Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

Розділ IV. ПОЗИЦІЙНА МОДЕЛЬ РЕЧЕННЯ І ВАЛЕНТНІСТЬ ДІЄСЛОВА

загрузка...
Питання про співвідношення позиційної моделі речення та валент­ності дієслова є актуальним у сучасній лінгвістиці. Проблема взаємо­відношень у структурі реченнєвого граматичного центру вимагає свого розв’язання з метою вирішення питання про корелятивність / некоре- лятивністьформально-граматичного, семантико-синтаксичного, влас- не-семантичного і комунікативного аспектів речення та розмежування понять «синтаксичнаконструкція», «речення» і «висловлення». Нові підходи до визначення співвідношення підмета і присудка у реченнєвій структурі пов’язані з формуванням нової наукової антропоцентричної парадигми [Степанов 1991, с. 9-10; Кубрякова 1993, с. 18], у рамках якої відроджується герменевтична традиція. Нова наукова парадигма щоразу осмислює набуте з якісно відмінних позицій і в розрізі пере­оцінки відомого.

У лінгвістиці усталилася думка про те, що «синтаксис загалом «обер­тається» навколо речення, але при цьому ставить перед собою два ди- ференційно розв’язуваних завдання: по-перше, з’ясувати, яким чином речення складається (конструюється) із словесних форм, або в окре­мих випадках з окремої словесної форми, і, по-друге, встановити, яким чином той чи інший комплекс пов’язаних одна з одною словесних форм набуває статусу особливої лінгвістичної одиниці — одиниці по­відомлення» [Распопов 1981, с. 15-16]. У цьому аспекті прагнуть роз­глядати конструктивну і комунікативну площини речення й ті до­слідники, які відносять предикативний центр до словосполучення, мо­тивуючи це тим, що необхідно розрізняти при аналізі речення понят­тя «дієслівності» і «предикативності» [Федосов 1968, с. 34; Печников 1977, с. 56; Цой 1978, с. 14; Долгов 1993, с. 34-38]. Зв’язок між підме­том і присудком є особливим — іменник (або іменна частина мови) вимагає певної форми від дієслова, останнє суворо регламентує форму іменника, який повинен бути тільки в початковій формі — називному відмінку. Таке поєднання підмета з присудком одні лінгвісти вважа­ють узгодженням (В. А. Бєлошапкова, В. В. Лущай), другі — взаємо-

 

Розділ IV. Позиційна модель речення і валентність дієслова


425


координацією (І. Р. Вихованець), треті — координованою підрядністю (Ю. С. Долгов). Водночас існує спроба подати з’язок між підметом і присудком у площині їхньої взаємодії. Остання кваліфікується як ііищий вияв міжкатегорійної міжчастиномовної взаємодії — взаємо­проникнення [Загнітко 1990, с. 100-106; Загнітко 1992, с. 11-35; Загніт- ко 1992а, с. 19-29; Загнітко 1993, с. 98, 102, 154 і далі]. У взаємодії підмета з присудком «необхідно розрізняти, з одного боку, окремі функ­ціональні позиції граматичної структури, і, з другого боку, наповнен­ня цих позицій, тобто слова, словосполучення або групи слів, що ви­конують певну функцію» [Данеш 1988, с. 79]. Такий підхід ґрунтуєть­ся на формально-граматичній детермінації морфологічних значень особи дієслова-присудка морфологічною формою іменника-підмета, з одного боку, і семантико-синтаксичному визначенні позиції підмета-суб’єкта семантичною структурою дієслова і граматичними значеннями міжрівне- вої опосередковано морфологічної граматичної категорії валентності дієслова, з другого боку. При цьому заповнення лівобічної валентності дієслова допускає семантичне варіювання у сигніфікативному плані з чіткою регламентацією морфологічної форми називного відмінка, фор- мально-граматичне визначення особової форми дієслова не допускає ніякої варіативності. Лівобічна суб’єктна валентність дієслова-при- судка ємніша за обсягом порівняно із структурувальним статусом пре­дикативного зв’язку, оскільки охоплює: 1) структурну схему простого двоскладного речення: Я знав міста, ліси і гори і в морі бачив кораблі (А. Малишко); Традиційно в Україні діти називали своїх батьків на ви (В. Скуратівський); 2) суб’єктний поширювач в односкладному ре­ченні типу Спать мені не хочеться; Йому хотілося малювати (І. Фран- ко); Мені сім літ минуло (Леся Українка); Його привітно запрошено садовитися і щиро частовано (Марко Вовчок); 3) різновиди нульової суб’єктної валентності типу Світає. Смеркає. Дощить, Морозить; На­дворі смеркало і сутеніло (І. Нечуй-Левицький).

Деякі лінгвісти відносять граматичний центр речення до словоспо­лучення, пояснюючи це тим, що всі словосполучення доцільно класи­фікувати за типами синтаксичного зв’язку словоформ і наявними син­таксичними відношеннями між ними безвідносно щодо їх реченнєво- твірних функцій. Вихідним, на їх погляд, є те, що у словосполученні обидва компоненти виступають удвох граматичних функціях: 1) ре­алізують один із можливих компонентів валентного зв’язку головно­го слова; 2) виявляють власні семантико-синтаксичні можливості. Тому ці ознаки виступають визначальними при розрізненні таких форм підрядного словосполученнєвого зв’язку: 1) атрибутивна координація (студент читає), 2) атрибутивне узгодження (красива дівчина), .4) атрибутивне керування (любов до батьків, зошит для учня), 4) атри­бутивне прилягання (бажання учитися, макарони по-флотськи),

4)   обставинне прилягання (читати уважно, прикрашати сумлінно), (і) об’єктне керування (бачити сад, стріти хлоп’я), 1) обставинне ке­рування (працювати в інституті, купатися в річці) [Долгов 1993,

С.  36-37]. Такий підхід при всій його привабливості вимагає значної

 

426


Синтаксис


корекції, оскільки словосполучення типу хустка матері, шапка бать­ка, конспект колеги, реалізуючи атрибутивні відношення, репрезен­тують синтаксичну форму прислівного підрядного зв’язку прилягання в його різновиді відмінкового прилягання (опосередкованого міжре- ченневого міжкатегорійного трансформаційного типу). Останнє відпові­дає закону синтаксичної позиції, що полягає в синтаксичній тотож­ності компонентів реченнєвої структури. Ця тотожність не зникає «за різної морфологічної якості даних компонентів» [Вихованець 1992, с. 78]. Тому в цьому випадку відмінкова форма є аналогом відповідно­го атрибутивного елемента. Статус прилеглості відображає її семанти- ко-синтаксичну сутність, оскільки вона тільки в цій позиції репрезен­тує атрибутивні відношення. Так само й конструкції типу працювати в полі, йти дорогою відображають особливості прилягання морфоло­гічної форми відмінка, які в іншій позиції виражають об’єктні, атри­бутивні, суб’єктні відношення. У зв’язку з конструкціями типу шапка батька, зошит учня, політ льотчика, краса дівчини, учитель школи слід пригадати погляди С. Смеречинського, 0. Курило та ін. на родо­вий належності, які вважали його невластивим українській літера­турній практиці [Смеречинський 1990(1932), с. 256-263; див. також пе­ревидання: [Горбач 1966; Курило 1920, с. 12-21]].

«Смислова структура речення становить семантичне відображення типової ситуації» [Легценко 1988, с. 21], що виступає достатнім кри­терієм для заперечення наявності словосполучень у структурі семантично елементарного речення [Вихованець 1992, с. 53-54]. Семан­тично елементарним реченням є утворення із заповненими валентни­ми гніздами дієслова-предиката, що у своїй смисловій структурі перед­бачає учасників дії та обставини її перебігу. Такий лінеарний потен­ціал дієслова-предиката вже на рівні мовної системи відображає його статус як синтаксичного ядра реченнєвої структури, що визначає набір синтаксичних позицій (пов’язаних із дієсловом членів речення) і про­гнозує способи їх таксонімічного і морфологічного вираження та оформ­лення, тобто дієслову-предикату притаманні синтаксичні та морфо­логічні валентності. Це і зумовлює тлумачення валентності як опосе­редковано морфологічної граматичної міжрівневої категорії проміжного типу, оскільки семантичні гнізда дієслова переважно прогнозують і відповідний семантичний компонент (пор. дієслова типу кувати, цвірінькати, підпадьомкати, каркати, стрекотати, телитися, же­ребитися, нявчати, гавкати, кувікати, хрюкати у своєму прямому лексичному значенні чітко визначають лівобічний суб’єктний компо­нент типу зозуля, горобець, перепел, ворона, сорока, корова, кобила, кішка, собака, порося, свиня), і відповідну його морфологічну форму (пор. правобічний сильнокерований придієслівний об’єктний компо­нент — його основним варіантом виступає морфологічна форма знахід­ного відмінка: запросити колегу, прочитати вірш, занести відро, перечекати дощ; поряд постають варіанти: сподіватися на зустріч, сподіватися на успіх тощо). Такий потенціал дієслова є складовим компонентом його семної структури, у комплексі витворюючи особли­

 

РОЗДІЛ IV. Позиційна модель речення і валентність дієслова


427


загрузка...
ву синтагматичну площину, що взаємодіє і перетинається з відповідною парадигматичною площиною власне-іменників. Завдяки цій взаємосп- рямованості й утворюються реченнєві структури. Переосмислення взає- моспрямованості зумовлює перетворення формально простого речення у семантично ускладнене і семантично складне: Вкраїна мовчала, мовча­ла… (В. Чумак) -» Всі, хто населяв Вкраїну, мовчали; Грізно грюкають гармати… (Г. Чупринка) — семантичне ускладнення речення мотивується заповненням лівобічної маркованої суб’єктно-активної позиції іменни­ком — назвою неістоти гармати, що є наслідком трансформації об’єктно- інструментальної в суб’єктну: Люди стріляють снарядами із гармат -»• Люди стріляють із гармат —• Люди грюкають із гармат —> Гармати грюкають іт. ін. [Грубор 1962, с. 75; Кильдибекова 1975, с. 46-52; Загн- ітко 1993а, с. 91-92].

Синтагматичний компонент домінує в семній структурі дієслова і визначає модель речення. Звужувати тлумачення словосполучення до регулярного / нерегулярного вияву залежних компонентів від валент­но зумовлювальних членів речення неправомірно, оскільки валентно визначені позиції членів речення (у комплексі вони відображають ту чи іншу пропозицію (пор. опис об’єктивних смислів речення на основі типів пропозицій, які встановлюються через урахування семантичної природи предиката і кількості аргументів при ньому та їх ролі [Ару- тюнова 1976, с. 21-38; Богданов 1977, с. 5-169; Загнітко 19936, с. 45-47; Касевич 1988, с. 118-123])) щоразу зумовлюються певною семою і за­повнюються поступово. Останнє детермінується особливостями номі­нативного принципу мовленнєвої діяльності [Кубрякова 1986, с. 105]. Тлумачення речення як синтаксичної одиниці, не релятивізованої щодо мовленнєвого і немовленнєвого контексту, дозволяє по-новому поста­вити питання про статус словосполучення у системі синтаксичних оди­ниць і співвідносити вияв його особливостей із висловленням. Останнє постає як синтаксична одиниця, яка повністю релятивізована щодо адресанта й адресата, мовленнєвого і немовленнєвого контекстів і ха­рактеризується ілокутивною силою. На думку Н. Д. Арутюнової, у реальному процесі мовленнєвої діяльності і творення мовленнєвих моделей вибір слова і типу синтаксичної конструкції виступають взає- мозумовленими [Арутюнова 1972, с. 290]. Водночас на творення пев­них одиниць суттєвим є вплив типової ситуації, що інколи автомати­зує продукування тих чи інших мовленнєвих конструкцій [Касевич 1988, с. 118-124].

У такому випадку словосполучення може кваліфікуватись як бінарне утворення, що на комунікативному рівні характеризується входжен­ням до актуальних компонентів реченнєвої структури — теми або реми. Словосполучення пізнається і на конструктивному, і на комунікатив­ному рівнях, при цьому один конструктивний тип співвідноситься з кількома комунікативними варіантами. На конструктивному рівні сло- носполучення є однією з елементарних сем ієрархічно вищого утворен­ня — реченнєвої структури, водночас воно може розглядатися як вияв регулярного значення валентності. При цьому значення відмінка імен­

 

428


Синтаксис


ника є семантико-синтаксичним, на відміну від формально-граматич- ного при узгодженні. Елементарність змісту речення також не означає його нечленованості, пор. лексичне значення слова і специфіку його семантичної структури, у якій вичленовуються окремі семи. Через це і речення характеризується членованістю своєї семантичної структури, кожну ланку якої становить певний тип поєднання синтаксичних слів і реалізації синтаксичних позицій.

Валентність дієслова-предиката і взаємодія іменних і дієслівних категорій (на рівні речення окремі з них набувають чітких синтаксич­них ознак, пор. специфіку та статус категорійної семантики часу, осо­би дієслова й особи іменника у морфологічній та синтаксичній систе­мах, що інколи зумовлює нерозмежування їх власне-морфологічної і власне-синтаксичної сутності і кваліфікацію морфологічного значення у реченнєвій структурі як синтаксичного) дозволяють розрізняти на син­таксичному рівні мови поняття синтаксичної конструкції, речення і висловлення. Цікавою у зв’язку з цим видається думка О. В. Бондар­ка щодо включення морфологічних засобів і морфологічних форм у сферу синтаксичних категорій і наголошення ним необхідності розме­жування власне-морфологічної й суто синтаксичної їх специфіки [Бон­дарко 1976, с. 17]. Саме синтаксична конструкція відображає особли­вості семантичної і синтаксичної валентності певних лексем, спрямо­ваних на реалізацію семантико-синтаксичних потенцій відповідної лексеми. При цьому обов’язкова валентність активного плану вияв­ляється у постійному регулярному заповненні того чи іншого семан­тичного гнізда, пасивна ж передбачає можливість / неможливість по­єднання з певним словом, пор. чес. Вуйііте и геку = «Ми живемо біля річки», 2ооШі по га ргеа’зеа’и = «Його обрали головою» (приклади взяті у Ф. Данеша [Бапез 1971, з. 79-82]; зустріти хлопця, перечекати дощ, прочитати повість та ін. Активна валентність властива дієсловам та предикатним іменникам (девербативам, деад’єктивам та ін.). Слід та­кож розрізняти облігаторну і потенційну валентності, відмінність яких полягає в тому, що перша становить визначальний компонент струк­турної схеми речення (облігаторні члени речення не можна опустити, без них незрозумілим стає зміст: схильний до хвороб; сподіватися на успіх; чес. осекаиапа ийаіозі = «очікувана подія»), друга є суттєвим компонентом об’єктивного смислу речення, але в певному контексті може бути нереалізованою, пор.: Хлопець приїхав до батьків (нереа­лізована валентність — звідки? чи м?).

Пасивною валентністю також характеризується прикметник, який тільки у поєднанні з іменником набуває смислової завершеності. Так, прикметник бавовняний орієнтований на сполучення з іменниками типу комбінат, костюм, а прикметник глиняний — на сполучення з лексе­мами типу глечик.

Слід розмежовувати первинну і вторинну валентності. Остання є наслідком внутрішньореченнєвих перетворень і виникнення окремих моделей речення як їх редукцій. Прислівний зв’язок, що ґрунтується на вторинній валентності, переважно зараховують до тих, які утворю­

 

РОЗДІЛ IV. Позиційна модель речення і валентність дієслова


429


ють словосполучення. На цій підставі розмежовуються реченневотвірні первинні підрядний і сурядний зв’язки і вторинні підрядний і суряд­ний зв’язки як основа утворення словосполучення. До останнього типу слід віднести і первинний правобічний валентний зв’язок типу забива­ти цвях, косити косою, відмивати милом, різати ножем., привітати друзів (особливим різновидом такої валентності постає імпліцитна, що полягає в репрезентації валентно зумовленого компонента самою семною структурою опорного слова, оскільки його коренева морфема виступає співзвучною сильнокерованому правобічному компоненту, пор.: солити сіллю, перчити перцем тощо) з відзначенням площин сильнокерованих, напівсильнокерованих і слабкокерованих елементів, що дозволяє розглядати речення як цілісне утворення з кількох ато­марних компонентів (диференціація різновидів керування на основі встановлення первинних і вторинних функцій морфологічних форм відмінків послідовно обґрунтована І. Р. Вихованцем [Вихованець 1987]). Іменники завод, костюм, глечик своєю семною структурою не передба­чають обов’язкового прикметника-атрибута. Щодо непредикатного іменника це поєднання з прикметником є необов’язковим, а тому ва­лентно незумовленим, у силу чого його слід розглядати в аспекті спо­лучуваності лексем.

Прикметник, виступаючи семантично спрямованим на іменник, постає як семантично можливий, але необов’язковий у реченнєвій струк­турі. На рівні синтаксичної конструкції він лише може прогнозувати­ся. Його позиція здебільшого зумовлена потребами комунікації, і тому він є факультативним елементом реченнєвої структури і ситуативно визначуваним мовленнєвим і немовленнєвим контекстом, оскільки має додаткову інформацію. Усе це підтверджує, що наявність подібного елемента у реченнєвій структурі є вторинною щодо основних носіїв валентності і спрямована на семантичне ускладнення речення, оскіль­ки його позиція є згорнуто предикатною й опосередкована перетворен­ням речення в окремий його компонент. Постає закономірне питання про логічність і умотивованість визначальної ознаки, за якою тлума­чать і розглядають словосполучення, його номінативність, адже у цьо­му випадку теорія поширення одного повнозначного слова іншим (об­ґрунтована Л. В. Щербою і розвинута В. В. Виноградовим та його послідовниками) вимагає корекції. «Поширення» повнозначного слова здійснюється на основі окремої реченнєвої структури, трансформова­ної у словосполучення: Погожого дня сидів Ванько біля хати —> День був погожий + Сидів Ванько біля хати.

Відмінність між словосполученням і реченням слід убачати в не­схожості їх позиційних моделей та участі в реалізації пропозицій. Ва­лентність є потенційною у своєму спрямуванні. Визначаючи регулярні позиції та їх морфологічне вираження, її диференційні опосередкова­но морфологічні граматичні значення спрямовані на відображення всіх компонентів пропозиції, що за принципами мовленнєвої комуні­кації можуть бути реалізованими/нереалізованими. Словосполучен­ня у цьому випадку постає як елементарний вияв позиційної моделі

 

430


Синтаксис


речення, яка виступає абстрагованим зразком утворення реченневих спе­цифікацій.

Семантична структура речення ґрунтується на тих універсальних поняттях, за допомогою яких осмислюється позамовна дійсність. Мис­лення відображає окремі емпіричні ситуації з їх особливостями, уза­гальнює і типізує їх. Ці типові ситуації відображаються мисленням у вигляді певних смислових структур. Відображаючи типові відношен­ня, смислова структура являє собою семантичний тип предиката, що виражається синтетичними або аналітичними дієсловами [Вихованець 1988, с. 190-202].

Кожному семантичному типу предиката, а він уміщує пропозиційну основу речення, властиві власні заповнювачі семантичних гнізд, що допускають варіювання в межах певної лексичної групи. Загалом семан­тичний предикат разом із відповідними заповнювачами валентних гнізд репрезентує певний тип категорійної семантики. Одна й та сама ситу­ація може окреслюватись кількома типами предикатів, у чому вияв­ляється прив’язаність висловлення до певної ситуації та інваріантність реченнєвої структури, пор.: Учитель збирає щоденники школярів // Школярі здають щоденники учителеві // Щоденники здаються шко­лярами учителеві // Щоденники збираються у школярів учителем тощо. У кожному з таких типів основний вияв позиції набуває синкре­тичних ознак: Учитель збирає щоденники школярів і Щоденники школярів збираються учителем. Можливість вираження певної пропо­зиції різними лексичними засобами пояснюється спільністю утворюва­ної загальної семантики, а не кожного слова зокрема.

Дієслово-предикат визначає у змістовому плані кількість синтак­сичних позицій та прогнозує їх функції. При цьому формально-грама- тична реченнєва структура є похідною від семантичної (пор. формаль- но-граматичну односкладність речень типу Що маємо — не дбаємо, а втративши — плачемо (Нар. тв.); Не пишеться, а думається тільки… (Г. Світлична); Вогонь купальський розвели на вигоні, Було там сміху, крику і забав (Л. Костенко); Прокидаюся в незрозумілій тривозі і сідаю на ліжко (М. Коцюбинський); Посадили над козаком явір та ялину (Т. Шевченко) та їх власне-семантичну двоскладність, оскільки одно­складність виступає наслідком згортання семантично надлишкової інформації [Городенська 1991, с. 141-177; Будько 1992, с. 8-12; Болюх 1992, с.6-8]). Семантична структура речення ґрунтується на семних ком­понентах дієслова — валентних гніздах. Формально-граматична струк­тура співвіднесена з цими валентними гніздами і має певні особли­вості, з-поміж яких суттєвими є структурні зв’язки морфологічних форм. Визначаючи позиції в реченнєвій структурі, дієслово-предикат зумовлює статус елементарної синтаксичної одиниці (пор. :[Ломтев 1958, .74; Мурзин 1974, с. 20-28, 35]). «Позиційна модель речення є готова дність, вона відтворюється в мовленні, а не витворюється, тому ре­чення є одиницею мови, а не мовлення. Той, хто знає слова, їх форми і морфеми, той ще не знає мови. Одиницями мови виступають не лише слова, їх форми, морфеми, а й позиційні моделі речення. Речення тому

 

РОЗДІЛ IV. Позиційна модель речення і валентність дієслова                 431


й виступає одиницею мови, що воно становить готову позиційну мо­дель, позиційну структуру» [Ломтев 1976, с. 190].

У зв’язку з цим слушною видається думка І. Р. Вихованця, який розглядає речення як одиницю мови і як одиницю мовлення, мотиву­ючи це тим, що «у системі мови закріпилися типи семантико-синтак- сичної і формально-синтаксичної структур речення, які модифікують­ся у сфері мовлення » [Вихованець 1992, с. 17]. Цей підхід ґрунтується на зіставленні речення на рівні мови й мовлення і розмежуванні пер­винних і вторинних функцій реченневих структур. Водночас можливе тлумачення реченнєвої структури на мовленнєвому рівні як вислов­лення, що характеризується значною кількістю модифікацій [Загніт- ко 1993, с. 25-33]. І ця позиційна модель прогнозована валентністю дієслова-предиката, яка спрямована на первинні функції відмінкових форм іменників непредикатного типу: учити уроки, вишивати руш­ник, майструвати сопілку.

Саме в цьому простежується співвідношення понять «синтаксична конструкція», «речення» і «висловлення». Синтаксична конструкція виступає як елементарний вияв валентності слова, запрограмованої в ньому самому, його семантичній структурі, речення ж спрямоване на відображення пропозиції (є носієм об’єктивного змісту). Співвіднесе­не з елементами суб’єктивного змісту, воно перетворюється у вислов­лення.

Позиційна реченнєва модель — величина не самодостатня, оскіль­ки вона існує як потенціал мови, що реалізується в мовленні, у кон­кретних його виявах та варіантах (повноті/неповноті, поширеності/ непоширеності) та різноманітних стилістичних специфікаціях (парце­ляції, сегментації тощо). Водночас позиційна модель речення най­більшою мірою співвідноситься з дієсловом у його лексикографічному тлумаченні, оскільки останнє розглядається через своє аргументне ото­чення, пор.: надіслати — > що ? ко му ? з в ід к и?; відчищати — > щ о? чим? від чого?; відколювати — >що?чим?відчого? (пор. розмежування Л. Теньєром у межах синтаксису чотирьох аспектів (структурного, лінійного, категорійного, функціонального) і відповід­ного співвідношення з ними речення [Теньер 1988, с. 42, 68] та ін.). Таким чином, позиційна модель речення виступає удвох вимірах: 1) у ісласах слів (дієслово-предикат визначає таксонімію членів речен­ня), 2) в елементарних позиціях і відповідних синтаксичних функці­ях суб’єкта, об’єкта, адресата, інструмента, знаряддя дії, кінцевого пункту руху та ін. У такій позиційній моделі речення пріоритет нале­жить власне-предикатному характерові дієслова, а не його потенцій­ним частиномовним властивостям, що спрямовані на співвідношення процесу, дії або стану з певним часом їх перебігу, тобто всього того, що трансформує речення у висловлення. Водночас у мовленнєвій (ситуа­тивно комунікативній) позиційній структурі суб’єкт, який виступає пихідним елементом думки, завжди випереджає предикат. Останнє спостерігається і у формально-граматичній структурі речення, у якій підмет є ієрархічно вершинним щодо інших членів речення. Це наявне

 

ті.


Синтаксис


тільки у вихідній позиційній моделі без урахування різних комуніка­тивних модифікацій реченнєвої структури. Кожна позиція передбачає не конкретне слово, а потенційний клас або підклас слів, що є реаль­ними носіями певної семантики. Щодо позиції елементарної одиниці (елементарної позиції), то вона характеризується двох’ярусністю: один ярус суміжний із власне-семантичною площиною предиката (логіко- семантичною за І. І. Мєщаніновим, А. Сеше, О. Єсперсеном), інший спрямований на внутрішньореченнєві функції. Елементарна позиція суб’єкта-підмета у вихідній моделі речення випереджає предикат, але таке випередження пов’язане з лівобічною валентністю предиката. Відображаючи відношення і властивості предметів, явищ та реалій навколишньої дійсності, предикат визначає вихідний предмет, що пе­реважно виступає суб’єктом і є початком у репрезентації відношень і властивостей предметів, явищ і реалій. Нашаровуючись на релятивну систему, суб’єктно-предикатний центр відображає дві типологічні за­кономірності в середині речення: релятивну й атрибутивну. Кожна з них спрямована на їх взаємодію, оскільки релятивна закономірність виступає основою визначення відношень між аргументами. Атрибу­тивна закономірність вирізняє предмет думки і предикат, що виражає ознаку предмета думки. Тому й слід розмежовувати власне-семантич- ний і семантико-синтаксичний статуси предиката. Власне-семантич- ний предикат визначає кількість аргументів, їх рольові функції, що зумовлюється його синтагматичними семами агентивності, інструмен- тальності, пацієнтивності, експерієнсивності, перцептивності, компо- зитивності та ін., пор.: Ванько добре знає цей невеличкий лісок, не один раз тут бував і сам, і з хлопчаками, та чомусь і йому зараз дуже лячно (В. Підмогильний); Підмогильний написав роман «Місто» як результат освоєння нової для нього тематики… (В. Шевчук); Мишко уже давно учень сьомого класу гімназії («В. Підмогильний) та ін. (Вань­ко — експерієнсив; роман — результатне; Мишко — компонентне).

Семантико-синтаксичний предикат визначає набір актантів із відпо­відними для нього синтаксичними функціями: підмета, прямого до­датка, непрямого додатка, інколи обставинного додатка, власне-об- ставини. Цей набір актантів є позиційним. На конкретно-мовленнєво- му рівні він щоразу наповнюється новим змістом, принципово не зміню­ючи конфігурації самих позицій. Редукція однієї з позицій зумовлює семантичне перетворення самого предиката, трансформуючи його з лек­семи активної дії в лексему зі значенням «здатність до дії», пор.: Хло­пець добре співає пісню —» Хлопець добре співає: Люди їдуть орати землю -> Люди їдуть орати: Хлопчик вранці завжди читає книжки —> Хлопчик вранці завжди читає тощо.

В основі самостійного вживання відмінкових форм також лежать внутрішньореченнєві перетворення, що зумовлюються переважно різ­ними процесами усного мовлення і впливом останніх на системний вияв моделей: На пасіці. В рідній оселі. Порваною дорогою. У сонячнім колі (М. Івченко); На буряки. Під брамою собору. В житах. За воріть­ми (Г. Косинка); На іменинах. В епідемічному бараці (В. Підмогиль-

 

РОЗДІЛ IV. Позиційна модель речення і валентність дієслова                433


ний) та ін. Такі форми вживаються як назви тих чи інших творів, кон­куруючи з формами називного відмінка. Характерною ознакою сучасної літературної мови виступає максимальний розвиток підрядних струк­тур у межах простого речення, співвідносних зі структурою складнопід­рядних речень. На цьому ґрунті формуються різні типи детермінантів: На кінеиь червня інститут завмирав зовсім (В. Підмогильний) -> Коли закінчувався червень, інститут завмирав зовсім тощо.

Позиційна модель речення безпосередньо співвідноситься з валент­ністю дієслова, оскільки в останньому потенційно вміщені семантичні позиції членів речення з їх відповідними морфологічними ознаками. Дієслово-предикат передбачає і позицію другого компонента граматич­ної основи простого речення — підмета. Усе це належить до потенціа­лу творення речення, що у своїй реалізації допускає внутрішньопози- ційне варіювання у межах певного семантичного класу слів. У цьому плані показовим є тлумачення підмета як валентно зумовленого пре­дикатом аргументе (пор.: [Теньер 1988, с.103; Вагеї 1967, р.122-139; ЕгЬеп 1959,8.162; СИпг 1952,8. 97; СгіасіосіеУаі 1948, р. 8-Ю; Холодо- вич 1970, с. 318-323]).

У конкретно-формальному вияві позиційної моделі лівобічний ва­лентний компонент-підмет детермінує особливості орієнтаційної кате­горії особи дієслова. Не зовсім коректною видається негативна оцінка

О. О. Холодовичем погляду на співвідношення підмета й присудка як взаємозалежних [Холодович 1970], оскільки взаємодія підмета й при­судка належить до багатоаспектних і багаторівневих лінгвістичних явищ, у яких наявні і семантична детермінація підметової позиції, і формальна детермінація предиката підметом та їх взаємоспрямованість, тобто поверхневі й глибинні шари. Видозміна позиційної моделі ре­чення зумовлюється: 1) внутрішньопредикатними перетвореннями, що значною мірою посилюють аналітичні тенденції сучасної української мови (пор. уживання прийменниково-іменникових конструкцій замість безприйменникових у структурах типу вилікувати від грипу -» вилі­кувати грип); 2) міжкатегорійними зв’язками, зокрема скороченням лінійної довжини словосполучення — зменшенням кількості слово­форм у ній: завтра засідання наукового гуртка -> завтра науковий гурток; закінчив навчання в аспірантурі —» закінчив аспірантуру;

3) внутрішньореченнєвими модифікаціями через осмислення семан­тичної самостійності словоформ як конденсаторів змісту всього ре­чення: У пошуках нових підходів; Шляхом побратимства та ін.;

4) внутрішньореченнєвою редукцією предиката зі збереженням його семантичних аргументів: Село за горою; Я за фільми про славне ми­нуле нашого народу; Я проти війни; 5) міжреченнєвими перетворення­ми зі згортанням позиційної моделі в окремий компонент: В селі хлопиі познайомилися з новою технологією = Хлопці були в селі + Хлопці познайомилися з новою технологією тощо. У всіх цих процесах суттє­вим виступає семантичне ускладнення структури простого речення і вплив усно-розмовної практики. Водночас зазначені тенденції відобра­жають особливості співвідношення повної позиційної моделі речення

 

434

 

Синтаксис

 

з семантикою предиката й участь останнього в різноманітних перетво­реннях.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.