Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — МИР (ЖИВА ВОДА) — І-XX

Пам’яті незабутнього Андрія Ткача

20 жовтня 1944 року на полі бою під містом Ейдткунен знайдено тіло сиай- пера-червоноармійця Андрія Ткача. Він лежав коло річки, схилившися на бруствер неглибокого окопу. В його сумці був роман «Вершники», простре­лений, як і сам Ткач, трьома кулями з німецького автомата. На 6-й сторін­ці книги записано рукою снайпера 27 знищених ним ворогів. Хай буде легка йому земля!

І

Через її подвір’я котилася війна, жінка здригалася ра­зом із землею й відчувала — ще один вибух, ще струс, її пригорне навік у схованці. Так тривало не знати скільки, й коли настала тиша, жінка вилізла з півзасипаного льоху, вся в глині, замісто одежі—шмаття, наче це з глибини землі оджив мрець. Засліпило сонце. Кицька, яка з нею ря­тувалася, вирвалася з рук, перескочила через свіжу вирву на дворищі, видерлася на зацілілу вишню. Жінка заплю­щила очі й сказала: «Хоч би не злякатися!»

Хата, стара її батьківська хата, була розвалена до призьби. Що могло горіти — погоріло, що не горіло — піч, глиняні стіни, горшки й кочерги — побите, покалічене, зве­дене на ніщо. Тільки млинове коло, яке довгі роки лежало перед порогом, зосталося ціле. ВонО було витерте, вичов­гане поколіннями, котрі жили в хаті, та всіма колгоспни­ками, що переступали поріг господи. Од повітки не зоста­лося й сліду, тільки розкидані шматки глини, пір’я. Кри­ниця обвалилася, цямрини густо посічені кулями, скалка­ми, наче хтось п’яний нівечив їх сокирою. Садок волав до неба поламаними руками, по ньому пройшли танки, затоп­туючи в землю любисток, м’яту, кущ прабабиної калини.

Широкий колгоспний степ лежав навкруги. І скрізь — купи наритої землі. Вирви од бомб, окіпчики, позиції мі­нометної батареї. На межі край городу ще курів рудий обгорілий танк із фашистським хрестом на боці, його гар­мата вивернулась майже сторч, і край її був розщеплений, як дерево. На клуню впав і згорів цілий самольот,— тепер там ворушилася гаряча купа брухту, покручених метале­вих аркушів, тросів, білого попелу. Під час бою ще йшов доіц, а ось небо стояло вмите, земля парувала. Сонце било в мокру землю, і там, де почепилися краплі дощу,— воііи блискали іскрами, немов промені сонця прохромили землю. Це наставав мир.

І  зараз же довелося жінці порати подвір’я. Позагортала вирви й ями, зарівняла окопи, вичистила криницю, огля­нула город, підправила грядки, навіть кущ калини — і той пожаліла, обкопала й підперла патиком. Стала біля обго­рілого танка й замислилася. І, наче на її очах, узявся рости горох, і поп’ялася квасоля на танк, з-під колеса виткнувся пасльон, зацвів, налив чорні ягоди. Заклацав над головою чорногуз, який врятувався з пожарища й намостив гніздо на вершечку розщепленої танкової гармати. Він часто сто­яв у гнізді на одній нозі й, повертаючи набік голову, одним оком співчутливо поглядав на Ганну.

Щоб було де жити, довелося викопати землянку, вкри­ти бляхою із згорілого самольота й нагорнути землі для ваги, а замісто вікна вставити шматок пілотського товсто­го скла. Можна було б потроху заходжуватися й коло но­вої хати, стягатися на дерево, цеглу, рами, двері й вікон­ниці,— щоб за три-чотири роки й побудувати. Ллє було місце, куди йшла вся сила й завзяття, до своєї землянки забігала тільки переночувати, а часом і ночувати не було коли. Кіт зовсім здичавів у порожньому дворі й перебрав­ся на поле, де ловив мишей польових замісто хатніх.

Ганна з першого ж дня зібрала свою бурякову ланку й не знала спочинку ні вдень ні вночі. Треба було відро­дити колгосп, а голова попався нікчемний, нехазяйновитий, баб’ячий розум треба було складати докупи та з нічого ліпити то плуги, то борони, то сапки, то культиватори. Треба було самотужки орати, скільки сили ставало, а то й лопатою длубатися в тій безмежній забур’яненій за оку­панта землі.

Коли йшов дощ — у полі пололи, корівник обмазували глиною, обгородили подвір’я колгоспне, кузню й майстерню вкрили очеретом, знайшли старого коваля й вивели його до горна. На голому місці почало дихати колективне, стало одживати, набиратися сили, як і раніш. «Буде колгосп,— казала Ганна,— то й хата в мене зведеться замісто зем­лянки, а не буде колгоспу, то мені й цієї хижі забагато!»

Тут прийшла звістка з польової пошти, що Ганнин чоло­вік загинув геройською смертю ще минулого року, коли дружина була під німецькою навалою, а він ішов її ви­зволяти. Скільки зла й смертей заподіяли окупанти на віль­ній землі, попалили, постріляли, повішали мирних людей. А одного разу взимку Ганна бачила, як вороги трусили

 

бджоли,—це було найстрашніше її переживання після смер­ті єдиного сина. Випали бджоли на сніг цілим роєм, темною живою купкою, гітлерівці реготали, а людям серце зайшло­ся, бо ніхто зроду-віку не бачив бджоли на снігу. Легень- кий морозний вітер котив рій, і за ним лишався чорний слід од замерзлих бджіл. Кілька кроків рухався рій і розтав — не лишилося жодної живої бджоли, тільки чорний слід. А Ганна страшно закричала й насилу стримала себе, щоб не кинутися на нелюдів…

Саме косили самотужки сіно, коли до Ганни приїхала її сестра Одарка. Звала себе Дарією Кіндратівною, але на селі була по-старому Дариною. Вона повернулася з ева­куації до Білої Церкви, квартира її там згоріла, чоловік — на фронті, і вона вирішила перебути час у Ганни. їй дали косу, яку спеціально одклепав і вимантачив дід Сербиченко, вона довго примірялася, кілька разів шарпнула косою по грудках так, що пил підскочив, і потім запропонувала себе на іншу роботу — носити воду косарям. Воно було б добре, коли б дійсно носила воду, та її й на це не вистачило. Да­рина купалась у нікчемній річечці Кам’янці й довго лежала на сонці, аж дрімала, гарненько плела собі з трави віночки й одягала поверх шовкової хустки. А потім перев’язувала пальчика на нозі стьожкою й несла, шкандибаючи, воду на поле косарям, кривилася од болю щоразу, як зустрівала когось. І вона думала, що ніхто не помічає хитрощів, але всі це бачили, тільки ніхто й слова не сказав.

Важко було косити жінкам, не жіноча це робота, проте косили, не скаржилися, а коли втяглися в роботу, коли вкосилися як слід, тоді й пісня зринала над мірними пома­хами кіс, і всі потішали себе, що саме на сіні й треба з ко­сою породичатися, бо потім на хлібі не потягнеш, стебло там дерзке, цупке, аж коса плаче. Йшла з косою баба підтоп­тана, про яку думали раніше, що вона тільки веретено по­крутить, а вона тепер косою — он як. йшла молодиця, взяв­ши ручку на всю широчінь могутньої натури, тільки співала коса, підтинаючи траву. Йшла дівчина, чудом заціліла від нацистських людоловів, рум’янці вже почепилися їй на що­ки, як троянди, вона тне косою й любо їй косити на вільній од ворога землі, в рідному колгоспному гурті, і ввижається ми­лий на фронті,— «оце докошу ручки,— думає дівчина,— а то­ді іл згадаю його, може, саме гримить над його головою бій!..»

Дарина приносила воду трохи замулену, наче брала її не з криниці, а просто з річки (та так воно, власне, й бу­ло!) — і тільки тоді, коли в глечику знайшовся якось пуго­ловок, Ганна взяла на себе розмову з водоноше’ю, жартома вилила воду з глечика сестрі за комір, а як Дарина збира­лася плакати, одвела її трохи від людей і висповідала як слід. Це була перша їхня сварка. Тут прийшов лист від Дарининого полковника Василя з госпіталю, і той сповіщав, що поранений дуже, диктує листа санітарці й просить не турбуватися.

Дарина зовсім не вийшла другого дня на роботу, лежа­ла в Ганниній землянці й стогнала, аж до дороги чутно було, і так щиро журилася. Вона була до біса красива жін­ка, їй небезпечно отак упадати в сльози: чого доброго, очі можуть почервоніти й носик запухнути; о, маєте! — це ж нова зморщечка поп’ялася по скроні… Дарина дивилася- видивлялася в люстро, спостерігаючи, як їй до лиця: коли плаче чи коли посміхається? Вона вирішила, що добре і так і так, бо кому не схочеться поцілувати оце миле-миле, набурмосене і таке гарненьке личко? Цьом, цьом! Вона за­сміялася, поцілувавши люстерко, і зараз же згадала, що треба плакати, бо її Василь такий необережний на війні і тепер — у госпіталі. Двічі був поранений, але обидва рази не важко, а це — на тобі, навіть сам писати не здужає. Дарина негайно ж уявила собі, що вона вдова, ходить у чорній хустині. Вийшла з землянки й рушила десь до гур­ту, бо на самоті плакати нудно. На вулиці можна так кра­сиво показати своє горе, що Дарина незчулася, як і дійшла до Ганни на буряки. «Тю, дурна,— пошепки сказала їй се­стра,— я б тобі задерла спідничку да вибила б добре, нащо ти смішиш людей?» — «Ти жорстока, бездушна»,— одпові- ла Дарина й стала дивитися просто на захід, наче ось-ось на крилах звідти мав летіти до неї її полковник Василь.

II

Квітла Київська земля, це був південь Київщини, де вже лісів мало, але ще й не степ, а так — середина на половину. Степове повітря тут сухе й нагріте, широким плином ко­титься воно по пшеницях, гречках, житах, вівсах, буряках і соняшниках; обрії повиті в голубу млу; щира чорноземля, казкова земля світових урожаїв; полини по балках і ярах, непропорційно високе небо,— наче воно посідає в тутешньо­му житті якесь особливе місце. Лісове зосталося в плану­ванні сіл, вулиці покручені, коло хат неодмінно гайки за садками, і трава не вигорає так гірко, як на степу. А коли придивитися до людей, то вони середнього зросту, русяві, очі сірі й сині, дуже роботящі й розуміють землю, а вона розуміє їх. Бува коли зайде до них з півдня степовик — ви­сокий, кощавий, жилавий, попечений сонцем і вим’ятий не­годою, прийде й осяде край села, поглядаючи тужливо на

 

той степ, звідки він прибився. То, диви, й виклюнеться на світ божий черідка степовичат — викапаний батько, ще й табунець маминих подобнів, яснооких лісовичат. І живуть край села, на межі лісу й степу.

Полковник Василь удався в батька степовика, його родина жила в цьому селі чимало років, але досі незмінно звалася по-вуличному Зайдами, хоч були звичайні Кова­ленки. Батька зарубали ще махновці, малі діти померли з тифу, парубчак Василь пішов до Червоної Армії — та й досі. Уже статечним командиром він приїздив поховати матір, набачив Дарину, пройшовся з нею раз до клубу, вдруге — до Ганни як до старшої сестри, що заступала Да- рині маму, а потім поїхав, і всі думали, що на цьому й край. Аж вийшло — ні. Капітан Василь викликав Дарину до мі­ста, де стояла його частина, пішов з нею до загсу, а вона потім приїхала додому за сяким-таким віном, яке настара- ла їй мати-небіжчиця. І всі дивувалися, що така молода зуміла причарувати освічену людину, командира — як не кажи, аж усі їй заздрили!

Але тільки чоловіки могли б зрозуміти, чим Дарина при­ворожила Василя, бо її краса очі вбирала, і не хотілося ду­мати — дурна вона чи розумна, добра чи скажена. їй випов­нилося тоді вісімнадцять років. Багато прикрих хвилин завдавав Василеві Даринин характер, але скільки разів починав з нею розмову, стільки ж разів і був переможений своєю наче м’якенькою, але по суті діла вольовою дружи­ною,— і такою красивою, що її можна було лише носити по квартирі й забувати все-все на світі в її обіймах.

Ганна не раз помічала, як Дарина розмовляла з дівча­тами її ланки, як вона уривала мову перед сестрою. Та Да­рина не врахувала, що й у Ганни тече та сама кров і харак­теру Ганниного ще ніхто не взнав до краю. Якось надворі йшов обложний дощ, Ганна до того ж трохи нездужала, Дарина коло крихітного столика без кінця ляпала карта­ми, ворожачи на себе й на Василя. «Кинь карти,— сказа­ла Ганна,— та глянь мені в вічі!» Дарина подивилась сестрі в вічі, мобілізувавши лагідність, принадність, безмежну свою наївність, але знову не врахувала того, що перед нею була жінка, на яку її чари не діяли. «Не витріщуй на мене баньки,— суворо мовила Ганна,— дивись по-людському, бо я тебе все одно бачу наскрізь». Дарина зрозуміла, що тре­ба шукати іншої форми захисту, й раптом заплакала: «Так і знала, що ти мене ненавидиш, шматком хліба попрікати- мош, умерти спокійно не даси…» Та Ганна знала свою се­стричку добре й знову сказала: «Не роби з себе ягничку, бо коли у тебе й є хвіст, то не овечий».— «А який же?» — «Відьмачий!» Дарина спалахнула, як од пороху, й завере­щала на дурний голос, забувши всі плани захисту: «Як ти смієш ображати дружину фронтовика?!»

Ганна, яка була, до речі, теж дружиною фронтовика, дала Дарині перекричатися, випила мовчки води й запи­тала впритул: «А що ти говорила дівчатам?» Дарина пхик­нула і ні з сього ні з того почала тасувати карти, про які вона була й забула: «Ну, що я говорила? Казала, що жін­ці треба красиво одягатися, жити в красивому домі, уміти танцювати, а більш нічого…» Ганна оглянула сестру з го­лови до ніг, наче вперше побачивши: і маленькі ніжки в гарних черевичках, і шовкову сукенку на принадних плечах, і зачіску, як кущик сіна, й червоненькі губки, й довгі вії — «а більш нічого не говорила?» Дарина кокетливо зиркнула на сестру, намагаючись угадати, що та вже знає, а до чого ще не докопалася, і вкусила біленькими зубками червоного короля,— «Ганнусенько-серденько, у мене й так душа з тіла Вилітає за Василиком, а ти на мене бозна-що думаєш, ось давай я тобі краще поміряю хустину!» Дарина вхопила з трямка свою найдорожчу хустку й миттю запнула нею Ганну, яка зовсім не пручалася, але й не посміхнулася ні разу. І, запнувши сестру, Дарина глянула на неї критич­ним оком. Чи ба, як багато важить одним однісінька хуст­ка. Обличчя Ганни, попечене сонцем, вигладжене вітром, було кольору старовинної бронзи, суворі згорьовані очі не­мов заблищали, й вирізнився синій їхній колір на тлі квіт­частої хустки.

«Сестро,— сказала Ганна,— ти говорила моїм дівчатам, що вони скажені отак гірко працювати? І навіщо день і ніч кожну бурячинку пальцями перебираємо, вкриваємо тілом од холоду, дихаємо на неї й мало не молимось?» Але в цей час прочинилися двері в їхню землянку, і на порозі з’явив­ся не хто інший, як сам полковник Василь.

III

Він наче й пах війною, яка стільки років стояла поруч, заглядала в вічі, дмухала пилом і пороховим димом. Проте очі його, хоч стомлені й вимучені, випромінювали такі іскри, що Ганна мимоволі примружилась. У нього були русяві вуса, бліде обличчя, високе чоло, яке чимось нагадувало Чапаева. Полковник важко ступив кілька кроків, спираю­чись на палицю, за ним зайшов хлопець років дванадцяти — у військовій одежі з сержантськими погонами. «Уласе,— звернувся гість,— забери чемодана й відпровадь підводу».

 

Хлопець сказав «єсть», вийшов. Василь важко сів на лаву. Аж тоді його пізнала Дарина.

Вона кинулась до чоловіка мовчки, а потім залементу­вала, затужила, вдарилася об його залізні коліна й зрозу­міла, що безногий, її обняла тільки ліва рука,—отже, він був ще й безрукий. «Боже мій,— заплакала Дарина,— каза­ла ж тобі берегтися на тій проклятій війні!» Ганна мовчала, не наважуючись озватися до швагра, потім вийшла з зем­лянки й стала під дощ, щоб не заздрити сестриному ща­стю й щоб поплакати за своїм чоловіком, який ніколи не вернеться до неї, хіба, може, вві сні. Як би вона раділа хазяїнові в хаті, на коліна б стала перед його ранами, а з землянки линула сестрина мова, і Ганна далі й далі від­ступала на дощ, щоб не чути, й повернулась до нитки мокра, тремтячи від холоду чи від чого іншого, її морозило. «Здій­майте вашого плаща, Василю Ивановичу, будемо обідати з дороги і… драстуйте».

Василь потиснув їй руку, вона несподівано для самої себе поцілувала його в голову, й гірка заздрість ще раз затрусила душу,— а як Василь дивився в вічі Дарині, яке щастя сяяло з його очей, як посміхався він до неї, єдиної в світі, до його Дарини!

Важкий серцем їхав сюди. З армією, на яку віддав біль­ше двадцяти років життя, все скінчено, а там пройшла мо­лодість, там зосталося найдорожче. Стати цивільною люди­ною,— і це тоді, коли перед вікнами ходитимуть його одно­полчани, буятиме їхнє життя, наповнене енергією, рухом, змаганням. Друзі порадили їхати до рідного села, де менше спогадів, де може пригадатися дитинство, як цілющий баль­зам на вимучену душу, де до всього — жила Дарина. Він приїхав і ось стоїть на межі мирного життя, ще ніколи не доводилося йому так страшно напружувати волю, щоб утри­мати рівновагу. І яка мила кохана Дарина! Радісно диви­тися в її знайомі очі, а як сумно було на фронті од думки, що можна їх загубити. Який мир западає в душу од цієї маленької руки. Невже він справді заробив безмежне щастя?

Тим часом з’явився з чемоданом Улас, полковник зняв плаща, Ганна одягла в кутку суху одежу, на стіл поставила їжу, над землянкою шумів ще прикріший дощ. Зайшов Кар- по Цар, голова колгоспу, й раптом з’ясувалося, що його запросив прибути до полковника Улас. «Хіба я тобі дору­чав?» — запитав Василь Іванович хлопця. «Я думав, що ви захочете взнати оперативну обстановку!» — схопився з міс­ця Улас і хвацько пристукнув підборами.

Всі засміялися, а голові колгоспу піднесли чарочку за­кордонної водички. Він випив, скривився й, не гаючи часу, витяг з бічної кишені пляшку горілки власного заводу, яка чортом пахла й на бісі була настояна. Прийшов ше брига­дир Бойко, забігли дівчата з Ганниної ланки — Параска й Люба, завітав учитель Фєофіл Гаврилович, який колись і самого Василя вчив,— у землянці не було чим дихати, довелося вийняти скло з глухого вікна.

Василь Іванович сидів, придивляючись до світу, в якому випадало жити, йому раптом здалося, що це він сидить у землянці на передовій, і подібність ще посилилася, коли запалено було каганець із снарядної гільзи. Так, це були люди передової, в їхній очах горіла пристрасть, а серця стукотіли в одному ритмі. Дарина чомусь не посміхалася, вона розглядала чоловіка стороннім поглядом, нічого не пила. «Ну, будьмо,— сказав Карпо Цар,— раз ми земляки, значить — пиймо!»

Несподівано й Дарина схопила склянку преміцного само­гону, випила одним духом, не закусуючи нічим.

Вчитель спитав, чи гадає товариш полковник довго в них пробути, чи тільки до осені, коли обкосимось да обмоло­тимось, обсіємось? А Ганна подивлялася па присутніх: відчувають вони свою людину чи він їм чужа-чужаниця? Дарина — їй у голову вдарила горілка — взяла слово й по­чала лаяти Гітлера, що він покалічив людей, поруйнував гарне життя, і тепер всі такі нещасні, як вона. «Що ж,’—• сказав бригадир Бойко,— поїдете в область або й у центр столичний, життя налагодиться ще краще, ніж було…» — «А я раяв би Василя Ивановича до нашого райцентру,— сказав підпилий Карпо,— це ж вам такий голова райвику знаходиться, що сусідні райони позаздрять!» — «Хотіли б ви,— закричала чомусь Дарина,— знову в гною бабратись!!! Не на те він полковник!» — «Ти п’яна, Дарино,— тихо мовив Василь Іванович,— а ляж, будь ласка, полеж…»

Але Дарину вкусив гедзь. З нею сталася істерика. Ганна вивела її надвір і довго водила по садку, заспокоюючи. «Як вонн сміють,— хлипала Дарина,— а він ще сидить з ними, обіймається!» Тим часом Василь Іванович статечно бесі­дував з людьми, зі здивуванням чув у своєму голосі інто­нації дитинства, і серце розтавало од щастя, що можливе таке в житті. Ось уже нові порції горілки викотилися на стіл, ось уже співали й переспівали, ось малий Улас і за­снув, прихилившися до полковникового плеча, коли це у когось зірвалося з язика: «Оце б нам такого голову в кол­госп!»

І сам Карпо Цар, дарма що був амбітний і гонористий, раптом став благати Василя Івановича, прилюдно каючись, що мозок має нікчемний, і сівозміни в голові не держить, і віднині не хоче головувати, бо це гріх великий, щоб Василь Іванович одмовились…

Полковник важко підвівся на протезах, зараз же проки­нувся Улас і став збоку,— «ну, спасибі, люди добрі, за до­вір’я,— а що ж ви думаєте, хіба святі горшки ліплять, коли б усі слухали команду, чи не вивів би колгосп на ‘достойне місце!» Вся землянка вибухла такою овацією, що Ганна прибігла знадвору перелякана, а Дарина, почувши, до чого тут договорилися, вийшла надвір знову й подалася невідомо куди, не боячись темряви.

IV

І тут наче хто торкнув за плече Василя Ивановича, він замислився, зіпершися на руку, перечікуючи навальний сту­кіт серця. Гості промовляли, цокалися й пили до нього, а він якусь хвилину сидів відсутній серед веселого бенкету. Хіба ж не казав йому оце саме й Павлов? Він стрів Пав­лова на станції, де обидва злізли з поїзда, і з’ясувалося, що Павлов їхав у сусідньому вагоні, вже демобілізувався за викликом ЦК й знову перебуває на старому місці — секретарем райкому партії. Вони поїхали разом до райцен­тру, Василь Іванович збуджено цікавився всім, і Павлов йому про все оповідав. Зрештою секретар уважно глянув на полковника й сказав, щоб не чули Улас і шофер: «Я на тебе надіюсь, Василь,— як добре, що ти приїхав! Покажеш себе на мирній роботі…»

На квартирі в секретаря їх стріла дружина Павлова, яка, нашвидку привітавшися з полковником, обпала мокрим рядном свого чоловіка за його нехтування приписами ліка­рів. Василю Ивановичу здалося, що Павлова страшенно посивіла, але став запевняти її, що ніколи краще не вигля­дала, просто комсомолка Мотрона Іванівна! «Ні, ти тільки поглянь, полковник, на оцього Геркулеса1,— можна поду­мати, що це не в нього хворе серце, а в мене! Що підвищене кров’яне тиснення не в нього, а в іншому районі!» — «Му­ся,— зауважив Павлов,— наш гість умирає з голоду…» Це був вірний маневр, бо Мотрона Іванівна одразу побігла клопотатися сніданком.

«Я мав місяць полежати в клініці,— мовив Павлов,— а витримав тільки десять днів, лікарі нізащо не пускали, довелося просто втекти. Тут у мене справ назбиралося стіль­ки, що однаково тільки тіло лежало в клініці, а душа й нерви — безвиїзно перебували в районі. І вимагають, щоб я не хвилювався…» — «Правильно вимагають,— несподівано з’явилася дружина,— я б тебе ще й до партколегії потягла, доганочку тобі в особисту справу!»

Василь Іванович помирив Мотрону Іванівну з чоловіком, хоч і заробив на цьому ділі декілька рикошетів. «Я думав, що ми її не застанемо вдома,— конфіденційно зауважив Павлов,— в ці години вона звичайно перебуває в своєму здороввідділі…»

Гаразд-таки підтоптався цей друзяка Павлов! Правду кажучи, старість вдало ховав, голячи голову, але часом лисина по-зрадницькому блищала навіть на голеному тім’ї, і срібні штурпачки волосся так поспішали вилізти зараз же після бритви. Та йому байдуже було до того. Коли трапля­лося потанцювати — не марнував часу й міг легко пройтися навприсядки, як і кожний українець. Коли доводилось об­бігти поле в якому колгоспі або провести самому трактора, як по шнуру,— забував про серце, і коли б воно вночі не завмирало й не пухло,— так би все й миналося.

Мотрона Іванівна, сама з фаху лікар, боялася прикласти трубку до його грудей. їй зарані вчувалося бозна-що на місці чоловікового серця. Проте нехай би їй хто запропо­нував спокійне життя без турбот і мороки, подалі від людей

і    живого діла,— ого, мав би той сміливець нам’яті вуха! «Ми з тобою, Павлов,— говорила часом Мотрона Іванівна,— ми з тобою партійна маса, що виконує план великих робіт соціалізму. Довічно мобілізовані на побудову прекрасної ери землі. Маємо горіти на кожній роботі!..» — «Я згодний горіти,— жартома одказував їй муж, нюхаючи повітря,— але чи не здається тобі, що котлета, яку ти взялась мені сьогодні розігріти, вже горить?..»

Василь Іванович пам’ятав, як Павлов з дружиною з’явив­ся в районі. Він прибув за партійною мобілізацією з Дон­басу, де працював на металургійному заводі і вважався кращим модельником, йому важко прийшлося од незвички, незнання сільського господарства, нерозуміння залишків дрібновласницької свідомості навіть у деяких колгоспників. Мотрона Іванівна тоді цілий тиждень плакала, ремствуючи на тишу, в якій не чути й поганенького гудка, не видко ні одного тернкона, і небо вночі не займається рожевою фар­бою од висипаного доменного шлаку.

Подружжя сумлінно поставилося до партійного доручен­ня. Мотрона Іванівна організувала курси медсестер у райо- • ні, потім сама витримала іспити на лікпома, кінчила заочно інститут, відбула практику й стала лікарем-організатором. Павлов, заохотивши дружину до науки, й сам не пас зад- іііх,—теж заочно здобув сільськогосподарську вищу освіту, мріяв про вищу партійну: в районі його називали вічним студентом за пристрасть до книжок. Це було подружжя ідеальної чистоти й товариської відданості, і Василь Іва­нович завжди згадував їх, коли думав про щастя в подруж­ньому житті. На жаль, Павлови були бездітні, хоч відсут­ність дітей не почерствила їхніх душ.

Павлов запропонував полковнику й Уласу переночувати в нього, а на ранок він сам одвезе їх, але Василь Іванович легко довів господарю, що, по-перше, він не може ждати, а по-друге, хоче їхати додому без Павлова. Хазяїн погодив­ся й подзвонив телефоном про підводу. «Я думав,— сказав він далі,— що ти мені довіриш твої плани на майбутнє…» — «В інвалідний будинок, ваше степенство!» — відповів пол­ковник, намагаючись жартувати. «Інтелігентне місце,— по­сміхнувся Павлов,— підемо вдвох, інваліди ми однакові!» І він без усяких передмов повідомив Василя Івановича, що той може брати роботу, яку сам забажає. «Можеш нака­зати, я дисциплінований»,— зауважив полковник. «Е, ні,— Павлов аж розсердився,— я знаю, кому наказувати, а од тебе хочу вогника!» Василь Іванович попросився тиждень обмислити, Павлов мовчки хитнув головою,— «думай, ду­май, там тебе одразу в штос візьмуть!». Він розповів про Веселу Кам’янку, про тамошніх людей, про Карна Царя, який не відповідає вимогам, про дружину, яка перекапу­стила Карпові ціле життя. Похоже було, що Павлов багато чого недоговорював, навмисне залишаючи Василю Ивано­вичу резерв для самостійного вивчення. Під’їхала викли­кана підвода, Улас, що встиг уже подружитися з Мотроною Іванівною, потяг чемодани, вони доїхали вдвох додому.

V

Пізно вночі, коли всі порозходилися, Василь Іванович наказав постелити йому під голим небом надворі, хоч там було й вогко од недавнього дощу.

Але піч зайшла тиха, запашна й зоряна, а сіна насмикав Улас такого сухого й м’якого, що гріх було лізти до зем­лянки, а ще й Дарина мала десь повернутися до двору, треба було її стріти, щоб порозумітися.

Полковник пролежав без сну до ранку, над ним помітно рухалася вся карта неба, падали зорі, зійшов пізній щерб­лений місяць, співали півники по селі дитячими ще голо­сами, віяв вітерець західний, а потім південний, заясніло на сході, упала важка роса й загорілася од першого променя нежаркого ще сонця,— та Дарини не було.

 

1 зовсім забулися вчорашні гарячі обіцянки,—ну який з нього голова колгоспу, прости господи! Треба послати Уласа вибачитися перед товаришами, полковник був напід­питку, йому дуже приємно стрітися з земляками, а що зай­вого наговорили вчора язики,— хай не сердяться. Але Уласа близько не було, десь уже повіявся по своїх хлоп’ячих спра­вах, хоч Василь Іванович чув, як Улас спав поблизу од нього й часто вночі зітхав. Хороший хлопчина! Його батько, капітан Шевчик, знайшов Уласа в гітлерівському концта­борі, куди його пригнали з мамою, сестричкою й дідом. Сестричка вмерла од голоду, маму й діда гестапівці спали­ли в печі, а Уласик витримав і дочекався тата. Що робилося з капітаном Шевчиком у тому таборі — страшно згадати. Уласик перший пізнав батька й сказав йому: «Пан офіцер, я ваш синок Улас!..» Капітан Шевчик схопив на руки оте висхле тільце, що стояло перед ним і говорило голосом його сина, носив цілий день, не спускаючи на землю, нікому не кажучи й слова. Насилу сестри з санбату одняли хлопця, вибанили, одягли в чисте й сухе, голову поголили, стали годувати з ложечки бульйоном, і все перед капітановими очима, в яких був такий страшний блиск. З того часу хло­пець зостався з батьком і пройшов з частиною по Німеччині, брав участь у боях, заробив дві медалі: за Кенігсберг2, за бойові заслуги. На його руках і помер батько, важко пора­нений на штурмі форту. Василь Іванович заїхав за хлопцем, і Улас Шевчик став відтоді сином полковника Коваленка. І через те, що полковник був командиром його батька, Улас майже цілком переніс свої почуття на Василя Ивано­вича.

«Уласе! — гукнув Василь Іванович.— Уже сонце на небі! Давай умиємось!»

«Єсть умитися!» — почувся голос хлопця, й сам Улас підскочив до сіна, на якому лежав полковник. «Місцевість розвідано? Водяні ресурси знайдено? Що снилося? Який настрій?» — Василь Іванович стрів Уласа жартівливими за­питаннями, але помітив, що хлопець чимось стурбований. Улас допоміг одягти протези, важко було названого батька підвести з землі, та з поміччю молоденької вишні, під якою ночував полковник, все одбулося гаразд. Сидячи на колоді, Василь Іванович умився однією рукою. Улас потихеньку зливав, щоб не забризкати штанів. Потримав люстерко, доки полковник голився й причісувався, а потім, коли все було в повному чині, несподівано запитав: «Тепер можна їх пускати?»

«Кого?» — вирвалося у Василя Ивановича. «Так,— не­дбало махнув рукою Улас,— одну групу бійців…» І за його знаком з вулиці увійшло шестеро колишніх солдатів. Вони йшли так жваво, так чітко й весело, шо у Василя Ивановича в серці щось наче одірвалося: армія нагадувала про себе. Збоку з усієї сили ляпав кирзовими чоботами по мокрій землі сержант з вусами, з гвардійським знаком, з цілою драбинкою поранень, з трьома медалями. Всі так гарно підійшли до полковника, так раптово й красиво перед ним стали, такими відданими очима глянули, аж йому шарпну­лося серце й замлоїли очі.

І він зрозумів першої ж хвилини, що повороту назад немає. Сержант з вусами, назвавшись Вовкотрубом, доповів коротко й вичерпливо диспозицію в колгоспі на сьогодніш­ній день і стояв струнко, поїдаючи очима начальство. В його постаті була зібраність і військова хвацькість, тисячі кіло­метрів походів зосталися за його плечима, сотні річок фор­сував од Сталінграда до Німеччини, переступав через танки, підбиті його рушницею, товк у численних «казанах» гітле­рівську чуму, вогонь його не допік, вода не залила, куля не спинила, смерть не зігнула.

Що було робити? Сказати, що вчора пожартував, захо­пився спогадами юнацтва, наобіцяв, а виконати не може? Улас дозволив собі порушити мовчанку й зауважив, що сюди збиралися йти всі цілим колгоспом, та він одрадив і привів військових представників. Батьківська земля міцно вхопи­лася за полковникову долю, повороту не було.

Він поговорив із бійцями. Один навіть служив у його дивізії. Ганна винесла в садок ряденце, постелила на траві, поставила сніданок: гарячу картоплю й ряжанку. «Василю Ивановичу,— сказала вона, привітавши з добрим ранком,— не слухайте ви їх, дайте собі хоч маленький спочи­нок…»

Улас сидів поруч полковника, статечно вмочаючи кар­топлину в сільницю, делікатно підважуючи дерев’яною лож­кою шматки ряжанки. Бійці притулилися рядочком на ко­лоді, гарячими очима подивляючись на полковника. Ганна подумала, скільки мороки завдавали оці фронтовики-інва- ліди, ніяка робота для них не була достойною, вони дово­дили до відчаю дружин, а тепер сиділи, як діти, рядком і мовчали.

Немов вирваний з темряви спалахом блискавки, вирізь­бився перед полковниковою уявою один епізод: фронт, пе­редова гримить і гуркоче не далі, як за десять кілометрів; солдати, машини, танки, далекосяжні гармати; спалене пол­тавське село; гола піч стоїть на порожньому розваленому подвір’ї, з печі йде дим, ні даху, ні стін; сива дівчина виби­рає попіл:

«Це все збираємо на буряки, наша ланка буде, як 1 ра­ніше, передова. Ланкову Дусю окупанти повісили, мене — на каторгу. Беруся тепер замісто покійної Дусі, дамо буря­ку, скільки треба».

Vі

В цей час Дарина сиділа в тітчиній хаті й гірко плака­ла, перебираючи в пам’яті всі кривди, яких зазнала за одру­ження. А любов? Чи тривожила її душу любов? Це, мабуть, якісь хвилювання, турботи, нерви, а Даринина душа бул’а навдивовижу спокійна.

«Ат,— вирішила вона, перестаючи рюмсати,— брешуть усі про любов! Щоб ото казитися, переживати, втрачати притомність і навіть не спати,— яка дурниця! Все вигадали мужчини, щоб зводити з розуму жіночу стать…»

Дарина прожила в тітки Векли якийсь час, а ніхто по неї не прийшов. Тітка чомусь не турбувала, і Дарина не думала, що це було розпорядження нового голови колгоспу, який вважав своє каліцтво таким трагічним для її вразли­вого почуття, що хотів надати Дарині спокій і самотність. Вдень Дарина вилежувалась, розуміючи, що незручно бу­ло б показатися комусь на очі, бо всі люди так важко пра­цювали— від дітей до дідів. Це без того, щоб і на вгороді там щось зробити, бо тітка город зовсім занехаяла, днюва­ла й ночувала на буряках, змагаючися з Ганниною ланкою. Дарина тільки пізнього вечора могла вийти до дівчат — у шовковій сукні, гарненьких черевичках, напахчена, на­плоена, жвава й голосиста. Потроху Дарина сама збагнула, що їй не слід вирізнятися з-між землячок, і тому, випросив­ши в тітки її ще дівоче вбрання, й сама зробилася дівкою, яку колись так уподобав командир Василь. А вишивана сорочка та коралі так їй, капосній Дарині, личили, що не було в селі парубка, ба навіть жонатого чоловіка, якому вона б хоч раз не приснилася.

Уласик з’являвся до Дарини завжди несподівано. Він статечно сідав на лаву на самий краєчок, щоб ноги його в чобітках з острогами упиралися в долівку, а не повиса­ли б, як у малого: Солідно помовчавши, Улас діставав із польової сумки гостинця: жменьку досить-таки пожмаканих суничок або зо два ранніх яблука, букет білих лілей з річки чи маленьке перепеленя, заледве живе од жаху й спраги. Ах, яка вона була красива, ця його мама! І він цілком розумів полковника, котрий так тяжко зітхав часом — коли думав, що ніхто його не чує. Іноді ця мама цілувала, коли була в гарному гуморі, і хлопець почував, що душа його переселяється тоді просто в рай. Здебільшого ж Дарина починала з нього кпити й краяла серце тим, що ні разу не хотіла запитати про Василя Ивановича,— тоді Уласові аж свічки в очах світилися од образи, він сопів і мовчав.

VII

Ганна ходила по землі так, наче несла перед себе повне горнятко води й боялася розхлюпати. Вона була й зроду статечна, а переживши фашистську навалу, втративши сина й мужа, зоставшись без хати,— стала ще суворішою й зро­билася просто-таки лютою на роботу. В колгоспі цим не здивуєш, але Ганна мов пливла в роботі й стільки її пере­роблювала, що люди таки дивувалися, аж доки одна древня баба не сказала мудрого слова: «В громаді й горе тане…»

Проте не всю працю й видко було. Ще там на буряках, які вона доглядала своєю ланкою, помітно було її вдень чи вночі. І коли б не прийшла друга ланкова — тітка Ган­нина й Даринина,— на ділянці робота кипіла. Тітка Векла обходила повагом Ганнині буряки — такі виплекані, охайні, цупкенькі й наче аж веселі, приміряла оком, як густо ряд­ки, невинним голосом запитувала, чи не пора їх підгодову­вати, й поверталася до своїх. А там уже робила годинну доповідь про відмінний стан Ганниних буряків. Знову носи­ли з копанок воду, возили в бочці, кожний листок руками вигладжували,— невже не випередимо Ганнину роботу? ■Ганнина ж ланка,— тільки ото відходила тітка Векла,— по­чинала реготати та різне прикладати ще й прославляти тітку- ланкову в жартівливих піснях.

Сама Ганна тоді бігла до цегельні, яку налагоджував парубок, навчений працювати коло цього діла. Мала піч, щоб отож і топлива багато не пішло, примітивний форму­вальний станок і тістувата глина, з якої хоч горщики ліпи. Ось-ось уже почнуть випалювання цегли. Ганна брала ло­пату й копала годину чи дві, доки наспівав час бігти до телят. Багато надії покладав Василь Іванович на ферму,— отже, хоч двічі на день, а була Ганна й там. Польові брига­ди косили пізній овес. Ганна не пропускала нагоди вдосвіта побігти на поле, пройти добрий шмат косою, накрутити пе­ревесел, похопити все в снопи. Коло школи охочі баби, які за старістю в степ не йшли, спрягшися з учительками, чепу­рили школу,— Василь Іванович особливо опікувався наукою. Ганна часто стрівала коло школи й Уласа, який знав, що йому доведеться тут потерпати взимку, й заздалегідь шукав стежок до вчительських сердець: носив глину, тягав воду.

Коли бігла до двору, стріла молоду з дружкою — із своєї ж ланки. «Тата немає, мами немає,— сказала молода, тричі вклоняючись,— сама я прошу вас, тітко Ганно, на весілля завтра!» — «Гей,— озвалася Ганна,— чи ти не тю, Параско, завтра роботи скільки?!» Але молода пішла собі далі, не­сучи посеред зруйнованого села виплекане щастя. Ганна глянула вслід і не пізнала її ходи: це йшла цариця, ні, куди там цариці так ходити! Це йшла наречена, яка дочекалася парубка з війни. Багато односельців полягло там, а цей повернувся. Щастя йшло босими ногами по сплюндрованій, але вільній землі, і не треба йому палаців, розкошів,— хто знає, яке щастя дорожче?

Ганна подумала, що й вона б отак могла йти по вулиці, вона б ще й співала і наче росла б із води,— та ба: ніхто її вдома не жде. «Василю Ивановичу,— сказала вголос,— що ж воно буде?» Серце закалатало на відповідь, схопилася за нього руками.

Стріла за містком Сашка Вовкотруба — того сержанта, який попервах приводив до полковника п’ятьох бійців. Він стояв, широко розставивши ноги, й поволі плював у річечку, слідкуючи за тим, як на його слину підскакує риба. «Дядьку Сашко,— загукала Ганна,—як же свинарник? Поросят з району привезуть, діти буде нікуди!» — «Нічого,— озвався сержант і ще раз плюнув у воду,— я вже вийшов із бою!» Ганна сплеснула руками, сльози образи заслали їй очі, вона зрозуміла, що сержант не в собі. «Ганно Кіндратівно,— тихо мовив Сашко і раптом несміло заплакав,— Ганно Кінд­ратівно, пойми ти моє горе…» — «Яке горе, Сашко?» — спи­тала Ганна. «Я — герой, Ганно Кіндратівно?» — «Авжеж, ге­рой».— «Я держави брав! Германську імперію на коліна ставив!» — «Ставили, Сашко, спасибі вам».— «А він мене на свинюшник?!» — «Ну, знаєте що,— одрубала сердито Ган­на й рушила йти,— коли вже ви хочете командувати пол­ковниками, то треба було хоч у генерали вийти!» Якусь хвилину сержант стояв мовчки, а потім гукнув: «Ану, повторіть, повторіть!» Ганна не схотіла нічого повторювати, прискорила ходу й трохи не потрапила під машину, яка вискочила з бічної вулиці. «Гей, тітко! — загукав шофер.— Де тут квартирує полковник?» Ганна пізнала шофера — це був тракторист Середа з їхньої МТС, і жив він до війни в селі по сусідству. Шофер в свою чергу пізнав Ганну й не­сподівано густо почервонів усім засмаглим обличчям…

Підбіг дядько Сашко, побачивши військову машину. З шофером сидів незнайомий старшина,— як потім виявило­ся,— демобілізований теж. І обоє їхали просто з дивізії, якою командував свого часу Василь Іванович. Там прочули про полковникову діяльність і прислали подарунки. З диві­зії написали Василю Ивановичу колективного листа, про­сили пам’ятати старих товаришів, писати їм, передавали кількість привітів за повним кадровим складом дивізії. Дядько Сашко одразу став до шофера на приступку й став показувати дорогу. Він тільки затуляв долонею рота, щоб, бува, не дихнути на шофера, але той одразу пізнав запах і сказав напарникові: «Ну, старшина, тут ще стихія! Точно!»

Подарунки були такі, що порушився робочий ритм гос­подарства: всі позбігались дивитись. І коли з району наспів сам Василь Іванович,— посеред дворища стояли подарунки, а навколо ворушився цілий колгосп. Сержант дядько Сашко, який серед подарунків знайшов машину — поїти поросят, був у такому збудженні, що його тримали двоє. Тракторист Середа й незнайомий старшина на прізвище Гейбо підійшли до полковникових бігунків, запряжених малосилою коняч­кою, і доповіли своєму колишньому командирові як слід, по уставу. Полковник обняв кожного з них, поцілував.

Старшина Гейбо був з іншої області, але дістав з дому листа, що його рідня вся загинула. Він вирішив їхати до колгоспу, де урядував його командир дивізії,— особливо, коли Середа запевнив його, що таких дівчат, як у них, немає ніде в світі, і до них спеціально їздять свататися знавці жіночої краси…

Дивізія подарувала своєму колишньому командирові ван­тажну машину, двигун-вітряк з динамкою, відповідною кіль­кістю дроту, акумуляторами і всім начинням,— щоб хоч трохи електрифікувати колгосп. Для ферми були сепарато­ри й кілька білих халатів. Дівчатам дивізія передала шов­кових строкатих хусток, молодицям прислали вовняних ху­сток скромніших тонів.

Старим бабам були очіпки, дуже схожі на реквізит із театру.

Дідам — люльки порцелянові з довгими цибухами та по гарному ножикові для садових робіт. Зняли з машини ящик новеньких кіс. Дружині полковника прислано повну кух­ню — цілий мішок білих каструль, чайників, ложок, мисок, друшляків і іншого добра. Сам Василь Іванович несподі­вано одержав бібліотеку, яку він зібрав і возив із собою в поході,— він зрадів, бо думав, що книжки загинули. Було багато ще добра, яке, мов нахідка, ставало на господарстві: трохи скла, ящик цвяхів і другий — вухналів, шлеї, підкови, віжки, лампи-ліхтарі, вірьовки, голки й веретена і, на за­гальний регіт колгоспників,— старшина видобув з глибини машини й подав полковникові великого живого півня з жов­тогарячим хвостом, зеленою шиєю. «Цар-півень, та й годі,— сказав полковник, пускаючи кукурікала на землю,— бо нас як не будити, ми можемо й урожай готовий проспати!»

Люди ще раз весело загомоніли, бо кому-кому, а Василю Ивановичу півень той без діла: невідомо було, коли він сам у біса спить.

VIII

і

На другий день справді відбувалося весілля дівчини ГІа-< раски з парубком Грицьком, учасником боїв на Міус-фрон^ ті3, героєм звільнення Києва, здобуття Дрездена, визволен­ня Праги. Гуляли на весіллі по черзі — одна бригада бенке­тувала, а решта робила за себе й за неї. Потім ті, що гуля­ли, ставали до праці, а їхнє місце займали робочі, попере­ду змивши з себе пил, одягнувши чисті сорочки й чоботи,—■ нову енергію, запал і вогонь приносячи на весілля. Навіть музика весільна була не одна й та сама, бо кожна бригада приходила з своїм гармоністом, і тільки дід Корнійко циги­кав та й цигикав на облізлій скрипочці, не знаючи впину, не чуючи втоми: «Еге, дітки,— казав дід, поцілувавши чарку в денце й витерши двома пальцями губи,— тепер так довго не гуляють, як колись, тепер час подорожчав, трясця його матері!» — «Точно,— підтвердив тракторист Середа, запи- хаючи дідові в рота пирога,— закусуйте, товаришу музика, то тільки в Європі так робиться, що не закусують!»

Під’їздив Василь Іванович на бігунках, йому виносили належну чарку просто до воріт, щоб не водити самого через двір, виходили молодий з молодою, і полковник гукав їм «гірко», примушуючи як стій цілуватися. Потім Василь Іва­нович торкав вол<жиною коняку й рушав до сусіднього кол­госпу розпитатися про перспективи погоди, порадитися з майстром, котрий умів робити ставки. Здавна пам’ятали люди,— їхня річечка не хотіла йти в ставок, скільки її не загачували: було, набіжить води в зливу або од снігу, а че­рез тиждень — вся й пішла під землю. У річечці риби не заведеш, треба став копати чи заводити озерце. Чоловік, що вмів робити ставки, колись копав їх під Одесою, правив од полковника три вози солі. Ніхто не знав, нащо йому сіль, а Василь Іванович написав до одного академіка в Хар­ків, той швидко відповів, і одразу з’ясувалося, що треба робити ропу й такою ропою посолонцювати дно ставка й береги, щоб вода трималася, як у купелі. Полковник під’їхав до ставкового майстра й здивував його, розповівши, як саме треба солонцюватії місце під ставок, і призначив день, коли можна братися до цього діла. «Хіба ви на фронті й ставки робили?» — запитав майстер. «А шо?» — озвався полковник. «Та, Василю Ивановичу, тут на цілу область ніхто не знав досі про сіль!»

 

На весіллі трапилася пригода — приїхало аж із Києва дві машини з американцями чи англійцями. Власне, інозем­ців було двоє — чоловік та жінка, а біля них перекладачка, якийсь дядько в окулярах і в капелюсі. Ще приїхав началь­ник культурної установи, яка приймає закордонних гостей. Начальник спочатку спинив машини коло правління кол­госпу, а потім, почувши музику, звелів прямувати туди. Переїхали геть усе село, приїжджий містер, який, до речі, був письменником, наче вперше побачив, як жахливо ні­мецькі фашисти пошматували людську працю, попалили й понівечили хати,— і ось стоять досі серед дороги розбиті німецькі танки й бронетранспортери, по ровах, на городі, а діти граються під ними у крем’яхи та в куцої бабн. Містер Сміт (назвемо його умовно) уявив на часину, що це в Англії він їде і такі руйнації волають до неба й до людської совісті. «Ну, здорово це вийшло»,— посміхнувся містер Сміт, за­вваживши височенне опудало на городі, одягнуте в мундир есесівця з орденами, в німецькій пілотці, з піднятими рука­ми, з білою ганчіркою, прив’язаною до руки. Він показав цю деталь дружині, потім зупинив машину, попросив вернути трохи назад, виліз і побрів до опудала, щоб сфотографувати. «Моя дорога,— сказав він дружині,— це готова обкладинка до моєї книги!»

Сьогодні письменникові випав урожайний день. Він, ба­чивши пейзажі по цілому світі, раптом відчув, що йому подо­бається цей побитий війною край. Пригадав твори Гоголя (йому сказали, що це земля запорозьких козаків, Гоголя й колгоспів), спостеріг м’якість ліній місцевості і звернув увагу на колір високого осяйного неба. Потім містер Сміт звелів зупинити автомобіль, виліз на дорогу, зайшов у жито й прислухався: «Джен, яка тиша!»

Правда, це тільки містинам могла почутися тиша,— на­справді ж ціла симфонія пливла до них у вуха, падала з неба, котилася по землі: ніжно дзвеніли колоски, далеким геліконом, загубленим серед зела, мукнула корова, тоненько заіржало лоша, протрубив гобоєм степовий джміль близько й завмер удалині, раптом так дзвінко на тлі цих ледве чут­них тонів ударив перепел.

Місце було високе, на десять-п’ятнадцять кілометрів на­вкруги бігли жита, мріли садки, безліч зелених, жовтавих, сивих, бузкових, синіх, рожевих відтінків гармонійно поєд­нувались і стелилися до яскравої лінії обрію, і ось людський голос долинув із цього ніжного океану. Пісня йшла так зда­леку, що містер Сміт, бажаючи краще дочути її, підніс

високо голову: йому здалося — пісня летіла до нього прост о з феєричної блакиті.    ;

Взявши дружину під руку, він рушив з нею просто через жито. Перекладачка пішла позаду, думала, як би сказати гостеві, щоб не толочив хліба, і машинально рвала волошки, сокирки, свиріпку, буркун і ромашку, які траплялися в житі. Передчуття письменника не зрадило містера Сміта: він наблизився до такого місця, яке варте було спеціальної екскурсії.                                           •;

Посеред поля відкрилася широка галявина, заросла бур’­яном,— це була чи не найвища точка місцевості. На галя­вині стояв розбитий радянський танк Т-34, угрузнувши в землю. На башті — номер і червона зоря. Містер Сміт по­простував до танка й мимоволі зняв капелюха, підійшовши. Танк, пробитий кількома снарядами, згорів, у ньому, певно, рвалися боєприпаси, це був труп героя, що, мов лев, стояв і бився до загину. Що ж робилося навкруги! Заросли густим полином ями од авіабомб,— на танк налітали німецькі пікі­рувальники. Самохідна німецька гармата досі лежала роз­трощена не далі як за сотню метрів. Кілька фашистських транспортерів завмерли з другого боку — іржаві, горілі, діставши в морди снаряди героїчного танка. Германська «пантера» сконала трохи віддалік,— видко, поспішала на виручку й не постереглася: лежить із розбитими гусеницями, башта відлетіла на десяток метрів, мотор цілком вирвано. «Що тут написано, прошу?»—запитала місіс Джен. Пере­кладачка нахилилася до Т-34, на борту масляною фарбою стояла дата бою, слова: «Скажи, перехожий, людям, що ми тут лягли, честь Вітчизни боронячи»,— і переклала, як умі­ла, англійцям. Містер Сміт промовчав. Перекладачка рап­том хутко обійшла танк, і подружжя Смітів по,бачило, як вона низько схилилася й поклала букетик на могилку поруч танка. Містер Сміт підійшов теж і запитав, як прізвище героя. Але цього ніде не було, і містер Сміт дістав з кишені піджака візитну картку, написав:

«Я схиляю голову перед вашою мужністю», підписався й поклав на могилку.

«Це — Спарта»,4—сказала чоловікові наївна Джен. Пе­рекладачка подивилася на гостей засмученими очима, і всі гуртом повернулися на дорогу до машини.

X

Дарина й собі повагом рушила від тітки Векли в той бік, звідки часом долинали звуки весільного бубна. Вона зовсім не’думала про весілля, але її тягло кудись між люди, сама

 

не знала, що з нею робиться. Згадувала чоловіка, чи не рев­нує його до Ганни. А гарно було їй за Василем. Недовго думаючи, пішла за нього. Та й кому б не сподобався тоді Василь. Гарний, веселий, командир. Того року кінчала семи­річку в селі,— чим не пара? А може, то була любов? Як вона нудьгувала, коли їм випало розлучитися! Цілий тиждень після відправки Василя на фронт думала, що вмре з одчаю, розпачу. Але ж вона не винна, що довго не здатна сумува­ти,— у неї легка вдача: тут тобі плаче, тут і сміється. «Як з тобою легко жити»,— часто казав Василь. Та вона не була легковажна в серйозних справах. Глибоко в душі, н цілій істоті носила незаперечні переконання про родинне життя, тривалість шлюбу. Аякже! Хіба вона зраджувала чоловіка? Чому ж Василь тепер ні разу до неї не прийшов і, за чутками, днює й ночує коло Ганни? Проте чого люди не наговорять,— встигай лише вірити. Жовтий метелик про­летів перед нею наче приручений…

Красива бісова Дарина! Йде вулицею в тітчиному Век- линому вбранні, боса ніжка легко ступає на стежку, їй-пра- но, ніхто не повірить, що на ногах не має золотих черевиків.

І сумна, аж трагічна. Хіба не подумає кожен, зустрівши її: які високі й прикрі думки снуються в її гарненькій голові, яка глибина в її задумі. А вона, керована своїм характером, нже докорінно змінила стрій мислі. Потроху сум зник з Да- рининих очей, вони заблищали, мов діаманти, чарівна посмішка торкнулася уст. Назустріч їй вийшла з двору людина у військовому, і вже вона пізнала Мусія, якого не стрічала від дня свого одруження. «Драстуй, Дарино,— без посмішки сказав Мусій,— а ти й досі така ж весела?»

«Драстуй,— одказала Дарина,— а я тебе, Мусію, ніза­що не пізнала б, коли б не голос».— «Спасибі й на тому». Вони пішли поруч. «Де ж ти був, Мусію, може, в тюрмі сидів?» — «Пішли наші вгору, годі мені в гною брудни­тись,— повернув на робочу лінію!» — «Мабуть, глину місиш на цегельні?» — «Бери вище, — працюю в шахті». — «А шах­та хоч глибока?» — «Я туди не лазив, хай інші лізуть…»—• «Шкода, я б на твоєму місці полізла…» — «А що, може, якась чутка пішла?» — не втримався Мусій. «Ніякої чутки,— просто мені приємно було б, коли б ти вбився!» — «І не шко­да?» — «Як торішнього снігу!»

XI

Подружжя Смітів сиділо під крислатим горіховим дере­ном, де поставлено ослончика й постелено яскравого килим­ка. Сам Сміт встиг уже в хаті перехилити дві чарки само­гону, яким його почастувала молода. «Чому ніхто не тан­цює?» — хотілося запитати у перекладачки, але ліньки було ворушити язиком. Місіс Джен малювала фарбами весілля. На перший план вона поставила сусідську дівчинку Прісю й Уласа з медалями,— Пріся соромилась, ставши на людях поруч парубка. На другому плані простятся весільний стіл, який винесли з хати й примостили під рясною яблунею, і яблука, пролізши з вітами між головами гостей, звисали над самісіньким столом. Хата була напівспалена й ще не відбудована, їжу варили у дворі на кабиці. Чужоземцям забажалося скуштувати національних страв, вони чули про «борщ» та «вар’єник» і просили саме цього добра. Ганна взялася варити, бо вважалася доброю господинею. Містер Джон, попросивши його не зачіпати, доки не прибуде керів­ник колективного господарства — «коллгоза»,— поринув у думки й зрідка бурчав про себе, попихкуючи люлькою.

Письменник придивлявся до людей, у нього був великий на це досвід. Сміт відмітив для себе бідність гостей на весіл­лі, окупанти обібрали всіх. Чимало сиділо босих, а дівча­та — майже всі. Чоловіки доношували здебільшого військо­вий одяг, на плечах — невилинялі плями від погонів, на гру­дях — від орденів. Бідність одежі жінок особливо вражала, але все було в них чисте, охайне, в руках — стільки м’яти, любистку, квітів. На думки Сміта нагодилася красуня Дари­на в старосвітському тітчиному вбранні, збереженому од німців у скрині під землею. Це було захоплююче видовище, хоч бери та став усю під скло.

«Хто, хто ця степова принцеса?» — голосно запитав містер Сміт і пішов навстріч Дарині з простягнутою рукою, його дружина одірвалася від малювання, замилувалася й собі. Дарина стала, спекла рака й знітилась, не розуміючи, чого од неї хочуть. «Скажіть їй, що вона чудова!» — промо­вив Сміт, тиснучи Дарині руку. Перекладачка сказала, що гість її вітає. Дарина уважно оглянула Сміта, одказала: «Ну, й нехай…» — «Як, як вона відповіла?» — поцікавився Сміт. «Вона сказала вам спасибі…» Дарина, недбало кивнув­ши головою, пішла до Ганни. «Хто ця гарненька леді?»— запитала місіс Джен. «Дружина голови колгоспу, місіс…»

І от нарешті приїхав полковник. Улас підскочив до коня й схопив за недоуздок. Василь Іванович обережно переки­нув праву ногу із штучною ступнею, бо сидів звичайно на бігунках верхи, взяв помалу палицю, яка при потребі роз­кладалася на стільчик, і потихеньку рушив у двір. Коли б не знати, що у нього замість ніг протези,— можна б тільки завважити надто повільну ходу. Дійсно, протези робив май­стер. Вони були легкі й еластичні, не муляли, згиналися

II коліні і в ступні, не рипіли й служили безвідмовно. Дари* її,-і — на загальне здивування — вибігла чоловікові назу’- і гріч і, мов ніде нічого, схопила його під ліву, не протезну руку, йшла з ним отак до весільного столу. «Це — письмен­ник Сміт із Англії»,— сказала перекладачка. «Я читав його книжку»,— тиснучи руку Смітові, проговорив полковник. «Моя дружина»,— представив місіс Джен її чоловік. «Реко­мендую мою»,— відповів полковник. «Вона вже встигла за­чарувати наші серця й навіки прив’язати до своєї особи»,—• іареготав Сміт. Перекладачка переповіла, що «містер Сміт вже знайомий з дружиною пана голови колгоспу».

XII

Пріся, сусідська дівчинка, й Улас, скориставшись з того, що увага місіс Джен скерувалася на Дарину, ганебно втек­ли. В садку було чимало кутків, де можна спокійно сидіти, спостерігати весілля й не наражатися на те, щоб тебе зму­шували стовбичити перед якоюсь закордонною панею. Пріся зітхнула, бо все ж любила стояти в центрі подій. Улас на хвилину одвихнувся і ось приніс великого лопуха, постелив його в затишному місці під калиновим кущем, поклав на цю зелену скатерку добрих півкурки, три пиріжки, поставив ку­холь сирівцю, ще пробіг по садку — і перед Прісею на дру­гому лопусі вродили зеленкуваті груші, яблука, порічки, агрус, десяток сливок і дрібка чорних, як смола, вишень, зацілілих досі від людського ока.

Весілля з появою Василя Ивановича трохи затихло, ліг на призьбу бубон, поклалася на коліна скрипка. Всі чекали, що полковник говоритиме. Проте Василь Іванович сидів мовчки поруч гостей, Дарина притулилася до живої його руки, Улас і Пріся здалеку не зводили з Дарини очей. «Ось бачиш, яка хитра»,— сказала Пріся з ледве прихованою ревністю в голосі. «Ти б на її місці як зробила?» — тихенько запитав Улас. «А ти б на його місці як зробив?» Раптом як закалатав бубон, аж Пріся підскочила, а полковник, видко було,— подав бубну знак гупати тихше. Улесливо, підкрад- лнво, жалібно почала скрипка од столу,— наче не до танцю грала, а до сну, наче й не вона зараз верескне, як опечена, залементує джинджористо, піддасть жару, шарпне танечни- ків за одну ногу, за другу,—до танцю, люди, гуляй, душа, без кунтуша, вдар лихом об землю, гей та й гей!

Пріся розохотилася танцювати в своєму закутку, а Улас сидів, не зводячи з неї погляду захоплення. Вони певні були, що існує світ та існують вони самі, а все інше —умовне. «Пріся!»—’загукали раптом од хати. «Пріся!» — почувся голос Василя Ивановича. Діти не знали, що їм робити. Зрештою Улас, що трохи більше знався на дисципліні, лагід­но підштовхнув Прісю в напрямку до хати, а сам миттю пере­летів два перелази, паркан, купу кропиви й повільним кро­ком увійшов до двору з іншого боку—Прісі навстріч. «Пріся,— сказав полковник,— піди, голубонько, принеси твій зошит, що ти писала до Дня Перемоги».— «Гаразд, я при­несу»,— мовила Пріся, статечно вийшла за ворота і лише там, де її не бачили гості, припустила щодуху.

«Ви питали про наші стріхи»,— тим часом продовжував розмову полковник. Містер Сміт захоплено висловився від­носно архітектурних пропорцій хати, бо йому в Києві вже казали, що ці хати не користуються любов’ю колгоспників, особливо солом’яні покрівлі. «Мені подобається солом’яний дах»,— сказав солідно Сміт.

«У вас тепер великі проблеми, коли кожне четверте жит­ло спалили гітлерівські варвари»,— лагідно сказала місіс Джен, малюючи непорушну постать Дарини.

Пріся прийшла з маленьким зшитком, який мовчки й пе­редала Василю Ивановичу. Щоки її були червоні од хвилю­вання й бігу, вона ладна була втекти безвісти, доки читати­муть її твір. «Диви, як ти пишеш,— сказала Дарина, загля­даючи до зошита,— чисто тобі дрібнесеньким маком поси­лано!»— «Читай, дочко,—звелів Василь Іванович,— читай голосно, поволі, щоб оцьому дядькові встигли перекладати на англійську мову, зрозуміла?» — «Ну, певно»,— одповіла Пріся, яка й з ранніх літ уміла старувати, підперла щоку рукою і враз зробилася старенькою жіночкою. Всі засмія­лись, це був перший Прісин виступ для широкого кола слу­хачів. Тим часом гостям поставили ще столика, вони вві­мкнулися одразу до весільного гурту, насипали всім борщу й подали сметани до нього, стручкуватого червоного перцю, житнього пахучого хліба.

«Мушу вас попередити, містер Сміт, це школярі записали про перший мирний день, як вони святкували День Пере­моги,— давай, Прісю, ми слухаємо…»

«Як ми дізналися про День Перемоги,— прочитала ти­хенько, ковтаючи склади, дівчинка,— письмова робота Вов­ченко Прісі, учениці 4-го класу. День був весняний, 8 трав­ня 1945 року. Ми прийшли до школи. Ми вчимося в землян­ці, бо варвари-фашисти спалили шкільний будинок, де діти вчилися до війни. Я сама бачила, як вони підпалювали. У школі сиділи заарештовані партизани, які боролися з оку­пантами, і звичайні мирні люди — заложники. Мій тато зго­ріли теж. Моя мама сказала,— доживи, Пріся, хоч ти до перемоги. Я думала, яка буде перемога. Коли приходить ди­ректор школи й каже — діти, завтра День Перемоги, Герма­ній капітулювала. Ми всі повибігали на вулицю. Скрізь уже не було війни, а був мир. Я побачила, як люди покидали роботу, бігли з поля додому. Дід Трохим упали на землю і плакали за своїм сином. Вони казали — синочку мій, си­ночку, чого ти не дожив до цього дня? Потім усі побігли до майдану й зробили мітинг. Потім у корови Мурки народився бичок, якого ми назвали Капут. Обіду в той день ніякого не варили, а так їли що прийшлося. Співали вночі. До схід сонця стала демонстрація, й хотіли йти в район. Потім при­їхав міліціонер з району, зробив з гвинтівки мирний салют. Ми всі почали чекати, коли наші повернуться з війни. Того дня ніхто не встиг вернутися. Мабуть, не раніше як за тиж­день. Хай живе наша Вітчизна! Вовченко Пріся, учениця 4-го класу…»

XIII

Ганна, поставивши борщу на стіл і не чекаючи, доки його куштуватимуть гості, пішла з двору. Вона не відчувала ні кольок під ногою, ні сонця, яке пекло в голову. Бубон по­троху глухнув, по цьому зрозуміла, що віддаляється від ве­сілля. Ганна уявила гарненьке обличчя Дарини, її вбрання, переможну ходу. «Чому ж ти одразу не прийшла?» — вголос промовила Ганна, аж злякавши двох міських людей, які при­їхали з подружжям Смітів.

«До кого це ви, тітко, говорите?» — запитав один. Його супутник почав питати Ганну, чи немає в них чого на знак гостинності подарувати дружині Сміта. «Що ж,— сказала Ганна,— хай приїздять через два-три роки,— тоді й пода­рунків надбаємо, а сьогодні — всі наші плахти й сорочки лежать у Німеччині по фашистівських скринях. Нехай ба­чать закордони, що ми бідні не з ледарства, а з війни, яку ми виграли за себе й за них…» Вона сердито пішла, не слу­хаючи, що гукали їй услід приїжджі з «Інтуриста».

Де ж пак, вигадали! Думають, як селянка, то й звичаїв не знає. Наша правда болюча, нехай таку й бачать. Коли ото з другим фронтом длялися пани союзники — ми не си­діли, згорнувши руки. Ми німецького фашиста ламали, доки й хребет у нього не хруснув. А ви хочете, щоб у нас на пода­рунки що зосталося, коли ми з ями ледве голі вилізли. При­їдьте на кінець п’ятирічки, тоді не буде вам очей їсти, що ми босі. Коли б не ми босі, то вас би вже й кури загребли!

«Кого б це кури загребли? — запитав Ганну хтось із сад­ка.— Здрастуйте, кумо, дай боже здоров’я…» Ганна підійшла ближче й побачила незнайоме обличчя, воно посміхалося, наче знайоме, але знайомість була моторошна, ніби з нею стрічалася десь на порозі іншого світу. «Постривайте, по­стривайте»,— сказала Ганна. «Останні роки бачили мене з бородою, на фронті ніколи було її кохати,— ну, пізнали тепер?» — «Осьдечки,— промовила раптом Ганна, почуваю­чи, що губи в неї одразу задерев’яніли,— осьдечки довелося стрітися, пане старосто Мусій Гандзя!»

Мусій подивився допитливо на Ганну й нічого не відпо­відав. Він не вперше отак стрічав людей, бачених востаннє за німців. Всі вони спершу лякалися самі, потім хотіли ля­кати його. До кожного потрібний був підхід: кому — жарт, тому — довідку. Він помалу розстебнув куртку-спецівку, дістав документа з кишені гімнастерки, навмисне не квап­лячись, щоб Ганна встигла побачити медалі на грудях. «Прошу,— сказав Мусій суворо,— щоб довго не говорити». Ганна рішуче взяла до рук папірець, але не одразу могла прочитати. Перед очима на документі наче мела завія, ні однієї літери не збагнути. Поступово очі стали бачити, це було демобілізаційне посвідчення на ім’я Мусія Гандзі. «Все?» — запитав Ганну Мусій.

Жінка заломила руки й застигла в мовчанці. Мусій уже думав, чи не зомліла часом,— таким кам’яним зробилося обличчя. «Як же так? — прошепотіла Ганна.— Люди добрі, куди ж іти?» Вона застогнала. «А ті невільники, яких ти оддав до Німеччини? А колгоспники, яких спалено в школі? А жінка, яку повішено серед села? А червоноармійці, яких виказав гестапо?» — «А твій хлопець,— перебив Мусій,— якого окупант убив? А чоловікова смерть на фронті? А моя сестра, яку взято до солдатського будинку? А наша земля, стоптана фашистом? Усе став мені на карб. Давай, згадуй далі…» Ганна раптом заплакала. Це трапилось цілком проти її бажання, поза свідомістю. Отак річка, непомітно вливаю- чися в ставок, поступово виповнить його й тоді прорве греблю.

Це правда, що Ганна сама не була в партизанах, але знала ж їх усіх, годувала, лікувала. До кого приходили з лісу? До Ганни. Хто ходив для них аж у місто на вивідку? Ганна. Хто ховав їхні папери, як не Ганна? Хто попередив партизанів про каральний загін? Ганна послала свого хлоп­ця. Ні, партизанкою вона не була, це правда,— партизани жили в лісі, а вона вдома. Це й люди скажуть. Але вона ніде не чула, що й пан староста теж був із ними!

Чого ж прокрадалася під його вікно — послухати німе­цьких офіцерів? Коли староста допитував її в канцелярії,— нащо він вивідував про партизанів, якщо сам був із таких? Наче сталося тільки вчора,— ось стоїть стіл, ослін, портрет скаженого Гітлера, бородатий Мусій курить німецьку сига­

 

ру, оглядає жінку безсоромними очима. «Я анаю, що ти пар­тизанка, в моїх руках твоє життя й смерть. Колись ви з Да­риною знеславили мене перед людьми, а тепер колесо пере­крутилося, тепер я зверху…»

Мусія злякав бурхливий вияв Ганниних почуттів. Він схилився до неї й мовчки погладив по голові. Ганна шарпну­лася вбік од його руки,— «не вірю я тобі, Мусію, купив документа, кажи — купив? Що з того, що ти був на фронті, твоя провина не така, щоб змити! В районі реєструвався, Кажи?!»

XIV

Містер Сміт збирався вже від’їздити. Борщ підніс його настрій до стану екстазу: місіс Джен записала негайно ж, як треба готувати цю страву. «Пане полковнику,— сказав Сміт,— я шкодую, що ваша дивізія стрічалася на Ельбі 6 не з англійцями, а з американцями. Я волів би, щоб то були мої земляки».

Гості вже обізналися з господарськими справами кол­госпу, поспівчували, що дощів давно не було. Колгоспний садок, повні дерева фруктів, які безжально гнули віти до землі, розчулили Сміта й особливо місіс Джен, котра хотіла покуштувати хоч по одній штуці з дерева. Це виявилось нездійсненним, і пані Смітиха, як її назвала Дарина, почала складати зірвані для проби фрукти просто до парасолі.

На весіллі догулювали гості з останньої бригади, що, по­поївши, танцювали до сьомого поту на шпориші серед дво­ру. Не раз і не два сам Сміт, бувши під джмелем, устрягав поміж танцюристів, але черевце заважало, він не в стані був витримати належний ритм. «Вам легко працювати,— сказа­ла місіс Джен полковнику,— у вас однакові люди, немає на­ших протиріч…» Смітиха трохи кохалася на соціології й хо­тіла, щоб усі про це знали. «Я б не сказав,— посміхнувся Василь Іванович,— у нас немає однакових людей, є спільна мета».

Сміт попросив дати йому звичайного колгоспника, щоб перевірити деякі свої припущення. «А що саме вас ціка­вить?» — питала перекладачка. «Мене цікавить почуття осо­бистої власності».— «Давайте, — сказав Василь Іванович,— вам відповість кожний, на кого скинете погляд…» Сміт не посміхнувся, а тільки зробив спробу сховати очі. «Я цікав­люсь,— сказав англієць,— чи пам’ятають колгоспники влас­ну землю, передану до спілки, чи вже забули?» — «А як він думає,— встряв дід Корнійко, розмовці саме спинилися коло музик,— свою землю всі знають!» Сміт повернувся до діда й попросив перекласти йому відповідь. «Так, так,— покивав

зн

він головою,— я вас розумію. Ви вночі, коли ніхто не ба­чить, виходите на степ, відшукуєте колишню власну землю, падаєте коло неї на коліна й цілуєте її цілунком власника?» Бригада, яка гуляла на весіллі, щиро зареготала. Проте Сміт не звернув на це уваги, він мав справу з дідом. «Дід Корнійко в розмові з міжнародним копиталом!» — гукнув п’яненький Карпо Цар.

Дід розповів Смітові, що сам він не бідняк, землю таки мав, три гектари було землі. До колгоспу вступив свідомо, індусом-індивідуальником не був. Тільки пан гість мусить знати, що наш масив складається в основному з земель по­міщика та куркульських, яких ми ліквідували як клас. Зна­чить, я мав три гектари, а тепер тисячу гектарів власності, великим паном стою в гурті: коли хочу — граю на скрипочку, а не хочу — косу в бригаді мантачу чи просо полю. «Ска­жіть, стара людино,— запитав Сміт,— такої думки всі кол­госпники, як ви?» — «Е, не питайте, чимало людей наших прийшло до колгоспу зовсім без землі, з голою душею!» —«А право власності на коня, корову чи машину, яку не­офіт передав свого часу в загальне користування?»

Дід Корнійко любив поговорити з приїжджими людьми, він тоді зростав у власних очах і задовольняв свою громад­ську натуру. «Авжеж, містер язикова сверблячко,— сказав дід,— ви питаєте, чи ходить там баба або чоловік до кол­госпної стайні та ферми, щоб погладити свою колишню ско­тину, дати їй шкуринку з сіллю, почухати за вухом? Було, не буду брехати. Перших років до двох таке було. А оце вже років із п’ятнадцять, як нема. Перейшла ласка на курей у своїй садибі, на підсвинка, крокодила, в кого що є…» Люди знову зареготали. «Ви жартуєте,— сказав Сміт,— але це для мене теж відповідь…» — «А чого ж не пожартувати,— закін­чив Василь Іванович,— колгоспна система пережила окупа­цію і стоїть перед новим розквітом, чи багато такого в вашій старій Англії?»

Коли гості сідали до машини, всі обступили їх із чарка- ми, щоб дорогу прилити, хай не курить. Сміт розчулився — наскільки це дозволяла його натура й історія Великобрита­нії за останні п’ятсот років — і сказав «спіч» до цих добрих людей, які, коли б забути, що вони колгоспники,— так нага­дували йому трудівників сільської Англії. Він зичив людям дощів по потребі й години по дощах, побажав швидко від­будуватися ПІСЛЯ НІМЦЯ, одягтися й озутися, скуштувати комфорту життя й забути про війну. «Хай живе біленька затишна хата,— захоплено говорив Сміт,— вкрита золотим солом’яним дахом, хай живе жінка, одягнена так, як дру- жина полковника,— і ніколи не носіть іншого вбрання!»

Добре, що скрипка з бубном та акордеоном догадалися за­грати туш, бо так кортіло Василю Івановичу побажати Смі- тові чортів на дорогу. «Наше село зветься Весела Кам’ян­ка,— гукав хтось до гостей просто в машину,— бийте теле­грами дрібним почерком! Пошлемо й вам соломи на стріху!» Василь Іванович, наказавши Уласові сісти на бігунки й їха­ти слідом, проводжав гостей на їхній машині. «Ми читали, що ваш народ дотепний, мій полковнику,— казав дорогою Сміт,— а сьогодні ви були наче заклопотані, чи вірно я по­мітив?» Господар посміхнувся, не стверджуючи й не запе­речуючи.

Він виліз із машини, розіклав мисливського стільця, з яким ходив, як із палицею, сів чекати Уласа, а Сміти по­їхали до грейдера, пообіцявши на той рік прибути з новою візитою. Начальник туристської установи їхав на задній ма­шині, люто чхав од пилу. Передня машина несподівано зупинилася. Шофер виліз і заглянув під капот до мотора. Він хотів непомітно щось вийняти звідти й викинути, але Сміт теж виліз на дорогу, наблизилось заднє авто,— і всі побачили в руках у шофера невеличкого гарбуза. «Що, гар­буза тобі піднесли?» — гукнув другий шофер. «Як, як вій сказав?» — нетерпляче звернувся Сміт до перекладачки. Бідній дівчині незручно було з’ясовувати, що так за народ­ним звичаєм кінчається невдале сватання,— отже, вона щось промимрила невиразне. АЛісіс Джен зазначила, що вона чи­тала щось подібне у Гоголя, але не пам’ятає символіки. Сміт замислився й записав випадок до записної книжки.

XV

Цю дорогу полковник любив. Улас, знаючи це й помі­тивши, що названий батько сидить позаду на бігунках прик­ро замислений, повернув конячину на цей трохи дальший шлях. Полковник довго не помічав, куди вони їдуть, а потім, коли Улас спинив коняку, щоб поправити (нібито!) нарит- ники, Василь Іванович раптом побачив, де він є, зітхнув і прийшов до пам’яті. Часом, замість їхати до волочильни­ків, сівачів чи косарів, полковник опинявся тут, сидів го­дину чи й дві. На коліна клав агрономічну книжку,— це ви­глядало цілком природним ділом для новака голови кол­госпу, який не знає ще агротехніки. Але думки його стрибали геть від мирних премудростей. Ще військові роки не вийшли з душі, хоч як він вживався в мир. Дивився на гайок по ло­щині й не міркував про снігозатримання, про пасіку під за­хистом дерев, про крокви для нових хат із власного дерева. Натомість уявляв, яка гарна засідка вийшла б там для

 

танків, якою несподіваною була б їхня поява. Високе місце обрав на вісь оборони, навколо якої можна повертати флан­ги, приковуючи ворога, розв’язуючи собі руки для глибокого обхвату. І тоді в агрономічній книжці, де були плани сіво­змін, з’являлися несподівані військові позначки, червоні й сині стріли — з гречаного поля аж на овес, а з чорного пару на буряки…

На думку раптом прорвалося саме те, що він досі настир­ливо одпихав і затовкмачував, що, сприйнявши очима, и-е пускав до серця,— все та ж Дарина. І Дарина заволоділа думками обох: полковника й Уласа. В той час, як хлопець лаяв її, вбачаючи в появі її на весіллі щось легковажне й незрозуміле,— полковник увесь сяяв од хвиль почуття, які пливли на нього разом із теплим стрічним вітром, пахощами гречки, в’ялої трави, свіжої соломи, зелених конопель. Люба його Дариночка! Ти підійшла довірливо й сердечно, наче й не було довгих-довгих днів чекання, підійшла й узяла під руку, як мужа,— нехай бачать іноземці, бачить весілля, що вони стоять поруч перед світом і людьми. Не мовили між собою й слова. Так було заведено — до вчорашнього не вер­татися. Як же він зануриться тепер у роботу! Одна згадка, що вдома чекає Дарина, примусить його співати цілий день. А скільки діла перепустить через свої руки. Що не скажіть, а кохання підносить: гори здатен перевернути, небо дістаєш рукою…

«Давай швидше їхати,— сказав Василь Іванович, хоч і без того конячина не длялася, жваво трюхикаючи, забу­ваючи зірвати дорогою колоски,— сьогодні нам до біса ро­боти, коли тільки з нею впораєшся!»

XVI

На жаль, цей день такий уже вдався: в ньому збилося подій на добрий місяць. Настя, ота полонянка, що поверну­лася недавно з Німеччини з дівчинкою Галею, пішла в са­док і там повісилася. Маленька Галя, що гралася серед дво­ру в калачиках, відчула нагальну потребу побачити маму й заплакала. Собака, який качався поруч, випруджуючи на траву уїдливих бліх, підліз до Галі на череві й миттю об­лизав їй обличчя, почав шарпати за сорочку. Галя зіп’ялася на кривенькі ніжки й подибала в напрямку до саду. Вона часто падала або з розгону голим гузенцем ляпалась об зем­лю й так, навсидячки, просувалась кілька кроків. Потім знову зводилась і, ще дужче плачучи, пробувала йти нога­ми. Бровко забігав спереду й заважав іти. На стежці лежала гниленька слива, яка одразу потрапила Галі на очі, а потім і до рота. Коротко кажучи,— Галя не встигла домандрувати до мами вчасно, коли її лемент ще міг би затримати Настю на світі.

На вгород до своєї мами прибігла Пріся й стала опові­дати, як було на весіллі і як Дарина підійшла до Василя Ивановича. «Ну й гаразд, дочко,— машинально одповіла Оксана, прислухаючись до розпачливого зойку дитини по су­сідству,— ач, як переривається! Біжи, Прісю, забав Галю,— хоч воно й безбатченко, а все жива душа». Пріся пострибала до- сусіднього садка, куди знала добре стежку по кислички й грушки, та одразу там почала й собі верещати разом з Га­лею. Бо Галя таки дочимчикувала до того, що було її ма­мою, і тепер стояла, вчепившись в холодні босі ноги, зви­саючі над землею…

Коли б Галя була старшою, вона без сумніву пов’язала б материну смерть із одвідинами Мусія Гандзі. Він почукикав .на руках її, Галю, показав, як «їде, їде пан, пан на конику сам, сам, а за паном хлоп, хлоп, на конику гоп, гоп», і вза­галі сподобався їй. Настя дивилася на це з лагідною посміш­кою, але Мусій потроху стирав та й стирав їй ту посмішку з обличчя, аж опинилася жінка в крижаній ополонці, а Му­сій усе штовхав і пхав її під лід, оббиваючи кийком руки, якими чіплялася за крижані береги життя. «Як же ти не батько,— волала бідна Настя,— подивись на дівчинку, це ж ти, Мусію!» — «За два роки багато було батьків у Німеч­чині»,— глузував Мусій. «Ти ж мене сам відпровадив на ка­торгу,— шепотіла нещасна жінка.— А я пройшла її, як по голках та по битому склі, нехай доня тобі скаже, дитя не­винне!» Мусій дивився глузливим поглядом і грав на Насти- ній душі, як хотів. Власне, йому не треба було й відбирати у неї надію на любов і одруження,— Настя й без цього була готова до смерті. її вразлива істота, загубивши опору в жит. ті — батька її дитини, йшла, як навіяна, до неминучої заги­белі. Страшна фашистська чужина перем’яла, переламала душу, висмоктала кров, потрощила віру в людину,— Насті досить було невеличкого поштовху, щоб скочити в безодню, і Мусій штовхав її й тоді, коли вона вже летіла нежива…

Ганна підхопила малу Галю, захриплу від плачу, наля­кану світом, який одразу став чужий, замурзану й забрьо­хану, ще й пожалену кропивою, куди її хтось одштовхнув од нещасної мами,— підхопила, помчала до свого двору, і їй здалося, що знайшла себе саму серед дороги, самотню, без­помічну, охлялу. Окріп стояв у печі, кинула в нього сухої материнки, підіклала трісок, напарила добре, налила в ноч­ви, поклала Галю. Купаючи, плакала — який це раз за сього­дні,— шарувала, терла бідну Галину, здавалося, що миє

 

душу свою й напахчує материнкою, горе вишаровує, нещастя гоїгь цілющим літеплом. І, витерши, понесла голеньку Галю по комірчині в новому недобудованому домі, обкрутилася з нею, підкинула вище себе, ще й заспівала,— так, заспівала голосом, який не одразу й сама пізнала: «Ой, ти, Галю, Галю, а коли б ти знала, ти б мене довіку мамою назвала!» Ллє Галя вже спала, і сонячний зайчик почепився до її вуш­ка,—«а киш! — сказала Ганна до сонця,— це моя доня спить!»

XVII

Чорногуз Халимон, як його прозвали діти, стояв у гнізді на вершечку розчепленої танкової гармати, що загрузла на Ганниній садибі. Намостивши гніздо на гарматі поблизу хати, згорілої з його старим гніздом, чорногуз розпачливо махав крилами, завмирав, стоячи на одній нозі. Вряди-годи вій літав на низинку під лісом, нашвидку ковтав там кілька жабок, приносив у дзьобі гадюку про запас,— і далі стояв у гнізді, клацаючи дзьобом, наче розмовляючи сам із собою. Діти, які все мусять помітити, збиралися до нього співчут­ливою зграйкою, сідали попід танком та вмовляли лелеку не журитися. «Халимоне,— казали діти,— хіба ж так мож­на? Ось ми тобі жабок наловили,— їж, дурний!» Чорногуз розплющував одне око, повертав набік голову й дивився на дітей.

Потім він почав більше цікавитися навколишнім життям, зо два рази літав на житнище на бесіду з своїм лелечиним родом. Чиєсь дурне лелеченя, яке тільки-тільки починало вчитися літати, зопалу залетіло далі, ніж йому належало, впало на стіжок сіна й товклося там до вечора, не наважую­чись іще раз повірити своїм крилам. Вже перед самою тем­рявою чорногузеня пустилося берега, щоб не ночувати поза гніздом, але вітрець, ударивши під крила, змінив напрям льоту, і пташеня ледве не виштовхнуло самого Халимона, потрапивши на його гніздо. Халимон допровадив лелеченя до мами, летючи поруч і трохи нижче, щоб малому не було страшно. «Халимоне,— гукали, біжучи за ним, діти,— скуби його, шейминого сина, за потилицю, бо так він у тебе зроду не долетить!»

З господаркою подвір’я Ганною у Халимона були добрі взаємини. І люди, й чорногузи знають, що їм здавна опре­делено жити друзями, тож ніколи ніякому хлопчакові не спа­де на думку розорити гніздо на хаті чи шпурнути грудкою на чорногуза: твердо встановлено — птах той принесе у дзьо­бі жарину й підпалить хату. Часом Халимон, сидячи на своїй гарматі, починав клацати дзьобом і підстрибувати на сідгі-

 

лі,— Ганна так і знала, що до неї в горох підкрадаються дітлахи, мовчки хапала лозину й бігла на вгород. Бувало, чорногуз злітав на землю й ходив по подвір’ю, з цікавістю придивляючися, як Ганна тіпає торішні коноплі на битель- ниці, варить у казані кропиву поросяті або шиє в холодку. Халимон ходив по подвір’ї, заглядаючи у всі закутки, і люди сміялися з Ганни, що взяла собі в прийми такого цибатого.

Коли з’явилася до двору будівельна бригада, привезли лісу, викопали яму й почали місити глину, притягли очерету на дах, тесляр заходився коло вікон і дверей,— чорногуз виявив велику зацікавленість. Часто вдосвіта, коли бригади ще не було, Ганна виходила з землянки на подвір’я—до підмурка, де росли вже стовпи й перекривалися сволоками, і вивершувалися кроквами, і вшивалися очеретом,— вихо­дила та й голосно казала: «Хоч би мені хто мовив, де б я в світі на хату стяглася без колгоспу? Чи, може, спиться, що хата моя росте, як поливана, а насправді, як у Халимона хата,— на тічку?» Чорногуз чув господиню й подавав голос: клац-клац-клац! «Дивись же мені, Халимоне, на той рік при­літай просто на нову хату, та й не сам, мій друже, а з Хали- монихою!»

Бо й справді, заходжувалося на такі хороми, що часом просто не вірилось. Що з того, що часом голим пупом сві­тять,— це діло наживне, а хату треба робити не сяк-так, аби голову вкрила,— мовляв, нехай потім, як розбагатіємо,— ні, справа державним чином підносилася до всенародного руху,— будуйте, люди, не на день і не на рік, подивіться, яка сила в ваших руках! Колгоспна будівельна бригада поста­вить хату, як лялечку, за планом київських архітекторів, а ті архітектори знають, що людям треба. Господарю хати за­писуються трудодні, які він мусить одробити за ту нову хату, бо й будівельникам платиться по зароблених ними трудо­днях. І беручкі та щирі люди підрахували вже, що середня селянська родина може вільно одробити вартість нової хати за один-однісінький рік,— подумати тільки, яка сила кол­госпний гурт!

Ганна не раз стояла серед двору з планом у руках, вона сама вибирала проекта хати й одержала його у власність,— ловка буде й затишна оселя, і хай як хочуть судять її люди, коли вона запросить на входини до себе й архітектора, який так гарно зрозумів її душу. Тимчасово хату вшили очере­том— довговічний матеріал, кажуть старі,— а Ганна замі­рилася згодом, коли нароблять черепиці, неодмінно пере­крити черепицею, щоб було так, як тут, на плані: гляньте, як весело сміється червоний дашок із-за рясних дерев! А ві­конниці сама обмалює, і стіни хай будуть білі, як і батьків« ські, а причілок обмалює жовтогарячим, і напільне віконце хай роблять од печі, як годиться по всіх усюдах, щоб стара людина нездужа на світ виглядала; і повернути хату, як і стару, проти сонця, і в вікна щоб подвір’я бачити, і кущ калини хай росте, як і ріс.

Скільки дбання та любові покладено на хату! І вже в но­вій оселі є комірчина, де сама живе, не дочекавшися кінця будування,— так хочеться відчути над головою людський дах, щоб швидше хата пахла людиною. А колись же, па­м’ятає, як у сусіди згоріла хата,— чого він натерпівся. Хоч люди й толокою допомагали йому, гуртом виливали, разом зводили крокви й ушивали околотом,— мав бідний чоловік що видихати впродовж кількох років. Довго стояла хата без вікон і дверей, очеретом затуляли дірки, і ось спромоглися на вікно з чотирма шибками, а кожне скельце завбільшки, як півскибки хліба…

Ганна вийшла з комірчини, де солодко заснула сирітка Галя, сіла на приступках, поставила ноги на млинове коло од старої хати й відчула мир глибоко в своїй душі, солодке відчуття радості, яка росла в серці й просилася на пісню. Перші зорі виткнулися на ясному й теплому ще небі. Ось блакить потемніла, небо спустилося нижче, похололо, одна перед одної стали виринати зорі, встигай лише очима лови­ти, і ось непомітна зайшла ніч, купчакн гостро запахли на грядці. Над зруйнованим до голої землі селом попливла пісня: символ невмиручості, віра кохання, вогонь миру і життя.

XVIII

Зібравшись із людьми погомоніти, Василь Іванович най­менше думав, що вийдуть збори правління колгоспу, ба й просто загальні збори. Спочатку посідали за коморою під копицю сіна, а потім перейшли до клуні, яка з недавніх пір правила за кіно й театр. Коли раз на три місяці приїздила пересувка, її ставили перед дверима надворі, і промінь пу­скали досередини — на екран з мокрого рядна, почеплений до бантини. Запрягали коняку до привода кінної молотарки, коняка ходила по колу, тягла вирло, крутила динамку, яка давала струм для картини. А чекаючи кіно, молодь захо­джувалася сама себе розважати, і — дивна річ — заводієм і далі лишалася Федора Найденко, дівчина неповних дев’ят­надцяти років, яка недавно повернулася з німецько-фашист­ської каторги.

Федора, або як її звали з дитинства — Дорка, була си­рота. Спочатку її доглядала баба, яка записалася сироті в далекі родички й геть проциндрила все її добро. Потім дів-

 

чинка стала непотрібна, баба взяла її за руку й одвела до правління щойно народженого колгоспу, який звався ще со- зом 7. Дорці було п’ять років, і вона добре запам’ятала роз­гублене обличчя новоспеченого голови товариства, який сам мав повну хату голопузих дітлахів, а до того ж почував себе як на фронті, бо куркулі заповзялися розбити їхній гурт. Проте свій свого швидко розуміє, і голова созу прийняв Дор- ку до свого хатнього шарварку. Часом він підкликав дівчин­ку, яка чорненьким жучком сновигала між його білявих, яснооких нащадків, і гладив її по голові дерев’яною од ко­вальського ремесла долонею. «Е, жінко,— казав він до дру­жини, яка часом і скубне, було, Дорку під гарячу руку,— сиріт, мабуть, бог той любить, бач, яке воно ловкеньке росте. Скільки ми з її батьком про комуну мріяли, а не довелось разом дійти. Гляди, — хоч донька дійде, дійдеш, Дорко?» — «Дійду, дядьку Йване»,— веселим голоском одповідав чорненький жучок.

Голова созу порадився з правлінням, і вони вирішили за­снувати притулок для дітей-сиріт у Дорчиній батьківській хаті, яка стояла пусткою. Опреділили туди одну бездітну вдову, гуртом причепурили хату, навезли дров, трохи борош­на, картоплі, передали дійну козу на молоко,— і аж шестеро посиротілих дітей почало жити. Це стало чи не найдужчою агітацією на користь нового колективу, з якого виріс потім колгосп. І коли куркулі вбили голову — дядька Йвана,— за його труною йшли не тільки товариші по боротьбі, а й ви­хованці дитячого будинку,— співали разом з дорослими ре­волюційних пісень на честь дядька Йвана, і не одна баба витирала сльози,— де ж пак,— ідуть янголятка невинні за труною, є кому пом’янути доброго чоловіка, нехай царствує! Вночі після похорону невідомо й хто понаносив гостинців сиротам: на ранок хату було обкладено сиром і крашанка­ми, полотном і зерном, сухими грушками, прядивом,— діть­ми почало піклуватися все село, і куркулі не могли нічого вдіяти.

Невдовзі цих вовків-багатіїв вивезли на заслання, а соз перетворився на колгосп, пережив важкий тридцять третій рік і потім пішов рости й рости. Дорка потроху ставала Фе­дорою, ходила до школи і до початку війни саме скінчила семирічку, їй набігло шістнадцять років. Вона записалася в комсомольці й уже років три як виходила на роботу до гурту: пасла гусей, телят, допомагала на фермі. Але не цим була відома на селі,— чимало дівчаток уміють працювати, ходити чисто, знають звичаї. Дорка виросла душею села. Вже ніхто так не заспіває, як вона, не знає стільки пісень, ніхто не складе нової, щоб одразу припала до самого серця.

*

 

Ніхто не протанцює, як Дорка, не змалює, як вона, не роз­каже ніхто так, як це чорненьке-пречорненьке дівча, ця ма­ленька чарівниця, навкруги якої стовбичитимуть літні чоло­віки, жінки й вуха розвісять, слухаючи її мову.

Дорка їздила на шкільні олімпіади до столиці, де незмін­но діставала премії й пропозиції поступити до музичної шко­ли, до училища обдарованих дітей та ще до багатьох ціка­вих інституцій. Але Дорка на це не йшла. Найбільше, на що вона згоджувалася,— були екскурсії. Власне, через екскур­сії вона й брала участь у змаганнях. Зате й було що слухати людям, коли Дорка повертала з екскурсій додому. Вчитель Феофіл Гаврилович навіть записав був її розповідь на папір, але хіба в силі його рука поспіти за Дорчиним словом, коли вона оповідає, мов по бистрій воді пливе, і слухачі пережи­вають разом з нею…

Так, Доркою пишалися, шанували. Коли стала війна,— їй запропонували евакуюватися разом з правлінням, дер­жавним актом на землю й прапорами колгоспу. На диво всіх — мала Федорка сумно посміхнулася й категорично од­мовилася їхати. «А не боїшся німців?» — запитав її Карпо Цар без усякої злоби, бо й найчорнішим людям не спало б на думку, що Дорка може зрадити або забути радянський лад. «Чого ж,— одповіла мала,— мої тато й мама тут ле­жать, а хіба по радіо не звеліли відстоювати кожен крок на­шої землі?» — «Армія відступає, а тут Дорка хоче фашиста подужати?!» — «Армія вернеться, а й ми не сидітимемо»,—• відповідала дівчина, і в неї ставали такі очі, начеб хто сип­нув туди по жмені жару.

Опинившись під окупантами, Дорка зовсім чомусь зане­хаяла себе: не вмивалася, ходила нечупарою, нечесаною, на ногах виразки, одежа пошматована,— старченя, та й годі. І все дивилася в землю, бо єдине, чого не могла змінити або хоч притушити,— були очі. Ніхто не пізнавав колишньої улюблениці цілого села, аж дурненькою ніби зробилася, 1 все швендяє, нишпорить, ходить всюди, наче ніяк не знайде собі місця. Хто б міг подумати, що має перед собою розвід­ницю молодого ще партизанського загону, який готувався в майбутньому вийти на широкі партизанські дороги.

Коли Дорку привели до поліції, гестапівець розгнівав­ся,— як сміли турбувати його такою нікчемою? Що їм — партизанів мало чи далеко ходити бояться? Дорка майстер­но плакала, розмазуючи сльози по брудних і без того що­ках, і виглядала такою зляканою. Ніяких не було доказів, що вона має хоч якесь відношення до своєї власної особи, за якою півроку полювали поліцаї марно, але гестапівець вирішив її не відпускати.

І поїхала Дорка до германського рейху на каторгу. Як і всіх, одпровадили її пішки до Києва. Три дні йшла, й за цей час Дорка підмовила дівчат, втекла з-під Василькова 8. Довго ховалася, але зрештою мусила-таки потрапити на очі німецьких посіпак,— на цей раз її одвезли до станції, штовх­нули до теплушки, повної вщерть невільниць, і завезли до Києва. О рідний Київ, скільки він бачив тих нещасних бран­ців! Дорка йшла в гурті, оточенім посиленою сторожею, і жадібно дивилася на знайомі куточки. Ось тут, де перехо­дили бульвар Шевченка, її колись стрічали, як приїздила на олімпіаду. Глянула на широку вулицю, посередині росли дві лави тополь, бігли вгору до Володимирської, зеленою алеєю спускалися до Хрещатика. Ліворуч тополі мріли до Гали­цького базару 9 й далі-далі,— який сизий зовучий обрій! Коли б і людині так побігти за тополями на волю. Київ — порожній, принишклий, він теж був невільником і стрів Дор- ку тихим пошептом каштанів, гомоном вітру по завмерлих вулицях: «Живи, дівчинко, борись, маленька,— попереду воля, Дорко!»

Вдруге Федора тікала із самого етапного невільницького пункту на Львівській, 24. Допомогло їй щастя, бо хто по­трапляв сюди — мав забути про втечу, хіба що був калікою або епілептиком, якого лікарі давали наказа викинути геть. Дорка пройшла комісію, котра визнала її здоровою, і за­мість того, щоб відчути себе пригніченою, як це траплялося з тисячами інших невільників, раптом побачила шанс на волю. В дійсності не могла його побачити, бо такого не було, але спалахнули всепереможна віра й певність, що врятує­ться, наче хто її загіпнотизував на віддалі, і вона лише му­сить виконувати.

Серед білого дня з воріт етапного пункту на Львівській вийшло помалу дівча, схоплене нападом чорної немочі, епі­лепсії. Очі закотилися під повіки, на губах піна, обличчя бліде, тіло конвульсивно здригається,— от-от упаде па тро­туар і почне битися головою об каміння. Вартовий не затри­мував, бачачи приступ хвороби, яка красномовніша од уся­ких перепусток. Натомість він узявся вираховувати, скільки ще кроків зробить оте старченя перед тим, як упасти? Наче падає? Ні, ще кілька кроків пройшла. Ну, оце вже їй край. Дарма,— ще йде. Ось повертає до якогось подвір’я,— шко­да, не побачиш спектаклю… Це була Дорка.

Прощай, невільницька конторо на Львівській, звідки фа­шистські варвари везли до себе в Німеччину сотні тисяч рабів. В цій конторі страждали вільні людські душі, лилися сльози занепалих духом, лунали пісні гордих і нескорених. «Шануйся, Гітлер,— написано там цвяхом на стіні,— ніколи

 

ми не будемо рабами! Смерть загарбникам! Наші при­йдуть!» І Дорка, кинувши удавати епілепсію, рушила вули- цями Києва, вдячна, що він надихнув її втечу, зворушена, розчулена й щаслива, — дарма, що навкруги сновигали во­роги.

Це був Київ. Вона йшла по місту вільна,— яке де над­звичайне почуття — йти вільною, повертати, куди хочеш, ста­вати, де забажається, дивитися, милуватися, жити. Мов по­чесна гостя, зайшла Дорка до подвір’я собору Софії, а ні­мецький поліцай, якому вона видалася підозрілою і який хотів її наздогнати,— дістав кущ пилу в обличчя й од злості забув, куди хотів іти. Це зробив раптом протяг, війнув з во­ріт пилом на поліцая, але так подумала б людина без фан­тазії, насправді ж — це сам Київ захищав чорнявеньку дів­чинку! На Софійськім подвір’ї за собором лежало купою каміння й росла висока трава, й дівчинка потихеньку про­йшла, сіла на землю, притулилася спиною до теплого каменя й заснула безтями. Прокинувшись, узріла під каменем у тра­ві засохлу шкуринку й з подякою притулила її до уст. «Спа­сибі тобі, мій Києве,— сказала голосно,— я все зроблю, щоб звільнити й тебе!»

Втретє Дорка тікала з Німеччини, з міста, якого й назви не знала, од бауера, який купив її, мов скотину, на невіль­ницькому ринку. Бауер посадовив її поперед себе на вело­сипеда й повіз до двору в дорф. По дорозі, коли хазяїн став качати помпою колесо, Дорка пройшла помаленьку до бли­зького ліска й не повернулася, скільки її бауер не гукав. Як бездомне собаченя, тікала вона безвісти од холодної руки, котра хотіла покласти на неї ярмо рабства. Але да­леко не втечеш в цій залюдненій країні, де ні мови як слід не знаєш, не спитаєш дороги. Дорка йшла з тиждень. їла сиру картоплю, жувала зерно, вим’яте з колосків. Раз на­пала на хлопця, який ніс щось у вузлику,— там був сякий- такий сніданок. На день причаювалась у ямці на полі чи під листям у лісі,— не наштовхнувшися, не можна було знайти. Йшла на схід ночами, коли німці спали, не могла ніяк ви­плутатися з густо заселеного району, де одне селище дохо­дило до сусіднього, а сусіднє до дальшого без перерви. Коли Дорку врешті спіймали — її не били, тільки одягли на руки нікельовані кайдани й відпровадили на підземний завод.

Аж ось коли треба було забути про втечу. Завод стояв на околиці маленького міста на межі Саксонії й Тюрінгії,0, в тій мальовничій місцевості, з якої так милуються туристи. На дні глибокої й петлястої долини між стрімкими, Зарос­лими лісом, горами текла річка з однієї запруди до іншої, над річкою лисніла чорна асфальтова дорога, а на річку й дорогу понанизувались маленькі міста, тихі й незаймані.

II      центрі міста стояла ратуша, над містом стримів кам’яний нург, чорний од часу. Вузенькі вулички, закоснілі в серед- ііі.овіччі,— мешканці їхні видавалися ідеалом охайної та ввічливої людської породи: тихі, сентиментальні. А край міста, осторонь од дороги, під самою горою, п’явся високий дерев’яний паркан, камуфльований під навколишню місце­вість. За тим парканом стояли на голій притоптаній землі густі лави фанерних бараків і йшли рейки до середини гори. Гам провадилася експлуатація людини, в порівнянні з якою праця на галерах, на каторзі видавалася забавкою. Нагля­дачі з гумовими бичами в руках гнали вільних людей, за­арканених новітньою ордою на цивілізованих землях Євро­пи, по дорозі смерті, через тортури голоду й рабської праці. А увечері, помившись під табірним душем, наглядач їхав на велосипеді до тихого родинного притулку в місті, обіймав тістувату фрау, цілував цибатого нащадка й говорив роз­чулено: «Просто жах, як мруть оті дикуни!»

Дорку привезено вночі,— отже, ні міста, ні природи не бачила. Бараки, паркан, колючий дріт, замаскована дірка до гори, де вагонетки розвозили рабів по цехах підземного заводу. Наглядачка з палицею. Канцелярія табору, де дів­чинці одімкнули й зняли з рук кайдани. Лікарська кімната, де нататуювали на руку номер. Триярусні ліжка, на кож­ному в дерев’яному ящику з гнилою соломою лежала не­вільниця. Дорка сіла на ліжко. Перше, що подумала,— як звідси буде тікати. Перед нею яскравим видивом пролинула її країна, Київ, Весела Кам’янка. Не втрачати надії, ні за яких обставин не втрачати надії! Раб — не той, кого схоп­лено в неволю, а той, хто втратив надію, не бореться. Так її вчили в підпіллі, це стало життьовим законом. Гаразд, вона все почне спочатку. Шкода, що з мовою буде важко. Бона діятиме од імені підпільного комітету табору, назвім його скорочено «В. К». Для всіх це будуть таємничі літери, а вона знатиме, що це не що інше, як «Весела Кам’янка», її село. «Обережно, Дорко,— сказала сама до себе,— роби все з толком, а головне — не помилися в людях!» І, вмо­стившися калачиком, заснула, — їй здалося, рівно на хви­лину, доки в досвітній млі не вигнали всіх на ранкову повірку.

Ого, це був чималий завод! Колони жінок, лави чолові­ків за дротяною огорожею, озброєні наглядачки й нагля­дачі, вівчарки купкою в одному кутку — скавучать, підгав­кують. Партизанська практика допомогла Дорці підраху­вати: невільників було тисяч до п’яти. Із якого завдання треба виходити? Що передати людям од таємничої «В. К.»?

 

Для початку Дорка взяла під нагляд жінок свого барака. Серед цих було багато молодих, а чимало й літніх, на всіх однаково лежало клеймо праці й голоду, виснаження й від­сутності сонця. Вони поглядали на Дорку й думали: яке нещасне дівча вкинуто до їхнього пекла, їй же на вигляд не більше п’ятнадцяти. Хіба вони одразу збагнули, з ким мають справу? Дорка спинила увагу на сивій літній жінці років на сорок (хоч тій не було й тридцяти!), на ім’я Міле- на, з Югославії родом. Вночі в бараці Дорка знайшла на­году з нею поговорити,— тим більше, що й мову одна одної вони розуміли. Мілена почула од дівчинки, що по німецьких таборах існують підпільні організації, ними керує «В. К.», а вона, Дорка, надіслана для зв’язку, щоб усім діяти разом. «Хто ж тебе послав, дитино моя? — запитала Мілена, яка жахалася од припущення, що отаке маля прибуло до них за провокатора.— Немає в нас нікого, дурно тебе посла­но!» — «Що ж, тітко Мілена,— сказала Дорка,— ми почне­мо роботу хоч би й з нічого…»

Небезпека полягала в тому, що табірна змова справді існувала, і Мілена, югославська партизанка, посідала в ній не останнє місце. Вже двічі до них підсилали німкень з Ель­засу п, але обидва рази провокаторки, які показували себе француженками, не змогли гру довести до кінця,— їх роз­шифровували, вони непомітно зникали. На цей раз справа була складніша, — невже ця мала слов’янка пішла на служ­бу до катів? Мілена порадилася з Марі, яка працювала в лабораторії медицинського барака й була глибоко закон­спірованою натхненницею цілої змови. «Перевір її,— ска­зала Марі,— і коли зостанеться хоч маленька крихта підо­зри, треба діяти рішуче!» — «У неї чиста душа,— одповіла Мілена, вже закохана в Дорку,— я думаю, це — дитяча ро­мантика».— «Яка може багатьом коштувати голови!» — су­воро перебила її Марі.

Дорка з честю вийшла з перевірки й щиро призналася потім, що організації «В. К.» не існує, а то вона сама хо­тіла заснувати підпілля в таборі і назвала себе посланцем, бо інакше б її не послухали. Нещасливий збіг обставин ки­нув Дорку в лазури табірної адміністрації, яка щось відчу­вала, хоч і не мала певних даних. Дорку було взято на допит, і Мілена з Марі та інші підпільники стали чекати арештів. Але ні вони, ні адміністрація й гадки не мали, з якого роду-племені походила дівчинка, яка незламна муж­ність закладена була в її істоті,— Дорка не вимовила зай­вого слова.

Коли її принесли після допиту до барака й кинули на койку, вона помітила Мілену, попросила нахилитися до уст і Сказала я притиском: «Все гаразд…» Повстання таки від­булося, але без Дорки, бо лежала нерухома, часом гублячи свідомість. Декому пощастило вибратись на волю, хоч ви­садити завод не пощастило. Мілена й Марі — обидві — бла­гополучно прибули до своїх домівок і, як дорогоцінний скарб, донесли пам’ять про дівчинку з Радянського Союзу, яку спіткала смерть на славному шляху. Та Дорка не схо­тіла вмирати в неволі, дочекалася того часу, коли до її ба­рака забіг живий червоноармієць. Вона так трималася, а тут раптом загубила голос, і дивно, як міг червоноармієць по­чути її тихе слово: «Братику!»

XIX

Довго ніхто ні про що не починав. Збиралися поволі. Василь Іванович першим чином придивлявся до своєї кол­госпної гвардії— до членів партії. На них ляже основне навантаження. Як завжди в своєму житті, починаючи нове діло, плануючи операцію, бій, навчання, полковник зважу­вав, як розставлено членів партії, як вони взаємодіють, як об’єднують і ведуть колектив. І щоб до них тяжіли передові люди, в перспективі — теж партійці, достойне поповнення більшовицьких лав. «Скільки нас тут?» — запитав себе пол­ковник, придивляючись до зборів.

Ну, перший — він сам, Василь Коваленко, гвардії пол­ковник у відставці, член партії з 20-го року. Двоє людей з колишньої його дивізії — рядовий Іван Середа та стар­шина Павло Гейбо. Трохи, може, гарячі, з військовою кате­горичністю, але не біда,— він-бо й сам мусить перебудову­ватися на мирний лад. Повезуть, що на них не поклади! Бригадир Семен Бойко — четвертий партієць. Колишній боєць, комісар, а згодом — командир партизанського загону «За Батьківщину». Цей буде його, иолковникова, права рука. Такому дивишся в вічі, й тебе охоплює спокій і пев­ність, радість і приязнь. Бойко не відступить, на Семена звіряйся, як на самого себе. Ще хто члени партії? Ага, он Горпина — дружина Семенова. Хороша пара, розумна й ро­ботяща, вона нам жінок організує. А Ганна ж була, здає­ться, кандидатом перед війною? Треба розібратися й від­новити. Удвох з Горпиною вони гори перекинуть… Сержант Вовкотруб — кандидат партії. Василь Іванович послав про нього запит до частини — дядько Сашко не мав на руках квитка. Працюватиме. Трохи підправимо, допоможемо, до­дамо культури. Здається, не всі. З Павловим ото підрахо­вували — неначе ще хтось був, восьмий. Правильно, буде

 

й восьмий — повертається з армії Семен Тарасович, вчи­тель. Добрий початок. Мені щастить…

Колишній голова колгоспу й тимчасовий голова сільради Карно Цар з’явився трохи напідпитку, коли вже зійшлося повно. Федора Найденко, вона ж Дорка, переступила через перелаз, підійшла до клуні, важко дихаючи, мовчки сіла на землю. За тіткою Веклою послано Уласа з вимогою негайнб їй з’явитися. Прийшов глухий коваль — дід Сербиченко, Черідка дівчаток протислася в двері клуні,— для сміливо­сті вони ходили разом, гуртом співали, хоч були й по різ­них ланках. І коли вже зовсім збиралися починати,— уско­чила, захекавшись, сьогоднішня молода — Параска, тягнучи за рукав молодого. «Ні, так воно не буде,— кричала Па­раска,— нехай нас люди розсудять!»

Люди засміялися, бо це вперше на селі траплялося, щоб молода гайнувала ніч. Дівчатка засоромились, але од кор- тіння не могли спокійно встояти на місці,— оце новина! «Що маєте сказати, Параско? — запитав Василь Іванович.— Не соромтеся, коли вже прийшли, давайте».— «Чого б я мала соромитися,— не полізла за словом у калитку молода,— це нехай він перед вами кліпає!» Як не дивно, але справа була цілком не інтимна. Чорт ухопив молодого за язика й під­штовхнув сказати, що від завтрашнього дня він забирає Параску з ланки, годі їй працювати, він сам настачить хату трудоднями!

Бачили б люди, як скипіла Параска! її не можна було втримати. Грицько переконався, що за час війни не лише він убився, як то кажуть, у колодочки, а й Параска не мар­нувала часу, змінилася до невпізнання. Грицько наче впер­ше глянув на свою молоду,— це ти, Парасю, чи, може, це інша мене чекала через цілу війну, інша писала листи, які пекли душу солодким щастям?

Параска пашіла вогнем і непримиренністю і була така гарна, як писана,— щічки рум’яні, очі чортячі, чого тільки тому Грицькові ремствувати,— йшли б собі додому пеські молодята! Так Василь Іванович і порадив: «йдіть додому, та не баріться, бо ночі тепер куці, а на ранок, Параско, на­верніть його на свою віру!»

Карпо Цар за тверезого стану знав, що йому треба по- мовкувати перед Василем Івановичем, але, ставши головою сільради, він рідко коли бував тверезий. Часто можна було бачити Карпів «транвай» — біду з дишлем 12, запряжену однією конячиною,— то коло одного двору, то коло іншого. Коняка була навіть не розгнуздана й харчувалася тільки тією травою, що наривали їй жалісливі до скотини дітлахи. Карпо ніколи не ходив пішки, бо вважав це образою свого громадського стану. Іноді, повертаючнся з району, він иу- екав конячину до копи, а сам лягав з другого боку на сно* чинок. Так уже й знали на селі, що Карна треба шукати коло його коняки: «Побіжи до Карпа,— он-о його трамвай пасеться!»

Отже, Карпо задерикуватим тоном почав вичитувати Ва* силя Ивановича за те, що той не покликав його до району, де вирішувалася їхня справа, і своєю владою згодився при­йняти пересельців із Польщі в кількості трьох родин. До цього Карпо став скаржитися, що йому ніхто нової хати не ставить, а він же голова сільради — представник Радянської влади на селі, стало буть, ніяким колгоспам не підлягає, а голови правлінь мусять ходити перед ним по струні, вико­нувати вказівки. Чимало ще дечого висловив Карпо Цар, а про одне в нього вистачило глузду промовчати — про Му- сія Гандзю, якого стрів у затишному кутку й запив з ним угоду не торкатися Мусієвого минулого, бо одмив його фрон­товою кров’ю. Гандзя встиг сипнути йому в душу кілька зер­нин блекоти, заздрощів, дурної амбіції,— вони росли зараз із Карпового рота, як лопуцьки. Василь Іванович не пере­бивав Карпа й думав, що це тільки початок,— отже, треба дати висловитись, а потім поговорити з тверезим. Всі мовча­ли — колишні військові з дисципліни, а інші — з цікавості! більше почути. Розрядив напруження Уласик, який бігом заскочив до клуні й гукнув, що дядьків Карпів «транвай» чогось ізлякався й хлопці побігли його ловити. Карпо Цар урвав промову й вибіг, а Василь Іванович зітхнув із полег­шенням.

XX

Ну, от нарешті він вдома,— Мусій Гандзя! Попоходжено по світах, заглянуто чортам у вічі, із смертю чарку пито, а зостався живий. Тепер тільки не лізти на рожен і найпер­ше — не мулити нічиїх знайомих очей,— хто зна, як ще по­вернеться. Документи документами, а розум треба мати, бо хай тільки раз хто зачепить, як не буде вже спокою. Не­гарно вийшло з Настею, та хто б же подумав, що дурна баба полізе в зашморг? Хай би хоч вішалась по його від’­їзді, а то ще причепиться морока, як камінь на шию. Проте з другого боку й добре, що такий свідок, як Настя, мовча­тиме. Така й була його притаєна думка, коли рвав із нею.

Була людина на селі, якої щиро боявся й не міг себе перебороти: Ганна, будь вона тричі проклята, бодай земля поглинула, вогонь спалив! Увесь час окупації почував її очі на собі, скільки разів вирішував позбутися свідка, знищи­ти,— все одкладав надалі, наче вічно можна було гратися

 

з вогнем. А справа стояла просто — Ганна подібна була на Дарину,— як-не-як сестри, хоч на Ганну глянеш, коли Да­рину вітри занесли безвісти. Дурний був, інакше не скажеш. Вже коли німці виїхали, робив спробу пустити в розход Ганну, та, мабуть, дуже п’яний напився, трохи сам не піді­рвався на гранаті, й досі труситься, як згадає. Але й Ганна тепер, стрівши його ненавистю й плачем, змінила мову. Му- сій намагався зрозуміти її, щоб вчасно запобігти лихові — оборонитися чи втекти. Що він сказав такого? Чи повірила, може, документові? Для всіх його демобілізаційна картка мала вагу, тільки не для Ганни.

Він, Мусій Гандзя, був тепер робітником із Донбасу, демо­білізованим учасником східнопрусських боїв, щоправда — колишнім старостою у німців, який спокутував гріх,— з цьо­го виходячи, треба було й триматися відповідно. А то не вивітрилась у нього несталість очей, які рухались більше, ніж їм належало, часом ставали перебільшено запобігливі, іноді колючо неприємні, коли він забував за собою слідку­вати. Вже можна було тим очам і змінитися: штрафну роту, яка складалася з таких, як він, командування дивізії кида­ло у небезпечні місця. Проте він зацілів, сам не знаючи як, бо не було особливого бажання жити, коли гітлерівська кар­та виявилась такою некозирною, а його сподіванки — мар­ними.

Душа ж була вовча, нічого не скажеш. Навіть німці ча­сом дивувалися з його холодної жорстокості — розрахова- ваної, завбачливої, методичної й вигадливої. Коли б не слов’янське походження,— перед ним постелилась би геста­півська кар’єра. Не раз поліційний чиновник «імперського комісаріату України» брав до рук його справу, перечитував, цмокав губами, навіть писав до вищого начальства в Бер­ліні.

Він почав службу в гестапо, з’явившись на заклик при­булих в обозі гітлерівської армії петлюрівців, які заміря­лися на щось ширше, ніж просто катівське ремесло. Націо­налісти удавали з себе діячів і тулили скрізь жовто-блакитні ганчірки, та Мусій швидко збагнув їхнє справжнє місце. Коли вони спробували разом із службою німецькому панові потягти щось до власної кишені, — Мусій тої ж хвилини доповів про це гітлерівському шефові й заробив його по­дяку.

Перед війною Мусій Гандзя працював у колгоспі. Не можна сказати, що він пас задніх або ходив у прогульни­ках,— все, що йому належало, він виконував. Щоправда, охоти ненадовго хватало, він спинявся раптом, глузливо ка­зав сам до себе: «О, вже загорілась колгосппа Параска!»

У нього була психологія наймита, хоч батько й був колись заможний. Зробити стільки, щоб ніхто не сказав, що старає­ться; не бігати без тями й не переживати, коли ото зерно вже посиплеться з колосків на землю, а МТС не прислала ще комбайна; не радіти з дощу й не сумувати через спеку; не цікавитись, який там голова колгоспу заступив на пост —• енергійний чи плохенький,— аби до нього був добрий; не шанувати агрономічну науку, лаяти агрономів ледарями, знаючи в душі їхню вагу для господарства; не боліти за те, чи багато людей виходить на поле, чи рано, чи добре роб­лять.

Відомий був факт, коли його випадком обрали до прав­ління колгоспу, він став тоді неможливий у поводженні з людьми. Почав ображати, погейкувати, виганяти на робо­ту на годину раніше од нормального часу, став глузувати з невправних чи кволих, а одного разу навіть дозволив собі побити батогом колгоспницю. Звичайно, його одразу вивели з правління й віддали до суду, але всім ясно стало, що він тільки наймит у колгоспі, й високі почуття колективного, творчого, нового — зовсім йому чужі, ба навіть незрозумілі. Як навмисне, одного року, він працював у бригаді, котра завоювала перехідний прапор райвиконкому, грошову пре­мію й подарунки, йому припав патефон з кількома платів­ками. Довго потім згадували колгоспники, як Мусій ходив з патефоном по селу, зупинявся перед кожною хатою й грав, поставивши патефона на землю. Він був п’яний, мовчазний, кожній хаті вклонявся до землі і не забував додати, що його нічим не купити, а «все гуртове — чортове…»

Люди подивлялися на Мусія, як на хворого, й обережно казали: «Нехай. Це в нього куркульська мазка з душі ви­ходить. Не всім же одразу хоч би й у рай!»

Мусіїв батько куркуль був не питимий 13,— він розбага­тів вже після революції. Повернувся з австрійського фронту на добрій тачанці, пара коней, кулемет, гранати. Так звана «банда Гандзі» саме й пішла од цього добра, обросла людь­ми й прокотилася, мов перекотиполе, по степах. То Гандзя приставав на часину до батька Махна, діяв з ним у стра­тегічному порозумінні, пускав попереду себе піратський чор­ний прапор анархії. То той же Гандзя відокремлювався й потім ставав під петлюрівську ганчірку. Одного разу він потрапив до пастки й мусив був на час пристати до дені- кінської Добрармії, яка в народі зафіксувалася як граб- армія. Скрізь старий Гандзя, якому тоді не було й двадцяти двох років, дуже розумно збирав гроші. Він ні на кого не звірявся, діяв сам, і коли давав грабувати цілій банді, то левина доля мусила перепасти йому, отаману. Декого, ціка­вого, доводилося виписувати з ватаги, давши на дорогу ко­ней, зброї, добра.

Іншому, теж цікавому, але необережному, Гандзя давав на дорогу кулю в потилицю й далі складав докупи золото й камінці, матерію, шкіру і всяку всячину.

У  Гандзі вистачило глузду вчасно зупинитися, розпу­стити банду й зникнути, а потім прийти додому пішки в ро­гатій шапці-будьонівці, в червоноармійській шинелі, розши­тій всіма барвами веселки, із липовим посвідченням в ки­шені. Виждавши час, потихеньку, полегеньку, не звіряючись і власній дружині, почав стягати землю. Щоб не привертати до себе людської уваги, гріб потрошку: півдесятнни, кли­нець, клаптик, левадку. У нього б стало коштів захопити й поміщицький шмат, та бас урвався йому несподівано й нагло,— він повісився. Мусій тоді був підлітком і пам’ятав, як прийшов до батька невідомий чолов’яга, вони замкнулися в коморі й пиячили, а потім хлопець мусив допомагати бать­кові закопувати вночі того гостя. За деякий час прийшов інший дядько, знову вони замкнулися із старим Гандзею на розмову, пиячили до ночі, а тоді Мусій знайшов батька в ле­ваді ледве живого, заюшеного кров’ю, навкруги все було таке витолочене, наче товклася скажена тічка. Батько Ганд­зя одужав, але став полохливий, боявся увечері виходити з хати, вночі схоплювався з полу й кричав, наче його хто різав,— загалом, як казали люди, стерявся од великої люті. І здимів, залишивши дружину й підлітка Мусія.

Під час колективізації земля перейшла до созу, мати вмерла, підпарубчак Мусій став до гурту, як і всі.

Сьогодні святковий день: він удома по стількох мандрах. А чого? Чи варте добро, що він за німців настягав, такого ризику? Може б, дати йому ще полежати в землі який рік? Золото не зогниє, камінці не потліють… Дурний, що поква­пився! А тут, може, й плететься вже на нього сільце… Він підповз до клуні, де відбувалися збори, прогріб дірку в со­ломі, наставив вухо, чи не почує свого прізвища…

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.