В історії мовознавства питання про головні члени речення диснусійне, що пов’я­
зано з визначенням їх статусу. Більшість сучасних лінгвістів головним компонентом
речення вважають присудок.
Основним формально-синтаксичним типом простого речення є двоскладні
речення, структурну основу яких становлять два головні члени — підмет і присудок.
Диференційні ознаки простого речення найповніше виявляються саме в двосклад­
ному реченні. В односкладних реченнях наявний один головний член, не диферен­
ційований на підмет і присудок.
Головні члени речення — повнозначні лексичні компоненти речення (підмет і
присудок), що становлять його синтаксичний центр.
Диференційною ознакою їх виділення є входження до предикативної основи ре­
чення, що є необхідним мінімумом для його функціонування. Предикативна основа
речення формується тільки головними членами. У двоскладному реченні тради­
ційно виділяють підмет і присудок, що пов’язані між собою предикативним
синтаксичним зв’язком. В односкладних реченнях виділяють єдиний головний член,
наприклад: Надворі смеркало й сутеніло (1. Нечуй-Левицький); Знов Іду
ш ироким полем до свого села (І. Вирган); В милого сорочка біла (І. Нехода); Із
нічної пітьми світ лий день вирина (М. Упеник); Чорнів тополь воронячий
літ опис (Л. Костенко); Чорна ніч, шматована вогнем І кулями, ст оїт ь над
Сорочинцями в німій, глибокій печалі (І. Цюпа).
Підмет і присудок як головні члени двоскладного речення перебувають в о пози­
тивних відношеннях: підмет виділяється через протиставлення присудкові, прису­
док — через протиставлення підметові. За відсутності такого протиставлення виділя­
ють недиференційований головний член речення, що не є ні підметом, ні присудком,
а виступає головним членом односкладного речення.
Підмет із залежними від нього компонентами становить групу підмета, а при­
судок із залежними від нього компонентами — групу присудка, наприклад: І стали
т ихо плакат и І дві хмароньки ясні (О. Олесь); М’яким силуетом прост упає Із
неба І собор (О. Гончар); Степ І мерехтить І густо та солодко дихає чебриком
(В. Винниченко); Стара Половчиха І не зводила з них очей (Ю. Яновський). Однак
не завжди фупи підмета і присудка розмежовуються, наприклад: Натягне дощ
свої осінні ст руни (Л. Костенко).
Синтаксична модель членів речення бере свій початок ще з античної фанатики.
У XIX ст. представники логіко-фаматичного напряму (О. Востоков, Ф. Буслаев), які
345 СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА
ототожнювали логіку з граматикою, прирівнювали речення до судження, а члени
речення ототожнювали з логічними категоріями судження (підмет — із суб’єктом
присудок — із предикатом). Представники психологічного напряму (Г. Пауль, О. По’
тебня) виділяли психологічний підмет і присудок. П. Фортунатов, О . Пєшковський
трактували члени речення з урахуванням формально-синтаксичних ознак.
Отже, історично сформувалися три підходи до вивчення теоретичних основ
членів речення: лопко-граматичний, психолого-граматичний, формально-грама-
тичний.
На сучасному етапі розвитку синтаксичної науки тривають пошуки щодо кон­
кретизації поняття члена речення. І. Вихованець пропонує розрізняти два ряди
членів речення: формально-синтаксичні члени речення (власне члени речення),
встановлювані на основі синтаксичних зв’язків; семантико-синтаксичні члени ре­
чення (синтаксеми), виділювані на основі семантико-синтаксичних відношень.
Отже, на природу головних членів речення були різні погляди. У сучасному
новознавстві головні члени кваліфікуються як рівноправні компоненти, що станов­
лять структурну основу речення.