Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ВЕРШНИКИ. БАТАЛЬЙОН ШВЕДА

Херсон — місто греків-вигнанців, чиновництва, рибалок; цвіте липа могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце гріє по-південному, по-липневому, по-ново­му — в цей палючий дев’ятсот дев’ятнадцятий рік. Цвіте липа й пахне неймовірно, тече вулицями повною водою, марширує олешківський партизанський загін у складі двох босих сотень — батальон Шведа.

Веде його молодий комісар, товариш Данило Чабан, цвіте липа так буйно й розкішно, що все місто плаває в задушливому мареві. Позад олешківців рівно одбиває ногу ще й матроський загін — у чорних бушлатах, формених штанах, черевиках, на потилицях в’ються стрічки з моряць­ких шапок. Перед олешківцями брязкає з усієї сили таре­лями гарнізонний оркестр, капельдудка вимахує паличкою і поправляє на носі пенсне: славетний на все місто корне­тист, що поєднав свою долю з батальйоном Шведа, тримає в трепеті місцевих Чайковських та Римських-Корсакових2/ і стане згодом героєм.

Цвіте липа, і мов кипить уключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над Херсоном, п’янкий і гострий, перед оркестром іде сам командир босого батальону — товариш Швед, олешківський морячок. На ногах у нього бряжчать шпори, довга нікельована кавалерійська шабля гримить по брукові, товариш Швед, як і кожний моряк, мріє про кін­ноту й потроху вростає в цей красивий жанр військової1 професії.

О  дев’ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затятий і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев’ятнадцятий рік! Рік оборони Луганська і муж­ніх маршів під Царицин 28, рік боїв із французами, греками, німцями — під Миколаєвом та Одесою, рік героїчного, сла­ветного відходу Таманської армії товариша Ковтюха29, рік зрад Григор’єва30 й Махна31. Рік Сталіна, Фрунзе, Ворошилова, Будьонного, Чапаева, Щорса, і Херсон стоїть під липневою спекою дев’ятнадцятого року, його затопила липа, за Дніпром — білі, Харків, Катеринослав32, Царицин захопили білі армії, Херсон стоїть, як півострів, у ворожому морі, і військо Денікіна котиться невпинними маршами на Москву. Та ще не робили свого прориву під Касторною товариші Ворошилов та Будьонний, ще юний Віталій Прий­мак 33 не водив дивізії червоного козацтва у легендарні рейди 34, ще місяць липень і херсонська спека. Встає далина великих боїв, шаліє пахуча, невідступна урочистість херсонських лип, о затятий і ніжний дев’ятнадцятий рік!

І капельдудка вимахує паличкою натхненно й велично, немов диригуючи всіма оркестрами революції, немов дири­гуючи запахами лип, і музиканти покірно дмухають у мідні свої страховища. Товариш Данило веде батальйон босих олешківських морячків, з яких потроху та помалу виростає військова одиниця, їм усім видано на цей день зелененькі штанці й військові сорочки старої армії, на жовтих пояс­ках — патрони, ідуть влад і твердо ставлять ногу.

Товариш Швед довго вибирав напередодні шлях параду і наказав прочистити путь батальйонові через плац, щоб не було під ногами реп’яхів, баранчиків, будяків, кураю й ін­шої кольки, щоб не було під ногами битого скла і щоб по-геройському можна було пройти церемоніальним маршем перед старим більшовиком-політкаторжанином, пройти, не дивлячись під ноги, одбиваючи крок босими п’ятами. Олеш- ківський батальйон Червоної гвардії хотів показати, що він уміє не лише по-простому битися з білими, а й устромити комусь гнота гвардійським плац-парадом.

От і йде херсонський гарнізон на чолі з товаришем Шведом, прямує до плацу, де на трибуні вже стоїть весь ревком і приїжджий гість, що півжиття свого ходив у залі­зі від тюряги до тюряги. І тікав удало, а також і невдало, легені йому одбито самодержавницькими чобітьми, нирки потрощено прикладами, а вуха поглушені приставськими кулаками, очі короткозорі від темряви казематів, кістки ревматичні від прекрасного каторжного життя.

Він стоїть па трибуні, сонце пече, запах липи повіває па плац, за Дніпром мріють плавні і Олешки, над єриками і Копкою зеленяться очерети й верби. На плац виходить товариш Швед, гарнізонний оркестр, червоний оксамитний стяг, виходить товариш Данило на чолі олешківського бо­сого загону, славного в боях і не зовсім битого на плац-па- радній муштрі.

Мешканці оточують плац, придивляючись до захисників революції, оркестр сяє й гримить, блискає й гупає, синє га­ряче небо підноситься вище й вище, стає голубішим та прозорішим.

Політкаторжанин говорить промову, посилаючи у бій за революцію херсонський гарнізон, з Олешок білі починають бомбардувати Херсон шестидюймовими гарматами, глядачі тоді біжать по домівках ховати від снарядів скотину. Парад іде своїм порядком, Швед непомітним рухом відкидає з до­роги гострий шматок пляшки, олешківські партизани мар­ширують, як святі, а приїжджі з Миколаєва матроси чомусь раптом біжать, хоч ніхто їм цього не командував, снаряд виє і вибухає коло плацу, матроси падають, де хто біг.

Капельдудка, не розгубившись, шкварить польку-кокет- ку, і орікестр за працею забуває про страх, «струнко, орли і гвардія!» — кричить товариш Швед і салютує, як уміє, шаблею. Гарячий день пахне нагрітою липою. «Ура гвар­дії!»— гукає політкаторжанин. Він мружить очі й вдихає прекрасне дніпровське повітря, вибухи снарядів здаються йому салютами волі й життю.

Олешківці йдуть, терплячи кольку й гарматний обстріл, думають про солодкий дим кухні, про шеврові чоботи білого офіцерства, про шаблю товариша Шведа й про інші бойові речі.

Бомбардування триває, снаряди падають по вулицях, по садках, по будинках, матроський загін смалить Говардівсь- кою35 до вокзалу, змотавши вудки. На вокзалі названі матроси крутять мітинжок і вимагають паровоза, щоб май­нути додому. І вони зовсім не матроси, а миколаївські люмпени, які не звикли воювати гарматами, їх навербовано за матроське вбрання.

їх не били і не роззброювали, як то велить фронтова дисципліна, їх не гнали під вартою в тил, бо й тилу, власне, не було. їх вистроїли у дворі казарми й стали з ними моро­чити голову, і потроху відшукали контру, що хотіла біль­шовиків і не хотіла комуністів та комісарів, допиталися ор­ганізаторів цього маскарадного загону. Це були офіцери з білим духом і найняті ватажки нальотчиків, спеціалісти мокрої й сухої справи, матроський цей загін мав зрадити при слушній нагоді. Пахла липа округ, був день нечуваних резонансів, білі батареї з Олешок то переставали, то знов били по Херсону, а єдина гарнізонна шестидюймівка їм відповідала.

Товариш Данило стояв коло гармати, дивився в бінокль на Олешки, там горіли від снарядів будинки, матері бігали по вулицях з дітьми на руках, матері поранені, діти закри­вавлені, він бачив рученята, підняті до неба, звідки летять невмолимі вибухи, бачив багато такого, чого ні в який бі­нокль не видко.

«По своїх квартирах б’ємо, товаришу комісар,— осміх­нувся до Данила блідий гарматник,— триста снарядів».

Товариш Данило поїхав до Дніпра, де готувалося нічну експедицію. Усі каюки й шаланди, які привозили овочі з Олешок, Кардашина, ба й з Голої Пристані, оглядав сам Швед, вибирав найкращі й наймав, додержуючи потрібної конспірації.

Надвечір бомбардування припинилося, з плавнів повер­нулися пароплавчики крейсерської служби — «Гром побе­ды» й «Аврора» — колишні буксири «Дедушка Крылов» і «Катя». На них уздовж бортів мішки з піском, кулемети й хоробра команда, а капітани — справжні морські вовки, хоч і звав їх несвідомий обиватель жабниками й жабо- давами.

Вечір був прекрасної прозорості й липневої щедрості, у червні лили плідні дощі, і хоч хлібові це мало допомогло, проте трави та бур’яни розрослися без міри, гримів підзем­ними водами дев’ятнадцятий рік. Вечори падали на Дніпро з усієї сили, вечори фіалкові, вечори смоляні, і запахи води, а по воді — боязких нічних трав, і верб, і диму.

Вони нагадували товаришеві Данилові дитинство й юність, народжувався біль, зростав страх до свого людського життя, фіксувалися слова ненаписаних книг.

Капітани-жабники доповідали Шведові про денні под­виги їхніх корсарів, на катер посадовили кількох кльошни- ків з миколаївського псевдоматроського загону й повезли їх у «штаб Духоніна»36. А простіше кажучи — повезли на «коц», і їх мали пошльопати десь на голому березі Дніпра за Херсоном, як було написано у вироку трибуналу. Згори, з міста, текли до води запахи вечірніх лип, солодкі, мото­рошні,— запахи безумних екзальтацій.

Між Олешками і Голою Пристанню—Кардашинський лиман і Кардашин, в якому, за відомостями задніпровських баклажанників, білі не стояли, лише невеличкий пост. Мож­на вночі взяти Кардашин, і піти фланговою атакою на Олешки, і наблизитись удосвіта, а там — допомагай, Миколо рибальський. Відчалили у найтемнішу пору, шаланд із тридцять, на передній — сам командир Швед, а на задній — товариш комісар Данило.

Переїхали Дніпро й попливли єриками, у плавнях ко­марі насіли цілою хмарою, низали, як хотіли. Партизани мовчки душили їх на своїх шкарубких рибальських і мо­ряцьких шиях, душили на обличчі, на босих ногах. Товариш Швед сидів на прові і тримав гусарську шаблю між колінь­ми. Час наближався до півночі, бо комарів поменшало, лоцман вів шаланди через єрики, прогної, Кінськими Водами. Кректали жаби, було парко, шарудів очерет, хлю­пала риба.

О  дев’ятнадцятий рік двадцятого століття, і місяць ли­пень херсонського півдня, ночі темні, землі невідкриті, колумби босі! Скільки про вас книжок не написано, які драми гримлять на землі революцій, які симфонії й хори бринять у грозяному повітрі, яких полотен ще не виставлено по залах академій, о неповторний рік високих людей гноб­леного і повсталого класу, о земле боротьби!

Товариш Данило пливе в ар’єргарді десантного флоту, виконуючи наказ штабарма — «зробити глибоку розвідку», флот розплився в темряві, тримаючи курс на Кардашин, батальйон товариша Шведа змалку був метикованкй на нічній плавбі без компасів і лоцій.

Скільки разів у майбутньому, сидячи ночами коло на­перу й марно намагаючись схопити образ, що, мов тінь риби, зникав за лататтям, Данило простягав руки й думку до цієї липневої ночі, до прекрасних ночей молодості. А тим часом шаланда пройшла поза купою очерету й випливла на Кар- дашинський лиман.

І провалилася перед нею безодня. Купи зір на чорно- синьому небі, і Чумацький Шлях 37, зорі, як срібний пил, зорі, як рясні вогники, зеленаві й червоні; миготіли на без­мірній височині й коливалися в безмірній глибині Волосо­жар, і Віз, і Дівка з відрами 38, шаланда пливла сама в глибокій височині лиману, стиха хлюпали весла. Огляділися, що батальйон Шведа зник без сліду в нічній темряві плав­нів. Шаланда була сама.

«Одбилися від ватаги,— гугнявить шаландьор із прова­леним носом,— а тобі печінки відіб’ємо, чортів баклажан, щоб знав морську дисципліну, де їх у чорта знайдеш, до кадетів 39 у ручки запливем». Із очерету озвався спокійний голос: «ти, малий, тримай праворуч, на оту вербу, там буде єричок, і потрапиш на шлях»,— «а наших тут, діду, не було?»

«Проїхав Швед тим боком,— відповіла темрява,— тіль­ки не кидайте бомбів, а то рибу розженете, чорта смаленого вловиш, у Кардашині кадетів мало, стережуть вони вас під Олешками».— «Рушай!» — скомандував Данило.

Тихий голос рибалки розтав у темряві, трохи поблукали, знайшли єричок, шаландьора хтось штурхонув під ребра, аж той зубами клацнув, бійці натискали на весла, минуло кілька хвилин, серед повної тиші й темряви шаланда м’яко пристала до землі.

Вийшли на кардашинський берег, знайшли зарубаного кадета і зрозуміли, що бенкет тут скінчився, гості пішли, мабуть, мити руки, і все без жодного пострілу й крику, І нарешті зустріли живу людину, яка трохи не постріляла їх з нагана. Це був начальник червоної застави.

Товариш Швед розгорнув батальйон точно за уставом

і  повів на Олешки, годин за дві, мабуть, доведе, а застава мусить пильнувати й дати відсіч контрі, коли вона рушить із Голої Пристані через Кардашин.

«Кажеш, Шведа не доженемо?» Начальник застави був зляканий і розгублений, «не встигли ми з Шведом зійти на берег і подушити контру, як усі наші шаланди повтікали в очерети, і що я робитиму?» Розповівши, що він робитиме, Данило знову сів до шаланди з своїми бійцями, вони поплив­ли до Олешок серед прикрої темряви, що мала переломитися на несміливий світанок.

Знову дзвеніли, бриніли, сурмили комарі, допікали, дошкуляли, діймали, жерли, гризли ар’єргард десантного флоту, і це значило, що не забариться й ранок. Небо зблякло, зорі зникли, вітрець пошарудів, загойдалася над водою пара, ніч посіріла вся раптом, все стало безбарвне й страшне.

Лунко ляснув постріл з берега, навіть вогонь видно було з гвинтівки, далеко розкотилася по воді, по очеретах луна. Ще блискали постріли, одного поранено, товариш Данило наказав не відповідати й натиснути на весла. Гребли вес­лами й прикладами гвинтівок, кулі свистіли, на повному гоні завернули в єричок і віддихалися. Витерли піт, що одразу покотився по обличчях, напилися води з долонь і з корця і не встигли оглянутися, як уже був світанок.

Він майнув від обрію до обрію, рожеворукий, голубо­окий, торкаючи вершки верб. Починався липневий ранок у плавнях і над Херсоном, беззвучно, без теми, без заспіву, світло лилося згори, наче з високого джерела.

Вранішній туман кущами блукав по чистій воді, і мор за командою здалеку заторохтіли гвинтівки й кулемет, гупнула важка гармата. «Швед повів на штурм»,— сказав Данило, виждавши ритмічну паузу.

Гребців не треба було підганяти, попереду з води спалах­нула ураганна стрілянина, її повторювала й підсилювала луна з усіх усюд, «миколаївський матроський загін пішов на десант»,— сказав Данило, почуваючи справжній страх і, як хоробра людина, не показуючи страху.

Вибухали ручні гранати, крики, зойки лунали звідусіль, шаланда товариша Данила виїхала на Кінські Води, щоб стати до бою, дала бортовий залп з усіх десяти гвинтівок.

Біля стерна сидів командир, маневруючи шаландою. Ескадра миколаївських псевдоматросів нараховувала всього кілька шаланд та каюків, а решта не дійшли до Олешок

і   висадили десант десь на мирному березі, щоб виспатися в житах та рушити пішки до Миколаєва. Кілька ж шаланд миколаївського загону таки виконали бойовий наказ і ді­йшли до місця баталії. їм треба було висісти на глухий бе­рег і встряти в сухопутну битву, коли піде на штурм Олешок товариш Швед.

 

А їм заманулося скуштувати морського бою, вони не послухали нового командира й почали бахкати. От і вийшов морський бій, дещо відмінний від Абукірського, Трафаль- гарського, Цусімського та Ютландського 40 боїв, бо тут лише один ворог був на воді, а другий володів сушею.

Бій, як усі добрі морські бої, мав раптовий початок і, на жаль, такий же раптовий кінець. Миколаївці зовсім не ма­неврували під кулями й скидалися на маскарадних дачників У своїх матроських шапках.

З берега золотопогонна офіцерня гатила по ескадрі з гвин­тівок. За термінологією старих морських боїв, відбувалося таке: корвет нападного флоту втратив фок і грот, на палубі паніка, борт пробито ворожою бомбою, капітан кинувся вплав; фрегат на повних парусах заїхав у свій же бриг, п’ять мачт з вітрилами упали мов зрізані; прудкобіжний кліпер вийшов з бою, заскочивши в густий очерет; невелич­ка бригантина з адміралом та штабом одна мужньо відби­валася.

Шаланда товариша Данила, залишивши марні спроби уговкати ескадру, пішла напролом на берег, стріляючи з усіх гвинтівок. По місту лунала стрілянина, і невідомо було, чи не добиває біла наволоч партизанів товариша Шведа. Шаланда мчала на берег, і в найкритичнішу хви­лину офіцерня стала тікати з берега в місто, ранок закуб- лився червоним клубком на сході, стало так легко, як уві сні.

І,  обходячи берегом Олешки, щоб не потрапити до бі­лих на муку, щоб вивідати, де свої, а де ворог і хто кого добиває, обходячи Олешки — містечко вільних моряків, ри­балок, баклажанників, абрикосників та старих відставних генералів, що цілими купами доживали тут на дешевині,— побачили двох партизанів товариша Шведа.

Вони сиділи й взували на босі ноги делікатні чобітки, а трохи осторонь лежало двійко офіцерів та забитий глад­кий пес невідомої закордонної породи. Вони розповіли, ве­дучи товариша комісара до Шведа, що наступ був, як під Варшавою, ішли пісками й степом, ішли цепом, і ніколи було під ноги дивитися, а до того й темно, і це не секрет, що натомилися і ноги покололи. Так з кольками й на штурм ішли.

«Підійшли до самої їхньої батареї, товариш Швед махає шаблею, та як крикнемо, та як вдаримо, гармата вистрели­ла, а до кулемета й стрічки не встигли закласти. Капітан зараз застрелився, черевики на ньому англійські, кадети постріляли-постріляли і ходу. Відбили ми двох собі, це не секрет, і заганяємо до води. Стріляємо одні на одних, не піддаються гади, і собака з ними. Постріляли-постріляли, підходимо чоботи з мертвих скинути, а собака не дає і ха­пає за горлянку. Живуча була, собача контра, ти її доби­ваєш, це не секрет, а вона за багнет зубами рве, ранок який пахучий у наших Олешках, товаришу комісар…»

З-за рогу випливло щось, сяючи золотим шитвом, зда­лося, що ведуть попа в празнпковій ризі, аж ладаном запах­ло від несподіванки. То був у супроводі двох статечних мо­ряків старий ракалія, генерал від жандармерії, в Олешках життя своє криваве доживав на благодатній природі.

На генералові — камергерський мундир, увесь перед ши­тий густим золотом, і золотий зад, і презолотий комір, і шта­ни з червоними лампасами, і шапка з іншого генерала — уся в золоті з кущем білого чудернацького пір’я. Груди,

і   живіт, і спина в орденах, стрічках і зорях, ордени з усіх олешківських генералів почепили моряки на цього од­ного.

Старий ракалія зупинився, важко дихаючи від астми, череватий та банькатий, «іди, превосходительство»,— ска­зав статечний моряк, моряк із майбутнього роману Данила. «Та куди це ви його?» — «На вічний якір»,— відповів моряк, підштовхуючи генерала коліном.

О  дев’ятнадцятий рік месників і платіїв, достойний рік розрахунків і записів у бухгалтерську книгу Революції, да­лекий рік живих жандармських генералів, напханих астмою, калом і страхом. Рік незнайдених образів і трагедійних ме­тафор, рік любові й смерті, трепету повсталих сердець, простоти жертв, солодкості ран і висоти класових почу­вань, о милий, піднесений рік!

«О вічне людське серце!» — сказав комісар Данило, іду­чи до свого дому. Він побачив Шведа, який стояв посеред двору, обіймаючи дебелу свою й рожевощоку морячку. Двір був повний квітів — пишних, буйних, пахучих троянд, жов­тих, оксамитових купчаків, нагідок, солодковійних гвоздик, різнобарвних собачих рож і соняхів.

Товариш Швед перервав на мить сцену зустрічі й ска­зав через плече дружини: «Іди, Данило, шукай своєї кварти­ри та й будемо збиратися, кадети швидко отямляться, і нам вийде непереливки, кажуть, клюнули по твоїй хаті, не ро­зібрав снаряд, де свій, а де кадет».

Данило пішов, не чуючи ніг, в очах зосталася довга біла Шведова шабля і двір, повний квітів, і до самої години від­ступу його ніхто не чіпав, хоч до цієї вечірньої години бага­то дечого перейшло по Олешках.

Заггн Шведа перетрусив буржуазію й поквитався з де­котрими «добрими» цими людьми, відправив до Херсона

 

амуніцію, дві гармати, кілька коней, пару обскубаних верблюдів.

На олешківський берег повипливали з плавнів рештки команд розбитої ескадри. Ці жертви вранішнього морського бою були обдерті, без шапок, погублених у верболозах, оче­ретах, ковбанях, ноги — порізані осокою, подерті корчами. Голоногі жертви помчали в Олешки, шукаючи ворогів, щоб одягнутися, та полохливих обивателів, щоб підгодуватися.

Цих псевдоморяків Швед виловив і відправив до Херсона на баржі разом з верблюдами, день був вітряний і сухий, тривожний день відступу з рідного міста, щоб повернутися переможцями або загинути на шляхах боїв.

День минув у невідступному чеканні нападу білої сили, х*мари були високі, прозорі, розметані вітром по всьому піднебессі. Загін товариша Шведа проводжали тепло й привітно, у жінок очі заплакані, а губи припухлі. Говорили тихо, бо виряджали в далеку дорогу, і відчалювала шалан­да за шаландою. Швед стояв на одній, недбало опершися на свою розкішну шаблю.

Підійшов товариш Данило, на руках несучи немовля, єдине, що в нього зосталося, і немовля прийняв від нього статечний моряк із епізоду з генералом. Суворе його облич­чя просвітліло від дитячої усмішки, він полоскотав немовля чорним своїм пальцем. «Сиріточка»,— сказав моряк.

Та ось і остання відпливла посуда через Чайку на Кінсь­кі Води.

Посеред течії на самому дні стояв роззолочений жан­дармський генерал при всіх орденах, до ніг йому коротко прив’язано важкого якоря, він коливався в прозорій воді, ворушачи руками.

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.