Кожна мова володіє власним набором типів складів. Різною є будова складу; в
одних мовах переважають відкриті і прикриті склади, в інших прикритих зовсім
немає, по-різному проходить межа складу. Наприклад, у французькій мові межа
складу, як правило, проходить після приголосного (ac-teur); у полінезійських мовах
тільки відкриті склади (Ра-па-ну); в уральських і тюркських мовах на початку складу
може бути тільки один приголосний; у дагестанських мовах у кінці складу допус­
каються тільки сполучення «сонорний + шумний»; у німецькій мові дзвінкі приго­
лосні неможливі в кінці складу; в англійській, німецькій, французькій, румунській
чеській мовах два або три голосні тобто дифтонги і трифтонги, утворюють один склад
і цим забезпечують їх фонетичну цілісність; у шведській мові склад характеризується
компенсаторними відношеннями (зрівноважування) по довготі між голосними і кін-
цевоскладовими приголосними: за коротким голосним іде довгий приголосний, а за
довгим голосним — короткий приголосний.
Отже, більшість мов виявляють фонологічні ознаки складу. В таких мовах звукові
ланцюжки утворено співположенням складотворних «квантів», які мають чітко вира­
жену внутрішню структуру; складоподіл тут однозначний. (Квант — найменша мож­
лива кількість, на яку може змінитися дискретна за своєю природою величина.)
До числа мов, у яких немає фонологічних ознак складу, належить сучасна україн­
ська мова. Звукові ланцюжки в українській мові грунтуються на акустично-арти­
куляційних критеріях: для кожного звука характерний певний ступінь сонорності,
відносне зростання м’язової напруженості (За лінгвістичним словником).