Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ДУМА ПРО БРИТАНКУ (Дія 1, 2)

Трагедія на чотири дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Лавро Мамай — голова республіки, 35 років. Устин — його батько.

Г а п к а — мати.

Мамаїха — баба Лавра.

Єгор Іванович (товариш Єгор) — уповноважений ревкому, 50 років.

Гиат Середе н к о.

Варка — його дружина.

Клеопатра — отаманша.

Петро Несвят н паска.

Г а н п а Іванцева.

Роман — її син, 11 років.

Матвій Степанович — учитель.

І рицько Коваль — робітник.

Пасічник.

Пасічничка — його дружина.

Г р и ц ь к о.

 

Рудий

Д і Д

Миршавий Ч е р е в а ш.

Дід Гречка.

Селянин без ока.

Повстанець.

Отаман.

Прапорщик.

А д ’ю т а н т.

Селяни.

Повстанці.

Махновці.

Петлюрівці.

Д е п і к і н ц і.

Село Британка на Україні, осінь 1919 року.

 

ПЕРША ДІЯ

Спалена хата край степового села, коло неї — кузня, обгорілі дерева, високе небо. У с т и н з перебитою рукою. Г а п к а.

У с т и н. Я тобі, бабо, кажу — лиха година тебе десь носить, коли нам треба тут сидіти! Це тобі, бабо, штаб, чи що?!

Гайка. Як же в гармати б’ють… Хата край села, кулі ^іетять просто в двір. Із самого ранку товчусь, обід зварила, заполочі вибігала…

У с т и н. Сідай же, бабо, та посидь, щоб усе добре у нас сідало: кури, гуси, качки, рої та старости.

Г а п к а (сідає, шиє). Аякже — сяде воно на голу землю, ні тобі хати, ні тобі нічого, в гармати б’ють, люди, як оси, а перебиту руку твою хто пожаліє? Он глянь, як б’ються…

У с т и н. Дак уже й позвикати час був — на війну пів- села їздило: то на царську, то на керенську, то гайдамаків, то греків у Херсоні били, німців з Миколаєва гнали, молодь з червоними пішла. Ох, і б’ються ж ловко!

Г а п к а. А наш і до війни не звичний, я ж його й умов­ляла: ти, кажу, Лавро, пожди, хіба на тобі одному світ зійшовся? Хай же, кажу, сину, якась сила на Деніку вда­рить, а тоді пособиш, у них же самі охвицери, а ти хто? .Чує моє серце — каші з отим Середенком не звариш…

Ус тин (виглянув). Це десь коло куми Ганни снаряд упав, ще, гляди, хату підпалить, горять мужицькі хати… (Кричить комусь.) Поганяй! Поганяй! Отуди через леваду! Патронів не порозгублюй!

Гапка. Каже, я, мамо, за політику дев’ять років і сім місяців на каторзі сидів, у мене серце чорною кров’ю обки­піло, кайдани на ногах я й досі чую, і сни мені ще каторжні сняться… А ви хочете, щоб я чекав!

У с тин. От я собі часом і міркую — у кого він отакий удався? Селян бунтував, панів палив. Як забирали на ту каторгу, дак він отак усміхнувся до мене та й каже: «Ви, каже, тату, мою Варку глядіть, бо я небезпрёменно повер­нусь…»

Г а п к а. Бо й як вони кохалися-милувалися! Посідають, було, в садочку, яблуні цвітуть, бджоли гудуть, а вони собі потихеньку співають… (Та й співає.)

Ой, у полі вітер віє,

А жита половіють,

А козак дівчину та вірненько любить,

А займати не сміє…

У с т и н. Та цить, бабо, як на пожарище виєш!

Г а п к а. Гей, повернувся, а Варка з Середенком п’ять років…

Устин. А скільки ждала? Проходу не було — каторж- никова та й каторжникова. А як прийшла звістка, що помер Лавро, то й зовсім стерялася, спасибі, хоч Середенко взяв…

Г а п к а. За оте «спасибі» й жили — ні дітей, ні згоди — все наче Лавро посеред їхньої хати стоїть. Що вона зну­щання прийняла!

У с т и н. Небезпременно, каже, повернусь, а вчора як зайшов до двору, мов з того світу, та й знов отак усміха­ється — хіба я вам не казав? Хата наша стоїть спалена, листя на деревах погоріло, руку мені перебито, знав, кажу, сину, що прийдеш. Тут тебе деніки добре шукали, чимсь ти їм уївся на нашу голову…

Через подвір’я двоє жінок ведуть старезного діда.

Д і д. Кудою тут до лазарету?

Жінка. Діда поранило, щоб ви знали!

Друга жінка. Молотили ціпом жито в клуні, а куля як дзизне!

У с т и н. Ведіть на перев’язку!

Д і д. Генерал мене на турецькій війні вчив… Бери, каже, пороху солдатського, бери землі святої, слиною замішай, а тоді — до рани клади… (Виходить з жінками.)

Г а п к а. Як же в гармати б’ють, у Лавра ні одної, голи­ми руками одбиваються… І лазарету нема, тільки клуня…

У с тин. У панському палаці лазарет зробимо — лежіть собі, як пани! Дай тільки війну взяти…

Г а п к а. Голими ж руками одбиваються… Кулі хвиська­ють, скот реве…

У с т и н. А ми в штабі сидимо, в самому центрі — пішли, бабо, наші вгору…

Г а п к а. По двоє на мотузок!

У с т и н. Небезпременно, каже, повернусь. Це тобі не я і не ти, Гайко, це старої Мамаїхи коріння… Як вогонь, пих­кає…

М а м а ї х а (несе полотно — худа, кощава, боса). Кулі з отієї деркачки, хіба їх спиниш? Людину наскрізь проби­вають, повна клуня поранених, фершала аж водою одлива- ли, а ви тут, згорнувши руки?

Устин. Дак страшно до клуні підійти, отакий стогін, та й годі…

М а м а І х а, А ти не сиди, людей порай, коли зброї не вдержишЕ

 

Г а пк а. Та я шию, мамо, Лаврові прапор… Щоб горів, каже, як сонце…. Заполочі вибігала.

М а м а ї х а. Мов води — тієї крові, замовляла, замов­ляла, все ллється. Єгор Іванович забіг, фершалу допомагає, чужа людина, а біля нього аж ходити легше.

Устин. Лавро погнав ще й кавалерію, зосталися самі поранені й старі…

Г а п к а. Ой лишенько, як вони б’ють, село спалять, лю­дей вигублять, нащо було заводитись?!

Мамаїха. Діла повні руки — полотна треба, окропу неси, повний лазарет, оце Іванця прнтягли, як решето, по­битий…

Г а п к а. Іванця притягли?! Як згадаю, що й Лавро б’єть­ся… А обід перестоїть.

Мамаїха. Таке хазяйство тепер у Лавра, треба все порати, за всім доглянути, полотна не настачиш… (Вихо­дить.)

Г а п к а. Багато вишиєш на цих вечорницях! (Виходить.)

Устин (сам). Село оточили, б’ють та й б’ють, не вте­чеш, не сховаєшся… (Раптом одхитується.) Ну, джміль, чистий тобі джміль, а не куля!

Пасічник (підповзає). Боже поможи, з вівтірком будьте.

Пасічничка (йде, накриваючи голову ночвами). На­силу дійшли…

Устин. Що скажете, люди добрі?

Пасічничка (з-під ночов). А те скажемо, що годі битися!

Пасічник. Упав снаряд коло пасіки. Вулики розбив, поперекидав. Бджоли як посліпли од злості.

Пасічничка. Ще й тин з горшками повалив, кури порозліталися, доки це буде, я вас питаю?

Пасічник. Треба кінчать страженіє. З чотирнадцятого року до хазяйства не приступиш.

Пасічничка. Та я їм сама пушки поперекидаю! Ще корову, гляди, встрелять! Кулі, як град, падають!

У с т и н. Не кричіть, тітко й свахо.

Пасічничка. Плювала я на вас, душогуби! Один Середенко був, а це й Лавро твій знайшовся. Його й катор­га не приймає, його й Сибір!..

Пасічник. Кінчайте страженіє!

Мамаїха (нагодилася). Шарварок зняли. Діла повні руки, а вони з горшками та бджолами. Оце за вас Лавро на каторзі сидів, оце за вас кров людська ллється?!

Пасічничка. Кличте сюди вашого Лавра, я йому в вічі плюну.,,

 

М а м а Ї х а. Люди світяться, як решета, Лавро в степу б’ється, діла повні руки…

Устин. Не плюйте, свахо, в криницю, кажу я вам!..

Мамаїха. Слухайте, люди, старішої од мене в селі немає, я вам і дітям вашим пупи різала, переляк одливала, кров замовляла. Корови за моєю рукою молоко дають і те­ляться, хазяйство йде, чоловік не б’є — все в моїй руці! 1 скажу вам… Ця війна народна! Вона вгодна богу!

Пасічничка (злякано). Знаємо, аякже…

Роман (заходить з вузликом). Діду Устине, кудою тут на війну пройти?

У с т и н. Уб’ють тебе к лихій годині!

Роман. Мама послали батькові їсти, а то, хто знає, скільки ще їм воювати!

Мамаїха. Чий ти, хлопче?

Пасічничка (бере вузлик). Біжи, Романе, до мами та скажи їй — хай на сполох ударить, Єгор Іванович, ска­жеш, велів дзвонити на пожежу, і так — на страх, біжи…

Роман. Дак дзвіницю замкнено…

Мамаїха. Хай мама на сполох дзвонить…

Хлопець підтюпцем. «Ой, ой, матінко!» — стогне хтось у клуні.

Хай мама дзвонить…

У с т и н. Бо батько неголодний — в лазареті лежить…

Пасічничка. Єсть і поранені?! А Грицька, зятя мого, не бачили?

Мамаїха. Ще не було, а може, і буде…

Пасічничка. Ой, лишенько ж моє, горенько, та за ідо ж така напасть на людей?! Доки ж вони битимуться?! Уже під лісок підійшли, а ті все б’ють… А Грицько, зять мій, у самім пеклі. «Оддячу,— кричить,— денікам за шом­поли!..»

М а м а ї х а. Неси ж полотна білого, чистого й м’якого, кров ще не спинилася, горе не скінчилося, чуєш? Ночви до лазарету віддай.

Пасічничка. Піду, матінко моя, піду. Дай боже здо­ров’я за ваші турботи. А я дурна була, дурна була… (Пі­шла.)

Мамаїха. Ти, Устине, соломи свіжої внеси до клуні, ні на що людей класти…

У с т и н. Новий начальник штабу… Як же я з однією рукою? (Виходить.)

Пасічник. Піду, мабуть, і я додому, це не моє діло, моя хата скраю…

М а м а ї х а. Нащо ж ти, чоловіче добрий, добро кумове ховав, коли твоя хата скраю?

Пасічник. Яке добро?

М а м а і х а, Хоч би й деркачку, іцо людей б’є?.. Куле­мета?

Пасічник. О господи!..

Єгор Іванович (входить). Повний лазарет. Спаси­бі, бабо Мамаїхо,— який порядок ви зробили. Призначаю вас комісаром госпіталю…

Мамаїха. Спасибі на доброму слові.

Пасічник. Дак я вже піду…

Мамаїха. От, Єгоре Івановичу, у нього добро лежить, а Лаврові стріляти нічим…

Пасічник. Нема у мене ніякої зброї.

М а м а ї х а. А в леваді?

Пасічник. Дак то ж не моя… Кум собі кулемета купив та до мене поставив…

Єгор Іванович. А ви нам його на день позичте…

Пасічник. Ще одніме хтось, як побачить…

Єгор Іванович. Ми довго просити не вміємо… Та й ніколи… Сухо, мов перед грозою, хати займаються, як свічки… Все село сам перебіг, вогонь швидкий, а ми — ще прудкіші…

Пасічник (вагається). Дак кум, кажу, не дасть…

Єгор Іванович. Хати горять, а людей трясця тру­сить. А чого? — питаю. Нема чого. Треба гасити, й годі. Назад — нікуди. Або снарядами спалять, або сірниками. Хай краще снарядами. Га? А Лавро Устинович хіба до гар­мат дороги не знайде?

Мамаїха. Ось думав під піччю сховатися. Ні нашим ні вашим…

Єгор Іванович. Не сховається. Його Денікін бив і битиме, його куми розоряли й розорятимуть…

Пасічник. Не боюсь я кума, схочу й принесу!

Мамаїха. Збреше й обдурить…

Пасічник (ображено). Я, бабо Мамаїхо, брехнею не живу… Тільки війну вже кінчати треба. (Та й пішов.)

Єгор Іванович. Кадетів доб’ємо та й пошабаши­мо… Як мені кортить і собі туди! До Лавра… Та де!

Мамаїха. І де вони тих снарядів беруть, од самого ранку товчуть та й товчуть…

Єгор Іванович. їм заграниця присилає, бабо Ма­маїхо.

М а м а ї х а. Хіба Лавро й проти заграниці йде?

Єгор Іванович. Йде, бабо Мамаїхо, аякже!

Мамаїха. Дак це знову на каторгу?!

Єгор Іванович. Голий дощу не боїться. А перед нами революція!

 

Г а пк а (гукає). Мамо, жінки поприходили, голосять. Що хоч з ними роби…

Єгор Іванович. Підіть, бабо Мамаїхо, до клуні. Я людина нова, не всіх іще знаю…

М а м а ї х а. От і я кажу, що приїжджі, та шлях до серця знайшли… Науки великої, а не з панами… з мужиками.., (Пішла.)

Єгор Іванович (сам). Значить, все в порядку, діти мої. Повстання почато. Од Москви Армія Червона вдарить, а тут на шляхах — республіка червона. А тоді разом жити­мемо. Одною радянською залізною республікою! Аякже!.. Все в порядку, діти мої. (Дістає бінокля.) Ну, Лавро, в доб­ру путь… (Дивиться.) От і дурень, Лавро Устиновичу! Кому я казав з коня злізти й голови не підставляти. Ех, ти, герой… О!.. (Мовчки дивиться.) Який же це гад чорний пра­пор підняв? На старості літ пошили мене в анархісти… (Ди­виться.) Клеопатра до Середенка мов приросла. Знайома блондинка…

Устин несе солому.

А скажіть мені, Устине Семеновичу, чи не був часом Сере- денко у Махна?..

Устин. Скажу вам по секрету, що таки був.

Єгор Іванович. І Лавро не знає?

Устин. Хіба Лавро кого злякається? Він і парубкував з ним разом…

Єгор Іванович. А я питав… Він промовчав. От і маєш серйозний момент… Гукніть мені Грицька!

Устин. Од Махна коня привів, мануфактури, Клеопат- ру-полюбовницю. А Варка й дома не ночує. (Поніс солому.)

У клуні голосіння затихло, а Єгор Іванович ходить, ходить.

Варка (з лопатою). Горять хати, Єгоре Івановичу. Ще й вітер роздмухує, а до річки не підступиш — стріляють. Колодязі вичерпали, самий глей, а не вода. Оце копанки по левадах копаємо, щоб хоч трохи води… Безводна наша республіка…

Єгор Іванович. Безводна, Варко, та не безлюдна…

Варка. Хто з нами, а хто боїться проти гурту стати… Та все поглядають до ліска — як там Лавро б’ється. У цьо­го, кажуть, без обману, цей кого завгодно надвоє перело­мить, Лавро діло знає… Як Лавро, так і ми.

Єгор Іванович. А твій Середенко?

Варка (прислухаючись). От і знов почали, Єгоре Іва­новичу, косять, як траву. (Поставила лопату.) Єгоре Іва­новичу, хіба йому республіка? Барахло та патрони, а Клео- патрі — й сама не знаю! (Примовкла.) Клеопатра! Вона мені на горлянці, як п’явка, висить! Ну, нехай із Середен- ком спить — я п’ять років за ним жила і мучилася. Скіль­ки він крові з мене виточив! І дітей бог не дав — не мати я й досі! Одні сни на світі тримали. Ляжу, засну — і сниться Лавро — живий, веселий, кайданами брязкотить та все мене про щось благає… Скільки я тих монастирів обійшла, скіль­ки ворожок обділила, і сказала бабка Мамаїха — жди. Ждала я, Єгоре Івановичу, як страшного суду. Як страш­ного суду!

Єгор Іванович. Давайте лопату погострю… (Бере лопату.)

Варка (кричить). їй мало Середенка — хай спить — я вже не дружина йому. Вона на Лавра оком накидає! Вона до Лавра сміється, вона Лаврові в душу влізти хоче…

Роман (заходить). Тітко Варко, кудою тут на війну пройти?

Єгор Іванович (гострить лопату). Оце вояка! Ар­тилерист чи хто?

Роман. Мама пішли дзвонити, ляльку до сусідів одда­ли, а мене сюди послали…

Варка. Тут кулі літають!

Роман. Мама сказали — може, яку поміч треба, чи коня подержати, чи води. Наша хата згоріла, сама повітка залишилась, а собака втік.

Варка. Йди, Романе, до клуні, окріп носити…

Єгор Іванович. Куди йому, малому, в пекло! Там і дорослий не витримає… Ти, Романе, будеш коло мене в штабі за помічника. Сядь — і нікуди й ногою!

Роман. Отут? (Та й сів під повіткою.) Я нікуди й ногою.

Г р и ц ь к о (вбігає до двору збуджений, у розпалі бою ) Єгоре Івановичу! Єгоре Івановичу!

Єгор Іванович (віддає Барці лопату). Чую, дру­же мій, чую… Довго барився!

Г р и ц ь к о. Денікам гнота вставляємо… Полонених повна балка… Англійські гімнастьорки… Середенко анархію збирає, чорний прапор почепив… Людей у нього купка, та метушня вийшла, а деніки наступають… Кулеметами косять, гармати підвозять… Лавро Устинович автомат на плече — до Середенка… Уб’є, мабуть… Ху!..

Варка. Єгоре Івановичу!..

Г р и ц ь к о. Лавро Устинович з автомата так ї чеше, а своїх — шаблею по чому влучить… Щоб не оглядались… Отакий Мамай наш…

Варка. Куди бігти, Єгоре Івановичу, що робити?

Єгор Іванович. Ідіть пожежу гасіть. Револьвер дати?

Варка. Дайте… (Невміло бере.) Як же з нього бити?

Єгор Іванович. Беріть отак… Очей не заплющуй­те… І вже…

Варка. Прощайте, Єгоре Івановичу. Ходім, Романе.

Роман. Я, тітко Варко, не можу… Я в штабі…

Варка. Ну й добре… Тільки на війну не виглядай.., (Виходить.)

Роман. Я коло Єгора Івановича. За помічника. Еге ж?

Г р и ць ко. Скільки вас таких на хунт іде? Га?

Пасічник (волочить кулемета, жінка несе полотно й вузлик). Я брехнею не живу. Куди його? (Ставить куле­мет посеред двору, баба висипає з хустки, мов яблука, гра­нати.) Лихої години патрони до кулемета, хай їм чорт! (Ставить коробку.) Іще й обріз був, та вкрали…

Г р и ц ь к о. Оце для нас! І де ви їх ховали? (Бере гра­нату.)

Пасічничка (кидається до Грицька). Сину мій! Може ж, тобі зміна вийде? А я тобі пиріжечки принесла…

Грицько. Пиріжки, мамо, другорядний момент. (їсть.)

Пасічник. Зятя в прийми взяв. А він і хазяйства не держиться. То з німцями, то з деніками б’ється… Забув хіба денікіиські шомполи?

Грицько. Сто літ не забуду… (Нахиляється до куле­мета.)

П а с і ч н ик. Додому — тобі кажу!

Г р и ц ь к о. Ще сто літ не пройшло, тату.

Єгор Іванович. Готуйте кулемета. Зайві люди — вийдіть із штабу.

Пасічник (кричить). Додому хоч ти, жінко! Кому сказано!

Пасічничка. Не піду я додому, хай дочка сама пла­че, я зятем на світі тримаюсь, милосердною сестрою буду…

Пасічник. Скажена баба… А як уб’ють?!

Пасічничка. Яів смерті випрошусь!

Єгор Іванович. Здається мені, що й ви до нас повернетесь. Бо діло в нас обще…

Пасічник. Та хто знає, чи обще… (Виходить.)

Єгор Іванович (сміється). Не повірить, доки не помацає!

Пасічничка. Простіть, люди добрі… (Понесла по­лотно до клуні.)

Входить Коваль — із зв’язаними руками, ведуть його троє

повстанців.

Рудий повстанець (юнак, штани з червоними лампасами, босий, шабля). Заходь сюди, гаде! Тут йому й бубон. Ач, який тихий та смирний! Привели, Єгоре Івано­вичу! Оце тобі, гадюча душе, й штаб…

Єгор Іванович. Полонений?

Рудий. Спіймали за левадою! Денікінець, а то хто ж! Чую городський дух!

Дід-повстанець (австрійська шапка, свита, по­столи, з ціпом). Значиця, як гад, на череві лізе, а ми на посту стоїмо, а він підлазить та й підлазить, а я — ці­пом…

Миршавий повстанець (літній, закасані штани, червона грецька куртка, обріз, говорить тенорком). Роз­стріляти ми його хотіли, так ніхто патрона не дав…

Коваль (осміхнувся). Хіба без цього не обійдемось?

Рудий (хапає Коваля за груди). Чого гавкаєш, кадет­ська харя!..

Коваль одштовхує Рудого, той відлітає назад і трохи не збиває з ніг

діда й Миршавого.

Єгор Іванович. Грицько, поставте зручніше маши­ну… Кого ви привели?

Повстанці раптом чогось зігнулися, Коваль стоїть рівно.

Видко — стріляний… Кулям не кланяється…

Коваль (легко сам звільнив зв’язані руки). Чий, громадяни, очкур? (Віддав.) Довелося дати себе в’язати… (Розірвав сорочку, дістав полотняне посвідчення, подає Єгору Івановичу.) Степ такий, що тільки блудити, това­ришу Єгор. Ні кінця ні краю, цілу ніч плутав, насилу добив­ся… Спасибі — гармати допомогли… На степу їх далеко чути… Ішов на гарматний гук!

Д і д (розгублено). Значиця ж, ми на посту стоїмо…

Г рицько. Тут і сліпому видно… Робочий клас!

Рудий (насилу видобув шаблю). Не давайсь на га­чок!

Коваль (взявся за клинок). Тупа вона в тебе й нечи­щена… У мене в загоні за таку зброю, знаєш, що було б?

Миршавий (клацає обрізом). Дайте мені кулю! Дайте патрона!

Г рицько. Піди випий води. Це тобі не двадцять дві польки грати…

Д і д. Двадцять три польки.

Єгор Іванович (читає). «Кривий Ріг. Підпільний комітет РКП (б) надсилає в розпорядження уповноважено­го ревкому — товариша Єгора — військового робітника т. Коваля Г. М., рекомендує його, як…» Ну, далі це для мене… Товаришу Коваль, ви прийшли вчасно… Чуєте, що робиться? Треба резервів…

Д і д. Товариш? Чого ж він на череві, як гад?

Грицько. Згідно військової науки… Пластунська школа…

Устин (заходить). Єгоре Івановичу, хат десять горить уряд. (Побачив партизанів). Гуртом так і ходять. Де же­няться, де б’ються — там і вони. Двадцять дві польки зна­ють. Польку-кокетку, польку-смєх, польку-любку…

Д і д. Ми самі скажемо, коли треба буде.

ЄгорІванович. Бойові?

У с т и н. Еге ж, бойові. Голіруч воюють…

Грицько. Із миски, мабуть.

Роман. Дядьку Єгоре Івановичу, на вулиці голих женуть!

Партизани. Де? Де?

Всі вибігли, крім Єгора Івановича, Коваля й Романа.

Коваль. Товаришу Єгор, яка диспозиція?

Є г о р Іванович. Б’ємося з карним загоном, як ба­чите. Оголосили Радянську республіку. Червона гвардія — чотириста бійців. Голова — Лавро Мамай… Командувач — Середенко. На нещастя, з махновським духом… Ваше облич­чя мені знайоме…

Коваль. Був такий момент, товаришу Єгор.

ЄгорІванович. Момент?

Коваль. Ви були головою трибуналу, а я вам давав свідчення… про одну обвинувачену…

ЄгорІванович. Пригадую, пригадую…

Коваль. її розстріляно за барахольство…

ЄгорІванович. Пригадую, пригадую…

Коваль. Вона служила у мене в ескадроні.

Єгор Іванович. Пригадав. Ви були в неї зако­хані. (Виглядає на вулицю, гукає.) Підійдіть, друже мій, сюди. Куди ви їх женете?

Грицько (несе купу гімнастьорок). Лавро Устино- вич казали, щоб які неграмотні, то щоб пустити, а які бла­городні — порубати в яру.

ЄгорІванович. По чому ж ви грамоту взнаєте?

Грицько. На голій людині все видно.

Єгор Іванович. Нова теорія. Нікого не рубайте, розберемось!

Коваль. Середенко живий?

Грицько. Утік к лихій годині… І прапор покинув, як автомата побачив. Там такий кінь, що нічим не доженеш… (Вийшов.)

Коваль. Почекайте з полоненими!

Єгор Іванович. Ходімо. Без нас не розберуться. Романе, я тут буду, на вулиці. (Вийшов. Коваль — за ним.)

Роман (сам). Тато мені обіцяли щось ловкеньке

з   війни принести… Було б піти з мамою на дзвіницю… Та вдвох з мамою як задзвонили б… (Когось побачив.) Ну от, я ж казав! Дядьку! (Береться за кулемет, тягне до хати.) Важкий…

Грицько (вбігає). Куди тягнеш?

Р о м а н. Дядько Середенко в леваді!

Грицько. З отрядом? (Зникає з кулеметом в спале­ній хаті, чути голос його.) Нехай мене звідси дістануть. Я люблю такий момент!

Роман (сідає в кутку). А мені й піти не можна… Тре­ба, щоб у штабі люди були…

Середенко (заглядає). В’яжіть коней… Тут ми Єго- ра й застукаємо.

Заходять — Середенко, у венгерці — під Махна, довге волосся, ку­банка, нагайка на руці, за ним — Клеопатра — білява, красива.

Клеопатра (вихиляється). Поцілуй мене, Гнатку… Середенко. Він слово скаже, а йому в рот дивлять­ся, він рукою махне, а всі — як показяться…

Клеопатра (бурмоче). Поцілуй мене, серденько… Середенко. Баба — відьма, то й йому ворожить… Куля відскакує, як грудка, і спереду і ззаду… Хіба його вб’єш?

Клеопатра. Обійми твою рибоньку…

Середенко. Його труїти треба… (Обіймає Клео­патру.)

Клеопатра. Я тебе поцілую. (Б’є по обличчі, вихоп­лює револьвер.) Клянусь, повен рот куль буде! Боягуз! Баба!

Середенко (відступає). Клеопатро! Схаменись! Клеопатра. На коліна! Богу молись! Розстріляю! Середенко. Сказилася, чи що?

Клеопатра. Сам до рук віддав! На тобі, Лавро, гар­мати, на тобі кулемети, забирай республіку, обмундируван­ня! Слинява баба!

Середенко. Дак його й куля не бере! Людей моїх усіх розігнав… Візьмемось із другого боку… Сгора — залож­ником… Хочеш?

Клеопатра (ховає револьвер). Клянусь, баба… Яку б армію зробили! Половина денікінців до нас перейшла б.

 

Нарівні з самим «батьком» були б! А ти, як школяр,—утік! Анархіст! Піди до Єгора, ручку поцілуй!

С е р е д е н к о. Ну, я вб’ю Єгора, хочеш?

Клеопатра. Дурень! Хіба це смерть для нього? Я його на скибки різатиму… Я з нього по кісточці вийма­тиму… Життя моє над ямою поставив… Та я з ями вилізла… Рукою рану затулила….

Середенко. Ну й цілуйся тепер із ним!

Клеопатра (побачила Романа). А ти чого тут? Тікай звідси…

Роман мовчить.

Середенко. Ти німий, чи що? Пішов геть звідси!..

Роман мовчить.

Клеопатра. Тебе вже й діти не слухають…

Середенко. Зараз послухає… (Хватає хлопця, ста­вить на ноги.) Ти підеш звідси?

Роман. Ні. Я вас не боюсь, бо ви баба…

Середенко. Ах ти… (Замахнувся нагайкою.)

Варка (заходить). Із дітьми воюєш, Гнате? Йди сюди, Романе, не бійся, він не вдарить…

Роман (сідає під хату). Я й не боюсь…

Варка. Втекли, голубчики! Чорним прапором грає­тесь? А там за вас Лавро воює, голову підставляє.

Клеопатра. Мадам, вам треба лікувати нерви…

Варка. Ти навіть не людина… Людські слова од тебе, як од барабанної шкури, відскакують… Нехай я мужичка, та серце в мене не твоє…

Клеопатра. Клянусь, вона ревнує…

Середенко. Я тебе мало бив, Варко?

Варка. Тепер і иа тебе закон прийшов. Сонце він мені одслонив…

Заходять Єгор Івановичі Коваль.

Єгор Іванович. У нас гості в штабі.

Коваль. Паша!

Клеопатра. Коваль?!

Коваль. Жива?!

Клеопатра. Так. Жива. Не вдалось тобі закопати…

Коваль. Тебе ж розстріляно! Я сам бачив!

Клеопатра. Дурниці. Не варто згадувати.

Єгоріванович. Оце та жінка?

Клеопатра. Яку ви засудили на смерть. Тепер зга­дали, хто я, товаришу голова трибуналу?

Варка. Крим і Рим пройшла.

Середенко. Передаю наказ Мамая: товаришу Єгору йти зо мною…

Варка. Куди?

Роман. Дядьку Єгоре Івановичу, я знаю… (Підбігає до Єгора Івановича, говорить на вухо.) Вони вас убити намовлялися…

ЄгорІванович. Спасибі, Романе, знаю…

Клеопатра. Ви виконуєте наказ голови республіки? Чи ми вас примусимо силою?

М а м а ї х а (заходить). Кажуть, кінчаємо, Єгоре Іва­новичу. Так і людям сказати, чи як? То я скажу. Ти, Гнате, я знаю, чим на Лавра дихаєш. Я все бачу, гляди мені. (Бере Романа за руку.) Ходімо до тата… (Виходить з хлопцем.)

Реве дзвін на сполох — бам-бам-бам.

Середенко. Чужих людей сюди навели… Республіка собача!..

Є г о р Іванович. Друже мій, ви арештовані…

Клеопатра. Що? (Вихоплює револьвер.)

ЄгорІванович. І ви теж арештовані…

Середенко (підносить револьвер). Ех, не хотілось двору поганити…

Клеопатра. Не смій стріляти! Це не твоє баб’яче діло!

Г р и ц ь к о (ззаду — з вікна хати). Руки вгору!!!

Середенко і Клеопатра глянули, побачили кулемет, піднесли руки, Коваль обшукує, забрав зброю.

Г р и ц ь к о. А я сиджу тут у темряві, аж на сон узяло…

Клеопатра. Стріляйте, прокляті душі!

Г р и ц ь к о. Устигнете. Поперед батька в пекло.

Бам-бам-бам — дзвін на сполох.

Коваль. В оцю кузню їх… Тут вікон немає? (Загля­дає, потім штовхає туди Середенка і Клеопатру.) Ніжка­ми, ніжками, нам ніколи… (Зачиняє двері.)

Варка. Аж серце стало… Думала, всіх поб’ють..,

Грицько витягає кулемета.

Проти дверей поставте… Вони знову втечуть…

Устин (важко біжить, за ним троє партизанів). Дені- ки в село прорвалися… Кулемета!..

Руди й. Ми тачанкою…

Миршавий. П’ять патронів дістав… Цілий день стрі­лятиму…

Є гор Іванович. Грицько, кулемета на тачанку.

З   вами поїде оцей товариш. (Показує на діда.) Ви з лам­пасами, та ви (на Миршавого) залишаєтесь тут стерегти важливих злочинців… Начальник караулу — Варка. На крайній випадок — живими не випускати… Ходімо, товари­шу Коваль, там стоять Середенкові коні…

Всі виходять, залишається Варка з Миршавим і Рудим.

Миршавий. Хто там сидить, Варко?

Варка. Важливі злочинці.

Рудий. Денікінці?

Варка. Ще гірше…

Г апчинголос. Варко, йди сюди…

Варка. Не можу…

Г апчинголос. Од Лавра прийшли.

Варка. Од Лавра?! (Так і кинулась бігти.) Я за­раз… Очей не спускайте…

Рудий. Ач, як побігла. (Чистить об землю шаблю.) Каже, шабля в тебе нечищена. А ми ось у главні люди по­трапили… Важливі злочинці! Ти чуєш? Це тобі не польки…

Миршавий. П’ять патронів дістав…

Заходять двоє із довгими чубами.

Перший. День добрий…

Рудий. Не підходь, ми на посту…

Другий. Кого ж ви стережете?

Миршавий. Важливих злочинців… А кого — й пе знаємо!

Перший. Ну, тим часом закурюйте, герої…

Всі закурюють, і в цей час довгочубі обеззброюють вартових, кладуть обличчям до землі, випускають Середенка і Клеопатру,— все блискавично, мовчки. Всі тікають, вартові довго лежать, потім мовчки тікають і собі.

Варка (забігає, побачила). Повтікали!.. Це я винна… Прокляті! Що робити…. Куди бігти?.. Лавро передав, щоб у селі їх ловити… Що я наробила!

Роман заходить, мовчки сідає на своє місце під повіткою.

Варка. Як страшно, Романе… Наче падаю… Лечу в безодню…

Роман. Там у клуні мій тато лежать… Поцілували мене та й лежать…

Варка. Дак ти не бійся… він видужає, трохи полежить і встане.

Роман. Не встануть, бо вони вже мертві…

Бам-бам-бам!..— з новою силою реве дзвін на сполох, заглушаючи все.— Бам-бам-бам! Хлопець сидить, похилившися на руки. Раптом уривається дзвін і настає непорушна тиша, наче все вмерло навкруги.

Варка. Куди, Романе, йдеш?

Роман. Піду трохи поплачу. Я ж тепер — сирота… (Виходить, Варка за ним.)

Сцена порожня, тиша, помалу з’являється М а м а ї х а.

М а м а ї х а. Так тихо та мило, хоч мак сій… (Сідає.) І Ганна дзвонити перестала… Доки дзвонила — овдовіла. На віку, як на току: і топчешся, і намусюєшся, і начхаєшся, і натанцюєшся… Наче цілий день за плугом ходила… Мруть люди, не втримаєш… А мій старий казав було — нехай мруть та дорогу труть, а ми сухарів насушимо та й собі рушимо… Ой, як стомилася на Лавровім хазяйстві…

Гайка (заходить). Оце нам, мамо, треба вже куті ва­рити поминальникам, та пироги пекти, та свічок насукати смертельних… Для кого той прапор вишиваю? У клуні мруть, на полі мруть, що його робити в світі божому… (Виходить.)

М а м а ї х а. Як вони смерті не люблять… А без неї не переможеш…

Ганна (задихалась, ніяк не вимовить слова). Насилу добігла. Біжу селом, а село, як вимерло… Ніби й краю йому нема: біжу та й біжу… Покинула й дзвонити та швидше сюди біжу…

М а м а ї х а. Біжиш?

Ганна. Біжу, бабусенько… Сльози з радості течуть, а я біжу… Все хочу швидше добігти й вам розповісти… Ра­дість яка!..

М а м а ї х а. Радість, кажеш?

Ганна. Дак така радість, що й висловити не можу… Дзвоню я ото, а сама все в степ дивлюся… Далеко видко… Уся війна перед очима…

М а м а ї х а. Чого пізно задзвонила?

Ганн а. Снаряд дзвіницю розбив… А я побігла до По- кровської… Вилізла —уся війна перед очима… Думаю — ото ж мій там… А сама дзвоню… Аж оглухла від того дзво­ну… Кулі в цеглу б’ють… Я знову виглянула… Бачу тікають вороги… А мені аж співати хочеться… Покинула дзвонити та сюди… Радість яка!..

М а м а ї х а. Кому радість, а тобі й горе, Ганно!

Ганна (остовпіла, кинулась до ніг). Бабусенько, не кажіть! Одведіть, відженіть! До смерті вам служитиму… Бабусенько!.. Не треба горя…

 

Мама ї х а. Не моя воля — робила, що вміла… До клу­ні йди.

Ганна схватилася за серце, пішла, ледве тягнучи ноги.

М а м а ї х а. От воно — мужиче подвір’я. Аж увігнуло­ся. Сто год на ньому Мамаї живуть… Скільки весіль одтан- цьовано, а скільки тут сліз упало. Сто год на ньому товкли­ся й просвітку не бачили. А тепер побачать.

Чути, як скрикнула Ганна.

Було всього на цьому подвір’ї. Аякже — кричи… Хіба я не кричала свого часу? (Замислилась.) Скільки душ із людей за день вилетіло… Лавро, як сокіл, прилетить… Ех, пізнаю в ньому свою кров, людоньки…

Г а н н а (обличчя мокре від сліз, веде хлопця). Піде­мо, Романе, до своєї пустки та зустрічатимемо тата… Та його й німці били, деніки катували, у дорогу послали… А вже приїде тато на мальованім возі у кленовій труні… Ой, про­слалася доріженька, а вся полита сльозами…

М а м а ї х а. Іди додому, Ганно, ти вже одвоювалася…

Роман. Дак хата згоріла, сама повітка залишилась… Немає дому.

Ганн а. Немає в мене дому без чоловіка мого… Перед охвицерами стану, у вічі їм плюну, я теж республіка, я теж комуністка, і син мій комуніст, будьте ви прокляті, стріляй­те нас!

Р о м а н. Мамо! Хіба малих приймають у комуністи?

Жінка пробігає через подвір’я, заломивши руки, чути людський гомін;

«Контузило! Контузило!»

М а м а ї х а. Кінчилося вже? Кінчилося?

З усіх боків хлинули на подвір’я повстанці, помалу входять Є го р І в а- н о в ич, Коваль, Варка, Гриць ко, несучи на розтягнутому рядні непорушного М а м а я. Рядно опускають посеред двору.

М а м а ї х а (нахиляється до Мамая, владно викликаю­чи до життя). Ти живий, Лавро?!

М а м а й (потроху опритомнюючи, поворушив головою, підніс руку, нарешті сів, упершись руками в землю, обвів усіх поглядом, осміхнувся). Перший день республіки!

Завіса

ДРУГА ДІЯ

Вечоріє. Двосвітна зала панського палацу, білі колони, церковні ставникн, гранати на столі. ЛавроМамай, Варка.

Варка. Тобі, Лавро, кажу — поїхали Єгор Іванович та батько світ за очі, а ти хіба республіку вдержиш, коли контужений, без ніг сидиш?!

М а м а й. Чуєш — село, як рій, гуде? Революція в не­безпеці, остання ніч заходить. Сусідні села делегатів при­слали — як ви, так і ми…

Варка. А йти — не йдуть!

М а м а й. Єгор Іванович з людьми по них поїхав. Його послухають, не такі слухали… Батько перебиту руку пока­же, а хто рану, а хто — горе…

Грицько (заходить з мішком). Насилу вартових змінив коло штабу — не хочуть, та й годі. Хіба, кажуть, без нас хто штаб устереже?.. Такий момент! Я до них із словом, а вони з обрізів наміряються…

М а м а й. Та візьми людей, піди по нишпорках, де яка стежка, де яка клуня… Середенко, я знаю, вернеться, а ми щоб готові були — зустріти й пригостити… І одразу — мені про все, чуєш?

Грицько. Що людям сказати? Стоять на майдані отут мовчки, та, як хвилі, то сюди, то туди… Хазяїни коні запрягають та в степ хочуть тікати, куди ноги донесуть… Церква без догляду… (Висипає на стіл свічки.)

Варка. Чого чекаємо? Нащо окопи риємо? Колючим дротом обплутуємось, гармати ставимо? Відійшли деніки!

М а м а й. Більшу силу візьмуть, на ранок з двох боків підійдуть… А ми до бою станемо, підмога прийде, всенарод­не повстання… Робітники, селяни…

Грицько. Скажу, хай ждуть. (Виходить.)

Варка. Чекаємо, доки деніки прийдуть та відступлять, а нам і дихнути нікуди?! І щастя наше — димом, і любов — за вітром? Нащо вертався, питаю?!

М а м ай. Я небезпременно мріяв повернутися і побачи­ти, як сходить сонце в нас, і вільну землю, як сходить сонце на степу…

Варка. Аяж чекала та виглядала, та ти, було, пово­рухнешся на тій каторзі, а я вже тут чую та й плачу…

Мама й. І ось республіка звелася над степом, як вогник серед хуртовини, а ми роздмухаємо, а ми донесем… До вес­ни, до Леніна.

Варка. Усе чекаю й чекаю, і молодість минула — два­надцять років, як дванадцять днів… Прийшов до хати, а хату спалено, прийшов до мене, а мене нема, тільки тінь

 

моя, тільки серце, дванадцять років, як дванадцять днів.,,

Мама й. От і тужиш, а чого? Прийшла наша доля дсі нас, республіку оснували, а ти тужиш?

Варка. Тужу я за молодістю, пройшла вона за нелю­бом. А любий прийшов — не признається, а бажаний при­йшов — не осміхнеться, плачу я за дітьми, що їх не мала, плачу я за старістю, що її не матиму… Може, Середенком докоряєш — кажи, а не мовчи… І пісню мою забув, ой, не співатимеш її повік… (Та й пішла.)

М а м а й. Варко, стривай!

Варка стає за колоною. її не видко Мамаеві, і плаче, і не може піти.

(Робить спроби встати, щоразу падає на лаву.) І не п’яний, а ноги без кісток… (Хитаючись, стоїть.) Варко…

Варка ще дужче плаче.

(Важко сідає.) В кайданах хоч ходити можна було… До грат підійти, на світ глянути… (Ударив кулаком по столу.) Ка­жеш, не співатиму її повік? А з нею стіни мені падали, сте­пові трави бралися на тюремному цементі, параша чебрецем пахла, каторгою, як степом, ішов… Пісню співав… (Стиха Мамай починає співати, голос міцніє й міцніє.)

Ой у полі вітер віє,

А жита половіють,

А козак дівчину та вірненько любить,

А займати не смгє…

Варка (вражено). Лаврику… голубчику… любиш… (Кидається до нього.) Спасибі тобі…

Мамай. Недовгі наші посиденьки, Варко. І соловейко втік од кулемета. А колись, прийде час, цвістимуть вишневі садки, і така буде весна, що ніколи в світі такої не було. За селом — ні окопів, ні колючого дроту, буде земля — тепла, пахуча, трава — шовкова, ми йдемо… За селом на могилу виходимо, а вітер, брате мій… З усього степу… З усіх світів…

За коном чути галас. Входять — Рудий повстанець, Миршавий повстанець, за ними Роман.

Миршавий (кричить комусь). Кажу ж тобі, що в нас діло!.. Ти од чужих вартуй. Пароль «республіку» я тобі дав?!

Мамай. Ну, що? Вже?

Повстанці. Уже, Лавро Устиновичу.

Мамай. Зло на мене маєте?

Повстанці. Ні, не маємо.

Мама й. Ходити можете?

Повстанці. Можемо, Лавро Устиновичу.

Мамай. А сидіти?

Повстанці. Сидіти — ні.

Роман. їх не дуже за того Середенка й били… Тільки сором на все село… Я бачив… Батогом трохи дали та й пу­стили.

М а м а й. Нате ж вам по гранаті, та будьте людьми. (Дає.) Середенко куди тікав?

Рудий. Уздовж річки та балкою… Там у них коні були… На Миколаїв, мабуть…

М а м а й. Ну, йдіть. Та вдруге — шануйтеся! Випустили такого птаха.

Повстанці виходять.

Роман. Дядьку Лавро, а Єгор Іванович швидко повер­нуться?

Варка. Нащо тобі Єгор Іванович?

Роман. А вони як від’їздили, то й сказали мені, ти тут, Романе, дивись за всім, як хазяїн… То я скрізь-скрізь дивлюсь… Люди думають, я маленький, а я вже комуніст, сказали Єгор Іванович…

М а м а й. А діло ж яке, Романе?

Роман. Єгор Іванович сказали патрона дадуть, щоб не страшно. А ви ж не дасте, дядьку Лавро, вам до антомата треба…

М а м а й. Чого ж не дам? (Дає.) Тільки як ти стріля­тимеш без рушниці? Га?

Роман. Стрілятиму! (Та й побіг вистрибом.)

Варка. Республіка! Ну, спалять ще кілька хат, мужик до цього звичний — більше сотні вже згоріло… Та шомполів дадуть, та й усе… А тобі ж головою наложити… Тобі муку витерпіти?.. Ти своє на каторзі прийняв… Хіба мало лю­дей?..

Мама й. Революцію нашу, як жар, ногами притопту­ють, царські генерали на Москву йдуть, а Мамай за спід­ницею повіється?! Дев’ять років і сім місяців на каторзі чекав… Прокляну, Варко, вирву з серця й прокляну…

Варка. Проклинай, Лаврику, серце тривогу подає, серце не обманить, хай я проклята буду, аби ти на світі жив…

Мамай. Летить наше життя над степом… Як орел, ширяє в небі… І полине орел на сто років уперед або назад упаде на двісті літ…

Варка. Серце мені тривогу подає… і болить, Лаврику, і не дає дихнути…

Мамай. Піди ж та очі вмий, нам треба твердими бути, хто ж як не ми… До ранку ще діла й діла!

Варка. Коли женеш — то й піду!.. (Пішла, похилив■> иіи голову, та й знову стала за колоною, не в силі йти далі.)

Хтось невідомий — у рясі — проходить повз неї, підходить до Мамая.

Невідомий. Пізнаєш, Лавро?

М а м а й. Не пізнаю…

Невідомий. А так пізнаєш? (Одкидає поли ряси — під нею два револьвери, бомби, карабін.)

М а м а й. І так не пізнаю…

Нев і д о м и й. А ти придивись…

М а м а й. Дивлюся…

Невідомий (регочеться). Та встань на ноги, та по­боремось…

М а м ай. Петро? Несвятипаска?!

Несвятипаска. А таки так… Га-га-га… Давай я тобі молодість згадаю… А вставай та поборемось… (Тер­мосить Мамая.)

М а м а й. Почекай, почекай… Ач, яку пику викохав…

Несвятипаска (запишався). Дак як же воно?

М а м а й. Дак так же воно…

Несвятипаска. Вернувся, значить?.. Людей підняв, мене не почекав? На дверях і пароль «республіка»…

М а м а й. Ще й яка!

Несвятипаска. Нащо вона тобі здалася — ота рес­публіка? Зайва морока… Печатка, канцелярія, тьху! Зібрав би одчаюг — отак, як я, та бахнули б кадетів по печін­ках! Га?

М а м а й. Ленін каже, що з іскри возгориться полум’я, а з республіки встане свідомість! Об’єднаються люди в Ра­дянську владу, соціалізм.

Несвятипаска. Розумію. (Сідає.) Таку батаву зняли — в голові гуде… А я сиджу в схованці та прислуха­юсь, та ніяк Не пойму… Луна степом іде, земля дрижить, скелі озиваються… Моя, значить, схованка запорозька — в скелях, де камінь колись били, на Інгульці…

М а м а й. У своїй хаті тісно стало?

Несвятипаска. Таки тісно… Як оступили були, та — давай пахкати в вікна, а я одбиваюсь, та бомбою…

М а м а й. Од кого одбиваєшся?

Несвятипаска. Кадети-денікінці… Та тоді й вечір, я — в вікно, ходу!.. Хату спалили — згоріла, як сніп… Чер­воного партизана хату спалили!

М а м а й. А ти — в скелі жити?

Несвятипаска. Нічого не вдієш — треба десь пере­сидіти, доки знову наша власть буде. Усі фронти пройшов, німці мене живого в землю закопували, тиф схопив — під

 

денїками зостався. А я собі рибу ловлю, та сплю, та обрізи людям пиляю… Якби хліб та одежа — їв би козак лежа. (Дістає з кишень окраєць хліба, пляшку з молоком, цибу­лю, палива в склянку.) За твоє здоров’я… (П’є.)

М а м а й. Загін у тебе великий?

Несвяти паска (одкидає поли ряси). Оце й увесь загін. Га-га-га! Старі люди кажуть, що запорожці колись спільників собі по силі брали… Тричі круг хати жорно обне­сти… Дак я ношу, ношу той камінь, а більше ніхто… Га-га- га! Не можу нікого вибрати. Не годяться в більшовики…

М а м а й. Змилувався бог над раком, дав йому очі, та не там, де треба. На сміх людям твоя програма.

Несвятипаска. Заїла попа грамота… Га-га-га… Побачимо, чим вас там на каторзі годували… Сидиш у цих хоромах, як безногий…

Мама й (тисне йому руку так, що той мимоволі сідає). Сідай, невгамовна душе!

Несвятипаска. Ну й клешня! Ще як у земській школі вчились, дак ніхто тебе в руці не дужав… (Співає.) Прощай, милка, прощай, любка,— я поїду в даль морей!..

Помалу заходить вчитель — маленький, старий.

Вчитель. Можна мені зайти? (Закашлявся.) Пароль на дверях питають…

Несвятипаска (встає). Матвіє Степановичу! До­рогий гість! (Ховає під стіл пляшку.)

Мама й. Матвіє Степановичу, дванадцять літ не бачи­лись. Сідайте в нашій хаті…

Вчитель (сідає). Душогубів повиучував… Якби знав… (закашлявся) із школи вигнав би. Хіба я на це вас учив? З війни не вилазять…

Несвятипаска. Дак положеніє таке, Матвіє Сте­пановичу.

Вчитель. Положеніє… Географії й досі, мабуть, не знаєш… Ач, як обвішався… (Закашлявся.)

Несвятипаска закриває зброю.

Чого стоїш? Сідай…

Несвятипаска сідає.

ІТащо мене кликали?

Мама й. Прийшла наша доля до нас, республіку ос­нували, стоїть серед степів, Матвіє Степановичу!

Вчитель (закашлявся). Повісять вас, от що скажу… За шию та до бантини… Таких героїв завжди вішають… (Кашляє.) Простудився. Жінка в льох од снарядів затяг- ла… Ну, драстуйте, республіканці! (Тисне руку Мамаю і Несвятипасці.) Заповіта написати?

Несвят и паск а. Заповіт — на той світ, а на цю годину — добру чарчину! Га-га-га!

Мамай. Просимо декрета написати… Так, мов; і так… Для дітей, онуків, нащадків… Основуємо республіку бід­няцьку, радянську. На степах, у денікінськім запіллі. Кли­чемо села за нами, кличемо міста…

Несвятипаска. Смерть,— напишіть,— на поводі во­димо, як коняку!..

М а м а й. Б’ємося й будемо битись, а писати вас про­симо… Декрета, що у нас народна Радянська влада… Що землю ділимо панську… А кого за республіку вбито — того дітям землі вдвоє…

Вчитель. Хто ж у вас… (закашлявся) міністрами сидить?

Несвятипаска (стає в позу). Чим вам поганий мі­ністр, Матвіє Степановичу?

М а м а й. Народні комісари в нас, Матвіє Степановичу.

Вчитель. Єгора Івановича не бачу… (Закашлявся.)

М а м а й. Crop Іванович з батьком моїм по допомогу поїхали…

Несвятипаска. Який Crop Іванович?

Мама й. Уповноважений ревкому.

Несвятипаска. Ага!

Вчитель. Перекинувся словом з Сгором Івановичем… Робочий, пролетарій… Показав йому сад… Сам, кажу, наще- пив і викохав… Снарядом грушу «вікторію» розбило… «Не жалко?» — питає… Отакий комік…

Мама й. Crop Іванович шість разів із каторги тікав, у смертній камері сидів, Crop Іванович Леніна бачив!

Вчитель. А ви його з собою… (кашляє) на шибе­ницю тягнете…

Мама й. Матвіє Степановичу, декрета напишіть… За що ми боремось… За що життя несем… Хай народ, як на свято, йде.

Вчитель. Разом з вами на шворці висіти? (Закаш­лявся.)

Несвятипаска. Ви тільки напишіть, Матвіє Степа­новичу,— ніхто й не взнає, що то ви…

Вчитель. Що? Не взнає? (Закашлявся.) Не пере­бивайте! (Закашлявся.) Народний учитель піде з наро­дом… Хай всі знають… Хай історія знає! (Закашлявся.) Я піду писати… (Бере свічку.) А ви тут поменше стріляй­те… Робесп’єри М.. (Закашлявся, виходить.)

Несвятипаска (по паузі). Єсть у мене гармата — для себе тримав… На хуторі в соломі стоїть… Коли таке діло — даю гармату! (Дістає з-під стола пляшку, наливає.)

Мама й (нюхає склянку). Молоко сам робив?

Несвятипаска. А що — міцна? То тільки на дух скажене, а на градус терпиме… Первачок! До тридцяти ро­ків гріє жінка, після тридцяти — чарка, а після вже й піч не гріє…

Мама й. Не кричи — хіба в такому галасі декрета на­пишеш? От я в людині кореня дошукуюсь. Яка її мрія?.. Чи до неї слова летять, як голуби, а чи каменем падуть — і не знайдеш… Яка в тебе мрія, Петро?

Несвятипаска (замислився). Дивись — двана­дцять років тебе, Лавро, не бачив і дванадцять років нікому не признавався… Єсть у мене мрія… Вдень і вночі про неї думаю… Кадети в хаті застукали, бездимний порох очі їсть, гранати рвуться, смерть пахне, як гречка в степу… А мені не життя, а мрії жалко… Та й мрія така, ти не смійся, не військова й не хліборобська… Мрію я в театрі співати… (Та й одійшов до вікна, засоромившись.) Отак щоб стати й співати… А людей тисячі, усім мій голос до серця йде, і що я схочу, те з ними й роблю… Та чи вчені, а чи зовсім прості — однаково мої, та й годі… От яка мрія!.. У пансько­го чередника, тепер — червоного партизана. Несвятипас­ка!— всі кричать.— Несвятипаска! (Глянув у вікно, рап­том іншим голосом.) Ти диви, яку хмару котить! Повні око­пи поналиває!

М а м а й. Я й звідси бачу…

Несвятипаска. Боїшся з престолу встати? Га-га- га!..

М а м а й. Та й думаю — яких тепер мрій революція просить? Республіку серцем заступити! Розумієш це сло­во — республіка?

Несвятипаска. А деніки здалеку стануть та спа­лять снарядами — і окопи, і колючий дріт… Уся імперія — димом…

Мамай мовчки дивиться.

Значить, сидіти нема чого? Одберемо кавалерію й тачанки та — в степ… А денікінці — до села… А ми залізницю пере­ріжемо, ешелони — розіб’ємо, кадетам — у хвіст, у хвіст!

Ганна (входить). Може б, ви, Лавро, вийшли та по­дивилися, хазяйського ока треба, накопали тих окопів, аж страшно… Ось карти на землю в панській скрині познахо­дили, треба вже й ділити… (Кладе карти на стіл.)

Мамай (бере карту). Бач, і карти знайшлись. Я про них на каторзі тисячу разів думав. Ось яка вона, значить,

 

наша земля… Слізьми полита, кров’ю й потом покроплена, навіки поділимо…

Г а и и а (до Несвятипаски). І тебе вже тут уродило? Живий?

Несвятипаска (до Ганни). Я Лавра дванадцять років чекав!

Ганна (до Несвятипаски). Рядовий командує — де це чувано?

Несвятипаска. Сказать би, жорно він круг хати обнесе? Тоді хай командує.

М а м а й. По цих картах воювати можна… Наш Коваль без карт, як без рук…

Несвятипаска. Та знов же — люди трапляються різні.

Заходять М а м а ї х а, Пасічник.

Драстуйте, бабо Мамаїхо. Боже поможи на лазаретнім хазяйстві!

М а м а ї х а. Шануйся, хлопче, бо кислиці присняться… А тобі, Лавро, хоч їсти хто приніс? (Кладе хліба скибку та огірок.) Бо мені той лазарет віку збавить. Фершала сьогодні аж била… Упився, бузувір…

М а м а й (їсть). От спасибі. Бийте його, бабо, на здо­ров’я.

Пасічник. За хліб та картоплю будемо платити, Лавро Устиновичу? Чи живосилом брати? Банку в нас немає, а республіку ще не всі розуміють.

Ганн а. Тягнуть мене землю ділити, а хіба я — земле­мір? Та всім рівної хочеться, вдобної. На Коваля зло ма­ють— з окопів додому нікого не пускає… Старі й малі на майдані, товчуться, як вівці…

М а м а й (їсть). Знамено вже кінчив хто вишивати? Бо нам без нього, як без рук.

М а м а ї х а. Краще од Гапки ніхто не вншиє. На зем­ство шила, панам догоджала…

М а м а й. Матір не шарпайте, хай швидше шиє… (їсть.) Нашого Коваля раджу полюбити… Бо заплачуть мені таки­ми, як біб… От… (їсть.) Декрет пишеться, я вас тоді по­кличу. Щоб армію було нагодовано, комісари!.. А земля не втече, побачимо, як ще хто битиметься за неї… Тому земля і слава… Наріжемо землі після бою. (їсть.)

Всі виходять, крім Несвятипаски.

Несвятипаска. Який це чорт їм увірився? Похва­лись мені!

Мам ай. Прийде —побачиш… (Розгорнув карту.)

Коваль (входить по-військовому). Невідомі в кіль­кості двадцяти шабель з двома кулеметами ввійшли потаєм­но в село… Сховалися в одній клуні… Я наказав оточити, чекати мене…

Мама й. Сідай, сідай… Добре зробив, Коваль.

Несвятипаска (здивовано). Дак оце той Ковалик? А жорно круг хати обнесеш?

Коваль (загрозливо). В даний момент це питання другорядне!

Несвятипаска (одкидає поли ряси). Ти, може, й битися хочеш?

Коваль. Хіба без цього не обійдемось?

М а м а й. Найшов місце! Петро!

Несвятипаска. Минуточку… (Взяв Коваля в один бік, взяв у другий — не поборе, пустив.) Да…

Мамай (ударив кулаком). Годі, я тобі кажу!

Несвятипаска (зітхнув). Обнесе жорно!.. Нічого не скажеш — Обнесе!

Прибіг Роман, за ним троє повстанців — Миршавий, Рудий

і д і д.

Роман. Дядько Лавро, ось послухайте!

Д і д (басом). Значиця, екстрене діло!

Несвятипаска. Не кричіть, декрет пишеться…

Дід. Несвятипаска! Бий тебе лиха година! Тебе не по­вісили?

Несвятипаска. Мотузок обірвався…

Миршавий (тенорком). Я перший побачив.

Рудий. Та дайте мені хоч слово сказати…

М а м а й. Цитьте! Говори ти, Романе.

Р о м а и. Вони мене хотіли догнати, щоб першими при­бігти… і сказати… Дак я так прудко біг…

Д і д. Батога б тобі дати…

Р о м а н. Вони нахвалялись вуха наскубти, щоб я не біг…

Миршавий. І наскубемо, щоб ти знав..,

Роман. Мене гріх скубти… Я — сирота.

Рудий. Та дайте хоч слово…

Р о м а н. Якби ви знали, дядьку Лавро, як я біг, щоб першим! У ногу колючку загнав. Свиридів собака за со­рочку схопив… А я біжу, а я біжу!..

Гайка (входить). Лавро, я хмеликом знамено виши­ваю… Чи, може, пшеничкою краще було б? Як ти скажеш, щоб надовше?

Мам ай. Шийте, мамо, шийте… Революція од вас все прийме — і хмелик, і пшеничку…

Г а п к а. Дак я хм-еликом… (Вийшла.)

Несвятипаска. Душу з мене витягнуть…

Роман. Дядьку Лавро, дядько Середенко повернув­ся… Кривопатра хусткою геть запнена.

Мама й. Знаю. Двадцять шабель?

Д і д. Кулемети на возах, значиця…

Мамай. Знаю. Два кулемети.

Рудий. Не те, не те…

Мамай. Тихше! Дайте подумати… (Пауза.) Говори, Романе.

Роман. У Свиридовій клуні — кулемети… Коні — за соломою… Сам дядько Середенко самогон п’є, Кривопатра патрони ділить… Я все бачив, а Свиридів собака за сорочку як схопить…

Миршавий. Самогон п’є, падлючий син, а нас через нього батогами?!

Д і д. Оддячимо, за все оддячимо…

Коваль. Середенко в клуні сидить чи де?

Роман. Я скажу. Він у хаті ховається…

Несвятипаска. Стійте, громадяни! Нічого не вто­ропаю. Це про якого Середенка мова? Про Гната?

Рудий. Про нього, ідола…

Несвятипаска. Хіба він не з нами?

Мама й. Був з нами. Та зрадив…

Несвятипаска. Слава тобі боже!.. А я думав, що він з нами! Я його колись водою облив… І досі ображаєть­ся, бо діло було на снігу та на морозі…

М а м а й. Помовч. (Пауза.) Товаришу Коваль, прове­діть операцію… Без галасу…

Коваль. Єсть!

Руди й. Дайте мені хоч слово…

М а м а й. Романе, покажи хату товаришу Ковалю… Та сам, гляди, близько не підходь… Тобі ще довго жити треба… Чуєш?

Роман (як Коваль). Єсть!

Мамай (Рудому). Стривай, Панасе! Говори, що в тебе.

Р у д и й. Я можу й помовчати… Мені що?..

Мамай (кричить). Говори, коли почав!

Рудий (швидко). Середенко сюди зайде… На власні вуха чув. Каже, хочу його живого взяти, всім народом судити… Там мої вартові стоять, каже… А Лавро, каже, мене боїться, я в нього, каже, жінку одбив…

Мамай. Годі!

Рудий. Він у мене поскаче, каже…

 

Мамай (устає). Що туг — штаб чи ярмарок? Питаю!! (Тиша одразу.) Товаришу Коваль, скажи вартовим на две­рях, що Середенкові вхід вільний…

Коваль (стиха). Лавро Устиновичу, це — необереж­ність.

М а м а й. Я ніколи не берігся! (Сміється.) А ви його вправтеся перейняти…

Всі вибігають, крім Мамая й Несвятипаски.

Несвятипаска (в’їдливо). Сам не йдеш, на когось звіряєшся? Чи, може, з престолу боїшся? Га? З престолу?

М а м а й. А ти питав, чи ноги мої хоДять?! Про конту­зію ти питав? Коли б я міг ходити! Чи я б журився!

Несвятипаска (одразу розгубився). Брате!.. За що ж тобі така кара? (Витирає кулаком дурну сльозу.) Та ти ж за всіх мусиш ходити, за всіх говорити… За всіх… (Та й спинився.)

Мам ай (осміхається). Тільки людям не кажи! Про ноги потім колись поговоримо. Після танцю, чи що…

Несвятипаска (одвернувся). Чорт тебе ліпив та й мірку закинув… Ну, слухай… (Скидає, кидає на лаву рясу.) Присягаюсь, сто чортів його матері! (Хреститься, цілує револьвер.) Руками голови одриватиму… Ану, під­ходь — паски святити!! (Виходить.)

М а м а й (сидить мовчки, потім, тримаючись за стіл, пробує пересувати ноги). Хоч бери та руками переставляй… Чортової душі ноги!.. В голові наче кузня!.. (Пауза.) Хто це плаче? (Сідає.) Хто плаче?

Варка (виходить з-за колони). Я плачу, Лаврику…

М а м а й. Ну, от. А чого? Рук залізних треба, серця кам’яного, а ти знов?

Варка. А сам сидиш, і зійти не можеш, і встати не подужаєш. І круки над тобою в’ються, та хто ж тебе й обо­ронить, Лаврику мій, голубчику мій…

М а м а й. Темно стало й не видко, хмара котить, світ закрила… Послав людей, а в самого серце болить… Ну що, як у пастку?

Вартовий (заглядає). Лавро Устиновичу, Середен- ка наказано пускати, як прийде?

М а м а й. Сказано ж — пускати!

Вартовий. Обеззброїти?

М а м а й. Так пускай! Я його зброї не боюся!

Вартовий. Вам себе доглядати треба… Вас народ поставив. (Зникає.)

Середенко (видніється темним силуетом). Не стрі­ляй, Лавро… Я прийшов із словом…

Мамай. Заходь, Середенко. Я тебе чекав…

С е р е д е н к о. Ти сам-один, Лавро?

Мамай. Сам.

Середенко. Добре.

Мамай. Дак ти, кажуть, мене живого хочеш узяти?!

Середенко. Давай краще добром та миром. У мене теж наган готовий. Ще невідомо, хто раніш встигне вистрі­лити…

Чути далекі постріли.

М а м а ї х а (вносить запалену свічку). Хто це там бахкає? В голові б йому бахкало! (Світить свічки на став­никах.) Світло запалиш, а во>ю й веселіше на душі… Темінь на степах, громовиця… (Виходить.)

Варка. Прийшов лякати?

Середенко. Гей, тут і Варка моя притулилася, до чужого дерева прирости хоче. А ти зо мною шлюб брала?

Варка (підносить руку). Проклинаю церкву, що нас вінчала… Проклинаю свічки, що нам світили… Проклинаю тебе, і рід твій, і кров твою…

Середенко. Мені для Лавра не жалко… Тулись…

М а м а й. А Лавро Мамай, кажеш, боїться тебе?

Вчитель (входить). Так і знав, що Несвятипаска на місці не всидить… Отаку бучу на дворі зняв!.. Як сказати в декреті?.. (Закашлявся.) Народна Радянська чи навпа­ки,— Радянська народна? Може, думаєш… (кашляє), що для історії це однаково?..

Мамай. Пишіть, Матвіє Степановичу, Радянська між­народна і так далі…

Вчитель. Отож і я кажу… (Йде до стола, бере свіч­ку, проходить повз Середенка, зупиняється.) Слухай, як тебе… «Анархія — мати порядку». (Закашлявся.) Ти ба­гато самогону п’єш… Дух од тебе поганий… (Пішов.)

Середенко (кричить). Сгора Івановича в душу пустив, комуністів! А вони продадуть, і не зоглянешся! Вони свою республіку роблять! Інтернаціонал в степу роз­водять! Комуну!

Мамай (спокійно). Народом судитимеш, кажеш? Самогону для хоробрості випив?

Середенко. Питаю тебе, як у смертний час,— з ким ти йдеш?!

Мама й. З місця не сходь! Людей і зброю викажеш? Тоді республіка, може, помилує.

Середенко. Республіки твоєї вже немає! Генералів твоїх порубали. Або з нами підеш, або вмреш… Жаліючи тебе… Люблячи тебе… Життя чи смерть — вибирай!

Мамай. А може, пустиш на волю?

 

Середенко. Ще й глузуєш?

Мамай (ударив кулаком по столу). Годі! Розбазі­кався, як п’яний! А я слухаю… А в мене справ без тебе хватить… Ти — що?.. Ти тільки опудало, що на городі став­лять… Клеопатрине опудало, чуєш?! Несвятипаску й Кова­ля бачив?..

Середенко. Всіх знайдемо! Всі поруч висітимете!

М а м а й. Ех ти, дурень… Самогону більше пий… При­йшов з гонором, а полізеш черевом? Я тебе наскрізь бачу…

Середенко. Не слухаю твоїх теревенів! Іменем бать­ка Махна востаннє питаю — з нами чи проти нас?!

М а м а й. От ти стоїш і кричиш… А того й не знаєш, що коней твоїх вже нема… А про те й не здогадуєшся, що в клу­ні Свиридовій — кулемети забрано, людей порубано. І вар­тові отут коло дверей вже не твої стоять… Дак із чим же ти зостався? Замовк? Хміль проходить?

Середенко. На бога береш?!

М а м а й. Кинь револьвер!! Раз! Два!

Середенко кидає револьвера.

Лягай!!

Середенко лягає.

По смерть свою прийшов?

Чути пісню — «Прощай, милка, прощай, любка, я поїду в даль морей».

Заходить Несвятипаска.

Несвятипаска. А це хто дуба дав?

Варка. Він живий… Середенко…

Несвятипаска (бере з підлоги Середенків револь­вер, встромляє його за пояс, нахиляється до Середенка). Ми тебе як путнього шукали, а ти сам голову приніс?.. (До Мамая.) Ну, брат, упорались… А по роботі — хай не сохне в роті…

Варка. Зловили?

Несвятипаска (бере рясу, одягає її, ховає до ки­шені хліб і пляшку). Порубали. Ми як крикнули та як стукнули — от і все. Раз тільки й стрельнула Клеопатра… Хлопця поранила… Дак ми ж їм і дали!

М а м а й. Якого хлопця?

Несвятипаска. Та Романа.

М а м а й. Романа хто не вберіг?

Несвятипаска. Воно таке скажене, як зінське ще­ня! Так і лізе поперед усіх… Куля плече зачепила… Коваль зайде, розповість. От де вояка, я тобі скажу… Не знаю, чи обнесе він жорно круг хати, а що скажений та дружний — кращого не треба… Підходящий більшовик. Ми з ним удвох таку війну зробимо, хай Денікін умиється…

Середенко (лежить). Пусти мене, Лавро… Несвятипаска. Аякже… Клеопатру випустили, дак і тебе слідом?!

Варка. Випустили?! Клеопатру?!

Несвятипаска. Дожени чорного кота вночі! Ди­мом узялась та й розтала…

Ма май. Доженемо, коли треба.

Несвятипаска. Я готовий… Ось тільки виведу Се- реденка — та й готовий… Мій тезис — наповал… Ходімо. Середенко, я тебе довго не мучитиму.

СереДенко (підвівся). Пусти мене, Лавро… Несвятипаска. Ходім, ходім… Ніколи… Доки рука в мене не захолола.

Середенко (падає на коліна). Пусти мене, Лавро! М а м а й. Устань!!

Середенко (кричить). Пусти мене… Землю їстиму… Навіки з села піду… Ми ж із тобою до школи разом ходили… Ради Варки пусти…

Варка. Хоч умри по-людському!

Середенко (голосить). Ой, дайте ж мені нажитися, на світ надивитися…

Несвятипаска. Дивишся вподовж, а живеш упо­перек?!

Середенко. Братики мої, пустіть! Навіки в ченці піду… Я ще па світі не нажився… Зброю віддам, людей викажу…

Несвятипаска. Ходім, божий монаше! Уставай! У п’ятах смерть лоскоче? Ходім, бо битиму!

Мама й. Стій, Петро. А ти, Середенко, устань на ноги..,

Середенко підводиться.

Кажеш, іще зброя є?

Середенко. Є зброя.

М а м а й. Можеш повести?

С е р е де н к о. Можу, Лавро…

М а м а й. Петро, поклич двох людей… Несвятипаска. Та покличу… (Виходить.)

М а м а й. Не забудь всі кулемети показати… і той, що в поповій соломі…

Середенко. Покажу. (Хапається револьвера — його нема.)

Входить Несвятипаска з двома вартовими.

Мама й. Ти, Петро, зостанешся зі мною… А ви, хлоп­ці, ведіть Середенка — він покаже, де зброя… Та глядіть! Він уже раз тікав.

Вартові. Знаємо, аякже! (Виходять, Варка за ними.)

Несвятипаска. Я б, мабуть, і вдруге тікав… Га-га-

га!

Вчитель (входить). Несвятипаска!

Несвятипаска (підводиться). Га!

Вчитель. Хіба я можу писати, коли ти в мене попід вікнами тільки те й робиш, що стріляєш?!

Несвятипаска. їй-богу, Матвіє Степановичу, то не я!

Вчитель. Не ти?! А хто ж тоді? У школі чорнило розлив теж не ти? Дайте мені хоч поганеньку пухкалку… Хтось до вікон заглядає… (Кашляє.) Побачить пухкалку і втече…

М а м а й. Для вас, Матвіє Степановичу, свою віддам… (Дає револьвер.)

Вчитель. А ти ж як?

М а м а й. Я собі знайду…

Вчитель. Ну, добре… Як хочеш. Тоді на мене гук­неш… (Виходить, гидливо тримаючи револьвер за дуло.)

Чути постріл за коном.

Несвятипаска. Бач, як пахкають! А Матвій Сте­панович знову на мене скажуть!

М а м а й. Слухай, Петро, ти зміг би пройти крізь дені- кінський фронт?

Несвятипаска. З боєм? Пройду.

М а м а й. Та ні, потихеньку…

Несвятипаска. Потихеньку? Та хто й знає. От ніяк тихо жити не можу! Було, мати мене богу поставить моли­тись, а я так голосно проказую, що на другому кутку села чути!

М а м а й. Треба пролізти крізь денікінське кільце і при­вести на ранок до цвинтаря підмогу… Хоч небагато чоло­вік… Та щоб люті…

Несвятипаска. І гармату захопити? Вона в мене недалеко стоїть… Прикочу гармату!

Коваль (входить). Я вартових додав, Лавро Усти- новичу. Надворі ніч, а штаб, як серце в людини…

Несвятипаска. Знайшов собі побратима, не Семе­на й не Юхима… Га-га-га!.. Двоє братів — двоє чортів! (Обіймає Коваля.)

М а м а й. Людей нагодовано? Сплять?

Коваль. Стоїмо, Лавро Устиновичу… Кулемети, гар­мати, колючий дріт — все, як воєнна наука вчить. Тривога скрізь… Околишні села горять…

М а м а й. Музик треба покликати… По окопах пусти­ти… Щоб людям чекати було охотніше… На перемогу йти… Удосвіта сам об’їду.

Несвятипаска. Без ніг, лиха година?!

М а м а й. Мене на тачанку винесуть… Коні в небо рву­ться. Автомат — справний… За мрію!.. За Леніна!.. За май­бутнє! Тільки людям не кажіть, що я без ніг…

Несвятипаска. Чорти тебе хрестили! (Підвівся.) Музик я сам прижену… Бігатимуть, як хорти…

Коваль. Може, загін візьмеш? Шабель хоч кілька? Несвятипаска. Мені він без діла… Не люблю, коли мною хтось командує… Я — більшовик, чуєш? (Та й пішов співаючи.) Прощай, милка, прощай, любка, я поїду в даль морей…

Мамай. Слухай, Петро, на ранок жду! Несвятипаска. У мене своя програма… Я сам! (Пішов.)

М а м а й. Нічого, ми тебе перемелемо. Що б ми за люди були, коли б не знали, чим тебе молоти…

Коваль (сміється). Він жартує, Лавро Устиновичу. Чоловік надійний.

М а м а й. Ось тобі, друже, карта — бач, і карти зна­йшлись, коли треба.

Коваль (роздивляється). Балка петляє, як проклята… Мама й. Пам це на. руку… Єгор Іванович з батьком цим шляхом вертатимуть, може б, зустріти годилося?

Коваль. Якби знаття, що прийде підмога, можна було б тут прорватися. Це найслабше місце.

М а м а й. Сгор Іванович що скаже?

Прибіг Романз перев’язаною рукою, за ним Єгор Іванович.

Роман (радісно). Дядьку Лавро, дядьку Лавро, а я ранений!

М а м а й. Знаю, Романе, знаю.

Єгор Іванович. Все в порядку, діти мої… Як твоя контузія, Лавро?

М а м а й. Єгоре Івановичу, підмоги не буде?

Єгор Іванович. Невчасна підмога, Лавро Устино­вичу, не зветься підмогою… Тому я вирішив повернутися… Романе, причини двері й постережи коло них…

Роман йде до дверей і там стоїть.

Сам перевірив — оточені з усіх боків… Денікінці готуються до штурму… Кінна група петлюрівців теж разом з ними… Єдине слабке місце — оця ось балка… (Показує.) Коваль. Балка гарна, товаришу Єгор.

Єгор Іванович. Села навколо горять… Організу­вати серйозну підмогу годі й думати… Та й прийшла б вона в свинячий голос… А білі от-от ударять, може, і ранку не чекаючи…

Мамай. Нам є за що вмирати, Єгоре. Тільки скажи нам — як?

Є г о р Іванови ч. Нащо вмирати? Я, Лавро, не про те. Я пропоную план операції… Рушимо по цій балці, про­рвемо кільце. Ось села по балці. Теж повстали, з деніками бій ведуть. Об’єднаємось з ними та напролом! Через стени. Назустріч Червоній Армії.

Коваль. У степу зручно маневрувати.

М а м а й. А село — напризволяще? Підемо бродячою республікою?! Як махновці?!

Єгор Іванович. Хто махновці? Ти? Чи я? Чи, може, ось Коваль? Ми керуємо, друже мій. З нас партія спитає. Аякже. Треба час виграти. Доки Червона Армія наблизи­ться. Республіку ми не віддамо. В селі залишусь я, зали­шиться ще група міцних людей — затримаємо білих, не пу­стимо в село. Живі не встоїмо — мертві їм дорогу пере­городимо!

М а м а й. От ви прийшли, і все як розвиднілось!

Єгор Іванович. Давай наказа, товаришу голово. Будемо діяти.

М а м а й. Добре. Згодний… Наказую тобі, Коваль, не­гайно виловити в селі ворогів. І знищити. Всіх. Середенка, Клеопатру в першу чергу.

Коваль. Єсть! (Виходить.)

Входять учительі Га ока.

Вчитель. Покажіть, Гапко, покажіть… (Кашляє.) Мовчіть, не перебивайте! (Розгортає прапор — червоний, вишите одне слово — Ленін.) Хто вас учив так прапор вишивати? А де ж серп і молот?!

Г а п к а. Серп і молот теж буде, а Ленін ось, і вже такі нитки, що ні порвуться, ні злиняють…

ЄгорІванович. І ви тут, Матвіє Степановичу? Дуже приємно вас бачити. Драстуйте!

Вчитель. У республіканцях, Єгоре Івановичу. Дра­стуйте! Декрета написав. (Кашляє.) Для народу й істо­рії — знаєте, яких слів треба?!

Варка (заходить з револьвером у руці, стала.) Лав- рику… Ось… На… Я Середенка вбила… Більше не втече…

Г р и ц ь к о (вбігає, кричить). Лавро Устиновичу!!! На­ступають!!

Раптом гримнув гарматний постріл. Тиша. Всі стоять непорушно.

Мам ай (по паузі). Кличте уряд республіки… (Ро­бить кілька важких кроків.)

Завіса


Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.