Слова української (як і будь-якої іншої) мови мають різну природу лексичних
значень: 1) виконують роль називну (прямо називають предмети і явища об’єктивного
світу: книжка, відвага, природа); 2) виконують вторинну роль називання, набуваючи в
контексті переносного значення: Ой вигострю товариша, засуну в халяву та піду
шукати правди і т ієї слави (Т. Шевченко.); 3) виконують роль елемента стійкого
сполучення слів, або фразеологізму (значення слів реалізуються тільки у слово­
сполученні: люди доброї волі, теревені правити, грати першу скрипку).
Мовні звороти, у яких слова виявляють своє значення тільки зв’язано, нази­
ваються фразеологічними одиницями.
Примітка. Слід розрізняти словосполучення лексичні і фразеологічні. Лексичні
виконують лише називну роль: Назбирати лисичок і білих грибів. Місто Біла Церква роз­
ташоване на березі Росі.
Фразеологічні одиниці подібні до слів: і слова, і фразеологізми використовуються
як готові одиниці, а не створюються щоразу у процесі мовлення. Фразеологізми, як і
слова, можуть входити до синонімічних радів: сказати — обізватися — подати голос;
дрімати — куняти — клювати носом. У реченні фразеологізм, як і слово, може бути
членом речення: Втекти з поля і п ‘ятами накивати з поля. Однак не всі фразеологічні
одиниці співвідносяться зі словом. Є такі, які швидше дорівнюють цілому реченню
(У сім 7 не без виродка; Вовків боятися — в ліс не ходити) або словосполученню (як _
курці просо).