Не вдаючись до термінологічних розходжень, можна виділити такі основні під­
ходи до розуміння інтонації: синтаксичний, коли інтонація залучається до системи
засобів передавання синтаксичних відношень; фонологічний, коли інтонація пред­
ставлена як система опозицій, а її одиниці доповнюють список фонологічних оди­
ниць; фонетичний, коли інтонація розглядається як засіб оформлення висловлювань,
створення їх цілісності і як засіб членування мовленнєвого потоку на мінімальні в
смисловому відношенні одиниці. Особливий підхід має місце в тому випадку, коли
інтонація розглядається як самостійний рівень мовної структури, що наділений
своїми формальними і смисловими одиницями (Н. Свєтозарова).
Інт онація (від лат. Шопо — голосно вимовляю) визначається як сукупність кількох
фонетичних компонентів: фразового наголосу, пауз, ритміки, мелодики, тембру і
темпу. Завдяки інтонації мовленнєвий потік членується на смислові відрізки —
синтагми і речення, розмежовуються речення за метою висловлення, визначається
внутрішня взаємодія компонентів у комунікативному процесі, досягається вира­
ження модальних значень та емоційного забарвлення відповідних повідомлень
(Н. Тоцька).