Караман С. О. Сучасна українська літературна мова

Основи наукового вивчення наголосу української мови

Вчення про наголос в українській мові має свою історію. Система наголосу
української мови, як і інших східнослов’янських, сформувалася внаслідок історич­
ного розвитку праслов’янської і староукраїнської систем. У праслов’янській мові
акцентований голосний характеризувався не тільки наголосом, а й певною
довготою або короткістю і відповідною інтонацією. На східнослов’янському фунті
розмежування довготи і короткості, а також інтонацій зникло, і в словах зберігся
лише наголос.
Перші акцентовані пам’ятки у східних слов’ян припадають на XIV ст. Проте
систематично і більш-менш послідовно ставляться наголоси на кожному слові в
українських пам’ятках тільки з другої половини XVI — до кінця XVIII ст.
Явища наголошування слів, що позначаються терміном «просодія», простежу­
ються в стародавніх українських граматиках. Як вчення про наголос просодія є
окремою складовою частиною граматики Л. Зизанія, що вийшла 1596 р. (правда,
тут автор поруч з цим грецьким терміном у дужках подає свій власний — «припало»),
граматики М. Смотрицького, яка видана в 1619 р. У недавно віднайденій рукописній
граматиці Івана Ужевича «у розставленні знаків наголосу автор непослідовний, а в
окремих випадках має місце навіть розбіжність у наголошенні тієї ж самої гра­
матичної форми…». На важливе значення наголосу при вивченні мови вказує у своїй
граматиці О. Павловський (1818). У граматичних працях першої половини XIX ст.
терміну «наголос» відповідає «слогоудареніє» («просодія»), в інших дж ерелах цього
періоду — «голосовдар» і «гласовдар». Лише в пізніших посібниках і підручниках
(приблизно з другої половини XIX ст.) починається поширення терміна «наголос»,
і просодія вже не завжди вважається частиною граматики. Наголосові відповідає
термін «акцент», який походить з латинської мови (ассепШБ < асі + сапШв, що
означає — приспів). Звідси виникла й назва науки про наголос — акцентологія, яка
зародилася наприкінці XIX ст., а сам термін «акцентологія» вперш е у науковий
вжиток увів Р. Ф. Брандт.
Значний внесок у розвиток української акцентології зробив Л. А. Булаховський.
Ще в 20-ті роки він опублікував цінні розвідки з історії українського наголосу. Під-
сумком тривалих досліджень закономірностей наголошування слів є посібник
Л. А. Булаховського «Український літературний наголос (характеристика норми)»»
68 Фонетика
ию ви й ш о в 1943 р. в м. Уфі (у 1947 р. він був із деякими доповненнями переви­
даний). У ньому автор, подаючи в синхронному плані наголошування слів та їх
граматичних форм, описав акцентуаційну систему української мови. Ця робота 1
тепер має теоретичну і практичну цінність при визначенні нормативності наголосу
слів сучасної літературної мови, при укладанні словників, вона також дає корисний
фактичний матеріал для порівняльно-історичних студій із слов’янської акцен­
тології.
Отже, основи наукового вивчення наголосу української мови закладені ше в
працях О. О. Потебні. У працях інших дослідників дожовтневої доби (К. Ганкевича,
І. Верхратського, 1. Гануша, Є. Тимченка, А. Кримського та ін.) також розглядалися
деякі питання наголошування слів різних граматичних груп. Однак ці перші спроби
мають здебільшого описовий характер. По-справжньому наукове дослідження на­
голосу почалося тільки з другої половини XX ст. Воно ведеться у кількох аспектах:
1) вивчення процесу становлення українського наголосу в зв’язку з історичним
розвитком мови (3. М. Веселовська, В. Г. Скляренко); 2) дослідження теоретичних
питань наголосової системи української мови в порівняльно -історичному плані
(Л. А. Булаховський, В. Г. Скляренко); 3) систематизація наголосу літературної мо­
ви шляхом вивчення лексикографічних джерел, мови творів письменників, усного
літературного мовлення (Л. А. Булаховський, 3. М. Веселовська, А. П. Білоштан,
В. М. Винницький); 4) характеристика системи українського акцентування, аналіз
закономірностей наголошування різних частин мови (Л. А. Булаховський, В. М. Ру-
санівський, М. М. Пилипський, Л. Л. Гумецька, І. М. Керницький, В. М. Винницький,
Г. X. Щ ербатюк, Н. Ф. Клименко, О. В. Романченко, М. І. Погрібний та ін.); 5) пояс­
нення лексико-граматичних (розрізнювальних) функцій наголосу (В. М. Вин­
ницький); 6) експериментальне дослідження словесного наголосу (І. О. Бровчен-
ко); 7) висвітлення деяких питань діалектного наголосу (П. П. Чучка, І. Г. Матвіяс,
Г. П. Клепикова, А. Д. Очеретини, Д. Г. Бандрівський, Я. О. Пура та ін.). Важливе
значення для вивчення української акцентології мають дослідження російських
учених (Л. Л . Васильєва, О. О. Шахматова, С. П. Обнорського, В. М. Ілліча-Світича,
А. А. Залізняка, В. В. Колесова, В. А. Редькіна, М. К. Пирогової, В. Л. Воронцової
та ін.), які в своїх працях, аналізуючи особливості наголошування слів схід­
нослов’янських мов, наводять значну частину й українського матеріалу.
Цінною є праця В. М. Винницького «Наголос у сучасній українській мові» (1984),
в якій аналізуються акцентаційні особливості наголошування самостійних і служ­
бових слів.
Протягом 1995-2007 рр. у видавництвах «Вища школа», «Освіта», «Либідь»,
«Літера», «Ленвіт», «Академія» вийшла велика кількість книг фундаментального
дослідження «Вступ до мовознавства», «Загальне мовознавство», «Сучасна україн­
ська літературна мова», «Методика навчання української мови в загальноосвітніх
навчальних закладах», «Рідна мова», «Словники-довідники», «Довідник з сучасної
української мови», в яких дослідники Н. 1. Тоцька, А. О. Білецький, С. І. Головащук,
О. М. Біляєв, В. С. Вашуленко, М. І. Пентилюк, М. Я. Плющ, Л . І. Мацько, М. П. Кочер-
ган, Ю. А. Карпенко, С. В. Семчинський, В. В. Лобода, Л. Ю. Шевченко, С. О. Кара-
ман, О. В. Караман, 3. П. Бакум, О. М. Горошкіна порушують проблеми, присвячені
характеристиці закономірностей українського акцентування.

Категорія: Караман С. О. Сучасна українська літературна мова

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.