебрецеві припарки… Еге, бабо Явдохо, це ви? Драстуйте…

—  Доброго здоров’я, синку,— одказує баба тихеньким, лагідним голоском, придивляючись до покупця,— чи не ста­рого Каленика пагонець? Бач, як тебе розіпхало…

Явтух Каленикович зітхає, зручніше вмощується на спо­риші коло зілля й з цікавістю подивляється на бабу:

—  Калеників, Калеників, бабуню… А ви ж оце так зда­леку забилися сюди? Либонь, ноги вже не танцюристі? Сто год одходили на цім світі?

—  Ще немає сто год,— охітненько гомонить баба,— сто год — великий вік, синку. До дев’яноста хоч би до­жити…

—  Як же не дожити, коли самі аптеку держите! Живіть, бабо Явдохо… А чом це вас діти торгувати послали, хіба нікого молодшого не знайшлося?

Баба для чогось перекладає з місця на місце кілька корінців і доброзичливо дивиться на співрозмовника:

—  Ні молодшого, ні старшого,— сама як палець, синку. Обіцяв онук один — інженером працює — до себе взяти, та, мабуть, забув… Отак і живу з корінців та зілля…

—  А колгосп же як? — запитує зацікавлено Явтух.

—   І колгосп так. Доки ходила в городню бригаду поло­ти, держали… А тепер, кажуть, як одкриємо будинок для старих, то туди її…

—  А той інженер присилає що-небудь?

—  Прислав, спасибі йому, прислав! — відгукується радо баба.— Як ото війна скінчилася, то прислав був аж сто рублів…

—  Убоїще він, а не інженер,— похмуро зауважує Яв­тух,— я б його, дикуна, по партійній лінії притяг! Правлін­ня колгоспу теж неначе з гоголівських часів! От люди! І скажіть мені, бабо Явдохо, чи таких людей сіють, чи вони самі родять на наше нещастя?!

Баба обережно витягає з-під купки зілля чорненького коріння й подає Явтухові Калениковичу:

—   Оце, синку, од попереку. Покришиш да запариш, як чай, а тоді по наперсточку вранці, вдень і ввечері… І серце не дражни, бо всі хвороби на світі од серця…

—   Спасибі,— нехотя дякує Явтух і не бере корінця. По­тім він щось зважує, замислюється и гірко каже:— Не дражни… Ех, бабо, бабо! Які ото бувають ще люди погані… Виховує їх партія й Радянська влада, освіту дає, філософію показує, а вони як дерев’яні!! Ну, хіба ви не заробили в лю- дей спокійної старості? Чого ж вони вами гидують, невігла­си?! Та вони однієї вашої оцієї руки не варті, мамо…

Явтух Каленикович обережно бере сухеньку бабину руку й підносить до уст. Баба ніяково ховає руку:

—   Не треба, синку… Тут же ярмарок…

Очі у баби мокріють, вона мовчки їх витирає.

—   От що я вам скажу, мамо,— рішуче вимовляє Яв­тух,— прошу я вас — переходьте до мене жити. Хата про­стора, нова, роботи з вас не питатиму, ходитимете собі по садочку та повітрям дихатимете. Возитиму вас на курорти, щоб до ста років підстрибували… А коли маєте власну хату, той її перевеземо.

—   Згоріла моя хата,— каже баба,— разом із родом…

—   От і добре,— невлад відгукується Явтух,— беріть зілля та й рушайте до мого двору…

Баба Явдоха занепокоїлась іще на початку запальної Явтухової мови. Тепер вона ніяково оглядається, присуває до себе зілля, обличчя її морщиться від радісної по­смішки:

—   Ти не дивися, синку, що така древня,— я ще баба ро­ботяща! Я тобі й господарство догляну…

—   Цитьте, бабо,— говорить Явтух,— я ще не скінчив. Без вас господарство Доглянемо. А ви розповідатимете лю­дям про свій довгий вік. Ви, мабуть, ще й Гоголя захопили! Як жили люди раніше і як тепер. Щоб не забували, з якої ями на світ божий вийшли… Про кріпацтво батькове й ма­терине… Про злидні й голод, капіталістичне визискування, куркульський зашморг… Про дев’ятсот п’ятий рік, про нашу Жовтневу революцію, про все, що бачили й чули…

—  Батько твій Каленик гарний був хазяїн,— пригадує баба,— та поміщик його все одно на Сибір заслав…           і

—   От-от… Посадимо вас перед магнітофоном та й запи­шемо на віки вічні ваші слова… Пустимо по радіо — цілий район слухатиме… Бувайте здоровенькі, ярмаркуйте та не припізнюйтесь на обід…

Явтух Каленикович підводиться з землі й рушає йти, лишаючи бабу Явдоху обмислити самотою його пропозиції. Хто не підходить після того до зілля, ніяк не може дати собі ради із старою: замїсто ромашки баба подає лісову малину, подорожника плутає з ведмежим вушком…

Ярмарок гуде й далі. Вже закінчено торг за порося, про­давець із покупцем заїдають кавуном гендель. Циган-каза- няр кинув крам напризволяще, пішов випити пива. Шофер Михайло, від’їздячи, «газонув» півторатонкою й трохи не заїхав у купу горшків і глечиків. Із запізненням відкрив свій ларьок книгар, і зараз же по книги посунули покупці, захарастивши прохід між ятками.

Як же красиво розіклалися книжки на прилавку! Сонце їх враз бере до своїх обіймів, пестить, запалює фарби на обкладинках, пригріває літери назв. Вітерець несе на книж­ки пахощі довколишнього степу, ворушить ласкаво сторінки. Так і здається, що на прилавку розляглася зграйка різно­барвних живих голубів, які от-от злетять над ярмарковим гомоном…

—   Гоголя «Вечори»!.. Історія ВКП(б)!.. Шевченка який том?..

Покупці товпляться біля книжок, одні відходять, другі припливають, без перебільшення можна сказати, що сюди перемістився центр ярмарку. Статечна дітвора — умита й зачесана, в чистеньких сорочках, спідничках і штанцях, боса й засмажена на південному сонці — мовчки протис­кується під руками дорослих до книжкового багатства.

—  Дядю, та пустіть же… Тьотю, та мені ж треба…— чути приглушені дитячі голоси.

Хіба оті дорослі не знають, що книга — це дитяча мрія? І святобливо несуть книжку дитячі руки, притиснувши до стукітливого серця, що немов гупає просто в книжкову па­літурку.

Явтух Каленикович, погомонівши із стількома людьми на ярмарку, нарешті вирішує братися до справи, заради якої, власне, й вийшов на майдан. Намір дуже делікатний, бо Явтух Каленикович ніжний батько єдиної доньки. І по­пустила ж гемонська сила, щоб його Палазя та закохалась в роззяву! Цебто, не в роззяву, звичайно, а в парубка. Па­рубок— комбайнер. Непоганий механізатор, роботящий, смирний. Та такий ото смирний, що блідне й тремтить, ледве Палазя простягне до нього руку. От і випала місія старому дурневі (це в порядку самокритики!) спробувати, чи не мож­на допомогти Палазі й комбайнеру. А як допоможеш, коли теперішня молодь і смаку не має до старих звичаїв,— до сватання, наприклад… Виборсуйся, Явтуше!..

Здалеку видко, що комбайнер нудьгує, сидячи в кузові вантажної машини. Очі продивилися, виглядаючи капосну Палазю на всі боки. Чи не впадає коло дівчини вже хтось інший? Комбайнер відчуває, як сміливість хвилями нако­чується на його серце, нехай тільки з’явиться, він запитає її руба…

Явтух Каленикович підходить до комбайнера не просто. Це повинно виглядати, як щось цілком випадкове. Покруж­лявши про людське око, він опиняється поруч автомашини й неголосно каже:

—   Здоров, козаче. Що це ти сидиш на сідалі без діла? Хоч кукурікай, абощо…

Комбайнер совається на місці й забуває відповісти на здоровкання. З цього Палазин батько робить висновок, що парубок і сьогодні млявий.

—   Запчастини замовив, Явтуше Калениковичу,— мим­рить комбайнер,— чекаю шофера… Палазя чи не захворіла часом?

Останні слова вискакують у нього з рота так несподі­вано, що він сам лякається. І новопридбана сміливість яс­кравою фарбою червонить щоки.

—   Чого ж ти не зайдеш до неї? — без ніякого здиву­вання каже Явтух Каленикович.— Умовлялися з Палазею, що поставиш па штурвал, а сам ні куєш ні мелеш?

—   Дак МТС 9 не погодиться!

—   Хто там може заперечити? — щиро дивується ста­рий.— Ти ж їм казав, що кохаєте одне одного?

—    Явтуше Калениковичу,— вигукує парубок, підхльо­стуваний сміливістю відчаю,— це діло інтимне, не втручай­теся до наших справ!..

—    Бувай здоровий, коли так,— каже Явтух,— з вашими характерами ви ще довго до тями не дійдете! Сам батько сватає, а він пручається!..

—    Батьку,— з одчаєм відгукується хлопець,— вона мене до нещастя доведе! Каже —«я хочу, щоб у тебе характер був, а не ганчірка!» А де я його візьму, скажіть на милість?! Мій характер залишається увесь на комбайні!..

Палазин батько позирає мовчки на парубка. Вони з по­кійною дружиною так не барилися. Через батькову волю переступили, он як. Правда ж, і характери у обох були до пари! Палазі тепер і муляє татова-мамина натура…

Іде ярмарком чолов’яга, старанно ставлячи ноги, щоб, бува, не поточився у всіх на очах. На ньому новий піджак, колодочка з орденськими стрічками, лисувата голова вже по­червоніла на сонці. Це — перший підпилий, якого стрічає на ярмарку Явтух Каленикович. Хоче обійти стороною, але той помічає цей маневр і голосно гукає:

—    Явтух!.. Каленикович!.. Дружок!..

 

І, розіп’явши руки для обіймів, іде на Явтуха Каленико- вича, співаючи на повні груди: «Где же вы теперь, друзья однополчане, боевые спутники мои?..»

Явтух Каленикович, почуваючи на собі погляди ярмар­чан, рішуче крокує на зближення з дружком. «Ану-ну,— чи­тає він в сотнях очей, звернених на себе,— що скаже фрон­товик фронтовикові? Як зустріне один голова колгоспу — другого голову? Послухаємо, підходьмо ближче, наскочила Явтухова коса на камінь!..»

—   Здоров, Явтух! — гукає дружок.— Здоров, саперний старшина!.. Руку, товаришу!..

—  Здоров і ти, Гаврило,— спокійно ручкається Явтух,— мінометному лейтенантові моє шанування!..

—   Чули? — звертається Гаврило до натовпу, який миттю починає збиратися навколо них,— У нас, фронтовиків, повна субординація! Правду я кажу, гвардії старшина?

-— Де це ти картуза посіяв? — питає Явтух.— Сонце го­лову напекло, пухирі схоплюються…

—   Добро,— маше рукою Гаврило,— ходімо, зап’ємо зустріч…

—   Ти вже сьогодні не одну зустріч запив,— лагідно за­уважує Явтух,— стривай, побачать тебе твої колгоспни­ки,— миттю з правління виведуть, з головування скинуть!

—   А скинуть,— погоджується Гаврило,— мене вже з трьох колгоспів скидали…

Натовп регоче, дехто навіть пробує плескати в долоні.

—  Можеш вважати себе і вчетверте скиненим,— без тіні посмішки зауважує Явтух Каленикович,— і протекції не поможуть!..

—   А чого ж я й п’ю?! — відгукується Гаврило.— Про­щай, красиве колгоспне життя! Край нам прийшов! Органі­заторам колгоспного руху!..

—   Стривай,— звільняє свій рукав з Гаврилових рук Яв­тух Каленикович,— який же ти в біса організатор? З трьох колгоспів тебе скидали? А до війни із скількох?

—  Не менш як із десятьох,— підказує чийсь голос.

—   Брехня! — обурюється Гаврило.

—   Господарство розбазарював? Людей у старці пускав? Ідею колгоспного руху компрометував?

—   Явтуше! — волає Гаврило.— Хіба ж я навмисне? Не в мені справа… Усіх старих голів виганяють з посад… Кол­госп укрупнили, а голів геть… Давай, бач, вищу освіту, агронома, професора!..

Натовп уважно слухає, голосно й жарко дихає на роз­мовників.

—   Доказуй уже,— мовить Явтух,— люди цікаві послу­хати… Як ото пишеться: «Кажи нам, Гаврило, що тебе ска- зило?»

Слухачі вибухають вдячним реготом і повторюють заднім Явтухові слова. Задні переказують ще заднім. Доки всі сміються, Гаврило продовжує:

—   А скільки у нас голів колгоспів із освітою?! Ага!

—   Чом же ти не вчився, доки був час? — без зловтіхи питає Явтух.— Багато вчилося, чимало зараз вчиться, що ж ти гадав — довіку під стріхою жити? Ні, партія не так каже… Ми робимо крок у комунізм, а ти хочеш, щоб продук­тивність праці тягла нас назад? Не буде тобі хутора, Гав­рило! Сьогодні в нашому колгоспі вже тисячі гектарів, ма­шина це диктує, вища організація праці. А завтра, може, й цього буде замало! Завтра вигідно для справи буде не пол­ками битися за врожай, а може, дивізіями, га? Станемо тоді в дивізії, товариші! Партія нас поведе до перемоги. Бо що таке комунізм, товариші? Комунізм — це ми з вами в переможному русі вперед!..

Явтух Каленикович знав, як говорити до людей. Він не шукав слів, бо слова до нього самі йшли. Слухачі нехай розбираються. І вони, зважаючи на реакцію, розбиралися правильно.

—   Ти ж, Гаврило, цвях, якого поїла іржа. Якоюсь мірою й ми в цьому винні… Допоможемо той цвях відмочити в гасі, та почистити, та подивитися, скільки ще в ньому щирого заліза… Пробач, що так одверто,— у мене од людей секре­тів нема…

—   Спасибі, друже,— після довгої паузи каже Гаврило,— я визнаю критику. І самокритику поважаю. Тільки розкажи ж ти людям, чи й тоді я був іржавий, як ішов на лютого во­рога? Чи було в мене залізо, як наступали ми по містах і селах, не шкодуючи крові й життя, визволяли народи з-під ярма фашизму?..

—   То був твій обов’язок! — гукають із натовпу.

Явтух Каленикович не одразу починає відповідати, вдив-

ляючися в Гаврила, потім бере його за плечі й веде з собою. Натовп одразу дає їм дорогу й рушає слідом. Так і здаєть­ся, що це бджолина матка йде по щільниках, і бджоли юрбляться коло неї.

—   Значить, не все ще втрачено,— каже тим часом Явтух Каленикович,— коли ти витверезився од нашої розмови. От, наприклад, мене обрано головою нашого колгоспу. Так-так, а ти й не знав? А я ж тільки старшина… Думаєш, голова не лускається од думок? Хоч у мене й є заочна агрономічна освіта, але цього тепер мало. Зимою буду штурмувати вишу

 

агрономію, без вищої не витягну, не виправдаю довіри кол­госпників. Чимала в нашому колгоспі тепер парторганіза- пія,— на неї спиратимуся. Колективно підемо до нечуваних врожаїв! От скільки клопоту спало на чоловіка… Ходжу оце й питаю себе: чи витримаєш, Явтуше?

—   Витримаєш! — бадьоро відгукується натовп.— Не прибіднюйся, старий чорт! Кого ж і ставити, як не тебе!..

—   Спасибі! — скидає бриля Явтух Каленикович і вкло­няється на всі боки.— Добре вам говорити, а з Явтуха вже мило падає, як із коняки! Поля сівозмін треба переплано­вувати? А землевпорядників лизень лизнув! Облік праці, прибутків, видатків ускладнився? А бухгалтерів з пальця не в .смокчеш! От, наприклад, не влаштовує мене тракторна бригада. На мій колгосп дивізію треба!

—   Будинок культури будуватимеш? — докочується за­питання десь іздалеку.

—   От бачите, ще одна справа! — вигукує Явтух Каленн- кович.— А Явтух зроду так відповідально не будував! І от, дівай Будинок культури, та не який-небудь, а соціалістичну фортецю! Щоб той, хто в повному комунізмі житиме, не ска­зав про нас: «Фантазії не було в людей! Гордого льоту не почувається!» Не хочу я такого вироку історії, дорогі спів­громадяни!

—   Проект вже замовили? — допитується чийсь діловий голос.— Дивіться, щоб не впхнули вам кота в мішку!

—   Не впхнуть, не бійтеся! — несподівано озивається Гаврилой оглядається на людей.— Ми Європу пройшли, нам архітектурою баки не заб’єш!..

—   Правильно, Гаврило! — лунає відповідь з натовпу, й усі навколо щиро регочуть.

—   А скажіть, Явтуше Калениковичу,— допитується го­лос іздалеку,— чи й відпочинок заплановано?

Всі гуртом починають гомоніти. Одне сміється й запе­речливо маше рукою, друге береться щось доводити, трете не знає, кого й слухати.

—    Громадяни! — гукає Явтух Каленикович.— Обов’яз­ково заплановано! Стоятиме курінь в саду над водою, кухар у білій намітці годуватиме відпочивальників компотом, сма­литиме оркестр, крутитиметься кіно, випишемо з бази со­рок штук солов’їв…

—   Га-га-га! — сміються слухачі.— Явтух діло знає!

—   Не смійтеся, я серйозно! І солов’ї співатимуть за на­шим замовленням.

Явтух бачить когось попереду й зупиняється.

•— Продовження мрій про завтрашній день переноситься до клубу,— каже він,—викличемо архітекторів, поговори™ мо„. А зараз прошу вас розійтися по своїх справах, бо я бачу одного товариша з райкому партії, і мені, мабуть, чуба грітимуть за недостатні темпи осінньої оранки…

Весело гомонячи, натовп рідшає, Явтух Каленикович ли­шається удвох з Гаврилом.

—   Заходь обідати, Гаврило…

—   Не зайду,— каже Гаврило,— піду одмивати іржу…

—   І то хліб,— погоджується Явтух і наближається до райкомівського працівника.

—   Немає мені іншого діла, як гріти вам чуба,— каже той, чувши останні головині слова,— вам чуба нагріють самі кол­госпники, коли справді затрималися з оранкою! Мене друге цікавить: що оце ви тут поробляєте? Продаєте чи купуєте? А пам’ятаєте, у Гоголя один батько на ярмарку та посватав доньку за енергійного парубка?

—   Що тодішній ярмарок! — жваво відгукується Явтух Каленикович і витирає хусткою піт.— Нехай би він тепер ярмаркував!..

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.