Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

1.1.2. Структура категорії предикативності

загрузка...
Значення часу, способу й особи часто об’єднують у синтаксичну ка­тегорію предикативності, з метою уникнення термінологічної омонімії ці значення відповідно називають значеннями темпоральності, модаль­ності і персональності, які значно ширші за своїм обсягом. Поняття предикативності не всіма лінгвістами тлумачиться однаково: як триком­понентну величину (темпоральність, модальність, персональність) її кваліфікують В. В. Виноградов, О. В. Сиротініна, як двочленну (тем­поральність і модальність) • — Н. Ю. Шведова, як спосіб співвіднесен­ня предикативної одиниці з текстом, тобто включення в предика­тивність категорій способу, виду, часу, числа і роду — Б. М. Гаспаров. При такій кваліфікації предикативності її органічним складником по­винна стати категорія каузативності як організатор цілісних текстових структур (пор.: Діти дивляться художній фільм -> Механік показує фільм, і діти дивляться його; Лампа весело заясніла всіма барвами —> Василько ввімкнув електрику, і лампа весело заясніла всіма барвами). Поруч із категоріальними значеннями каузативності перебувають опо­

 

РОЗДІЛ VI: Морфологічні категорії.


281


зиції активності/пасивності, результативності/стативності та ін. Усі вони так чи інакше своїм значенням спрямовані на організацію тексту як проміжної ланки у трикомпонентному комунікативному акті: мо­вець —> текст —> адресат. Значення стану дієслова своїм змістом і когні- тивною семантикою відповідають завданням інтепретації мовцем дієсло­ва з позицій його валентної перспективи на рівні віртуального мовного знака. Поруч із подібним розширеним тлумаченням предикативності існує повне заперечення предикативності як ГК (І. П. Распопов).

Поняття предикативності вперше обґрунтував В. В. Виноградов, мо­дернізувавши підходи до кваліфікації статусу дієслова в структурі ре­чення, започатковані О. О. Потебнею, О. О. Шахматовим, О. М. Пєш- ковськимта ін. Конструктивним елементом речення О. О. Потебня вва­жав відмінюване дієслово (УЄГЬШП їіпііит). «Визначивши таке дієсло­во, — підкреслював учений, — тим самим визначимо шіпітиштого, що повинно міститися в реченні цих (мається на увазі індоєвропейські мови і вживання в них відмінюваних форм дієслова. — А. 3.) мов» [Потебня 1958, с. 412]. Конструктивний мінімум речення О. М. Пєшковський по­значив терміном «присудковість», спробувавши його чітко окресли­ти. Репрезентацію конструктивного мінімуму О. М. Пєшковський роз­ширив, включивши сюди, крім відмінюваних форм дієслова, також ко­роткі прикметники, короткі пасивні дієприкметники, предикативні прислівники (кваліфіковані рядом лінгвістів як категорія стану (В. В. Виноградов, І. П. Распопов)), а також слова є, нема, немає (єсть, нет — у російській мові), яким властиві функції «зчеплення мовлен­ня з думкою». Присудковість, за О. М. Пєшковським, значною мірою ґрунтується надієслівності, аргументом цього виступає здатність дієсло­ва утворювати окреме речення (Іди! Читай.’). Тонко учений відзначив місце інтонації в наданні ознак присудковості будь-якому мовному знакові. Якраз О. М. Пєшковський сформулював так званий «компен­саційний закон», суть якого зводиться до компенсаційного статусу інтонації й порядку слів при відсутності формальних репрезентантів тих чи інших ГЗ (пор. дію «компенсаційного» закону в межах безспо­лучникового речення, де інтонація, порядок предикативних частин як складників поліпредикативного цілого (квазіодиниці) компенсують відсутність формальних показників співвідношення смислових цілих таких частин). Так чи інакше поняття «присудковості» в працях О. М. Пєшковського ґрунтується на морфологічних критеріях, ознаки присудковості набуває той чи інший мовний елемент у тій чи іншій позиції [Пешковский 1956].

Модернізація «присудковості» В. В. Виноградовим полягала у ви- нільненні цього поняття від морфологізму й акцентація уваги на син­таксичному його статусі. В. В. Виноградов кваліфікує предикативність як реченнєвотвірну величину, основним змістом якої є співвіднесення складників речення з об’єктивною дійсністю. Таке «співвіднесення» забезпечують компоненти предикативності — особливі синтаксичні ка­тегорії модальності (способу), часу і особи, що ґрунтуються на МК, але ииходять далеко за їх межі. Заперечивши термін «присудковість»,

загрузка...

 

282


Морфологія


В. В. Виноградов прийшов до висновку про морфологічну основу кате­горіальних значень предикативності, тобто в основу тлумачення пре­дикативності кладеться семантика МФ дієслова.

Будь-яке речення уміщує в собі значно більше, ніж презентуюча його словесна форма або комбінація словесних форм, хоч би й спе­ціально призначених для того, щоб на їх основі було побудоване те чи інше речення. Це «значно більше» торкається цільового призначення, модальної якості і комунікативної перспективи вираженого реченням повідомлення. Названі категорії в їх специфічному оформленні, яке частково спирається на МФ певних компонентів речення, але головни­ми компонентами є лінійні та ритмомелодійні засоби мови (порядок слів та інтонація), і складають комунікативно-синтаксичний аспект структури речення, і якраз вони, виступаючи власне-реченнєвими у комунікативному плані, дають вихід реченню в комунікацію, забезпе­чують можливість модифікації та інтерпретації його об’єктивних на­чал у ситуативно-прагматичному та актуально-інформативному плані.

Предикативна структура речення являє собою складне утворення, складовими величинами якого є диктумні й модусні величини, тому що в межах предикативності як визначальної категорії речення поєднують­ся об’єктивні і суб’єктивні смисли. Суб’єктивні смисли полягають у модально-часовій інтерпретації суб’єктивного змісту щодо комунікатив­ного акту. Зміст кожного речення може бути кваліфікованим на шкалі його співвіднесення з об’єктивною дійсністю і встановлення реальності (Вже одспівали по дорогах гарби Швидким жнивам мелодії свої, І осені такі спокійні фарби Ось-ось овіють небо і гаї… (Плужник, 1988, с. 95); Моє дитинство будяковий запах Приніс мені осінніх днів (Поліщук, 1987, с. 207); Під тихе рипіння морозу Я казку стару пригадаю, Як тихо шепочуться лози Весною в поліському краю (Фальківський, 1989, с. 136); Знов я відвідав Той закуток землі, де перебував Вигнанцем я два роки непомітні, — Вже десять літ минуло — і багато Змінилося для мене у житті…(Филипович, 1989, с. 170)) чи ірреальності (Було б щастя в мене, не надокучила б біда мені (Нар. тв.)) зображуваних подій. Кате­горіальні величини часу дієслова і ширше — всього речення — належать до актуалізованих величин, відправним моментом відліку для мовця завжди є позиція «тепер». Якраз тут і міститься нечіткість семантики формально мотивованого майбутнього доконаного типу застелю, зроб­лю, перепишу, зачекаю, віднесу, принесу, який часто тлумачиться як теперішньо-майбутній. Супровідною величиною актуалізації дії щодо особи мовця виступають ГЗ виду, які не можна повністю зарахувати до власне-предикативних начал. Вони одним із своїх складників входять до нього (семантика квантитативних вимірів перебігу дії перебуває поза межами предикативності як реалізатора суб’єктивного змісту речення, витворюючи площину об’єктивних вимірів дії). Акціональні АД спря­мовані також на саму кваліфікацію дії в її пропозитивному статусі і тому виступають складовими компонентами диктуму речення, моди­фікуючи зміст речення в інформативному плані. Сам інформативний план реченнєвої структури не залежить від його комунікативно-актуаль­

 

РОЗДІЛ VI. Морфологічні категорії.


283


ного структурування. Це дозволяє віднести акціональні АД до репрезен­тантів об’єктивного змісту речення. Співвіднесеність дієслова як типо­вого предиката з тим чи іншим змістом речення дає витоки аналізу речення у плані його корелятивності з мислиннєвими операціями і встановлення переліку дієслівних лексем, що кваліфікуються тим чи іншим типом мислиннєвої операції (Н. Д. Арутюновата ін.). Досліджен­ня предикативності повинно відштовхуватись: 1) від встановлення за­собів і носіїв предикативності, 2) визначення специфіки корелятив- ності/некорелятивності типу мисленнєвої операції й відповідного предиката. Носіями предикативності в реченні виступають підмет і дієслово — у двоскладному реченні, головний член — в односкладному, утворюючи ієрархічну вершину речення. Предикативність — це грама­тичне вираження предикації.

Предикація встановлює зв’язок предмета й ознаки (у широкому плані) дійсного речення з конкретною ситуацією і відрізняє речення від простого об’єднання слів. Відмінність між предикативним і непредика- тивним сполученням полягає в тому, що в предикативному відношенні існування предмета або зв’язок ознаки й предмета установлюються самим актом мислі (актом предикації), який оформлений у певну фра­зу (Я знаю силу слова — воно гостріш штика і швидше навіть кулі, не тільки літака (Сосюра, 1975, с. 192); Яка глибина у щоденній обнові, В гнучкому, гінкому, як памолодь, слові, В звучанні, що з тайни запо­ну зриває І нам глибину й далину розкриває… (Первомайський, 1958, с. 296); Любо вгаю соловейко виспівує, Слухаю ніжне лящання; Чистую, щирую річ українськую Чую я в тім щебетанні (Кримський 1965, с. 209)), тоді як у непредикативному відношенні цей зв’язок виступає уже як даний, визначений до акту мовлення й думки (зелена трава; красивий хлопець; керувати бригадою; читати книжку, запитувати товариша). Зовнішньою формою у граматичному плані вираження предикації є відношення між підметом, який указує на предмет думки, і присудком, що виражає певну ознаку, приписувану певним актом мислення і мов­лення суб’єкту. Це відношення й кваліфікується як предикативне.

Статус предикативності в структурі речення намагались визначити по-різному, усі підходи можна згрупувати в три точки зору: денотатив- ну (семантичну), логічну і формально-синтаксичну. У першому випадку предикативність розглядається як співвідношення речення з конкрет­ною ситуацією, що знаходить формальне вираження в структурі ре­чення. З цих позицій до аналізу «присудковості» підходив О. М. Пєш- ковський та ряд інших лінгвістів.

Логічний підхід визначає предикативність як сполучення двох еле­ментів думки: суб’єкта, що позначає предмет думки, і предиката, який виражає ознаку, приписувану суб’єкту даним актом думки. При суто логічному розгляді члени предикативного відношення збігаються з те­мою і ремою актуального членування речення.

Формально-синтаксичний підхід інтерпретує предикативність як відношення структурних компонентів — підмета і присудка, які ха­рактеризуються відповідними граматичними ознаками.

 

284

 

Морфологія

 

Денотативний, логічний, формально-синтаксичний підходи не су­перечать один одному: вони відображають різні аспекти одного й того ж явища, і лише притаманна для мови асиметрія зумовлює розбіжність цих трьох планів.

Речення як факт повідомлення співвідноситься з відрізком об’єктив­ної дійсності. Але ця співвіднесеність відрізняється від денотативної співвіднесеності слова: слово тільки називає об’єкт, тоді як речення повідомляє інформацію. Інформація являє собою ствердження чи за­перечення існування об’єктів, їхніх ознак та відношень.

Процес мислення передбачає розчленування дійсності, виділення і виокремлення в ній об’єктів (предметів, якостей та ін.) і нове сполу­чення їх, яке у відповідний момент фіксується у свідомості. Тому ре­чення як оболонка думки повинне складатися як мінімум із двох еле­ментів: суб’єкта, який безпосередньо співвідноситься з предметом дум­ки, і предиката, що виражає властивість, відношення, дію, пов’язу­вані з суб’єктом, стверджуючи чи заперечуючи їх. Цей зв’язок, що установлюється свідомістю і виражається в реченні, і є предикацією. Предмети думки — субстанції — виражаються у мовній формі імен­ників (основними носіями субстанціальності є власне-іменники, або непредикатні іменники), їх кваліфікаційні ознаки — у формі прик­метника (це ознаки, що встановлені попереднім актом думки), їх ди­намічні ознаки — у формі дієслова (встановлюються певним актом мовлення). Тому й природно, що типовою мовною формою вираження суб’єкта є іменник, а предиката — дієслово, його особова форма.

В українській мові основна форма вираження предикативності — дво­складна структура, яка складається з підмета і дієслівного присудка: Про­летіли роки, ніби білі лелеки Від того озеречка, від моєї річки, і кохан­ня далеко, і юність далеко, А вони все у небо летять з-під руки (Забаш- та, 1958, с. 326); Давно, давно, ще в пору колискову, блаженим безтур­ботним малюком я всмоктував у серце рідну мову з цілющим мате­ринським молоком (Луценко, 1978, с. 206); Зелена моя сторононько, Пра- отчий старий краю мій! Тут вітер шепоче тихенько. Тут річка збігає легонько, Всю ніч не змовка соловій (Лупій, 1982, с. 326) та ін. Значний фонд утворюють односкладні структури, у яких предикативність репрезентується одним компонентом — головним членом: Любіть Украї­ну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води… в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди!… (Сосюра, 1975, с. 147); Люби природу не як символ Душі своєї, Люби природу не для себе, Люби для неї (Рильський, 1956, с. 36); Хочеш знати, чи справді було те, що так пиш­но цвіло, що на серце наводило чари… (Українка, 1984, с. 206) тощо.

Отже, одне й те ж відношення предикативності виявляється одно­часно в аспекті позамовної дійсності, мислення і мовних форм. Ці три рівні паралельні, але у випадку асиметрії і розбіжності, а також в особливих формах речення проблема змісту і вираження предикатив­ного відношення ускладнюється, що спостерігається у реченнях із ско­роченою синтаксичною структурою, ускладнених простих реченнях (тут наявна реалізація напівпредикативних значень тощо).

 .

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.