Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — МИР (ЖИВА ВОДА) — XLI-XLV

ХЫ

Дарину гнітив жах смерті, яка невідступно пов’язува­лась у неї з народженням дитини. Лікарка сказала, що вагітність проходить нормально і хай Дарина не задурює їй голову своїми бабськими передчуттями, все одно родитиме за милу душу, а про аборт може забути, не дасть вона дозволу й не візьме гріха на душу.

Тоді Дарина вперше замислилася про дитину, як про майбутнє життя. Досі вона й не думала вішати собі на шию невідоме створіння, яке буде кавкати, хворіти, будити но­чами, вимагати їжі й самозречення. Ні, нехай хтось дурні­ший цим займається, вона піде до знахарки, коли медицина їй одмовляє. «Так, так, я вам одмовляю, — тупала на неї ногами стара лікарка,— дурощам потакувати не маю на­міру! А коли ви підпільно зробите операцію, я вас ціддам до суду, ви у мене посидите на лаві підсудних, як вам не соромно, красива дурьохо!»

Вранці, коли Дарина сідала до робочого поїзда, щоб їха­ти на завод, було ще темно, і завжди її хтось пізнавав, миттю знаходилось місце подалі від розбитих шибок, про­відник вагона сам приносив запалену свічку, Дарина сіда­ла, поглядаючи на товаришів по заводу.

Фашистсько-німецька каторга, кинувши їх у нещастя, в той же час запалила в душах завзяття праці, і вони раділи тепер від того, що повертають своїм трудом добре перед­воєнне життя. Не тільки відновити старий завод, а відро­дити його з новою потужністю, вищою технікою й механі­зацією. Творча ініціатива народу помножувала дерзання інженерного персоналу, бурхлива сила життя наче чудодій­ним зіллям оббризкувала Донбас,— як він пішов у зріст, як розкустився, як дзвенить піснями!

Десь за горою випускають топлення з домни, на небі взялася заграва, наче там сходитиме сонце. Ось попливли обіч рожеві хмарки,— там висипали під укоси шлак. Над мартенами клубочіли пасма диму,— ожила ще одна піч.

Хтось у вагоні пригадував, як страшно стало, коли загас­нув Донбас, небо зробилось темне, тільки зорі сяяли, під мертвим заводом у ставку верещали жаби, яких ніколи ні­хто не чув. Ніч минала, і по дню поліцаї гнали людей піді­ймати з руїн хоч один цех, а всі никали в хаосі повалених стін, між купами металевих конструкцій і приміряли, як колись візьмуться працювати на себе, а не на проклятого загарбника. Один формівник розповів про день звільнення заводу від німців, коли приїхав старий директор. Відразу пізнали витерте шкіряне пальто, що було на ньому й перед евакуацією. їх зібралось мало, старих кадровиків, і дирек­тор не всіх пізнавав, такі стояли бородаті, обдерті, худі, передчасно постарілі. Вони дивилися директорові в вічі, че­каючи слова, яке проллється на змучені душі, як цілющий бальзам. «Товариші»,— сказав директор перше слово. «Бу­де завод»,-— вимовив друге слово. Формівник тоді стояв близько од директора, навкруги у пояс ріс дикий бур’ян,— от серед якого нещастя довелося стрітися, але фронт ви­магав металу, і Донбас пішов у наступ.

Ніхто не вірить, коли почує, з чого починали, якими ін­струментами вели бій, на які машини мусили розрахову­вати. Творча винахідливість переборювала неможливе, ось уже зібрали генератор на півсотні кіловат, ось проклали дерев’яні рейки замісто залізних, розчищали територію це­хів, змонтували кран, виготували робочі креслення домни, мартенів, прокатних станів. Підоспіли подарунки з Уралу, став поруч заводу енергопоїзд, паровозики вже снували, підвозячи руду, кокс, цеглу, залізний брухт.

Дарина стояла біля мартена й споглядала, як могутньо вставав навколо неї цех, як весело ревів у печі вогонь і кле­котіла сталь. Кипіла криця в мартені, струмки її підскаку­вали вгору, наче витягали шиї рожеві лебеді на молочному плесі…

«Ви тільки послухайте, Дарино Кіндратівно,— казав сталевар,— на що ми заміряємося на літо,— пустимо в цеху фонтан, щоб охолоджував повітря, поруч — зельтерська га­зова вода, чудово?» — «А мені байдуже, Романе Павлови­чу»,— одповідала Дарина, і вона казала неправду, бо кож­ний день дужче й дужче змінював не лише цех, а й її саму. Вона казала неправду, бо входила в ритм мартенівського цеху, заводу, Донбасу, країни. Вона бачила, як поєднане все в державі, як їхній метал перетворюється на машини, машини відроджують землю, колгоспна земля повертає борг хлібом, м’ясом, цукром. Для неї це було велике відкриття, а кожен робітник, здавалося, з цим і наро­дився.

Дарина не була дурненька, це її такою робила в очах чоловіків її краса, і розум її знайшов тут широке поле дії. Ніколи не думала, що колгосп так близько стоїть до заво­ду. Не уявляла, що вони так тісно пов’язані і що зернина, яку дбайлива рука кладе в землю, така близька родич­ка сталі, бурхливо народжуваної за вікнами їхнього мар­тена.

Роман Павлович наче аж навшпиньках одходив од неї, і Дарина могла відчути, як делікатно всі до неї ставилися, й на мить не припускаючи думки, що знають про її вагіт­ність. Вона колись уявляла, що робітники зачерствіли біля заліза, а тут бачила, як дбають один про одного, як людяно й чуло підходять до справ особистих, як благород­но тримають себе ці замурзані, в подертій одежі люди. Не без того, щоб у когось прохопився жарт або лайка під гарячу руку,— це були люди, які складали колектив, на який можна звіритися за найтяжчих обставин.

І підводився завод в усій складності його цехів, як час­тина особистої долі робітників. Мартенівський цех, ще не зовсім відбудований після руйнації, стояв наче корабель перед спуском на воду. Каменярі замуровують дірки в стінах, арматурники ставлять сталеві конструкції, зварни­ки варять електрикою шви, ось уже під високим, не вкритим іще дахом пересувається підйомний кран, тягаючи вилив­ниці, повні розтопленої криці, переносячи сталеві бовдури й складаючи їх на платформи. З чотирьох печей працюють дві, решта тільки зводиться, вилазить з руїн, набуває форм, а життя заводське йде, прибуває розмах, трудовий мирний ритм.

Ранками вже на повну потужність гукав старий завод­ський гудок, знайомий усім змалку голос заповнював по­вітря далеко навкруги, наче це гудів урочистий донбасів­ський степ, земля й вода, трави й метал. А до будинків гудок заходив, як близька людина, котру два роки вважали неживою. «Боже,— казала Дарина, затуляючи двома паль­цями вуха,— я чую, чую!»

Коли верталися після заводу, знову не було іншої роз­мови, як про врубівки, похилі шари вугілля, транспортери, відбійні молотки. Здавалося, світові немає діла до неї, Дарипи, як не було діла й на селі, коли весело тулялося тільки тим, хто разом добре робив. Чому вони так радіють, що вилили сьогодні з шахти ставок води, а на завтра на­рубали вдвох ешелон вугілля? Чому їм пече на серці, коли не подано порожняк під видобуток? Що начальник участку

 

зайнявся своїм городом, не розпорядившіїся прибрати за­харащену лаву?

Дем’янко пішов на врубівку разом із батьком, до них приліпилося слово, помилково вжите в одній кореспон­денції,— «брати Кривохижі». «Здорово, брати,— казав десятник, коли перетягали врубівку,— скільки сьогодні записати?» — «Ладно,— одповідав старий,— на партійному бюро поглузуєш. Так тільки сороки ведуть хазяйство, як у нас на дільниці!» І Кіндрат Дем’янович бігав по штре­ках, забоях разом з інженером, стягав людей на розшив­ку вузького місця. Прибирали породу, кріпили, звільняли місце для широкого ходу врубівки, і знову батько з сином підрубували шар вугілля, відпочивали, кінчивши зміну, й, мовчки глянувши один на одного, лишалися на зміну другу.

«Я не розумію,— казала їм Дарина серйозно, хоч вони вважали це за жарти,— ви захоплюєтесь шахтою, наче мій чоловік колгоспом!» — «А чого б ви хотіли? — питав, під­кручуючи вуса, старий Кривохижа.— Ходити серед апель­синів та лимонів і чхати од їхнього духу? Будь ласка, цілий Донбас я призначив під сад, не заперечуєте?» Дарина мов­чала, а до старого бралася Лукеря Павлівна, у якої сад був болючим місцем.

Вона з молодих літ заопікувалася садом і стала беззапе­речним авторитетом для жінок селища в цій галузі. її кіль­ка дерев тяжко було назвати садом, тулилися на десяти сотках садиби, але той агрус, що викохала в донбасівському підсонні, прищепився по околиці незгірше від вихованця інституту садівництва, а гіркувата черешня, породичена з дикою вишнею, дала ягоди для варення й запіканок, без яких не обходилися найвибагливіші господині.

Лукеря Павлівна тримала бджіл, бо, на її думку, сади без бджоли відгонять пусткою. Домашні господарки часто одвідували Кривохижин садок, сідали з Лукерею Павлів­ною десь під улюбленою грушею чи коло паколів, по яких вився виноград, звисали важкі грона,— і обов’язково за­писувались до «садоманів», як прозвав цей стан душі один голова шахткому, загнаний на слизьке поборниками садів.

Вони не розмахувались на велике, але вимагали, щоб скрізь насадити сади,—для початку в дворах і перед будинками по вулиці, потім — навкруги всіх громадських будов, і нахабство їхнє (як казав дехто) дійшло до того, що вимагали засадити яблунями навіть шахтне подвір’я. Годі нам оглядатися на білу акацію,— казали жінки, на­пучені Лукерею Павлівною,— тільки через те, що акація самосійна, та на бузок, бо він гарно пахне! Вони для сво­їх дітей воліли справжніх садів і жорстоко карали тих же дітей, що видирали з коренем мамині щепи, а чоловіки, сини й батьки, стрівшися в чоловічій кумпанії, хвали­лися, скільки кому перепало по садовому ділі.

Які жінки знову стали горласті, наче й німця не було на шиї! Колишні фронтовики чи ті, що приїхали з ева­куації, а також усі інші жартома казали: «Живуча шах­тарська кістка,— уже скоро бити нас почнуть! Даймо їм ті сади, все одно спокою не буде, нехай краще яблуні смпчуть, аніж нас. І де в них та сила береться?!»

За добрий місяць до початку зими випав білий і наче аж не холодний сніг. Перележав два дні й розтав. Лукеря Павлівна вибігла до саду, щоб прикопати трохи снігу під вишню, яка була її улюбленою і завжди перша зацвітала. Був рік, коли отак теж захолодало, а потім сонце пригрі­ло, її первісточка вирішила, що вже весна, та як зацвіте восени. Щоб такого не трапилося знову, нехай коріння вишні відчує на собі холод, доки прийде пора справжньої зими. Яка ж вона була гарна, коли вбиралася по весні в білий цвіт і стояла, мов наречена, в весняній тпші серед голого ще саду! Лукеря Павлівна поверх снігу постелила трохи гиою й присипала землі. «Ага,— сказала до виш­ні,— тепер не будеш невчасно радіти!»

Дарина вийшла допомогти старій порати сад, доки знову не впала зима. Вона мовчки згрібала листя, підпу­шувала землю коло кущів смородини й агрусу, принесла кілька відер гною під яблуні, поставила сторчма солом’я­ні мати, щоб протряхли, потім зупинилася, опустивши руки, й довго стояла нерухомо. «Болить, дочко?» — запи­тала Лукеря Павлівна. «Серце болить».— «Це в тебе перша дитина?» Дарина замісто відповіді обняла стару й заплакала. Лукеря Павлівна зрозуміла її сльози як страх перед першою вагітністю, крім того, їй здалося, що Дарина надто журиться від самотності. «Пробач мені,— сказала стара,— що я тебе так довго не розуміла. Як принесла ти щастя нам у хату, то хай же й тебе не минає…» Прибрали сад, як лялечку, й узялися до хати, щоб приймати на вечір гостей, і вже Дарина поглядала на все, як на станцію, з якої поїзд швидко помчить її в інші краї.

Але тут їй защеміло серце, і все, що здавалося досі набридлим, незрозумілим, бідним у трудовій повсякден­ності,— раптом повернулося, як непомітне скельце перед оком, і засяло, заграло веселкою, засліпило зір. Варто було подумати про розлуку, як почали діяти колективні сили, про які ніколи не уявляла, що існують на світі. І заводський гурт, про який гадала, що нічого спільного з ним не має,— при самій згадці про розлуку, ось бере та й смиче за якусь нитку в її серці, і все набуває іншого смаку, і вперше Дарина відчуває солодкість праці. Доки що — не цілком усвідомлену, не зовсім бажану й жадану, ще незвичну й незручну, як і те нове життя, що зачалося в її лоні й геть змінює всю істоту.

Надвечір прийшли гості. Хата ще була повна чаду від смаженої картоплі, коли завітало двоє молодих жінок—• найближчі господарчий друзі. Вони принесли яблук, груш і горіхів, кілька пляшок з наливаиками — абрикосовою, сли­вовою, на рожевих черешнях,— їхні здобутки від власного саду. Господаря й Дем’яна не було,— вони, переконструю­вавши трохи врубівку й підготувавши довгу лаву, забез­печивши себе транспортером, порожняком, кріпильника­ми, спустилися в шахту, щоб показати, чого варті «брати Кривохижі».

Те, що Лукеря Павлівна звала гостинами, насправді було зборами активу, присвяченими садам. Прийшов культ- відділ шахткому, голова райради, парторг шахти,— всі з дружинами, і одразу три кімнати стали повні людей. Пили яблучне вино, варенуху грушеву, куштували виноград місцевого врожаю й слухали Лукерю Павлівну. її можна було слухати без ліку, бо кожне дерево жило в її уяві, як людина, мало уподобання й характер, здорову чи кволу натуру, і певно, що кожне посідало окрему душу: виш­неву чи там райськояблучну.

Було внесено щільники меду власного бджолиного на­дбання, гості загомоніли охітніше і все чомусь поглядали на Дарину, навіть часом їй здавалося, що підморгують. Довго не сперечалися, бо чоловіки перебували в такому безвихідному жіночому оточенні, що мусили одразу зда­вати позиції й навіть ставати перекинчиками, вступаючи самі до садової партії. Лукеря Павлівна намалювала таку картину вседонбасівського саду, що навіть скептичний культвідділ виявив ознаки зацікавлення, налив собі поза­чергову чашку смородинівки й несподівано розчулився: «Правильно! Природа мусить відповідати красі шахтар­ської душі!»

Це всім сподобалося, і парторг попросив дружину голови райради, яка працювала в газеті, написати такий лозунг. Далі садова нарада проспівала кілька пісень — «Славное море, священный Байкал», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт» та «Когда б имел златые горы и реки, полные вина»,— після чого чоловіки стали поглядати на годинники, а одна жіночка, схвильована промовами й напоями, вилізла на стілець, повісила хустку на хазяйського годинника, щоб

 

не розхолоджував гостей, сама ж як стій прочитала вірш власного виробу, чутий не раз усіма присутніми під час оглядів самодіяльності. І тут хтось постукав у двері. «Мож­на! — загукали всі хором, наче дочекавшися найголовнішого номера в програмі.— Будь ласка! Заходьте!»

Василь Іванович увійшов під радісні вигуки незнайомих людей, які близько до серця приймали його особисте життя. Всі, крім Дарини, знали, що він привіз до шахти нове кол­госпне поповнення, розмістив людей у гуртожитку, хлопці дістали окрему кімнату, дівчата оселилися до землячок — Люби й Варвари, було домовлено, що веселокам’янчанами опікуватимуть шахта й колгосп разом, щоб було певніше. Це значить, що новоприбулі пришлють на весну делегата до земляків доповісти, як підносять донбасівську славу, а колгоспники — приїдуть на шахту похвалитися своїм, при­везуть подарунки, все, як належить бути в порядному това­ристві. «Це вже ніби шефство?» — запитав хтось. І тут же вирішили в шахткомі, що не трапиться гріха, як сьогодні ж оформлять усе, допоможуть колгоспові інструментом до май­стерні, дадуть одного слюсаря на місяць, зберуть підруч­ників для сільської школи й виділять паперу по змозі,— як-не-як, а злиднів на шахті ще всіх не вивели після гітле­рівської чуми.

Василь Іванович підійшов упрост до Дарини,— вона зди­вувалася, як він вправно вже ходить,— взяв її руку й поці­лував. Потім привітався до всіх присутніх, йому звільнили місце поруч дружини, налили яблучного вина такого бурш­тиново-золотого кольору, що він не втримався й поцілував чарку, а всі гості вимагали одразу налити другу, щоб армія не пасла задніх.

Армія випила другу чарку, і гості вдалися до нового заохочення: гуртом заспівали кант — «Василь Іванович, ай да молодець, раді ми, раді, що з нами наконець…» Тоді жертва попросила слова і запевнила присутніх, що яблуч­ною росою армія не впивається, призвичаєна до гарячіших трунків, і запропонувала тоста за господарів дому, яких щойно одвідав у забої, здалеку привітав, бо ближче підійти не було змоги через величезні купи добутого вугілля.

Лукеря Павлівна в подяку за сина й чоловіка підійшла до полковника, цокнулася з ним і поцілувалася. «А я ви­п’ю,— сказала вона,— за щастя в родинному житті, за по­томство!..» І так виразно глянула на Дарпну й полковника, що всі бурхливо чомусь ізраділи й пустилися гукати «гір­ко!». Дарина заплющила очі, їй здалося, що у неї розірветься серце від якогось дужого почуття, до свідомості нарешті дійшло, що Василик поруч. Тепер ніколи не розлучатимуться, Дарина подумала — «хоч би не заревти»,— і тут же голосно й на всю душу щасливо заридала…

На вулицю вийшли гуртом, землю трохи підморозило, пахло несподівано весняним духом, над шахтою горіла зір­ка— знак виконання плану. Обидва Кривохижі — батько й оин — стрілися по дорозі. Вони вертали після зміни, на­рубавши ешелон вугілля, і тому їх супроводив почет енту­зіастів та один музичний інструмент — бубон. Бригада йшла попереду, обнявшися по-парубоцькому, і молодші члени бригади по черзі вискакували наперед і шкварили одчай­душного гопака.

«Од Києва до Лубен насіяла конопель,— вигукував хор,— дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам!» Як птах, летів навприсядки шахтар, бубон кла­цав, гудів, захлинався, пісня, народжена серед широкого простору степу, здавалося, сама йде навприсядки на честь геройської донбасівської праці. «Од Києва до Прилуки та побила закаблуки! Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам! Од Києва до Хорола черевички попорола! Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам!»

ХЫ1

Горпина Бойко перша подала думку, що вісімдесят кіло­метрів— дрібниці, і коли вже вони забилися аж до моря на одвідини грузинського колгоспу, то гріх буде, як не за­їдуть до Дорки.

Голова правління колгоспу Міхако наказав приготувати мандаринів, персиків і винограду, щоб Дорка поласувала грузинськими гостинцями, бо не годиться до хворої їхати з порожніми руками, хоч би й до санаторію, де, як відомо, всього є доволі. А коли згадати, яка дорога особа там пере­буває, то Міхако був незадоволений, що досі цього не знав. Негайно делегація їхньої колгоспної молоді збереться й про­відає ровесницю, яка відзначилася в партизанській бороть­бі, одбула гітлерівську каторгу, їздила свідчити проти душо­губів аж у Нюрнберг.

Грузинські дівчата спішно взялися повторювати вивче­них од друзів українських пісень, щоб зробити приємність Дорці, розлученій із своїми. Колгоспну вантажну машину обладнали до подорожі, наставивши в неї повно стільців, але вийшла затримка через Міхакову доньку, яка не встигла повернутися з Сухумі, і Горпина не схотіла чекати другого дня. Решта членів делегації — Павло Гейбо й учителька Олена Михайлівна — пристали на думку, що краще їхати гуртом, щоб було солідніше. Та Горпина взяла на плече, мов іграшку, важкий ящик із фруктами й вийшла на дорогу чекати попутної машини.

Вона доїхала до санаторію легко й швидко, бо перша ж машина, яку зупинила й заговорила про те, що везе пода­рунок хворій партизанці,—■ перша ж машина довезла до воріт. Доки їхала тих вісімдесят кілометрів, Міхако встиг подзвонити телефоном до санаторію, Горпину стріли й пу­стили без довгих розмов.

У парку на сонечку сидів у халаті засмаглий веснянку­ватий Свиридон, у нього на коліні причаїлася руденька ящірка, якій хлопець пропонував на сніданок муху. Він од­разу пізнав Горпину, але був зроду статечний,— спершу пустив ящірку в каміння, а тоді вже повів гостю до Дорки. Дівчина була на особливому становищі, всі знали її історію, але з того, як мовчки провели одвідувачку й хутко дали халата, Горпина зрозуміла, що Дорчині справи кепські.

Так Горпина й увійшла до палати, де Дорка лежала,— в білому халаті, з ящиком мандаринів на плечі, з посмішкою на устах, із запасом здоров’я не на одне покоління. Вона чекала побачити хвору Дорку, яка й за кращих своїх часів була худенька й квола, але перед нею лежала тільки тінь, лише купка кісточок, крихітне личко, на якому горіли вели­кі лихоманкові очі. На стіні коло ліжка висів портрет Лені­на, пучечок безсмертників і партизанська медаль. «Ось і я,— сказала Горпина голосно, ставлячи ящика на підлогу й беручи руки в боки,— а котра тут партизанка байди­кує?!»

Дорка хоч і знала, що до неї гості, але ніяк не сподіва­лася Горпини і тому прикро закашлялася од хвилювання, почала задихатися. Горпина схопила подушечку з киснем, яка лежала на стільці, й миттю подала хворій. Потім Гор­пина сіла поруч, взяла в свою гарячу руку худенькі Дорчині пальці й тихенько говорила до неї.

Багато разів дивилася чернігівська партизанка в вічі смертям, але ніколи не щеміло ще так серце, ніколи їй не було так страшно,— Дорка стояла на останній дорозі. Гор­пина розповіла про Веселу Кам’янку, про подружок, про ланку, яку перейняла од Ганни, про чоловіка свого Семена, котрий заступає Василя Ивановича, про Ганну й Івана Се­реду, які, за її спостереженням, гадають побратися, хоч самі про це ще не здогадуються. Дорка дивилася повними радісних сліз очима і все чекала почути про Павла, Павку.

Горпина мусила признатися, що не хотіла передчасно розголошувати сюрприза, який їй готується не далі, як на завтра: приїдуть дівчата з грузинського колгоспу, приве­зуть подарунки, а з ними й Павло. Дорка заплющила очі й довго лежала мовчки, аж Горпина подумала, що заснула. Потім попросила нахилитися до неї й гірко сказала: «На­що так пізно? Краще б він з тобою…» Коли Горпина стала пояснювати затримку й малювати завтрашню зустріч, хвора заговорила немовби в маренні: «Не можу чекати, Горпи- ночко… Візьми перстень… Передай ГІаві… Це мені Марі подарувала…» Одпихаючи Горпииині руки, Дорка взяла перстень, у який вільно пролазили два її пальці, віддала Горпині, перед тим приклавши до сухих уст.

У розчинені балконні двері линуло свіже морське повіт­ря, і море мерехтіло на всю широчінь вікна й дверей. Дорка попросила покликати сестру, щоб викотила ліжко на бал­кон, їй дуже хочеться полежати на сонці. Горпина насупила чорні важкі брови й запитала, невже Дорка не пам’ятає, як вона її носила через страшну трясовину, коли треба було випровадити відважну розвідницю до того, як почнеться бій? І з цими словами Горпина взяла, мов пір’їну, на руки Дорку разом з усіма простинями, ковдрами, подушками, вийшла на балкон, під яким, скільки око сягало, кипіло море. Там стала — висока й могутня, як статуя материнства, тримала на руках Дорку, яка рвучко й коротко дихала, й сльози, не спиняючись, котилися їй з очей. Більше здога­давшіїся, ніж почувши Дорчине прохання, Горпина дужим контральто заспівала пісню, яку любили їхні партизани: «Сижу за решеткой в темнице сырой, вскормленный на воле орел молодой!» Дорка затривожилася радісно, піднесла руку, щоб обняти Горпину за шию, але рука впала, з горла вирвався легенький схлип.

А Горпшшн голос летів мужній і гордий, наче заспіву­вала перед боєм за честь і незалежність Батьківщини: «Мы вольные птицы, пора, брат, пора! Туда, где за тучей синеет гора, туда, где гуляет лишь ветер да я!»55 Коли вона скін­чила й глянула на Дорку, радісний вираз Дорчиного облич­чя переходив у вираз покою, дівчина була мертва.

«Плачте, дуби й берези,— голосно промовила партизан­ка,— плачте, степи широкі,— відходить ваша доня у без­жальний край!» їй привиділося, що несе малу Дорку через ріки й держави, як безсмертну душу народу, плюндровану й нівечену фашистівською рукою, але нескорену й непере- можену…

Народжена для творчої праці, Дорка пройшла дорогу війни, перемогла й тоді склепила очі. Коли її клали на ліж­

 

ко, з мертвої руки викотився каштан, привезений з Києва. «Ростимеш на її могилі,— сказала Горпина,— тільки, будь ласка, не ревти, бо це нічого не допоможе…»

На кіноплівці Дорка була маленька дівчинка, яка сором­ливо тулиться до величної Горпини, перепоясаної кулемет­ними стрічками, з автоматом і гранатами. Був Давид, гру­зин-партизан, жили на плівці всі бійці партизанського заго­ну. Узбеки й сибіряки, москвичі й білоруси. Скільки їх по­лягло потім у боях за Батьківщину! А кіно зберегло їхні посмішки, гарячі очі, хоробрість і завзяття. Полощеться на вітрі гордий прапор. «За Батьківщину!» Ідуть народні мес­ники через хащі, болота, партизанською стежкою по тилах ворога. Вибухають і горять ешелони, мости зникають, мо­гутня сила народного опору паралізує тил ворожого війська. «Партизанам і партизанкам — слава!..»

Горпині й Давидові плескали глядачі колгоспного кіно, коли хроніка кінчилася й запалилось світло. «Трохи не про­пала була ця плівка,— сказала Горпина, зупиняючи оплес­ки,— оператор загинув, а його знімки ми знайшли тільки цього року — відкопали в лісі…»

Обід був урочистий, розмов багато. Гості сиділи на по­чесному місці: сумний і мовчазний Павло Гейбо, вчителька Олена Михайлівна й Горпина. Столи виставили в Міхаковім саду просто перед деревами, повними мандаринів. Почали з вина й хліба, покладеного на виноградне листя. Горпина дала звіт на подарунки, які одержано в Веселій Кам’янці від грузинських друзів. Доповіла, що надісланим посудом користуються діти в школі й дитячих яслах, які щойно орга­нізовано. Стільці й шафки пішли теж до школи, а трохи приділено до Будинку культури, до правління колгоспу. Подаровані корови всі потелилися, почувають себе весело, їх люблять і доглядають. Колгоспники просили Горпину низько вклонитися грузинським братам і запевнити, що ко­лективне добро ростиме й красуватиметься, його ніяка сила не понищить, а їхні руки горять до роботи після фашист­ського ярма. І хай чекають дорогі брати, що це їм так не минеться, ось нехай люди трохи увіб’ються в колодочки, вже планується віддяка і подарунки, як личить між своїми в своїй державі!

Горпина поважно вклонилася, медалі гойдалися на її блузці — партизанська та «За доблестный труд». Чорнявий ставний Давид-партизан рвучко скочив із місця й почав швидко говорити, тримаючи високо в руці ріг, повний чер­воного вина. Він виголошував тост на честь Горпини, це можна було зрозуміти з часто повторюваного її імені, але це був довгий тост, що скидався на поему, виголошену добір­ною грузинською мовою. Давид говорив взагалі про укра­їнську жінку, яку добре взнав під час партизанського жит­тя. Його, пораненого, врятувала колгоспниця, загоїла рани, ризикуючи життям дітей, перепровадила до партизанського загону. Там воювали й жінки, дівчата — такі, як Горпина, і такі, як та, що лягла сьогодні в їхню грузинську землю. Давид сказав наприкінці, що він не має сумнівів, що й гру­зинська жінка не підкорилася б фашистові, як це робили російські, білоруські й українські жінки, котрі допомогли вимітати гітлерівську чуму, щоб не перехлюпнула до нас через гори,— слава їм, амханагебо [1]!

Старий Міхако привітав гостей і висловив сум із того приводу, що їхній приїзд збігся з Дорчиною смертю. Але він певний, що народна мудрість скрізь однакова — в сте­пах і серед гір: мертвим друзям шана, а живим — думати про живе. Він пам’ятає українські степи, де йому було не­звично, наче плив по морю й не бачив берега. А їм, степови­кам, гірська природа тривожна, незнайома для душі. Проте

очі  горян і степовиків — рідні очі рідних людей, яким Ленін показав єдиний колгоспний шлях до щастя. Дружать народи, дружать заводи й дружать землі, а їм як не дружити — колгоспові з колгоспом, бригаді з бригадою, ланці з ланкою, людині з людиною?!

Міхако повідомив, що листа від правління веселокам’ян- ського колгорпу вони прочитали і вважають, що слід пиша­тися з досягнутого, особливо коли зважити на посуху, від­сутність тягла й інші повоєнні умови. Проте на той рік нехай тримаються, бо знову зайде між ними змагання, і хто перший дістане запрошення до Москви на сільгоспвиставку, той і переможе. «Я підношу цей ріг, повний щирого кахетин­ського вцна, за ту руку, що посіяла між нами згоду, за ту згоду, що породила нашу дружбу, за ту дружбу, що ство­рила непереможну Радянську владу!» — «Ваша!»* — загу­кали всі присутні.

І тут Павлові Гейбові вперше увійшла в душу Дорчина смерть, лягла, немов крижина, забиваючи подих і морозячи кров. Може, й не він ото йшов за труною, ховав дівчину в кам’януватій могилі, дивився й нічого не бачив, слухав 1 нічого не чув? Наче вперше він збагнув, що немає Дорки навіки. Як він міг не поїхати до неї з Горпиною? Горе раптом дійшло до його свідомості серед живих справ, веселих го­стей, коханих друзів. Хто це сипнув йому межи очі жменю піску? Сльози ринули по щоках, важкі чоловічі сльози, наче Павлові хто одбатував добрий кусень серця…

ХІЛІІ

До нової хатн Зайченки взяли стола старого, бо справа не в столі, а в тому, що на столі. Заразом святкувалися входини, ще й якась там кутя, про яку діти мріяли з осені, збираючи по чужих городах мак і зсипаючи бабі в ринку. Баба Гапка зварила з сушні узвар, а з жмені пшениці — кутю, поставила все на покуті на купку сіна під портретом маршала Ворошилова в смушевій шапці. Ікон у Зайченків не водилося, з богом вони мали віддалені стосунки, ніхто не ставив дітей навколішки молитися, але тільки-но котре з менших казало про богів щось негречне, як одразу ж діставало по губах од баби чи матері. Нехай собі бог зоста­ється богом, коли він є, а коли, вибачте, немає, то нічого по-дурному варнякати.

Діти розпитували бабу, який її бог, але завбачливо три­малися од баби на відстань бабиної руки, що могла, як обценьками, покрутити вухо. «Із бородою він чи з крила­ми?— допитувалися онуки.— І скільки йому записується трудоднів на небі?» Бувало, що баба й не гнівалася на такі запитання, хоч і зверталася часом по божу ласку, поштов­хувана застарілою звичкою, а не твердим переконанням. «Дурненькі ви,— казала баба,— гріх і без бога живе, а доб­ре діло робіть по-божому, тоді вам байдуже буде, чи є бог, чи немає його, милосердного».

Власне кажучи, узваром та жменею пшениці з маком їжа на столі й вичерпувалася. Лежало на чистому рушнику кілька перепічок і картопляників — по числу їдців. Стара Юхимина тримала на руках найменшенького, яке, плямка­ючи, пило мамине молоко. Із старших дітей — сиділа жвава Юхимина-молодша, Микитка в Уласовій сорочці, котрого полковник відпустив на родинне свято,— решта за столом були малі школярики й підшколярики, здатні на велику шкоду, великий апетит та великий галас.

Урочисто баба оглянула порожній стіл і, заступаючи на цей раз батька, запитала: «Діти, а чи бачите ви мене з-за пирогів?» — «Ні, бабо, не бачимо!» — заговорила навчена малеча. «Ну, дай боже, щоб і на той рік не побачили!» — «У нас на тракторних курсах…» — почала Юхимина. «По- мовч із своїми курсами»,— перебила мати. «Бачите, діти,— казала мати далі добрим і лагідним голосом,— на той рік подбаємо в колгоспі, одразу всіх дірок не заткнеш, і земля одвикла од хазяйської руки, сьогодні нема, а тоді будуть справжні пироги…» Вона почала міркувати вголос, скільки трудоднів стала їм нова хата, тобто — скільки мусять за неї одробитн трудоднів, і прийшла до висновку, що за рік можна геть розквитатися. Чого ж іще кращого — хата, як належить бути, і малі Зайченки приставали до цієї ж думки.

Скільки вже ото вони пополазили коло будівельників, аж бригадир Шевченко не раз божився, сидячи на хаті, що відстебне свою дерев’яну ногу і вб’є з божою допомогою хоч одного луципера. Як вони гасали скрізь, заглядаючи хазяйським оком до кожної щілини, обмацуючи кожну стружку, і бідні теслярі, тешучи сволоки, мусили пильну­вати й оглядатися, щоб котресь із малечі не підлізло під сокиру. Коли напнуто було дах і поставлено на місце вікна без шибок, дітлахи вже нізащо не хотіли вертатися й на одну ніч до землянки. Три кімнати й кухня — це було щось вище од людського розуміння, сама баба Гапка зайшла, наче до церкви, а що вже казати про дітей!

Нову хату обживали гуртом, і малеча перетягала щодня свої стружки, сіно й ряденця до іншої кімнати, щоб уповні відчути розкіш казкового дому. Мати навіть не сварилася й не забороняла: їй самій нетерпеливилося перебратися на нове. Юхиминка одразу заявила претензію на окрему кім­нату,— мовляв, досить їй кублитися разом із немовлятами, до неї люди можуть прийти, і взагалі. Баба Гапка бурчала, шо фанаберій на тих тракторних курсах заводять чимало, проте самій їй було приємно, шо онука така вимоглива. «Мамо,— сказав Микитка, переборюючи свою солдатську суворість через Юхиминку, з якою мав особисті рахунки,— Юхиминці баба Гапка й удруге насипала узвару, а нам ні. Нехай їй Юрко канахвети носить!..»

Під цю хвилину зайшли Павлов і Василь Іванович, і Ми- кптка не встиг усього доповісти матері. Гості привіталися, Юхимина-старша запросила до столу. «Не дуже в них ця зима з хлібом»,— озвався до полковника Павлов, оглядаю­чи дітей. Баба Гапка засоромилася й почала запевняти, що в печі ще є перепічки. «Нічого, мамо,— сказала до свек­рухи господарка хати,— хіба наше безхліб’я од ледарства? Спасибі кажіть, що хоч таке маємо, бо фашисти занапаща­ли землю не на один рік. Державу свою ми відстояли, а тепер під нею оживемо, дайте тільки тракторів наробити!»

Павлов засміявся й одповів Юхимині-старшій, що має цілковиту рацію, саме так і стоїть питання. Після цього він дістав із портфеля газету і, сказавши, щоб усі встали, про­читав уголос Указ Президії Верховної Ради про те, що Зай­ченко Юхимині Юхимівні надано звання Матері-героїні за народження й виховання десятьох і більше дітей. Троє шко­лярів миттю одвихнулися з кімнат, щоб рознести новину по сусідах. В сінях стояло дві пари повстяників, затяганих гуртом до дірок, з них стирчала на всі боки солома. На третього школяра не вистачило обув’я, і він сунув босі ноги в калоші Павлова, які той необережно скинув, заходячи до хати. Новина поширилася із швидкістю метелиці, але третій школярик при цьому більше вправлявся по снігу босоніж, бо калоші злітали з нього на кожному кроці.

Доки Павлов з полковником з’ясували героїні, скільки вона діставатиме підтримки від держави,— калоші вже стоя­ли на місці, але які вони були нещасні, повні снігу! «Шибок привеземо ще на одну кімнату,— казав на прощання Пав­лов,— дефіцитний товар, нічого не поробиш!» — «Спасибі вам»,— одповіла Юхимина. «Увечері приходьте на збори»,— запросив полковник. «Спасибі вам»,— повторила Юхимина. «Дивіться, сіни зачинені, а скільки снігу набилося в кало­ші»,— здивувався Павлов, витрушуючи сніг. «Спасибі вам»,— утретє мовила Юхимина, розгубившися вперше на віку.

Дарина, яку всі чомусь почали одразу звати Дариною Кіндратівною, в новій сестриній хаті відчувала себе цілком удома, і здалося, наче повернулася з довгих мандрів па рідну землю. Ганна цілими днями клопоталася громадськи­ми справами — то в сільраді, то в районі, а раз навіть їздила до області витребувати дітям підручники. Дарина взяла під свою руку Галю, яка відразу почула до неї потяг і не зав­жди хотіла йти назад до Ганни.

Дарина кинулася з невситимою жадобою в турботи про Галю, солодко передчуваючи появу власного клопоту. І Галя попливла на хвилях запаморочливого змагання Дарини й Ганни, яке збоку видавалося смішним, коли не зважити на те, що Дарина саме чекала дитину, а Ганна знайшла, зда­ється, свою долю. Чутки, про які сповістив Дарині чоловік, потверджувалися, і досить було їй побачити після розлуки Ганну, як одлягло від серця. «Я не змінилася?» — питала Дарина, і Василь Іванович мужньо одповідав, що вона роз­квітає з кожним днем, хоч досить було їй глянути в люстро, як одразу починала плакати: красу її наче хтось рушником зітер, вагітність пожовтила, мов цитрину.

Довелося стати Дарині й Ганні на розмову без сторонніх очей. На цей раз почала Дарина. Ще перед Донбасом її дратувало Ганнине вболівання коло Василя, а тепер усе було позаду, Дарина ставала матір’ю, нехай Ганна як собі знає, так і чинить, ось ліплять же того Йвана Середу, чим поганий муж для Ганни? Мізинечка, відчувши життя в собі, спільне її й Василеве, зовсім забула й степ по дорозі на станцію, де перестріла її сестра, забула й Ганнину тривогу за мізинеччину долю. Людям, може, й незрозуміло, як бай­дуже Ганна стрічає Середу, а їй ще йти й не знаходити, до кого прирости. «Сетронько, голубонько,— не стрималася Дарина,— яка ж я дурна та нечула! Такий камінь тисне на твоє серце!» Сестри обнялися й плакали, мішаючи сльози докупи, наче наново родичаючись…

Все добре, що добре кінчалося, і Дарина вела безконечні розмови з Іваном Середою, який навідувався до хати часті­ше, ніж родич. Він сідав, не роздягаючись, із поршнем од тракторного мотора в руках або з бачком, якого ніс люту­вати,— й починав говорити. Розмови призначалися для Ган­ни,— оскільки ж вона перебувала в іншому місці, їх мусила слухати Дарина. Не думав же Йван, що хтось годний буде переповісти його теревені Ганні, та, виходячи з хати, був радісний, наче поговорив з нею самою.

За короткий час Дарина знала його життя, як своє влас­не, і часом казала Ганні, що не може більше мучитися, хай змилується коли не над Іваном, то хоч над нею!

Іван ріс безбатченком і ще хлопцем потрапив з притулку для сиріт до МТС, вчився на тракториста, але змалку його гнітила думка, що мав би стати артистом. На превеликий його жаль, коли траплялися ролі в драмгуртку, то йому обов’язково пропонували грати старих бабів чи в’їдливих молодиць, наче й справді його талант потребував спідниці. Всім подобалося, як він грав,— «просто ж кишки болять із того Йвана»,— казали глядачі, а йому сумно було, що має тільки смішити в той час, як душа прагнула величі й тра­гедії. Проте коли він заїкнувся про «Розбійників» Шілле- ра 56, його зняли на глум, і більше до цієї теми не вертався, грав, що давали, а не давали, то й так миналося.

Далеко перед війною виступав із Ганною, яку чоловік пускав часом до мистецтва, і вперше Іван відчув до неї щось більше, ніж до товаришки по сцені. Він там грав стару бабу, що не злазила з печі, подаючи звідти репліки, і хлоп­чаки, які звичаєм дивилися виставу, зіпершися ліктями на сцену, голосно інформували один одного, аж це чули арти­сти й глядачі: «Ото на печі не баба лежить, а тракторист із МТС!..» — «Та бре!» — «У нього під спідницею штани вдягнуті!»

 

Іван-баба в останній дії зліз із печі, щоб пожалувати невістку, яку грала Ганна, обняв її, та припала до свекрухи в екстазі творення правдивого образу, і Йван не міг роз­тулити обіймів, навіть коли через сцену пройшов режисер, тягнучи за собою завісу. «Пустіть,— сказала Ганна,— вже п’єса скінчилася, у вас руки, як обценьки!»

Дарина реготала, уявляючи собі ситуацію, Іван поглядав у вікно й раптом бачив, що прогайнував цілий день на розмову, а Ганна так і не прийшла. «А ви їй скажіть самі,— радила Дарнна,— раз ви на сцені не боязкий, то вам це раз плюнути!..» Іван сумно переконував Дарнну, що перед Ган­ною він не наважується розтулити рота, мала Галя сиділа в нього на коліні, Дарипа безтурботно й голосно сміялася, бо Иван мав талант до комічного, сам цього не усвідомлюючи.

Зрештою Дарина випроваджувала Ивана Середу до його справи, на вулиці вже темніло, і Середі треба було бігти до електрогосподарства, щоб дати струм по хатах без запіз­нення. Василь Іванович вів по вулиці Павлова й саме казав: «Так уже ми й знаємо — коли довго немає світла, треба посилати майстра до моєї хати!» Але за цими словами спа­лахнуло вздовж вулиці електричне світло, бризнуло з усіх хат крізь вікна на вулицю, заіскрилося на снігу,— «не ве­лика штука,— озвався Павлов,— півсотні лампочок, а як воно на душі легшає!..»

Павлов цікавився Веселою Кам’янкою, бо хотів виховати взірцеве співдружжя людей, захоплених організацією праці й життя в колгоспі. Він іноді говорив своїй дружині, з дум­кою якої особливо рахувався, про полковника та його лю­дей, яким допомагав, а дружина, що була тверезішою од чоловіка, зауважувала: «Ну, доки ти будеш такий мрій­ник,— бачиш те, чого там ще немає!» — «Але що неодмінно буде!» — відгукувався Павлов, йому подобалося, що його називали мрійником.

Село світилося не так уже й феєрично, та Павлову зда­валося, що десь із-за гори мусить бути видко й заграву над цим місцем. «Коли запалили електрику,— казав полков­ник,— село мені скидається на якусь новобудову, будівни­цтво заводу, чи що!» — «Ну, ти — відомий мрійник,— по­сміхався Павлов,— треба реально дивитися на цей світ!»

Ферму мусили обкладати з північного боку шаром соло­ми, щоб не видував вітер тепла од скотини,— а колись же стане мурована ферма, де електричне опалення буде, тепла вода, вентиляція! Хата-лабораторія ще тулиться в землян­ці, а для неї згодом буде наукове приміщення з оранже­реєю, зимовим садом і штучним сонячним світлом. Думка сягає до артезіанів, які зрошуватимуть землю в міру потре* би, та сьогодні ще треба снігозатримання— розставляти по полю очерет чи хмиз, стягати на купи сніг, возити з річки кригу й розкладати в шаховім порядку по полю. Незабаром буде й новий реманент, а доки що — нумо справляти сівал­ки й плуги, косарки й жатки, трактори й віялки. «Чи стане місця для всіх людей, що схочуть прийти сьогодні увече­рі? — запитав Павлов.— Ваш палац культури доки що біль­ше скидається на курник!»—«І я наказав витесати гарні рамці для проекту палацу й повісити коло дверей на вид­ному, щоб знали, до якого життя йдемо…»

По дорозі вирішили одвідати Сафата Мицька, який, ставши колгоспником, узявся за зиму поробити геть усю тес­лярську роботу. Він влаштував майстерню у себе ж у комо­рі, був одягнений у валянці й гуцульський киптар, коло нього на сухих дошках сиділа донька Броня з подружкою Прісею Вовченко, читали при яскравому світлі електричної лампи листа, якого написав Прісі Свнрпдон із санаторію.

Сафат відіклав рубанка й поздоровкався до гостей. «Си­діть, сидіть, дівчата,— сказав Василь Іванович Прісі й Бро­ні,— ну, що пише Улас із суворовського училища?» Пріся зашарілася аж надто, як на свої дванадцять літ, а Броня взялася відстоювати Прісю, що ніяких листів не одержує, а всі питають про листи. «Ну, гаразд,— мовив, сідаючи коло дівчаток, полковник,— обіцяю вам, що випишу його на мі­сяць додому…»

Павлов узяв рубанка, глянув одним примруженим оком на жало, наскільки воно виходило назовні, підстукав мо­лоточком і став до верстата. Він стругав легко, вправно й рівномірно, наче це була його любима робота, аж Сафа- тові приємно стало дивитися, як на цій Радянщині люди люблять і знають труд. «Будь ласка, сідайте одпочиньте,— запрошував Павлов,— як приростається до матерньої зем­лі?» Сафат оглянувся по майстерні, наче шукаючи того, хто міг би одповісти.

Майстерня була така ж, як і на Холмщині, але працю- валося в ній інакше, Сафат постеріг за собою дивну змі­ну— часом його брало на спів, аж дружина підходила обе­режно до дверей комори, хвилину наслухала, хрестилася вдячно й відходила геть. Правда, йому не поталанило, що вимерли старші діти, але тут він бачить, що хай і сам роби­тиме, а заробить на всіх. Сафат оглядав теслярню, ось скла­дено його продукцію. Накрає ото дощок, наріже брусків, виструже, замки повипилює, надбає, так би мовити, деталей на десяток парт до школи, тоді зварить клею, покличе дру­жину на поміч,— і дивись, мов фукне тими десятьма шкіль­ними меблями. «А як наробите всього,— запитав Павлов,— куди тоді душу вкладатимете?» — «Стане тепер на мій вік роботи, товаришу секретар!»

Павлов стругав дошку, перевертав її на ребро, на зво­ротний бік, говорив Сафатові, що сила колгоспна саме в тому й полягає, що кожне добре діло одразу розмножуєть­ся, передається до рук тисяч людей, які його вдосконалю­ють, застосовують не на одному гектарі, а на тисячах гекта­рів, перевіряють в рухові. Що з того, що одна бригада, кол­госп здобуде рекордний урожай, виборе багатий трудодень, коли цей досвід не підхоплять колгоспи району, області або й кількох областей? Рекорд повисне в повітрі, бо ніякого впливу на загальне господарство не матиме. А партія вчить, що тільки те важливе, котре одразу йде вшир і вглиб, до чого беруться мільйони рук, що підхоплює народ, помножу­ючи успіхи й виводячи справу на рівень державної. «Ось я розповім Сафату Ивановичу приклад»,— сказав полков­ник до Павлова. «Воно й так зрозуміло»,— образився Сафат, якому здалося, що йому розжовують і до рота кладуть.

В цей час зайшов син Шевченка Омелян, який закінчив освіту й повернувся до рідного колгоспу агрономом. Старий будівельник Шевченко, гордий із того, що син вивчився на таку персону, поширив свою приказку й тепер говорив: «Ет, дурне сало без хліба, а колгосп без агронома!» Хлопець удався мізкуватий, поштивий і, нівроку йому,— не бридкий. Особливо подобалося батькові те, що молодий агроном не цурався старих людей, які зуби проїли на тій землі, все випитував їхній досвід.

Омелян одразу ж попросив пробачення у полковника й секретаря райкому, що з’являється до них у гримі,— його призначено сьогодні виконувати роль Енея57. Павлов поці­кавився, чому взялися за таку старовину, а Омелян звернув все на батька, мовляв, він режисер і організатор. Ціла ро­дина Шевченків була з мистецьким ухилом — од батька й до найменшої дитини. Одне грало на сопілці, друге примайст­рувало цимбали з порожніх пляшок, третє розжилося на справжню скрипку, донька грала на гітарі й бандурі, на­віть мати й та мала стареньку гармошку, латану й перела­тану. Сам Шевченко був душею, диригентом, композитором, режисером і автором родинного колективу. «Ви маєте ра­цію,— сказав полковник Павлову,— коли вже ставити, то щось сучасне, а не Котляревського» 58.— «Е, ні, товаришу Василю Ивановичу,— ще з порога гукнув Шевченко, який прибіг слідом за сином,— не можна нехтувати класики! Сучасність іде в нас першим номером!..»

Полковник запитав, чи визначено вже, куди в першу чер­гу вивозити гній, бо сьогодні коні гуляли, наче й вони Епея ставлять. Старий Шевченко кинувся пояснювати за сина, що треба спочатку забрати зі станції хімічне добриво, а то невідомо, що в руках,— вивезти найлегше, коли довго не думати, а бог на те науку дав, щоб думати. Омелянові стало ніяково — од полковникового зауваження й од бать­кового захисту. Це вже не вперше старий забігав поперед сина,— «та помовчте ви, тату, а то їй-богу переведуся агро- номувати на край світу!»

Павлов віддав рубанка Сафатові й заспокоїв усіх, кажу­чи, що не годиться розхолоджувати митця перед виставою. Шевченки вийшли, Пріся і Броня за ними, Сафат мовчки стругав, Павлов щось записував до книжечки. «Приростає­мо,— сказав Сафат,— ви, товаришу секретар, правду мо­вили!..»

Іван Середа грав у спектаклі чаклунку Сівіллу, і коли в приміщенні раптом почала миготіти електрика, стара Сі- вілла вискочила з-за куліс, схопила драбинку й миттю по­дерлася до лампи. Баби пізнавали, чия на Йванові спідниця, дівчата — чия хустка, а Дарина пізнала серги, котрі пози­чила Середі сама. Дітлахи зняли вереск і лемент, трохи не перекинули Сівіллу разом з драбиною, і Йван силою вирвав­ся з їхнього кола, начуваючись режисерського гніву. Але що поробиш, коли Павло Гейбо по приїзді з Кавказу ще не переборов своє горе? От і справляй за Павла електрику на досаду мистецтву. Він ще встиг помітити, що Ганна сиділа поруч Горпини. У дверях знадвору з’явилися полковник і Павлов,— треба казати Семеновичу, щоб не длявся з по­чатком.

Ланки сиділи окремо,— на першому місці дві бурякових ланки, які й цього року дали рекорди. Тітка Векла споді­валася до останньої хвилини, що в неї вийде більше буря­ків, але вона чогось не врахувала, буряки хоч і були великі, та не стільки штук на гектарі, як у Горпини, от партизанці й набігла тонна зайва.

Коло своєї колишньої ланки сиділа Ганна, обнявшися з Горпиною. Ганна була задоволена, що її буряки потрапи­ли до надійних рук, вона радила новій ланковій, які зобо­в’язання брати на наступний рік. Параска переконувала флегматичну ївгу, що тій пора заміж, бо скисне. Юхимина заздрісно поглядала на Пазю, яка часом вибігала до них із-за сцени, щоб похизуватися вбранням. Не на вбрання заздрила Юхимина, а на те, що Пазя разом грала з Юрком, перебувала в таємничій і манливій атмосфері сцени.

Ще півгодини тему Юхимина присягалася б, що певна в Юркові, але як найти впин серцю, що так швидко губить віру? Чортова Пазька, така біленька, наче з цукру. І Юхц- мина взялася ревнувати Юрка, аж хотіла піти зі зборів,— де ж пак, милується там із Пазькою, до неї не хоче й ви­глянути! Проте Юрко виглянув, і не тільки виглянув, а й підійшов. За ним Пазя виштовхнула хлопця в шапці з золо­того паперу, він підійшов до Ганни й попросив не забути попередити колгоспників, що завтра він читатиме першу лекцію з агрономії,— Юхимина нарешті пізнала Омеляна й насунула йому золоту шапку на очі,— «здоров, Омельку, вгадай, хто це!»

Пазя не дала вгадувати й потягла Енея назад за сцену, як щось уже привласнене,— Юхимині солодко стислося сер­це, що вибуває конкурентка, але вона не забула облити холодом закохану Юркову постать і сказала, щоб біг за Пазею, коли вже так йому кортить. Юрко без ентузіазму побрів, а Юхиминці гостро забажалося, щоб Юрко хоч раз її не послухав, зробив навпаки і гримнув на неї. Тут їй Згадалося, що сьогодні ще не диригувала комсомольським хором, і хоч лишалося небагато часу до початку зборів, дівчина зібрала до себе в цій тісноті молодь, завела для початку «Дівчинонька по гриби ходила, в зеленому гаю заблудила…»

Мало сказати, що приміщення було повне,— здавалося, й соломи більш не влізе, а людей прибувало й прибувало. Люди сиділи, стояли, рухалися, і кожне зі здивуванням констатувало, як їх багато.

Легенькі дощані стіни, вкриті густою й пухнастою памо­роззю, давно стали мокрі від людського дихання, тимчасова стеля теж ізмокріла, ронила рясні краплі води на голови.

Діти тяглися гнрнлицею одне за одним з краю в край зали, мандрували попід лавами, залазили під сцену, звідки їх виштовхувала добровільна охорона Мельпоменн 59. Сьо­годні заводіями були Зайченки, і коли хтось поштовхував малечу, щоб нарешті вгомонилася й сіла каменем, Зайченки зухвало відповідали: «Еге ж, каменем! А як ми з мамою герої?»

Стара Юхимина сиділа тут же, поклавши руки на колі­на, наче перед фотографом. Навіть баба Гапка й та при­йшла до гурту, повісивши на хатні двері колодку. Галас потроху вщухав — разом з тим, як пісня набирала сили. До комсомольських голосів долучилися інші,— багато хто співав про дівчиноньку, яка приблудила до зеленого дуба й хотіла там ночувати, аж ізнайшовся на її щастя молодень­кий гайдай…

Вчителі сиділи на почесному місці — старий Феофіл Гав­рилович, Степан Тарасович із гвардійським знаком, Олена Михайлівна в грузинській шовковій хустці. Чи знав хто- небудь навколишніх людей так, як вони? На їхніх очах фор­мувалися дитячі характери, жадібні очі прикипали до книж­ки, дитячі пальці, вигвадзяні в чорнило, міцно тримали перо. «Гудуть,— сказав старий учитель,— як робочий рій!»

Сашко Вовкотруб сидів разом з інвалідами, яких перетяг до себе на конюшню, бо вже знайшлося чимало коней, тре­ба було їх годувати, чистити, напувати, заглядати в зуби, відкидати гній, стелити солому, лагодити упряж, лікувати позбивані шлеями вавки, давати прочухана погоничам, щоб задурно не стьобали. «Кінна бригада», як звав себе Вовко­труб, сиділа мов на голках, бо доброму конюхові завжди здається, що коняка нудьгує без його товариства.

Переселець Михайло Цапенюк спробував здалеку гукну­ти Вовкотрубові, як там його пара усуспільнених конячок. Дядько Сашко махнув заспокійливо рукою й сказав до своїх із досадою: «Йому все здається, що ми з його коней мило варимо!» Цапенюк сидів цілком примирений із жит­тям, бо мачуха таки зовсім звар’ювала всім на радість, її відвезено до божевільні, а хата стала тиха, як рай.

Попереду всіх глядачів стояла хатня лава, там помости­лося два діди: Пазин дід Іван та дід Сербиченко. Вони мов­чки дивилися на сцену, зіпершися бородами на ціпки. Зрідка кректали, коли дошкуляла спекота, їм здавалося, що «тія- тер» ніколи не почнеться. Почуваючи себе найпочеснішими гістьми на цьому світі, діди затято мовчали, щоб бува хто не порахував їх суєсловами. «Миру згуртувалося, як зерна в буртах»,— повагом прорік дід Іван. «Ви, діду, не кажіть,— скрипів Сербиченко,— Мусія Гандзю, пишуть, розстріляно, на суд від нас свідки їздили, він хотів од Радянської влади сховатися…» — «У нас під Польщею не можна було гурту­ватися»,— вів своє дід Іван. «На власні вуха чув і очима читав,— бурмотів дід Сербиченко,— Карпо Цар записався у стахановці, греблю через Дніпро кладе, он як!..»

Василь Іванович і секретар райкому стиха домовлялися, що треба, не дивлячись на зиму, зводити справжній буди­нок культури. Павлов сказав, що до виборів обов’язково пришле радіовузол, за який уже й гроші переказано; в су­боту приїде лектор, прочитає про походження світу, а райо- новнй агроном збере активістів для підвищення кваліфіка­ції; їхній план передвиборчих зборів, лекцій, кіно, вечорів передачі колгоспного досвіду в райкомі схвалено, нехай приїде молодший учитель, умовиться про допомогу районо- вого культактиву.

 

В цей час на сцену вийшла Ганна й оголосила початок вечора підсумків сільськогосподарського року. Семен Бой­ко як заступник голови колгоспу склав коротенького звіта про те, що було, що є й що має бути. Ланкові розповіли про свій досвід. Полевод доповів, які перспективи на наступ­ний рік, що ще не дороблено на полі. Садівник, він же й пасічник, поскаржився, що ніхто не бореться з зайцями, які об’їдають кору на яблунях.

Полковник легко ступив на підвищення, подивився в залу уважним, серйозним поглядом. Його стріли гарячою зливою оплесків, а коли настала тиша, він розсердився,— «поче­каємо з похвалою, товариші, ще мало що зроблено! Нехай років за два-три. Армія нам прислала подарунки, москвичі, грузинські товариші, Донбас. От перед ними й будемо зві­тувати, куди що пішло. Та ще — подумайте, як би ми вижи­ли без друзів, без своєї держави!»

Василь Іванович хотів говорити про буденне, господар­че, доповнити Бойка, полевода, ланкових. Та думка наче сама собою сягнула далі, в завтрашній день. Як замісто лобогрійок прийдуть на степи сотні й тисячі комбайнів, скоротять час жнив і молотьби до кількох днів, визволять колгоспника від страху: дощу, граду, бурі, пожежі. Як буде зупинено суховії й піднято з підземних джерел воду до ко­рінців пшениці. Як могутні плуги розорють межі, й кол­госпні ручаї зіллються в ріки. Як отут, де сьогодні ще сто­ять землянки, зведеться щось нове, не село, ні, ніякий дідь­ко його й селом не зватиме,— це буде місто з культурою й красою, соціалістичний побут колгоспного селянства. І завтрашній день прийде, здійсниться не чудом, а радян­ськими талановитими руками, мудрістю партії!

Павлов спочатку подавав репліки Василю Ивановичу, а потім розохотився й виступив після полковника. Люди за­ворушилися, стали цитькати одне на одного, щоб дочути промовця, до якого ставилися з виключною повагою.

Коли Павлов десь виступав, то вже розмов було по ціло­му районі: так він умів сказати потрібні слова, приперчити їх, додати народної мудрості — чи то в вигляді приказки, чи в жарті, послатися на відомий слухачам випадок, порів­няти з тим, що трапилося в самому районі.

Вже встаючи з місця, щоб іти на сцену, він жартома щось доклав, і навкруги весело загомоніли, а потім, стоячи перед зборами і посміхаючись до людей, Павлов ніби роз­мовляв з усіма по черзі, звертався до одного, до другого, питав думки, чекав підтвердження. Він сказав, що весна цього 1946 року буде трудна і треба набиратися духу на її подужания; а коли людина робить, їй кісток ніщо не ло­

 

мить; дружний гурт і нещастя не займе; і горде їхнє життя на цілий світ у срібні сурми сурмить. Партія ніколи не приховує труднощів, говорить людям всю правду в вічі, і на­креслює план дій, і очолює похід. Держава спрямовує наші зусилля, дає кредити, шле машини, встановлює закони і під ленінським прапором йде до комунізму!

Два діди вийшли з приміщення чи не останніми, коли ворі на морозяному небі показували вже близький ранок, а спектакль так і не скінчився, бо розрахований був на кіль­ка вечорів. Перед їхніми очима крутився калейдоскоп по­статей — реальних і сценічних, одні переходили в другі, агроном Омелько привселюдно цілував царицю, яку грала Пазя, тракторист Середа викидав коники в спідниці, але діди за загальним реготом не все добрали з його мови.

«Еге,— казав дід Сербиченко,— заграниця балакала ба­гато, а от другого фронту не відкрила!..» Дід Іван говорив своєї, не чуючи Сербиченка, розмова їхня лунала паралель­но, ніде не стикаючись.

«Пазька — дівка файна,— воркотів дід Іван,— фанаберій трохи позбудеться, та й хай живуть, бог з ними!..»

«Не відкрила другого фронту, та й годі,— продовжував Сербиченко,— а свататись до нашої дівки приїхала оце во­сени…» — «Ну, й він нічого собі молодик,— переконував дід Іван,— отой агроном!..» — «Приїхали, значить, свататись,— реготав Сербиченко,— а ми з Корнійком їм, заграницям, гарбуза в машину — кидь! Так і поїхали ні з чим!..»

ХЬІУ

Високий клен із збитим снарядом верховіттям мів небо галуззям і порипував, покректував від зимового вітру, який, проте, одгонив уже весною. Сонце припікало в плечі, а носа лоскотав морозець. Це було красиве місце, і з нього Василь Іванович ще недавно уявляв війну, танки, самохідки… Сьо­годні він не подумав про танки. В його уяві по цілій лощині мерехтіли срібні ставки, й сади хитали буйним віттям, і щи­ро зацвіло поле соняхами. Василь Іванович протер очі. Навколо стояв мирний день. Яке щастя, що не буде більш ніколи війни! Мир! Вивітрюються з душі військові картини. Людина народжена для праці й щастя, а не для горя…

Він уявив собі пил над комбайнами й молотарками, дов­гошиї транспортери для соломи, золоте зерно на току й кор­зини яблук, кагати картоплі, купи буряку, гори кок-сагизу, хмари бавовнику, бочки вина. І через воду мчать вогники автотранспорту, відбиваючись разом з мостом у темній річці…

«Ну як,— сказав раптом чийсь голос, і Василь Іванович, повернувшися, побачив Павлова,— тут і гостей приймати­меш чи де? Щось я дуже часто твій колгосп навідую. Сьогод­ні — в родинній справі. От моя Мотрона Іванівна до твоєї хазяйки вибралася на оглядини…»

Неподалік стояла старенька емка, й усміхнена голова дружини Павлова кивала до Василя Ивановича.

«Я їй такого натурчав про ваші перспективи! Вона при­значила на завтра зліт медичних працівників району, а сьо­годні вирішила терміново познайомитися з твоєю Дариною Кіндратівною. По секрету скажу, вимагатиме з неї дитячих позапланових ясел, окремого приміщення для медпункту і організує для всіх вас штук п’ять щеплень і впорскувань — проти тифу, віспи, малярії, дизентерії, проти поганого на­строю тощо!..»

«Чую вже, чую, що ти щось про мене вигадуєш! — гукну­ла з машини Мотрона Іванівна.— Давай поїхали, бо в мене ноги мерзнуть!..»

Павлов попросив дружину їхати до Дарини Кіндратівни саму, він з Василем Івановичем прибуде до них незабаром саночками, тим часом нехай стіл готують і до печі лаш­тують конвейєра, щоб страви не застоювались, коли вони з господарем переступлять поріг…

«Хороші в тебе люди, полковнику»,— сказав Павлов, коли емка поїхала.

«Не скаржуся!»

«А я думав, що скаржишся й просишся до райцентру…»

«Калачем не заманиш, товаришу начальник!»

«Манити не буду, живи вже тут. Ми тобі на плечі таку гору покладемо, що покрекчеш. Але не зігнешся, не тої по­роди. І вимагатимемо, щоб ти ще й пісень співав. Яких пісень ти знаєш?»

«Яких треба для діла, такі й знаю. Щось ти надто довгу передмову завів,— чи не хочеш мене кудись висунути?»

«Висунути? Який ти здогадливий! Обов’язково хочу. Я тебе вже висунув, Василю Ивановичу. І знаєш куди? Ні­защо не вгадаєш! Висунув на голову найпередового колгоспу в області! Га?..»

«Наш колгосп далеко не передовий. Ще й року немає, як скінчилася війна. Щодня прокидаєшся, й перша думка — невже мир?! Рано в передові писатися…»

«Від вас залежить, куди писатися!..»

«І від вас, товариші районщики! Який район, такі й ми…»

«Давай умовимось от як. Я тебе висуваю на першого в районі, а потім колективно потягнемо района на перше місце в області. От ти й будеш перший в області. Влашто­вує?»

Василь Іванович замахав обома руками, Павлов теж пу­стив у дію руки, промені заграли на його вкритих золотим пухом маленьких пальцях. Вони не зоглянулися, як і сонце спустилося на ліс, і кінчили сперечання дружним дуетом про майбутнє колгоспного села.

Які люди зростають на наших очах! Ще вчора був зви­чайний колгоспник, а сьогодні — Герой Соцпраці, держав­ний діяч. І всім цікавиться. До всього докладає дбання, зав­бачливості, науки. Взяти б тваринницькі ферми або лісо­захисні смуги. Він бачить усе в перспективі. Центральне опалення його цікавить. Водогін та каналізація. Всі вигоди мешканців міста. Це для колгоспного села не велика проб­лема. Це йтиме одночасно з підвищенням врожайності, нау­ковим підходом до землі, до регулювання клімату, вологості в грунті, до впорядкування рік та лісів, це приходитиме як соціалістичне сьогодні й комуністичне завтра, дорогий това­ришу полковник у відставці!..

Страви були, звичайно, перестояні, коли чоловіки наду­малися, що їх чекають у полковниковій горниці дружини. Але все це було призабуте, відійшло на другий план, бо до суперечки встряли й жінки.

Швидко минув день, минав і вечір, радісний гомін не вгавав, близькі мрії ставали ще ближчі, ще рік, ще другий. На третій рік приїздіть, люди добрі, побачите! Стоїмо на вірному шляху…

ХЬУ

Зима відступала, затримуючись, мов армія, на проміж­них рубежах, наче дістала наказа нізащо не підкорятися весні. Пересілися страшні морози, од яких земля репалася й стогнала, уляглися сніги, небо поголубіло, сонце все рані­ше й раніше випливало з-за крайнеба вранці. І хоч зрива­лася часом хуга, як контратака зими, мела, хурделила, за­вивала, казилася, та сходило сонце, захлинався ворожий наступ, переставав рипіти під ногою сніг і аж брався сльо­зою: летіло вже на дужих вітрах весняне військо! На полях весна прохукувала теплим духом галявинки на ріллі, на озимині, розтоплювала крижану прозору плівку на струм­ках. Зиму загнано в доти — яри, хащі, урвища, де ще вільно їй чіплятися за клапоть схованої від сонця території. Валом пішли понад хмарами птахи з півдня — гуси, лебеді, лелеки, жайворонки. Вони летіли через море, несучи на крилах кол­госпну весну, атакували останній опір зими. На мирну зем­

 

лю! Пливли ширококрилі лелеки, й коло них юрмилося мале птаство — страшно підбитися над водою й не долетіти до рідних місць, треба відчувати поруч дуже крило. Жайво­ронки сідали відпочити на спини лелек, довго синіло внизу на трасі польоту море, та ось нарешті й земля. В атаку!—• шуміли крила. В прозорому п’янкому повітрі почепився пер­ший срібний дзвоник весни — крихітний жайворонок. Він дзвенить, він дзвонить — це він повернув на Радянську зем­лю весну, славте сонце, купайтеся в його промінні. Зацвіли сади буйним білим цвітом, наче повилися в пахучі тумани. Під хатою на сонці сіла мати з немовлям, уперше винісши сина до ясного мирного неба. Чорногуз із подругою намо­стив гніздо на вивернутій сторч гарматі,— здоров, Халимоне, як літалося в ірій? Ні, це вже не він, це молоде подружжя почало на його місці нове життя. Поп’ялися трави, побра­лося листя на деревах, і раптом гуркнув перший грім, і дру. гий, І ще. Весна. Мир.

1945—1950. Київ




[1]          Слава! (груз.) — Ред.

Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.