Караман С. О. Сучасна українська літературна мова

Погляди мовознавців на звертання

Серед засобів, що ускладнюють просте речення, особлива роль належить звер­
танню, яке в українській мові має спеціалізовану форму вираження — кличний
відмінок.
У східнослов’янському мовознавстві питання про кличний відмінок (не про звер­
тання) порушували М. Ломоносов, О. Востоков, М. Греч. Термін «звертання» уперше
вжито в «Исторической грамматике русского языка» Ф. Буслаєва, який виокремив
його із складу головних і другорядних членів речення. Щодо фанатичного зв’язку
звертання з членами речення, до складу якого воно входить, більшість мовознавців
як зарубіжних, так і вітчизняних його не визнавали (А. Шлейхер, Ф. Бонн, Г. Кур-
ціус, Ф . Міклошич, В. Вундт),
Першим у вітчизняному мовознавстві наявність граматичного зв’язку кличного
відмінка іменника (фактично звертання) з присудком у спонукальному реченні
довів О. Потебня. Однак він говорить про кличний відмінок не як про звертання, а як
про підмет речення: «Усупереч правилу «відділяти комою кличний від присудка (укр.
«сира земле, розступися», V. «розступися, сира земле») І не відділяти називного
(«сира земля розступилася») думаю, що відстань у живій мові між цими відмінками і СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА
присудком однакова». Ось чому О. Потебня вважав, що «кличний, як і називний
маючи відповідну діяльність у реченні, стоїть не поза ним, а в ньому».
Аналогічні погляди висловлюють і деякі зарубіжні лінгвісти XIX ст., зокрема
Ф. Керн і Г. Пауль. Д. Овсянико-Куликовський розглядав звертання серед «слів
і виразів, які не входять до складу речення, але прилягають до речення, стоять
при ньому». О. Пєшковський, надаючи великого, значення звертанню як категорії
стилістичній, водночас відносить його до «слів і словосполучень, що не утворюють
ні речень, ні їх частин». Він мотивує це тим, що звертання не можуть перебувати
у граматичному зв’язку узгодження, керування і прилягання, а тому залишаються
елементами, внутрішньо чужими реченню, подібно до кулі, що потрапила в
організм. Не визнавав граматичного зв’язку звертання з членами речення і
О. Шахматов.
В українських граматиках XIX — початку XX ст. звертання розглядали в мор­
фології’ як кличний відмінок; питання про граматичний зв’язок його з членами
речення переважно оминали; у разі ж порушення цього положення кличний
відмінок трактували як такий, що не пов’язується з жодною частиною речення
(В. Сімович та ін.).
У більшості підручників і посібників для вузів другої половини XX ст. звертання
розглядали як слова, граматично не зв’язані, з членами речення. У деяких працях
обгрунтовується наявність граматичного зв’язку звертання з реченням та
виконання в окремих випадках (у поєднанні з наказовим способом дієслова) клич­
ним відмінком функції підмета (І. Кучеренко, І. Вихованець, А. Загнітко). З таким
трактуванням можна цілком погодитись. Найповніше проблеми звертання в україн­
ській мові дослідив М. Скаб у монографії «Граматика апеляції в українській мові».
Морфологічною основою звертання є іменник. Водночас значення звертання
може набувати будь-яка субстантивована частина мови.
В українській мові природною формою звертання є вокатив (кличний відмінок).
Він має специфічні закінчення, котрі в окремих випадках можуть збігатися із закін­
ченнями називного, давального і місцевого відмінків. Тому до української мови не
зовсім підходить твердження Ф. Міклошича: «Вокатив тільки за традицією відносять
до відмінків, тимчасом як і з зовнішнього боку, на відміну від інших відмінків, він не
характеризується особливим суфіксом, і з внутрішнього боку ім’я в цьому відмінку,
не будучи підпорядкованим примусовій силі складу речення, що позначається,
однак, назвою відмінок, вільно приставляється до мови, подібно вигукові».

Категорія: Караман С. О. Сучасна українська літературна мова

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.