Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ВЕРШНИКИ. Шлях АРМІЙ

«Щойно провели в Політбюро поділ фронтів, щоб Ви виключно зайнялися Врангелем» 47.

(Ленін — Сталіну)

Десь біля Апостолова, після знаменитого бою48 з кін­нотою генерала Бабієва49, Чубенко їхав на червоній, як захід сонця, тачанці нового свого й найкращого кулемет­ника, коваля Максима. Донбасівський полк, витримавши в складі цілої армії кількагодинний переможний бій з білою гвардією, переслідував рухливого ворога, що ринувся до Дніпра. Чубенко, схудлий і тендітний після тифу, і вусатий Максим сиділи на тачанці в позах гордовитих і незалежних, позад їх заходило сонце, Чубенко тримав у руці ковану з заліза троянду, оцінював її оком середньовічного цехового майстра.

Це було чудо досконалості, натхнення і терпіння, ніжний витвір надзвичайного молотка, радість металу, що процвів, і вицвів, і збагнув крихке проростання живих клітин.

«І тобі скажу, командире, кожну пелюстку молотком кував, а вся троянда з одного шматка, і нічого тут не при­варено чи злютовано, мов росла вона в мене з залізного зерна, з металевої прищепи. А родом я коваль і зброяр, на всю армію кулемети справляв, і світ пройшов наскрізь, як журавель».

Чубенко оглянувся на полк, що гримів одною валкою, бій був під Шолоховим, полк, поповнений після польського походу, знову розквітнув донбасівською славою, на тачан­ці стояв кулемет, удосконалений і пристріляний, слухняний і повороткий, вивірений, надійний «максим».

«Ти не повіриш, командире, яка це тонка штука — кува­ти троянду, щоб була вона ніжна й шершава, щоб на неї роса вночі падала — на чорну мою й вічну троянду. Люблю я красиву й ажурну роботу, мені хочеться бути майстром на весь світ і щоб життя навкруги було красиве та сонячне. І от на червоній тачанці їздимо, а раніше тачанка в мене була друга, по ній — червоні яблука, зелені квіти, соняш­ники — де прийдеться.

Ковалеві весь світ відкрито, а як він до того ще бив урядника у п’ятому році та підранив жандарма, як він спі­вав: «Марш, марш вперёд, рабочий народ!» і носив черво­ного прапора, то його мандрівну судьбу можна знати напе­ред. І я рушив у широкий світ.

Викувати троянду не кожний зуміє, і я щоразу повер­тався до цієї справи, як тільки траплялась хвилина. Коли

 

я сидів у в’язниці перед довічним засланням, я все допиту­вався, чи хватить віку на моє заслання. І день ішов, і ніч ішла, і днів було без ліку, я збагнув, що вік мій не довший за день, усе життя своє я передумав за день, і ще багато залишалося дня на тюремну нудьгу.

Та от трапився мені молодий смертник, убив він пристава, його мали повісити,— «ковалю, ковалю,— каже він, здри­гаючись усім своїм життям під навалою останніх мислей,— не скувати нам, ковалю, троянди. Вона росте ніжними ран­ками, п’ючи росу, а ми лягаємо скривавлені їй під ноги, ковалю, ковалю, якби ти вмів кувати троянду, бо вона по­малу росте, наша троянда революції».

І його повісили сірим світанком під жахливі крики цілої тюрми, ми кричали, ми били стільцем двері, ми рвали одежу й розбивали вікна. Молодий мрійник розлучився з життям під гуркіт і шал нашого протесту, хотів би я зна­ти — яку музику сприйму я на тій останній межі?

І от запам’ятав я ту троянду й став кувати. Коли брав молотка, мені здавалося, що всі ковалі світу беруть моло­тки, б’ють молотками, б’ють молотками, допомагаючи мені. Це була якась голка, що проткнула мій мозок, я вдень і вночі почував її — оцю мою троянду. Коли людиною керує одна лише думка — ніщо ту людину не візьме — ні голод, ні холод, ні смерть, ні спека. І, мабуть, тільки через це я лишив­ся живий, пройшовши стільки світів, куючи залізну троянду.

Кінчив її кувати в пустелі. Прокинувся серед ночі на холодному піску, прокинувся в захваті й нетерплячці, кін­чивши у сні кувати троянду. Ще бачив я її густу рожевість, ще відчував у руці її вагу, і на обличчі — її тепло. Ще тремтів я, і реальність заполоняла мій мозок, а вже все пішло геть, і тільки зоряне небо миготіло наді мною, чуже південне небо. От перед нами, командире, ледве проступає на тьмяно-блакитній високості червона зоря Альдебаран 50 на сході, вона підноситиметься вище й вище, скоро все су­зір’я, вісім видимих зір, проступить на потемнілому небі — гострим кутом, журавлиним ключем вічності.

А тоді надо мною горів Південний Хрест, я лежав у пустелі Атакама 52, на шляху до кордону республіки Пе­ру. І в місті Аріка53 на березі океану я закінчив мою тро­янду. Це трапилось у кузні місцевого коваля, під плюскіт океанських хвиль, цвів чагарник якимись дивно пахучими рожевими квітами. Був 1917 рік.

І тоді з трояндою я пройшов ще чималий шлях, доки опинився отам, під Шолоховим, на ділянці твого Донба­сівського полку. Я пройшов республіку Перу, Еквадор, Ко­лумбію, потрапив до Європи, скуштував французького кон­центраційного табору, італійської тюрми, грецької й туре­цької гостинності, що не була приємнішою за табір та тюрму, і потрапив нарешті до Севастополя, а звідти й до себе в Гуляйполе54. І я прийшов вчасно і ще допоміг вига­няти генерала Денікіна».

Обабіч шляху вставали височезні пожежі, на сході за Дніпром чути було далеку канонаду, Донбасівський полк рухався безупинно на схід до Каховки. На троянду, що її Чубенко тримав у руці, падали виблиски заграви. Рожевий туман оповивав осінній степ. Ніч була холодна.

«Тоді, командире, я зустрівся з моїм другом Артемом 65. Позаторік він був головою Криворізько-Донецької респуб­ліки, шахтарської держави робочого класу. Знаю я його ще з Брісбена в Австралії, куди він майже одночасно зо мною приїхав із Шанхая. Ми з ним працювали на проклад­ці залізниці коло Брісбена. У суботу праця була лише до першої години, а після ми прали білизну, і Артем наспіву­вав його улюбленої: «На высоких отрогах Алтая стоит холм и на нем — есть могила совсем забытая». Потім ми сиділи перед наметами коло вогнищ, їжа лежала па ящику з прибитими до нього ніжками, а ніжки стояли в банках з-під консервів, повних води: комашні в Австралії безліч.

І скільки переговорено тоді біля вогню! Часом після ці­лотижневої роботи ми ходили купатися й ловити рибу, річка була невеличка, на гачок чіплялися черепахи й зрідка в’ю­ни, вода чомусь світилася вночі, Південний Хрест сяяв над нами, Артем розповідав, я — слухав.

Я полюбив Артема — мого вчителя. І як соняшник зав­жди повертається до сонця, так я повертався до нього. Ми зустрілися в Донбасі торік, один одного впізнали, «пам’ята­єш, як ірландців перемогли на канаті?» — а перед нами —- свіже поле бою, діло було на снігу, ще трупи сходили па­рою на морозі, «прийшов час,— сказав мені Артем,— до останнього подиху будемо битися за нашу революцію».

Чубенко подивився на годинника і дав наказ зупиня­тись. Промчала дорогою якась кінна частина. Донбасівці стали годувати коней. Вогню не розпалювали. Холод про­ймав до кісток, земля — замерзла, без снігу. Бійці танцю­вали коло підвід, грілися. Пожежі навколо беззвучно за­ймались одна по одній. В їхньому світлі — живому й мінли­вому — то виринала валка підвід Донбасівського полку, то зникала в морозній темряві.

Чубенко взявся обходити полк, минали години глупої ночі, далеко праворуч щось дуже горіло, освітлюючи рівну безконечну просторінь голого степу. Коваль з своїми двома помічниками напоїли коней із степової криниці, дали вівса, чорнобородий Сербії! та другий ковалів помічник — веснян­куватий безвусий Ляшок — спорили. «Рушай,— гукнув не­вгамовний Чубенко,— рушай, донбасівська республіко!»

«І от я,— почав далі оповідати коваль, коли тачанка ру­шила,— з наказу Артема я повернувся до Гуляйполя. Я мав попрацювати біля Махна й зібрати людей. Махно приві­тався до мене, коли я сидів на ганку. «Дивись, Максиме, я знаю, чим ти дихаєш»,— сказав він мені, проходячи й по­махуючи нагайкою. У Гуляйполі з ним була його «батько­ва чорна сотня» 56 з Кирюшею.

Махно зібрав на майдані великий сход, казав промову, І несподівано ми встряли з ним у дискусію, відчувши, що натовп нас підтримує. Це був прекрасний мітинговий дво­бій, і всі бачили, що «батько» програє. Тоді Махно став мовчки слухати про грабунки, контрибуції, бочонки золота, тортури, розстріли, вбивства.

Коли наш товариш закінчив обвинувальну промову, Махно осміхнувся якось лиховісно. Потім він зійшов з по­мосту, що його було спеціально вибудовано, пройшов крізь натовп, усі враз розступилися перед ним, він схопив мого товариша за руку і поволік за собою на трибуну. Малий на зріст, з баб’ячим обличчям, з довгим попівським волоссям, Махно виглядав смішно, ведучи дебелого хлопця, що з ним дискутував. Натовп принишк. Ми чекали — про що буде дискутувати Махно далі.

«Батько» виліз на трибуну, тягнучи свого опонента. Вони стояли перед натовпом. Тоді Махно мовчки вихопив револьвер і вистрілив у нашого товариша. Натовп одхит- нувся од трибуни. Ми почали стріляти, але Махна на три­буні вже не було. І ми поспішили вискочити з натовпу, що раптом став до нас ворожий.

Ми бігли Гуляйполем, відстрілюючись. І, гнані звіду­сіль, засіли в хатині у товариша Ляшка, хутко позакладали вікна, спровадили стару матір Ляшкову до сусідів, замкну­ли двері, підперли їх, чим могли, розіклали під руками зброю й патрони, «підходь,— крикнув хтось із наших,— контора пише!»,— і нас було одинадцятеро.

Я не охочий вихвалятись, але наша контора писала справно. Бій тривав до ночі, стріляти ми вміли, а відступати не було куди. Ми кидали гранати, і на нас кидали гранати, ми стріляли з кулемета, який у нас був, і на нас стріляли з кулеметів, робили все, щоб запалити нашу хату, а запа­лили хату сусіда, був вітер весняний, рвучкий, він доносив часом запахи озимини, іржання коней, кування зозулі.

Сусідова хата горіла, високе полум’я зносилося під не­бо, хату гасили, іскри полетіли на повітку ц на клуню, за-

 

йнялося ще одне подвір’я, нам не давали спочити й на хви­лину, все боялися, що ми скористаємося з метушні і вте­чемо. Нас уже мало було живих. З одинадцяти стріляло п’ятеро, та й ті закривавлені від ран своїх і чужих, висна­жені й посліплі, глухі від вибухів.

Ми знали, що життя наше от-от скінчиться, та ми ба­чили ті тисячі, які прийдуть нам на зміну і докінчать наше діло, завершать нашу боротьбу, вшанують нашу пам’ять. 1 нам було легко вмирати, смертельний страх не рвав нам серця, мозок не гнітило порожньо прожите життя, ми жили гідно і вмирали мужньо — нам увижалися всі, хто загинув за нашу революцію, ми не знали, чи достойні ми стати хоч близько до тих славних імен.

Вітер повернув на нашу хату, і вона зайнялася. Махнов­ці припинили стрілянину й чекали, що ми будемо вибігати на подвір’я, ми — теж не стріляли, диму була повна хата, допікав вогонь, упав сволок. І тоді ми заспівали, стоячи в хаті, і співали, доки не повтрачали свідомості. Ми не змов­лялися співати, хтось один почав, і ми зрозуміли, що піс­ня — то останній подарунок, який дає нам життя».

Ляшок і Сербін, які вислухали все оповідання, огляну­лися на коваля.

«Ми співали «Вставай, проклятьем заклеймённый»,— сказав Сербін.

Чубенко сидів, тримаючи в руці залізну троянду, високо над ним миготів Альдебаран і все сузір’я — журавлиний ключ вічності. Потім дістав з кишені маленьку книжечку, розгорнув її під світлом навколишніх пожеж, трохи погор­тав і, складаючи слово до слова, прочитав записане його рукою: «Революция есть война. Это единственная законная, правомерная, справедливая, действительно великая война из всех войн, какие знает история» 57.

«Ось великі слова,— сказав Чубенко,— слова товариша Леніна».

«Старі металурги кал<уть,— продовжував Чубенко,— що сталь зварити, як життя прожити — і важко, і страшно, і кінець трудний. Ми ж варимо не сталь, а революцію, і як безкрайньо треба нагріти піч та якими треба бути майстра­ми, щоб мати топлення і вилити його в прекрасну форму, і стане тоді стальна держава, пролетарська фортеця. А нам, рядовим бійцям, треба любити майбутнє й віддавати йому життя».

«Нас трьох урятували з полум’я,— сказав коваль,— мене, Ляшка і Сербіна. Ми тоді пофарбували тачанку на червоний колір. Щоб пізнавали махновці».

«Вони нас упізнають і на тім світі,— похмуро сказав Сербін,— так ми їм, собакам, уїлися».

Червона тачанка просувалася в складі Донбасівського полку до Дніпра. Полк виконував наказ армії. Здалеку повіяло вогкістю, недалеко була мета. На четверту годину ранку зупинилися на високому березі. Дмухав холодний вітер. На задніпровській рівнині лежала Каховка. Внизу коло води рухались частини Шостої армії, сапери лагодили міст.

«Спасибі за компанію, та бувайте здорові». Чубенко сів на коня, передав наказ — усім зупинитися, від’їхав геть і став дивитися в бінокль. Перед ним за Дніпром була Ка­ховка. Досвіток жовтневого дня розпочинався похмурий, в тумані. Безконечна молочна рівнина простягалася до обрію, іцо ледве яснів на сході.

Це був славетний Каховський плацдарм 58 Червоної Ар­мії, місце завзятих серпневих боїв з корпусом генерала Слащова 59 та кіннотою генерала Барабовича 60. Це був не- здвигненний острівець в таврійському степу, опертий на широкі води Дніпра, кілька ліній дротяних загороджень, окопи, опорні пункти, легендарна сибірська дивізія займала плацдарм. Кінні атаки генерала Барабовича розбилися об дроти та мужність захисників плацдарму, атаки корпусів генералів Слащова та Вітковського 61 не могли роздушити цей каховський горішок.

На очах у Чубенка плацдарм ожив. У сірому туманному світанку загорівся бій. У сірому світанку по далекій рівни­ні зарухалося кілька черепах, і кожна стріляла з гармат та кулеметів, «танки»,— подумав Чубенко. За черепахами су­нули хвилі піхоти, панцирники, земля відгукувалася на вибух важких гармат, тисячі кулеметів наче шили кулями велетенські сталеві аркуші.

Поодинокі постріли і навіть залпи бійців губилися в цьому землетрусі, Чубенко подумав про тих, що сиділи в окопах, під зливою смерті, перед лютістю білої гвардії, проти танків постачальника Врангеля 62—світового капіта­лізму.

В окопах сиділи кізелівські гірники 63, уральські робіт­ники, сибірські партизани — переможці Колчака 64.

«Вони ще не зустрічалися з танками, вони не витрима­ють такого штурму,— сказав уголос Чубенко,— хотів би я бути з ними, вмирати поруч».

Тим часом потроху світало, білі розпочали нову атаку на плацдарм, Чубенко бачив, як підтягалися резерви під захистом танків та панцирників, і маленькі чоловічки вибіг­ли їм назустріч з окопів, вопи бігли просто на танки, падали ! знову бігли, «таких не злякаєш»,— прошепотів Чубенко, і його серце сповнилося великою радістю та ніжністю до бійців.

Світало дужче й дужче, і тоді на небі з’явилися літаки. Чубенко нарахував їх сімнадцять. Вони летіли з півдня, розгорнулися для атаки і стали бомбити плацдарм. Було страшно дивитися, як уставали вгору вибухи їхніх бомб, злість затрусила всього Чубенка, було над його сили диви­тися, як загибають друзі, він висмикнув револьвера іі ви­стрелив, не розуміючи сам, що робить. «За мною! — крикнув він,— за мною!» — так, наче його загін одразу міг замаха­ти крилами й перелетіти відстань до ворога.

Донбасівський полк затримався коло переправи. Бійці принесли Чубенкові кожушка — «ти після тифу кволий». Дніпро котив важкі сірі хвилі, понтонний міст піднімався й опускався під ногами. Військові частини переправлялися на плацдарм, і нарешті дійшла черга й до Чубенка. Пізнім осіннім ранком, виконуючи наказ, зійшов він з полком па другий берег, бій на плацдармі то затухав, то спалахував з вулканічною пристрастю, але був десь далеко.

І взяти участь у битві Чубенкові не довелося: плацдарм відбив усі атаки, захопив дванадцять танків та панцирни­ків, розгромив ущент білий корпус. Це була блискуча пе­ремога. На полі бою залишились танки. Вони стояли мертві коло тіл своїх господарів. Офіцерські трупи — в чорних гім­настерках, на рукавах нашито білі черепи з білими кіст­ками, вишито літери: «не боюся никого, кроме бога одно­го»,— прочитав Чубенко.

Танки стояли один коло одного, і навкруги них лежало багато трупів червоних бійців, що мужньо йшли на нерів­ний бій і перемогли.

На свіжій озимині, далеко від окопів, сидів білий офіцер. У нього по коліна одірвано обидві ноги. Йому ще встиг­ли їх перев’язати, але в панічному відступі скинули з по­возки. Бинти на колінах набрякли кров’ю, офіцер сидів, заплющивши очі, похитуючись, він був без пам’яті чи п’яний. «Наш отец — широкий Дон, наша мать — Россия, всюду нам ведь путь волён, все места родные»,— було чути.

І ще Чубенко зустрів невеличкий кінний загін, який віз ховати свого командира.

Це зовсім інша смерть, коли отак умерти,— сувора уро­чистість і сум бійців загону розхвилювали Чубенка, що не раз бачив смерть у вічі. І він приєднався до загону, який з голими шаблями супроводив свого командира.

А командир лежав па тачанці й дивився в небо, його голова похитувалась в такт ресорам, він похитував голо­вою, наче одно повторював — «як же це я так дався смерті, товариші, як же це я так дався?» — і кучерявий чуб його колихав вітер.

Над перекопською рівниною летять гирилицями осінні хмари, журавлі — нескінченними ключами, холодна земля, степовий жовтень. Півсоттисячна біла армія барона Вран­геля кидає в бій офіцерські бригади дроздовців, корнілов- ців, марковців, підтягає резерви кубанців, донців, концен­трує танки й бомбовози, а на неї націлилося п’ять армій червоного Південного фронту. Осінь тисяча дев’ятсот два- дцятого року гримить по степах горлянками важких гармат, тупоче сотнями тисяч кінських копит, гуркотить моторами танків та штурмової авіації, рухається арміями двох істо­ричних епох.

«Коли говорити про Ватерлоо,— сказав молодий гене­рал,— я не бачу тут Наполеона Бонапарта»65. Він засміяв­ся, цей учорашній кубанський осавул, рудий і рябий, бру­тальний і дражливий. «От він, наш новий генералітет»,—• подумав його співрозмовник, сивий генерал з йоржиком на голові.

«Але діло йде до Ватерлоо,— продовжував молодий,— червоних буде розбито й знищено».

Розмовники сиділи в штабі,— молодий сьорбав конь­як, старий — молоко.

«До речі,— сказав старий, поставивши склянку,— під Ватерлоо ніякого бою й не було».

«Як не було? А історія?»

«Перший бі’й був під Ліньї, де Наполеон вщент розгро­мив прусське військо Блюхера66, а сам Блюхер — старий рубака, чесний і мужній, хоч без усякої освіти генерал — упав у реиваху з коня, і його довго не могли знайти. Та в нього був за начальника штабу Гнейзенау67, товариш Шарнгорста в8, коли вам щось говорять ці імена…»

Молодий промовчав, злісно сьорбнувши коньяку.

«І Гнейзенау, блискуча голова, подав правильний наказ про напрям відступу розбитого прусського війська. А Напо­леон тим часом ув’язався до битви з англійським військом Веллінгтона 69 коло гори святого Жана, переламав Веллінг­тона і готувався розметати як слід. Та тут наспіли Гнейзе­нау з Блюхером, вже раз биті, і допомогли богині Перемоги перейти від Наполеона на інший бік. А Ватерлоо — це на­зва села, де стояв штаб англійського Веллінгтонового вій­ська року 1815, червня 18».

В штабі запанувала пауза, в якій чути було далеку ка­нонаду, іржання коней, квиління вітру.

«Військова операція, в якій ворожу силу знищують,— це Канни,— сказав старий генерал,— вам не доводилось цього вчити, ваше превосходительство?»

Хвацький рябий осавул в генеральських погонах почер­вонів від злості. Він подивився на старого й подумав, що міг би перерубати його, як лозину, «ми говоримо про задні­провську операцію»,— пробурчав він.

«Отже, вам не пошкодить знати про Канни,— поволі про­довжував старий,— ті Канни, що про них писав і відомий граф Шліффен70. У двісті шістнадцятому році до нашої ери геніальний карфагенський полководець Ганнібал, маючи п’ятдесят тисяч війська, знищив під Каннами сімдесятити- сячну римську армію консула Теренція Варрона. Перемож­на карфагенська кіннота на чолі з Гасдрубалом перемогла кінноту на правому крилі римського війська, промчала по­зад усього римського війська і розбила кінноту па лівому крилі римлян. Тоді, завдяки блискучому маневру Ганніба- ла, римляни одразу змушені були відбиватися на чотири сторони, і карфагенське військо поклало на місці трупом майже всіх римлян. Такі Канни».

«Так буде з Каховкою,— сказав молодий,— у римлян — Канни, у червоних — Каховка».

Генерал з сивим йоржиком похитав головою; «це смі­лива операція за Дніпром, вона може мати успіх, але ге­нералові Бабієву треба добре стерегтися різних несподі­ванок»,— мовив він крізь зуби.

Рябий осавул знизав плечима, генеральські погони його настовбурчились, він знав, що на відстані голосу стоїть його бригада головорізів, яку він у рішучий момент пове­де з резерву переслідувати розбитих червоних. «Чи не ду­маєте ви, ваше превосходительство,— сказав він,— що наш третій корпус та кіннота генерала Бабієва пішли за Дніпро лише для того, щоб повернутися назад?»

Старий генерал допив молоко, пройшовся, шкутильга­ючи, до дверей, повернув назад, його дратувала задерику­ватість цього мужлана. «Добре, коли — повернутися»,— буркнув генерал.

«Командувати червоним фронтом призначено Фрун­зе71,— жорстко проказав далі старий,— і я б не хотів,—• зупинився він, дивлячись у вікно,— я б не хотів, щоб це були погані звістки…»

Але до кімнати вбіг офіцер, і в нього не був вигляд доб­рого вісника, «кінець! — крикнув він,— задніпровська опе­рація провалилась! під Каховкою пропали всі танки!

Сволочі!» Він упав просто на стіл, і на губах у нього показа­лись піна. Рябий осавул генеральського звання миттю ви­скочив надвір, і звідти чути було його страшну лайку та безладну команду бригаді.

Перекопська рівнина починається за Дніпром, голе, чор­не безмежжя — без ріки, без дерева, окремі села й хутори стоять рідко, неосяжні володіння Фальцфейна 72 оточують з усіх боків, мов море — утлі острови. Сонце осіннє недовго­вічне, рідко показується з хмар, розкиданих, як віниччя, по небу. Кінець жовтня морозний, хрустить суха й замерз­ла трава. Весни дитинства — далеко, в солоній млі, на ро­жевих берегах.

І чабанець Данило їде на коні землею свого дитинства. Він став уже чабаном, повним чабаном, правнуком Дани­ла, сином Ригора. Над ним — осінь і гіркувате осіннє повіт­ря степу. Ні жайворонка в небі, ні чорногуза в траві, ящірки поснули в землі, цвіркунці позамерзали на смерть, і трави всі сухі, сонце не гріє, тільки високо під хмарами летять останні птахи в ірій,— осінь.

Перед Данилом встає прадід, загублений на цій рів­нині, встають спогади дитинства, «топчу, топчу ряст»,—• шепотить він. Прадід згадувався лагідним і старий, древ­ній голос лунав Данилові в усі тяжкі хвилини його юнаць­кого життя. І тоді де знаходилась сила й відвага, де на­роджувалась пісня — відзвуки волі трудящого роду!

Данило оглядався навкруги — на бідний степ, наче вперше помітивши дитинство його. Він подумав, як він пи­сатиме про це. У нього безліч мислей, про які треба розпо­вісти людям. В його особі рід турбаїв дістане слово на землі!

Він напише історію свого роду, як він ішов довгим сто­літнім шляхом і прийшов у революцію. Вже хай прадід не рушиться в землі — правнук запам’ятав його слова та бать­кові злидні, запам’ятав і напише. Це буде довга книга, і ніхто в ній не плакатиме, як не плакав Данило, батько його, дід та прадід, ївши гіркий хліб, обробляючи землю на пана та на дуків, б’ючися голіруч і не знавши способу об’єдна­тися з іншими злидарями.

Книга буде про чотири життя, і його буде четверте, кожне життя починатиметься в книзі з однакового дитинст­ва. Однакові жайворонки співатимуть над чотирма, одна­кові трави шумітимуть під ногою.

Молодші комісар їхав степом свого дитинства, повертав­ся до полку товариша Шведа, що стояв десь серед голого степу, на самому крайньому фланзі армії.

Молодий комісар добився в штабі одежі й чобіт, і по

 

них треба було послати з загону, розповів, як мерзнуть бійці, день і ніч стоячи на замерзлому степу. Ні палива, ні захисту, ноги в ганчірках, холодний вітер. Швед обрав собі невеличкий, розвалений хуторець, куди посилав на спо­чинок резерви. Коней у Шведа було мало, але він вважав себе кінною частиною, полком кавалерії, він кричав — «пе­реведу в піхоту!», і це була найдужча погроза.

У штабі Данило не вперше пересвідчився, що полк вважають малорегулярним і не ставлять на відповідальні ділянки фронту, а Шведа преніжно люблять. В штабі чи­талися його рапорти, де він гордо сповіщав, що його полк в складі ста двадцяти двох щабель готовий піти куди зав­годно. Старий путіловець 73 — начштабу — лише усміхався, «партизанщина»,— казав він вибачливо й водночас ла­гідно.

Шведові посилались запити про те, куди він після бою подів полонених врангелівців, але він відповів, що «поло­нених у нього не було, немає й не буде— в битві за ідеал». Єдиного комісара він терпів біля себе — Данила. І цьому доводилось день по дню переламувати Шведів характер, щодня наражатися на опір командира.

Яких тільки фантастичних проектів не придумував Швед! Одного разу — це був ні більш ні менш, як морський десант. Він хотів, нікого, звичайно, не попереджаючи, по­садити свій полк на рибальські шхуни й трамбаки, пере­пливти море й висісти вночі біля Севастополя. Підійти не­помітно, заскочити й вирізати штаби, захопити самого Вран­геля, коли вдасться, і потім зникнути в кримських горах і там битися, доки підійдуть свої. «Сам Ленін про це зна­тиме»,— говорив Швед задумливо.

Другим разом його проект знищення Врангеля мало не закінчився трагічно для нього самого. Вибравши час від­сутності комісара («я тобі передав фальшивий виклик до штабу,— пояснював потім Швед,— мені тебе жалко було брати з собою»), Швед переодяг свій загін у форму вран- гелівського офіцерського полку й рушив на фронт. Він вда­ло вибрав місце. Він уже лагодився розпочати рейдову операцію, як на нього налетіла червона кінна група. Чер­воні кіннотники зіткнулися тут з таким фактом, коли вран- гелівські офіцери зовсім не прийняли бою, жахливо лая­лися і здалися всі до одного.

Данило їхав степом і не міг позбутися думки, почутої в штабі, про невідомий загін, який з’явився в цих місцях. Він пробував співати, пустивши коня кроком, але співав недовго й без почуття. Вітер котив курай та перекотиполе. Коло дороги лежала коняка, вона зрідка підводила голову й немічно оглядала степ. За півкілометра валялась патрон­на двоколка без коліс, Данило раптом побачив, що земля зовсім збита копитами.

Він поїхав по слідах, спостерігаючи ознаки швидкого й втомного маршу. Співати вже не починав. Сліди йшли в напрямку хутірця — бази Шведа. Та ось показався зда­леку й сам хуторець. Над ним кружляло гайвороння.

Перше, що побачив молодий комісар, наблизившись до хутірця, був сам Швед у червоному галіфе й босий. Він ви­сів на зламаному снарядом дереві. Жодної живої душі нав­круги. На подвір’ї розкидано папери. Трупи двох вартових лежали коло ганку з розрубаними головами. Вітерець кру­тив по подвір’ю сміття й папірці. Сонце прорвалося крізь хмару, щоб освітити невелику картину. І серед тнші й смер­ті раптом заспівав десь на горищі півень.

«Гей, хто є?» — крикнув Данило, не чуючи свого голосу. Він зліз з коня, кинув повід, кінь пішов за ним. «Хто є?»—* гукав Данило, обходячи подвір’я, заглядаючи у вікна. Ні­хто не озивався. Коло перекинутої кухні скоцюрбився за­рубаний куховар — він саме чистив картоплю, коли його застукала смерть, і чиститиме вічно. Коло повітки лежало на купі кілька червоноармійців.

Повернувши за повітку, Данило мало не збив з ніг живу людину. Це був хлопчик-червоноармієць. Він сидів, приту­лившись до стіни, побитої кулями, голова його трусилася, губи щось говорили й говорили, беззвучно й безупинно. Угорі кружляло гайвороння.

Молодий комісар перев’язав хлопчика, напоїв. Дізнався, що білі їхали з червоним прапором. Швед повірив, що вони переодягнені свої, ніякого бою не було.

Так загинув Швед і партизани.

Данило обняв якусь порубану шаблями вишню й від­чув неймовірну гіркість, що не давала йому дихати. У голо­ві промайнули всі болі дитинства, образи сирітського прию­ту й штовхани в наймах. З очей полилися сльози. Вперше в житті Данило заплакав. На цій землі свого дитинства.

Перекопська рівнина, таврійський степ були полем ве­ликого бою перед Кримом. Дві епохи, зітнувшися на рів­ному безмежжі, зводили рахунки. Революційне військо, ке­роване великим полководцем, взяло до своїх рук ініціати­ву. Добірна гвардія білих, одягнена й озброєна, з панцир­никами, танками, авіацією мусила вишукувати всіх засо­бів, щоб витримати концентрований удар.

План передбачав оточення й знищення армії Врангеля в Таврії, не допускаючи її відходу в Крим. Шоста армія, відкинувши ворога, підійшла до Перекопу, закрила шлях

 

підступу врангелівцям. Легендарна Перша кінна армія вийшла всією масою в глибокий тил основних сил Вранге­ля і закрила й другий шлях до Криму — Чонгар. Друга кінна армія, Четверта й Тринадцята продовжували вико­нувати деталі залізного удару. Врангель ринувся до Кри­му, рятуючись від Канн.

«Перший етап ліквідації Врангеля закінчено. Комбіно­ваними діями всіх армій фронту завдання оточити й зни­щити головні сили ворога на північ і на північний схід від кримських горловин виконано блискуче. Ворог зазнав ве­личезних утрат, нами захоплено до двадцяти тисяч ноло- иених, понад сто гармат, безліч кулеметів, близько ста па­ровозів і дві тисячі вагонів та майже всі обози й величез­ні запаси постачання з десятками тисяч снарядів і мільйо­нами патронів».

Командувач переглядав свій наказ військові фронту. Командувач був у шкіряній куртці й білих валянках. Він сидів у штабі Четвертої армії. В нього — довгі вуса, вели­ке чоло, ясні, спокійні очі.

Це був справжній маршал революції. Керуючи п’ятьма арміями, він за місяць удалими маневрами й сміливими операціями розбив Врангеля й тепер сам примчав на пере­дові позиції для останнього штурму.

Це був командувач, створений революцією, і він стояв на височині вимог військового мистецтва. Він ходив, ледве помітно шкутильгаючи, по невеличкій кімнаті штабу й слу­хав. Його приємне просте обличчя, обличчя робітника, було весь час спокійно задумливе. Він наче заглибився в свої думки, закований у панцир відповідальності. Відповідаль­ність за життя кожного червоноармійця, цілого фронту, відповідальність за фронт перед партією, відповідальність перед новим людством землі, про яке він мріяв і на каторзі.

І життя армії вставало перед ним в усіх дрібницях, які часто важливіші за недостачу патронів чи людей. Дуже мало фуражу, цілковита відсутність палива, звичайної води для ниття, морози десять градусів, брак теплої одежі і голе холодне небо замість покрівлі над головами.

Командувач оглянув, як зміцнювалися берегові батареї, як готувалися позиції, як все жило наступним штурмом. Ні­яких технічних засобів у війська не було, вони не встигли прибути за бойовими частинами в темпі навального наступу. Бойові частини самі провадили потрібні роботи— в умовах пронизливого холоду, напівроздягнені й босі, позбавлені можливості хоч де-небудь перегрітися, поїсти гарячого. І жодних скарг на неймовірні умови роботи. Командувач не дивувався: йому був зрозумілий героїзм і відданість його

бійців. Він вимагав від них неможливого, і вони виконували

неможливе.

Валянок намуляв йому ногу. Він перезувся, сівши на цинковий ящик з патронами. Холодний солоний вітер дму­хав із заходу.

Підступи до перекопських та чонгарських позицій лежа­ли на рівній місцевості, і самі позиції зміцнені всіма можли­вими способами. Врангелівські й французькі військові ін­женери накреслили й побудували цілу систему бетонних і земляних споруд. Позиції такі, що для успішної атаки від­критою силою, здавалося, не було ніяких шансів. На пере­копських позиціях височів ще Турецький вал старих часів і рів під ним, і коли скласти висоту валу та глибину рову, то виходила перепона на тридцять — сорок метрів, обплутана колючим дротом, захищена бетонними окопами, гарматами, бомбометами й кулеметами, підтримувана гарматним вог­нем ворожого флоту.

Із штадиву 74 51 .командувач рушив до Перекопу. Було вже надвечір’я. Сутінки й густий туман, за кілька кроків нічого не видно. Безперервний гуркіт гармат. Прожектори з ворожого боку невгавали й на хвилину. Блискав вогонь гарматних залпів. Резервні полки 51-ї дивізії готувалися до останнього штурму. Цілий день стояв густий туман, арти­лерія не могла стріляти, бійці штурмували позиції ворога майже без артилерійської підготовки.

Командувач їхав північним берегом Сиваша. У район дороги потрапляли ворожі снаряди. Загорілася коло дороги скирта соломи. Під гарматним обстрілом коман­дувач був цілком спокійний. Його командарми й комдиви знали випадки, коли він ходив в атаку разом із стрілецьки­ми лавами.

Начдива 52 в штабі не було. Він ще минулої ночі разом з полками переправився через Сиваш, і з минулої ночі на Литовському півострові безперервно точиться бій. За цей час бійці нічого не їли, не було води. З півострова — вихід у тил перекопськпм позиціям, що їх ніяк не могла взяти 51 дивізія. Треба триматися на півострові і треба за всяку ціну штурмувати перекопський вал.

В дорозі пили чай. Коло прожекторів ніч була особливо темна. Сміялися, жартували.

На дванадцяту годину ночі командувач прибув до шта­диву 51. Начдив із своїми полками—також на Литовсько­му півострові з минулої ночі. Неймовірної завзятості атака невгавала там. Білі посилювали натиск, кинувши в контр­атаку найкращу свою дроздовську дивізію з бронемашина­ми. За півгодини по прибутті командувача до штадиву стало

 

відомо з лінії зв’язку, яка проходила через Сиваш, про під­вищення рівня води, про затоплення бродів. Полки обох дивізій могли опинитися відрізані по той бік Сиваша.

Командувач виявив у даних обставинах всю силу харак­теру й рішучість полководця. Царська каторга й заслання підточили його здоров’я, але загартували волю до пере­моги. Військовий талант його дорівнювався більшовицькій наполегливості. Він пам’ятав розмову із Сталіним, органі­затором і натхненником Південного фронту. Перемога сама не прийде, її треба здобути.

І командувач видає наказ до негайного виконання: атакувати в лоб Турецький вал негайно й невідкладно, якою завгодно ціною. Мобілізувати мешканців ближчих сіл для запобіжних робіт на бродах, кавдивізії й повстанській гру­пі негайно сісти на коней і переходити Сиваш.

Близько третьої години ночі прибула кавдивізія. Коман­дувач оглянув її і зараз-такн вирядив до місця бою. Вода в Сиваші поступово прибувала, броди псувалися, але пере­права ще була можлива.

Ще за годину з’явилися й повстанці. їхній командир і начальник штабу прийшли до командувача. Вони зайшли обережно, мов чекаючи пастки.

Хто знає, які в них були думки, коли вони запропонували свої послуги на врангелівському фронті. Може, їм потріб­ні патрони або якась передишка? Може, чорні якісь плани спонукали Махпа віддати на допомогу Червоній Армії свої полки на чолі з Каретниковим 75? Командувач фронту ще з Харкова зважив на все.

Каретников вислухав терплячі пояснення командувача про причини негайної переправи через Сиваш. Він задумав­ся, поглядаючи на легендарного командувача фронту. Це була не та людина, яку він чекав побачити. Тут не приду­ришся й не візьмеш криком. Каретников мовчав, його нач­штабу роздивлявся карту, «кіннота не пройде»,— сказав він.

«Ми, революційні повстанці України,— заговорив Карет­ников,— разом з вами битимемо Врангеля. Але кіннота моря не перейде».

«Годину тому,— спокійно відповів командувач, —пере­йшла кавдивізія. Я чув, що революційні повстанці не захо­чуть відстати у виконанні свого обов’язку».

Командувач був зовні спокійний і неквапливий. Він не показував махновцям своєї нетерплячки. Він ставив питан­ня так, що тільки з свого доброго бажання може доручити їм честь перейти Сиваш і стати до бою. Він знав партизан­ські норови й не натискав, хоч і мусив зважати й врахову­вати кожну хвилину. Каретников відкозиряв і вийшов.

 

Командувачеві доповіли, що махновці мають міцно зв’язані снопи соломи й очерету, приторочені до сідел. Вони добре знали умови переходу через Сиваш і тільки відтягали час, боячись якоїсь пастки.

Карєтников і начштабу кілька разів то приходили до командувача, то ніби йшли виконувати наказ. Справа за­тягалася. Сиваш міг виповнитись водою, і потрібна підмога не дійшла б до Литовського півострова. «Я розцінюю вашу затримку,— сказав нарешті командувач,— як боягузтво. Може, вам краще було б розійтись по домівках?»

Такий прямий удар приголомшив Каретникова. Він кри­во посміхнувся й тихо вийшов. Сів на коня, оперезав його нагаєм. Загін помчав до Сиваша.

Тоді прийшло повідомлення із штадиву 51. Полки диві­зії, підтримані з Литовського півострова, вночі взяли штур­мом Турецький вал і переслідують ворога. Це не було за­кінчення завдання, бо попереду перетинали шлях до Криму міцні юшунські позиції, але падіння Перекопу дозволяло дивізіям на Литовському півострові прилучитися до загаль­ного наступу армії.

Командувач підписав наказ про дальший розвиток опе­рації й тоді лише дозволив собі відпочити. Стомлена вкрай людина лягла на лежанку й почала розтирати хво­ре коліно. Була шоста година ранку дев’ятого листопада.

Зв’язківці почали передавати наказ. Підпис стояв — «Фрунзе».

Дводенні бої під Юшунню — завзяті й криваві. Але Юшунь було взято, і одночасно геройським штурмом, баг­нетною атакою ЗО дивізія перемогла під Чонгаром. На­вально й нестримно армії вдерлися до Криму.

Івана Половця, командира інтернаціонального загону, наздогнав його комісар Герт. «Яка чудна тачанка, поди­вись,— сказав Герт,— мені нагадує того повітряного аса, що внфарбував свій літак на червоний колір. Коли він з’являвся на небі — це виглядало красиво, хоч і непрак­тично. Проте певний елемент психологічного впливу був».

«Щось на манер тієї психічної атаки, котру ми мали на Сиваші»,— зауважив Половець, розглядаючи червону тачанку, яка проїздила поблизу. «Тісно тут, як на ярмар­ку»,— сказав малий Сашко Половець, дивлячись право­руч і ліворуч.

На чудній тачанці сиділо четверо. Попереду — боро­дань та безвусий, біля кулемета — довговусий дядько й молодий тендітний червоноармієць. «Картина,— засміявся Герт,— в’їзд переможців до останньої твердині барона Врангеля».

г

Ззаду долинули якісь вигуки. Скаженим галопом мчали верхівці, торохтіли тачанки, маяли строкаті килими на них. Коні заквітчані стрічками, килими звисають аж на колеса, рух, пишнота, опера.

«Як поспішають махновці,— сказав Половець,— на Си­ваші вони смирні були».

«Поставити б кулемети,— відповів Герт,— поспішають на грабунок».

Махновці помітили червону тачанку, пізнали. Група верхівців відокремилася від загону і, не зменшуючи галопу, ринулась до тачанки. Блиснули в повітрі шаблі. На мить тачанка зникла в потоці верхівців. Потім вони розбіглися, як вовки, і помчали доганяти своїх.

Все трапилось так блискавично, що Половець з Гертом опам’яталися лише тоді, коли з тачанки випало двоє лю­дей, і коні в тачанці почали кружляти, ніким не керовані.

Пролунали безладні постріли, але махновці були вже далеко. Тачанку зупинили. Звідкілясь узявся Чубенко.

На тачанці поник розрубаною головою на кулемет ко­валь Максим. По другий бік сидів непошкоджений Да­нило, розгублено тримаючи в руці залізну троянду. Коваль ще тіпався, як конаючий птах. Наблизились Половець з Гертом. «Твій?» — запитав Половець, побачивши Чу.бенко- ві очі. Чубенко одвернувся. «Війна кінчається»,— сказав Гсрт. «Сталь варитимеш, Чубенко»,— осміхнувся Половець. «Зоря Альдебаран,—для чогось сказав Чубенко,— журав­линий ключ вічності».

І взяв у Данила троянду.

В мозку Данила відбивалась картина: сонце, осінь, за­пах смерті, кінський піт, безконечна даль, радість перемо­ги, сталевар Чубенко з трояндою в руці на воротях Криму.

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.