Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ — ДУМА ПРО БРИТАНКУ (Дія 3, 4)

ТРЕТЯ ДІЯ

Та ж зала, урочиста тиша, на вікнах кресляться страшні знаки юробино! по1;., засідає уряд республіки. Мамаїха ліпить свічки до ставників, світить їх. Співає півень.

М а м а й. Так і скажу, комісари, часу в нас обмаль, можна було б без декрету. А я прочитав його, як заповіт людям, за що боремось та за що, може, і вмремо цієї ночі. Декрет у нас простий, бо й правда наша така сама. Сказав би я вам після декрету високих слів, та не навчений у катор­зі, а Леніна всім видко, на прапорі наш Ленін! Та й глянемо правді в вічі, у кільце нас взято, душитимуть обома руками, а ми— чи готові життям заступити свою правду?

Ч е р е в а ш. Декрет написали, а вмирати все одно дово­диться, то краще без декрету…

Ганна (з немовлям). За свою земельку боїшся?

Гречка. Загубилися ми в степах, громадою вийдем за село, богів здіймемо, не посміють стріляти на богів!..

М а м а ї х а. Богів наших кров змила, зосталися самі дошки! А ти сидиш на нашій смертній бесіді та хоч би шап­ку зняв, та хоч би помовчав…

Гречка. Чого ж мовчати, коли страшний суд прийшов, горе січе — наче град із неба?

Ч е р е в а ш. Хазяйство на попіл переводимо, а воно треба покорятися, хоругви з церков узяти — та на шлях!..

Ганна. У мене твого хазяйства немає, битися мені є за що, я в тебе наймичкою була, я на тебе ночами пряла!

М а м а й. Ти дитину нагодувала, Ганно? Он Роман си­дить аж зелений… На тобі, Романе, бубличка, це я в зайця одняв…

Ганна. Богами затуляються, хоругвами хазяйство накривають, не діждете, дуки!

М а м а ї х а. Хай ідуть із своїми богами геть, похова­ються в землю та смирні сидять, виповнився час, прийшов до людей розум…

Гречка. Ми думали, що ви люди. А ви, як вовкулаки, людської крові шукаєте!

Пасічник. Я, куме, вашого кулемета переховував. А тепер бачу, що кров ваша, як дьоготь, чорна!

Устин. Гадюку скільки не грій — не нагрієш. Хай ідуть собі.

В с і (загомоніли). Хай ідуть!

М а м а й. Чуєте — йдіть, не вертайтеся, вам до нашої республіки — зась, тут наймит без хазяїна!

Загрозлива тиша, в якій один по одному виходять Череваш, Гречка,

ще один.

До Леніна звістку дамо,— чекаємо Червоної Армії й живі не здамося, делегата нашого прийміть, це живий голос рес­публіки. Підтримайте нас, товаришу Ленін.

М а м а ї х а. Пошлемо, люди, Єгора Івановича.

У с т и н. Єгор Іванович серце наше взнав, без нього й республіка наша не встала б. Ось хто батько моєму Лавро­ві, йдіть, Єгоре Івановичу, та нехай кров наша в світі за­кричить, інші республіки підніме, Ленін слово про нас напише!..

Г а п к а. Ленін…

Єгор Іванович. Все в порядку, діти мої, я звору­шений і так далі, тільки дайте мені кілька слів на бесіді! На мою думку — до Леніна пошлемо Устина Семеновича, чи чуєте, які в нього гарні слова, він коваль з діда-прадіда, йому денікінці руку перебили, от кого до Леніна. А мені дайте право стояти з вами, моя більшовицька партія живе

з   народом і веде його вперед. От які справи, Устина Семе­новича до Леніна…

У с т и н. Дак мені йти од вас, коли стали на таку путь, що й од смерті не зарікайсь? Чи ж піднесу оту журбу на плечах та на цілий вік?

Мама ї х а. Єгора Івановича нам не вчити, як він ска­же, так і щира правда не скаже…

М а м а й. Посилаємо Устина Мамая до Леніна, нехай іде, комісари, дорогу знайде, туди дорога проста. Звістку дай — стоїть Британська республіка Рад Херсонської губер­нії! Йди, батьку, та поцілуємось… (Цілується з Устином.)

Г а п к а. Про хату не забудь, скажи — хатою не клопо­чемось, аби денік побити!..

Вчитель. Скажете й мої слова… не перебивайте… (Закашлявся.) Я тридцять років учу, а мене за один день навчили.

Устин. Які слова сказати?

Вчитель. Народний учитель стоїть з народом!

Ганна. Чоловіка мого вбито,— дітей у комуністи ви­веду, не діждуть офіцери покори!..

Устин. Скажу.

Г а п к а. Та гляди, щоб баба тобі з порожніми відрами дороги не перейшла, щоб піп або заєць…

Устин. Спасибі, люди, за честь, через гори перелізу, через ріки перепливу, перед Леніним стану… Прощайте, степи, прощай, Гапко, прощайте й ви, добрі люди…

Єгор Іванович. Щасливо, Устине Семеновичу. Ро­бочому класу скажіть, хай допомогу шле…

Устин. Бувайте здорові!

 

Г а п к а. Я тебе на шлях виряджу та пожурюся, край села стоя, ой, був та й нема. Пішли, діду, наші вгору… (Витирає очі, виходить з Устином.)

Є г о р І в а н о в и ч. Коваля не було?

Повстанець в заячій шапці. За Кривопатрою ганяється. Душ десять хлопців узяв, обшукує кожен двір… Підійти страшно — такий лютий…

М а м а й. А нам треба не баритися, бо ніч не стоїть, перші півні одспівали. Там од денікінців та од петлюрівців душ десять приїхало,— хочуть умовляти, чи що…

Єгор Іванович. Один нехай би зайшов, а ми час виграємо, доки вони будуть у нас…

Г р и ц ь к о. Лихий момент мені з ними!

М а м а й. Чув, що сказав Єгор Іванович? Та глядіть, щоб нікого й пальцем! Я вас знаю!

Грицько. Лавро Устиновичу, не турбуйтеся,— я їх нагайкою прижену! (Виходить.)

Єгор Іванович. Ось, товариші, послали ми Устина Семеновича до Леніна. Поміч обов’язково буде!.. Кажи, Лавро Устиновичу, про наш план.

Мама й. Вирішили на прорив піти — армія, вся респуб­ліка, вийдемо в степи, ще ширше розпалимо повстання, назустріч Червоній Армії, вона пробивається до нас! А в се­лі тільки купка надійна зостанеться, яка затримає ворога — горлянку рватиме, окропом очі заллє, трупом на його доро­зі ляже! Армія наша готова до прориву,— кого ж ми над нею поставимо, щоб був хоробрий і досвідчений, миром шанований?

Повстанець. Мамая!

М а м а й. Поставимо такого, щоб як батько вів чи як брат старший, щоб повстання навкруги підняв, щоб долю йому довірити!

Повстанець у заячій шапці. Єгора Івановича.

Мама й. От і кажу, що поставимо Єгора Івановича! А ми з Ковалем село оборонимо, тил закриємо.

Є г о р І в а н о в и ч. На це умови не було! Ти краще округу знаєш — тобі й іти на прорив…

Повстанці. Мамая! Єгора Івановича!

М а м а й. І Матвія Степановича в похід, треба буде не один декрет писати досвідченою рукою!

Вчитель. Кого в похід? Мене в похід? (Кашляє.) Я тридцять літ тут учив… Республіканці!.. І нікуди я не піду.

Повстанці. Нехай Мамай! Єгор Іванович!

М а м а й. Не легко вмовити Єгора Івановича, та я йому ноги свої покажу — на таке діло й ніг треба. Робіть прорив, а я денік затримаю!

Мамаїха. Та й заговіємо всі гуртом! Село спалять, а нас вирубають… Або вряд — на бантину!

Варка. Та вже краще, бабо, як під деніками жити!

Ганна. А люди — що б сказали? Самі перед вели, комуністи називаються, повтікали, як зайці! Ні, ми зоста­немось тут!

Crop Іванович. Коли б спитали моє серце! Воно теж зостається тут… Все в порядку, діти мої… А ноги поне­суть мене, куди треба… Нехай вам абищо, коли ви такі добрі!

М а м а й. Давайте прощатися, бо потім ніколи буде! Прощай, товаришу Crop. Спасибі тобі.

Варка. Єгоре Івановичу, я вас проклинала, Сгоре Івановичу… Думала — нещастя навіяли… Лавра мого одби- раєте… Хотіла на коліна перед вами стати — ідіть собі

з    богом, і нехай за вами туман до неба встане! Отака була… А тепер у руку вас поцілую, слід ваш сльозами обіл­лю! І страшно мені, що ви йдете. (Обіймає Єгора Івано­вича.)

Crop Іванович (жартує). Бач, яке на старість! Од молодиць не одіб’єшся. (Цілується з Варкою.)

Ганна. І я!

Crop Іванович (цілується). Та й молодиці гарні!

Роман. Дядьку Єгоре Івановичу, комуністів знову не берете з собою?

Єгор Іванович. Дітей поховайте, щоб під кулі не потрапляли, хто ж нашу ідею нестиме, як їх не вбережемо. Візьму тебе, Романе, як рана твоя загоїться…

Мам ай (простягає руку). Щасливо, Єгоре Іванови­чу… На каторзі ви мені світ одкрили, тепер я зрячий, обрій бачу і за обрій заглядаю… Ідуть за нами великі діла… Коли не побачимось — простіть, може, чим завинив…

Єгор Іванович. Я тебе вчив, на каторзі була тео­рія, а тут практика… (Обіймаються.)

Вчитель (кашляє). Давайте попрощаємось, як рес­публіканці… (Обіймає Єгора Івановича.)

Єгор Іванович (цілує вчителя). Прошу вас берег­ти себе…

Мама ї х а. Сідайте всі, посидьмо на дорогу, як го­диться.

Всі урочисто сідають.

Грицько (заходить). Охвицер не хоче чекати, так J рветься сюди, як скажений!

М а м а й. Пусти його…

Повстанець виходить.

Єгор Іванович. Ну, я пішов. Зустрінемось, як пере­можемо. (Виходить.)

Тиша. Як шалений, вдирається в двері прапорщик з нагайкою в руці. Стає посеред зали, руки в боки, раптом заверещав.

Прапорщик. Встать!

Тиша. Всі сидять.

Прапорщик (б’є нагайкою по столу). Поглухли?! Шестидюймівки стоять з усіх боків, ні одна людина не вря­тується!

М а м а й (спокійно, сидячи). Уряд республіки чує вас, прапорщику.

Прапорщик. Республіки? А ти, може, президент? А село Британка — мабуть, Вашінгтон? Засмерділи село республікою, як стервом, моліться богу та просіть, на колі­нах повзіть, землю їжте!.. Смердюча ваша банда дротом обгородилась, траншей накопала, думаєте — порятунок буде? Сколотили вас, а ви, як скот, і посунули, куди, за чим, до кого? Мовчите?

Мама й. Уряд республіки слухає вас.

Прапорщик. Ось які грізні, послухали Мамая, якого й каторга не виправила, червоного дурману в голови навія­ло. Що ви собі думали, почавши бунт? Чекаєте комуні­стів? Не буде їх! Генерал Денікін на білому коні Москву взяв! Гармати стоять напоготові! Нехай волосина впаде

з  моєї голови! Все полетить у повітря! Хто тут Мамай?

Тиша, всі мовчать.

Г а п к а (увійшла). Ой, та це ж наш панич! Прапорщик (б’є нагайкою по столу). Бандити!

Всі мовчать. Раптом за дверима чути музику. Бубон б’є, цигикає скрипка, грає гармошка. Двері відчиняються, входять музики — Р у- д и іі, дід, Миршавий. Коло стола ніяково замовкають. Встає по­волі Мамай. Обличчя його страшне.

М а м а й. Грайте, музики! Чого замовкли? Панич повер­нувся до свого палацу. Грайте, музики!..

Музики грають.

Танцюй, прапорщику, розваж нас!

Денікінець остовпів від несподіванки.

Танцюй, тобі кажу!

Під поглядом Мамая прапорщик починає танцювати. Урочисто, без

руху сидить уряд.

Заходять — огрядний козак у шапці з шликом і ад’ютант його. Стають, схрестивши руки на грудях.

М а м а й (коли музика стихла). Ти чекав на нашу від­повідь, отамане, ось прапорщик уже одержав, і ти одержиш, ми не затримаємо… Банда твоя стоїть за селом, двісті шабель з кулеметами, а ти прийшов до нас зуби замовляти, чи що?

Отаман (скидає шапку). Чолом б’ю, панове товари­ство! Державні люди єсте, не баритеся з відповіддю, а я теж не забарюся з військом підійти, до бою стати, респуб­ліку рятувати… Я привів курінь смерті отамана Петлюри.

Мам ай (перебиває). До Петлюри — попом був? Ко­тить вас вітром, як перекотиполе… Через села, міста — аж у море котить!

Отаман. Я б вам, панове товариство, притчу сказав, та не той час, перед вами денікінець стоїть, ви вже йому й повірили, може, і руку простягли… А того й не знаєте, що тільки я щирий, тільки я — за республіку…

М а м а й. За бідняцьку?

Отаман. За бідняцьку…

М а м а й. За народну?

О т а м а н. За народну…

М а м а й. За Радянську?

Отаман. За… (подавився)… там видко буде, свої люди, панове товариство…

Ад’ютант (виходить наперед). Бачимо, що вскочи­ли, з кожним може трапитись, вскочив — плати, бочонок золота дамо, не бідні!.. Розійдемось полюбовно!

М а м а й. Уся програма — на долоні! Нічого не ска­жеш… А ми зміркуємо й таких… Ось що я спитаю: чи мають вони право жити, комісари? Яке ваше слово?

Грицько (спокійно). Порубати доведеться…

Г а н н а. Судимо їх на смерть.

Повстанець у заячій шапці (встає). Судимо їх на смерть.

Вчитель. І я… (Кашляє.)

Ад’ютант. Помилка! Бочонок золота!

М а м а й. Виводьте засуджених… Суд закінчено.

Прапорщик. Рятуйте!

Отаман. Схаменіться!.. Я — посол! Я — недоторкан­ний!

Ворогів виводять. Урочиста тиша. Співають другі півні.

М а м а й. Ви, жінки, не баріться,— збирайте всі папери та йдіть до лазарету. Там буде штаб. А ми своє діло зроби­мо. До бою!

Роман. Дядьку Лавро, комуністам усім іти з вами й пораненим?

Мама й. Коло мами зостанься, нехай рана загоїться… Чув — нашу ідею в майбутнє понесеш… Он хто ти! (Бере ручний кулемет, важко йде до дверей.) Тачанку сюди!

За ним виходять усі, крім Варки, Ганни з дітьми. Вчитель іде останній.

Рудий. Несвятипаска живосилом сюди гнав, на пере­могу грати! Ідіть, та й годі, просто в штаб без пересадки. А тепер що?

Дід. Мовчи. Чи на свайбі, чи на перемозі наше діло — грати. (Та й заграли, виходячи.)

Ганна. Меншеньку з рук не пускаю, бо нянька моя ось, скажи йому що!..

Роман. Тітко Варко, хіба нам діти в голові, еге ж?

Варка (збирає зі стола папери). Маму треба слуха­ти, ти вже не малий…

Роман. Як на війну, дак не пускають, а дитину гляди…

Варка. Ось я її візьму… (Бере у Ганни.) Яка ж вона в тебе гарнюнічка, бровки чорненькі, рученята пухкенькі, пальчики крихітні… (Цілує.) Вона солодка, як мед, вона гарнюня, як сонечко… Півсвіту пішки пройшла б, та я б її на землю не пустила стати, щоб і мені таку. Пилиночка б на неї не сіла. Ганно, сестро, яка ти щаслива в світі!

Ганна. Життя нове прийде, а на всіх хватить їсти, а всім стане пити, народимо дітей…

Роман (зодчаєм). Та хто ж їх глядітиме?

Варка. Мої рученьки, мої ніженьки… (Цілує.)

На дверях, на вікнах виростають постаті з бомбами в руках.

Клеопатра. Здавайсь! Руки вгору!

Мов тхори, вбігають троє махновців, за ними кілька селян.

Говорять пошепки.

Варка. Тут гармат немає… Чого боїтеся?

Клеопатра. Самі баби та діти! Підкрадалися, під­крадалися, а пташка випурхнула. Дайте мені Єгора. Каза­ла — не баритися!

Г р е ч к а. Вірних людей збирали…

Клеопатра. Гречкосії! Що вмієте? Волам хвости крутити? Поставлю під кулемет — не так забігаєте!

Ч е р е в а ш. Хіба б ви без нас дорогу знайшли? Чортя­чими стежками водили в селі. Спробували б самі. Через колючий дріт…

Гречка. Не треба нам ніяких революцій!.. Нехай цар або хто хоче… Громадою вийдемо за село, богів здіймемо, Денікіну поклонимось… А вони декрети читають, землю ділять…

 

Ганна. Та тихі які богоносці! Бояться, що народ по­чує… Село не спить, народ почує! Кишки ваші по дорогах розтягне!

Махновець хапає її за обличчя.

Пусти…

Селянин без ока. Розкричалась комісарша… Було б землі чужої не ділити…

Махновець. Кінчайте, мужики, щоб Коваль не на­скочив… Не за цими сюди йшли! Робіть свої справи та й гайда…

Клеопатра. Судіть їх на місці! Швидше, щоб Сгора не випустити!

Селянин без ока. Земельну комісаршу під ручки беріть. Забудеш, як на чужу землю руку здіймати!.. Бий її, бог простить…

Ганна. Варко, сестро, будь матір’ю…

Варка. Стійте, душогуби! Матір у сиріт одбираєте! Схаменіться!

Ганна. Прощай, сестро, дітей моїх… у комуністи… виведи…

Роман (кидається на стіну людей). Мамо!.. Дядько Лавро всіх порубає!.. Усіх!.. Усіх!..

Хтось відштовхує ногою, Роман падає від болю.

Усіх порубає!.. Мамо!..

Ганна. Дітки мої…

Ч е р е в а ш. Нехай з дітьми попрощається, ми не душо­губи… Закон християнський… Як бог велить…

Гречка. Бийте!.. Бог простить! Бий комісаршу! За святу хазяйську землю!.. Бий!

Ганна. Од комуни не одхрестюсь, од Леніна не од- кажусь! Я теж комуністка, і діти мої комуністи! Землю вашу порізала, землі вашої нема, і життя вам не буде!! Селянин без ока (махає вилами). Виходь!..

Ганну виводять за двері, якусь мить — чекання. Потім убивці повер­таються.

Г р е ч к а. Варку беріть, на суд виводьте… Клеопатра. Варку я сама судитиму, вона Середен- ка вбила… (Гидливо бере дитину у Варки з рук.) Пло­дяться, як черва… Так його й задушила б!

Роман (насилу встав з підлоги). Давай сюди дити­ну! Із дітьми воюєш! (Видирає немовля.) Цить, цить, то тітка кака…

Варка. Гляди її, вона маленька, жалій, не бий… Селянин без ока. Підходь — комісарша смирна!.,

Ч е р е в а ш. Ми не душогуби,— нехай із дітьми попро­щається!..

Г р е ч к а. Бийте, бог простить!

Махновец ь. Швидше, не баріться.

Співають півні.

Треті півні, чуєте?

Гречка. Комісарів хоч повбивайте, щоб не виказали!

Ч е р е в а ш. Старих і малих! Один одвіт перед богом!.. Клеопатра. Гречкосії!.. З вами й голову згубиш. Плюю на ваше село, на ваш степ, на вашу чорну мову, на ваші пісні, дітей! Високо мені летіти! Далеко мені сягати! З дороги Махно! З дороги всі! Браття анархісти, дайте мені шаблю, побачите, як рубає Клеопатра!.. (Бере шаблю, під­ходить до Варки.) Клянусь, стотисячну армію зроблю! Я починаю все спочатку. Ось перша голова, яка впаде мені під ноги!..

Варка. Моя?

Клеопатра. Твоя!

Варка. Чого ж у тебе рука труситься? Глянути боїш­ся? Я тобі слово скажу… Жила ти, як стерво, і здохнеш… А мені сонце зійшло… Мені світ усміхнувся… Мені вмирати легко… Про мене пісню складуть… Наді мною республіка цвістиме!.. Радянським веселим цвітом цвістиме!

Клеопатра замахнулась шаблею на Варку. 1 в цей час — на дверях партизани з Ковалем.

Коваль. Мадам, руки вгору!

Шабля падає у Клеопатри з руки.

Завіса

ЧЕТВЕРТА ДІЯ

Подвір’я Мамаїв з першого акту. Сонце, порожньо. З погреба виходить Роман з немовлям.

Роман (співає). Ай, ну, коте, котино, засни, мала ди­тино! A-а… (Сердито.) Хіба ж така засне? Кругом війна, не до сну!.. Та не бійсь, вже кінчається, наспимося тоді… Бачиш, усе село під деніками… Сидять і стріляють, а ближ­че бояться, бо посередині ми… А дядька Лавра в хаті запер­ли, не знаю, як і буде!.. Тільки Єгор Іванович у степ вибив­ся з військом,— мабуть, оту ідею повіз… А ти й не знала? (Співає.) Засни, засни, задрімай та нічого не думай! А-а… (Таємниче.) Тихо скрізь, тільки степ шумить… А нашої мами вже нема… Ти вже на тітку Варку мама казатимеш… Бо вони тепер наша мама… У погріб посадили, сказали тихенько сидіти… Папки дали такого багато… Води в гле­чику, огірочок… Щоб ми сиділи й не виходили… А деніки всіх поб’ють, а нас не знайдуть… Тоді ми потихеньку вночі виліземо та степом, степом до діда в друге село… А тут геть чисто всіх поб’ють… Чуєш, яка наша нова мама хитра? (Співає.) Ай, ну, люлі, люлі, налетіли гулі, а-а… (Зверх­ньо.) Зараз, мабуть, знову почнуть… Чутимеш, як кулі сюрчать… А я не боюсь,— я ранений… (Замислився.) Дядько Лавро сказали — ідею… А що воно таке — й сам не знаю… (Співає.) Налетіли гулі та й сіли на люлі, а-а… (Весело.) Засинає, засинає! От коли б швидше заснула… Тоді на соломку в погребі покладу, а сам на війну дивити­мусь… Спи, спи… Зроблю собі крила, як у чорногуза, та й полечу… Низом війна, а я лечу, а я лечу!.. (Зникає в погребі.)

Несучи в’язки бур’яну, обтикавшись соломою, заходять крадькома д і д.

Миршавий і Рудий.

Рудий. Ось тут і пересидимо, а ви, діду, хотіли тікати. Який же це буде оркестр без скрипки?

Миршавий. Не оркестр, а троїста музика!

Д і д. Чорти нас тягають по всіх бур’янах та по ровах, гляди — свої підстрелять, погнав Несвятипаска, ми й по­слухали!..

Миршавий. Казав Несвятипаска на перемогу грати, каже — де перемога, там і грайте.

Дід. Ганяємо за тою перемогою — аж пристали!.. На весіллі нам боярин одразу все каже, а тут — ні боярина, ні свата.,. Було б зброї не віддавати, то хоч війну б од­були!

Рудий. Мабуть, такого бою ще зроду не було. Герман­ці вже як одбивалися, краще од греків та гетьманців, а про­ти нас хука дадуть.

М и р ш а в и й. Несвятипаска поміч приведе…

Д і д. Яку поміч? Випив чарку та й спати пішов у скелі!..

Роман (несподівано). Деніки!.. Ховайтеся!

М и р ш а в и й. Що воно крикнуло?

Руди й. Ховаймося!..

Дід. Тьху, чортова війна: інструмент поб’єш і одежу порвеш!

Всі троє швидко, роблячи це, певно, не вперше, прихилилися до стіни, замаскувалися бур’яном, завмерли. На подвір’я вбігає група дені-

кінців.

Чубатий. Як зайці, бігаємо! Оце їхній штаб?

Н и з е н ь к й. Шукай, не бійся — патрони всі вистріля­ли, голіруч одбиваються!

 

Чубатий. Лазарет перекидаємо!.. Поранених — до ноги! За вітром пустимо! Підпалюй!..

Наштовхуються на музик. Галас ущух. Музики підводяться, з них оси­пається поволі все їхнє маскування. Стоять, тримаючи інструменти. І раптом — як заграють!

Низенький. Ходу.

Чубатий. Тікай!

Однорукий. Мамай! (Тікає, за ним денікінці— в повній паніці.)

Музики грають. З-за рогу хати на подвір’я викочується гармата. За нею, штовхаючи її, Несвятипаска.

Несвятипаска (страшним голосом). Ану, підходь паски святити!!

Музики завмирають.

Передні колеса кінь везе, а задні самі котяться. Ху! (Сідає, витирає піт.)

Музики несміливо починають знову грати.

Тихо! Ще не перемога!

Рудий. Дядьку Петро, уже дід хотіли й тікати! Який же це буде оркестр без скрипки?

Дід. Ганяємо за тою перемогою по бур’янах, хіба її вловиш?

Несвятипаска. А ви не ганяйте.

Миршавий. Бо ви ж договорили нас на перемогу грати!

Д і д. Ото ми ганяємо, ганяємо за перемогою… Несвятипаска. Та що це вам — перепелиця чи курка? Треба на висоті стояти, увесь степ озирати!

Роман (з погреба). Дядьку Петро, вони кулі бояться, я знаю…

Миршавий. Та хіба ж за себе, за струмент боїмося, щоб ти знав!

Несвятипаска. З вами зачепись — ціла свайба буде! Бачили он вітряк? Отам перемогу виглядайте. Кро­ком руш!

Дід (діловим тоном). А яку ти музику замовляєш? Можемо польку-циганку, польку-пташку…

Миршавий. Обратно ж — польку-кокетку, польку- бджілку…

Рудий. Ще й польку-смєх можемо… Несвятипаска (відбирає у Рудого й Миршавого гранати). Гранати вам без діла. Марш!

Музики поспішно виходять.

 

Вчитель (вносить один снаряд). Наше становище нагадує мені один історичний факт… Пригадуєш, Несвяти­паска, Фермопільську битву з грецької історії?

Несвятипаска (підвівся, з відчаєм). Матвіє Сте­пановичу, їй-богу, ви нам цього не задавали!

Вчитель. І греків забув?

Несвятипаска (обмотує снаряд ганчіркою). Ма­твіє Степановичу! їй-богу, не греки в голові! Дивіться, як хати палахкотять! До неба вогонь! А греків ми під Херсоном і де хочете били… По історії і по географії…

Вчитель. Що це ти робиш?

Несвятипаска. Калібр не той, Матвіє Степанови­чу. Менший калібр. (Закладає снаряд до гармати.)

Коваль (виглянув з-за рогу, забігає). Петре! Пізнав тебе по рясі! За мною! Мамая визволяти! В хаті оточили, гранати кидають!

Несвятипаска. Патронів треба! Де патрони?

Роман. Уже всі в мене забрали.

Коваль. Швидше, поки шлях вільний! Наших бачив? Crop як? Червона Армія далеко?

Несвятипаска. Полетіли наші, як соколи по степу!

Роман. Стріляйте! Стріляйте, бо підходять!

Вчитель. Став на картеч!

Несвятипаска. Одрізали! Вибігай назустріч! На — гранату! (Побіг.)

Коваль (обсмикнув одежу, поправив халяви). Ну, пішли! (Вибігає.)

Вчитель (ходить круг гармати). Комік Crop Івано­вич. Груші «вікторії», каже, не жалко? З дому рушив, дак хоробрий був, із жінкою, як донський козак, прощався… Не вмирати страшно, ні,— треба якихось слів перед цим сказати… А в мене от, їй-богу, і слів немає… Не перебивай­те! Це я до себе кажу… Тут, брат, сльози не годяться… Ідею підмочиш…

Роман. Матвіє Степановичу…

Вчитель (ховає сльози). Чого тобі?

Роман. От ви кажете — ідею… А що воно таке є?

Вчитель (береться до гармати). Ідея, Романе, це така річ…

Хлопець йому допомагає.

Ідея — це така річ, як би тобі сказати…

Роман. Важка?

Вчитель. Як би тобі сказати… Вона не важка… Тіль­ки, скажу тобі, й не легка… Он як… Хто піднесе, а хто па­дає… Ідея — це значить, так… Ховайся, Романе!..

 

Варка (вбігає). Матвіє Степановичу… Лавра в хаті запалили… Ой, горенько,— тільки дим!.. Поміж кулями побігла… До дітей біжу… Ховайся, Романе, до ляльки в погріб, а я вас соломою закладу, земельки притрушу, шоб ніхто й не знайшов…

Роман. Які хитрі! Кривопатру дядько Коваль устре­лив! Кого ж мені боятися?

Варка. Ховайся, кажу. Бачиш — уже близько підхо­дять! Стріляйте, Матвіє Степановичу, стріляйте… Що там таке, хай бог милує?

Вчитель (поранений, прихилився до гармати). Куля, мабуть… Не знаю… Я на війні вперше…

Варка. Стріляйте! Стріляйте!

Вчитель. Не перебивайте… хай вони… ближче… Вбігають Несвятипаска й Коваль.

Несвятипаска. Стріляйте, Матвіє Степановичу! Вчитель. Не перебивайте… (Шарпає ремінець, з гар­мати тільки дим.) Не перебивать… (Падає до колеса.) Варка (заломила руки). Петре!..

Коваль. Спокійно, Петре.

Заплакало немовля.

Варко, до дитини. Швидше.

Несвятипаска (до Варки). До дитини, кажу!

Варка покірно пішла до погреба.

Роман. За тою лялькою й війни не побачиш!.. (Лізе до погреба за Варкою.)

Несвятипаска (закриває ляду погреба). І пить будем, і гулять будем, а як прийде смерть — помирать будем. Мій тезис — не здавайсь!

З двох боків посунули денікінці й петлюрівці. Повне подвір’я. Рушили вперед, як череда.

Чубатий. Живих беріть!.. Мамай згорів! Не бійся! Петлюрівець. Бий!.. Топчи!..

Денікінець. За руки!.. За руки тримай!

Другий. Не втримаєш!.. І кулаки, як довбні! Несвятипаска. І пить будем, і гулять будем!! Фельдфебель. Під ноги бий! Так! Так!

Натовп лютує. У повітря летить якась одежа, чиясь шапка. Наче зграя вовків рве здобич. Тоді з’являється Мамай. Він страшний. Обсмалена одежа й волосся, ручний кулемет на плечі, подертий і обгорілий черво­ний прапор на ручному кулеметі.

Мамай. Стій!

Нітто не чує. Мамай стріляє в повітря — ніхто не зважає. Мамай іде в натовп, розсуваючи його руками. Видко, як нахиляється й підніма­ється прапор, рухаючись до середини натовпу. Мамай доходить до своїх.

Однорукий (відступає). Мамай!

Чубатий. Мамай! З вогню воскрес!

Голоси. Мамай! Мамай!

Денікіпці й петлюрівці відсахнулися назад. Коло гармати стоїть Мамай з кулеметом на плечі, з обох боків його підводяться на ноги обідрані Несвяти паска й Коваль.

Варка (вийшла з погреба). Голубчику мій! Живий!

Несвятипаска (важко дихаючи). Бий, Лавро!..

Коваль. Спокійно, Петре.

Мамай береться до кулемета, натовп одразу звільняє подвір’я.

Несвятипаска. Бий кадетів! Заходь, хлопці! З того боку заходь! (Вибігає.)

Коваль. Відступайте, товаришу Мамай. А ми ще за­тримаємо… (Вибіг.)

Мамай (ставить кулемет на землю, посміхнувся). Останній патрон в небо пустив…

Роман (з погреба). Дядьку Лавро, є патрон! (Під­ходить, дістає з кишені, дає.) Ось він. Це нічого, що він без кулі?

Мамай (бере). Патрон без кулі не стріляє, Романе. От, Матвіє Степановичу! Було б вам — з Єгором Іванови­чем! Він пробився, Червону Армію стріне, пбчне все спо­чатку… Значить, умираємо нездолані, це не страшно… (Кричить.) Матвіє Степановичу!!!

Варка (кинулась до вчителя). Холодний! (Накрила свитою.)

Мамай (похилив голову). Народний учитель буп з народом. Хай історія знає!

Р о м а н. Я, дядьку Лавро, комуніст, — казали Сгор Іва­нович… А мене в погріб ховають… Я без вас не можу, та й годі… Прапора давайте подержу, поки ви битиметесь… (Плаче.)

Мамай (дає прапор). Хіба ж комуністи плачуть?

Входить Несвятипаска, несучи Коваля.

Несвятипаска. Кадетів без щоту клав! А тепер і не озвешся! (Кладе Коваля.) Лавро, убили мого побра­тима. За слізьми світу не бачу! Уставай! Уставай, бо й я коло тебе ляжу!!

Коваль. Хіба без цього не обійдемось? Тримайтесь… Червона Армія прийде… (Вмирає.)

Несвятипаска. Убили мого побратима! (Припадає до Коваля.)

В а р к а. йдуть, Лавро! Смерть наша йде!

Мамай. Ну, прощай, Романе… (Цілує хлопця.) І ти, Иетро… (Цілується з Несвятипаскою.) Багато Мамаїв отут умирало. А ще більше житиме! Ще й як житиме! З любов’ю, з хлібом, з піснею!

Варка. І я вірю, Лаврику… І кругом цвіте весна… І все-все бачу… (Обіймає Лавра.)

М а м а ї х а (входить). Тут жили, тут і вмремо…

М а м а й. Благословіть, бабо, як звичай велить.

М а м а ї х а. Благословляю тебе, Лавро. Добрий був батькові син, а мені онук, а людям — оборона. Тебе, Варко, хазяйська дочко, щира душе… Тебе, Несвятипаска, божа дитино… І тебе, воїне Романе…

Роман. І ляльку нашу, що в погребі?

М а м а ї х а. Ми чесно пройшли життя. Ми заробили світлу пам’ять у людей…

Роман. Дядьку Лавро, я прапор вище триматиму, еге ж!

Варка. Яка я щаслива з тобою, Лавро!

М а м а й. Згадайте нас, потомки!

Несвятипаска (виламує горілу крокву). Ану, підходь паски святити!!

За коном галас зростає й наближається,— от-от ускочать вороги. Темно.

Пауза.

З темряви: під стіною хати стоять — Мама й, Варка, Мамаїха, Несвятипаска, Роман з прапором. Перед ними вороги з настав­леними гвинтівками. Офіцер махнув револьвером, подаючи сигнал до

розстрілу.

Темрява впала, як залп. Тиша. Пауза.

Потроху, разом з поступовим поверненням світла, здалеку раптом починає звучати троїста музика. Голосніше іі голосніше. Ось музи­канти підходять, граючи, до хати, стоять на причілку, не бачачи роз­стріляних.

Дід. Як вискочать з-за могили! Та по конях! Оце вже справжня перемога! Хай тепер Несвятипаска не вередує! Рудий. Знамено червоне!

Миршавий. Знамено, як вогонь!

Заплакало в погребі немовля.

Роман вилазить з-під Несвятипаски, тихо йде до погреба, піднімає ляду, лізе туди.

Дід (побачив розстріляних, зняв шапку). Перемога… Для кого та перемога? Хіба ж так можна?.. (Навшпиньках виходить, несучи скрипку перед себе.)

Рудий. Нас послав на вітряк перемогу виглядати, а сам, боже ж ти мій!.. (Некрасиво плаче, взявши під пахву бубон, виходить теж.)

 

Миршавий (ховає сопілку за пазуху). Жили, як люди,— померли, як герої… Перемога… (Виходить.)

Вбігає на подвір’я Є гор Іванович.

в гор Іванович (побачив). Все в порядку, діти мої… Власне, що я кажу?.. Яке нещастя…

Входить У с т и н.

Устин (урочисто). Через гори переліз, через ріки переплив, перед Леніним став! Поклін вам посилає великий чоловік… (Кланяється до землі.) Сину мій… Мамо… (Стає на коліна.)

Роман (вилазить з погреба з немовлям на руках). Це ви, дядьку Єгоре Івановичу?! І дід Устин! Червона Армія прийшла?

Єгоріванович. Прийшла, Романе.

Роман. Нас усіх розстріляли, а я встав. Чого ви пла­чете? Тепер Ленін знає нас. І дядька Лавра, і тітку Варку, і мого тата, і маму, і Матвія Степановича, і товариша Кова­ля, і бабу Мамаїху, і Несвятипаску, і всіх-всіх! Кругом вій­на, а ми живі. Комуністи. Ідею несем. Кругом війна, а ми несем, а ми несем!

Тиша. Чути цокіт копит.

Завіса


Категорія: Юрій Яновський - Оповідання. Романи. П'єси.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.