10          іодо дієслова, яке вміщує граматику речення у прихованому (імпліцит- ному) вигляді. Механізм такого тлумачення розкрив С. Д. Кацнельсон:

• Сферу граматичної семантики молена визначити по-різному, залежно під того, з якого боку ми до неї підійдемо. Відштовхуючись від систе­ми свідомості, її можна визначити як формальний бік процесів змісто- ЮГО мислення. Наближаючись до неї з боку мови, ми виявимо, що цю сферу утворюють семантичні функції ТФ (курсив наш. —А. 3.) і кате­горіальних ознак лексичних значень» [Кацнельсон 1972, с. 118]. Влас­тивість бути членом певних предикатних відношень і властивість бути низначальним компонентом валентних відношень тут збігаються.

На синтаксичному рівні предикат визначається у змістовому плані ніс організуючий центр речення, який відкриває певну кількість син­таксичних позицій і відповідних для них функцій. Хоча такі кате­горії, як підмет, додаток, обставина, означення, є синтаксичними (мов­

У безпосередньому зв’язку з валентними властивостями слів син­таксична структура речення описана й висвітлена Л. Теньєром [Теньер 1988]. За Л. Теньєром, речення постає як багаторівнева ієрархічна по­будова, чи піраміда, в центрі якої перебуває організуючий компо­нент — дієслово, а на периферії розташовуються множинності підпо­рядкованих один одному через предикат граматичних компонентів. Ви­ділення в межах речення структурних єдностей, центрами яких відпо­відно є іменник, прикметник чи прислівник, ні в якому разі не супере­чить акумулятивно-твірній функції дієслова-предиката, тому що їх функціональне навантаження визначається залежністю від самого предиката, типом семантико-сннтаксичної валентності з дієсловом, первинністю/вторинністю щодо семантичного структурування речен­ня, детермінованого валентними можливостями дієслова-предиката.

Предикативна структура речення, у якій активними компонентами є дієслово й іменник, підпорядковує собі всі вторинні елементи пери­ферійного й напівпериферійного плану, наприклад факультативний другорядний член речення — означення, напівпериферійний другоряд­ний член речення — обставини (у класифікації Л. Теньєра — сир кон­стант). Елементарна семантична структура речення включає найбільш необхідні компоненти, що програмуються віртуальною семантичною структурою дієслова. Основою предикативного зв’язку є взаємодія ка­тегоріальних значень відмінка і особи дієслова. Дієслово «програмує» позицію називного відмінка, поза ним не реалізується підмет. Імен­ник вимагає від дієслова відповідної особи, яка виступає ієрархічно вершиною в структурі комунікативного акту.

Позиція називного відмінка є формою презентації підмета і спеціа­лізованою формою вираження суб’єкта, до якої прилягають усі інші форми, зокрема форми давального, орудного, кличного та ін. Щодо називного відмінка особові форми корелюють і відображають особову

Категоріальні значення виду, часу, способу дієслова супроводжують предикативний зв’язок між підметом і присудком і не впливають істотно ті його реалізацію. Названі категоріальні значення тільки модифіку­ють зв’язок підмета з присудком у темпоральному, аспектуальному та модальному плані, істотно впливаючи на зображувану ситуацію тільки и актуально-комунікативному і прагматичному плані.

Аналіз взаємодії підмета і присудка в історії лінгвістичної науки тлумачився неоднаково. Одні мовознавці схилялись до думки про рівноправний характер підмета і присудка. Такий підхід логічно об­грунтований, тому що обидва члени речення відображають структуру судження, виступаючи його аналогами в реченні: підмет — суб’єкт, присудок — предикат. Відсутність одного з компонентів зумовлює не­повноту речення, що є адекватним структурі відповідного судження. Тому прихильники цього напряму заперечували функціональний ста­тус односкладних реченнь як окремого інваріанта реченнєвих струк­тур, існуючого на віртуальному рівні мовної системи. У логічно-мис- леннєвому плані подібне тлумачення відносно переконливе і не ви­кликає істотних заперечень. Дискусійним є питання про судження як сдину форму думки, що виступає концептуальною основою речення. На думку Ш. Серрюса, класичне арістотелівське судження 5 є Р являє собою одну із форм судження, яка не може бути основою для дієслівних речень, а є ґрунтом тільки для іменних (див. [Загнітко 1990в, с. 21]). Тому він вважає, що схема аЯЬ, яка відображає логіку відношень, є едино можливою формою судження й утворює основу предикативної структури (див.: [Загнітко 1990в, с. 21]).

Подібні спостереження висловлює А. І. Уйомов, який стверджує, що логіка відношень дозволяє глибоко проникнути в сутність судження, тому що вона розчленовує предикат, репрезентуючи судження у формі аКЬ, де

Ч  — відношення, а і Ь — предмети, між якими воно в даний момент наявне (див. [Загнітко 1990в, с. 21]). Водночас філософ схиляється до думки про наявність атрибутивних суджень, вказуючи при цьому на необхідність теоретичного обґрунтування цього типу відношень. Подібні думки висловлюються лінгвістами [Колшанский 1990], які вважають, що основою самої структури висловлення є відношення елементів, а не

Взаємовідношення між атрибутивним і релятивним судженнями роз­глядаються часто як два рівні однієї і тієї ж структурної одиниці: «Якщо судження як пропозиційна функція відображає характер об’єк­тивних зв’язків того чи іншого явища, то судження як суб’єктно-пре- дикативна структура зумовлене спрямованістю самого пізнаваль­ного процесу» [Панфилов 1977, с. 112], тобто В. 3. Панфілов другий тип судження пов’язує з актуальним членуванням реченнєвої структу­ри [Панфилов 1977, с. 119-121]. Звідси робиться аргументований пе­рехід від генетично первинних синтаксичних структур типу Я читаю книгу; Дівчина вишиває рушник; Майстри будують хату до вторин­них, похідних величин, зумовлених в еволюційному плані потребами комунікативно-актуального членування інформативної структури ре­чення (Я читаю; Дівчина вишиває; Майстри будують). Між мовними одиницями, які максимально спрямовані на реалізацію відношень об’єктивного світу, і їх поява зумовлена мисленнево-пізнавальними процесами, в основі яких знаходяться ідентичні явища, наявний взає­мозв’язок і взаємодія. Але їх не слід гіперболізувати, тому що серед мовних одиниць наявні структури, які не вписуються в логічну струк­туру судження (пор. питальні та окремі різновиди спонукальних, оп- тативних речень).

О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, О. І. Смирницький вважали центральною одиницею речення підмет, який підпорядковує своїй се­мантиці функціональне призначення присудка. Відправним моментом такого тлумачення статусу підмета є зосередження уваги на генетично первинних структурах речення в праіндоєвропейській мові, де лівобіч­ну позицію при активному дієслові реперезентував тільки елемент (ім’я) активної семантики, це була позиція «актива» (відмінка діючої особи, агенса, суб’єкта при активному дієслові), аналогічну позицію при не­активному дієслові заповнював «пасив» (відмінок пацієнса, об’єкта при активному дієслові і суб’єкта при неактивному — особи чи речі) (див.: [Уленбек 1950; Степанов 1989, с. 10-11]). Визначальний харак­тер відмінкової форми як абсолютивної зумовив особливий статус імен активної семантики, можливість їх сполучуваності в «активі» тільки із дієсловами активної семантики. Зміна активного ладу праіндоєвро- пейської мови на номінативно-акузативний (генетично похідний) зу­мовила видозміну самої структури речення. При номінативно-акуза- тивномуладі нівелюється опозиція «активність/інактивність», зніма­ються обмеження на заповнення позиції суб’єкта. В активному грама­тичному ладі «актив» імені свідчив про відповідну семантику дієсло­ва, тобто простежувався процес, який влучно відзначив С. Д. Кацнель- сон, наголосивши на тому, що «форми мови необхідно супроводжують мислення від початкової фази зародження думки до момента відчу­ження і передачі її слухачеві» [Кацнельсон 1972, с. 4], актуалізація