Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

1.2.4. Місце предиката-дієслова у структурі речення

загрузка...
Семантична структура речення багатьма лінгвістами визначається

10          іодо дієслова, яке вміщує граматику речення у прихованому (імпліцит- ному) вигляді. Механізм такого тлумачення розкрив С. Д. Кацнельсон:

  • Сферу граматичної семантики молена визначити по-різному, залежно під того, з якого боку ми до неї підійдемо. Відштовхуючись від систе­ми свідомості, її можна визначити як формальний бік процесів змісто- ЮГО мислення. Наближаючись до неї з боку мови, ми виявимо, що цю сферу утворюють семантичні функції ТФ (курсив наш. —А. 3.) і кате­горіальних ознак лексичних значень» [Кацнельсон 1972, с. 118]. Влас­тивість бути членом певних предикатних відношень і властивість бути низначальним компонентом валентних відношень тут збігаються.

На синтаксичному рівні предикат визначається у змістовому плані ніс організуючий центр речення, який відкриває певну кількість син­таксичних позицій і відповідних для них функцій. Хоча такі кате­горії, як підмет, додаток, обставина, означення, є синтаксичними (мов­

 

292


Морфологія


ними), вони також установлюють зв’язок із мисленням. «Логічні ка­тегорії посідають провідне місце, встановлюючи загальну структуру речення» [Мегцанинов 1945а, с. 9-10]. Звідси очевидно, що «формальна синтаксична структура є похідною від семантичної структури речення, своєрідною синтаксичною інтерпретацією глибинної семантичної струк­тури» [Кацнельсон 1972, с. 104-105]. Синтаксична структура не може бути механічно виведеною з логіко-семантичної структури, і навпаки. Синтаксична структура характеризується власного семантикою, яка являє собою набір синтаксичних позицій, і формою, що презентується відпо­відними певній синтаксичній позиції класами слів. Семантико-синтак- сичний аналіз, у межах якого компоненти-синтаксеми характеризують­ся диференційними семантико-синтаксичними ознаками, тобто семан­тичними ознаками, визначуваними з урахуванням синтаксичних зв’язків» [Вихованець, Городенська, Русанівський 1983, с. 8], складає семантичну інтерпретацію формально-граматичної структури речення. Семантико-синтаксичний підхід дає можливість врахувати синтагмати­ку й парадигматику речення, встановивши інваріантний комплекс син- таксем, що зазнає мовленнєвої модифікації в конкретному висловленні.

У безпосередньому зв’язку з валентними властивостями слів син­таксична структура речення описана й висвітлена Л. Теньєром [Теньер 1988]. За Л. Теньєром, речення постає як багаторівнева ієрархічна по­будова, чи піраміда, в центрі якої перебуває організуючий компо­нент — дієслово, а на периферії розташовуються множинності підпо­рядкованих один одному через предикат граматичних компонентів. Ви­ділення в межах речення структурних єдностей, центрами яких відпо­відно є іменник, прикметник чи прислівник, ні в якому разі не супере­чить акумулятивно-твірній функції дієслова-предиката, тому що їх функціональне навантаження визначається залежністю від самого предиката, типом семантико-сннтаксичної валентності з дієсловом, первинністю/вторинністю щодо семантичного структурування речен­ня, детермінованого валентними можливостями дієслова-предиката.

Предикативна структура речення, у якій активними компонентами є дієслово й іменник, підпорядковує собі всі вторинні елементи пери­ферійного й напівпериферійного плану, наприклад факультативний другорядний член речення — означення, напівпериферійний другоряд­ний член речення — обставини (у класифікації Л. Теньєра — сир кон­стант). Елементарна семантична структура речення включає найбільш необхідні компоненти, що програмуються віртуальною семантичною структурою дієслова. Основою предикативного зв’язку є взаємодія ка­тегоріальних значень відмінка і особи дієслова. Дієслово «програмує» позицію називного відмінка, поза ним не реалізується підмет. Імен­ник вимагає від дієслова відповідної особи, яка виступає ієрархічно вершиною в структурі комунікативного акту.

загрузка...

Позиція називного відмінка є формою презентації підмета і спеціа­лізованою формою вираження суб’єкта, до якої прилягають усі інші форми, зокрема форми давального, орудного, кличного та ін. Щодо називного відмінка особові форми корелюють і відображають особову

 

Го злі л VI. Морфологічні категорії.


293


ініціалізацію називного, відповідно реалізуючи форми 1-ї, 2-ї, 3-ї осо­би однини чи множини. Власне-іменники спеціалізуються на презен­тації 3-ї особи, у семантико-функціональній парадигмі відображаєть­ся система граматичних родів. Співучасть категоріальних значень роду і Числа в предикативному зв’язку визначувана їх участю в реалізації міальнокатегоріального частиномовного значення предметності, їх Статус у його оформленні неоднаковий. Вершинну позицію посідає ка­тегоріальне значення відмінка, до якого приєднуються значення роду і значення числа. Трансформація слова в позицію підмета (називний ні дмінок), додатка (знахідний відмінок), інструмента (орудний відмінок) аумовлює субстантивацію будь-якої частини мови, пор.: Наше завтра окрилює нас; Майбутнє розкривало перед ним свої всеосяжні обрії; Красиве два красувалося в щоденнику та ін.

Категоріальні значення виду, часу, способу дієслова супроводжують предикативний зв’язок між підметом і присудком і не впливають істотно ті його реалізацію. Названі категоріальні значення тільки модифіку­ють зв’язок підмета з присудком у темпоральному, аспектуальному та модальному плані, істотно впливаючи на зображувану ситуацію тільки и актуально-комунікативному і прагматичному плані.

Аналіз взаємодії підмета і присудка в історії лінгвістичної науки тлумачився неоднаково. Одні мовознавці схилялись до думки про рівноправний характер підмета і присудка. Такий підхід логічно об­грунтований, тому що обидва члени речення відображають структуру судження, виступаючи його аналогами в реченні: підмет — суб’єкт, присудок — предикат. Відсутність одного з компонентів зумовлює не­повноту речення, що є адекватним структурі відповідного судження. Тому прихильники цього напряму заперечували функціональний ста­тус односкладних реченнь як окремого інваріанта реченнєвих струк­тур, існуючого на віртуальному рівні мовної системи. У логічно-мис- леннєвому плані подібне тлумачення відносно переконливе і не ви­кликає істотних заперечень. Дискусійним є питання про судження як сдину форму думки, що виступає концептуальною основою речення. На думку Ш. Серрюса, класичне арістотелівське судження 5 є Р являє собою одну із форм судження, яка не може бути основою для дієслівних речень, а є ґрунтом тільки для іменних (див. [Загнітко 1990в, с. 21]). Тому він вважає, що схема аЯЬ, яка відображає логіку відношень, є едино можливою формою судження й утворює основу предикативної структури (див.: [Загнітко 1990в, с. 21]).

Подібні спостереження висловлює А. І. Уйомов, який стверджує, що логіка відношень дозволяє глибоко проникнути в сутність судження, тому що вона розчленовує предикат, репрезентуючи судження у формі аКЬ, де

Ч  — відношення, а і Ь — предмети, між якими воно в даний момент наявне (див. [Загнітко 1990в, с. 21]). Водночас філософ схиляється до думки про наявність атрибутивних суджень, вказуючи при цьому на необхідність теоретичного обґрунтування цього типу відношень. Подібні думки висловлюються лінгвістами [Колшанский 1990], які вважають, що основою самої структури висловлення є відношення елементів, а не

 

294


Морфологія


самі елементи, які є тільки деталями, з яких конструюється висловлен­ня [Колшанский 1990, с. 8]. Отже, атрибутивне судження визнається як цілком закономірне, тому що значення ознаки, властивої однова­лентному предикату, є несумісним із значенням відношення.

Взаємовідношення між атрибутивним і релятивним судженнями роз­глядаються часто як два рівні однієї і тієї ж структурної одиниці: «Якщо судження як пропозиційна функція відображає характер об’єк­тивних зв’язків того чи іншого явища, то судження як суб’єктно-пре- дикативна структура зумовлене спрямованістю самого пізнаваль­ного процесу» [Панфилов 1977, с. 112], тобто В. 3. Панфілов другий тип судження пов’язує з актуальним членуванням реченнєвої структу­ри [Панфилов 1977, с. 119-121]. Звідси робиться аргументований пе­рехід від генетично первинних синтаксичних структур типу Я читаю книгу; Дівчина вишиває рушник; Майстри будують хату до вторин­них, похідних величин, зумовлених в еволюційному плані потребами комунікативно-актуального членування інформативної структури ре­чення (Я читаю; Дівчина вишиває; Майстри будують). Між мовними одиницями, які максимально спрямовані на реалізацію відношень об’єктивного світу, і їх поява зумовлена мисленнево-пізнавальними процесами, в основі яких знаходяться ідентичні явища, наявний взає­мозв’язок і взаємодія. Але їх не слід гіперболізувати, тому що серед мовних одиниць наявні структури, які не вписуються в логічну струк­туру судження (пор. питальні та окремі різновиди спонукальних, оп- тативних речень).

О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, О. І. Смирницький вважали центральною одиницею речення підмет, який підпорядковує своїй се­мантиці функціональне призначення присудка. Відправним моментом такого тлумачення статусу підмета є зосередження уваги на генетично первинних структурах речення в праіндоєвропейській мові, де лівобіч­ну позицію при активному дієслові реперезентував тільки елемент (ім’я) активної семантики, це була позиція «актива» (відмінка діючої особи, агенса, суб’єкта при активному дієслові), аналогічну позицію при не­активному дієслові заповнював «пасив» (відмінок пацієнса, об’єкта при активному дієслові і суб’єкта при неактивному — особи чи речі) (див.: [Уленбек 1950; Степанов 1989, с. 10-11]). Визначальний харак­тер відмінкової форми як абсолютивної зумовив особливий статус імен активної семантики, можливість їх сполучуваності в «активі» тільки із дієсловами активної семантики. Зміна активного ладу праіндоєвро- пейської мови на номінативно-акузативний (генетично похідний) зу­мовила видозміну самої структури речення. При номінативно-акуза- тивномуладі нівелюється опозиція «активність/інактивність», зніма­ються обмеження на заповнення позиції суб’єкта. В активному грама­тичному ладі «актив» імені свідчив про відповідну семантику дієсло­ва, тобто простежувався процес, який влучно відзначив С. Д. Кацнель- сон, наголосивши на тому, що «форми мови необхідно супроводжують мислення від початкової фази зародження думки до момента відчу­ження і передачі її слухачеві» [Кацнельсон 1972, с. 4], актуалізація

 

РОЗДІЛ VI. Морфологічні категорії.

 

295

 

позиції активного суб’єкта вимагає синтагматичної підстановки відпо- нідного дієслова.

Номінативно-акузативний граматичний лад мовної системи свідчить про співмірність позицій суб’єкта й об’єкта у реченнєвій структурі, нони постають реалізаторами продовжених сем у семантичній струк­турі дієслівних лексем, що характеризуються власне-синтагматичною спрямованістю. Тому більш переконливою є аргументація підмета як залежного і зумовленого присудком компонента реченнєвої структури (О. О. Потебня, В. Г. Адмоні). Актуалізація в сучасній лінгвістиці місця валентних зв’язків у конструюванні речення зумовила кваліфі­кацію підмета як головного члена двоскладного речення, який займає одну з центральних позицій у реченні і складає разом із присудком його граматичну основу (див. [Вихованець 1971; Вихованець 1980; Ви­хованець 1987; Вихованець 1988]). Розглядаючи зв’язок між підметом і присудком у структурі речення, Н. Л. Іваницька підкреслює: «…ми розглядаємо підмет як формально-синтаксичний компонент граматич­ної основи двоскладного речення з властивими йому такими диферен- нійними ознаками: ядерність, взаємозалежний зв’язок із присудком, детермінованість присудком з боку синтаксичного часу, способу, осо­би. Ці ознаки підмета є його постійними синтаксичними характерис­тиками на відміну від семантичних і морфологічних характеристик нк таких, що змінюються в конкретних реченнях» [Іваницька 1986, Є. 59-60]. Взаємодія підмета із присудком простежується у взаємоде- термінованості їх значень особи і відмінка, усі інші ГЗ є лише супро­відними, яким у силу цього й можна приписати статус контекстуаль­них. Підмет у межах речення є завжди означуваним і виступає у дво­складному реченні носієм ознаки, яку утворює присудок і володіє нею.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.