Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

11. АНАЛІТИЗМ У СИСТЕМІ ДІЄСЛІВНИХ КАТЕГОРІЙ

загрузка...
Поширення аналітизму у відображені поняттєвого змісту через сис­тему регулярних засобів свідчить про видозміну основних напрямів у розвитку і динаміці граматичного ладу мови. Відзначаючи широту се­мантичного обсягу дієслова, В. В. Виноградов підкреслював: «Семан­тична структура дієслова ємніша і гнучкіша, ніж усіх інших грама­тичних категорій…У дієслові засоби об’єднання і диференціації зна­чень різноманітніші, ніж в іменах» [Виноградов 1986, с. 425-426]. У формальній і семантичній структурі дієслова виражається елементар­на організація речення, його парадигма ґрунтується на дієслівній па- радигматиці (пор. широкий і вузький підходи до визначення парадиг­ми речення [Белошапкова 1981, с. 454-460; Загнітко 1990в, с. 5-23]). У цьому плані цікавим є спостереження У. Чейфа, який зазначає, що флексія дієслова може розглядатися як флексія речення загалом, у певному розумінні дієслово і є речення: «Все, що виявляє вплив на дієслово, здіснює вплив на речення загалом» [Чейф 1975, с. 193]; (по­дібну думку висловлюють Л. Теньєр та ПІ. Баллі [Теньер 1988, с. 84-87; Балли 1955, с. 43-53]). Це особливо актуально для таких мов, як україн­ська, у якій ГЗ дієслова, з одного боку, є формально закріпленими (значення особи, часу іт. д.), з іншого боку, вони позбавлені власного морфологічного засобу вираження (неперехідність, каузативність, ре- ципрок, результативність та ін.) і кваліфікуються часто лише ситуа­тивно мовленнєвою реалізацією (у випадках граматичної енантіосе- мії — двовидові дієслова; пор. також іменники типу сирота, невдаха, невмивака та ін.).

Функціонування більшості ГК дієслова пов’язане з побудовою ре­чення, у межах якого здіснюється стратифікація денотативного змісту

 

240


Морфологія


щодо особи мовця в просторовому (ГЗ особи і способу) і часовому (ГЗ часу і виду) планах. Серед дієслівних категорій аналітизм набув знач­ного поширення [Загнітко 1990а, с. 16-23; Долинина 1989, с. 17], на правах громадянства він увійшов до класичних описів системи часів, способів тощо. Так, поряд із формами синтетичного (простого і склад­ного) майбутнього часу типу прочитав, прочитаєш…/читатиму, чи­татимеш… розглядаються аналітичні структури — форми складеного майбутнього часу (буду читати, будеш читати…). Те саме спостері­гається при розгляді будови ГК способу, особи тощо. Розвиток аналі- тизму в системі МК дієслова свідчить про видозміну формальної моти- вованості ГЗ на рівні окремого слова і закріплення відповідних конст­рукцій як носіїв певного категоріального значення. На підставі фор­мального вираження ГК на рівні слова та реалізації ГК на рівні конст­рукцій В. Л. Уорф розрізняє «відкриті» і «приховані» категорії, зара­ховуючи до формальних засобів перших поряд із парадигматичною частиною слова також окремий елемент — слово або навіть певну мо­дель речення. А до складу «прихованих» категорій відносяться оди­ниці, що позбавлені формального вираження і не характеризуються регулярною репрезентацією [Уорф 1972, с. 44]. МКдієслова становлять цілісну структуру, у якій послідовно виявляються формально-пара- дигматичні, функціонально-семантичні та ієрархічні відношення. У формально-парадигматичній взаємодії дієслівних категорій вирізняють­ся дві площини: 1) взаємозумовленості (рівнорядності, за В. М. Ярце- вою; вид і час — МФ недоконаного виду утворюють три форми часу, доконаного виду — дві форми; час і спосіб (грамема дійсного способу обмежена часовою парадигмою)) і 2) відносної незалежності (вид і спосіб, їх реалізація не впливає одна на одну; спостерігається пооди­нока переважаюча частотність (імперативний інклюзив є частотнішим від МФ доконаного виду); вид і рід). ГЗ виду як конститутивно класи­фікуючі марковані формантом основи (фузійний статус) протиставля­ються всім іншим дієслівним ГК і наближаются до ГЗ роду іменників, які, подібно до виду, входять до значеннєвої основи лексеми і нале­жать до віртуально закріплених. Семантика видової опозиції характе­ризується найрозгалуженішою системою формальних засобів, охоплю­ючи суфікси імперфективації, префікси перфективації; неодноплановість процесів творення МФ виду зумовлює зарахування виду до МК з кла­сифікаційною домінантою. Водночас видова семантика на периферії своєї реалізації (відбувається нейтралізація формальних засобів вира­ження виду) охоплює допоміжні позалексемні ресурси, що загалом свідчать про поступове проникнення аналітизму навіть у структуру найуніверсальнішої дієслівної категорії [Загнітко 1990ґ, с. 3-12; За­гнітко 1990, с. 22-25]. Останнє має поширення серед так званих двови- дових дієслів, які в науковій літературі мають неоднозначне визна­чення та окреслення. Інколи реалізація ГЗ виду таких дієслів тлума­читься як контекстуальна, при цьому наголошується, що «до дієслів з морфологічно невираженою видовою ознакою (двовидових) належать дієслова українського походження (розслідувати, мовити, веліти, же­

 

РОЗДІЛ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 241


нити) і досить численна група дієслів іншомовного походження…» [Русанівський 1971, с. 224].

Термінологічне окреслення дієслів з послідовною аналітичністю ГЗ виду належить до дискусійних. Показовим у цьому плані є підхід до них С. Карцевського, що розглядав їх як дієслова «неозначеного виду» [Кагсеузкі 1927, с. 114-115]; А. Бєлич кваліфікував ці слова як такі, що набувають ГЗ виду тільки за умов їх уживання [Велип 1955, с. 11]. У подальшому дослідженні більшість мовознавців схилялась до думки про двовидовість таких дієслів, визначаючи при цьому тільки їх обсяг [Виноградов 1986, с. 406-410; Мучник 1971, с. 130]. Зосередження ува­ги на двовидовості дієслів наштовхує на думку про потенційну здатність МФ виду розчіплятися на синтаксичному рівні, відображаючи відпо­відну семантику. Такі дієслова на віртуальному рівні вміщують дві МФ виду, тому їх слід кваліфікувати як дієслова з омонімією видових форм. Подібна характеристика відображає функціональну специфіку дієслівних лексем і послідовне розмежування видових форм на парадиг­матичному і синтагматичному рівнях. Тлумачення дієслів типу анексу­вати, амортизувати, анестезувати, технізувати як двовидових не розкриває механізму розчеплення ононімічних форм виду на синтагма­тичному рівні, а спрямовує увагу на потенційну здатність лексеми ви­ступати із ГЗ доконаного/недоконаного виду, у той час як ці ГЗ є вірту­ально закріпленими за лексемою, визначаючи спектри її взаємодії у формально-парадигматичному і функціонально-семантичному планах, і постійно актуалізуються на синтагматичному рівні внаслідок поєднан­ня із ГЗ часу, способу і підпорядкованості ситуативно-прагматичним завданням (пор., наприклад, тлумачення девербативів як таких, що на віртуальному рівні вміщують омонімічні форми числа: [Загнітко 1991г, с. 54-60]). Більшість дієслів з омонімією видових форм є іншомовного походження. В. М. Русанівський до спільнослов’янського фонду зара­ховує лексеми мовити, веліти, женити, розслідувати, а серед запози­чених дієслів зупиняється тільки на лексемах з початковою літерою «а», зауважуючи при цьому, що до таких дієслів належать «безпрефіксні дієслова іншомовного походження, що виражають дію, спрямовану до певної мети» [Русанівський 1971, с. 224].

Семантика виду завжди формально закріплена, і це спостерігається в утворенні спеціалізованих форм типу автоматизувати/заавтома- тизувати і автоматизовувати, адресувати/заадресувати і адресову- вати, амністувати/заамністувати і амністовувати, анексувати/за- анексувати і анексовувати. Найпоширенішим і регулярним засобом формального маркування розчеплення омонімічних видових форм ви­ступає імперфективація (суфікс -овува). У сучасній українській мові частотним є розчеплення омонімічних форм за допомогою аналітич­них конструкцій, у межах яких, наприклад, семантика доконаного виду виражається спеціальними лексемами типу уже, більше, а недо- конаного постійно, кожен раз, пор.: У Німеччині уже заздалегідь мілітаризували економіку… 1938-1939 роки були роками активної підготовки до війни (Молодь України. — 1990. — 18 січня) і Сьогодні

 

242


Морфологія


ми не мілітаризуємося — і це веління часу і розвитку всього людсько­го співтовариства (Сільські вісті. — 1991. — 16 березня).

загрузка...

Розглядаючи особливості омонімічних форм виду, О. В. Бондарко та Л. Л. Буланін підкреслюють, що «збіг доконаного і недоконаного видів у плані вираження торкається лише частини форм» [Бондарко, Буланин 1967, с. 37]. Послідовне функціонально-парадигматичне роз­межування омонімічних форм є результатом взаємодії семантики форм і способу та загальної структури ГК виду. Так, на зрізі форм теперіш­нього часу репрезентується тільки семантика недоконаного виду (апро­бую, амортизую, ампутую, акредитую, революціонізую, механізую, електрифікую тощо). Потенційна здатність таких форм уміщувати значення теперішнього і майбутнього часу переводить їх розмежуван­ня на контекстуальний рівень: Микола Іванович давно апробує сорти нової озимої пшениці, вивіряючи їх морозостійкі властивості (Вінницька правда. — 1989. — 17 лютого); Отримані результати апробуємо на нашому експериментальному виробництві й отримає­мо перевірені дані, що стануть основою для подальших висновків (Го­лос України. — 1991. — 12 квітня). Поряд з формами простого май­бутнього, що пов’язуються з доконаним видом, дієслова типу оренду­вати, акредитувати, авансувати, реабілітувати утворють МФ склад­ного і складеного майбутнього недоконаного: орендуватиму/буду орен­дувати, атакуватиму/буду атакувати, пор.: Василько завмер від хви­лювання; завтра він разом з друзями атакуватиме… (Збанацький, 1977, с. 56) і Молоді воїни раді вільній хвилині, весь час вони віддають репетиціям, адже вони нарівні з усіма будуть атакувати неприступ­ну висоту (Хижняк, 1952, с. 96); Батальйони знову атакують (Дес- няк, 1951, с. 156).

Омонімія видових форм, що найповніше виражена на віртуальному рівні мовного знака, зникає на парадигматичному і синтаксичному ярусах. Засобом парадигматичного розмежування омонімічних форм виду виступають формальні показники часу і способу, що свідчить про міжпарадигматичний характер МК виду. Вираження дії як потенцій­ної взаємодіє із семантикою доконаного виду (функціональний план) за умови активного співвідношення зі значенням інших дієслів: [Тур­чин:] Авансуй йому всі витрати, зроби все, щоб потім всі тверди­ли — він достойний був цього (Мельничук, 1990, с. 105). При кореля­тивності форми наказового способу і семантики незавершеності вона набуває ознак недоконаного виду: Мілітаризуйте Європу, а щастя як не було, так і не достанете, його не буде, бо не в цьому призначення людського духу (Літературна Україна. — 1985. — 19 березня).

У визначенні аналітичних форм у лінгвістиці помітні дві тенденції. Одні мовознавці схиляються до думки про включення аналітичних форм поряд із синтетичними до частиномовної парадигматики (вужче — па­радигми окремої МК). При цьому несуттєвою виступає розбіжність у їх термінологічному окресленні (пор. «аналітична форма» —уО. І.Смир- ницького, М. М. Гухман; «описова форма» — у В. М. Никитевича), важливішим є твердження про регулярність/нерегулярність такого типу

 

Г о за іл IV. Фоомально-гоаматична і семантична корелятивність… 243


утворень. Так, розглядаючи імперативи, утворені за допомогою дієсло- М недоконаного виду давать, і зіставляючи їх з аналітичними утво- іммінями майбутнього недоконаного, В. М. Гуревич підкреслює:

  • Ііідмінність в утворенні цих форм полягає лише в тому, що форма майбутнього часу можлива тільки від дієслів недоконаного виду, фор­ми ж наказового способу — від дієслова будь-якого виду» [Никитевич

1963, с. 197]. Головним аргументом на користь зарахування таких форм

до парадигми імператива з цього погляду є регулярність їх творення та ідентичність їх семантики із синтетичними формами. Наявність подібних конструкцій мотивується комунікативними завданнями та впливом аналітичних форм 3-ї особи на МФ 1-ї і 2-ї [Храковский, Ііолодин 1986, с. 110], пор.: Давай поїдемо за місто стрічать весну… (Оосюра, 1976, с. 52) і Поїдьмо за місто стрічать весну.

Кваліфікація тих чи інших сполук слів як аналітичних форм у сучасній лінгвістиці є досить проблематичною. Так, розлядаючи особ­ливості реалізації особових значень дієслова, В. В. Виноградов квалі­фікував предметно-особові займенники я, ти, він (вона, воно) як ана­літичні префікси, тим самим звужуючи їх функціональну наванта- женістьдо структурних елементів [Виноградов 1986, с. 375]. Т. П. Ломтєв шіалізує такі конструкції як словосполучення [Ломтєв 1976, с. 282], кідстоюючи повнозначність займенників. Подібний погляд зустрічаєть­ся у ряді робіт останнього часу. Протилежна точка зору репрезентова­на у більшості вузівських підручників [Чеснокова 1991, с. 96, Бабай- цева, Максимов 1981, с. 196]. Семантична надлишковість особових зай­менників при МФ теперішнього і майбутнього часу за законом комп­ресії зумовлює їх редукцію, у результаті чого дієслівна форма набуває семантики означеного/неозначеного/узагальненого суб’єкта, пор.: Люб­лю тебе, високе наше поле!… (Нехода, 1978, с. 96); / аж сюди у поле чутно, як у селі співають, пісня летить голосна і дзвінка, зливаючись

  • і шепотом житнього і пшеничного колосся — і вже не знаєш: де кінчається пісня, а де починається подих цього поля (Сільські вісті. —
  1. — 17 липня); Знатимеш — матимеш (Нар. тв.). Компресія осо­бового займенника у 3-й особі дещо відмінна від аналогічного явища у ([юрмах 1-ї чи 2-ї особи, що мотивується семантикою цих форм [Борщ 1973, с. 50-59]. ГЗ особи дієслова відносить дію до діючої особи, вказу­ючи на неї як на суб’єкт (редукція формального вираження суб’єкта трансформує це значення в імпліцитне). Особові займенники я, ти, ми, ви у підметовій позиції пов’язані з ознакою субстанціальності як складовим компонентом комунікативної функції, реалізація якого не завжди зумовлена особливостями координації, пор.: Я приїхав (особа виражена займенником) і Подивись (особа репрезентована дієслівною формою). Така симетрія/асиметрія особових форм дієслова та особо­вих займенників зумовлюється особливостями їх сполучувальних по­тенціалів. За особовими займенниками слід визнати власний спектр сполучувальних потенціалів, ядром яких виступає їх поєднуваність з особовими формами дієслова. Це мотивується самою системністю мови, що в межах здійснення комунікативної функції передбачає обов’язко-

 

244


Морфологія


ву предикативну характеризацію особового займенника, тому що ос­танній не може бути поза цим предикативно означеним виразником субстанціальності (властиво іменнику). Власний внутрішній зміст та комунікативна номінація займенника прогнозують його лексичну са­мостійність та водночас передбачають появу відповідної предикатив­ної характеристики [Смольянинова 1982, с. 24-28; Химик 1990, с. 22, 26 і далі]. «Аналітична форма на відміну від аналітичної конструкції виступає членом парадигматичного відношення» [Дегтярев 1973, с. 80], звідси й «граматичне значення аналітичної конструкції… ніколи не дорівнює сумі ГЗ її компонентів, а виступає як значення нерозкладно­го цілого» [Гухман 1955, с. 343]. При всій парадигматичній подібності особових дієслівних форм і особових займенників вони не входять до комплексної парадигми МК особи дієслова, а є автономними величи­нами із цілком визначеним спектром комунікативних завдань. Тому у випадках, які В. В. Виноградов кваліфікує як приєднання префіксів у реалізації ГЗ, спостерігається диференціація комунікативної особи (зай­менники репрезентують диференційну сему комунікативної особи, що у дієслівній формі є тільки потенційною) і сполучення цілком само­стійних складників та їх значень — «лексеми і словоформи, які забез­печують конкретне особове речення» [Химик 1990, с. 29;Загнітко 1990, с. 74-85; Загнітко 1990ґ, с. 32-41].

Форми минулого часу й умовного способу є потенційно особовими, тому що містять у своїй структурі потенційну диференціацію особи і включені в загальну структуру МК особи внаслідок послідовної репре­зентації ГЗ роду. Вони утворюють площину потенційно аналітичних форм, належачи до множинності перехідних моделей, у яких катего­ріальне значення особи реалізується поза межами слова (пор. випадки розчеплення омонімічних форм числаудеад’єктивів, девербативів тощо). При надлишковій репрезентації особи у конструкціях типу Я сподіва­юсь. Ти чекаєш займенникові лексеми я, ти «обирають» словоформи дієслова відповідно до свого семемного змісту» [Химик 1990, с. ЗО], а не узгоджуються з грамемами стрижневої словоформи, як це спостері­гається при типовому субстантивному узгодженні, оскільки цьому су­перечить статус МК дієслівної особи як відображувальної величини. Активна синтагмантична роль особового займенника простежується також у тому, як він поєднується з певними тематичними групами дієслів [Кузнецова 1982, с. 4-11]. Наприклад, так звані суб’єктні дієсло­ва, що є позначеннями дій не-осіб, вступають у суперечність з архісе- мою «особа» особових займенників і не допускають неметафоричної сполучуваності з назвами істот: квакати, каркати, мекати, цвірінька­ти і т. д.

Особові займенники у формах минулого (давноминулого) часу й умов­ного способу актуалізують свою особову семантику, що за своїм оформ­ленням є нейтральною щодо комунікативного статусу особи, пор.: Я прийшов додому і відразу почав розв’язувати завдання//Він прийшов додому і відразу почав розв’язувати завдання. Незаперечним є факт потенційної здатності названих форм поєднуватися з актуалізаторами

 

РОЗЛІ/1 IV. Формально-граматична і семантична корелятивність.


245


семантики особи. За ознакою «нейтральності» і «довільності» щодоГЗ особи МФ минулого часу й умовного способу перебувають в опозиції до форм теперішнього і майбутнього часу, одночасно протиставляючись формам інфінітива, дієприкметника, дієприслівника, у яких значення особи є семантико-синтаксичним: Повернути нам сьогодні на захід слід, якщо до завтрашнього вечора думаємо повернутися додому (Зірка. — 1976. — 15 січня); Не знаю, що й сказати: працюватипрацювати — а взяти й нічого (Голос України. — 1991. — 18 лютого). Репрезентація 1-ї особи здійснюється контекстуально, дія співвідноситься із суб’єктом в умовах синтаксичного оточення. Інфінітив об’єктивує дію, щодо якої «виявляється інтенціальна установка її суб’єкта або оцінка…» [Тео- рия1990, с. 11].

Корелятивність інфінітива і МК дієслова позначились на самому тлумаченні цієї форми, її місця в системі частин мови. ПІ. Баллі ква­ліфікував інфінітив як дієслово, що стало іменником і може вжива­тись у віртуальному й актуальному планах [Балли 1955, с. 96]. Подібну думку обґрунтовує Л. Теньєр [Теньер 1988, с. 433]. І. Р. Вихованець відстоює «двоїсту граматичну природу інфінітива» [Вихованець 1988, с. 69, 79-82]. За своїм статусом інфінітив є швидше іменником, ніж дієсловом. У цьому плані він наближається до віддієслівних іменників.

До аналітичних форм частково прилягають форми умовного спосо­бу, у яких розчеплення омонімічних (з минулим часом) форм дося­гається за допомогою компонента б (би), що набув статусу формотвор­чого. Суттєвою особливістю цих форм є використання в їх структурі елементів типу читав (ла, -ло), писав (ла, -ло) і вираження в по­єднанні із формативом б (би) значення ірреальності, яке виключає ГЗ часу. Нейтралізація значення дії, що мотивується формою минулого часу, пов’язується більшістю лінгвістів із формативом б (би), при цьо­му акцентується увага на тому, що форми умовного способу утворю­ють аналітичну парадигму, яка передає свою семантику лише в склад­ному (переважно складнопідрядному) реченні, тобто значення істин­ної умовності виступає лише в тому випадку, коли здійснення однієї дії залежить від здійснення іншої: Коли б я прийшов, то побачив би [Русановский, Жовтобрюх, Городенская, Грищенко 1986, с. 98]. Ці ж форми кваліфікуються як репрезентанти семантики бажальності у специфічних контекстуальних умовах. Визначальним при аналізі се­мантики бажальності є синтагматичне оточення форм умовного спосо­бу. Подібне твердження абсолютно правильне щодо функціонально- семантичного навантаження таких конструкцій, основою їх статусу в структурі МК способу є вираження ірреальності дії без її вольової орі­єнтації. Усі інші спектри функціонування є частковими щодо ядра і разом з ним становлять функціонально-семантичну парадигму сполук «форм на -в (ла, -ло) + б (би)».

Форми минулого часу й умовного способу є омонімічними. Ця омо­німія постала в результаті історичного розвитку, у процесі якого збіглися форми складеного присудка, де час дії передавався за допомогою дієслова бити, а дієприкметник на -лт> був позбавлений часових вимірів, та

 

246


Морфологія


форми бьіхг, би… + -ль. Семантика часу в останній формі (зазнала част­кової звукової видозміни) поступово втрачалась, і в сучасній мові на віртуальному рівні наявні дві МФ, що є ідентичними у формальній репрезентації. Це дає можливість дослідникам твердити про функціо­нальну видозміну МФ минулого часу в умовах її сполучуваності з фор­мативом б (би) — носієм семантики ірреальності [Милославский 1981, с. 213]. Розглядаючи статус форми минулого часу при конструюванні умовного способу, Річард Д. Брехт приходить до однозначного виснов­ку, що «би … є незалежною модальною часткою, що привносить у речення значення ірреальності. Дієслово в реченні, де вжита ця част­ка, повинно стояти у формі минулого часу…» [Брехт 1985, с. 115; За- гнітко 1990, с. 94-100].

Основою для такої кваліфікації форми є її нинішнє функціональне навантаження та сполучуваність із формативом б (би) — довільність чи закріпленість такої сполучуваності. Визначальним при аналізі ста­тусу такої форми повинен бути рівень її регулярності та ступінь вхо­дження до загальної парадигми форм способу і маркованість відповід­ною семантикою.

Позиційна незакріпленість форматива свідчить на користь його відносної автономності (власна семантика ірреальності поза сполучу­ваністю з формою на -в (-ла, -ло), пор.: Піти б мені вчасно і все було б гаразд (Підмогильний, 1989, с. 48); Одступати б нам уже пора, а то вороги уже близько — за годину-дві можуть вдарити: що тоді будемо робити? (Збанацький, с. 23); Працювати б вам краще. Сюди ж приля­гають речення, у яких ірреальність міститься у сполучниковому еле­менті (Щоб зворушити інших, треба самому бути зворушеним (Дов­женко, 1990, с. 356)).

У сучасній мові форма на -в (ла, -ло) + б (би) є регулярною з чітко визначеною семантикою ірреальності, носієм якої виступає форматив б (би), що за своїм статусом є автономним і відносно вільним у вжи­ванні і позиційній репрезентації (пор. позицію допоміжного компо­нента у майбутньому часі в конструкціях типу Я буду читати тобі книжку//Я буду тобі книжку читати//Я буду тобі читати книж­ку: порушення моделі зумовлюється потребами актуального членуван­ня інформації). При поєднанні з дієслівною формою минулого часу елемент б (би) здатний нейтралізувати її часову семантику. Тому в цьому випадку слід констатувати омонімію на психолінгвістичному рівні. Підтвердженням цього є також соціолінгвістичні дані про асо­ціативність МФ умовного способу із формами минулого часу і розме­жування їх семантики мовцями на підставі констатації формальної мотивованості перших (див.: [ГогзуіЬ 1970, р. 26, 35, 49]).

Розвиток аналітизму в системі дієслівних категорій зумовлений: а) формальною незакріпленістю ГЗ, б) омонімією МФ, в) предикатив- но-організуючою функцією, через яку синтагматичні семи дієслова спря­мовані на їх заповнення лексемами відповідної семантики, г) грама­тикалізацією словосполучень, у результаті чого «службові слова… ста­ють спустошеними семантично» [Зиндер, Строева 1968, с. 15]. Динамі-

 

» •’/ ЛІЛ IV. Формально-граматична і семантична корелятивність… 247


кн аналітичних форм мотивує їх протиставлення флективним, що ви- ІМЧВЄ поступову редукцію останніх.

У граматиці будь-які зміни відбуваються надзвичайно повільно, тому Процес динамізації та наступної редукції флективних форм є надто Повільним, щоб його виявити на короткому історичному проміжку.

<   ІООбливо показовим у цьому плані є розвиток та наступна еволюція ГФ на позначення абсолютного часу. Так, наприклад, на кінець дав­ні, і терхньонімецького періоду система дієслівних форм часу німецької МЗМ збагачується складними формами із значенням минулого часу — перфектом і плюсквамперфектом. Аналогічні тенденції частково вияв- ішоться у давньоруській мові в різні періоди її розвитку: у початко- тттііі період наявні сім форм часу — три для вираження часу перебігу дії за абсолютним виміром і чотири — за відносним [Якубинский 1953, с 230]. Подальша еволюція часових форм у давньоруській мовізумов-

ісміа функціонально-семантичною взаємодією форм часу і виду. У німецькій мові вже в середній період спостерігається завершення про- ЦМу граматикалізації перфекта і плюсквамперфекта, у період перехо­чу від середньоверхньонімецької до сучасної німецької мови відбувається Становлення системи дієслівних форм аналітичного майбутнього часу І ІИН 1927, 8. 101].

Про аналітизм ГК в українській мові можна вести мову тільки у підносному плані, тому що реалізація ГЗ здійснюється одночасно дво­ма (допоміжним і основним) компонентами. Так, в аналітичній формі буду читати наявні флексії -у і -ти, без яких неможлива форма зага­лом. Витворення аналітичних форм перебуває в процесі становлення:

<   • Тільки ті граматичні значення, які знаходять своє парадигматичне ви­раження, підлягають обліку в морфології, хоча в багатьох випадках повнота розкриття їх змісту можлива лише при аналізі синтаксичного ісонтексту» [Оозіаі 1954, з. 6]. Тим самим акцентується увага на компо­нентах ГК, що прямо співвідносяться з її семантикою і пов’язані з син­таксичним ладом мови. Закріпившись, вони одним зі своїх аспектів спрямовані в синтаксис форми слова, корелюючи із вільними структу­рами, у яких допоміжний компонент виконує повнозначну функцію.

Аналітизм ГК дієслова є принципово відмінним від аналітизму імен­никових категорій, серед яких особливо вирізняється відмінок, оскіль­ки ряд ГЗ відмінків безпосередньо пов’язаний з аналітичними морфе­мами типу на, біля, при [Вихованець 1980, с. 105; Вихованець 1987,

С.   182-204; Вихованець 1988, с. 202-207]. У зв’язку з цим В. Г. Адмоні підкреслює, що в ряді індоєвропейських мов поступово відмирає флек­тивна система відмінків [Адмони 1988, с. 99], замінюючись, на думку

В. М. Жирмунського, аналітичною системою форм [Жирмунский 1956,

  1. 204-207; Баклушин 1989, с. 31-57]. Аналітизм відмінкових форм став ґрунтом для дослідження функціональної специфіки флективних і ана­літичних форм, ядро й периферія у кожній з них є відмінними [Степа­нов 1988, с. 31-57]. У системі дієслівних ГК аналітичні форми вклю­чені в категоріальну парадигму, інколи належать до її ядра (форми складеного майбутнього часу; умовного способу тощо).

 

248

 

Морфологія

 

Збільшення кількості аналітичних форм, частотність їх уживання не виступають показником аналітичності української мови, тому що основним засобом вираження відношень між словами в її синтаксисі є самі слова. Спеціалізація допоміжних компонентів на вираженні ГЗ спричиняє аналітичні форми, що протистоять за структурою флектив­ним, об’єднуючись із ними в корпусі МФ з однорідним ГЗ у структурі МК. Службові слова, виконуючи морфологічну функцію, виступають морфологічними ознаками мови. Аналітизм мови пов’язаний із двома рівнями — морфологічним і синтаксичним, що пояснюється входжен­ням аналітичних форм чи конструкцій у протиставлені парадигма­тичні ряди (морфологічний рівень) і відповідним порядком слів (пор. на березі, при матері), хоча останній не є універсальним для українсь­кої мови. Синтетичні й аналітичні форми взаємодіють. Дослідження аналітичності (здебільшого — це аналітичність морфології на тлі син­таксису) грунтується на двох її різновидах: парадигматичному і тек­стовому. Перший з них базується на наявності аналітичних засобів у категоріальному аспекті мови (статика). Так, наприклад, високим рівнем аналітизму характеризуються МК способу і часу дієслова, менш поши­рені аналітичні форми серед іменникових категорій.

Текстова аналітичність репрезентується в аналітичних формах у ди­намічному аспекті мови і спирається на дію комунікативно-прагма- тичних та ситуативних факторів, визначаючи особливості дистрибу­тивної мотивованості первинних і вторинних функцій МФ (давай підійдемо) [Загнітко 199Од, с. 50-54].

Кваліфікація аналітичної форми щодо її співвідношення з флек­тивною здіснюсться на основі її функціонального навантаження і вхо­дження в ГК як репрезентанта ГЗ, при цьому диференціюються ана­літичні форми і словосполучення. На цій підставі до аналітичних форм прилягають засоби вираження ГЗ поза межами слова (вид дієслова), що не набули регулярності, утворюючи разом із флективними й ана­літичними формами граматичне поле певної семантики. У структурно­му плані (на відміну від попереднього — функціонального) флективні й аналітичні форми чітко розрізняються, оскільки останні склада­ються з двох або більше слів.

Аналітичні форми протистоять словосполученням у функціональ­ному плані, тому що в них роль допоміжного компонента зведена до морфеми, і вони виступають одним членом речення, характеризуючись нерозкладністю синтаксичної семантики (словосполучення у своїй структурі вміщують два або більше членів речення). На цій підставі (синтаксичної нерозкладності) аналітичні форми об’єднуються з флек­тивними в одне широке поняття — морфолого-синтаксичні засоби. Отже, аналітичні форми є результатом перетину двох площин — МФ і аналітичних засобів. Вони чітко протиставлені аналітичним кострук- ціям, у яких допоміжний компонент завжди виконує окрему синтак­сичну функцію. Аналітичні форми разом із флективними становлять єдине поле вираження ГЗ і виступають ознаками граматичного ладу української мови.

 .

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.