Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

3.2. Предикатно-інтерпретативна якість граматичних форм часу і способу

загрузка...
Категорія часу в українській мові є основним засобом вираження відношення дії до моменту мовлення або до часу перебігу іншої дії. МФ часу дієслова утворюють ядерну площину категорії темпоральності ре­чення, що є одним зі складників його суб’єктивного смислу (модусу). Об’єктивний час перебігу дії, на реалізацію якого спрямовані лексичні, морфологічні, синтаксичні засоби, у реченнєвій структурі зазнає су­б’єктивної інтерпретації з боку її реальності/ірреальності та часу пере­бігу. Позамовний момент мовлення — елемент об’єктивного часу — у кожному конкретному висловленні виступає як момент мовлення мовця або того, чиє мовлення він передає. Мовним відображенням поняття про момент мовлення є граматичний момент мовлення (див. [Бондарко, Буланин 1967, с. 80-81]). Це елемент системи мови, і він міститься в си­стемі часових форм української мови як ознака, що утворює основу про­тиставлення членів цієї системи: давноминулий (док. і недок. в.) <-> ми­нулий (док. і недок. в.) <->теперішній (недок. в.) <-> теперішньо-май- бутній (док. в.) <-> майбутній (недок. в.) час. Момент мовлення є вели­чина, яка перебуває в постійній динаміці і складає одну з ознак мате­ріального світу, репрезентуючи його об’єктивний перебіг, і щодо цього моменту мовлення добираються відповідні ГФ мови, у яких уже міститься ГЗ часу, встановлене не мовцем, а граматичною мовною си­стемою. Ці ГФ виступають носіями абсолютного часу (пор. думку О. В. Бондарка і Л. Л. Буланіна про відсутність абсолютного і віднос­ного часу поза контекстом [Бондарко, Буланин 1967, с. 110-113]). Вира-

 

316


Морфологія


ження часової локалізації дії не щодо моменту мовлення, а щодо будь- якої іншої точки називається відносним часом (в українській мові немає спеціальних засобів вираження відносного часу, для його відтворення використовуються форми абсолютного часу, пор.: Мені повідомили, що Василь розкаже про причини аварії і дасть відповідні коментарі (Підмо- гильний, 1990, с. 300). Відносне вживання форм часу позначає часовий порядок дії з погляду абсолютного часу іншої дії або певної події. Найчастіше відносне вживання часу спостерігаємо у з’ясувальних підрядних реченнях чи їхніх еквівалентах, які репрезентують «повідом­лення про повідомлення», а також майбутнє щодо дії в минулому, давноминулому (майбутнє зіставне) типу: Коли підійшли до бульвару, Ганна сказала, що нема чого їм усім тягтися до її дому, вона збігає сама, а Мар’яна з малим нехай почекають. Обом довелося довго чекати Мар’яну (Журахович, 1974, с. 216); На гілках сиділи ластівки. Так вони будуть сидіти цілий день (Коцюбинський, 1955, 1, с. 319).

загрузка...

Абсолютне вживання часу може використовуватися з додатковою орієнтацією в загальночасовому плані, що витворює цілу систему співвідносного вживання однакових форм абсолютних часів при вира­женні відношень між діями (одночасності і послідовності) в структурі події, наприклад: Потім, коли дим трохи витягло у відхилені двері, коли в кімнаті стало трохи прохолодніше, побачив на голій підлозі солдатів, які спали покотом (Головко, 1957, с. 56); Нарешті чутка про все це дійшла до вух майора Воронцова, і той наказав негайно викликати Хому Хаєцького (Гончар, 1952, с. 180); / всі ми, як один, підняли вгору руки, І тисяч молотів о камінь загуло, І в тисячні боки розприскалися штуки Та відривки скали… (Франко, 1952, с. 96).

Особливий різновид співвідносного вживання часових форм реалі­зують кратно-співвідносні конструкції, у яких позначається характер співвідносних між собою дій, що повторюються: Як тільки згадаю нашу мандрівку до міста, відразу смішно стає (Кучер, 1960, с. 160). Типи названих кратноспіввідносних дій можуть бути різними: послідов­ними, одночасними, такими, що чергуються, та ін., вони утворюють часткові спектри в межах функціонально-семантичної категорії так­сису, пор.: То шумів зелений лист, то в вінку мінився злотом ряст весняний, то золотим дощем лились пісні (Українка, 1984, с. 516); Промчала та буря-негода палка наді мною, Але не зломила мене, до землі не прибила, Я гордо чоло підвела, І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше, І в серці моїм переможнії співи лунають (Україн­ка, 1952, с. 592); Прилинув вітер, і в тісній хатині Він про весняну волю заспівав, А з ним прилинули пісні пташині, І любий гай свій відгук з ним прислав (Українка, 1984, с. 406) тощо.

Відносне і співвідносне вживання форм часу властиве розповідним, інформативним сферам мовлення, абсолютне вживання часів є озна­кою комунікативно-діалогічних сфер мовлення. Виступаючи інтерпре- тативно-предикативною за своєю ядерною визначеністю, категорія часу дієслова в межах свого прямого і транспозитивного уживання під­порядкована завданням мовленнєвого акту і разом з категорією виду

 

РОЗДІЛ VI. Морфологічні категорії.


317


утворює площину часової стратифікації денотативного змісту речення щодо особи мовця. Часова модифікація тієї чи іншої дієслівної лексе­ми не впливає на реалізацію ГЗ виду, але значення часу часто висту­пає детермінантом функціонального навантаження видової форми. Так, наприклад, форма майбутнього часу док. в. характеризується поєдна­ними значеннями: переважно вона виражає значення майбутнього часу док. в., але в значенні теперішнього док. уживається рідше і в особли­вих умовах, що пояснюється специфічністю відповідних перебігів дії м самій реальній дійсності теперішнього часу. Те, що форма майбут­нього док. виду може мати значення теперішнього часу, підтверджується можливістю її заміни формою теперішнього недок. виду для виражен­ня того самого часового плану, але з редукованою модальністю: Ніяк не засну в цьому гаморі // Ніяк не засипаю в цьому гаморі. Специфіка такої форми в українській мові полягає в тому, що вона поєднує озна­ки теперішнього і майбутнього, одна з яких (ознака майбутнього) є домінуючою, друга (ознака теперішнього) — периферійною, супровід­ною, вторинною, трансформованою з актуально-предикативної пло­щини речення і більшого синтаксичного утворення на віртуальний рівень. На системному рівні ГК часу дієслова ґрунтується на опозиції «включення/невключення» моменту мовлення до перебігу дії. Другий компонент такої позиції є маркованим, а на рівні першого компонен­та, що реперезентується парадигмою форм теперішнього часу, така се­мантична, почасти і формальна, маркованість відсутня. У системі ук­раїнської мови теперішній час семантично утворює проміжну сферу між формами минулого і майбутнього часу, характеризуючись, крім власних ознак, також ознаками цих двох форм (пор. співвідношення форм чоловічого і жіночого роду серед професійних номінацій). Цим пояснюються відмінності функціональної орієнтованості форм тепері­шнього часу, яким властивий значно ширший функціонально-семан- тичний діапазон порівняно з формами минулого і майбутнього часу, форми теперішнього часу можуть поширюватися на семантичні сфери минулого і майбутнього часу. Актуалізованість форм часу в межах нисловлення свідчить про їх активну взаємодію з іншими компонен­тами категорії предикативності (грамеми способу) — виразниками су­б’єктивного смислу речення і категоріальним значенням особи, щодо якої здіснюється просторова й часова стратифікація всього змісту ре­чення. Ситуативно-прагматичні та комунікативно-актуальні фактори пиступають визначальними величинами існування і семантичного на­вантаження розгалуженої системи видо-часових форм, спрямованої на відображення різноманітних відтінків перебігу дії, її співвідносності з моментом мовлення. Мова типу української могла б обійтися без тер- нарності часових відношень, замінивши її бінарністю, з виділенням у кожному з двох часів двох видів. При цьому зовсім не важливо, як буде названо «неминулий» час — теперішнім або майбутнім, тому що н більшості випадків ця назва є суто умовною (пор.: Ти їдеш? — > Іду; Ти ідеш, зі мною? — > Іду — хоча в певних ситуаціях така дія належить до майбутнього плану, потенціальної дії).

 

318

 

Морфологія

 

У системі власне-предикативних величин поруч із формами часу пе­ребувають форми способу дієслова, які спрямовані на реалізацію ре­альності/ірреальності певної дії. Спосіб не належить до синтаксичних категорій, тому що заміна однієї грамеми іншою не впливає на струк­туру й смислову організацію речення. Спосіб співвідноситься з комуні­кативним планом висловлення, розмежовуючи два типи речень:

1) актуально-комунікативний і 2) потенційно-комунікативний. У сфері цієї диференціації найбільш інтенсивною є взаємодія категоріальних значень способу й особи. Актуально-комунікативний тип речення до­пускає використання тільки форм дійсного способу, тому що дія ви­ступає актуалізованою щодо моменту мовлення, незважаючи на його включення/невключення до структури речення.

Потенційно-комунікативний тип висловлення співвідноситься з ви­користанням умовного і наказового способів (Неси до людей всі думки, почуття і слова, І серце твоє не згорить, не змовкне, не згасне (Рильсь­кий, 1956, с. 136); Защебетала б у цей час пташка, і то легше було б на душі у Мар’яни, та не почуєш тут нікого (Головко, 1957, с. 419)). Специфіка конструкцій з імперативними формами виявляєтся також і в предикатному членуванні, тому що наявність форми кличного відмінка свідчить про складну структуру реченнєвого утворення і реа­лізацію ним апелятивної функції. Позиція підмета кличного відмінка в таких утвореннях вказує на адресата вольової дії мовця і суб’єкта потенційної дії, пор.: [Терпшиха:] Дочко моя! Голубко моя.’ Пригор­нись до мого серця… (Котляревський, 1952, с. 398); Іване!Візьми й за­кохайся в мене, Хіба тобі важко? Візьми й полюби! (Симоненко, 1990, с. 106); Обертайся, земле, без упину! Припасайте, припасайте бром! (Плужник, 1988, с. 210).

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.