Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ВЕРШНИКИ. Подвійне коло.

Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелган­ня бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, 1 ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг, його чорний шлик віявся по плечах. «Рубай, брати, білу кість!» Пил спа­дав. Дехто з Андрієвого загону втік. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і. його ру­бали по чім попало і топтали конем.

Загони зітнулися на рівному степу під Компаніївкою Небо округ здіймалося вгору блакитними вежами. Був сер­пень 1919 року. Загоном Добровольчої армії генерала Анто­на Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко. Степові пірати зчепилися бортами, і їх кружляв за­душливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру.

«Сюди веди!» І Підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни (а під ногами баштан із кавунами, і коні зупинялися коло них), дехто кричав скажено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. «Шукай, куме, броду!»

Висвистували шаблі, хряскотіли кістки, і до Оверка під­вели Андрія. «Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!» Андрій не похнюпився, поранену руку заклав за френч і зіпсував одежу кров’ю. «Та я, мазепо2 проклятий!»—«Ну, що? Допо­могли тобі твої генерали?»

Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився шли­ком, мов дівчина чорною косою, вони були високі й широ­коплечі, з хижими дзьобами й сірими очима. «А жити тобі хочеться? — питав Оверко.— Коло нашої Дофінівки 3 море собі грає, старий батько Мусій Половець у бінокль види­вляється, чи не йде скумбрія, пам’ятаєш, ти й бінокль з ту­рецького фронту привіз?»

Андрій розстебнув на грудях френч і підніс високо вго­ру поранену руку, ніби гукаючи своїм болем на поміч, а це він тамував кров з пораненої руки. «Ну й цирк!»— гукнули Оверкові хлопці, неподалік заіржав від болю кінь, круж­ляючи на місці, спека й задуха упала на степ, і на обрії стояли блакитні вежі південного неба.

«Петлюрівське стерво,— сказав Андрій,— мать Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма». Оверко засміявся, підмор­гнув козакам, зупинив хлопчака, що вихопив на Андрія шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрій не опускав руки, кров , текла в рукав, він стояв перед братом Оверком, готовий до всього. «Що тобі оце згадується? — допитувався перемо­жець.— Одеса чи Очаків?»—«А згадується мені, згадується батько Половець і його старі слова…» Оверко перебив, по­дивився на південний захід. «Майстро віятиме,— сказав він,— коли б дощу не навіяв…»—«І його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

«Ну й цирк! — гукнуло Оверкове козацтво.— Крові з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобі хрест, що я, а що наш йому одповість, звісно що, гуляй душа без тіла, а тіло без душі!»—«Цирк? — перепитав Оверко.—

Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, іще троє рід носять. Рід — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата за­рубає, он як!»

«Ну й цирк!»— гукнули чорні шлики, а Андрій став од- білюватись на сонці, мов полотно, гаряче було в степу ко­ням і людям, з південного заходу намірився віяти майстро. «Роде, мій роде, прости мені, роде, що я не милую згоди.

Рід переведеться, держава стоятиме. Навіки амінь».

«Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім’ям великої Росії-матінки, од Варшави до Японії, од Білого моря до Чор­ного, проклинаю ім’ям брата і згодою роду, проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину…»—«Та рубайте його, козацтво!»— скрикнув Оверко, і поточився Андрій, і за­ревли переможці, і дмухнув з південного заходу майстро, і стояли нерухомо вежі степового неба.

А над берегом моря походжає старий Половець, дивить­ся в бінокль на море, виглядає вітру чи хвилі, шукає на воді буйки над сітками, і йому згадується син Андрій. «Доброго бінокля привіз, Андрію». Над морем устав силует підпра­порщика російської армії, поверхстрокового вояки за вєру, царя і отечество, героя Саракамиша й Ерзерума 4. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружні вимахи весел,

на хвилю і з’хвилі, на хвилю і з хвилі. Хмарка одна куб­лилася на заході над близькою Одесою, і ніхто не сказав би, ідо в ній гримлять громи та заховано блискавки, хіба що старий Половець, хіба, може, той досвідчений рибалка, який поспішає до берега. Шаланда добре помітна. Половець ля­гає на землю й дивиться з землі. В шаланді п’ятеро. Видко, що «Ластівка». На кормі людина без кашкета. Троє ознак збігається. Далі буде: «Чи є у вас скумбрія зелена?»— «А вам ночі мало?» Половець зійшов до води, підкотив шта­ни, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позіскакували, відбувся діалог, з човна вивантажили важкі пакунки, старому Половцю зга­далися контрабандистські справи сина Панаса. «Може, ди­наміт?»—«Ще дужче за динаміт!»— засміялися гості, ша­ланду виволокли на берег, Іванів товариш пізнав, осміхнув­ся до старого: «Рибалиш, гвардія, а твій Іван з біляками б’ється?»—«Яка я гвардія, я рибалка»,-—«Чубенко, поясни йому, що тепер він Червона гвардія, хоч хоче, хоч не хоче». Іванів товариш узяв Мусієву руку: «Денікінців обдурили, французів обпливли, друкарня тут, шрифт є, пролетарія всіх стран, соєдиняйсь»,— та ляснув старого по руці, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зри­вався вітрець, море почорніло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камінці, «рокотить, невеличка заворушка буде на вісім балів, майстро зірвався десь із не наших гір».

«Майстро десь зірвався»,— сказав Оверко Половець і оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба. Чор- ношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримів на списі жовто-блакитний прапор, над степом здіймався південно-західний вітер.

Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, роз­квітнув під небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебіг баштан, прогув бойовищем, і полетіло вгору лахміття, шапки, падали люди, кидалися коні. І смерч розбився об купу коней і трупів, упав на зем­лю зливою задушливого пилу, вітер одніс його далі, і, наче з хмари дощ, хилився він під подувом майстра.

Козацтво чхало і обтрушувалось, коні іржали, і з-за ліс­ка вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, «до зброї! по конях! кулеме­ти! махновці!», а тачанки обходили з флангів, четверики коней гризли під собою землю, тачанки підскакували над землею, мов хури демонів, і строчили кулемети.

У пилюці, як у тумані, блискали постріли, груди розрива­ла спека, майстро дмухав нерівно й гаряче, пробігли верхів-

ці раз, другий, «наша бере, і морда в крові», «тримайся», «слава», одчайдушний свист, далекий грім прогуркотів, «роби грязь!» — почулася команда Панаса Половця, рап­том зупинились кулемети, раптом завмерли постріли. Май- стро рівно односив пил. Оверкові чорні шлики падали під кінське копито, шаблі блищали в руках, бій закінчився раптом, як і почався.

Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голова в нього була розкраяна, він дивився собі на ноги, затуляв долонею рану, він ще не вмирав, крізь рану не пролазило його могутнє життя, і Панас Половець піді­йшов із револьвером у руці, придивляючись до Оверка.

«Зустрілися, браток! — трусонув волоссям, що спадало аж на плечі.— Там і Андрій лежить, чиста шуточка, а я собі сиджу в лісочку й чекаю, доки вони кінчать битися, а вони й кінчили — один мертвий, а другий кволий, ну що — України тобі хочеться?»

Оверко не підвів очей. На коні, чорний від пороху, , під’їхав чотирнадцятирічний Сашко Половець. «Дай я його Домучу!» — «Дурню, це Оверко»- Сашко зблід, зіскочив з коня, підійшов до брата, взяв його рукою за підборіддя й підвів йому голову. «Оверку, горе моє»,— сказав він голо­сом старої Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав.

«Махновський душогубе,— тихо сказав Оверко, дивля­чись собі на ноги,— ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах із ножем за халявою». Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав. Сашко витирав

з  обличчя братову кров і хапався за зброю.

«Іменем батька Нестора Махна,— реготав Панас,— призначаю тобі суд і слідство. За вбивство рідного брата Андрія — утопити в морі, за підтримку української держави на території матері порядку анархії — одрубати голову». Оверко ще виплюнув жменю крові, хмара на південному заході катастрофічно росла, майстро поволі переліг на грёго — протилежний вітер, грего підганяв хмару з усіх бо­ків, він тирлував її, збивав докупи, мов отару, і чувся при­глушений гуркіт, сонце палило, «дайте пити»,— сказав Оверко.

Обвів очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипіло зло уключ, він спинив його і мовив: «Пам’ятаєш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Прогуркотів грім близького дощу. Панас Половець замислився, «рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обме­ження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід,

коли не треба держави, не треба родини, а вільне спів­життя?»

«Проклинаю тебе…» — «Почекай проклинати, я вільний моряк батька Махна, даю тобі хвилину, а ти подумай собі і поміркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопці, здохнути він устигне, та, може, він нашим буде, ло­вецького Половецького роду, завзятий і проклятий, дарма що по «Просвітах» 5 в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов, правду я кажу, брате?^

«Проклинаю тебе великою ненавистю брата і проклинаю тебе долею нашою щербатою, душогубе махновський, зло­дюго каторжний, у бога, в світ, у ясний день…» Оверко не зводив очей і не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Пана- сового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слідом ударив грім, «дощем запахло, хлопці, по конях!» За кілометр постала сіра висока пелена, там ішов дощ, до сонця підсувалися хмари, степ потемнів, земля ніби здригалася, чекаючи дощу, грего рівно дмухав у височині.

А над берегом моря походжає старий Половець, він ду­має думу, дивиться в бінокль, щоб не прогавити когось чужого, а в береговій печері йде робота. Чубенко там за стар­шого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встигаєш і папір підкладати. А паперу ціла купа, на весь берег вистачило б курити, і є собі по-нашому, а є такою й он такою мовою, для французьких матросів та грецької пі­хоти. Хто зна, по-якому вони там говорять, на всіх треба настачити, бо знову ж — ревком. Гострі рибальські очі по­бачили далеко над берегом у напрямку з Одеси — людину. У біноклі вона стала солдатом. Із степу показалася друга постать. У біноклі вона стала солдатом.

Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, відійшов далі по берегу, заходився коло сіток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ, Пересип 6 був у мряці, на рейді диміли крейсери й міноно­сці, солдати наближалися. Грего посівав море дощем, тіль­ки чомусь не видно патруля, може, він потім прийде маши­ною або моторкою. Стара Половчиха десь в Одесі на базарі, хіба з тої риби проживеш; солдати наближалися. Вони йшли рівним військовим кроком, вони сунулись, як на магніт, Половець для чогось помацав свої кощаві руки. Він був середній на зріст і завжди дивувався, коли велетні- сини оступали його, мов бір; солдати наближалися. Це були іноземці, і один з них підійшов перший. Половець удав, що нічого не бачить,— «по-якому ти з ним говорити­меш?» Солдат підійшов щільно — чорнявий і тендітний,— «по-якому ти з ним говоритимеш?» — «Скумбрії зеленої»,— почув Половець.— «Л вам ночі мало?» — не думаючи, од- повів паролем рибалка, серце в нього з радощів закалата­ло, як замолоду, він обняв солдата, над Одесою спуска­лася завіса прикрого дощу, море було аж чорне.

«Закопати треба,— сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка,— кляхіїй був босяцюра». Дощ дрібно сік, дві тачанки поставлено нещільно поруч, між тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши шанце­ву лопату, копав там притулок двом братам. Піт котився, як дріб, він був важкий і дебелий — цей четвертий Поло­вець, колишній моряк торговельного флоту й контрабан­дист.

Сашко скулився на тачанці коло кулемета, він забув за дощ, йому мріялося, що рука старої Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та навкруги море, і можна скупатися й не чекати кулі, і сітки сохнуть на приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого він взагалі пішов, а Панас його не жалує, ну, та на­зад хай чорт лисий ходить, а не він, Сашко,— таке кляте Половецьке насіння!

Панас сопів, викидаючи з ями землю, він грався лопа­тою, як інший виделкою, «ну, здається, хватить! Хай не ка­жуть, що я рід зневажив!»

І похорон відбувся. Дощ напинав свої вітрила, над сте­пом зрідка пробігав вітер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, »збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили,1у всьо­го загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілиіТ військовий загін, а дощ невгавав.

І тоді за дощем з’явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кінного загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. Ляснули перші постріли, а Панас уже сидів на тачанці, крутив на всі боки кулемета, Сашко подавав йому стрічки, тачанки пішли врозтіч, кін­нотники розбіглися вмить, «здавайся! кидай зброю! черво­ні!» Та тікати було нікуди, Іван Половець заганяв їх на спішецу кінноту, заганяв їх на кулі, і треба було вмерти або здатися, і Панас заплакав од безсилої люті. Він скочив на чийогось’коня, кінь під ним упав, він сів на коня з тачанки, «хлопці, за мною! махновці не здаються!», спробував про­битися крізь Іванів фланг, загубив половину людей, дощ лив безперестанку, коні сковзалися, Іван Половець посилив натиск, і махновці здалися.

І дощ, витрусивши безліч краплин, посунув свої хмари далі, збирав до себе всі випари і перешиковував хмаровище, відганяв хмарки тендітні, оболоки прозорі, залишаючи тем­них, плідних, дощовитих, надійну підпору й силу.

Панас Половець стояв перед братом Іваном та його комісаром Гертом, усі кулі поминули Панаса, він стояв геть увесь заболочений, розхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий і дебелий, стояв він перед сухорлявим Іваном.

«От де зустрілися, Панасе»,— сказав Іван і перемовився кількома словами з Гертом. Полонених зігнали в купу, ста­ли збиратися звідусіль переможці з інтернаціонального пол­ку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рівний степ, і потроху підносилися слідом за хмарами блакитні вежі степового неба.

Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний прос­тір. Сашко підійшов, сів коло нього на землю, обличчя в нього було біле й ввесь час смикалось, «та тут і Сашко»,— посмутнів Іван, а Панас раптом закричав з усієї сили: «Проклятий байстрюче, підземна гнидо, вугляна душе! Наймит Леніна й комуни, кому ти служиш, комісарська твоя морда?!»

«З тобою мова буде потім,— сказав Іван,— а я служу революції, Інтернаціоналу»,— і, ще перемовившіїся з Гер­том, мовчки підійшов до купи полонених, оглянув їх уваж­но, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковці, пройшовся раз і двічі й почав говорити:

«Хлопці,—сказав Іван,— от і скінчилася ваша служба у зрадника й бандита батька Махна. І з вами говорить брат вашого Половця, а обоє ми з ним рибалки, батьки наші рибалки й увесь рід. Слова мої прості й некрасиві, та ви зрозумієте мене й так, бо скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних. Відсту­паємо ми перед кривавим царським генералом Денікіним, пробиваємось на Київ, і, відступаючи, б’ємо ворогів, не даємо пощади. От і ви, серед вас є, певно, і обдурені бід­няки, ми закликаємо вас, бо ви з нами одного горя,— ста­вайте поруч битися за правду бідних. Бідняки й трудящі будуть з нами, і всі як один до перемоги, хай живе Радян­ська влада, Червона Армія!»

Герт подав команду, трохи людей одійшло ліворуч і стало, а решта пішла купою геть, нешвидким кроком пішла геть, всі очі дивилися на них, і панувала мовчанка. Купа одходила далі й далі, вони прискорювали кроки, дехто став підбігати, один вирвався з купи й побіг, за ним другий, третій, уся купа побігла, як отара овець, побігла щосили, не оглядаючись, тікаючи від смерті. Тоді Іван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кілька ку-

леметів почало стріляти, і кулемети спинилися, коли зав­дання було виконано.

Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в гоЛові дитинство, й дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря. «Це — близько смерть»,— подумав і звернувся до Івана з тим словом, що чув його від Оверка: «Чи чуєш, Іване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в~ котрому браття милують згоду».

«Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас і Карл Маркс».                                                   ,

«Проклинаю тебе,— закричав Панас в агонії,— прокли­наю моєю останньою хвилиною!» Він вихопив з-під френ­ча маленький браунінг і пустив собі в рот кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скру­тився, як сухий лист, гримнув об землю, і розлетілася з-під нього мокра земля.

«Стріляй і мене,— сказав Іванові клятий Сашко,— стрі­ляй, байстрюче».— «Бісової душі вилупок»,— промимрив Іван та взяв Сашка за чуба, що виглядав з-під шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт ос­міхнувся.

На степу під Компаніївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим точилися криваві бої, і Іван По­ловець загубив трьох своїх братів,— «одного роду,— ска­зав Герт,— та не одного з тобою класу».

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.