Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ВЕРШНИКИ. АДАМЕНКО

Та, по друге,— я не майстер мартена, а такий собі стале­вар, майстром у нас Федір Іванович 76 і, по-перше, це майстер на вагу золота, майстер-голова, такого майстра я рік шукав, такі майстри не часто родяться. Це майстер старої виучки, він, може, ще Сіменса77 до розуму брав, а за Сіменсовими кресленнями сам Мартен 78 першу піч робив.

Мій Федір Іванович майстер ніжний, і людина він така ж ніжна, ви бачите, як він коло печі ходить, збоку вам зда­ється, що він лікар собі, маленький біленький лікар в заліз­них окулярах, до печі йому й діла ніби нема, він іде з лі­карні до лікарні, з однієї делікатної операції на другу ніжну операцію. Зупинився коло мартенівської печі, спека його вдарила із засипних вікон, півтори тисячі градусів спе­ка, зупинився старенький лікар коло вікон, в яких жевріє саме пекло. І наче й дивно йому, нащо люди так жарко жи­вуть, наче й лячно йому, нащо круг нього такий гуркіт, підво­зять вагонетки з мульдами, завальна машина повертається, гуде під ногами залізний поміст, робітник, насунувши спе­ціальні окуляри на очі, заглядає до печі.

Наче й не хоче дивитися Федір Іванович на всю оту ме­лодію, проте такого майстра сталі ви, певне, не бачили, я сам ще до нього не звик, я, сталевар Чубенко, ще іноді бо­юся— таких майстрів треба на руках носити, а я —стале­вар не з учора, я бачив майстрів і сам яку завгодно сталь зварю, сталь усіх марок, усіх сортів. Варив і хромоволь­фрамову, цю швидкорізну й капризну сталь, та коло тако­го Федора Івановича я стою й заздрю, хоч і не личить чле­нові партії така програма.

Це я хочу сказати, товариші, на нашому мітингу отут, у мартенівському цеху, коли ви побачили перший витоп сталі чи не в цілій нашій республіці, а що перший на Дон­басі, то я ручуся. Ви побачили, як ми розлили цю сталь по виливницях, вона була в міру гаряча й легко лилася, якість її така, якої вимагає замовець, а замовець у нас один — Революція.

~ Сталь для залізних конструкцій і мостів, десять сотих процента вуглецю й не більше п’ятнадцяти сотих, від трьох до шести десятих процента мангану, ну, там сірки й фосфо­ру поменше, значить усе як годиться. Замовець мостів на­будує, по всій республіці зараз мостів обмаль, а треба з’єд­нати село й місто, завод і землю, усі нації й усі народи, цар­ський режим мостів боявся, інтервенти мости наші нищи­ли, а ми збудуємо, от і розлили перший витоп сталі.

Федір Іванович готує піч для другого топлення, піч огля­дають, може, де яма на черені, то її треба наварити, може, поріг підгорів, чи жужель затримався, треба піч підігріти, мульди з вапняком, чавуном та стальним скрапом підкоти­ти, одне слово — треба нічого не затримати, щоб за кілька годин знову можна було вилити у виливниці сорок тонн прекрасної гарячої революційної сталі.

І так помаленьку, зміна по зміні, топлення по топлен­ню, кампанія печі по кампанії, пустимо всі мартени в рес­публіці, вари, республіко, сталь, вари всіх сортів, і на рало, і на зброю, і на машину, і на рейки, пустимо всі мартени, набудуємо нових мартенів, наш Ленін — хворий, товариші, їреба мартенів, треба електрики, треба індустрію на пов­ний хід.

А дам я вам почути при цій нагоді — першого топлення сталі після фронтових боїв — дам я почути трохи моїх спо­гадів про те, як в числі авангарду робітничого класу здо­бував це право —лити сталь не в капіталістичний ківш, а в свій — робочий, труджений і завойований. 1 часу вашого я заберу небагато, вечорів спогадів я не люблю, отут у цеху скажемо на початку одне одному кілька теплих слів, не­складних і неладних, проте добрих і дебелих, а потім зці­пимо зуби й підемо працювати, аж земля густиме, і рік, і, два, і, може, десять, аж доки вийдемо нагору з темряви й других виведемо, а життя наше одне, і хай воно сказиться, яке воно солодке та болюче!

Варю я сталь змалечку, товариші, варю та й варю, був чорноробом та обжежником, був канавником і газівником, дослужився в хазяїв-капіталістів до сталевара, обіцяли мене й майстром настановити. Природа кругом безлісна й степова, без краю степ і шахти, а в ставку більше мазуту, ніж води, та ви самі знаєте нашу донбасівську природу південного українського степу.

Стукнув мені тоді тридцятий рік, часу це було передво­єнного, за рік до світової війни, десять років уже пробігло над нашими головами, і полковник Чубенко повернувся знову до печі — варити сталь. Стукнуло мені, значить, три­дцять літ і пішов тридцять перший, сталеварю собі коло печі, аж боляче мені зараз, яку я тоді капіталістові чудову сталь варив, природа, кажу, кругом безлісна, Донбас наш курний та розложистий, сонце пече без видержу, із засип­них вікон спекою мене проймає.

Хлопець я був кріпкий і загвоздистий, думаю — чому це одне життя так собі котиться, а інше на м’яких перинах блохи трусить? Революцією я тоді не займався, проте зовсім темний не був, читав різні книжки — і Чернишевського, і Комуністичний маніфест, і Толстого, грішним ділом, Баку- ніна , про «Народну волю»80 й декабристів, любив я Шевченка, Грицька Основ’яненка 81 — «Добре роби, добре й буде», або «Козир-дівка», або ще «Перекотиполе», кажу вам — зовсім темний не був. Ходив на майовки, тікав від козаків, куштував нагайки, любив читати підпільні прокла­мації й іншим давати, а до тюряги не дійшов, то й не був справжнім революціонером, бо який ти революціонер, коли ти в тюрмі не сидів?

Таке було моє молоде життя, батька і матері я не знав змалку, батька чавун обварив, помер за два дні, у матері сухоти ще з хімічного заводу, сиротою я сталеварив, неді­лями голубів ганяв, яких у мене тільки не було — тих голубів. Та одного разу коло ставка — цей ставок недарма я згадую

 

идруге — зустрів я товариша й відчув, як закипіла в мені на повний голос революційна свідомість, закипів я черво­ним пухирем, як кажуть мартенщики, коли з чавуну вихо­дить вуглець. Така в мені запалилась свідомість, що я пі­шов би на яку завгодно експропріацію або стріляв би на міністра, а то й па самого царя Миколу Кривавого82.

Ви скажете, що революціонери не так робляться, але дозвольте мені й на цей раз сказати, що зустрів я коло став­ка мою дорогу дружину й товариша — в образі чорнявої дівчини стрункої постави, доньки конторника заводу, ви­сланої до батька в глушину Донбасу після річної відсидки в тюрязі за підозру про належність до якоїсь організації.

Варити сталь — делікатна справа, важка й закрутиста, щоб сталь вийшла потрібної марки, на язик її не скушту­єш, пальцем не помацаєш, а вона може бути кисла й крих­ка, може розсипатись від удару, а може луснути від по­довження. Щоб вуглецю була норма, а кислу сталь треба розкислити — чи фероманганом, чи крем’янкою, а то й са­мим алюмінієм, кажу — справа із сталлю дуже тендітна справа, та з дівчатами, признаюсь я вам, треба бути ще кращим сталеваром і металургом. Треба на око знати, скільки в дівчині сірки, яка дає краснолом, скільки оксиду заліза, і дівчину треба розкислити або яких спеціальних домішок треба додати, щоб вона не іржавіла в життєвій воді та не вкривалася циндрою, коли її розжарити до тися­чі градусів. Щоб сама була магнітом, а до інших магнітів не тяглася. І потім вилити зварений метал у виливницю і щоб вийшла така краса, така ніжність, така міць і розкіш, яку годиться мати за дружину кожному сталеварові проле­тарського класу.

Люблю я таких людей завзятих, щоб душа в них була не з лопуцька, щоб оглядали життя з високої конструкції, до душі мені такі люди, вони мене на світі держать, я їх шукав та милувався, вони горіли довгим га прозорим по­лум’ям, нагріваючи всіх округ себе до сказу, добрий газів­ник доглядає їхнє полум’я, там газ горить і згорає без сажі.

Таким людям я завжди заздрив, і мало їх у нас є, а треба більше, була в мене дружина та й немає її, був у нас Адаменко та й немає його. Стискаються наші кулаки, і хо­четься нам співати, й кричати на весь світ: народжуйтесь, люди прекрасні й завзяті, ставайте до лав битися й пе­ремагати, битися й будувати невимовні красоти соціа­лізму!

Оце недавно, бувши завідувачем комунального госпо­дарства (а партія послала мене звідти сюди директором, спеціальність у мене сталеварна, розшукав я собі Федора

Івановича, і от варимо помаленьку), недавно, кажу, звелів я вибити з скелі пам’ятника. Був у мене італієць — спеціа­ліст на ажурній роботі, він мені таке шляхетство з каменю витесав, ви й самі можете побачити на міському кладови­щі героїв революції.

Пам’ятник Адаменкові стоїть над водою на його славній могилі, кам’яний орел довбає кам’яні кайдани, золотими літерами вибито біографію, донбасівський степ навкруги, спека і гуркіт, ставок, плямистий від нафти, коло якого зу­стрів я мою дівчину, стала вона мені дружиною, і прожи­ли ми кілька років без галасу.

Придбали собі доньку, пережили імперіалістичну війну, зустріли революцію, та прийшли німці до нас у Донбас, ого­лосили ми тоді страйк, зупинили завод, і почав я збивати шах­тарський революційний загін. Згодом став він полком, а потім навіть бригадою, та давайте затримаємось на цім факті, оглянемось трохи в минуле, недалеке й славне минуле, і послухайте мою просту мову сталевара Чубенка.

Партій було багато, що вулиця — то й буржуазна пар­тія, життя — наше донбасівське життя тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. Стали ми тоді підданцями нової дер­жави, ясновельможного пана гетьмана українцями.

Донбасівська природа невесела, гетьманська держава дибки ставала, вже мріяли ми про свою вугляну республі­ку донбаського краю. Гетьман гроші на машинці друкував, а нам було платити, і ось на цей час зв’язався я з одним лу­ганським слюсарем, випили, закурили, і взявся я формува­ти партизанський загін — вся влада Радам. Вигляд у мене був тоді страшніший, оцих золотих зубів ще не було, на голові чорна кудлата шапка, як у черкеса старого режиму, погляд суворий і голос сильний.

Приймав я більшовиків і безпартійних, щоб були шах­тарської кріпкої крові чи заслужені доменщики, щоб були в’їдливі, завзяті, щоб кипіли й не переливалися через край, щоб вуглецю було не більше одного процента, словом, щоб проба показувала завзяту сталь. Брав до загону й таких, як алюміній,— в’язати в металі гази, щоб не кипіла сталь у ковші. Брав з усіх цехів заводу, ваньку до ваньки складав — одчайдушних, занозистих, кострубатих, невід­ступних пролетарів всевеликого Донбасу, збивав партизан­ський проти німців загін. Чоловіка з двадцять набрав, і по­тім усі були більшовиками, усі були партійцями найвищої марки, знали Леніна й Маркса і хотіли соціалізму, а інші теорії були їм без діла.

Коли треба було робити чистку наших партійних лав згідно постанови, то ми визначили свої норми, свої мініму­ми, коли ти на кулемета сам підеш або на п’ять справних гвинтівок підеш сам напролом, або гранатою штаб розже­неш — значить ти повний більшовик і тобі честь та проле­тарська дяка і партійний квиток з усіма печатками.

Сильно доводилося битись, а потім розбігатися на всі чотири боки, коли до німців підмога стане, вибігали ми ці­лий вам Донбас, забігали на північ, переходили радянський кордон, діставали трохи зброї, трохи порад, свідомої нена­висті та й повертали назад до своїх країв партизанською ходою, чортячими стежками.

Вилежувались по схованках до нового діла, отут і дістав я директиву підпільної трійки обстріляти військовий поїзд і зробити їм невелику заворушку, а також набрати зброї. Допомагатиме тобі, товаришу Чубенко, отаман Адаменко з найбіднішим селянством, така й така диспозиція, полоне­них не стріляти, а офіцерів пускай у розход, і душа з них геть, про виконання сповістити.

Став я чекати того дня й думати собі, який там є Ада­менко, чи красно буде з ним поруч битися, і чи не піде його селянство по барахольній стежці. Зваживши все й розмір­кувавши, вирішив я директиву трійки виконати, але годин­ника свого перевів верст на п’ять уперед, виконав діло сам з моєю донбасівською рогою й ліг, гарячий, після бою на траві спочити та почекати Адаменка. Самі знаєте — п’ять хвилин б’єшся, а цілий день бігаєш, стомився, душа не три­мається, на небі хмари одна за одною ганяються, аромат природи, коні траву скубуть, і лише згодом я дізнався, що дістав запалення легенів.

Адаменко не запізнився й на крихту, він з’явився з брат­чиками в повній бойовій ході, коні його були ситі, а люди муштровані, кобила під ним аж горіла золотою мастю, де він її ховав, отаку красуню, від людського ока? Я його за­питав про це, а він одповів, що фарбує на захисний колір, і ми всі сміялись, сміху був повен луг, я устав з трави, щоб посміятися, і відчув, що мене коле колька, легені ніби рип­лять під ребрами, і сміху в мене не вийшло.

Адаменко зліз з кобили, він був високий, як вагранка, і як вистачило одежі на таку дитинку, підійшов до мене, став прислухатися до мого кашлю, поклав мене на землю і взяв­ся робити масаж. Не знаю, що то був за масаж, але ребра в мене лускались, як сірники, від Адаменкових рук, він ме­не трохи не задушив масажем і потім признався, що його спеціальність — медицина, а в армії був за ветеринарного фельдшера.

Він мені одразу полюбився, цей Адаменко, був з нього партизанський герой, я йому передав командування над мо­

 

їми шахтарями, а сам почав мучитись із запаленням леге­нів. Давали мені різні порошки й пілюлі, мене нічого не брало, хвороба міцно причепилася до грудей, а треба було до того й ховатися та з такими легенями їздити верхи. Адаменко казав, що не кожний таке витримає, і вирішили ми з ним взятися за радикальні ліки, а для цього знайшли глухе село, куди ніякий німець не добігав, поклали мене, раба божого, на купу сіна на гарячу піч і цілий тиждень піч гріли, і сіно поливали водою.

Така там була температура, так мене парою проймало, стільки крові з мене вийшло, що я відчув себе здоровшим І вирішив не вмирати, а Адаменкові подарував мою сту­калку. Ми почали міркувати про з’єднання обох наших за­гонів, тільки не знали, як розв’язати партійні справи, бо мій загін партійний, а Адаменків не зовсім.

Не знали вони, чим зовні різниться партієць, і признав­ся мені Адаменко, що вони хотіли собі на лобах повиколю­вати зорі, щоб не жарти були, а справжня боротьба за сво­боду, і щоб кожне могло їх здалеку впізнати. Та потім ада- меиківці понаколювали собі груди, і в кожного на грудях зоря, і це був їхній партійний квиток власного взірця. Ми постановили хлопців усіх перечистити і вважати за повно­правних партійців.

Ви тільки уявіть таку панораму, що Чубенко лежить на печі, крутиться на всі боки й плюється шматками чорної крові, під ним мокре сіно аж шкварчить на гарячій цеглі, пара густа по всій хаті, й не передихнеш, Адаменко зажурився коло стола, хатою проходять його бійці, у всіх зорі на гру­дях, усі вони фанатики соціалізму, серед них перекинчиків не буде, бо їхнього партійного квитка не сховаєш і в землю з ним ляжеш.

В голові макітриться, стогну я на печі, як бугай, борюся за життя із сліпою природою, у віконечко крихітне бачу вулицю, дерева й далекі степи, куриться в моїх очах без­конечна дорога. Хочеться побачити той соціалізм, хочеться дожити хоч до початку його, і я стогну ще дужче й розди­раю груди.

Адаменко кладе мене горілиць і тримає, мене трусить марення, у віконце видко день і людей, потім віконце тем­ніє й надворі ніч, планета везе мене на собі крізь дні й но­чі, ціла хата труситься від цього.

Ось мене несуть на марах, у віконце я бачу, як палах­котить дерев’яна сільська церковка, як з обгорілої дзвіниці падають потроху дзвони, падає великий дзвін, бевкає й гуде, падає менший за ним, дзеленкотить, осипаються малі дзвони.

Я прокидаюся й слухаю, в хаті регоче Адаменко, і я дізнаюсь, що це його антирелігійна робота. Він переконав парафіян на зборах, що треба розібрати по домівках усе церковне добро, бо, чого доброго, і німці можуть його рек­візувати, а то й різні банди на церкву налетять, усе святе золото витрусять, молись потім на попові ворота! Ну й ро­зібрали по домівках усе, що попало, не церква стала, а цирк релігії, забрали парафіяни навіть хоругви, та потім і почалися на селі розмови, кожному хотілося мати золоту чашу чи там інший золотий посуд, словом, справа кінчила­ся тим, що церкву спалили, щоб покрити загальний гріх, щоб покрити ціле село.

Адаменко реготав собі на всю хату, і тільки я очуняв, як ми вже мали роботу адаменківської вигадки, у нього наче біс сидів у голові, одчайний і гостроязикий біс.

Я варю ось сталь, а в мене на думці Адаменко, і ви мені скажете, що це дрібні випадки партизанського життя, але ж навкруги були німці, гетьманці, були вороги нашого класу, і ми стояли проти них, ми партизанили до останньо­го патрона. Наше життя ми несли, піднявши високо на ру­ках, і це дуже важко ходити такою стежкою, мало нас вер­нулося живих.

Ми билися всякими способами, і про один я вам розпо­вім, про бабський наліт адаменківської вигадки.

Так от, у степовому селі був ярмарок, на чотири боки куріло, куріли степові розложисті шляхи тощо, торохкотіли тачанки, торохкотіли німецькі колоністські фургони, дзе­ленчали стальними тарілками вози степового краю. Різні тони, різні звуки, кожен хазяїн свого воза по голосу серед тисяч пізнає, отак ми з вами пізнаємо гудки наших заво­дів, отак паровозні машиністи пізнають свої гудки серед усіх гудків, була степова тиша на рівному, як дошка, тав­рійському безмежжі.

На всі голоси дзвонили стальні тарілки на вісях, пере­гукувався скот з усіх кіпців ярмарку, людський гомін гоїцо. Німці ото ходять поміж возів з перекладачами, купують скот на гетьманські гривні, що їх гетьман на машинці друку­вав. Грає німецький оркестр їхніх військових маршів і пі­сень, на вигоні німецький батальйон проходить муштру в залізних шапках, у повній викладці, майор їхній на коні пузо трусить, небо, як чорне море, над головою.

На обрії з’являються запізнілі фургони, вони котять­ся з чотирьох шляхів, на фургонах дебелі баби й дівчата, червоні молдавські хустки горять на сонці, фургони табо­ряться на ярмарку, зіскакують баби й кутаються в хустки. Адаменко такий високий, а на ньому спідниці зовсім по нормі і вишита сорочка вільно налізла на широчезні пле­чі, з паристої дівчини була одежа!

Бабська команда вештається між народом, селяни ре­гочуть з таких бабів, а ми, встановивши кулемети на на­лежних точках, поставили найкращих стрільців по садках і так ударили з усіх боків, що за якийсь час німці здали­ся иа нашу милость.

Битись доводилося кріпко, це вам не гетьманці, які од пострілу могли побігти. Німці билися по повній про­грамі, їм на початку й ніяково було тікати від бабських спідниць, а ми косили кулеметами, і це була партизанська тактика, замаскувавшися бабами, підійти на близьку від­стань, діяти раптово й не дати розгорнутися для бою. Дехто й спідниці погубив, а Адаменко в дівочому вбранні увесь бій провів, намиста, коралів, дукатів було повно на його шиї, і він не скинув ні одного разка намиста, не за­губив ні однісінького дуката. То було добро його дівчини, яка віддала усе святкове вбрання милому на перемогу, а може, й на смерть.

І про другий бій я вам розповім — адаменківської стра­тегії, коли ми вдвох з Адаменком оголосили на гетьман­ців червоний терор.Тоді ми залишились сиротами, за нас загинули наші близькі — Адаменкова дівчина і моя покій­на дружина. Знайшовся був серед нас такий, що видав їх гетьманцям, і я летів до наших місць Донбасу із заго­ном, забувши про небезпеку, я поспішав рятувати, була жахлива ніч степової бурі, на небі місяць літав з хмари в хмару, сухі блискавки сіклися в повітрі.

Мені хотілося зіскочити з коня й побігти ще дужче, та примчав я пізно, коло ставка, плямистого від нафти, я знайшов розстріляну дружину, а в хаті розгром і нищен­ня. Дівчинка моя забігла десь у степ, і степ поглинув її. Сів я в хаті на підлогу й просидів до ранку, і зрозумів, що милості нікому не буде, прокляв я гетьманську Украї­ну моїм горем, виліз на коня і не злазив із сідла, доки не знищили ми цю державу з її охоронцями-німцями.

А зрадник, що видав наших жінок, добре відчув, як помалу наближається до нього невідступна смерть. Потім і трапився той другий бій адаменківської вигадки, коли ми добре побилися й віддячили, повернули борги, і сами­ми процентами з тої крові можна було втопити гетьмана з цілим його кодлом старого російського генерала.

Може, кому з вас доводилося партизанити або хто в Червоній гвардії був, чи взагалі хто брав у свої руки вла­ду на місцях, той, без сумніву, знає, які були того часу настрої. Ми думали, що саме в нашому місті крутиться центр революції, то на пас дивиться цілий світ і чекає від нас такого, що його й у казках не чувано, всесвітнього ге­ройства, революційного завзяття. А за нашим прикладом піде вся гіролетарія, і ми не шкодували нічого в світі, перед нами сходила червона планета соціалізму, на нас пада­ли її прожектори, ми йшли, наступаючи нашій меті на п’яти.

Мі в кого з нас не було більше одних штанів та подер­тої шинелі. Де ми проходили — там ставала Республіка Рад, і нас було зовсім мало, і патрони часом не стріляли, і донбасівська республіка стояла, як дитина незайманої краси. Важкі роки пройшли над памп, і приємно тепер ва­рити чудову сталь і згадувати наших бійців, а то ніколи було й умитися, і ми вирішили з Адаменком вибити до но­ги цілу сотню гетьманської варти у донбасівському ни­зинному селі, поквитатися з паном гетьманом білогвардій­ської держави за наше невиплакане горе, на білий терор відповісти як слід і так далі.

І ми їх застукали, сотню гайдамацького полку імені його світлості гетьмана Скоропадського. Ми довго йшли за ними, і не шелестіла трава під нашою ходою, мало було нас для бою чи для засідки, удень ми йшли, а вночі диви­лися на зорі й захлиналися ненавиддю, Адаменко чекав слушної нагоди, бо для бою не кожна година годяща.

Візьміть метал, і ви скажете, що його не кожної хви­лини випустиш із мартена, і ківш мусить бути на місці, і виливниці готові, а найголовніше — мусить зваритися сталь. Пустити ж людей у бій — відповідальна дуже річ, і коли було подаси знак до бою, то аж гориш увесь, і дум­ки тисячами пролетять у голові.

Ми свого дочекалися в одному молдавському селі, там була велика школа, гетьманці стали в ній на ночівлю, а нам того й треба було. Ми вночі влаштували їм розваги, і ні один не вийшов звідти живим, ми познімали караули, підперли двері й почали кидати у вікна запалені віхті со­ломи, і нам знадвору видко було, як зривалися з підлоги вояки, і ми їх хрестили з гвинтівок. На підлозі не влежиш, коли на голову летить запалений віхоть, і мн б не морочи­лися так довго, коли б мали були якісь гранати.

Такий був другий бій адаменківської вигадки, а зви­чайних боїв траплялося дуже багато, і третя адаменків- ська вигадка була й останньою, та до неї пройшов цілий рік. Німеччина за цей час розпочала революцію, і їй ста­ло розвиднятися в темній голові. Вся Європа горіла в ре­волюційних бурях, я залишив Адаменка у загоні за коман­дира, загін став до лав Червоної Армії, а сам я поїхав до

 

чудесного міста Одеси, куди кликали мене товариші-під- пільники — боротися з іноземними окупантами та імперіа­лістичними акулами.

Ішов тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятий рік, повний порт стояв військових кораблів, всю Одесу поділено на зони, тут вам була іноземна, білогвардійська Гришина-Алмазо- ва 83, а далі натискали петлюрівські частини, і польські ле­гіони строїли з себе французів. Офіцерські білі частини билися з українськими, у кожній зоні була контррозвідка, всі контррозвідки не забували нас і сонні, життя було ре­волюційне й піднесене, ми ходили всі по ниточці над смертю. Ще забув я сказати, що була в місті й бандитська армія Мишки Япончика 84, кільканадцять тисяч озброєних нальотчиків, їм було вигідно строїти з себе революціоне­рів, і вони влаштовували скажені екси 85 на вулицях Одеси, а розраховувались за екси ми, більшовики, і все, що трап­лялося в місті, клалося нам на карб.

Контррозвідки розривалися, шукаючи нас, і в такому перепльоті точилося наше партійне життя тодішньої Оле­си, та ми не кидали діла, у нас склалася іноземна колегія, працювала підпільна друкарня у одного рибалки, батька мого товариша Половця. Ми знайшли дорогу на військові французькі кораблі, ви чули з газет про бунт на крейсері, одно слово, було зроблено шматочок роботи, не мені цим хвалитися і не вам про це слухати. Загинуло чимало під­пільних товаришів, а мені пощастило викрутитися, хоч не ховався я й не заривався з хоробрістю, у підпіллі головне дисципліна й витримка, там твоє життя всім належить, і ти мусиш ризикувати рівно настільки, наскільки дозволить комітет.

Залишився я живий і пішов знову до свого загону, бо обрії раптом потемніли, і чорні хмари насунулись на наш радянський берег, а простіше кажучи — почався наступ де- нікінських армій на Москву. Наші загони Червоної Армії відходили па північ, буржуазія в містах мало дзвонів не порозбивала з радості й молебнів, година була підходяща, і ми знали, що помилування не буде, всю Росію повернуть генерали на царську в’язницю.

Я знайшов мого Адаменка на фронті, він командував красивим полком, і в його полку не було двох однаково зодягнених бійців. Зустріч наша була невесела, і довго ми думали, що нам робити, а потім порадилися де слід було, забрали з полку потрібних донбасівських людей та й піш­ли з Адаменком до денікінців у тил, на наш курний і ми­лий Донбас, на його балки й степи, і ми добре там похо­дили!

 

Скільки вугілля ми не дали денікінським паровозам, заводам не дали лагодити машини й зброю, ми партиза­нили цілим Донбасом, і кожне селище нас годувало, кожен завод нас ховав, кожна шахта нас знала. Сонце донбасів­ське гріло, боїв було чимало, і нам ставили різні пастки, ловили по всіх кутках, і нарешті довелося їм зняти з фронту дроздовський офіцерський полк86 і кинути на нас, і тут трапився третій бій адаменківської вигадки.

Коли знаходиться у деяких хлопців невстояна кров і їм хочеться писати різні оповідання про нашу громадян­ську війну, і вони пишуть перами й олівцями як навіже- ні,— вони бачать, як ми, голі й босі, женемо озброєні ар­мії ворогів, як офіцерські полки кидають зброю і просять пардону тільки через те, що так хочеться молодому пису- нові. А нам, що куштували тієї водички, щемить серце, хочеться лаятись, нам досадно, бо таких ворогів не слава й побороти, нам же не з неба щастя летіло, ми його важко й трудно здобували, і офіцерські полки з одчаю билися криваво і як годиться. І тим більша честь нашим бійцям, що вони били такого завзятого ворога, що вони перемогли таку силу ворогів.

Офіцерський дроздовський полк був у повній формі, там полковники були за взводних, а капітани й поручики би­лися, як прості солдати, командував ними донський хорун­жий, що за рік зробився генералом. Коли прислали на нас той полк, значить, ми добре їм дошкулили, і, потерпа­ючи перед таким ворогом, ми тішилися, що здібності наші відзначено, на нас вийшла краща ворожа частина.

Ми з Адаменком дві ночі сиділи в соляній шахті, ради­лися, сперечалися й вираховували, в Адаменка був гост­рий розум, план того бою цілком постав у його голові, я лише коригував і переводив на практичні рейки. Дроздов­ський полк тим часом мацав місцевість, до них ходила різ­на тамошня наволоч, з усіх кутків збиралися відомості, і наші люди ходили до них виказувати й плутати карти.

У їхньому штабі кипіла робота, вони спробували на­віть загравати з робітництвом, це були не ті офіцери, що пиячили по тилах, та спекулювали, та підривали їхній фронт, це був бойовий полк фанатиків монархізму, оска­женілі захисники капіталізму. Вони пиячили так, щоб цьо­го не бачило населення, вони нищили наших товаришів таємно та без галасу, вони удавали з себе овець, та були вовками, і по-своєму вміли служити своєму чорному кла­сові. Нам довелося з ним стати віч-на-віч, з цим дроздов- ським офіцерським полком, і діло випало нам, призна­тись по правді, дуже відповідальне.

Ви знаете донбасівські степи й степові яруги, часом річечка протікає в низьких берегах, в очеретах, в осоці, і стоять велетні металургії, курять домни й коксові печі, бі­ля шахт терикони, як пам’ятники про кількість людської праці під землею. Треба було вишукати серед цієї тісноти потрібну долинку, по якій би протікала річка та були б очерети й інша висока трава, до такого місця треба було підводити різними хитрощами денікінців і там зіткнути їх з тим, із чим ми їх зіткнули.

Це була вища партизанська вмілість, регулярна части­на з цим, мабуть, не впорається, ми розбили наш загін на дві половини, роз’їхалися на призначені місця й почали робити галас. Дроздовці теж розбилися надвоє, і почався триденний бій партизанської тактики. Правильно каже наука, що легко накреслити план, та тяжко виконати його, і каже, що перейти льодовий потік по шию у воді і по гост­рих каміннях — трохи нагадує труднощі, які постають у командира під час виконання плану.

Ми з Адаменком були коло наших окремих загонів, ми умовилися зустрітися у певний час і на певному місці, ми три дні відступали з боєм і пильнували того, щоб відсту­пати туди, куди нам треба, а не туди, куди ворог пожене. План у нас був дуже нахабний, і він провалився б за ін­ших обставин.

Ми з Адаменком поволі зближалися й зближалися, дроздовці йшли за кожним з нас, наші загони весь час меншали, ми розпускали своїх бійців — ви потім побачите для чого. Швидко казка кажеться, та не швидко діло ро­биться, і одного прекрасного підвечір’я ми з Адаменком та лічені люди з наших загонів зустрілися в одному місці, і то було не те місце, про яке ми вмовлялися, проте й його можна було використати. Була долинка, річка й очерети, і ви розумієте, що з обох боків наступали дроздовці, а нас жменька поміж ними. Ми залишили кількох охотників на правдиву смерть, самі ж подалися очеретами вбік і вчас­но вискочили з мішка, знайшли кілометрів за два наших хлопців і підмогу з найближчих шахт, стали чекати наслід­ків.

Дроздовські частини наступали одна на одну, і кожна думала, що натрапила на нашу більшу ватагу, а мої кулемет­ники піддавали жару на обидва боки. Сутеніло, з обох боків розпочалася серйозна стрілянина, стрільці вони були доб­рі, клали одні одних наповал, була вечірня пора, сонце за­йшло за куряву, і доки вони добрали, що самі з собою б’ються, ми підійшли з флангу й допомогли їхньому горю. А там настала ніч, і третій бій адаменківської вигадки

 

скінчився, сам Адаменко дістав кулю в рота, вона проби­ла язика й вийшла десь коло потилиці. Я одвів його до знайомого лікаря в лікарню, а сам, глибоко зворушений, став ходити округ лікарні й чекати ранку та оббивати на­гайкою листя на деревах.

І на ранок я пробрався до Адаменка, він був сам у фельдшерській кімнаті і в ліжку не лежав. Я побачив, що він ходить по кімнаті з кутка в куток, це був велетень майбутніх днів і не дрібної породи, голова вся в білому, видко лише ніс та очі, і я затрепетав — які вони були чер­воні й страшні. На ліжку лежала дівоча сорочка й спід­ниця, коралі й намисто його небіжчиці, він побачив мене і ні­би хотів заговорити простреленим язиком та махнув рукою, щось, мов сльоза, закрутилося й заблищало в його оці. «Нічого, ще наговоришся,— сказав йому я,—ми тобі теля­чого язика пришиємо», а в самого аж крутить у серці, не дуже веселі виходять мої жарти.

Він підійшов до стіни й став писати на ній пальцем жахливі слова про неминучу суку-смерть, яка його хоче задушити в ліжку, та він на ліжко не ляже, хай вона при­йде до нього, до стоячого, і різні прокльони. Я відповідав йому теж пальцем по стіні і вголос проказував свої напи­сані слова, і про шо ми говорили — вам не цікаво. Потім ми потисли один одному руки, і я вийшов перебалакати з лікарем, а коли повертав назад, почув постріл з моєї сту­калки, і Адаменко стояв посеред кімнати, з грудей, як із чопа, била кров, в очах у нього було порожньо, і він упав на підлогу.

І далі продовжуйте мітинг без мене, Федір Іванович глянув сюди раз і другий, іду вже, Федоре Івановичу, іду до мартена, і хай це буде останній раз, що я на роботі про­мову сказав. П’ять років стоїть наша держава, варитиме­мо сталь всіх сортів, любитимемо нашого Леніна, хай жи­ве завзятий невідступний шлях до соціалізму, слава нашо­му Донбасові й вічна пам’ять загиблим бійцям!

1932—1935. Харків

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.