Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

СИНТАКСИС. Розділ І. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ СИНТАКСИСУ. 1. СПІВВІДНОШЕННЯ НАУКОВОЇ ПАРАДИГМИ І СИНТАКСИЧНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ

загрузка...
Синтаксис правомірно розглядають як вищий граматичний рівень, який стоїть над морфологічним. У синтаксичному ярусі знаходять функціональну довершеність й оцінку всі засоби мови і мовлення. Термін «синтаксис» вживається удвох значеннях. Слід чітко розрізняти син­таксис мови, тобто синтаксичну будову мови як граматичний ярус самої мови, і синтаксис як науку. Синтаксис мови — це сукупність чинних у мові закономірностей, що визначають побудову та функціонування синтаксичних одиниць. Синтаксис як наука — це розділ граматики, що вивчає закономірності сполучення слів і творення речень, їх побу­дову та семантику.

Термін «синтаксис» походить від грецького слова зупі;ахІ8, що в перекладі означає «побудова», «зв’язок», «з’єднання». Уперше він був використаний у III ст. до н. є. стоїками у суто логічному аспекті. Окре­мим та особливим предметом розгляду синтаксис постав у працях алек- сандрійських мовознавців. Створенню системи александріиського вчення сприяли переважно праці Аристарха, Кратеса (учня Аристарха — Діо- нісія Фракійського), Аполлонія Дискола (окремі лінгвісти (Ю. С. Дол­гов та ін.) вважають його основоположником синтаксичної науки) та його сина Геродіана.

Синтаксична система останніх повністю репрезентована у більшості сучасних граматик, що відбулося опосередковано — через латинських граматистів. Аполлоній Дискол (вперше!) присвячує синтаксису спе­ціальну працю, хоча вона й значно поступається його ж праці з про­блем морфології. Сформувавши логічне бачення проблематики синтак­сису, стоїки тим самим визначили основний напрям у його дослідженні. Останній був похідним логічних постулатів стоїків і в науці кваліфі­кується як логіко-граматичний. Його розгляд слід здійснювати у розрізі всієї наукової парадигми, що дасть можливість встановити значущість вихідних начал логіко-граматичного підходу в розкритті особливостей мовних явищ.

Перша за часом — елементно-таксонімічна наукова парадигма базу­валася на уявленнях про рівневу організацію мови й основним призна­ченням досліджень вважала класифікацію одиниць цих рівнів. Одним

із основних її методів був метод порівняння, який згодом був доповне­ний методом зіставлення, у силу чого і з’явилося твердження, що ком­паративізм перетворив лінгвістику в науку (пор. думку Д. М. Овсяни- ко-Куликовського: «Наука про мову, лінгвістика, є одним зі славних творінь… ХІХстоліття» [Овсянико-Куликовский 1989/ І, с. 66]). Веле-

 

Розаіл І. Поелмет і завдання синтаксису


355
загрузка...


ментно-таксонімічній парадигмі превалювало застосування в лінгвістиці методів, широко апробованих у сусідніх науках, зокрема в логіці, у силу чого поширеними були спроби відшуку адекватним ло­гічним поняттям мовних явищ. Усе це накладало істотний відбиток на пюлюцію лінгвістичних поглядів, визначення статусу тих чи інших мовних реалій.

Суттєвим недоліком елементно-таксонімічної наукової парадигми Яув внутрішньоізоляційний розгляд тих чи інших явищ, відсутність тенденцій до визначення загальних закономірностей взаємозалежнос- п’її. На це питання та на багато інших спробувала дати відповідь гистемно-структурна наукова парадигма, становлення якої пов’язу­ють з ім’ям відомого швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра.

Розгляд мовних явищ як складників ширшого універсуму, який пиляє собою цілу систему (ця система зумовлює найсуттєвіші власти- ЮСП кожного складника), означав перенесення уваги в лінгвістично­му аналізі на мовну іманентність. А це у свою чергу вимагало чіткого розмежування мови і мовлення, синхронії та діахронії, парадигмати- їси і синтагматики (пор.: [Ломов 1994, с. 10-16; Загнітко 1990; Загніт- ко 1993; Загнітко 1993а; Загнітко 1994]).

Уже О. О. Потебня звернув увагу на цілий ряд особливостей психо­логічного наповнення мовних форм, стверджуючи, що «тільки понят- ін (а разом з ним і слово як необхідна умовність) вносить ідеї законо­мірності, необхідності, порядку у той світ, яким людина оточує себе і н кий їй визначено сприймати за дійсність» [Потебня 1993, с. 112]. Тому н пргументованим постає розгляд лінгвістом індивідуальної неповтор­ності синтаксичної функції тієї чи іншої форми, твердження про не­можливість поєднання або співіснування різних граматичних значень І одній формі (наприклад, у формі орудного відмінка [Потебня 1958, г. Н2]) та ін. О. О. Потебня констатує динаміку мови, підкреслюючи, ЩО між логічними і граматичними категоріями немає необхідної і по- I рійної відповідності, оскільки «граматичне речення зовсім не тотож­ні’ і не паралельне з логічним судженням» і «граматичних категорій інмрівнянно більше, ніж логічних». Есе це, на його погляд, є похідним — МЄ постійного розвитку мови, бо «в мові… немає жодної нерухомої і пкнорії» [Потебня 1958, с. 35, 39, 68-69, 81-82, 83 ідалі]. Такі розду­ми приводять лінгвіста до твердження, що «речення є акт аперцепції, і «ото порівняння і пояснення того, що уже сприйнято: воно пов’язує

оіі  писленнєві категорії: пояснюване (психологічний суб’єкт) і пояс- м ювальне (психологічний предикат), і в цьому смислі воно двочленне, Мі чого саме порівняння і пояснення немислиме» [Потебня 1958, 82]. Таким чином, мова починає розглядатися в антропонімічно- •і\’ вимірі. Це йдає підстави для твердження, що витоки нової номіна- і иіиіо-прагматичної наукової парадигми знаходяться у концепції п її. Потебні, хоча й думка про її формування у працях зарубіжних іипністів не є безпідставною. Сформульоване М. Гайдеґґером твер- і і шия «Мова — це дім буття» в іншому (філософському) ракурсі відоб- Потебнянське тлумачення психологічного наповнення мовної

 

356

 

Синтаксис

 

форми. Синтаксична проблематика безпосередньо пов’язана з концеп­цією наукової парадигми, її постулатами. Елементно-таксонімічна наукова парадигма зосереджувала увагу синтаксичних студій на особ­ливостях внутрішньоярусної організації елементів, визначенні специ­фіки відображення логічних понять у мові та ін. Системно-структур- на наукова парадигма зумовила формування цілого ряду нових по­глядів на синтаксичні проблеми (пор. генеративну лінгвістику Н. Хомсь- кого та ін.), сприяючи становленню вчення про структурні схеми ре­чення, визначенню його парадигматики і синтагматики, вияву внут­рішньо- та зовнішньосинтаксичних функцій різних частин мови тощо. Основу номінативно-прагматичної наукової парадигми становлять те­орія номінації, теорія референції і теорія комунікативних актів. Тео­рія номінації актуалізувала проблему білатеральності мовних знаків загалом і речення зокрема, статусу в останньому відображувальних потенціалів. У цьому розрізі постало учення про номінативний мінімум речення, його співвідношення з предикативним мінімумом і визначен­ня типологічних поширювачів предикативної основи речення. Водно­час теорія номінації забезпечила розгляд субстанційних компонентів реченнєвої структури та встановлення їх рольового статусу, співвідно­шення з екзистенційним компонентом (А. М. Ломов у цьому плані кваліфікує модель речення як номінативно-екзистенційну [Ломов 1994, с. 13-22]).

Теорія референції виходить із того, що мовець у процесі комуні­кації використовує принцип подвійного означування (за Е. Бенвені- стом): спочатку реєструється денотат — клас реалій, що адекватні сиг­ніфікату, закріпленому за цим засобом, і тільки потім через відповідні процедури виділяється референт, що є сам по собі окремо взятий і доведений до межі впізнання елемент денотативного класу. Отже, ре­ференція забезпечує індивідуалізацію самої номінації.

Теорія мовленнєвих (комунікативних) актів є складовою частиною прагматики, яка досліджує функціонування мовних знаків у мовленні (хоча саме термінологічне окреслення прагматики як науки до цих пір є проблематичним (див.: [Арутюнова 1968, с. 154; Бенвенист 1974, с. 69 і далі; Мамудян 1985]). Незаперечним є той факт, що теорія мов­леннєвих актів повинна виходити з наявності у реченнєвіи структурі власне-суб’єктивного компонента, який забезпечує авторську інтер­претацію об’єктивної інформації. Це дає можливість послідовно роз­межувати об’єктивну і суб’єктивну площину речення (пор. погляди філософів Р. Декарта, Г. Фреге, Б. Рассела; лінгвістів Ш. Баллі, А. Се- ше, І. П. Распопова, І. Р. Вихованця та ін.). Останнє забезпечує вхо­дження речення в комунікативний акт.

Номінативно-прагматична наукова парадигма розширює синтаксичну проблематику, включаючи в коло її завдань аналіз не тільки синтак­сичних одиниць, їх категорій, а й розгляд різноманітних супровідних начал, наявних у реченні, водночас забезпечує з’ясування інвентарю синтаксичних одиниць у загальній системі мовної номінації та вира­ження в їх структурі власне-авторського «Я».

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.