Найбільш універсальним засобом вираження роду є вказівні займен­ники трьох ступенів віддаленості — близького, середнього, далекого. Широке вживання вказівних займенників пов’язане з використанням їх у субстантивній і ад’єктивній функції.

Атрибутивне узгодження у граматичному роді досить поширене в українській мові, його послідовній реалізації підпорядкована система відображуваних ГЗ, пор.: О, перекинь моста, моя премудра пісня. До радощів людських і до людських зусиль, Хай сонцем ранішнім мій ти­хий вечір блисне, Хай людям принесе це слово благовісне, Журбу зцілю­щую і животворний біль (Рильський, 1956, с. 502); Котилось степом

Предикативне узгодження в граматичному роді спостерігається у формі минулого часу дієслова-предиката та атрибутивно-характеризу- ючій функції іменної частини присудка (Делегат ЖД. Федорова повідо­мила, що вона вісім років працює секретарем селищної Ради (Літера­турна Україна. — 1986. — 6 березня) та ін.). Предикативне узгоджен­ня в роді найпослідовніше розчіплює омонімічні форми роду іменників, які на віртуальному рівні мовного знака співіснують. Тривале функ­ціонування слів чоловічого роду з узагальненим значенням привело до того, що з двох слів, які утворюють кореляцію типу тракторист// трактористка, комбайнер/ /комбайнерка, легкоатлет/ /легкоатлет­ка, експатріант//експатріантка, хронометражист//хронометра- жистка, силуетист//силуетистка, флейтист//флейтистка, тва­ринник/ /тваринниця, розцінник/ /розцінниця, револьверник / /револь- верниця, майстерник/ /майстерниця, фізкультурник// фізкультурни­ця, клеймувальник/ /клеймувальниця, калібрувальник/ / калібрувальни­ця, перше є двічі немаркованим (за ознакою «наявності»//«відсутності» статі і за ознакою «наявності чоловічої статі»), друге двічі маркованим. Іменам чоловічого роду в цих опозиціях властиві два значення: 1) най­менування особи чоловічої статі, 2) номінація особи взагалі, без вка­зівки на стать (пор.: він знаменитий комбайнер//вона знаменитий комбайнер — знаменитий комбайнер (він і вона)). Маскулінатив у сфері вторинного означуваного здатний об’єднати у своєму значенні весь підклас осіб певної професії. Знакове значення маскулінативів не зале­жить від референції, тому що їх значення не дифузні, а віртуально но­мінативні і нормативні. Якщо зіставити значення особових іменників жіночого роду зі значенням першого компонента маскулінативів (чоло­віча стать) у цих корелятах, то вони є рівновеликими, і твірним ви­ступає перше значення, а друге значення — похддне і є наслідком роз­витку та трансформації вторинних функцій.

У семантичній структурі маскулізмів відбувається функціонально зумовлена модифікація, у результаті якої сема чоловічої статі стає віртуальною, а не актуальною і домінуючим виступає узагальнене по- шачення особи, сигніфікативний компонент переважає, пор.: компо- .штор — «автор музичних творів» (СУМ, IV, с. 251), тобто професійна вомінація особи чоловічої або жіночої статі. Фемінативи семантично І корелятивними першому компоненту і формально залежні (похідні) від нього, виступаючи реалізаціями позамовної необхідності відобра­ження ознаки статі особи в лексичному значенні слова і грамемі роду. Другий компонент ЛЗ маскулізмів є некорелятивним семантично і ре­презентує вторинні функції форм чоловічого роду, складаючи одну з найхарактерніших властивостей таких форм: «аспіранти — «чоловік» (мужчина), «аспірант» — «особа взагалі»//«аспірантка» — «жінка»;

• докторант» — «особа взаталї»//«докторантка» — «жінка». Мор-

Професійні номінації особи вміщують у своїй семантичній струк­турі денотативно і сигніфікативно орієнтовані семи. Денотативне (ек- стенсіональне, інтродуктивне) уживання професійних номінацій за­кріплено, як правило, у позиції семантичного суб’єкта. У цій позиції релевантна репрезентація ознаки приналежності особи, що називаєть­ся, до екстралінгвістичної таксонімічної категорії жіночої статі: Я їхала фірою, запряженою парою буланих, що їх прислав за мною з Яво­рова отець Окуневський, і вся була в полоні вражень від знайомства з Ольгою: у нашому знайомстві з Кобилянською є щось виняткове, сим­волічне і, зрештою, симптоматичне: дві писательки з двох проти­лежних кінців нашої роздертої країни зустрілися й подружилися міцно й щиро — дві самотні жінки, яким доля присудила вибиратися із своєї самотності не у вузьке сімейне коло, а у велику рідню, ім’я якій — народ; і я тоді ще подумала, як завзята емансипатка, що в духовній сфері, зокрема в літературі, постає час амазонок (Українка, 1956, с. 752) та ін. Умови для варіативної заміни корелятивних номі­націй чоловічого і жіночого роду в позиції семантичного суб’єкта ство­рюються тільки при умові денотативної ясності приналежності назва­ної особи до жіночої статі.

Діагностичними показниками такої приналежності, крім морфоло- го-словотвірного, можуть бути додаткові маркери статі: субститутивні (прикладка з власним іменем жіночого роду типу письменник Ольга Кобилянська; академік В. Заславська; учений секретар Н. Г. Озерова); лексичні (у складі апозитивної конструкції з лексичним дейксисом статі типу жінка-лікар, жінка-тракторист, жінка-поет, дівчина-перемо­жець), синтаксичні (у складі аналітичної конструкції зі смисловим узгодженням за статтю типу фізик виступила з доповіддю; молода фізик, причому предикативне узгодження в українській мові є більш пошире­ним і нормативно закріпленим, пор.: доповідач, історик Л. А. Процен- ко назвала місце, де 1919 року денікінські бандити розстріляли поета революції Василя Чумака та інших борців (Літературна Україна. — 1987. — 19 листопада); Адже заробітна плата залежатиме від кінце­вого результату праці усього колективу. Такого висновку дійшла й Людмила Севрюк, старший товарознавець РТО «Дитячий світ» (Мо­лода гвардія. — 1986. — 16 липня); Найнуднішою книжкою визнано автобіографічний роман, що його написала колишній кандидат від

Сигніфікативне вживання професійних номінацій закріплюється в позиції семантичного предиката. У цій позиції номінації чоловічого і жіночого роду не орієнтовані на актуалізацію статі особи, що нази­вається, синтагматично нейтралізовані, тобто синтагматичне поле спря­моване на дублювання експонентно маркованого граматичного роду іменника, який у таких випадках виконує кваліфікуючу, ідентифіку­ючу функції, пор.: Не забудеться всім поїздка в Київ, а сама Люба була активним учасником X всесвітнього фестивалю молоді і сту­дентів у Берліні (Молодь України. — 1986. — 23 квітня); Активна Галина і в громадській роботі. Вона — член групи взаємоперевірки та член комітету орендарів (Київська правда. — 1994. — 31 жовтня); Серед переможців — Фіалка Брахова, в минулому — медпрацівник (Молодь України. — 1986. — 12 квітня); Тепер Надія Андріївна Бойко є почесним громадянином двох болгарських міст — Варни та Бурга- са… (Молодь України. — 1986. — 16 квітня); Параска Мележиквияви- лася умілим вожаком організації — повела справу так, що спілчанці ще тісніше, здружилися, стали надійною допомогою старшим, актив­ними будівниками нового життя (Вільне життя. — 1986. — 2 люто­го); Куратором дружини Львівського університету є голова первинної організації Українського товариства охорони природи університету, доцент, кандидат юридичних наук Світлана Миколаївна Кравченко (Молодь України. — 1986. — 25 квітня) тощо.

Співвідношення сигніфікативних і денотативних сем у структурі ЛЗ професійних номінацій визначає їх функціональний потенціал і зумовлюється позамовними потребами актуалізації/неактуалізації оз­наки статі особи. У цьому виявляється актуалізаційна спрямованість віртуально-лексемних грамем роду, семантична мотивованість яких серед іменників — назв осіб зумовлює розвиток омонімічних форм (про­фесор, доцент, кандидат педагогічних наук, учений секретар, академік, лейтенант, службовець, виконавець), нівелюючи значущість експо­нентної маркованості ГЗ роду. Широкому застосуванню форм чолові­чого роду для номінації жінок сприяє: 1) структура актуальних оди­ниць, де іменник чоловічого роду часто репрезентований у предика­тивній або напівпредикативній функції щодо особи жіночої статі, тим самим набуваючи ознак суб’єктивної предикативності, реалізація ха­рактеристики того чи іншого предмета у плані його реальності/ірре­альності, пор.: Вона — найкращий бригадир; Олена — справжній май­стер і Була б вона найкращим бригадиром; Була б Олена справжній майстер, тоді б їй цю справу давно довірили (Радянська Донеччина. — 1990. — 13 жовтня); Вона — найкращий бригадир?; Олена — справжній майстер? та ін.; 2) відображення ознаки статі у предикативних одини­цях з дієсловами у формі минулого часу, у всіх інших випадках проти­річчя не спостерігається; 3) немаркованість форми чоловічого роду оз­накою статі на її емічному рівні, віртуально-когнітивному; 4) вияв синезису тільки на етичному рівні та існування фемінативів як сти­

1. — ЗО січня); На мою долю випало велике щастя: протягом бага­тьох років я приятелюю з Тетяною Нилівною Яблонською — видат­ною художницею, скромною і чарівною жінкою, великою трудівницею (Л. Синельников) та ін. — публіцистичні й розмовні жанри).

ГФ іменників, визначаючи тип узгодження, постійно взаємодіють зі смисловою властивістю слова. При збереженні «старої» форми в неї уміщується новий семантичний зміст у предикативній одиниці. Пре­зентуючи спосіб функціонування сигніфіката, ГФ роду спочатку адек­ватна його інгредієнтам, але при динаміці останніх у комунікації фор­ма, як відносно самостійна і віртуально значима, зберігаючи зовнішнє оформлення і центральне системне значення, відображає новий зміст, який виявляється тільки в окремих умовах. «Не тільки можливо, але й бажано, — підкреслював Г. Суіт, — трактувати форму і значення незалежно одне від одного — у крайньому разі до певної міри. Та час­тина граматики, яка спеціально займається формами і, по можли­вості, ігнорує значення цих форм, називається морфологією. Та части­на граматики, яка, по можливості, ігнорує відмінності між формами і зосереджує свою увагу на їх значенні, називається синтаксисом». Ана­лізуючи такий підхід до розгляду мовних одиниць, О. Єсперсен підкрес­лював, що «завдання граматиста повинно полягати в тому, щоб постій­но тримати в полі зору обидва аспекти: звучання і значення. Форма і функція в житті мови невід’ємні» [Есперсен 1958, с. 40]. Намагаючись створити таку модель граматики, він одним із перших експліцитно виклав принципи підходу до тих самих мовних явищ із різних ас­пектів. На його думку, будь-яке мовне явище слід розглядати: 1) або відштовхуючись від його зовнішньої форми, 2) або — від його внутріш­нього значення. У першому випадку, відштовхуючись від форми, ми приходимо до значення, а в другому «ми відштовхуємося від значення і ставимо перед собою питання, яке формальне вираження це значен­ня набуває у даній конкретній мові» [Есперсен 1958, с. 32-33]. При цьому лінгвіст відзначає, що названі підходи були використані впер­ше у лексикографії. Так, у тлумачних і перекладних словниках рубри­ки словникових статей фіксують слова як формальні одиниці, яким потім приписуються їхні значення. Ідеографічні словники укладають­ся зовсім по-іншому: тут первинним є виділення окремої понятійної сфери і щодо неї вказуються слова, що її утворюють.

Подібний шлях опису фактів мови О. Єсперсен хотів застосувати і в граматиці. В одній частині він пропонував відштовхнутись від форми того чи іншого мовного знака як безпосередньої заданості мови і вста-

Не зовсім прийнятним здається твердження О. Б. Копеліовича про те, що «прикметники тяжіють до формального узгодження, тому що підпорядковуються семантиці іменників з великим напруженням…» [Копелиович 1970, с. 40]. Прикметники можуть під впливом екстра­лінгвістичних факторів залишатися поза формальним звучанням імен­ника, виступаючи не тільки характеризаторами, але й абсолютними локалізаторами денотативного змісту іменників: вони підпорядковані семантиці іменника тоді, коли вона стає віртуально системною у формі, пор.: малий сирота — мала сирота, добрий роботяга — добра робо­тяга, великий добряка — велика добряка та ін.

Визнання за семантикою статі детермінанта ГЗ роду іменника зу­мовлює його парадигматичну невпізнанність, нівелює значення зовнішніх показників роду, призводить до руйнації основних типів сильного формально-граматичного узгодження за родом, що ґрунтується на взаємодії означуючого й означаючого у самій формі субстантива, синтагматика (у широкому розумінні) підпорядковує собі парадигма­тичний вияв роду, актуальний аспект витіснить віртуальну значущість, тим більше що граматичний рід якісно характеризує віртуальне по­няття, а не його актуалізації та характеризації в комунікації. Усе це привело б до редукції ГК роду, до її переходу в якісно інший стан. Якби ця тенденція абсолютизувалась, то не було б підстав вести мову про граматичний характер категорії роду іменника, її віртуальну зна­чущість і атрибутивний компонент синтагми був би повністю само­стійним і репрезентував ознаку статі, що наявна в предикаті, при цьо­му істотної модифікації зазнав би сам граматичний лад української мови. Розглядаючи місце таких фактів у системі мови й мовлення, [II. Балліконстатує: «…узгодження, підкресленеузгоджуваністюформ, являє собою, очевидно, найбільш частий випадок граматичного плео­назму — це могутній фактор синтезу; і тому не випадково, що індоєв­

Необхідно розмежовувати рід «парадигматичний» і « синтагматич­ний », які відображають естетичне та етичне сприйняття антропонімів чоловічого роду. У першому не виявляється ніякої динаміки у ГФ чо­ловічого роду (він системно значущий і реалізує первинні функції форм роду, тобто загальне щодо конкретного, мовленнєвого, комбінаторного), зміщення відбуваються у сфері синтагматичних родів, де відображається розчеплення морфології і синтаксису при домінуючій ролі останнього. Наявність корелятивних ГФ типу лікар сказав // лікар сказала, ака­демік виступив // академік виступила поруч зі стояв круглий сиро­та /І стояла кругла сирота, працював великий трудяга // працюва­ла велика трудяга і дало можливість вести мову про ідентичність цих двох груп імен, об’єднаних у ГК слів так званого «спільного роду». їх статус у предикатно-предикативній структурі речення на сьогодні є ма- ловивченим, тому що їхня функціональна специфіка зумовлює входжен­ня іменників типу трудяга, невдаха, п’яниця до предикативної струк­тури, причому закріплення за ними характеризуючих властивостей. Між цими двома групами слів (лікар, професіонал, полковник, медик — професійні номінації, відчаюга, скупердяга, невдаха — характеризуючі і кваліфікуючі номінації) наявна значна відмінність і у функціональ­ному, і у лексичному планах. Незважаючи на численне варіювання значення іменника в мовленні, видається можливим виділити регулярні значення, зумовлені типовими семантико-синтаксичними умовами їх вживання: 1) значення окремого індивідуума: ЛікарА.В.Богуславська розпочала прийом хворих; Невдаха Бондаренко вирішив ще раз спробу­вати; 2) характеристика особи: Свято відкрила Євстахія Наконечна — директор школи; Петрова — великий відчаяка; 3) узагальнене значен­ня особи: Студентом може стати будь-який випускник середньої школи, який успішно витримав вступні екзамени. Виділяються три ва­ріативних значення і способи уживання ГФ чоловічого роду: наймену­вання особи, номінація-характеристика особи (домінує номінація у сигніфікативному плані), номінація збірної особи, для ГФ жіночого роду — перші два, а третій реалізується в конструкціях типу якийсь на­хаба, кожний роботяга, де форма чоловічого роду атрибутива зумовлює узагальнення або максималізацію неозначеності у привативних опози­ціях, хоча вона і вторинна у генезисно-еволюційному плані. Кожний спосіб уживання пов’язаний із певною синтаксичною інтерпретацією в реченні: підмет, присудок, додаток, сполучення антропоніма з власним ім’ям, роль неузгодженого означення, відокремлений член речення — прикладка і т.д.

Іменники типу ледацюга, здоров’яга, скупердяга, блудяга, відчаюга, відгада, задирака, розбишака, верещака, жадібка, скупердяга, вихваля- ка, кривляка,роззявляка, гуляка, забіяка, друзяка, заводіяка, лобуря­ка утворюють кореляції на синтаксичному рівні: великий роззявля­ка ІІвелика роззявляка, такий скупердяга/1 така скупердяка.Тут про­стежується взаємодія відносно самостійного ГЗ роду узгоджуваного еле­мента та іменника, який виконує функцію атрибутивну, характероло­гічну незалежно від синтаксичної інтерпретації в комунікативній оди­ниці, чим, очевидно, й можна пояснити домінування модусних компо­нентів у їх структурі. Вони перебувають у своєрідній опозиції щодо всіх інших іменників за наявності у своїй семантичній структурі мо­дусних компонентів на рівні віртуального мовного знака, і ці модусні компоненти визначають основні синтаксичні позиції у реченнєвій мо­делі. Належність слів типу скупердяга, невмивака, нечепура до реми засвідчує їх актуалізований характер.

Група фемінізмів у сучасній українській мові нечисленна, пор.: СУМ виділяє 282 слова, діалектні словники додають 22, окремі статті — 92 [Загнитко 1987, с. 14-167(25)]. Більшість лінгвістів характеризують їх як слова, які здатні сполучатись із двома формами роду прикметника, але самі «позбавлені значення роду» [Копелиович 1970, с. 29], що свідчить про їх модусний характер і можливість сполучатися з лексич­ними елементами, які вказують на ступінь вияву тієї чи іншої ознаки, пор.: великий, малий, страшний забіяка, невмивака, нехлюя тощо.

Підставою для визначення ГФ омонімічними є те, що фемінізми узгоджуються з атрибутивними словами, формами предиката, які відоб­

Контекст визначає основний принцип функціонування ГФ, але функ­ція своїм джерелом має потенційні можливості форми, які разом зу­мовлюються парадигмою функціональних навантажень самої мовної структури. Фемінізми характеризують особу, що є вторинним для зна­чущої структури іменника. Ця функція є для них домінуючою й інтер­претується в семантичному предикаті, прикладці, у сполученні фемі­нізме з власним ім’ям, що й зумовлює їх маркованість модусним ком­понентом і поєднанням у структурі одного елемента модусних і дик- тумних величин. Для фемінізмів домінуючим є неозначено-особове зна­чення, репрезентоване віртуально, і родомаркованим у семантико-ана- літичних кореляціях є ГЗ чоловічого роду, детерміноване їх значен­ням, тому що вони характеризують особу і не здатні функціонувати як семантичний суб’єкт предикативної одиниці при первинному вияві особи, їх уживання поєднано з абсолютною локалізацією модальних характеристик особи.

Омонімія ГФ роду — це наслідок створення емоційної цінності (праг­матична функція), пов’язаної з виявом семантичних особливостей імен­ників у мовленні та мові, зокрема з метафоричним переносом. Пере­носне вживання тієї чи іншої форми посилює лексико-семантичні зміщення і послаблює граматичні процеси, зумовлюючи часткову або повну руйнацію симетрії означуючого й означаючого в структурі мов­ного знака, сприяє розвитку асиметрії функціонального, парадигма­тичного і синтагматичного плану. Прикладом цього може бути розви­ток категорії особи дієслова, формальна презентація якої значною мірою залежить від заповнення правобічної суб’єктної валентності (пор. па- радигматику суб’єктних і об’єктних дієслів типу читати, писати, віршувати, складати і проростати, колоситися, дзвеніти, квітува­ти, телитися, отелитися).

Метафоричне використання слів староста, старшина, слуга та інших зумовило видозміну їх граматичного роду — первинним для них було значення жіночого роду, яке в ході мовного розвитку зміни­лось на ГЗ чоловічого роду [Загнитко 1987; Загнитко 1989; Загнітко 1987; Загнітко 1987а; Загнітко 1988; Загнітко 19896, с. 175-179; За­гнітко 1989а; Загнітко 1990в, с. 30-38; Загнітко 1990г; Загнітко 1990д, с. 50-54; Загнітко 1991].

Характеристична функція фемінізмів зумовлює істотні зрушення в сутності їх граматичного роду, що дозволило окремим лінгвістам вва­жати граматичний рід таких слів словозмінним [Миртов 1944]. Але ГК роду цих слів не тотожна граматичному родові прикметників. Незважа­ючи на те, що фемінізми в основному виступають у функції семантич­ного предиката, вони не узгоджуються, а «диктують» узгодження пре­позитивним і постпозитивним атрибутивним елементам, пор.: Ну,

1960, с. 200). Інколи, особливо на периферії речення, експонент роду іменника може детермінувати структурну функцію, яка відповідає прагматичним завданням. Це можливо також і за умови актуалізації завдань суб’єктивного змісту речення в межах кваліфікаційного пре­диката: [Охрім:] Лежав я, лежав, потім устав і побрів до хутора, мов каліка безнога (Тютюнник, 1984, с. 108); Петре, ти справжня нахаба, ніколи не даси спокійно поговорити (Бондарчук, 1974, с. 186).

Омонімія ГФ роду поширена серед обмеженого кола слів [Загнітко

1987,с. 94-104], які мають якісно-оцінне значення і утворюють підмно- жинність стилістичних номінацій у класі особових іменників з домі­нуючим сигніфікативним компонентом у ЛЗ. Характеристика цих слів як носіїв грамеми спільного роду не може бути переконливою, тому що при такому підході не розмежовується синтагматичний, парадиг­матичний і семантичний плани граматичного роду, не враховується його віртуально-лексемна особливість. Потенційна можливість засто­сування слів того чи іншого роду для номінації осіб обох статей зовсім не означає динаміку ГЗ роду, відображеного і віддзеркаленого в інших елементах синтагми. Можливо, статус ГЗ спільного роду міг би визна­чатись як неможливість іменника бути співвіднесеним з певним гра­матичним родом у силу його немаркованості віртуально ні у формі, ні в семантиці та в утворенні особливого типу деклінації, у результаті чого повинна відбутися якісна модифікація всієї системи граматич­них родів, і виникнення абсолютно нового типу узгоджувального кла­су, який відображає позамовну мотивованість. На сьогодні тільки се­мантика віртуальної форми, репрезентованої і в аналітичних конст­рукціях із смисловим узгодженням за статтю, може співвідноситись як із жіночою, так і з чоловічою статтю, форма маркує ці слова як фемінізми, що відображено і в типі деклінації. Тут сутність сприйнято­го репрезентована жіночим родом, унаслідок чого ця характеризація, як стилістично маркована, широко застосовується для якісної оцінки осіб чоловічої статі, трансформуючи грамеми роду з об’єктивного плану реченнєвої структури в суб’єктивний і характеризуючи такі одиниці як синкретичні, що акумулюють у своєму звучанні об’єктивний та су­б’єктивний смисл, актуалізований на рівні висловлення (Він — справжній нахаба). Усе це сприяє розвитку й закріпленню поруч із жіночим чоловічого роду й утворенню омонімічних форм роду.

Л. В. Щерба справедливо стверджує: «Існування будь-якої грама­тичної категорії зумовлюється міцним, нерозривним зв’язком її смис­лу і всіх її формальних показників» [Щерба 1957, с. 65]. Смисл пови­нен бути репрезентований і на парадигматичному, і на синтагматично­

Маскулізми, що характеризуються узагальненістю значення в слов­никовому фонді, у контексті реалізують функції: а) найменування класів осіб, б) номінації осіб чоловічої статі, в) найменування осіб жіночої статі; для них властиве обшир не ідентифікуюче значення. У всіх випадках функціональне значення, презентоване ГФроду, буде однако­вим до тих пір, поки не співвідноситься з особою протилежної статі і виконує власне-номінативну функцію (Марія Богданівна тепер голов­ний лікар району; [Світлана Ягу нова:] Я прихильник дещо інших по­глядів на задум природи (Літературна Україна. — 1986. — 20 листопа­да); Як заявила кореспондентові газети напередодні поїздки в Україну адміністративний директор Фонду Саманти Сміт Еліс Джонсон, «чим частіше люди зрізних країн зустрічатимуться, тим частіше вони по­ходитимуть спільну мову, тим більше шансів на зміцнення миру» (Київська правда. — 1992. — 28 червня)). Оказіональна омонімізація форм професійних номінацій не відображається віртуально і тому не змінює значущості форм чоловічого роду антропоніміє. Для них домі­нуючою є номінація особи, що реалізується у функції семантичного суб’єкта, класифікуючого предиката (інваріантним виступає значення особи). Незважаючи на свою стилістичну маркованість, маскулізми можуть вільно вживатись у всіх функціональних різновидах українсь­кої мови. Існування омонімічних форм роду у професійних номінацій типу лікар, археолог, словникар, лінгвіст, мовознавець, історик, до­слідник, випробувач на віртуальному рівні мовного знака є потенцій­но можливим і послідовно репрезентується на етичному рівні ГФ.

Атрибутивні (предикатні) іменники характеризують особу, для них екстралінгвістично важливою є якісна оцінка особи, а не її номінація, що визначає їх синтаксичну інтерпретацію (семантичний (характеризу­ючий) предикат, прикладка, уживання в лінійній послідовності з влас­ним ім’ям) і входження до засобів репрезентації суб’єктивних смислів. На них виявляється і стилістична закріпленість, вони властиві емо- ційно-забарвленим жанрам мовлення: розмовному, художньому.

Іменники, що поєднують у собі суб’єктивний і об’єктивний смисли речення, можуть бути кваліфіковані як аналітичні дієслова, тому їх реалізація зумовлюється функціональним навантаженням дієслова- зв’язки абстрактного або напівабстрактного типу. Найбільший потен­ціал предикативності властивий для іменників типу нахаба, невдаха, роботяга, які утворюють периферійну площину в структурі ГК роду іменників, об’єднуючи у своєму значенні власне-іменникові та власне- прикметникові елементи. Усі інші іменники у своїй родовій прина­лежності складають предикатну структуру речення і характеризують