Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — МИР (ЖИВА ВОДА) — XXІ-XXІІІ

XXI

Василь Іванович, вислухавши схвильовану Дорку, устав з місця й почав ходити по клуні. Він важко спирався на палицю, протез, давно мащений, легенько рипів.

Так на фронті ходив живими ногами з кутка в куток по землянці, чекаючи розвідників, ждучи телефонного виклику з армії, всоте передумуючи план бою, шляхи матеріального забезпечення, переживаючи відсутність листів од Дарини. Дорка розповіла зборам про небіжчицю Настю, її взаємини з Мусієм Гандзею, наче цього не знали на селі, але вона говорила для полковника. Про Настину каторгу в Німеч­чині з малою дитиною, про Мусія за гітлерівських часів. «Треба поставити людей навколо села,— пошепки сказала Дорка,— бо знову втече від народного гніву, товариші!..» — «Не хвилюйтеся, Дорко,— озвався Василь Іванович,— від народу не так легко втекти! Спитаємо й про Настю… Прошу вас, Ганно, що ви хотіли сказати про Настину сирітку?» — «Судіть, як хочете,— урочисто вийшла Ганна наперед,—■ взяла її за доню й любитиму, нікому в світі не віддам, ви­годую,— за сина й мужа, забитих фашистами!» — «Точно,— сказав Іван Середа,— на цей випадок я сам шкодую, що переріс трохи, ніхто в прийми не бере!..» Дівчата засмія­лися, мов золоті горішки розсипали по клуні, а Павло Гей- бо, Іванів друг, додав, що він цілком приєднується до слів попереднього оратора.

Павло Гейбо розповів людям про солдатські мрії на полі бою, як атакували під Керчю, Ейдткуненом, на Ельбі. Як ускочив він до табору невільників за Ельбою, де вмирали люди, замучені гітлерівською державою. На цім місці роз­повіді Дорка розхвилювалася, а Павло не звернув уваги й продовжував оповідати, як він побачив у таборі дівчину з наших країв, ось записав її прізвище, може, хто знає з лю­дей, ото буде батькам радість… «Братику,— сказала Дор­ка,— не шукайте записки, то була я!»

Люди радісно загомоніли, наче вперше роздивилися Пав­ла Гейба, й почали плескати в долоні, аж гай загув. Люди хотіли вірити в такий щасливий збіг обставин, народ вели­кий оптиміст, і все збувається по його слову. Ось так по­бачилися вдруге Дорка й Павло, котрі знайшли одне одного на кордоні Тюрінгії й Саксонії, загубили, не зрозумівши долі, що їх зіткнула, й знову стрілися. Дорка глянула на Павла, той глянув на дівчину й побачив, що це за нею схо­див тисячі кілометрів і ніде не стрів,— бач, яка худенька, маленька, тільки очі на пів-обличчя — карі, гарні, чисті. А Дорці здалося, наче все спала й ось прокинулась,— так повно б’ється серце, стільки пісень попливло в уяві — одна краща од другої…

Карпо Цар зайшов не сам, а з товаришем Полупенком, який за німців прожив більше року у Веселій Кам’янці, го­дуючись із ласки добрих людей. Коли німці втекли, Полу- пенко об’явив, що він важливий працівник і одбував тут підпілля, за що йому вийде велика нагорода. Він зайшов за Карпом до клуні — опецькуватий, прибраний, чимось на- пахчений,— недбало поздоровкався до людей, рухом руки одсунув з колоди двох дівчат і мовчки сів сам. «Так от,

 

товариші-громадяни,— заговорив Карпо,— всім нам відомий борець за краще життя — товариш Полупенко. В той час, як дехто піддався на німецьку вудочку, він непохитно про­вадив на селі лінію, закликав людей, організовував парти­занський рух. Про це я йому з вашої одноголосної згоди засвідчую довідку, щоб товаришу Полупенкові поновили партійного квитка, хай він і далі зостається окрасою нашо­го району на посту відповідального працівника!..»

Проте збори не промовчали, як розраховував Карпо,—■ наче всіх гедзь укусив. На голову Полупенка посипались такі дотепи, запитання й прості глузи, що він не витримав і замахав на людей кулаком. «Не треба кулаків,— спокійно мовив Василь Іванович,— давайте розберемось потихеньку, що ви робили й чого люди сердяться…» Тут Карпо поліз в амбіцію, вийшов на місце голови й давай лаятись уздовж і впоперек.

Товариш Полупенко засмілів теж і з свого боку став за­грожувати карами всім неслухняним, що не знають свого місця, а лізуть, як свині. Люди одразу гомоніли ображено, а потім і замовкли, поглядаючи на Василя Ивановича. Де­мобілізовані оглядалися на всі боки, наче потрапили під кинджальний вогонь. Василь Іванович нікого не спиняв, не стукав кулаком по столі й не кричав, як вимагала його душа,— він витяг книжечку й став записувати. На Карпа це подіяло, як холодна вода,— замовк, оглянувся на Полу­пенка за порадою. Той махнув рукою,— мовляв, не бійся,— але продовжувати їм Василь Іванович не дозволив. Сказав­ши, що Карпо даватиме пояснення в районі, де йому на­кажуть зібрати колгоспників і вибачатися перед усіма, пол­ковник знову поцікавився у Полупенка, що той робив на селі, як опинився, з ким був пов’язаний?

Тоді підвівся з місця бригадир Семен Бойко, колишній командир партизанського загону. Бойко доповів ситуацію за німців, щоразу звертався до людей за потвердженням, і збори в один голос підтримували його. Товариша Полу­пенка було переправлено в підпілля на цю місцевість. Коли траплялися небезпечні дні — каральні групи заходили, то- тенкопфи и, есеси,— Полупенко вибирався з села на піски в курінь і вимагав носити туди їжу. Коли хто одмов- лявся — загрожував зголоситися німцям як місцевий парти­зан, нехай тоді все село палять. Навіть староста нащо вже собака був, а й той боявся. «Я не раз пропонував пристати до нас, але товариш Полупенко відповідав, що він мусить берегти себе для миру, а з нами може загинути…»

«Ну, справа ясна,— сказав Василь Іванович,— нащо було стільки розмов?..» — «Безумовно,— радо погодився

 

Полупенко, який відчув у голосі полковника нотки співчут­тя,— це така проста й зрозуміла річ, я не мав права ризи­кувати життям, як звичайний партизан, я думав про після­воєнну роботу, це був героїзм — не загинути в ті часи!» — «Ви мене не зрозуміли,— відповів Василь Іванович під за­гальний регіт аудиторії,— не варто було ховатися, щоб збе­регти себе для народу. Якраз навпаки: той, хто не ховався, а боровся з окупантами, має цінність для партії!»

Карпо вискочив із клуні так швидко, наче його «трам­вай» знову зібрався од нього тікати. Товариш Полупенко не став сперечатись, прошепотів — «ну, ми з вами в іншому місці поговоримо» — й, важко дихаючи, червоний і мокрий, кинувся з воріт клуні, як плавець на далеку відстань. їх обох супроводжував голосний сміх, вигуки, й люди зрозу­міли, що в них на селі почалися нові часи, тільки треба з усіх сил триматися цього Василя Ивановича, робити з ран­ня до вечора, бо в нього людське нічого не пропаде, колгоспне ні до чиїх рук не примерзне, і вже голос партії буде не тіль­ки в районі, а й у них — у розваленому, погорілому колгоспі. «Да,— сказав дядько Сашко своїм солдатам,— я люблю та­ких людей». Він не встиг роз’яснити, кого саме любить, як повз нього пройшов Василь Іванович, і само собою трапи­лося, що молодший сержант Сашко Вовкотруб та його то­вариші проводжали полковника до самісінької комори на колгоспному подвір’ї, де тимчасово він мешкав. Дорогою полковник мовчав, а солдати йшли позаду й час від часу прикро зітхали.

XXII

На дні її спогадів лежало дитинство. Рано-рано зайшла в густий холодок під соняшники. Високо над головою цвіли жовтогарячі вінки, пахли терпким смолистим духом,— вона прийшла подивитися, як соняшники повертатимуть голови за сонцем. Стовбури шершаві, аж колючі, листя спідсподу в жилках і ще шорсткіше од гарбузового. Це десь Ганна шукатиме, бо вона їй за няньку. «Дарннко-о,— гукатиме сестра,— йди, я тобі грушок напекла!» Сьогодні встала до сонця. Важко було просипатися, але вона викотилась по Ганнусиній руці, трохи перечекала, відповзла до дверей і ви­глянула, чи ніхто її не перейме. «Ти така хитрюга,— казав їй тато,— тобі, мабуть, не п’ять років, а цілих п’ятсот!» Сьогодні до того ж і тато приїдуть із колії,— так у них ще називали залізницю. Тато працює на станції й часто при­їздить додому. Соняшники зовсім не ворушаться й нікуди не повертають голів. Сонця ще немає, а он там воно має сходити, на тім згористім белебні, під яким пливе по річці

пара. Земля ще холодна, вогка від роси. Прогорнула суху ямку, підстелила сорочечку, вмостилася, обходивши ноги руками, обіпершись підборіддям на коліна, щоб не прога­вити сходу сонця й примітити, як до нього повернуть голови соняхи. Тоді знатиме, що довіку прив’яже до себе щастя: де ж пак, бачила таку таємницю!

Вже й сонце зійшло, соняшники повернули до тезка голови, вже й на гарбузинні розгорнулися жовті п’ятикутні зорі, вже й кицька знайшла дівчинку, замурчала, вмощую­чись коло неї дрімати, а Даринка все спала. їй снилося сон­це, що підійшло й гладить гарячою рукою по голівці, соня­хи метляють тими головами, мов решетами, й щастя, схоже на зелену ящірку, виповзло їй на рукав та й каже: «Дів« чинко, дівчинко, не прив’язуй мене, я тобі в пригоді ста­ну!»— «Добре,— одповідає Даринка,— я думала — щастя, як квітка, а воно на ящірку скидається, бігай собі, ящірко, й не журись, тільки щоб тебе ніхто не спіймав!» — «Я тобі приречена,— каже щастя,— ах ти ж, погана ти дівко, хіба можна так ховатися, до хати, заволоко, ось чекай-но, тато тобі дадуть!» Даринка розплющила очі й побачила над со­бою Ганну, яка ніяк не могла її добудитися,— «стривай, стривай, заволоко, що тобі тато скажуть!» Але тато тільки сміялися й високо підкидали Даринку, а їй серце заходи­лося од тої височини.

Так, Даринка була щаслива. Вона належала до тих лю­дей, яким усе збувається. Варто було чого побажати, як уже й падає з неба, тільки простягай руку й лови. Часом ставало нудно, бо щастя не повинно легко йти до рук, як приручене, але тоді Даринка уявляла, що бажає чогось нездійсненного, й рівноважила свої почуття. Може, те щастя деінде по сві­тах не так годило б їй, та на селі коло матінки все робилося по Даринчиному киву. «Щаслива ти, Даринко»,— казали дівчатка. «Так, я щаслива, подружки»,— обзивалася Даря- на. «І в кого ти вдалася?» — жартома запитував тато. «А в одного гарного козака»,— одказувала доня, навчена матіркою. «Ну, будеш хлопцям голови сушити»,— зітхав тато. «Буду, батечку»,— радо згоджувалась Даринка, якій світ ввижався немов одне велике весілля, де музики весело тнуть, де танці кружелять, де хлопці гарячими очима загля­дають у душу.

Спочатку всі думали, що переросте свою красу, з янго­лятка зробиться цибатою Даркою або неоковирною, веснян­куватою Дашкою. Коли ж ні: як було волоссячко мов льон,— стало як шовк; як було личко біле, стало ще бі­ліше; як були руки маненькі, ніжки зграбні, а хода мила,— зробилось усе з літами ще миліше. Когось іншого вже про­

 

звали б ледащицею, нёмною, немотброю за те, що не люби­ла працювати, а Дарниці аж личило: роботу кожне впорає, а от глянути так, посміхнутися, очима заграти, гарненько промовчати,— хай хто спробує!

«Дурненька росте в нас доня»,— казала часом мама, си­дячи коло тата й гладячи йому кучері. «Нехай і дурненька, проте гарненька,— ліниво одказував тато,— вона й без ро­зуму хоч кого з розуму зведе!» Тато несподівано помер, мама так нудьгувала, що й собі не забарилася, а Дарина не забула цих слів, підслуханих під вікном. Ганні не дове­лося довго дівувати, бо хата вимагала хазяїна, вискочила Ганна за Кравчину без особливої любові, бо ніколи було,— побралися й угадали: були собі до пари. Дарина прожила вже в сестриній родині, як у материній,— пещеною, коха­ною, неробою,— доки знайшовся Василь у командирськім званні, приїхав, покохав, одружився…

Ганна вдосвіта вив’язувала понад дорогою жито, що ли­шилось недов’язане після лобогрійки, бо боялися через сушу вим’яти зерно, а ніч трохи одволожила, саме вчасно похо­пити в снопи. Дарина проходила по дорозі на станцію, не помічаючи нічого ні перед собою, ні навкруги. Ганна поба­чила її постать здалеку, й щось таке невимовно сумне було в її ході, що кинула недов’язаний сніп і побігла по стерні до дороги.

«Сестронько, голубонько,— розпачливо гукнула вона,— куди це ти вибралася зрана?!» Певна була, що стріне усміх­нені очі й жартівливий голос пустунки Дарини,— але ж ні, не підводить очей подорожня, пов’язана хусткою, в пісній нестрокатій спідниці, пальто — на руці. Почувається, що в очах тих криниці сліз, ось підійме вії, й рине сльозова ріка. «Дариико, що з тобою?» — «Не знаю»,— озвалася Дарина, не підводячи очей. «Ану, глянь на мене»,— наказала Ганна Дарина звела на сестру очі — дійсно, повні сліз,— і Ганна жахнулася, який засмучений вираз. Ніколи Дарнна не була такою, хіба що в день маминої смерті. «Прогнав?» — скрик­нула Ганна. «Ні».— «Куди ж ти тікаєш, доню?» — жалісли­во запитала Ганна, підсвідомо називаючи молодшу сестру цим словом.

Дарина стояла на дорозі, не роблячи й найменшого руху, який показав би, що вона хоче пригорнутися, поскаржитись. Ганна ступнула до неї, обняла дужими руками й стала ці­лувати бліде, безпорадне личко. «Куди ж ти, моє серце,— сказала чомусь на вухо Дарині,— моя ти голівонько бідна, моя ти сиріточко нещасна?» Ганнине серце захлинулось у терпкому жалі до Дарини, їй здалося, що сестра йде без­вісти, з головою поринає в далекий світ,

«Сядьмо під полукіпок,— сказала Ганна,— хоч посидимо на дорогу, коли не хочеш говорити — куди…» — «Я й сама не знаю».— «А Василь?» — «Я вийшла, коли він заснув…» Ганна взяла Дарину за плечі й добре потрусила,— «ти чуєш, що я питаю, прокинься на милість!» Дарина вирва­лася з сестриних рук і пішла далі по дорозі, а Ганна, пере­боровши крайнє здивування й жах, побігла за нею слідом, обняла міцно й пішла поруч.

Довго вони йшли мовчки. Такт підказав Ганні ні про що більше не розпитувати. Але ж не можна отак, ні сіло ні’ впало! Далеко позаду зосталися Ганнині снопи, пук соняч­них стріл випорснув з-за крайнеба, за ним сонце викотило краєчок золотої скелі, шматок її одірвався й поплив уго­ру — нежаркий ще й круглий диск. Дарина сама заговорила, не дивлячись на Ганну, наче озивалася не до живої душі, а до навколишніх піль. Чуючи її мову, Ганна дивувалася, що отак мізинечка раптом відчула себе дорослою, а ніхто б же й не мислив, що здатна. Дарина вперше оглянулась з гори щасливої долі й злякалася, затужила по-справжньо­му. Вона побачила Василика в повному каліцтві,— а чого ж іншого чекала? Невже думала, що протези приростуть до тіла й усе буде, як було? Інші не відійшли б і на крок. І чи можна втекти від самої себе? Побуде без нього, скільки ви­тримає. Бач, як твердо мізинечка йде. Припряжи до неї воза — не помітила б. «Хоч напиши, де будеш»,— сказала Ганна. «Добре».— «Бувай здорова».— «Бувай».

Дарина пішла далі дорогою, а Ганна стояла, доки сестра й зникла зовсім за горою. На станції Дарина збагнула, що сама нікуди не поїде, та тут десь узялися односельчани Любка, Варвара й Григорко. Так, їй справді хтось казав, що вони їдуть на Донбас. Чи хоче й вона з ними? Бай­дуже, аби кудись їхати. Григорко побіг до станційної кри­ниці по свіжу воду, Варвара потягла Дарину за руку до товарного вагона, а Любка, обнявши ліхтар, нашвидку пла­кала: тут вона розлучилася з милим, який не повернувся з війни.

На станції з’ясувалася цікава річ: цього дня до Донбасу їхала група молоді, навербованої для відбудови всесоюз­ної кочегарки. Четверо веселокам’янчат влилися до групи, яку відправляв район. Група з радістю їх прийняла, само­діяльний оркестр на пероні — дві гармошки, бубон, домра й гітара — весело награвав, розважаючи пасажирів поїзда. Хто нашвидку танцював, хто підспівував музикантам, бага­то лунало побажань і закликів, бадьорий настрій тих, хто від’їздили, захопив і Любку, у якої й сльози непомітно ви­сохли, й щоки почали пашіти від загального збудження.

Про Варвару й казати нічого. Григорко бігав з вагона до вагона, вибираючи кумпанію до смаку.

І нещасна приголомшена Дарина відчула, що потрапила на воду могутньої ріки, яка підхопила її й понесла, і їй ніяк не страшно, а навпаки — віриш і покладаєшся, й радісно завмирає серце, бо ріка — колектив…

їй здалося, що поза вагонами промайнула постать Мусія Гандзі.

XXIII

Василь Іванович приїхав на поле до Ганни. Він ще не знав про Дарину й повний був спогадів минулої ночі, жар­тував до людей, переспівав дорогою силу пісень, ласкаво обіймав Уласа, який був за фурмана, й вимагав везти до моря на курорт. «Отак із бігунками?» — питав Улас. «А що ж такого?» Ганна підбігла на хвилину до бігунків, щоб на­питися води з барильця, вмощеного позаду, стала на коліна, одіткнула чіпок, припала вустами до цівки. Потім одхили- лася, повернула назад барильце, заткнула на місце чіп,— не встаючи з колін, витерла губи: «Василь Іванович, Да- ринка від вас поїхала… Але не турбуйтеся, вона поверне­ться…» Полковнику запам’яталася краплина води, яка по­висла на засмаглій шиї Ганни, наче діамант. Бігунки рушили через стерню, Улас мовчки зіщулився, бо рука полковника так схопила його за плече, що довго потім не сходили синці…

На степу працювали косарі. Вони йшли один за одним довгим ключем, це вже не були самі жінки й дівчата,— до землі вернулися колишні фронтовики. Од незвички піт за­ливав очі, їм здавалося, що йдуть з автоматами в наступ,— не вийшла ще з душі війна. Степовий джміль гуде над го­ловою, мов куля з крупнокаліберного, а чорногуз летить низько, як У-2. Який радісний, мирний світ! Поруч дівчата, дружини в’яжуть снопи,— ні, це не санітарки порають ра­нених. Лобогрійка дирчить, як бронетранспортер з підмо­гою,— давай, хлопці, коси на всі заставки! Жінки нам на­сіяли, а ми хіба хворі зібрати? Нехитра машина лобогрій­ка: запряжи в неї троє коней, посадови двох людей — ски­дати й поганяти,— викосиш за день гарної роботи до п’яти гектарів. Коли ж докладеш розуму, переміряєш години й навіть хвилини,— то поставиш рекорда, як той Хвесько Со­цький, що пропечатався в республіканській газеті. Що ж він зробив навдивовижу людям? У них в колгоспі працю­вало дві лобогрійки — шестеро коней, четверо людей — і ви­кошували клітку в день, тобто десять гектарів. Хвесько й розпланував, що коли взяти тільки одну жатку та до неї не

дві коси, а чотири, не тро€ коней, а шестеро, не двох людей, а трьох,— то можна було б працювати вищим темпом, як на конвейєрі: коні змінні, третя людина одпочиває, коси не тупляться. Глузували з Хвеська, а він як дав, як дав через цілий день, то й накосив не п’ять га, як належить на одній жатці, не десять, як припадає на дві,— ні, він поклав до двадцяти гектарів хліба…

Бригадир Семен Бойко саме ладнав такий обмін досві- і дом і вже першого ж дня взяв десяток скошених га жита. Згодом п’ятирічка виручить, пливтимуть степами комбайни у великій кількості, годі буде розраховувати лише на коня- : чинок, але тоді стане свій клопіт, щоб і комбайни запрягти на всю можливу й неможливу потужність. Дух народу — не­зборима сила, коли не ждуть манни з неба, а товчуть просо, не заглядають комусь до рук, а діють, не виглядають моло­тарки з електричним двигуном, а тим часом молотять ду­ховою: бич, путо й ціпилно. І гупає виструганий, випалений, улитий водою тік, важке зерно, мов дріб, бризкає з колоса під замашним ударом ціпа. Техніку чекають і знають, що • держава настачить, але й техніку запряжуть, як було до війни.

Будівельна бригада й собі не осоромилась, знайшлися добрі люди з головами на плечах, які зміряли свою силу, ! що походила од колективного духу, коли думають люди | однаково, поєднані в спілку новим ладом життя. Бригадир будівельників — тесляр Шевченко, що ходив на дерев’яній { нозі, втративши свою в дитинстві, зібрав бригаду й сказав і одного разу: «Ет, дурне сало без хліба,— у яку епоху живе­мо! Доки останні хати збудуємо,— перші од старості зава­ляться, треба швидше будувати, як каже наука!» Розбив і Шевченко бригаду на кілька ланок і велів одночасно буду- | вати не одну, а п’ять хат. Коли до першої завозили матеріа- І ли й копали яму під фундамент, то на другій клали стіни, І на третій ушивали дах, на четвертій ставили вікна й наві- 1 шували двері, клали піч, на п’ятій вже мазали й хазяйку \ до нової хати везли в ночвах. «Ловко зметикував,— казали ; колгоспники,— от тобі й дурне сало, а в нього макітра ро­зуму!».

Цегельня дала першу продукцію. Василь Іванович взяв до рук цеглину,— ще гарячу, трохи нерівну, шершаву, один : ріжок надбитий, тріщинка вздовж,— але вона вже дзвеніла, і мов справжня цегла, і, як на першу спробу, була бездоган- | на. Коли ж глянути в очі парубка, який покладав душу на ] це діло, в натхненні очі, що горіли вогнем творчості, можна ■ було не турбуватися за завтрашній день цегельні. Парубок- і цегляр,— замурзаний у глину, розхристаний, на голові

 

бриль із лопуха,— ковтав слова од хвилювання, б» його формовочна машина діяла безвідмовно. Тепер — тільки вдосконалити її, збільшити швидкість, а потім на черзі черепиця, до неї таку глину знайдено, куди тобі твоя порце­ляна. «Оголошую подяку,— сказав Василь Іванович,— од імені колгоспу…»

Але сьогодні всі були гідні подяки. Середа й Гейбо, під­охотивши декількох інвалідів, почали ставити привезеного з дивізії вітродвигуна, щоб дати в колгосп електрику. Ко­валь дід Сербиченко, якого за старістю водили скрізь під руки, як архієрея, й собі придибав до електриків. Колись батько його був майстром на вітряки, й дід схотів тепер до­помогти хлопцям коло того вітряка, що гнатиме електри-ку.

Дід Сербиченко показав фронтовикам відмітне місце, де впродовж року, літо й зиму, ніколи не вщухав вітер, де його ще прадід мірошникував,— золоте місце на всю око­лицю. Але майстри сказали дідові, що їм байдуже, де ста­вити, бо на їхню техніку й вітру путящого не треба,— баба подолами махне, а крила вже й крутитимуться. Дід поцмо­кав язиком і налаяв хлопців, бо все хочуть угіхати до кол­госпної садиби й не розуміють досвіду дідів.

Василь Іванович, проте, став на бік діда Сербиченка і ось чому: дідове місце було високе, поруч нього по схилах планувався сад, а посеред того саду — Будинок культури. Вітродвигун, який призначався головним чином для світла й вряди-годи для кінопересувки, міг стати частиною комбі­нату культури, близько прилягало шкільне подвір’я. До того ж — одним двигуном не обійдуться, другого доведеться ставити на господарському дворі — качати воду, крутити віялку, просорушку, соломорізку й іншу техніку, на яку роз­багатіють. Василь Іванович наказав Середі й Гейбові на ніч змонтувати двигуна, і щоб запалилася найбільша лам­па, яка в них є. «Наказано запалити найбільшу лампу,— виструнчився Гейбо,— щоб пробити морок темряви лампоч­кою Ілліча!»

Понад річечкою вже ходив майстер ставкової справи, плануючи хатніми засобами свічадо ставка, вживаючи за- місто геодезичного приладдя—око, нитку, очеретину. На одному місці він рвав траву й куштував її, на другому ко­нав кілька штихів лопатою, на березі сідав і, поставивши очеретину перед очима, вираховував, доки розіллється вода, коли загатити греблю. Ще на іншому березі майстер навіть лягав і аж припадав вухом до землі і, вставши на рівні, високо вгору підносив наслинений палець: куди йде рух по­вітря. Василь Іванович не заважав чоловікові,— посміхнув- шися, він подумав, що майстер і сам не скаже, скільки в його діях забобонів, а скільки народного досвіду. Треба не забаритися привезти йому солі, щоб посолонцювати дно ставка, й заздалегідь поговорити з жінками, яким вода покриє капустища й заллє левади. По сіль можна послати машину, з бензином тільки біда — чи є в районі?

На вигоні, коло стіжка, гула молотарка, яку крутило четверо коней, а по дворах гуп-гупали ціпи: колгоспники поспішали виконати першого заповіта — хлібопоставки дер­жаві. Над молотаркою стіною стояв сірий пил, з якого гур­котів барабан, коли в нього потрапляв злежалий сніп; троє людей, уперши держална вилок у животи, штовхали поперед себе купу соломи до скирти; дві баби, запнувшися з головою од остюків, носили рядна з половою; хлопчак подавав із стіжка снопи на машину дівчині, яка шпурляла їх у руки барабанщикові; до безтарки, застеленої брезентом, наси­пали відрами зерно з-під віялки; на мішках сиділа Ганнина приймачка Галя, а сама Ганна вже одгортала од машини полову й збоїни, прибігши з поля на обід, бо там знову сон­це пересушило хліб, боязко стало в’язати, щоб не втратити багато зерна.

Молотили ціпами, щоб швидше, — в один, два, три і в чо­тири ціпи, тільки й видко було, як злітали бичі на ціпилнах, чітко й ритмічно гупотіла земля. Дехто молотив кам’яними котками, тягаючи їх самотужки по розстелених на току сно­пах. Тут же на воротях, ставши боком до вітру, баби віяли, високо піднісши вгору дерев’яні мірки з зерном і потроху сиплячи на рядно золотий колгоспний набуток. Од кузні рушило на степ двоє плугів, запряжених коровами, з жіно­чою обслугою,— плугатарі й погоничі були дівчата.

Інша справа, коли б оце джерготів гусеничний трактор, а за ним ключ плугів, стан бункерів або хмара борін та рай- боронок. Глибоко пішов би в землю леміш,— коровки так не потягнуть,— і на весну збереглась би волога, не страшно виглядати засуху. Та що ж, коли фашисти все знищили, треба часу на поновлення. А коровки йдуть у ярмах, похи­туючи вим’ями, робітниці й годувальниці. Погоничка то шмат хліба подасть на ходу корові, то погладить за вухом. «Соб! — погукує плугатарка,— На себе верни! Хіба не ба­чиш, що мені й плуга з борозни вивертає!» Рівно полиця кладе скибу, замісто жовтої стерні постає чорна масна ріл­ля, десь і граки впали на борозну клювати хробачню, вітер жене хмари через село — знову не буде дощу— і праця на землі веде щорічний цикл: починає плуг…

 

На лузі зібралося чимало чорногузів. Вони ходили, ви­соко підіймаючи ноги, збивалися в купки, в більші гурти, мов людська громада перед зборами.

«Осінь, — казав той, хто бачив їх, — диви, чорногузи в ірій лагодяться!» Проте збори пташині були лише попере­дні, летіти їм ще рано, ось нехай почнуть копати картоплі,— тоді саме час буде до теплого краю. Чорногуз Халимон при­летів теж.

Треба сказати, що був хлопець, який особливо опікував­ся чорногузом, і хоч цей птах не любить панібратства, на­віть живучи на хаті як свійський, Свирида, що повсюди звався Свиридоном, чорногуз добре знав і пізнавав. Свири- дон, пастух-підліток, був уроджений біолог, і про його взає­мини з різними тваринами ходили по селі анекдоти. Він го­динами міг сидіти коло смутного Халимона, терпляче під­кидати аж у гніздо жабок, яких чорногуз дзьобом щоразу скидав на землю. Ніхто б інший не знайшов шляху до пта­шиного серця, а Свиридон приручив чорногуза цілком, і ча­сто можна було бачити, як Халимон розшукував хлопця, літаючи над пасовиськом, попід лісом, над кущами по бе­резі.

Для своєї родини Свиридон був «нечистою силою», «бо­жим наказанієм» і просто нещастям. Він мав честь нале­жати до багатодітної хати, де дітей було стільки, що сама мати плутала їхні ймення. Мама жила із свекрухою, а тато працював по будівництвах, додому навідувався не часто, під час окупації не був зовсім. Його знали тільки дорослі діти, а малим він видавався просто подорожнім, який про­сився ночувати. Проте батько був з нього гарний, акуратно посилав гроші і не заводив собі другої родини в іншому міс­ці. Мати працювала в колгоспі, й старші діти теж. Двоє дів­чат уже повиходили заміж, один син одружився й переїхав у сусіднє село до жінки. А дітей не зменшувалось у хаті, де народжувалися всі оті Зайченки — чорні, як джмелики, маленькі, жваві заводії в усіх добрих та злих справах. Але й серед Зайченків Свиридон вважався особливим.

По-перше, він був не чорний, а біляво-рудий, з неймо­вірною кількістю ластовиння на руках, ногах, обличчі, на вухах і навіть на повіках. Часто до ластовиння додавалися ще зелені плями од ліків, якими добросерда вчителька за­мазувала його вавки, що виникали внаслідок зіткнення з навколишньою природою. Друге, чим він вирізнявся з-по­між Зайченків, була його флегматичність в колі непосидю­чих братів і сестер, спокій.

Рано Свиридон навчився завдавати клопоту родині, і що­разу його тягла в світ допитливість, цікавість до нових місць, тварин, явищ природи. Якось він просидів у криниці .півдня, киснучи в воді, вчепившися задубілими пальцями в цямрини й не подаючи голосу, тобто не просячи допомо­ги,— аж його витяг хтось із сусідів, прийшовши по воду. «Чого то лиха година тебе понесла?!» Але й без Свиридо- нової відповіді ясно було, чого він там опинився, коли з-за пазухи в нього почали випурхувати на волю горобці. Хлоп­цеві дуже набили те місце, яке звичаєм за все відповідає, та малого й бити було неприємно: він затято мовчав, наче по дереву бито, а не по живому тілі. Іншим разом Свиридон приніс до хати повну торбу вужів і випустив на печі, щоб із ними погратися,— діти позабігали з хати, а баба довго ганяла хлопця по городах, ніяк не поцілячи його віником.

Під час німців десятирічний Свиридон налякав самого коменданта, пустивши йому в вікно їжака. Згодом сам трохи не підірвався на гранаті, яку намірявся розібрати, щоб подивитися, що є всередині.

Свиридон пірнав у бочку з водою, з’їжджаючи на штан­цях із скирти вниз. Взимку він майстрував різні механізми й зробив дерев’яного Гітлера, який на вітрі, коли крутився млинок, швидко-швидко махав рукою, наче хрестився….

Карпів другий будинок був болячкою на селі. Колись він належав куркульській родині, потім перейшов до кол­госпу й став хатою-лабораторією. За окупації знову став куркульський: в ньому оселився родич старого куркуля — німецький посіпака. Коли фашистів вигнали, ця хата обер­нулася на пустку, її знову належало перебрати колгоспо­ві. Але Карпо, маючи одну хату, схотів мати й другу — з гарним подвір’ям, городом, родючим садком. В районі Карпо видурив дозвіл на купівлю хати, самотужки зробив поціновку й придбав хату за дурницю, сплативши гроші до райфінвідділу, а бухгалтерові одвізши підводу городи­ни. Родина Зайченків, втративши через німців житло й опинившися цілою великою громадою під голим небом, сподівалася дістати дозвіл правління колгоспу на ту хату, щоб пережити, доки напнуть над головою власний дах. Свиридон не раз ходив до подвір’я, приміряв, як вони там житимуть, а вийшло, що Карпо Цар став їм на дорозі до щастя, і Зайченки кляли його великим хором голосів — од немовляти, що пускало з рота бульки, до баби, яка скри­піла, мов сухе дерево.

 

Власне кажучи, Карпове хазяйнування до приїзду пол­ковника на посаді голови колгоспу стало більмом на оці. Бригадир Семен Бойко ходив до райвиконкому, але на нещастя потрапив до службовця земвідділу, якого Карпо пригодовував, і, поскаржившись на Карпа, що порушу­вав устав сільськогосподарської артілі, вертався додому не своїми ногами, дарма що в партизанах ходив сміливо на німецькі гарнізони. Карпо порядкував колгоспним май­ном, як своїм власним: одне посилав на продаж і гроші не прибуткував, друге одвозив на подарунки корисним людям, третє переводив на ніщо дурними наказами й не­вмілою агротехнікою. Люди його боялись і не любили. І тому так щиро прийняв колгосп на голову Василя Ива­новича.

Карпо Цар розганяв власне господарство вшир, захопив добрий шмат городу до присадибної ділянки. В ньому про­кинулася жадоба збагачення, він не гребував ніякими за­собами, коли вони давали зайву мірку пшениці чи вінок цибулі, торбу квасолі. Він був бездітний, всім у домі по­рядкувала дружина — Карпиха, це вона, власне, й на­дихала Карпа на гонитву за багатством. Бо й звідки було самому Карпові мати до нього смак? Голота з голот, зли­дар із злидарів, він рано порвав із землею, хлопцем утік до Одеси, працював у порту, найнявся на пароплав, потім одбував дійсну службу у флоті, був матросом. В револю­цію доклав і своїх рук, побував на багатьох фрон­тах, організовував Радянську владу в своєму повітовому місті.

В місті стрів молоду жінку, яка клопоталася перед ним про чоловіка й брата, — обидва були денікінські офіцери і, на час розмови Карпа з нею, вже й відправлені до «штабу Духоніна», тобто — розстріляні. Матрос Карпо, як це іноді бувало в таких випадках, закохався в удову. Багато енер­гії, неприємностей, нещастя коштувала йому ця молода, ефектна вдова страченого контрреволюціонера, з похо­дження попівна, яка нізащо не бажала стати просто полю­бовницею матроса, а вимагала церковного шлюбу. Про­клята молодиця свого домоглася: стояла перед вівтарем із матросом — грозою цілого повіту,— а сам матрос гучно вилетів за це з партії й опинився на селі. Він організував тоді ж першу комуну в повіті, став серед організаторів кол­госпного руху в районі, бійцем за знищення куркульства як класу, сподіваючись сам, що на цей раз ніхто й ніщо не примусить його зрадити більшовицьку ідею.

На жаль, з часом він напхав черевце, одгодував пику, полюбив спати, а за нього щоб працювали інші. Чимало

 

разів його було трушено з метою перевиховання. І тільки тепер наставав час, який ввижався Карпові разом із спогадами про його чесну молодість: час докорінної перебу­дови життя. Карпо відчув його ходу…

XXV

Коли Дорка Найденко йшла на станцію, щоб їхати до Києва показатися лікарям і вигоїти отой нестерпний ка­шель, вона стріла недалеко від села у вибалку три підво­ди досить дивного зовнішнього вигляду, навантажені по саме нікуди хатніми речами, лантухами, перинами, скри­нями, різним дріб’язком.

Підводи стояли розпряжені, конячки паслися осторонь під доглядом чорнявого парубка у фетровому капелюсі й кожушаній жилетці поверх латаної домотканої сороч­ки. На таганку варилось молоко. Одна корівка, засмок­тана й затягана, лежала просто на дорозі й ремигала. Людей було п’ятнадцятеро та два собаки — налякані й смирні.

Дорка йшла з Павлом Гейбом, старшиною, який для цього випадку одяг усі свої урядові нагороди, одвихнувся на годину од монтажу вітродвигуна, сподіваючись надолу­жити потім темпами. Павлові здавалося, що раз визво­ливши Дорку з німецької каторги, він набув на неї без­заперечне якесь право, і ось вона рушає до Києва, де таких старшин, як Павло, багато. Та було б несправедливо ска­зати, що й Дорці байдуже від’їздити й що Павло не посів куточка в її серці. «Не до одного лікаря йдіть, Дорко,— казав Павло,— а й до самого професора, нехай вистукає, вислухає, рентгеном пробере, на аналіз поставить! Ви знає­те, які чудеса показувала наша медицина на фронтах? Для неї ваша хвороба простісіньке тьху!..» — «Яка там хвороба, Павлику,— одказувала Дорка,— вип’ю порошків, глечик молока на день, і лікувати нічого!» — «Ви гляньте на себе — худенька, як янгол!» Дорка засміялася, а коли вона це робила — осміхалося все навкруги: і поле, й доро­га, і далекі кучеряві хмарки.

Вони наблизились до підвід, які здалися їм циганським табором. Парубок ввічливо зняв капелюха й привітався до них: «Славайсу!» З цього можна було зрозуміти, що люди — з західних областей України. «Поляк, проше пана?» — запитав старшина Гейбо, навчений по закордо­нах різних мов. «Який там поляк, пане-товаришу,— русин з ХолмщиниІ5, Юрко Цапенюк називаюся…» Разом із парубком Дорка й Павло підійшли ближче до вогнища, де сиділи купкою пересельці. З’ясувалося, що вони їдуть саме до Веселої Кам’янки, куди їх направили з району. Сафат Мицько, старший з-поміж них, розповів, що їхні люди сторонські, не звикли до степу, їм страшно на степу, як у морі. Коли б найти щось подібне на те, до чого вони звикли. Та одержати землю, почати возз’єднане зі своїм народом життя…

«У нас гарно,— сказала Дорка,— й весело для душі». Пересельці дізналися, що стріли своїх майбутніх сусід, оточили Дорку тісним колом і дивилися їй до рота. Дорка, як досвідчений агітатор, одразу знайшла цікаву для них тему, вибрала з-поміж слухачів дівчину Пазю, свою ровес­ницю, обняла її ніжно за плечі й, чуючи під рукою, як схви­льовано билося Пазине серце, лагідно говорила про майбут­ніх їхніх односельців, про врожаї й природу, про школу для дітей і розваги для молоді, про колгоспний щирий гурт.

«Ми тільки хочемо жити самі,— сказала соромливо гарненька Пазя, поглянувши на парубка Юрка, з яким її єднало, певно, щось більше, ніж спільні мандри,— наші фамілії не звичні до спілки!» Всі навколо закивали голо­вами, бо Пазя висловила те, що було обговорено тисячі разів, вирішено й забито в голови. Дорка, мов не чула, розповіла, хто в них голова колгоспу, як їх ворог палив і плюндрував, як їм держава дає можливість стати на ноги, які пісні в них співаються, яка городина родить, як на виставку до Москви перед війною їздили. Пазина мама — Палагна — запитала, чи прядуть на селі, чи ткати навчені? Юркова баба поцікавилась, чи бога хто пам’ятає, і показала Дорці на хрестики, почеплені всім дітям поверх сорочок. «Старий світ заїхав просто в соціалізм!» — мовив на вухо Дорці Павло.

Дорка, як сказано, була досвідчена на такі розмови з людьми. Вона зрозуміла, що треба не гаяти й хвилини, бо з цими пересельцями ще ніхто й не говорив по життьо­вих питаннях. Треба покласти їм у душу зерно, і хай воно проростає, доки доїдуть. Ніколи ще так гаряче не лунала Дорчина мова. Вона не агітувала за колгосп,— ще не прийшов час, нехай самі поживуть і подивляться. Вона обіцяла пересельцям хати й землю, безплатну школу, без­платних лікарів, безплатного агронома, урядові нагороди за чесний труд і всесвітню славу од народу.

Довго потім згадували люди, одірвані од грунту й не прирослі ще до іншого, оцей вибалок, і запах сухого голину, і димок од бур’яну, і цю маленьку чорняву дів­чину, таку худеньку й кволу, з гарячими, щирими очима, і її мову— просту, достойну, мудру. Два світогляди зіткну­лися тут, при дорозі на полі, і старий селянський індивіду­альний, де одна родина — цілий світ, а дві родини — дві держави, цей світогляд не був одразу розбитий, так не буває, цього ніхто б і не вимагав, та серця пересельської молоді приліпилися до Дорки, ніби під подувом чарівної сили.

«Кому там до нас діло буде? — роздумливо сказав Са- фат, думаючи про своє під Дорчину мову.— Людина людині вовк єсть!» — «Отож-бо й не так,— браво озвався Павло, повернувшись до Сафата, аж медалі брязнули.— Діло до вас, земляче, буде всім!» Після цього Дорка поцілувала Пазю, попрощалася з усіма й швиденько пішла далі, щоб не спізнитися на потяг, а Павло Гейбо залишився за провід­ника. Він був повний досади, що не попрощався як слід із дівчиною, тільки потис їй руку, а вона вже віддалялася по дорозі, її маленька постать була така непомітна серед широкого світу, що серце лопотало од жалю, й пісня, яку заспівала, йдучи, Дорка, долинула до Павла, мов останній доторк.

Це була незабутня картина, коли пересельці в’їхали до села. Попереду йшов Павло Гейбо, сяючи на сонці медаля­ми, з ним поруч Сафат Мицько, Михайло Цапенкж та Па­латна Банат — голови родин. Вже встиглося з’ясувати дорогою, а може, то була Павлова дипломатія,— що саме старшина Гейбо визволяв Холмщину од німця й навіть той хутір, де жили оці пересельці. Що старшина пив воду відай чи не біля Мицькової хати, а в Цапенюків лежав поранений Павлів лейтенант. Що Пазя бравенько допо­магала в шпиталі й дістала запрошення од найстаршого лікаря йти в медицину. Що всі вони вимріяли собі рідну землю такою милою, аж годі збагнути зором. Що зголоси­лися виїздити з Польщі першими, а до їхніх хат пере­їхали мазури 16. Що бояться колгоспу, бо їм Германія й піл- судчики стільки наговорили злого. «Очі маєте,— відповів їм на це Павло,— подивитесь, розум є — розміркуєте, а справа наша добровільна, звання члена колгоспу по­чесне, точно!»

Коло першої криниці пересельці пили воду, як п’ють знавці дорогоцінний напій: прицмокували, припрошували. Кропили дітям голови, умивалися, напували скотину. Кри­ниця була неглибока, хоч хата стояла на високому місці,

 

і вниз на долину пов’юнилася вулиця між густими садка­ми. Внизу за левадами срібною ниткою по зеленому окса­миті мріла річечка Кам’янка, село дихало покоєм і тишею, навіть руїни не лізли в очі, бо заросли бур’янами, загоро­дилися вишнями.

І Сафат Мицько, а за ним і всі — впали на коліна і, перехрестившися на схід сонця, поцілували землю, яка віднині годуватиме їх і дітей їхніх, прийме в своє лоно тих, що відходитимуть назавжди. Павло Гейбо одвернувся, йому нагадалося, як з боєм форсував Айдар під Ровеньками і як, вийшовши на правий берег, почув передаване з уст в уста: «Ступили на землю України!» — «Давай далі, земляки,— сказав Гейбо,— паняй просто до сільради…»

До сільради не доїхали, бо на одній підводі упали віжки коням під ноги, то стали, щоб їх розплутати. Посходились цікаві з усіх дворів,— де вони тільки й набралися,— поки­дали ціпами махати, віяти пашню. Позбігались діти. Пере­сельці інстинктивно стали купкою, мов готуючись захища­ти себе. Павло Гейбо послав хлопчика по Василя Иванови­ча, сам підійшов до двору тітки Явдохи, яка поралася на дворі, і сказав їй через пліт кілька слів. Сафат Мицько зняв шапку й низько уклонився на всі сторони, за ним це зробили інші пересельці. Навіть діти, які стояли під возами, тримаючись за полудрабки, й ті невміло поклонилися, ба­жаючи задобрити чужих людей.

Мицько вважався за гарного промовця у себе на Холм- щині, він знав, із чого починати, як вести й чим кінчати, щоб люди послухали. Він не раз, а двічі сидів по кримі­налах: раз за царя Миколая, коли Холмщина ще була в Росії, вдруге — за Пілсудського. Били його частіше,— як тільки вибори якісь, так і б’ють. Мицько хотів знати, чого панська правда по селах не живе, а хлопська — панам очі їсть. За фашистів стало ще гірше: можна було прощатися з білим світом.

Говорив Мицько статечно, поволі, пересельці потаку­вали головами на його слова. Він розповів про долю всіх трьох родин: своєї, Цапенюка Михайла та Банатової Па­лати, назвав усіх старих на ймення, підкликав до себе й показав громаді дітей — школярів, підлітків, паруб­ків — Юрка, Славка й дівчину Пазю. Сафат Мицько про­сив ласки у громади, що вдираються на їхню землю не­прохані, певно, й без них тісно, але вони хліба хазяйсько­го не переїдять, а зароблять. Були господарі з діда-прадіда, їхня холмська земля ще довго журитиметься за газдів­ськими руками. Землю .віддали мазурам, а тут мають дістати стільки ж, щоб не було кривди поміж своїми людь­ми. Коли ж громада вволить їхнє клопотання, то ставлять на село п’ять відер казьонки,— і Сафат Мицько ще раз низько вклонився всім, торкнувши рукою землю.

В цей час тітка Явдоха вийшла зі свого двору, оточена дітьми, несучи перед себе на вишиваному рушнику хлі> бину з грудкою солі зверху. Вона помалу стала під­ходити до пересельців, а ті всі, побачивши тітку Явдоху, поставали ще раз навколішки й чекали. Помалу підійшов, що його ніхто й не помітив, Василь Іванович, і підкотив своїм «транваєм» Карпо Цар.

Тітка Явдоха виконувала інструкції Павла Гейба й ніяк не сподівалася на таку урочистість. Вона статечно подала Сафатові хліб-сіль і, відчуваючи, що треба щось мовити, сказала: «їжте на здоров’я!» Сафат прийняв хлібину, по­цілував її й передав тримати Палагні, сам же витяг вели­кого складаного ножа, одрізав кусник хліба й розподілив його по крихті на всіх дорослих і дітей, що приїхали з ним. Сонце зайшло за гору, ще було видко. Крізь урочисту тишу пробивалося здалеку торохтіння молотарки, та коло сусіднього двору рипіла корба криниці, з якої тягнено воду.

Карпо зліз на землю й рішучим кроком підійшов до Сафата Мицька: «Документи в порядку? Попереджаю, що діти вас нікуди, доки самі не збудуєтесь, ми вас не запрошували приїздити!» Василь Іванович став перед Карпом, аж той гаряче задихав йому в шию,— «пробачте, ви щось не все зрозуміли, ми ж намітили для них жит­ло…»— «У нас немає вільних хат!» — «Вони перебудуть на вашому другому подвір’ї, доки збудуємо їм власні будинки!»

Карпо роззявив рота, щоб заперечити такий план і вза­галі обуритися, що отак розпоряджаються його добром, але Василь Іванович на мить оглянувся й мовчки зблизька подивився в вічі Карпові. Після цього той не став затри­муватись і майнув на конячині в напрямку до районного центру.

«Прошу,— сказав Василь Іванович,— розташуємо вас тим часом всіх у гурті, за місяць переїдете до власних хат, бо їх треба ще збудувати, а тепер — почоломкаємось, чи що!» Василь Іванович поцілувався з Мицьком і потис руки решті, хотів щось запитати у Павла Гейба, але того вже й слід прохолов: майнув до вітродвигуна. Громадою довели пересельців до Карпового другого двору, показали, що і як, і залишились нові люди ночувати коло возів просто неба, бо пізно було розташовуватись. Закінчено довгий шлях.

 

Треба зануряти коріння в землю. Сафат Мицько обійшов подвір’я, пішов на город, нахилився до землі, почав руками перебирати грудки, гладити. Серце в нього щеміло, тільки знайоме небо, рідні з дитинства зорі підтримали в тій гадці, що він, можливо, нікуди й не від’їздив. Це була здавна його земля.

XXVI

Пізно вночі засвітилася електрична лампочка. її тримав у руці дід Сербиченко, який ніяк не хотів відходити геть від бригади Середи й Гейба і сказав, що має дочекатися світла, трясця його матері! Щоб у діда руки не гуляли, йому дали тримати лампу на довгому дроті, а майстри посхиля­лися коло розподільчої дошки. Вітродвигуна встановлено, легенький вітерець вільно крутив його махові крила. Рап­том у діда на руці в скляній бульці почервоніла, розжари­лась волосинка, дід уже хотів кидати лампу, щоб не попек­ти, мовляв, рук, та на диво — скло не пеклося. Ось майстри додали обертів, од лампочки аж бризнув білий вогонь, наче дід Сербиченко схопив у руку падалішню зірку.

І на мить усі завмерли. По селі розносилась луна пару­боцьких та дівочих пісень, мов і не вони ото виробили цілі­сінький день од світання до темряви. Середа глянув на Гейба так, ніби слухав повідомлення Радінформбюро про нагородження їхньої дивізії. Добровільні помічники давно одробили своє діло, сиділи кружка на траві, пихкали баку- ном-самосадом і терпляче чекали. Хлопець Свиридон теж сидів як зачарований, уп’явши очі в діда Сербиченка, облич­чя якого, освітлене знизу лампою, нагадувало щось дуже смішне,— і Свиридон засміявся, перший порушивши тишу.

Середа почепив лампу до довгої тички, підняв її вгору — скільки хватило тички й руки, замахав світлом високо вгорі, і здалося, що лампа світить із високої щогли судна, розхитується разом із рухом корабля на хвилях.

Перші прибігли вчителі, у них була якась нарада в школі, хоч назва школи стосувалася лише до шкільного подвір’я, де за школу правила землянка, решта класів містилася по всьому селі в звичайних хатах; прийшов слі­дом за молодими вчителями — Оленою Михайлівною й Сте­паном Тарасовичем — сам Феофіл Гаврилович, який сорок років навчав веселокам’янчан; із різних сторін почали наближатися пісні, лунали голосніше й голосніше, і незаба­ром до галявини поміж школою й садком, який потягся вниз до води, стали підходити з темряви й співаки: хлопці,

 

дівчата (їх було без порівняння більше), підлітки, яких почали приймати на вулицю, щоб заповнити нестачу молоді, заподіяну війною. Обличчя посміхалися, пісня стала загаль­ною, з’явився акордеон, пари кинулися танцювати польки, дід Сербиченко стояв на одному місці, дивлячись на свою долоню, з якої пурхнула вгору така сліпуча пташка, а Се­реда все махав і махав лампою, скликаючи людей.

Підійшов полковник з Уласом, подякував Середі й Гей- бові, звелів Шевченкові, бригадиру будівельників, планува­ти тут Будинок культури, проекта незабаром привезуть. Як багато зробила одна-однісінька електрична лампа. Бо всі знали, що це тільки початок, рідна держава допомо­же, коли побачить, що до толку доведуть, поставлять стовпи з ізоляторами, потягнуть дріт, засвітять світло по селу, проведуть під кожну стріху. Ще, диви, й транвай пу­стимо, не лише Карпові ним їздити, хіба ми в бога теля з’їли!

Несподівано для самого Василя Ивановича засвічена електрична лампа стала за привід до урочистих закладин Будинку культури. Виступали вчителі, потім учні читали вірші, Пріся декламувала Некрасова, гуртом проспівали «Заповіт» та «Широка страна моя родная», дід Сербичен­ко хотів розповісти зборам, як у нього на долоні загорілась електрика, почав натомість голосно сякатися й зрештою пустив сльозу, розвеселивши молодь. «Е, трясця його мате­рі,— сказав дід,— держіться колгоспу, ще й не те буде!»

Коли люди трохи порозходились, а лампа ще горіла, почеплена до арматури вітродвигуна,— заторохтіли коле­са, і на повному гоні підскочила тачанка, в якій сиділи Карпо, товариш Полупенко і за фурмана — райоиовий мі­ліціонер. Не привітавшися до людей і не звернувши уваги на електрику, вони наказали полковникові йти за собою до сільради.

Василь Іванович не сперечався й не опирався, а Се­реді й Гейбові, які підійшли так, наче привели роту авто­матників, спокійно зауважив: «Давайте, хлопці, без дуро­щів,— не будемо порушувати радянських законів…» Гейбо мовчки відкозиряв, вимкнув світло й одразу зник із Сере­дою в непроглядній темряві, тільки згодом чути стало чах­кання й рокіт мотора грузовика,— Гейбо й Середа кудись подалися.

Василь Іванович ішов дуже поволі, посміхаючись сам до себе. Карпо мовчки рухався осторонь, сопів, за ним віявся виразно чутний горілчаний дух. Полупенко, важко дихаючи, вичитував полковнику, що той захопив чужу хату, самовільно прийняв невідомих людей, зірвав хлі- бопеставки державі, розвалив колгосп, привласнив кол­госпне добро, і силу-силенну інших чиїхось злочинів. Позаду міліціонер вів запряжених коней. Темряву нав­круги заповняла юрба людей, які мовчки проводжали полковника, йшли, дослухаючись до Полупенкових слів. «Отак ви, значить, незаконно затримуєте людей? — запи­тав Василь Іванович.— Я б на вашому місці не поспішав, бо радянський закон не іграшка…» — «Тихше! — гукнув Полупенко.— Заборонено розмовляти!.. Нас не залякає­те!..» — «Що ж, — одказав полковник, — так воно ведеться: одні чорти бояться хреста, а другі батога!» Навколо розко­тився регіт великої юрби людей, аж Карпо й Полупенко раптом полякалися. Але ніхто їх не зачепив і пальцем.

Через те, що полковник одмовився поночі їхати куди б то не було, його повели до сільради, поставили міліціонера стерегти, а самі Полупенко й Карпо сіли у Карпа в хаті підкріплятися по трудах.

Не минуло й півгодини, як Василь Іванович почув коло сільради голосну розмову й лайку. За цим — двері вилетіли заледве не разом з одвірками, і на порозі з’явився дядько Сашко, він же — колишній молодший сержант Вовкотруб, тримаючи в руках ліхтаря. За ним блискав очима Улас, а вся дядькова Сашкова команда стояла в таких позах, наче щойно здобула затятий німецький дот. «Виходьте, товаришу командир дивізії,— сказав Вовкотруб,— ми не дозволимо різним цивільним показувати свою владу, не­хай посидять тепер у погребі!»

Полковник змушений був нагримати на непроханих визволителів, наказав повернути гвинтівку міліціонерові, а Карпа й Полупенка випустити з льоху й скласти перед ними пробачення.

Павлов приїхав уже на світанку, сидячи з Середою поруч у кабіні, а Гейбо — в кузові. До його приїзду пол­ковник встиг добре ввігнати в піт і Полупенка, й Карпа на тому ж місці під повіткою. Він видавався Карпові й Полупенкові невмолимим суддею, на поклик якого з тем­ряви могла з’явитися одразу ціла військова частина. У По­лупенка боліли в’язи, бо помічники дядька Сашка не дуже з ним церемонились. Карпо, певно, теж дістав заохочен­ня, сидів тверезий і правою рукою масував ліве вухо, що виглядало, як вареник. Василь Іванович говорив з ними зовсім на нейтральні теми, і на кінець розмови Полупен­ко насмілився попросити полковника не скаржитись до району, помиритися і взагалі вважати, що вони — його найперші друзі.

«Що ви за цим розумієте?» — запитав Василь Івано­вич серйозно. Полупенко наобіцяв багато речей, і від того, що полковник не спиняв його й не торгувався,— вирішив, що дає мало, і все набавляв та набавляв. Василь Іванович, слухаючи його, збагнув шляхи й розміри злочинів, живим уособленням яких був Полупенко і посібником — Карпо Цар.

По-перше, цілий рік до колгоспу ніхто не поткнеться по непланове борошно, картоплю, масло, поросят, телят, яблука, мед та інші продукти. Це Полупенко запевняє своїм словом, і він виконає обіцянку, бо Весела Кам’ян­ка саме й належить до його парафії. По-друге, до весни не вимагатиметься від колгоспу ні підвід, ні людей на від­будову районного центру…

Павлов ще не лягав, коли по нього приїхали Середа й Гейбо. Вікно кабінету було відчинене, й Гейбо, на­штовхнувшися у дверях на чергового, підійшов просто до вікна й звернувся до секретаря райкому, як належить вій­ськовій людині. «У вас медалей, товаришу старшина,—■ були перші слова Павлова, коли він виглянув до Гейба,— у вас медалей, як у генерала Скобелева!» 17

Гейбо розповів історію з приїздом до них Полупенка й образою полковника саме в ту хвилину, як було пробито морок темряви лампочкою Ілліча. Павлов знову посміхнув­ся: «Чув, чув про полковника… Так що ви просите? Щоб я їхав? Хіба він сам немічний? Хай візьме палицю та про­жене їх геть!..» Гейбо з усією переконливістю став доводити негайну потребу їхати на визвіл Василя Ивановича, бо пол­ковник сам і пальцем не ворухне. Павлов наче не слухав, хутко перебирав папери, виглянув у вікно на погоду, хоч, окрім темряви, нічого не побачив, одяг наопашки зелену спецівку.

Сидячи в машині поруч Середи, секретар жваво й весело говорив до нього, жартував, а перед одним яром сам сів до керма, бо знав тут кожну вибоїну й умів переїздити щербатий міст, як ніхто з шоферів. «Ну й некультурні люди,— казав Павлов,— ніяк не полагодять, скільки їм не кажи. Доведеться штрафувати і обов’язково з кишені голови колгоспу! Не сподівався я, що Василь Іванович пішле вас по мене…» — «Це не він, товаришу Павлов, він нічого не знає!..»

Ледве помітний сірів світанок, важка роса вже прибила пил, пахло осіннім холодним прив’ялим листям, над селом од димарів поставали вгору тоненькі стовпці диму. Павлов, наказавши Полупенкові повертатися пішки до райцентру, а Карпові з’явитися до нього взавтра, сів із Василем Іва­

 

новичем поруч на призьбі під коморою й говорив по душах:. Осторонь, під копицею сіна, стояли й смикали пашу запря­жені в тачанку коні, а кучер-міліціонер лежав на сіні біля конячих морд і жував соломинку.

Карпо, позичивши у сірка очей, мовчки виринув із-за рогу хати, несучи в одній руці хлібину, а в другій — гле­чик молока з-під корови щойно, молоко ще парувало. Де він устиг надибати молоко — було його організаційною тайною. Поставивши на призьбу глечика, Карпо помалу поклав зверху хліб і, як фокусник, миттю добув з бічної кишені піджака дві горілчаних склянки, поставив їх теж, навшпиньки зник. «Момент!» — гукнув Павлов, і Карпо одразу вродився, наче вискочив з-під землі. «Приберіть молоко,— сказав Павлов,— і, будь ласка, постережіть там, щоб ніхто не заважав».— «Єсть!» — гукнув Карпо за ма­троською звичкою.

Зовсім розвиднілось, Павлов помітив Уласа, який спав просто на землі за кущем бузку. «Бач, як мене доглядає,— пояснив секретарю полковник,— аж заснув сердешний!» Павлов дмухнув і погасив ліхтаря, який досі світив, хоч світло його вже померкло у величній симфонії ранку.

XXVII

Кияни знають, що від Сінного базару, а також через подвір’я будинків парного боку Житомирської вулиці можна потрапити на край урвища, з якого біжать униз стежки на Поділ: через Кожум’яки й Дігтярі, через Гон­чарівну й Воздвиженську, повз гору Замкову просто до Щекавиці й праворуч — на Житній базар. Золотої осені тут дуже гарно, тихо, ніхто б зроду не сказав, що близь­ко велике місто: під горою поп’ялися садки, мирно в до­лині розташувалися подвір’я нащадків славних колись кожум’як, гончарів, дігтярів і інших не дуже привілейо­ваних ремісників, відтиснутих до Дніпра в ці яри більш багатими цехами. Між Гончарівкою й Дігтярами вип’яв­ся високий та обривчастий згірок із загубленою чи при­забутою назвою.

Коли сісти на цім белебні, очей не одірвеш од церкви Андрія, збудованої Растреллі |8, так вона мило підноситься над Дніпром, над нею мчать швидко розметані хмари, важко позбутися уяви, що будова не рухається й не пливе кудись у далеч за Дніпро.

Дорка рушила сюди просто з вокзалу, ще не знайшовши притулку, не питаючи адреси лікувальних закладів, про­фесорів, як її просив Павло. Але перед цим їй скортіло пройти через Хрещатик, який востаннє бачила за німців і чимало пролила коло нього сліз. Він був жахливий тоді й пустельний, поруйновані будинки лежали по обидва боки купами цегли, вітер із Дніпра перебігав потворні на­громадження повалених стін, товстелезних рейок, віяв над самою землею й доносив виразно чутний трупний дух од похованих під руїнами тисяч жертв.

Сьогодні Хрещатик видався іншим,— хоча б із того, що ним котилася могутня хвиля пісні. Один берег починав, приєднувався другий, прибивався дальший гурт співаків: од бульвару Шевченка цілим Хрещатиком віяла пісня. Тепер без будинків видно стало, що Хрещатик — величез­ний яр між двома горами, Хрещатий Яр Київської Русі, яка з гори од Софії поглядала на це заросле хащами й дрімучим лісом урвище, її мисливці били тут колись звіра.

Дорка знала з газет про відбудову Хрещатика, але тако­го не сподівалася: наче все місто од старого до малого було тут, розкопувало руїни, розбирало цеглу, тягло рейки. Підвали під руїнами установ були повні сейфів, які під час пожежі падали крізь стелі, провалювались крізь під­логи — з поверху на поверх до самого низу. Житлових будинків руїни пізнавали по тому, що в підвалах лежали не сейфи, а обгорілі й покарьожені залізні ліжка, які знову ж таки падали згори крізь вогонь і вибухи,— і можна припустити, що з ними разом гинули й люди, захоплені зненацька жахливою катастрофою.

Київ сьогодні дихав і жив, пронизаний піснею, мов соняч­ним променем, і Дорка не зогляділася, як стала до якоїсь групи дівчат і давай копати, носити, співати, забувши про всіх своїх лікарів. Дівчата згодом сіли підобідувати,— це була постійна бригада відбудовників Хрещатика, добро­вольці з кількох колгоспів,— Дорку нагодували, хоч у неї була й своя їжа.

Каменярі клали цеглу на будові за дерев’яним парка­ном — це були полонені німці, і Дорка постояла трохи, прислухаючись до себе: чи вже здатна пожаліти колиш­нього ворога? Пригадала бауера з велосипедом, од якого тікала в ліс, фрау — наглядачку в бараці — і підморгнула вартовому — теж із полонених: «Бачили очі, що купува­ли,— їжте хоч повилазьте!»

На площі Верховної Ради дівчина помітила гурт людей, які вносили величезний вінок до парку, і їй схотілось по­дивитися, кого шанують на тім місці. «Генерал армії Ва- тутін» 19,— почула Дорка і, підійшовши ближче, побачила могилу прославленого командувача 1-го Українського

 

фронту. Він лежав у найкрасивішому місці напроти бу­динку Верховної Ради, на високій дніпровій горі. Це Вату- тін у жорстокій битві переступив із арміями Дніпро, вигнав німців із Києва навік, в серцях поколінь залишиться його ім’я. Дорка вклонилася дорогій могилі. З-за Дніпра на цей високий берег долітав запах лісів, вони синіли в гли­бокій далечі, і здавалося згори, що то море бузкове й ім­листе переливається за обрій…

Коло пристані дівчина стріла бабусю, яка вивезла про­давати два кошики сливи угорки. Дорка допомогла бабі дійти до Житнього базару й одержала два качанчики вареної пшінки й десяток сливок. Підвечеряла на своєму знайомому згіркові, пройшовши на нього з Подолу через Дігтярну вулицю. Хмари мчали через Андріївську церкву, як і колись. Тут Дорка переховувалась од поліцаїв, юна ще й безтурботна, ще не скуштувавши фашистської каторги, ще без номера на руці.

Тим часом стало заходити сонце. Воно трохи прислі- пило Дорку, зогріло й пригорнуло. Дівчина відчула, яка вона дуже стомлена й хочеться спати, де ж таки — цілі­сінький день на ногах. Нехай уже взавтра піде по тих лікарях. На кущику перед очима сіла й погойдується чубатенька пташка,— невже не боїться? — а сонце так швидко котиться до землі. Непомітно для самої себе дівчи­на заснула, згорнувшися клубком на пригрітій землі. їй сни­лося одне й те саме: тільки заплющить очі, як реве сирена, треба вибігати з барака на вранішню перевірку, стояти в пронизливому холоді. Кілька разів прокидалася, у вухах стояв гук сирени, але то був сон, і не хотілося пригадувати, де її поклала ніч. Та ось упала роса, виплив місяць, повний і червоний. Дорці стало холодно, вона сіла й сонна погля­нула навкруги. їй не раз доводилось отак спати на голій землі — і в сирітськім дитинстві, і під час партизанки, і коли тікала з каторги. Але вона пізнала силуети Києва й за­сміялася,— бач, який над ним пливе місяць, посріблив будинки й руїни, застелив землю нічною млою! Швидше на ноги, поглянути, як місто спить, ще встигнеш наспа­тися, дівко! І вона рушила через порожній нічний Київ.

На вулицях, нагрітих за день, було не холодно. Пус­тельний Хрещатик вже тік асфальтованою рікою,— коли Дорка переходила його, почула пісеньку цвіркуна. «Цвір­кунець, цвіркунець, на тобі буханець!» — сказала дівчина, зупиняючись, як коло давнього знайомого. А цвіркун наче ще голосніше подав голос, і це було чудо — серед великого міста чути хатній затишок. Отже, Дорка певна стала, що

 

цвіркун віщує Києву мир і добробут, родинні радощі. А тому й місяць видався їй знайомим — тим самим, що й над Веселою Кам’янкою, і руїни не такі вже страшні, за­рослі бур’яном, і люди, що вряди-годи пробігали повз неї, були хоч і віддалені, а рідні. Хлопець із дівчиною стояли під густим каштаном і говорили не пошепки, як годиться, а голосно, мов серед степу. Дорка пройшла повз них. «Дів­чинко,— гукнув їй хлопець,— ось ходімо з нами над Дніпро стрічати сонце!» Дорка тихенько засміялася й ішла далі,— нічого, свого часу й вона отак стоятиме під густим кашта­новим деревом — із Павлом, Павлусем, Павкою…

XXVIII

Так ось він який — Донбас!

Півтораста кілометрів завширшки і двісті вздовж,— між Дніпром і Північним Дінцем простяглося пасмо древніх гір, яке щільно підходить до Дінця. З нього збігають ріки й рі­чечки: на захід у Дніпро — Самара й Вовча, на південь у Азовське море — Кальміус, Єланчик, Міус, на схід у Пів­нічний Донець—Велика Кам’янка, Луганчик, Лугань, на північ у той же Донець — ріка Торець з припливами: Сухим, Кривим, Казенним Торцями.

Одразу й не збагнеш, що Донбас — гірське пасмо, такі па нім розгонисті степи біжать, плавають високі комбайни, тиша трапляється, як у Таврії. І не з кожного місця видко на обрії терикони,— часом це бовваніють високі могили скіфських часів. Пасажири, які їдуть через Донбас до моря, похапцем зачиняють вікна вагонів од пилу, сірчаного газу, вугляного пороху — їм і на думку не спаде, що оцей край насправді інакший, що повітря в ньому,— треба одійти од домни чи вугляної естакади,— повітря цілюще й солод­ке, а сонце пекуче, життєдайне, справжнє гірське сонце. Казкові поклади знайдено в Донбасі: всі рідкісні метали світу на Нагольному кряжі, шахти мають давати на кінець повоєнної п’ятирічки півтора мільйона тонн щотижня, тобто дванадцять мільйонів пудів вугілля щодня!

Ще в вагоні по дорозі на Донбас до веселокам’янчан і інших майбутніх донбасівців приєднався старий Кіндрат Дем’янович на прізвище Кривохижа, що повертався на шахту з Кіровоградщини. Дарині він одразу сподобався, і Дарина прийняла його до свого кутка, наказавши Мусію Гандзі поступитися місцем, а Варварі з Любкою потісни­тися. Так, Мусій не чекав, доки його затримає Василь Іва­нович, тієї ж ночі зник із села, опинився в одному вагоні з Дариною. Він навіть не пояснював нікому свій раптовий від’їзд…

Колись за молодих років Кіндрат Кривохижа був па­рубком скаженого здоров’я, хоч і не дуже показний на зріст, як то кажуть —• натоптаний: кість широка й важка, так тим обушком молотив, що любо глянути. Жив, як і всі прийшлі, в розкішному палаці, викопаному обіч терикона, вкритому дранкою й сміттям, спав на дерев’яних нарах і платив грубі гроші за честь називатися мешканцем шахтар­ської Собачівки. Відпрацювавши зиму, Кіндрат на весну вертав до землі, на батькове господарство, де чорно робив до покрови 20 чи до Кузьми — Дем’яна 21, а там знову тягся до шахти. Але Донбас засотує людські душі, варті його ува­ги. Дехто з шахтарів-сезонників, походивши дві-три зими до вугілля, збивав трохи грошей, докладав їх до батькової спадщини, а про Донбас забував. Інші ж, а між ними й Кіндрат Кривохижа, поживши взимку на шахті, і влітку туди тяглися, їх манило товариство й буйне шахтарське життя, донецький широкий край. Кіндрат привіз на шах­ту молоду дружину з села, землю ж залишив братам. Гірко сумувала дружина за рідною хатою, та потім перестала, бо довелося стягатися на свою в тій же Собачівці, де й інші шахтарі.

Потроху з селянки Лукері стала шахтарська мати Луке- ря Павлівна, яка виховувала дітей в гірницькій вірі, часом серед мочі бігла до шахти, коли пролітала чутка, що не­щастя; знала, як почастувати горілкою городового, щоб дати час синові з товаришами поховати нелегальні папери; брала участь у майовках і, траплялося, повертала додому, хрещена козацькою нагайкою. Великої родини в них не склалося, а народила Лукеря Павлівна двох синів і трьох дочок. Доньки — одрізані скибки — повиходили заміж, осіли на власнім хазяйстві, часом онуки забігали до діда й баби, приносили різдвяну вечерю, діставали на подяку срібні гривеники й злоті.

Сини були при батьках, змалку полізли в забій рубати угольок. Старший — Пава — загинув під час денікінщини, він був у Червоній Гвардії, воював під командою самого Пархоменка. Менший син — Дем’ян, мамин мізинчик, одружився перед цією війною, дружина його народила близню саме в день приходу німців. Кіндрат Дем’янович, розуміючи, що буде в Донбасі за гітлерівської навали, і не мавши змоги евакуюватися на схід, одвіз невістку з близнею на Кіровоградщину до братів та повернувся на Донбас. «Ви й самі,— сказала Дарина,— могли перебути на селі, коли вже не пощастило евакуюватися…»— «Півсот­ні років шанував мене Донбас,— одповів старий,— хіба ви­падало мені кидати його напризволяще?..»

Кіндрат Дем’янович мовив це просто, як пильний гос­подар донецької землі. На обличчі в нього глибоко в’їлися в шкіру сині порошинки, очі обведено темним,— вугілля поклало на шахтаря незмивні знаки. Він оце повертався од родичів, не знайшовши ні невістки, ні онуків: в тім селі трапилося вбивство німецького сільськогосподарського коменданта, і невістку з дітьми та ще чимало людей було загнано до школи й спалено,— звичайне поводження оку­пантів із школами й людьми.

Дем’янко працював у підпіллі, його залишила партійна організація шахти, а батьки гадали, що він на Сході. Тільки після війни дізнався Кіндрат Дем’янович про те, як боровся син з окупантами; у музеї при шахті він по­бачив синову власну лампу-шахтарку, спецівку з рудими плямами од крові; познайомився Кіндрат Дем’янович із листівками, цифрами шкоди, заподіяної фашистами. Гарно прожило гірняцьке плем’я, достойно пройшло останню путь, коли довелося гинути в руках катів!

Лукеря Павлівна тоді прихворіла з горя, і всі нещастя, злигодні, знущання, яких зазнавалося од ворогів досі, із- блякли й здрібніли, відсунулися геть: справа торкнулася життя єдиного сина. То вона кляла окупантів, що геть спорожнили їй курник і садок, а це ладна була віднести й останнє, щоб тільки врятувати Дем’янка. Знайомий по­ліцай потай од Кіндрата приніс звістку. їй одразу стало зрозуміло — хто закликав шахтарів не лізти в шахту пра­цювати на ворога, хто вивісив червоні прапори на Жовт­неві свята, хто спалив на біржі праці списки шахтарів, призначених до німецького Руру22, хто зарізав штейгера- зрадника, хто підтримував віру в людях за найтяжчих днів. Вона пишалася з сина, як шанована всіма Лукеря Павлівна, й сумувала за ним, як невтішна мати.

Страта підпільників відбувалася способом, якого геста­по вживало майже скрізь по Донбасі,— поліцаї підводили жертви до стволів зруйнованих шахт, штовхали живих досередини, а зверху пускали вагонетку, кидали гранату. Шахта № 17-біс, куди кинуто Дем’яна й шістдесят трьох підпільників, була стара й глибока, на дно її спущено свого часу кліть із толом і підірвано, трос зостався висіти без руху, од шахти лишилася дірка в землю на двісті метрів завглибшки. Ажурний копер, шахтарська гордість, лежав повалений, з покарьоженими металевими лапами, погну­тий, як дитяча забавка.

В музеї при шахті, розповідав Дарипі старий Криво- хижа, виставлено тодішню фотографію, зняту одним з нім- ців-екзекуторів,— на ній купка зв’язаних підпільників, підштовхувана катами, завмерла перед страшним отвором у землі, і збоку стоїть, тримаючи обидві руки на просто­волосій голові, чекаючи своєї черги, сам керівник підпіл­ля, він же Дем’янко. Ще одна фотографія в музеї: перед німцями залишився сам Дем’янко, це останні секунди життя, голова піднесена, очі горять, страчуваний зверта­ється через голови катів до рідних, до майбутнього, до со­вісті світу!..

Таким чином, Дарина ще по дорозі до селища шахти № 17-біс знала його переживання за окупації, уявляла при­роду, знайома була з людьми, ще не побачивши їх у вічі. Коли переїздили через Криворіжжя, Мусій Гандзя мовчки постояв коло Дарини, яка лежала й удавала, що спить, зітхнув і вийшов з вагона, щоб залишитися, як він перед тим казав, розшукати когось із знайомих, бо спеціально потім не зберешся. Насправді ж — Мусій злякався Кінд­рата Дем’яновича. За день у вагоні старий, що був од природи аналітиком, дуже вміло, поступово й розумно розпитав і склав собі картину Мусієвого життя. Панічний жах напав на колишнього гітлерівського посіпаку. Він від­чув, що до цих шахтарських рук краще не потрапляти…

Варвару й Любку зовсім не обходив Мусій. В тому великому гурті поповнення, яке їхало на Донбас, вони потроху відчували себе певніше,— не те щоб розчинилися одразу в бадьористій та піднесеній атмосфері молоді, яка з комсомольським бойовим запалом рушала на шахти, мов на почесний фронт,— дівчата раптом відчували в сво­їй найглибшій свідомості відносність деяких почуттів, минучість декотрих настроїв, раптом осягали меж,і свого горя.

Так Любка на очах Кіндрата Дем’яновича один раз посміхнулася і навіть подумала, що Донбас уже її захо­пив, наче камінь із душі зсувався, коли чула, яка то сила. Варвара, їдучи просто за кумпанію, бо полюбляла нові місця, та починала розуміти, що вчинила значно серйоз­ніший крок, ніж звичайну мандрівку. А Дарина за спо­стереженням того ж Кіндрата Дем’яновича увесь час прислухалася, чи не гукав ото до неї навздогін голос чоло­віка.

«Ви ж його любите, дорога моя молодичко,— казав Дарині старий шахтар,— а тікаєте, наче од немилого!» Дарина ставала червона, мов жар: «Я злякалася, Кіндра­те Дем’яновичу…» — «Каліцтво налякало? Сором вам, мо­лодичко!»— «Ні, не каліцтво!» — «А що ж?» — «Я гадала, що я знаю, а я зовсім нічого не знаю, отак узяло щось мене за серце та й шпурнуло геть, їду, та й годі, байдуже мені — куди… І взагалі…» — «Ну, коли з’являється оте кляте «вза­галі», тут ніхто не розбереться, молодичко, самі бабрайтесь! Але ж не забудьте, що ваш полковник велику ваготу під­няв на плечі, чималу справу робить для людей, і ваше тендітне плічко дуже б його підтримало…»

На вокзалі Кривого Рога Кіндрат Дем’янович стрів Григорка, який лишався тут, щоб працювати на рудній шахті, добувати залізну руду,— хіба не все одно, на яких шахтах виконувати п’ятирічку — на вугляних чи на руд­них?

«Що ж, попрацюй на руді,— сказав Кіндрат Дем’яно- вич,— ти ще й тут не втрусишся, а потім перейдеш побли­зу Нікополя на марганець, але й там не прищепишся,— доведеться тобі рушати однаково на Донбас!» — «Хіба скрізь так недобре?» — злякано поцікавився Григорко. «Може й добре, та в тебе в голові ще зелено й характер мандрований, хоч на полюс їдь…»

Григорко почав із захопленням розповідати, яка тут гарна річка, і як заможно живуть бурщики, і клуби поза­лишалися цілі, і гуртожиток чистий, і взагалі все надзви­чайне. Старий не одмовляв хлопця — тому було п’ятна­дцять років лише, хоч і виглядав на доброго парубка. Нехай пливе в широкий світ, скрізь у нас із нього зроблять людину.

Поїзд рушив далі, Григорко стояв на пероні, хвацько взявшись в боки руками, й од нетерплячки переступав з ноги на ногу, як застояний кінь,— йому кортіло швидше побігти до річки.

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.