Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ВЕРШНИКИ. ЧУБЕНКО, КОМАНДИР ПОЛКУ

На коні їхав Чубенко, кінь під ним був морений, кінь спотикався, чубенківський загін брів напомацки, поліські сосни обступали з усіх боків, і шуміли, і сипали рівним сном шепіт, і рипіли, мов снасть, і вуркотіли, мов паруси. Лісовий вітрильний флот плив у широкий світ, на небі гілескалися сині озера між снігових пустель, крижина на крижину, гора на гору — під вітром хаос і битва.

Чубенко хилив голову й пускав з руки повід, кінь спо­тикався на корчах лісової дороги, урочиста лісова осінь нахилилась над загоном, багато було поранених, які несли перед собою обмотані руки, мов білі келихи. А дехто три­мався за груди чи за живіт, і трудних несли на ношах, двоколки з патронами виглядали, як грона, до них тули­лися поранені й потомлені. Попереду йшли похмурі й не­голені велетні, міцно ставили ногу обвішані патронами й гранатами бійці.

Загін Чу;біе1ш{а помалу посувався крізь ліс, Донбас, да­лекий і жаданий, стояв їм у очах, доменщики й слюсарі, мартенщики й склодуви, шахтарі й вальцювальники, рудоко­пи й чорнороби — усі йшли за їхнім Чубенком, за мовчазним

 

сталеваром Чубенком, командиром червоного полку, завзя­тим, невідступним і непосидючим.

Він був тільки легко поранений, а комісара полку вби­ли поляки під час бою на Віслі, і шматки комісара було зібрано на бойовищі. Полк поховав їх із славою і все до­бивався до Варшави, бився з поляками по-простому, по- донбасівському, слюсарі слюсарили з гармат, шахтарі дов­бали шабельками, молотобійці кували гранатами, газівники давали жару з гвинтівок, хто чим умів і хто що полюбив.

Ділянка цього полку витримувала всі атаки, полк відсту­пив чи не останнім 44. Чубенко вів загін, зв’язку в нього з Червоною Армією не було, Донбас попереду ввижався кур­ний і рідний, була рання осінь дев’ятсот двадцятого року.

«Зачекай,— сказав рудий фельдшер і наздогнав Чубенка. Він їхав без сідла, коло пояса на бинді висіла пляшка з йо­дом, мов стародавній писарський каламар.— Я тобі скажу одверто, товаришу командир, гості ми недовгі на цьому світі, підбилися всі й похворіли, поранені гниють на ношах, увесь ліс гноєм запах, давай пристанемо кудись до села і звільнимо свої руки, підемо далі з легкими руками, світ тепер настав чорний, Чубенко, поляки женуться й шу­кають, а в нас поранені на руках, і, скажу тобі секретно, захворіло кілька на тиф».

Та Чубенко махнув рукою на фельдшера й облизав пе­ресохлі губи, «пити мені хочеться весь час, що воно за знак, що хочеться пити, в голові цілий мартен гуде, ти до мене, фершале, не підлазь, бійці Донбас хочуть побачити, бійці на траву донбасівську хочуть лягти, і я їх веду на з’єднання з дивізією, за півтисячі кілометрів куриться наш Донбас, він чекає нас додому, і ми прийдемо додому, ми гукнемо по шахтах і заводах, ми встанемо ще дужчим полком, фершале, губити людей нам не випадає, а тифозних ізо­люй від загону».

Чубенко взявся за голову й зняв кудлату шапку, голова горіла, серце під шкірянкою прискорено билося, фельдшер узяв Чубенка за руку, проїхав кілька кроків мовчки, «та й у тебе, Чубенко, тиф, передавай комусь команду і лягай, от і добігався на свою голову».

Чубенко глянув на фельдшера, і цей замовк, сосни ри­піли, мов снасть, «я тобі наказую мовчати, з коня я не зійду, і моя стукалка знайде тебе крізь яку завгодно сосну».

Рудий фельдшер став вогненним від люті, він шарпнув каламар з йодом, розбив його об дорогу й захлинувся лай­кою. Чубенко на нього не оглянувся, він їхав далі й дивився на карту, лісова дорога зникала за соснами, осінь і лісова гниль.

1 ліс стояв рівно округ, підпираючи небо, похитувався й рипів, як корабельна снасть. Загін посувався крізь цю врочистість та похмурість, на небі відбувалося трагедійне видовище, на небі сунулися з гір льодовики і вкривали цілі континенти, айсберги плавали серед морів, на небі мате­рики роз’єднувались і відпливали в океан.

Відбувалися мільйоннолітні катастрофи, а загін усе йшов і йшов, ішов і йшов, і не було краю лісові, і кволо стогнали поранені, просили не мучити й добити, важка була людська мука, ноги опухали, руки німіли, хотілося спати — безконечно, без просипу, ледве маячіла мета, лег­ко було загубити донбасівську славу й зробитися отарою, заблукати в лісах, не вийти ніколи на з’єднання з Черво­ною Армією. Тільки обвішаний патронами авангард був наче з заліза.

Чубенко дивився на карту і вів далі.

Наче дном моря посувався загін донбасівських парти­занів, і здавалося, що над соснами й над хмарами стелить­ся синя морська вода, і човники гойдаються під сонцем. А загонові вийти треба на берег і оглянутись назад на перейдене море. На березі курітиме Донбас, і заводи на ньо­му, домни, шахти й гути, і вся краса рівного шматка зеле­ної поверхні. Легко там дихати, мов на передгір’ї стоїть Донбас і двигтить ціле пасмо гір від його трудового тре­пету.

Чубенко дивився на карту, швидко має бути лісникова хата, без неї не можна орієнтуватися. І таке напружене бажання, що Чубенко побачив хату й підігнав коня.

Крізь жовті стовбури біліла стіна, блищало вікно на стіні, дим коливався, й закручувався, і плив угору, хата зникала й знову виринала, і незабаром видко стало, що то не хата, а купка білих беріз. За березами озерце лісове, глухе п чорне, соснова глиця падала в нього тисячу років, і вода стала чорна, мов у казці чи на хімічному заводі.

Цілий загін зупинився коло цього озера, дехто проми­вав рани, дехто хотів напитися, коні стиха іржали коло води, верховіття старезних сосен похитувалось, «рушай,— гукнув Чубенко,— рушай, донбасівська республіко!», і по- гойднувся в сідлі, мов жартома. Він відчув, що тиф ламає його на всі боки, дихати важко, в голові стукотять молотки, «за мною, пролетарія!» — гукнув Чубенко, борючись із хворобою. Не рухнувся ніхто, і він зрозумів, що почався бунт.

«Мітинг, мітинг,— закричали партизани,— куди ти нас завів, Чубенко?»

 

Виходили старі ковалі, показували виразки і рани, вихо­дили доменщики, кидали об землю зброю. «Годі нам блу­кати, польському панові продався, отак лісом до Піл- судського45 заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви знали, його треба зв’язати, фершала за командира». Обвішаний патронами авангард стояв мовчки.

На небі відбувалися мільйоннолітні катастрофи, над чорним озером ліс порипував, як снасть. Чубенко мовчав, сидячи на коні, серце його закипало кров’ю, перед очима стояла біла пелена, він розсунув її долонею, і за цим на­стала тиша, бо всі зрозуміли, що Чубенко хоче говорити. А Чубенко даром рота не розтулить, клятий і горлатий, він зараз кричатиме про Донбас, про мету, про революцію, він загляне кожному в вічі, і ніби кожний тоді загляне сам собі в вічі. Чубенко тобі сталь ізварить, та Чубенко за сво­го й голови не пошкодує, але ж і допече, бо в’їдливий і зав­зятий, такого мати в окропі купала, а батько кропивою пестив.

Чубенко мовчав, дивлячись кожному в вічі, і раптом покинув повід, зіскочив на землю,— «нада вперед»,— ска­зав діловито і пішов пішки дорогою. За ним пішов його кінь, сосни рипіли, і мовчки рушив за Чубенком загін, хто на коні, хто двоколкою, хто пішки.

І коли рух остаточно оформився, коли ясно стало, що руху не зупинити? коли поранені обмотали каліцтво й по­чвалали слідом за авангардом, тоді з валки пролунав по­стріл. Чубенко поточився у всіх на очах і повернувся об­личчям до загону. Він стояв спокійний і рішучий, хоч здавалося, що він прощається очима з загоном та з білим світом, що він зараз упаде перед своїми донбасівцями, упа­де, як прапор, беззвучно, і не можна буде його підняти, і ні­чим не полагодити отакого сталевара.

Та Чубенко стояв і стояв, не кажучи й слова, не роб­лячи й руху, сосни в його очах поверталися догори окорен­ками, крізь туманні кола він бачив мартенівський свій цех, і обрубники з усієї сили оббивали деталі пневматичними зубилами. Чубенко стояв і стояв, а загонові здалося, що він весь залізний і яку завгодно негоду вистоїть, і тоді того, що стріляв, схопило кілька рук. Одразу ж йому було виби­то око й покалічено рота, його штовхали крізь весь загін до Чубенка, всі пізнавали рудого фельдшера, підступного приблудька, кожне не жалувало рук.

Фельдшер викотився з лав перед Чубенкові очі, впав, потім став рачки, мов хотів завити на сонце, і нарешті під­вівся на рівні, тримаючись за вибите око, закривавлений, ревучи від болю. Чубенко помалу розстебнув кобуру, ви­

 

тяг зброю і, не цілячись, поклав фельдшера наповал, ви­ліз на коня й продовжував путь, ведучи загін, конаючи від тифу, б’ючи себе по голові, щоб прогнати біль.

На заході сонце зрівнялося з лісом і котилося нижче, по всьому лісу переплуталося косе проміння, воно злегка вібрувало й гойдалося разом з вітами, воно обплутало де­рева й потяглося через дорогу, мов казкова заслона, мов ріка з чарівною водою. До неї потрапив Чубенко й поїхав у німбі, сяйво від Чубенка засліпило загін. За команди­ром пройшли тим місцем донбасівці, не пізнаючи один од­ного, обгортаючись красою й міццю, молодшаючи й забу­ваючи рани. Двоколка з тифозними затрималась під сон­цем, і хворі почали марити: один — мартеном, а другий — гутою.

Чубенко зник у темряві лісу й прихилився на секунду до шиї коня, відсахнувся назад, став з одчаем виборю­ватись з-під тієї зливи марення, що нахлинула на його мозок. Він кричав на канавників і лаяв формувальників, він кликав до печі майстра, сварився з шихтовим двором, перекурював з інженером. Інженер ставав слідчим з фран­цузької контррозвідки, теплий одеський вітер завівав у вухо, голова гула від реву морських хвиль, на березі стоя­ла лісникова хата. Чубенко йшов до неї і не міг дійти, де­рево по дереву виростало перед його очима, сповнюючи Чубенка відчаєм. Без лісникової хати не можна випустити з мартена топлення, і на секунду Чубенко прокинувся й зрозумів, що тиф бере не жартома, треба відігнати його й вести па Донбас загін.

Чубенко бив себе по голові, намагався не стогнати, до нього під’їхав ад’ютант і запропонував стати на ночівлю. Сонце тим часом зайшло, малинові й рожеві тремтіли на заході хмари, захід сонця віщував негоду. Високо над лісом законився щерблений місяць, він був кволий і ледве вибли­скував, а потроху вижовтів, набрався жару й став світити скільки міг, бо вже зайшла ніч, і Чубенків загін став на ночівлю.

Серед високого лісу отаборились рештки Донбасівсько­го полку. Полк робив свої немудрі й нескладні справи під щербленим місяцем: на потрібній відстані було поставлено округ сторожу, кулеметники перечистили кулемети, а стрільці — гвинтівки, лікар помастив йодом рани, померло­го тифозного поклали на землю осторонь, він чекав на двох поранених, що саме доходили. З ними прощалися товари­ші, обіцяли донести їхні слова до Донбасу, сказати на їх­ньому заводі і їхнім родинам.

Добре вмирали поранені, і завше по тому, як умирає людина, можна сказати, як вона жила. Поранені достойно залишили цей світ, збудивши ще дужче бажання перемог­ти. В очах померлих назавжди відбилося видіння нічного лісу й щербленого потойбічного місяця. Живі поховали мертвих і стали в задумі над могилою.

Сосни порипували, мов снасть, заступник покійного ко­місара виголосив промову, і її слухали мовчки — без са­лютів та музики. Раптом заспівали тихими голосами ста­ре шахтарське «Страданіє», морені бійці співали з нелюд­ською силою над мертвими товаришами. Чубенко не злазив з коня, він боровся з тифом та боявся втратити на землі рівновагу, підспівував наче крізь сон, наче мимоволі, і, коли пісня скінчилася, комісарів заступник вів далі промову.

«Науковий соціалізм,— казав заступник комісара,—• а також мир халупам і війна палацам вимагають такої доктрини, щоб бити ворога без пощади, і наші товариші перевернуться в землі, коли ми забудемо ці слова. Петлю­рівське військо вступило в контакт з польськими панами й маршалом Пілсудським, воно хоче відвоювати собі Украї­ну й наш непереможний Донбас, це військо буржуазії та багатого селянства вимахує жовто-блакитними прапорами й робить контрреволюцію, наші товариші упали в могилу, і ми знаємо, хто їх поранив: одного — петлюрівська шаб­ля, а другого — польська куля, і соціалізм вимагає…»

Та Чубенко вже їхав лісом геть, поминувши заставу, наказавши їй пильнувати. Він їхав на розвідку і мав надію знайти лісникову хату чи взагалі якесь відмітне місце, щоб орієнтуватися на карті. Кінь обережно ступав лісовою доро­гою, наставляючи вперед вуха, він почував відповідальність поїздки, і чорні стовбури, чорні тіні викликали в його ко­нячій уяві якісь атавістичні образи. Кінь стиха робив спроби заіржати до своїх спогадів, кілометрів зо три ліс тягся густий і незайманий, а там вирізьбилася під місяцем широка просіка, і далі видко було, що ліс кінчався.

Праворуч пішла низина, мов до ріки, лісовий молодняк розбігся від просіки. Спочатку були купи й ватаги, і це було так зване передлісся, а далі пішли купки її кущі, і, нареш­ті, окремі дерева розбрелися по рівнині, в’ялою соломою й вогкою землею пахло з полів.

Чубенків кінь раптом зупинився. Чубенко машинально притис його шпорами. Тривожність передалася йому від коня, за просікою дорога знову йшла лісом, і кінь нізащо не хотів туди йти, та хазяїн підігнав, і ось заїхали під де­рева.

Чубенко тримав у руці наган, пахло лісом і чимось люд­ським. Чубенко хотів повернути назад, і в цей час щось волохате впало на нього згори, мов кошмар. Втрачаючи свідомість, Чубенко проклинав усі тифи на світі і схопився руками за гриву, сподіваючись, що кінь довезе до загону.

«Дорогий товаришу Чубенко». На столі стояла гасова лампа, коло неї лежала купа документів і Чубенкова план­шетка з картою, товстий дубовий сволок перерізав стелю, на сволоку сажею із свічки зроблений хрест, чисточетвер- говий чи з водохреща,46 і на печі щось важко й довго бу­хикало всіма легенями. Чубенко підвівся з лави й сів, у го­лові все пливло обертом, голова розривалася від болю, та Чубенко вже опанував себе. Він мовчки оглянув присутніх, сперся руками на коліна й стиснув їх щосили, заспокоюючи себе, остуджуючи кров і готуючись до смерті у ворожих руках. Наган його лежав на столі, людей було троє, і коло печі поралася жінка.

Хата була стародавньої краси, уставлена лавами й скри­нею, на полицях повно цяцькованих тарілок, і знову з печі прикро хтось кашляв, ніби конаючи, великі й спустошені видко було в сутінку очі.

«Дорогий товаришу Чубенко,— знову сказав дебелий, широкоплечий крем’язень і осміхнувся сліпучо-білими зу­бами,— від імені червоного партизанства вітаю тебе в на­ших краях. Ми собі думали, що то за риба потрапила нам до сітки, аж це командир Донбасівського полку, та ще й сам, і інтересуємось знати, де ж цілий твій полк донбасів­ських партизанів?»

Чубенко мовчав, сидячи на лаві, хворе тіло його здри­галося від холоду й від жару, а треба було напружити всю увагу, скупчити всі сили, слухати, прислухатися й ви­рішувати. Тоді заговорив другий — з дитячим обличчям, учитель чи семінарист,— «ти нам повір, товаришу Чубенко, шо ми б тебе так не налякали, коли б знали, що це їде наш чоловік, а не проклятий поляк чи петлюрівська розвідка. Ми з ними б’ємося не на життя, а на смерть, товаришу Чу­бенко». Третій, мовчазний, раптом осміхнувся лагідно й доброзичливо, і усмішка, мов нежива, повисла на його устах.

«Скажи нам, чого тобі бракує і яка нестача в твоєму полку, а ми тобі допоможемо, чи хворих твоїх переховає­мо, чи одежею, чи худобою і найперше їжею вас підтри­маємо. А потім підете на свій далекий Донбас, і може, й наші партизани з вами підуть, щоб гуртом битися за рево­люцію».

Чубенко помалу взяв із стола свої папери й планшетку, засунув до кобури револьвер і немовби не помітив, що його наган без патронів.

«От ти й при формі, Чубенко,— білозубий дістав з-під стола пляшку,— може, чарчину вип’єш на дорогу чи так поїдеш, як хочеш — так і зроби. Наш загін на хатньому становищі, ми вчора повернулися з походу й робимо пере­починок, а поляків порубали чимало. На ранок ми тебе запрошуємо в гості до нашого села, ми зустрінемо вас на вигоні й привітаємо, а далі там видко буде, з чого почати — з їжі і підвід чи там ще з чогось потрібного».

На печі так хтось закашлявся, що здалося, ніби він по- одриває легені.

Чубенко глянув через голови розмовників, «це наш ка­ліка, був у солдатах і на війні, а прийшов оце недавно хто знає й звідки — чи з Кавказу, чи з Сибіру, хоч умре собі вдома, і вже йому життя один сміх».

Колишній солдат зліз з печі й почовгав до дверей, три­маючись за груди. Це був кволий недобиток імперіалістич­ної війни, живий докір і жертва минулого, і в Чубенка за­щеміло чомусь серце, він згадав мільйони таких калік і ти­сячі таких сіл, ще довго треба боротися, трудно йти, бага­то треба зусиль.

А колишній солдат, виплюнувши за двері кров, просту­вав назад до печі, і він подивився на Чубенка, глянув про­сто в вічі, ніби з далечі літ залунав цей погляд, глибокий і сумний, у Чубенка зосталось враження, що це був погляд з-за грат.

Солдат виліз на піч і затнх, припавши грудьми до цегли.

«Так як ти скажеш, товаришу Чубенко, на нашу мову, чи у вас на Донбасі мови нашої не розуміють? От ми до тебе з відкритим серцем і партизанською червоною допо­могою, і скажи хоч слово нам на відповідь».

Чубенко встав і пройшовся по хаті, з радістю впевнивши­ся, що може ходити, за вікном помітив гурт людей і коней, у двері влетів партизан з обмотаною головою, «підмогу да­вайте, невидержка!» До нього підскочив білозубий, схопив і кинувся з ним надвір, «голову поляк пошкодив,— сказав той, що з дитячим обличчям,— кидається й марить, сердеш­ний».

Білозубий повернувся до хати, «голову поляк пошко­див»,— повторило дитяче обличчя, і Чубенко не запитав, чому хворий скидається на посланця. «Яке це село?» — на­решті заговорив Чубенко.— «Кам’яний Брід, товаришу Чу­бенко, а ми — кам’янобрідські партизани».

Чубенко знову заглибився в мовчанку, у хаті спокійно й заколисливо тюрлюкав цвіркунець, третій, мовчазний партизан осміхався, і усмішка, мов нежива, висіла на його устах. «Добре, земляки, — сказав далі Чубенко,— завтра ми зайдемо до вас у гості і завтра по дню поговоримо й порадимось, а сили в мене хватить, і роблю я обхідний марш на ворога, люди — в бойовій напрузі, і патронів у нас багато. Донбасівський полк знає, за що б’ється, це — на­дія революції, опора пролетарів. Чудна ваша природа, зем­ляки, лісу без міри, народ простий та довірливий, і чекай­те нас завтра коло села — шахтарів і металістів, красу донбасівського краю».

На печі колишній солдат не міг спинити кашлю, і Чубен­ко ще раз побачив його без міри схвильовані очі. На цьому Чубенко рушив з хати, і за ним партизани, у дворі стояв Чубенків кінь і ще один. Було зовсім порожньо. Чубенко сів на коня, мовчазний партизан — на другого, вони поїха­ли з села і мовчки доїхали до просіки. «Отой солдат иа печі скоро помре»,— сказав Чубенко. «Щасливо»,— відповів партизан і одразу пустив коня в галоп.

Лісова тиша розступилася перед Чубенком, і він в’їхав у тишу. Округ нього ліс порипував, як снасть, місяць уже зайшов, була передранкова пора, і раптом морений Чубен­ків кінь заіржав щосили, мов у темній печері пішло блука­ти його іржання, ледве чутною луною стало повертатися назад. Чубенко їхав тишею, як містом, будинки тиші стри­міли у високу неозорість, Чубенко їхав рік і десять років, а то були хвилини, і знову заіржав його кінь. «Стій!»— одразу ж гукнули грубі голоси донбасівців. Чубенко прока­зав пароль і поїхав далі.

«Чубенко, Чубенко!»— лунало його полком, з’явилися ад’ютант і заступник комісара, в обох револьвери, застром­лені просто за пояси, підійшов Чубенків помічник. «Ну, не думали вже бачити тебе живого, он він їхав за тобою та бачив, як тебе схопили, і не міг дати поміч, а прибіг назад, і ми зразу ж організували ударну сотню і послали твоїм слідом, і тут на нас напали з усіх боків, є забиті, є й пора­нені, та не так легко було нас узяти. Ми їх приймали на багнети, бо патронів обмаль, а до того ліс і ніч, при міся­ці багато не вцілиш, і не знаємо, хто вони, бо одежа сол­датська, а більше ознак ніяких».

Чубенка оточили бійці з гвинтівками в руках, і тут лед­ве помітний світанок став ширяти над лісом. Це був час страшної безбарвності, час моторошної сірості, коли зако- ниться день після нічної тиші. Сірі тіні набрали блакитних та рожевих відтінків, лісом заходилися цвірінчати, джер­готіти, путькати різні птахи, і весыцей таємничий час на­родження світла Чубенко розмовляв із бійцями, і над лі­сом здіймався потроху вітер.

Чубенко розповів зміст наступної операції, щоб кожний боєць знав своє місце в ділі, щоб свідомо й віддано бився. Один шлях у Донбасівського полку — через Кам’яний Брід і далі на схід. Обминути село не було змоги, на карті текла ріка, оточували болота, непрохідні ліси. Треба йти на Кам’яний Брід і зустрітися з партизанами, а зустріч буде така як годиться.

До сходу сонця полк готувався до зустрічі з кам’яно- брідськими партизанами. Нарешті рушив лісом, ішли всі мовчазні і зосереджені, проходили під дубами й топтали дубовий лист, проходили під кленом і топтали кленовий, сосни заливав чорноліс, Чубенко їхав попереду, почував млость і слабість, він куняв, і це було показником його не- пошкоджених нервів.

Нарешті знайома просіка, полк розгорнувся в наступ і так дійшов до потрібного місця, не зустрівши нікого, і зу­пинився в густих кущах переліска, за яким було рівне поле та перші хати села.

І Чубенко вийшов з красою полку — його першою аван­гардною сотнею — наперед, вийшов піший з гвинтівкою в руці, вітер розвівав червоний прапор, деякі бійці пороз­стібали сорочки, і на грудях видко татуйовані п’ятикутні зорі.

Це вийшла сотня смертників, які в полон не здавалися, тиша була в селі, ні душі на вулиці, сотня стояла струнко, як і належить регулярній частині.

Так минуло півгодини, і ніхто не з’являвся, з переліска під’їхав верхи Чубенків помічник — «все зроблено, команда пішла до ріки, зв’язок встановлюємо», і помічник поїхав назад до переліска.

Чубенко стояв із сотнею, ро.зставивши бійців фронтом до села. Здалеку їх здавалося більше сотні, ранок був без­звучний, сільська вулиця порожня, і нарешті вона ожила й виповнилася масою народу, мов вода, ринув він з усіх дворів.

Червоні прапори колихалися, наче хоругви, ішли самі жінки й дівчата, чоловіків було обмаль, попереду несли на двох щоголках величезний червоний прапор. Похід ви­йшов з села іі розтікся на боки, став іти широкою, густою смугою жіноцтва. Чубенко подивився в бінокль і перейшов на фланг. За походом з села вийшла група партизанів—• чоловіка з півсотні, партизани намагалися йти в ногу і по­хизуватися перед регулярним військом.

 

Чубенко ше раз уважно подивився в бінокль, похід на­ближався, сяючи червоними стягами, обличчя в Чубенко- вих бійців були зосереджені й уважні, їм наче не до серця ота врочистість зустрічі, вони діловито мацали й розстібали ладівниці.

Похід підійшов ближче, Чубенко проказав команду, донбасівці розступилися й лягли, «вогонь!»— гукнув зви­чайним голосом Чубенко. Кулемети стали методично стро­чити, розбиваючи похід кулями, стрільці безперестанку клацали затворами, викидали порожні гільзи, прапори по­падали на землю, жіноцтво вихопило шаблі й пішло по­одинці в лобову атаку, переступаючи через трупи й пора­нених.

«На цей фокус самі брали»,— сказав собі Чубенко, стріляючи з гвинтівки, як рядовий боєць. «Слава! слава! Здавайсь, комуністи!» — похід раптом став військовою оди­ницею й ринувся в атаку так люто й завзято, що міг би деморалізувати кого завгодно, та донбасівці не рухнулися й па крок, а кулемети не зупинилися й на секунду.

Замаскований ворог став втрачати єдність, даремно ви­махувала попереду шаблею жінка, в ній Чубенко пізнав учо­рашнього мовчазного, «бий комуну! бий комуну!» Донбасів- цям була це не первина, вони витримали той психологічний момент, коли звичаєм оборонці губляться перед невідступ­ною навалою, і вони розстрілювали маскарад так спокійно, мов сиділи за стальною заслоною. Хвиля зупинилася, вкри­ваючи землю трупами, і стала панічно розбігатися.

Чубенко зупинив стрілянину, заощаджуючи патрони, даючи кулеметам охолонути, бо в цей час з’явилася нова не­безпека, із-за крайніх хат вискочив загін кінноти й розгор­нувся для атаки. Він стояв там на той випадок, щоб до ноги вирубати чубенківців, коли ті побіжать під натиском замаскованої піхоти, і кіннота вилетіла здуру, щоб зірва­ти на донбасівцях свою лють. Сотня лежала рідкою лавою, виставивши багнети, не злякалася кінського галопу й сви­сту шабель. Під жовто-блакитним петлюрівським прапо­ром Чубенко впізнав свого співрозмовника з дитячим об­личчям.

Кіннота промчала просто через донбасівців і не могла їх зігнати з землі під шабельний вимах, донбасівці стали навздогін стріляти, зсаджуючи з коней вершників. В цей час піхота петлюрівська лаштувалася до нападу й гурту­валася біля командирів. Чубенкові піднесли з переліска патронів.

З-за сільських тинів посипалися на петлюрівців рапто­ві постріли — рідкі, але дошкульні, за кожним пострілом хтось падав, петлюрівці метнулися назад, стали вибивати стрільців із засідки. Постріли все рідшали, з-за тинів ви­бігло тринадцятеро і рідким цепом рушили до чубенківців. Вони бігли, як старі фронтовики, пригнувшись, петляючи, відстрілюючись, повзучи, це були професіонали військової справи, і вони не втратили жодного чоловіка за час свого відступу. Чубенко, подивившись у бінокль, наказав під­тримати втікачів стріляниною.

Нарешті вони добігли до донбасівців. Чубенко пізнав серед них сухотного солдата, очі його горіли фанатичним вогнем, він біг до Чубенка, затуляючи рота, і впав на зем­лю. З рота йому ринула ціла злива крові, він став жовтий, як віск, і прозорий, він важко дихав, дихання клекотіло в його горлянці.

«Треба триматися,— через силу заговорив він,— я по­слав ще вночі по підмогу, та до неї верст із двадцять, і, крім наших партизанів, може бути регулярна червона ча­стина, там головний шлях. Треба триматися, товаришу Чу­бенко»,— а Чубенка душила жалість і злість,— «по смерть ти сюди прийшов, чи що, без тебе тут посвятимось, ти своє одвоював, чоловіче».

Солдат повернув смертельно біле обличчя до Чубен­ка,— «не смій, Чубенко, ганьбити, я тут працюю в підпіллі, така смерть мені щоночі снилася».— «Мовчи й ковтай по­вітря,— сказав йому Чубенко,—я саме переправляю через ріку поранених і полкове майно, а ввечері і я рушатиму слідом, і підмога мені без діла».

Та солдат його не чув. В агонії звівся він на ноги, ви­простався в цю останню хвилину свого життя, мов при­ймаючи парад нащадків, «така смерть мені щоночі снила­ся»,— сказав беззвучно і впав, скошений кулею. Чубенко наказав ‘його накрити прапором і сам відчув непереможну втому. Над ним знову загув мартенівський цех, і сонце ста­ло кількома сліпучими засипними вікнами мартена, і зем­ля почала розгойдуватись, як гойдалка, почеплена до неба.

«Вогонь! — скомандував Чубенко, перекочуючись по землі.— В атаку, донбасівська республіко!» Вулицями села мчала підмога, сіючи паніку в ворожих лавах. Чубенківці пішли в атаку і з’єдналися з підмогою. Чубенко робив марні спроби підвестися на ноги і щоразу падав, через кілька хвилин до нього під’їхав Іван Половець.

Чубенко стояв на ногах, хитаючись, як стебло на вітрі, «спасибі, брате, і клади мене, куди хоч», і це був кінець героїчного змагання Чубенка, командира полку.

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.