Фонетичне подовження приголосних у результаті уподібнення в групі приго­
лосних є зміною історичного характеру, що послідовно зберігається сучасною україн­
ською літературною мовою та більшістю українських діалектів.
Подовжилися звуки Ід’], [т*], [з’], [с’], [ц’І, [л’], [н’], [ж’], [ч’], [ш*].
Історична д о в і д к а. У давньоруській мові після названих приголосних вжи­
вається слабкий редукований переднього ряду (ь чи и), а в наступному .складі почат­
ковим виступав приголосний $]: знате (знаньіє), ночию (ночью). Після занепаду
слабкого редукованого утворилися нові групи «м’який приголосний плюс У]», у яких
уже в давньоукраїнській мові відбулася повна прогресивна асиміляція за способом
творення, [н’] -> [н’:]; [і}’] -> [т’:]; [*ц’] -> [ч*:]; статьа —> [статна] —> [стат’іа1]; лью
[яцу]-+[л’)у)->[п’:у).
Ця зміна властива українській мові; в російській — приголосний зберіг пом’як­
шення, але з В] не асимілювався (статья, ночью, лью). В українській мові не від­
булася асиміляція у групах [в|], [рі], оскільки губні та [р] рано стверділи: [ма’т’іріу] «-
матерью, [л’убо’вяу] <— любовию (любовью). У таких словах вимовляється давній Ц
а на письмі після букв на позначення губних приголосних та р перед я , ю ставиться
апостроф: любов ’ю, матір ‘ю, пір ’я.
Асиміляція відбувалася і в сполученнях приголосних з Ц] (найчастіше [сУД, але
подовжений [т’:] під впливом уже наявного [с’] піддався стягненню: вгкетию, вгкетью
[в’есУ цу] -> [в’ес’т’іу] -> [в’ес’т’т’у] -> [в’ес’т’у]. Тому в словах типу молодістю,
радістю в сучасній українській мові вимовляється один [т’] і пишеться одна буква т.