Словозначення як структурно-семантичні складники пов’язані відно­шеннями семантичної деривації і у своїй ієрархії спрямовані на визна­чення категорійної семантики слова. Тому й говорять про наявність у мові двох типів пов’язування значень слова — синтагматичний і па­радигматичний (Ф. де Соссюр), якіМ. Крушевський спробував кваліфі­кувати як асоціації знаків за суміжністю і за подібністю (пор. виріз- нення чотирьох аспектів мовного знака: семантичного, синтактично- го, сигматичного і комунікативного). Спроба поєднати аналіз мовних знаків із позиції їх первинного і вторинного значення призводить, з одного боку, до прагнення розмежувати різні яруси цих значень, з другого боку, до встановлення їх взаємозв’язку, хоча останній не зав­жди може бути виявленим й окресленим. На основі концепції двох- рівневої номінації розрізняються узуальні вторинні значення і «пра­вила змістового варіювання первинного (вихідного) значення у трьох полях — імпліцитному (метафоричному), симілятивному (метоніміч­ному) і гіпонімічному» [Никитин 1983]. Незаперечним є той факт, що розгляд мовного й узуального рівнів значення є похідним від загаль- нофілософського поняття суб’єкта в тлумаченні лінгвістичного знака. А це передбачає вияв концептуальних основ двоелементності загаль­ного інструментального призначення мови, оскільки інструментальність об’єднує в собі комунікативну і когнітивну функції. Водночас універ­сальна здатність мови відображати об’єктивну дійсність може бути визначена на підставі розчленування і вияву особливостей трьох рівнів абстракції: а) гносеологічного, б) психологічного і в) лінгвістичного, кожен з яких характеризується власним діапазоном функцій. Для правильного розуміння специфіки сучасного лінгвістичного аналітиз- му важливим є аналіз когнітивних функцій дискретизації, об’єкти­вації та інтерпретації, що в загальному обсязі і становлять гносеоло­гічний рівень мовної системи. Психологічні функції орієнтації і регу­ляції та комунікативні функції інформативності, евокативності, екс­пресивності більшою мірою співвіднесені з поведінкою суб’єкта, вста­новленням її типологічних особливостей і специфіки вираження волі суб’єкта, ілокутивних смислів у тій чи іншій мовній одиниці. Функ­ція дискретизації полягає в тому, що мова бере участь у членуванні цілісного континууму об’єктивної дійсності (пор. у зв’язку із цим спробу розмежування у гносеологічному плані площин морфологічних кате­горій часу і виду, з яких перша постає як позиція спостерігача, дру­га — як позиція діяча [Луценко 1985], диференціацію часових планів на шкалі спостережуваних подій [Кравченко 1990] і спробу вичленува- ти власне-просторову об’єктивну площину і відповідного до неї репре­зентанта у мові [Воровлев 1991]).

Складники членованого континууму реалізуються в мові різнома­нітними засобами, у тому числі і граматичними. Граматичні категорії за своїм виміром є глибинними, надзвичайно ємними, їх функціональ­

Розмежування цих двох різноярусних компонентів здійснюється на підставі мовної свідомості, уміщеної в них. Ядерність морфологічних значень способу дієслова у реалізації модальних значень зумовлює сплу­тування цих двох величин, хоча сама модальність передбачає об’єктив­ний і суб’єктивний виміри, кожен з яких характеризується власним інвентарем реалізації граматичних значень. Модальність виступає од­ним Із компонентів інтерпретанти реченнєвої структури, що забезпе­чує перетворення речення у висловлення, співвідносність останнього з мовленнєвим і немовленнєвим контекстом, реалізацію у висловленні різноманітних ілокутивних смислів.

Світобачення ґрунтується на двох базових функціях — інтерпрета- тивній (здійснює бачення світу) і похідній від неї регулятивній (слу­жить орієнтиром у світі, у людській життєдіяльності). Мисленневі ка­тегорії, що виступають засобом дискретизації об’єктивної дійсності, є універсальними. Саме тому слід розмежовувати власне-семантичний і формально-граматичний рівні реченнєвої структури поряд Із семанти- ко-синтаксичним і власне-комунікативним (пор. розмежування дина­мічного 1 статичного аспектів речення; формально-граматичного, ана­логового 1 комунікативного (Н. О. Слюсарева, В. В. Вабайцева, Г. О. Зо- лотова та ін.)), оскільки це дає можливість послідовно диференціюва­ти неповноту речення і його особливий тип на рівні синтаксичної струк­тури. Так, на власне-семантичному рівні речення типу В селі голосно співали, когось кликали (В. Підмогильниіі); Стою І слухаю переливи весни, стукіт дятла, І на душі стає якось незвичайно (Г. Косинка) є звичайними двокомпонентними структурами з нульовим вираженням позиції агенса (нульове вираження ніякою мірою не означає відсутність компонента), а на формально-граматичному такі реченнєві одиниці ви­творюють особливий тип речення — односкладний з внутрішньою ди­ференціацією на підставі формального окреслення особи 1 реалізації семи діяча. Первинне ототожнення мисленнєвих 1 реченнєвих одиниць зумовлювало послідовну кваліфікацію таких утворень як неповних двоскладних (Ф. І. Вуслаев, M. І. Греч, О. X. Востоков). На цій підставі слід ввести поняття функціонального члена речення, що базується на синтаксичній позиції. Звідси зайняття тим чи іншим компонентом (незалежно від морфологічного вираження) тієї чи іншої синтаксичної позиції засвідчуватиме відповідний його синтаксичний статус. Саме цим слід мотивувати введення правила синтаксичної позиції І. Р. Ви­хованцем, що полягає в ототожненні функціонального статусу того чи іншого складника реченнєвої структури залежно від синтаксичної по­зиції останнього. На цій підставі достатнім виступає тлумачення

Одним із особливо поширених напрямів аналітизму в сучасному синтаксисі виступає членування єдиної реченнєвої структури на ок­ремі компоненти з метою наголошення тієї чи іншої інформації, її актуалізації і виділення (парцелювання), надання самостійного ста­тусу в загальній компонентній структурі. При цьому зберігається фор­мальна 1 смислова залежність такого елемента на загальнореченнєво- му тлі, пор.: Але що тій «Сіті-міті» запропонуєш, коли контора наша, можна сказати, засекречена. Бо ніхто не може сказати, чим конкретно займається. Навіть директор, А «Сіті-міті», знаємо, спе­ціалізується на випуску залізобетону (М. Прудник); На їх думку, дух цього педагога [В. Сухомлинського]лише починають відроджувати після приходу нового директора. Бо він, здається, таки може ста­ти гідним продовжувачем його Ідей І задимів (Радянська Україна. — 1990. — 7 січня); Для закарпатців Румунія — не десь за високими горами, а тут, поряд. Бо ие країна братнього народи, з якимркраїниі живуть разом тисячоліття (Радянська Україна. — 1990. — в січня); День — прямокутник матового шкла, Велика грудка кинутого снігу.

На ясність дим. На маєстат чола. На стіл просторий І розкриту книгу (О. Ольжич); Вона [Галочка] там, де темрява, в гущавині алей — там ЇХ треба шукати. Бо на світі їй нема чого робити (В. Підмогильний); На терасу до гостей вийшов елегантний, пруж­ний, молодий. Пухом Ітілом (В. Дрозд); Вачив-бо:усе куплено. Ними (В. Дрозд); Він недооцінив. Сучасну Єву (В. Дрозд) та ін.

Статус тих чи інших вичленовуваних словосполук пізнається зав­дяки чіткому тлумаченню формальної організації речення та визна­ченню (Пісні… пісні… Безкраю… Без кінця… Пісні без слів… (В. Чумак))

його як одиниці з відносно закінченою смисловою оформленістю. Тому й розгляд парцельованих і сегментованих компонентів не суперечить самому аналізу речення як «нееліптичного висловлення, що розгля­дається безвідносно щодо мовленнєвого / немовленнєаого контексту» [Касевич 1988, с. 95]. Речення не пов’язується з ознакою мінімаль­ності, але тільки з ознакою нееліптичності. Речення, релятивізоване щодо мовця і мовленнєвого контексту, трансформується у висловлен­ня, оскільки воно наповнюється суб’єктивними смислами, що спів­відносяться з об’єктивним компонентом речення. Реалізація остан-

Саме аналітичні чинники зумовлюють різноманітні функціональні зміщення відмінкових форм, з-поміж яких можна розрізнити: 1) внут- рішньореченнєві та 2) зовнішньореченнєві вживання. До зовнішньоре- ченнєвого використання відмінкових форм належить дореченнєве і пост- реченнєве вживання відмінкових форм. Останнє охоплює використан­ня певної відмінкової форми як заголовка твору, назви установи, зак­ладу, населеного пункту, пор.: «Тигролови» (Іван Багряний), «За Гра­тами» (Василь Чумак), «На сіножаті», «Перед бурею» (Спиридон Чер- касенко), «Без каяття», «Після бою» (Микола Руденко) і «Донецьк» (кінотеатр), «Конвалія» (кафе), «Пролісок» (крамниця), «Святушине», «Дебальцеве», «Чаплине» (назви населених пунктів). Щодо конструкцій другої групи, то більшість лінгвістів завжди підкреслювала своєрідність їх статусу, кваліфікуючи їх або як неповні двоскладні, паралельно до відповідей на запитання типу Хто йде? -> Петро, лише з тією різни­цею, що такі називні відмінки з’являються «як відповідь на питання гадане», а не реальне [Тимченко 1925, с. 1], або як «особливі випадки ізольованого вживання поза реченням, не в структурі синтаксеми і не як компонент зв’язного тексту» [Клобуков 1986, с. 28]. Відзначаючи особливість цього типу утворень, Ю. Шерех підкреслює: «Назва вивіс­ки, поставлена в контекст називних речень, відриваючись від свого предмета, у міру цього відриву наближається до називного речення» [Шерех 1947, с. 46]. Таким чином, визначення статусу подібних конст­рукцій є похідним від філософського тлумачення речення і зумовлюєть­ся загальним визначенням його функцій у мові й мовленні. До таких конструкцій наближаються утворення, кваліфіковані О. М. Пєшков- ським і його послідовниками як називний уявлення (називний теми): ПТастя… Хіба не думав про нього Степан? Скільки разів воно уявлялось зримим… (В. Шдмогильний); Лист… Ось він нарешті переді мною і про все можна легко дізнатися, про все те, що так довго тримало її у невідомості і постійній тривозі (О. Слісаренко). Такі структури одні

Функціонально-семантичний підхід дозволяє встановити співмір- ність різних форм вираження того чи іншого значення, пор. парадиг­му засобів вираження значення числа: лексичне (один, два, п’ять, двад­цять, багато і кваліфікацію на цій підставі числових маркерів як ана­літичних морфем, оскільки «числівники кількісні не становлять особ­ливої категорії» (Ш. Баллі)), словотвірне (соломина, бадилина, учнів­ство), морфологічне (вікно — вікна, стіл — столи), синтаксичне (нове депо — нові депо; Народу! Яблук!). Інколи синтагматика засвідчує спо­лучуваність різних виразників значення числа, при цьому формальні маркери числа суперечать загальнопонятійному, пор.: тричі стукнути (суфікс -ну- є показником одиничності), формальний показник істоти у слів типу мрець, покійник, труп (бачити мерця, покійника, трупа) при відсутності необхідних сем у їх лексичній будові.

Функціонально-семантичний підхід дозволяє тлумачити, наприк­лад, комплекс значень відмінкової форми як інваріант, що дає мож­ливість встановити її співвідношення / неспіввідношення з іншими відмінковими формами і повністю підтвердити тезу про те, що окремі значення відмінків можуть перетинатися і накладатися одне на одно­го (пор. значення об’єкта форм знахідного, називного, давального, родового й орудного відмінків та ін.), але цілісна функціонально-се- мантична парадигма відмінка не може накладатися одна на одну (Н. Ю. Шведова). Суттєвим тут також постає первинне функціональне призначення морфологічної форми, що на рівні граматичних явищ ви­ступає ядром вираження певної семантики. Так, форми називного відмінка постають носіями суб’єктної семантики. З цим значенням пов’язана і синтаксична позиція, формально репрезентована на мор­фологічному рівні називним відмінком, а на синтаксичному рівні — субпозицією головного члена речення-підмета. Саме перетин цих двох різноярусних величин забезпечує набуття будь-яким словом мови кате­горійних ознак підмета. При цьому суттєвим постає розмежування власне- мовних і мовленнєвих спектрів тих чи інших синтаксичних позицій. О. С. Мельничукзазначає: «Із звичайними способами функціонування в ролі підмета слів різних частин мови не слід змішувати специфічних випадків, коли в ролі підмета виступають звукові форми слів, розгля­дуваних саме як слова, як елементи мови самі по собі, а не як знаки позамовних явищ. У таких випадках на місце підмета може бути по­ставлена будь-яка форма відмінюваного слова, будь-яке незмінне сло­во і ціле словосполучення» [Мельничук 1966, с. 126], пор.: Твоє «так» і «ні» всім обридло (розм.); Ваше «пригадуйте» звучить у мене і до сьогодні (О. Слісаренко). Незаперечним є той факт, що первинними у позиції підмета-суб’єкта могли виступати тільки назви діючих осіб,

Функціональний підхід до аналізу реченнєвої структури розкриває механізм співвідношення первинних і вторинних функцій тих чи інших морфологічних і синтаксичних форм і дає можливість простежити взає­модію різних — головних і другорядних (за традиційним підходом) — компонентів реченнєвої структури, співвідношення / неспіввідношен- ня різних рівнів речення. З формально-граматичного погляду речення Дівчина співає і Весна співає позбавлені будь-яких суттєвих відмінно­стей і становлять один тип реалізації предикативного мінімуму, вод­ночас семантико-синтаксичний зріз реченнєвої структури дозволяє вста­новити їх неідентичність, оскільки в останньому випадку (Весна співає) простежується похідний характер реченнєвої структури і її складний вияв, тому що інваріантно визначена лівобічна позиція носія цієї про­цесуальної ознаки заповнюється іменником — назвою неістоти. Ліво­бічна позиція носія ознаки прогнозована синтагматичним потенціа­лом дієслова, що у звичайному лінійному розгортанні реченнєвої струк­тури перетинається з парадигматичним потенціалом непредикатних іменників. Подібний аналіз вияскравлює відмінність між формально- граматичним і власне-семантичним структуруванням речення.

З мовленнєвого погляду речення типу Берег залило; Човен переки­нуло; Книгу написано; Греблю відремонтовано постають як самодос­татні, а на власне-семантичному рівні простежується їх тричленний характер, оскільки такі утворення є трансформами тричленних актив­них конструкцій: Берег залило <- Берег залило водою «- Вода залила берег; Човен перекинуто <- Човен перекинуто вітром Вітер переки­нув човен. У чомусь подібне спостерігається у конструкціях, у яких називний відмінок підмета репрезентує складний вияв семантики: Камінь розбив вікно, оскільки знаряддя здійснення дії, приведене в рух її вико­навцем, і його переміщення у позицію підмета є опосередкованим вихід­ною структурою, що й дало підставу Дж. Лайонзу стверджувати, що активні дієслова, які поєднуються з іменниками — назвами неістот, постають як «паразитичний наріст на нормальному типі» [Лайонз 1978]. Ця теза стала відправним моментом для твердження С. Д. Кацнель- сона про те, що на ґрунті вихідних синтаксичних конструкцій з іменни­ком — назвою істоти «виростають різноманітні рівні деривації синтак­сичних структур» [Кацнельсон 1972, с. 13], і тлумачення Г. О. Золото-

Тут спостерігається один із перших виявів порушення принципу ітеративності сем, що є обов’язковим у реченнєвій структурі поряд із граматичною ітеративністю. Порушення закономірностей ітеративності сем зумовлює внутрішньочастиномовну семантичну деривацію, вна­слідок чого лексеми одного типу набувають семантичних і граматич­них ознак іншого типу, характеризуючись різною валентністю (пор. вишивати —> Дівчина вишиває рушник і Дівчина вишиває (у значенні вміє вишивати); читати -> Хлопчик читає книжку і Хлопчик читає (вміє читати); Хлопчик стоїть на землі (перебуває у вертикальному положенні) і Весна стояла холодна (дієслово стояла втрачає свою ав- тосемантичність і набуває ознак синсемантичної лексеми)). Так чи іна­кше, але функціональний підхід вияскравлює одну з особливостей мовної системи — її спрямованість на реалізацію поняттєвих величин різними мовними ресурсами. У руслі цього постає питання про те, якою ж повинна бути функціональна граматика. Можливо, вона має базу­ватися на вихідних концептуальних положеннях фіксації мовними ресурсами тих чи інших поняттєвих смислів, що належать до універ- салій, чи повинна бути спрямованою в одній зі своїх частин на збере­ження традиційно визначуваної будови з концентрацією уваги на різно­манітних засобах вираження її вершинних величин. У такому разі може бути розмежованим предмет функціональної морфології і пред­мет функціонального синтаксису (прикладом постає спроба Н. О. Слю- саревої) зі збереженням загальноконцептуального тла функціональ­ності. Водночас виступає можливість аналізу фундаментальних кате­горій предметності, процесуальності, ознаковості, кількості через при­зму власне-морфологічних і невласне-морфологічних (супровідних) за­собів їх реалізації. У такому випадку є зримим і відчутним статус кожної морфологічної категорії, і набирає іншого виміру розмежуван­ня номінативних і синтаксичних категорій в ономасіологічному ключі. При цьому синтаксис також постає у розмірі фундаментальних вели­чин, репрезентованих інваріантними одиницями, що у мовленнєвій практиці набувають різноманітних модифікацій.

Ф. де Соссюр підкреслював: «Думка про те, що мовні факти можна викладати одним і незмінним способом, — хибна думка, вона призво­дить до передбачень, що сама щось єдине» [Соссюр 1990, с. 120]. У цих словах відображена можливість аналізу мовних реалій із різних по­зицій і водночас передбачається, що їх розгляд повинен враховувати більшою мірою факти, ніж передбачення. Суттєвим є також те, що просте горизонтальне розширення кількості досліджуваних і спостере­жуваних одиниць ніякою мірою не засвідчує видозміни самої методи-

• щось таке, що сприймається й утворює тіло знака, і репрезентує в мовному колективі як спільності інтерпретаторів певний зміст, який іамінює означальне або позначуване у мовних і метамовних операціях у певному відношенні і для досягнення певного ефекту» [Кубрякова 1993,0.27).

Мовний знак постає удвох іпостасях: поняттєво мотивованій і фор­мально визначеній. Функціональний підхід повинен базуватися на за- гальнофілософському розумінні мовного знака як двобічного елемента і враховувати специфіку національної мови. Тому видається цілком іфгументованим визначення головних або базових функцій морфоло­гії — морфосемантичної, морфотактичної і синтаксичної, що загалом підповідає когнітивно-комунікативному підходу до мови (М. Келані- ІІІох). Саме у вимірі останнього мотивованим і достатнім постає пояс­нення переважання іконічних знаків у морфології та індексальних .шаків у синтаксисі, хочаМ. Ю. Лотман стверджує, що «мовне значен­ня є символічним, у той час як мовленнєве значення іконічне й індек- сальне: іконічність виражається у мотивованості мовленнєвого знака, індексальність — у його віднесенні до конкретного мовленнєвого фак­ту». Іконічність морфологічних форм пояснюється їх мотивованістю поняттєвими величинами (пор. твердження О. Єсперсена щодо наказо- ЮГО способу, який, за його словами, є способом волі), індексальність синтаксичних форм мотивована спрямованістю у комунікацію, співвіднесеністю з об’єктивними відношеннями між реаліями об’єктив­ної дійсності.

Таким чином, функціональний підхід у своєму розрізі допускає ча­сто нетотожне тлумачення адекватних величин, і водночас він спря­мований неоднозначно на вияв функцій мовних форм. Відштовхую­чись від здатності слова до семантичного варіювання, що супроводжу­ються відповідними формальними перебудовами, висувається ідея шиф­рувальної граматики (В. Г. Рудельов), що в концептуальному плані підштовхується від загального поняття слова, семантичні зрушення в структурі якого фіксує граматика. Такий підхід розвиває концепцію про сильні та слабкі позиції слова при функціонуванні у складі оди­ниць вищого рівня. Граматично обмежений контекст неосновних зна-

• 11 н ь багатозначного дієслова нейтралізує окремі семи основного значен­ій дієслова, надає семантичному варіюванню регулярного характеру. У цьому випадку спостерігається знову ж таки підхід від форми до зна­мення, але й спрогнозований підхід функціональної граматики з по­єднанням двох типів аналізу виявився тільки задекларованим, оскіль­ки при такому аналізі зникає фундаментальна відмінність між яруса­ми мовної системи і розмивається саме поняття предмета граматики.

Функціональна граматика повинна структуруватися з урахуванням мідмінностей предмета функціональної морфології і функціонального

Незаперечним є той факт, що частини мови належать до класифіка­ційних сутностей, ядерними з-поміж яких виступають поняття проце­су і субстанції, приведення яких у дію зумовлює їх динамізацію і ви­творення одиниць розповіді про об’єктивний світ. Особливості реалізації ситуативних завдань і закономірності впливу на адресата мовлення повинні розглядатися комунікативною лінгвістикою, що покликана дати відповідь на ряд питань, пов’язаних із напрямами співвідношен­ня об’єктивних і суб’єктивних смислів у реченнєвій структурі, хоча, оче­видно, одиниці першого і другого порядку слід чітко розмежувати.

Диференціювання предметів функціональної морфології і функціо­нального синтаксису дозволяє простежити інвентар власне-морфоло- гічних і власне-синтаксичних одиниць, встановивши їх підпорядко­ваність тим чи іншим універсаліям. Тому переконливим видається у межах функціональної морфології виділення понять субстанційності і процесу як ядерних та переліку морфологічних засобів їх катетери­зації, поряд із цим постають величини, що є супровідними і репрезен­тують ті чи інші кваліфікаційні параметри ядерних компонентів (озна­ка предмета й оздака дії).

Інвентар катетеризації субстанційності і процесу у функціональному розрізі необов’язково збігатиметься з традиційним переліком морфологічних категорій, оскільки значущими можуть постати зна­чення сукупності (пор. семантику збірності, одиничності, речовинності, які, перетинаючись із значенням сукупності, не покриваються ним, оскільки їх статус визначуваний загальним відношенням до морфо­логічного числа іменників [Загнітко 1993]), якості (репрезентується різноманітними лексичними одиницями: іменниками, дієсловами, прик­метниками, прислівниками іт. ін.), лінійності, означеності/неозначе­ності тощо (пор. розгляд частин мови І. Р. Вихованцем, який розрізняє з-поміж них ядерні і периферійні [Вихованець 1992]). Водночас аналіз функціональної специфіки морфологічних одиниць буде пов’язаний з функціональним синтаксисом, оскільки в межах останнього викінченим постає співвідношення / неспіввідношення первинних і вторинних функцій, трансформації первинних у вторинні, і навпаки — напрями внутрішньочастиномовної і міжчастиномовної внутрішньокатегорій- ної і міжкатегорійної міжчастиномовної взаємодії, наслідком якої постає нерівнорядна семантична, синтаксична, морфологічна міжчас- тиномовна трансформація. Функціональний синтаксис дасть відпові на ряд питань, пов’язаних з наявністю словоформ повної / неповн синтаксичної спеціалізації, синкретичними величинами та особл

У колі аналітичних морфологічних форм слід розмежовувати підносні та абсолютні їх вияви. До перших належать ті, які з реченнє- Юї структури проникають у коло морфологічних форм й активно по­повнюють синонімічні ряди реалізації того самого семантичного змісту, 111 >и цьому вони характеризуються вторинністю його репрезентації, пор.: лікарка і лікар виписала рецепт; авторка і автор цих рядків давно Відома всім своїми поетичними творами; юристка і юрист проводила консультацію з питань правового захисту населення тощо.

Навіть з-поміж цих форм вирізняються такі, які виступають єди­ними виразниками морфологічного змісту в аналітичній конструкції, ОСКІЛЬКИ паралельна синтетична форма відсутня в силу морфонологіч­нії х чи інших внутрішньомовних чинників: лексикограф збирав мате- І’іил для нового словника і лексикограф збирала матеріал для нового нитика; Філолог виступив з доповіддю про нові явища в стилістиці і Філолог виступила з доповіддю про нові явища в стилістиці (пор. Оказіональні новотвори типу філологиня, лексикографиня (Філологині нічної школи давно ведуть усний журнал поезії (Українське радіо. — ІВ62. — 14 лютого)), що загалом знижують загальне тло нормативних ‘ . -трукцій). Аналітизм таких конструкцій по відношенню до морфо-

… і ‘іних значень роду виступає опосередкованим, оскільки рід дієсло-

мй у подібних утвореннях детермінований значенням роду іменника, ОВ не слід спрощувати цей механізм. У синтагматичній моделі «прик­метник + іменник + дієслово» перший компонент спрямовується на ііініторення морфологічного роду іменника за суто формальною озна­кою (відомий лікар, популярний юрист — про особу жіночої статі), цп с-лівний компонент орієнтований на семантичну мотивованість мор­фологічного роду іменника. Становленню регулярності таких аналі- п і‘і них конструкцій перешкоджає їх вторинність і наявність в ук­раїнській мові синтетичних утворень, хоча останній критерій не може |у пі низнаним як самодостатній (пор. наявність у граматичному ладі І ппонімічних форм майбутнього часу — складної і складеної, що на- «\ ті ознак регулярності і входять у цілісну парадигму. В. М. Мігірін

… носив елемент буду до реченнєвої структури взагалі, тим самим зніма-

ммін межа між синтаксичним і морфологічним аналітизмом, хоча філо-

• офська основа кожного з них відмінна у своїй суті). На синтаксично­му рівні морфологічна форма може набувати вторинних функцій, що            взпечує її міжчастиномовну трансформацію. Прикладом виступа­ми і. іменні компоненти присудка, про які О. О. Потебня зазначив, що ІІМ’я, яке входить до складу присудка, є атрибут, граматичне означен­им. (і тією лише особливістю, що приєднується до означуваного не пря- а через посередництво дієслова» [Потебня 1958, с. 111-112]. Посе- і» іппцтво дієслова у цьому випадку є визначальним, оскільки забез-

Участь імені у формуванні предикативного ядра реченневої структу­ри до цих пір залишається дискусійною. Прикладом постає тлумачен­ня статусу підмета і присудка у реченнєвій структурі. Одні лінгвісти розглядають обидва головних члени речення як рівновеликі і рівно­правні у структурному і семантичному планах компоненти, що пере­бувають у відношенні колатеральності (Л. Блумфільд, В. Шмілауер, А. М. Мухін, Т. П. Ломтєв), інші — тлумачать присудок як вершин­ний компонент реченнєвого утворення, щодо якого підмет займає по­зицію першого актанта на рівні з іншими валентно зумовленими ком­понентами (Л. Теньєр, В. В. Богданов, І. Р. Вихованець, О. О. Холодо- вич, К. Бейзелл, О. Ербен, Г. Глінц, І. Кріадо де Валь), ще інші квалі­фікують підмет як вершинний елемент речення, оскільки присудок узгоджується з підметом у його граматичних показниках (В. Г. Ад- моні, О. М. Пєшковський, О. О. Шахматов). Загалом суть проблеми можна сформулювати так: актантні імена вимагають наявності відпо­відного дієслова чи дієслово визначає свої актантні імена? Відповідь на поставлене питання і визначає напрям загальної теорії. При цьому слід пам’ятати, що відповідь може бути нерівнорядною, оскільки будь- який текст (речення входить у це поняття) є насамперед величиною кодованою і декодованою. У першому вимірі, поза всяким сумнівом, предикат постає вершинним, бо творення тексту змушує мовця дробити континуум дійсності на дискретні частини, а потім, спираючись на вич- ленування зв’язку між предметами і явищами, знову компонує з цих частин безперервну єдність — опис дійсності у вигляді тексту [Сильд- мяз 1987]. Для мовця опорні точки мовленнєвого творення — вичлено- вувані ним зв’язки дійсності, що передаються предикатами. Останні реалізуються тими чи іншими актантами: зв’язки наче «тягнуть за собою предмети свої» [Орлова 1994, с. 42]. Ці актанти вміщені своєю семантикою у семантичну структуру дієслова. Зв’язки — цетіскрепи, на які опирається творення мовлення. Вони виступають логічними предикатами. Дієслово-предикат позначає цілісну ситуацію. Дієслівна семема базовим має значення зв’язків-відношень між об’єктами-учас- никами ситуації, визначаючи їх рольовий статус і типологію. Опози­ція мовець / адресат виявляється визначальною при встановленні смис­лового і структурного навантаження дієслова та імені у реченні.

Для передачі змісту про обмін тими чи іншими предметами мовець реалізує ситуацію «передача чого-небудь кому-небудь», якій повною мірою відповідає дієслово «передати». Останнє визначає імена трьох учасників ситуації за їх рольовим статусом: хто передав»! (роль аген- са), кому передали! (роль контрагенса), що передали? (роль об’єкта). Тому для мовця базовим виступає предикат, що визначає ім’я у його рольовому навантаженні. Адресат, декодуючи інформацію, спирається на імена-аргументи, у силу чого для нього основним виступає ім’я.

Протиставлення імені і предиката є вагомим і у встановленні осо ливостей граматичного аналітизму, що у своїх виявах спирається .

Для мовця суттєвим є використання наявних предикатів із відпо- пі дними реченнєвими структурами у напрямі модифікації останніх у силу иміщення в них суб’єктивних смислів. Для адресата визначальним постає розмежування власне-об’єктивного перебігу дії та її суб’єк­тивної інтерпретації мовцем і визначення площин значущості відобра­женого стану речей. Поєднання таксонімічного і функціонально-праг- матичного тлумачення модальності речення дозволяє чітко розмежу- пачи площину відтворюваності і площину витворюваності. Площина підтворюваності ґрунтується на моделях, зразках, які у мовленнєвій практиці зазнають різноманітних модифікацій. Останні зумовлюють неадекватне тлумачення самого поняття модальності [Баранов 1993, 0, 98-102], у якому наявне прагнення розмежувати таксонімічне (з нирізненням об’єктивності і суб’єктивності) і функціонально-праг- матичне визначення. Функціонально-прагматичне тлумачення модаль­ності ставить у центр модальних стосунків суб’єкти комунікативної діяльності (таксонімічний підхід цього не заперечує, оскільки при нпзначенні пардигми суб’єктивної модальності враховуються різно­манітні спектри її значущостей із встановленням засобів їх виражен­ня). При цьому суттєвим є принципове розмежування предикації і пре­дикативності, оскільки воно є базовим у розмежуванні семантичної гіісментарності / неелементарності речення. Предикатність — це «по­ні модальне і позачасове сполучення субстанції з ознакою, суб’єкта з предикатом» [Степанов 1981], а предикативність — це сполучення суб’-

• Кіа з предикатом в актуалізованому щодо модальності і темпораль- ІОСП вимірі. Тому в цьому випадку важливими постають проблеми описовості / синтетичності. Саме комунікація зумовила появу нового ііі чу присудка — функціонального, під який підводяться нерівнорядні
• Груктури типу вести пропаганду, видати наказ, організувати агіта­цію, дати лад. На морфологічному рівні подібні утворення не можуть цм гати цілісними, оскільки репрезентують різні частиномовні вимі­ри (кожне слово характеризується власним інвентарем реалізації час­тиномовної семантики), що виступають єдиним цілим тільки на син- і пксичному рівні. їх статус можна визначити тільки на підставі функ­

Філософською основою розвитку аналітизму в сучасному граматич­ному ладі української та інших слов’янських мов виступає рівень пізна­вальної компетентності мовця, прагнення урізноманітнити реаліза­цію певної семантики, ступінь індивідуальної когнітивної системи. Рівень навичок дискретизації, об’єктивації та інтерпретації об’єктив­ної дійсності мовцем зумовлений цілим спектром знань індивіда про світ, його знань про мову, її потенції. Саме мова забезпечує достат­ньою мірою членування континууму дійсності і вираження цінних властивостей реалій об’єктивного світу. Уміння мовця інтерпретувати ці властивості мотивуються знаннями про світ (стереотипи, схеми тощо) і знаннями про мову (одиниці мови, особливості їх комбінаторики, можливості перетворення, комунікативні параметри мовних одиниць).

Саме знання про мову виступають критерієм відбору синтетичних / аналітичних засобів вираження відповідних реалій. У цьому плані слід розрізняти парадигматичну і текстову аналітичність. Перша ха­рактеризується наявністю аналітичних засобів у статичному, катего­рійному аспекті мови і відображена у самому тлумаченні тих чи інших морфологічних і / або синтаксичних форм: складений (а), складний (а). У силу цього, наприклад, високий ступінь аналітизму властивий парадигмі українського дієслова (пор. аналогічне явище у німецькій мові).

Текстова аналітичність характеризується наявністю аналітичних форм і утворень у динамічному аспекті мови. Вона постає не відтворю­ваною у більшості своїх вимірів. Очевидно, сюди слід віднести різно­манітні випадки розширення горизонтальної площини реченнєвої струк­тури за рахунок включення до її складу вставлених конструкцій, які порушують цілісність речення і зумовлюють опосередкований зв’язок валентно зумовлених компонентів із дієсловом-присудком. До аналі­тичних конструкцій належить семантичне речення-висловлення з різно­манітними детермінантами. Уже в самій кваліфікації їх синтаксично­го зв’язку відображено особливості їх статусу (пов’язані з граматич­ною основою речення загалом). Таке твердження ґрунтується на тому, що ряд подібних утворень функціонує на дореченнєвому рівні, і їх наявність у реченнєвій структурі сприяє її семантичному ускладненню

Аналітизм реченнєвої структури посилюють різноманітні однорідні члени речення, кваліфікація яких у традиційній лінгвістиці була не- рівнорядною. Одні мовознавці відносили речення з однорідними чле­нами до складних, інші кваліфікували такі структури як прості, але підкреслювали їх ускладнення. Незаперечним є той факт, що на се­мантичному рівні такі структури належать до складних, оскільки ре­алізують більш ніж одну пропозицію. На формально-граматичному рівні подібні утворення належать до модифікаційних виявів складно­го речення і становлять перехідну площину — від складного до про­стого. Цим мотивується їх розгляд у ряді шкільних граматик як склад­них (С. Чорній, Д. Кислиця). У чомусь подібне спостерігається при реалізації морфологічних значень особи поза дієсловом у формі мину­лого часу, що дало можливість окремим лінгвістам зарахувати лексе­ми типу Я, Ти тощо до префіксів (Т. П. Ломтєв), що не може не викли­кати заперечення, оскільки семантика особи дієслова завжди моти­вується іменним компонентом речення, але це ні в якому разі не за­свідчує належність останніх до префіксальних. У цьому разі спостері­гається один із виявів формального розмежування морфологічних зна­чень особи допоміжними засобами, які актуалізують наявне у дієслові :шачення особи.

Аналітизм у сучасному українському синтаксисі має місце там, де синтаксична форма складається з кількох компонентів (тобто вона с і руктурується, її обсяг більший за одиницю), і там, де реченнєва струк­тура як цілісність порушується. Перший вияв аналітизму не викликає .ілперечень, оскільки і в традиційній граматиці подібні форми квалі­фікувалися як складні або складені, хоча саме поняття аналітичної форми щодо них не застосовувалось. Аналітизм у цілісній реченнєвій Структурі має кілька різновидів, найпомітнішим з-поміж яких висту­пає внутрішньореченнєвий і зовнішньореченнєвий. До внутрішньоре- ченнєвого аналітизму належить введення до цілісної реченнєвої струк­тури різноманітних ускладнювачів, які порушують лінійну цілісність (вставлення, відокремлення, однорідність тощо). До зовнішньоречен- іивого аналітизму належить різноманітне членування єдиної цілісної структури з метою актуалізації інформації, що міститься в кожному з її компонентів (парцеляція, сегментація, називний теми, уявлення