Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

Розділ V. КЛАСИФІКАЦІЯ РЕЧЕНЬ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ 1. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА СИНТАКСИЧНА КЛАСИОЛОПЯ

загрузка...
Ідея розгляду сучасної української синтаксичної класиології зумов­лена знайомством з рядом праць філософів, лінгвістів, когнітологів, у яких опрацьовуються проблеми викінченості класифікацій, визнача­ються закономірності створення певних класифікацій, встановлюють­ся їх вихідні принципи та простежуються шляхи їхньої еволюції (пор. погляди В. Г. Адмоні, Ю. Д. Апресяна, Ш. Баллі, В. В. Богданова, О. В. Бондарка, А. Вежбицької, В. В. Виноградова, І. Р. Вихованця, М. В. Всеволодової, Р. Гжегоржикової, К. Г. Городенської, Г. О. Золото- вої, Т. X. Каде, Н. Ф. Клименко, Л. В. Малаховського, О. М. Мельник, О. С. Мельничука, О. В. Падучевої, Ю. С. Степанова, Л. Теньера та ін.), та послідовним аналізом основних принципів тих чи інших класифі­кацій синтаксичних одиниць, з’ясування закономірностей їхньої ди­ференціації, вичленування з-поміж них ядерних / напівпериферій- них / периферійних утворень, простеження їх суперечності і непослі­довності. Водночас розглядалися основи виділення синтаксичних ка­тегорій та застосовувані щодо них класифікації. Так, в одних класи­фікаціях словосполучення кваліфікуються: 1) за будовою, 2) типами синтаксичного зв’язку, 3) морфологічним вираженням стрижневого слова, 4) цілісністю (Г. М. Удовиченко), а в інших класифікаціях до вже визначених критеріїв додається ще також розрізнення словоспо­лучень за типом наявних у них семантико-синтаксичних відношень між компонентами (О. С. Мельничук), ще в інших додається диферен­ціація первинних і вторинних словосполучень, ядерних і периферій­них (І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська) та ін. При цьому класифіка­ція словосполучень навіть за однією диференційною ознакою суттєво варіюється в різних синтаксичних студіях, підтвердженням чого може бути розрізнення іменних (іменникових, прикметникових, числівни­кових), дієслівних, прислівникових словосполучень в одних дослі­дженнях (М. Я. Плющ), іменникових, інфінітивних, дієслівних, прик­метникових, прислівникових словосполучень (І. Р. Вихованець) за морфологічним вираженням стрижневого слова — в інших.

Сповідування вченими принципів того самого напряму ніякою мірою не означає тотожності тлумачення синтаксичних категорій, установ­лення їхньої ієрархії, визначення особливостей синтаксичних форм, їх функціонально-семантичних парадигм, розгляду синтаксичного зна­чення та його співвідношення з синтаксичною формою. Більше того, це ніякою мірою не означає адекватності витлумачення типів, підтипів, розрядів, різновидів синтаксичних одиниць (пор. розбіжності з-поміж

 

Розділ V. Класифікація речень у сучасній українській мові


435


прихильників логічного напряму, щодо кваліфікації і класифікації різновидів складнопідрядного речення, з’ясування особливостей так :іваних «згорнутих» речень (погляди І. Вагилевича, Ф. Буслаева, М. Греча та ін.)).

Послідовне застосування тих самих принципів класифікації за од­нією / кількома диференційними ознаками у різних лінгвістів давало неадекватні результати. Так, прихильники формально-граматичної класифікації складнопідрядних речень пропонували виділення різної кількості різновидів підрядних частин (Д. М. Овсянико-Куликовсь- кий, Д. М. Кудрявський, М. М. Петерсон, О. М. Пєшковський та ін. — під двох-чотирьох різновидів до дев’яти і більше).

В українських синтаксичних класифікаціях так чи інакше позна­чались концептуальні підходи дослідників до визначення самої суті граматичного ладу мови, його співвідношення з об’єктивною дійсністю, :іагальнофілософськими постулатами, понятійними основами тлума­чення синтаксичних одиниць та ін. Відштовхуючись від розгляду ре­чення як «судження, вираженого словами» (логічний напрям), син­таксисти приходили до поділу речень: 1) на повні і неповні («скоро­чені» за Г. Шашкевичем), останніми вважались такі, у яких відсутній підмет, оскільки «без присудка речення не може існувати» (Ф. І. Бус- лаєв), хоча уже М. Левицький у межах формально-граматичного на­пряму до неповних відносив речення або без підмета, або без присудка;

2)   нестягнені і «стягнені» (М. Осадца), утворені внаслідок злиття кількох речень в одне (речення, у якому одного підмета стосується кілька при­судків або кілька підметів відноситься до одного присудка). Водночас пиділялися «втручені» речення, до складу яких зараховуються дієпри­слівникові звороти (О. Огоновський), останні інколи називали «скоро­ченими» реченнями (М. Осадца), оскільки в них також виражається судження. За ознакою пропуску найсуттєвішого члена речення (при­судка) один із різновидів неповних речень називався «еліптичним» (С. Смаль-Стоцький, Ф. Гартнер), «пропусковим» (В. Коцовський, О. Огоновський).

Суттєвим поставав рівень сформованості теоретичного апарату, са­мих класифікаційних концептів, параметрами яких програмувалися иідповідні класифікації. Відсутність теоретичного апарату поставала мотиватором апріорної класифікації, що засвідчувала відповідний тип нам’яті. До таких апріорних класифікацій, які ґрунтуються на суто смисловому критерії, слід, очевидно, віднести поділ речень на розповідні, питальні, бажальні та речення-просьби стоїками.

У наукових концепціях і теоретичних постулатах уже давно відо­мо, що суть класифікації (лат. сіаззіз — розряд, іасіо — роблю, чиню) полягає в розподілі певного типу предметів (під предметом мається на уназі та чи інша одиниця класифікації, а не величина субстанційної ісмантики) на взаємозв’язані класи (розряди) відповідно до тих чи інших найсуттєвіших ознак, які притаманні одиницям-компонентам псиного класу і які водночас відрізняють їх від інших класів. Суттє- инм постає в такому разі те, що кожен клас займає у такій системі

 

436


Синтаксис


певне постійне місце і його одиниці кваліфікуються за однією, двома чи більше диференційними ознаками.

Класифікація як метод аналізу матеріалу і як результат досліджен­ня широко репрезентована в українській лінгвістиці, оскільки зав­данням класифікації постає вичерпний розгляд тих чи інших явищ, їхній опис. Це зумовлює каталогізацію досліджуваних об’єктів і відпо­відне відокремлення та виокремлення наявних явищ (пор. морфемні словники, словотвірні словники, словники труднощів, словники склад­них слововживань, словники епітетів, словники рим, словники ан­тонімів, словники омонімів, словники синонімів, словники паронімів, словники гідронімів тощо). У силу застосування класифікаційних кри­теріїв та супровідних чинників кваліфікації (власне, з кваліфікації розпочинається будь-яка класифікація) суттєво зменшується числова кількість досліджуваних мовних одиниць і звужується напрям їх роз­гляду, постає реальною можливість виділення з-поміж них підвидів, груп, підгруп (пор. види омонімів (омографи, омофони, омоформи та ін.), типи синонімів (абсолютні, стилістичні тощо), різновиди склад­носурядних речень відкритої і закритої структур, типи присудка за будовою: простий, складений і складний).

Будь-яка класифікація вихідним своїм началом має концепт, під яким розуміється відносно стійкий і стабільний відбиток позамовного світу. Саме уявлення про цей відбиток і зумовлює неадекватну класи­фікацію мовно-синтаксичних явищ, пор.: логіко-граматичну (М. Осад- ца, С. Смаль-Стоцький та ін.), формально-граматичну (Л. Булахов- ський, С. Смеречинський та ін.), структурно-семантичну (І. Вихова­нець, С. Ломакович та ін.), функціонально-граматичну (І. Слинько,

Н.  Гуйванюк, М. Кобилянська та ін.) класифікації складнопідрядних речень та їх засадничі принципи (ототожнення з відповідним членом головної частини — логіко-граматична; диференціація підрядних час­тин за специфікою сполучних засобів — формально-граматична тощо), поряд з ними виступають: динамічна типологія українських складно­підрядних речень, граматичні типи складнопідрядних речень за струк- турно-семантичними протиставленнями. При цьому здебільшого по­слідовно виявляється тенденція репрезентувати наслідки дослідження того чи іншого різновиду синтаксичних одиниць у вигляді відповідної класифікації, підтвердженням чого є, у першу чергу, вирізнення самої кількості синтаксичних одиниць (мінімальна синтаксична одиниця, словосполучення і речення (І. Р. Вихованець); синтаксичне слово, сло­восполучення, просте речення, складне речення (О. С. Мельничук) та ін.), типів синтаксичного зв’язку (прислівний / неприслівний, пре­дикативний, детермінантний, опосередкований, напівпредикативний, сурядний, з-поміж прислівного вирізняються форми узгодження, ке­рування, прилягання (О. С. Мельничук, І. Р. Вихованець, М. У. Ка- ранська), узгодження, керування, прилягання, кореляція (І. І. Слинь­ко, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська), узгодження, керування, при­лягання, тяжіння (Л. А. Булаховський); передбачуваний / непередба- чуваний, обов’язковий / необов’язковий (І. Р. Вихованець) та ін.),

 

Розділ V. Класифікація речень у сучасній українській мові


437


різновидів семантико-синтаксичних відношень, нерівнорядних типів речень: 1) за будовою, 2) за кількістю граматичних основ, 3) за мо­дальністю, 4) за наявністю/відсутністю другорядних членів речення,

3) за членованістю/нечленованістю тощо (0. С. Мельничук, І. Р. Ви­хованець, І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська, Б. М. Ку­лик та ін.).

Наявні класифікації синтаксичних явищ здебільшого перегляда­ються і пропонуються їх: 1) варіації (без суттєвих видозмін теоретич­них засад класифікації, пор. розбіжності в межах структурно-семан- тичної класифікації складнопідрядних речень: при збереженні тих са­мих різновидів підрядних частин суттєво варіюються тільки їх певні підтипи); 2) модифікації (пор. логіко-граматичну класифікацію і ви­ділення / невиділення підрядних присудкових, порівняльних, зістав- них; структурно-семантичну класифікацію і вирізнення в одних ви­падках підрядних детермінантних зумовленості (причини, умови, мети, наслідку, допусту), часу, порівняння і відповідності; в інших випад­ках розрізнення часових, причинових, цільових, умовних, допусто­вих, наслідкових, порівняльних, локативних підрядних частин (пор. погляди І. Р. Вихованця, М. У. Каранської, 1.1. Слинька, Н. В. Гуйва­нюк, М. Ф. Кобилянської та ін.); 3) модульні трансформації (застосо­вуються ті самі засадничі принципи класифікації, але виділювані різно­види підрядних частин є переважно іншими; пор. різновиди нерозчле- нованих складнопідрядних речень в І. Р. Вихованця, С. В. Ломако- вич, І. І. Слинька, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянської).

загрузка...

Усі синтаксичні класифікації основуються на загальнотеоретичних постулатах класифікації як особливої форми пізнання й аналізу са­мого явища, оскільки виділення тих чи інших класів завжди ґрун­тується на відповідних критеріях, які кладуться в основу розмежу­вання класів, підкласів, видів, підвидів, груп, підгруп, мікрогруп / макрогруп відповідних об’єктів. Початком класифікаційних схем, сіток, систем є суто емпіричний підхід (емпіричний рівень описових наук), коли наявний матеріал вимагає максимального застосування описово-пояснювальної методики, і з цією метою уможливлюється вирізнення певних типів досліджуваних одиниць, їх опис, спостере­ження, подальші ж абстрагування наштовхуються на відсутність тео­ретичних, узагальнювальних підходів і т. ін. (пор. соціальну діалек­тологію, діалектографію, фразеографію тощо). На емпіричному рівні послідовно здійснюється розмежування суб’єктивної та об’єктивної модальності реченнєвих структур із чітким визначенням основних за­собів реалізації обох.

Теоретичний рівень описових наук ґрунтується на таксонах, типах і відповідних відношеннях, у силу чого визначальною для таксонів є ієрархізація, для типів — закони і закономірності вияву і реалізації (Ю. Д. Апресян, Н. Д. Арутюнова, Т. X. Каде, О. М. Мельник, Е. О. На- тансон, С. О. Нікітіна) мовних одиниць. Саме тут надважливими ви­ступають мисленнєві узагальнення й абстрагування (застосування ком­понентного аналізу, кластерного аналізу, методу трансформацій, ме­

 

тоду кількісної та якісної таксонімії й індексування текстів тощо). На теоретичному рівні послідовно здійснюється оперування архетипами, водночас «специфіка дослідницької діяльності у цьому підрозділі знан­ня до цих пір не зовсім зрозуміла, дослідженням архетипів до цих пір притаманна унікальність (розв’язання варто шукати, спираючись на синенергетичний підхід)» [Мельник 1999, с. 165], пор. також погляди [Иванова-Лукьянова 1998; Остапенко 1990].

Більшість українських синтаксичних класифікацій ґрунтується на поєднанні емпіричного і теоретичного підходів, оскільки в них своє­рідно перетинаються і взаємодіють описова і пояснювальна методики. Емпіричні спостереження трансформуються в теоретичні міркування про наявність таксонів, до складу яких такі одиниці і належать. Відно­шення класифікації за своїм виявом є нечіткими, нечіткими постають і таксони — результати класифікації. Основним класифікаційним відношенням є подібність. Найпослідовніше розбіжності у класифіка­ційних схемах простежуються при зіставленні різних схем щодо виді­лення типів, підтипів, різновидів з-поміж певного класу одиниць, що є наслідком неадекватних підходів до самої мови, встановлення її функцій тощо. Здебільшого розходження у синтаксичних класифіка­ціях зумовлюються ототожненням останньої тільки з ієрархією (пор. структурно-семантичну класифікацію складнопідрядних речень, де весь клас складнопідрядних речень диференціюється на розчленовані і не- розчленовані структури, а вже подальша класифікація здійснюється в межах виділених типів), хоча класифікація належить до найзагаль- ніших і надзвичайно ємних понять, і тому правомірним видається її вищий ранговий статус щодо підпорядкованих їй понять «системати­ка», «таксонімія», «типологія» (пор. погляди Л. В. Малаховського,

О. М. Мельник та ін.). Очевидно, для визначення оптимальності відпо­відної класифікації варто керуватися тим, наскільки вона відображає специфіку досліджуваних об’єктів, якою мірою створюється цілісне уявлення про інвентар класифікованих одиниць, наскільки зберігається система виділених типів, підтипів при застосуванні інших критеріїв класифікації, якою мірою враховані всі властивості досліджуваного предмета в класифікації (ідеальною виступає така класифікація, у якій враховано всі властивості об’єкта).

У сучасному українському синтаксисі співіснують природні та штучні класифікації. Природні класифікації є чинними постійно (пор. поділ речень на прості і складні; класифікацію слів за частинами мови та ін.), з часом окремі їх компоненти можуть поглиблюватися і розви­ватися (диференціація складних речень на складносурядні, складно­підрядні, безсполучникові), але основні елементи залишаються. Штучні класифікації створюються дослідниками з метою викінченого розгля­ду певного явища (пор. класифікацію різновидів словоспослучень за морфологічним вираженням стрижневого (ведучого) і залежного сло­ва, запропоновану О. С. Мельничуком, у якій вирізняється 36 основ­них моделей: субстантивно-субстантивні, субстантивно-ад’єктивні тощо). їх функціональне призначення полягає у глибшому вивченні

 

досліджуваного явища, вичерпнішому аналізі його структури, його взає­мозв’язків і т. ін.

Обидва типи класифікації (природний і штучний) співіснують, і в них багато спільного. Здебільшого природна класифікація основуєть­ся на певних критеріях, які відображають якісні аспекти предметів, і саме останні зумовлюють розподіл предметів на відповідні класи. Вра­хування однієї ознаки зумовлює постання монотетичних груп, класи­фікація за цілим рядом диференційних ознак детермінує постання по- літетичних груп. Така класифікація є джерелом здобуття нових знань, підтвердженням чого виступає багаторівнева система синтаксичних категорій речення (формально-граматичні, семантико-синтаксичні, ко­мунікативні тощо). Це мотивує відповідно їх поділ: 1) на формально- граматичні (категорія предикативності, категорія підмета, категорія присудка, категорія додатка, категорія означення тощо; водночас мож­ливе розмежування суперкатегорій другорядного члена речення і го­ловного члена речення та ін.); 2) семантико-синтаксичні (категорія субстанційності, категорія предикатностітощо); 3) комунікативно-син- таксичні (категорія розповідності, категорія переповідності, категорія оптативності, категорія спонукальності та ін.); 4) власне-семантичні (категорія агенса, категорія пацієнса, категорія протагоніста і т. ін.).

Українська синтаксична класиологія пройшла еволюцію від апріор­ності (термін належить І. Г. Милославському), коли «основи класифі­кації не визначені спочатку» (О. М. Мельник) і поняття класифікуються стихійно, до апостеріорності, що означає створення класифікацій на певному досвіді, тобто визначається певна логічна система диференцій­них ознак і на їх підставі здійснюється класифікація, підтвердженням чого виступає класифікація реченнєвих категорій та ін. При цьому сут­тєвим постає і при апріорності, і при апостеріорності наявність понять, статус яких надзвичайно складно визначити в системі, що зумовлюєть­ся: 1) процесом формування самої системи, 2) сучасним баченням про­блеми, 3) прагненням охопити більшість фактів. Як правило, основою будь-якої класифікації виступає встановлення диференційних ознак більшості мовних явищ, звідси неможливість охопити все їх розмаїт­тя, оскільки поза межами залишаються такі мовні величини, у яких не зовсім чітко окреслені диференційні ознаки.

Сучасній українській синтаксичній класиології притаманна ціле­спрямована тенденція розподілу об’єктів на класи. Класифікації умож­ливлюють систематизацію досліджуваних об’єктів, їх репрезентацію за відповідними диференційними ознаками. Класифікація сьогодні ви­ступає методом пізнання, процесом наукового дослідження, напрямом наукового аналізу та засобом отримання знань, збереження фонду знань, інтенсифікації наукового пошуку, розвитку окремих напрямів синтак­сису і зіставлення найсуттєвіших досягнень окремих галузей знань про синтаксис української мови.

Поза всяким сумнівом, можна вести мову про особливий класифі­каційний метод, суть якого полягає у вивченні специфіки досліджува­ного об’єкта, встановленні його диференційних ознак, простеженні

 

440


Синтаксис


відповідних фасетів (пор.: рід — вид, частина — ціле) та визначенні параметрів розподілу об’єктів за симетрією (симетричні класифікації антонімічних / синонімічних конструкцій, пор.: синкретизм (поєднан­ня антонімії й синонімії): Одне слово, це була вже інша жінка. Чижа. Стороння. З якою мене ніщо не зв’язивало. І водночас усе мене з нею зв’язувало, саме з нею, і тільки (Ю. Покальчук)) й асиметрією (усі несиметричні класифікації: діахронічні / синхронічні, природні / штучні тощо).

Ускладнення синтаксичних класифікацій, постання політетичних класифікацій як наслідку апостеріорності засвідчує якісне поглиблен­ня синтаксичних студій й уможливлює актуалізацію розрізнюваль- ної, абстрагувальної, узагальнювальної, поняттєвої, асоціативної, гно­сеологічної функцій класифікацій, водночас вирізняє питання щодо операторів класифікацій, скорочення просторових відстаней між на­явними класифікаціями.

У сучасному синтаксисі своєрідно поєднуються природні і штучні класифікації, пов’язуючи емпіричний і теоретичний рівень досліджень описових і пояснювальних праць. Кожна синтаксична класифікація побудована на певних диференційних ознаках. Зіставлення одно-/різно- типних класифікацій дозволяє опрацювати алгоритми класифікацій і уможливлює зведення до певної формалізації класифікаційних струк­тур, скорочення кількості ознак та самого внутрішньосинтаксичного простору класифікаційних систем (пор. співвідношення/неспіввідно- шення типів синтаксичних зв’язків, різних видів підрядних частин у межах структурно-семантичної класифікації), об’єднання класів, до відповідної топологізації та ін.

Поза всяким сумнівом, класифікаційний (таксонімічний) метод, спрямований на відображення в синтаксичних дослідженнях (описах і поясненнях) єдностей і відношень, наявних у самій мовній дійсності, завжди буде актуальним, оскільки у своїй основі він містить когні- тивні параметри мовно-національного простору. Саме класифікацій­ний метод відображає у своїх результатах — класифікаціях — ті чи інші реальні системності, стратифікацію, варіативність синтаксичних одиниць, їх співвідношення, протиставлення, єдність, реальну типо­логію та ін.

Синтаксичні класифікації відображають один із найсуттєвіших па­раметрів мовної картини світу і спрямовані у своїй цілісності (якщо все розмаїття класифікацій прийняти за цілісність) на максимальне відображення сутності самих досліджуваних і класифікованих об’єктів.

Сучасна українська синтаксична класиологія повною мірою об’єднує у собі все набуте, акумулює досвід попередніх апріорних й апостеріор­них, природних і штучних, симетричних і несиметричних, статичних і динамічних класифікацій, і водночас вона спрямована у майбутнє, оскільки єдиний класифікаційний простір дозволяє створити єдиний компактний алгоритм відповідних класифікаційних систем, побуду­вати парадигму операторів та виявити рівень пізнання синтаксичних явищ.

 

Р о з Л і л V. Класифікація речень у сучасній українській мові


441


Речення виступає однією з найскладніших одиниць у синтаксичній системі. Його складність полягає у множинності самих складників, кількість яких у реченні структурно не обмежена, оскільки довжина речення ніяк не визначена. Будь-яке речення можна продовжувати безмежно. Складність речення умотивована також притаманною йому множинністю можливих співвідношень між формою і змістом, що й мотивує необхідність членування всього загалу речень на множинності, що в сукупності витворюють певну систему. Усе це змушує вести мову про аспекти речення.

Уперше про речення як про синтаксичне утворення мова йшла у граматиці класичного санскриту, автором якої був Паніні (У-ІУ ст. до н. є.). При цьому зазначалося, що речення — основна синтаксична одиниця, оскільки тільки воно здатне виражати думку. При аналізі речення Паніні дотримувався емпіричного погляду на його будову.

Виділяв речення й Аристотель, для якого останнє — це складений звук, що характеризується самостійним значенням, окремі частини якого також мають самостійне значення. Цим речення відрізняється від інших складених звуків, окремі частини яких позбавлені власного значення. Учений констатує, що «не будь-яке речення складається з дієслів та імен. Може бути речення без дієслів, наприклад визначення людини. Але будь-яка частина речення завжди матиме самостійне зна­чення» [Аристотель 1939, с. 25]. Аристотель попутно розглядав пробле­му різних типів речення, виділяючи з-поміж них розповідні і спону­кальні, а також бездієслівні.

Подальше опрацювання теорії речення пов’язане з філософською школою стоїків, головою якої був Хрисип. Мовні погляди стоїків відомі завдяки працям грецького письменника Діогена Лаерція, трактату римського вченого МаркаТеренція Варрона, завдяки незакінченим тво­рам християнського богослова Августина «Про діалектику», а також творам пізніших грецьких і латинських граматистів. Стоїки вперше заговорили про синтаксис, маючи на увазі під ним не стільки грама­тичну, скільки логічну дисципліну. Поряд зі значенням «змістовий бік висловлення» наявне і спеціальніше значення, що приблизно відпо­відає поняттю «речення», взятому в його смисловому аспекті. Речення розглядається стоїками як «повне самодостатнє висловлення». Стоїки опрацьовують також різноманітні класифікації речень-суджень, при цьому ці класифікації здебільшого ґрунтуються на різниці предикатів. В основу класифікації суджень кладеться класифікація речень за ха­рактером їх дієслівного предиката як найсуттєвішого моменту, що ство­рює речення. Тут також піднята проблема класифікації типів речення за метою висловлення. Основним типом речення вважається розповід­ний. Поряд із ним розрізняються питальні, а також речення, що вира­жають бажання, мольбу. Водночас диференціюються інші типи речен­ня. Ця класифікація ґрунтується здебільшого не на формально-грама- тичних, а на смислових критеріях.

Найвищої точки грецька граматика досягла в александрійських мо- познавців. Створенню системи александрійського граматичного вчення

 

442


Синтаксис


сприяли головним чином праці Аристарха, Кратеса з Маллоса, учня Аристарха — Діонісія Фракійського, Аполлонія Дискола та його сина Геродіана. Особливо вирізняється вчення двох останніх. їх граматич­на система повністю успадкована нинішніми вченими через латин­ських граматистів. Аполлоній Дискол присвячує синтаксису, що не такою мірою ним опрацьований, як морфологія, окрему працю, але його робота вже засвідчила вирізнення окремого мовного рівня. Ла­тинські граматисти спирались на праці грецьких мислителів.

Логізація граматики посилилася в епоху П’єра Абеляра (1079- 1142 рр.), у ХІ-ХИст., коли заново було відкрито спадщину Аристоте- ля. Самі позиції логіки обґрунтовувались природною мовою. Під ре­ченням мався на увазі диктум, тобто його об’єктивний зміст.

Особливе місце посідає концепція модистів (ХІП-ХІУ ст.), що нале­жали до схоластичної науки. Основою поглядів модистів було розріз­нення у мовленні трьох компонентів, які відповідали трьом категорі­ям модусів: тосіі еззепйі (модуси існування), тосіі Іп£е11і£епс1і (модуси ПОНЯТТЯ), тосіі 8І£пі£ісапсіі (модуси позначення). Основна увага була зосереджена на модусах позначення. Щодо речення модисти спиралися на ідею руху, запозичену ними з книги «Фізика» Аристотеля (кн. 3). Речення тлумачиться як динамічний перехід від початкового пункту (лат. іегпііпиз а лио), названого зиррозі(;ит (букв, підставлене), до кінцевого пункту, названого аррозіїит (лат. їегтіпиз асі лиет (букв, приєднане)).

У період філософської доктрини раціоналізму (XVII — перша пол. XIX ст.) була відроджена вся універсальна (усезагальна) граматика, що ґрунтувалася на переконанні абсолютної відповідності мовлення натуральній логіці мислення. Серар Тено Дюмарсе (дю Марсе (1676- 1756 рр.)) писав, що у всіх мовах світу наявний тільки один необхід­ний спосіб утворення смислу за допомогою «слів». Саме в цей період була створена «Загальна і раціональна граматика», або Граматика Пор- Рояля (автори Антуан Арно (1612-1694 рр.) і Клод Лансло (1616- 1695 рр.)). Універсальна граматика доводить до математичної точності визначення речення в логічному аспекті, оскільки «судження, будучи виражене у словах, називається реченням». Саме тому кожне речення включає в себе суб’єкт, зв’язку й атрибут. На основі античної теорії речення-судження в ХУІІ-ХУШ ст. була створена універсальна схема речення і його членів, яка тривалий час застосовувалась для аналізу речення всіх мов світу.

Логічний напрям на Заході, що спирався на концептуальні праці

І. Канта і Г. Геґеля й особливо міцно пов’язаний з ім’ям Карла Ферди- нанда Беккера (1775-1849 рр.), прийшов до нового ототожнення логіч­них і граматичних категорій. На думку К. Ф. Беккера, у мові логічна форма поняття і судження (думка) злиті з граматичною формою. У зв’язку з цим синтаксичні відношення в реченні розглядаються ним як метафізичні категорії і форми думки. Логічний підхід до тлумачен­ня речення і сьогодні позначається на багатьох підходах до його ана­лізу, класифікації.

 

Розділ V. Класифікація речень у сучасній українській мові


443


Перші відомості про речення в україністиці подає І. Могильницький (1823 р.), який визначає речення як «судт>, виражений словами». Упер­ше намагається створити власний термін для назви речення М. Осадца («положеннє»). Цей термін повторюють П. Дячан і Г. Шаш- кевич. Термін «речене» для назви цієї синтаксичної одиниці увів

О. Партицький (від старосл. рек {ректи — говорити)), який визначає речення як думку, що висловлена, виражена словами. Цей термін вжи­вають і С. Смаль-Стоцький, Ф. Гартнер, але з наголосом на першому складі («речене»). Як синонім використовується ними термін «гадок» (гадати — думати). Термін «гадок» вживав і Є. Тимченко, але для назви судження, а не речення.

Виступаючи мовною і знаковою одиницею, речення характеризується формою і змістом. Форма речення специфічна. Звичайна багатоком- понентність речення (звичайно, речення можуть бути й однослівни­ми) робить актуальним завдання визначення того, як слова в реченні об’єднуються в те, що називають реченням, і чим останнє відрізняєть­ся від простого набору слів. Цей аспект здебільшого називають струк­турним, оскільки він повною мірою відображає закономірності син­таксичних зв’язків і лінеарних стосунків між словами, тенденції фор­мального вияву компонентів реченнєвої структури. У цьому плані вель­ми показовим постає тлумачення речення, що передбачає актуаліза­цію тільки його оформлення. Тому речення — це текст, що зачинаєть­ся з великої літери і закінчується крапкою або іншим структурним розділовим знаком.

Водночас глибокого аналізу вимагають формальні показники гра­матичних значень. Ствержувальність/заперечність, особовість/безосо- бовість, розповідність/питальність/спонукальність та багато інших змістових ознак речення, пов’язаних із його будовою, повинні віднай­ти своє місце в його синтаксичному описі. Формальні показники змісто­вих диференціацій — це належність структурного аспекту речення.

Семантика речення пов’язана з особливостями змістового напов­нення його структурних компонентів, відношенням підрядної частини до головної, взаємодією предикативних частин тощо. Суттєвим постає з’ясування семантико-рольових значень типу «агенс», «пацієнс», що співвідносяться з традиційно окреслюваними складниками типу «до­даток», «обставина». Усе це входить до проблем семантичного аспекту речення.

Один з аспектів речення відображає закономірності його викорис­тання в мовленнєвих актах. Цей аспект, як правило, називають праг­матичним, оскільки основним призначенням речення є комунікативне навантаження, що охоплює й емоційно-естетичний статус речення. Саме тому речення інколи розглядають як «текст, після якого можна пере­рвати розмову без образи ґречності». Дефініція ця виходить із засади: «№е рггегутоаі котиі то роїотоіе ггїапіа!» [Кіетепзіетоусг 1967, 3.7].

I Іайбільш комунікативним постає визначення речення, орієнтоване на його дефініцію як «найменшого відрізка тексту із самостійною кому-

IIі кативною функціє ю »[Сгге£огсгукотоа 19 9 8 ]. У полоністиці послідовно

 

444


Синтаксис


розмежовуються гсіапіе (речення), лууроууіесігепіе (термін запровадив

  1. Клеменсевич; він означає «гсіапіа да згегокіт зепзіе»), огпа;ітіепіе (ознайомлення), гатеіасіотіепіе (повідомлення), що уможливлює част­кове розмежування різних аспектів речення. У такому разі \ууродаіеагепіа диференціюються на: 1) копзігиксіе га\уіега,іасе УР (ту зепзіе тоеДзгут): »аЇ5рі’, 2) копзігиксіе Ьег УР: огпаітіепіа, що у свою чергу поділяються на: а) запіозицпіе: Рогаг! \Уо<іу! 0}сес ш йоти?; о) копіекзіо\уе: Оп! Вег!; 3) \ууга2епіа і?гуко\уіе рожііггапе г оЬіекіет: гатоіасЬтіепіа (паріз па зїоіки): Г>іет шітіошу [Сггелогсгукотоа 1998, з. 14-15]. Очевидно, тлумачення речення постає основою для його розгляду, а діапазон функ- ціонально-комунікативних призначень зумовлює розмаїття класифі­каційних основ. Часто у визначення речення-висловлення намагалися вкласти всеохопність його функцій. Так, 3. Клеменсевич наголошу­вав, що «висловлення (адуролуіеіїгепіе) є виразом або об’єднанням ви­разів, граматично зоорганізованим (лгатаіусгпіе гезігоіопут) й інто­наційно оформленим (ргохосіусгпе осілгапісгопут), який у певній ЖИТТЄВІЙ ситуації становить найменший самодостатній відрізок розу­міння, який … подає інформацію про певний процес у його цілісності або про його частину; центром інформації є особова форма дієслова в реченні або якийсь інший складник…» [Кіепіепзіелусг 1967, з. б].

Традиційно в теоретичних граматиках розмежовуються розповідні, питальні та спонукальні речення. Таке тлумачення поширене майже в усіх вузівських посібниках та шкільних підручниках. Очевидно, цей підхід ґрунтується на апріорному врахуванні трьох аспектів синтак­сису як основних: структурного, семантичного і прагматичного. Така трихотомія базується на співвідношенні форми, значення та вживан­ня. Щоправда, непоодинокими поставали спроби вирізнення навіть семи аспектів реченнєвого синтаксису, які наявні в сучасних індоєвро­пейських мовах: 1) логіко-граматичний, 2) модальний, 3) повнота ре­чення, 4) роль щодо іншого речення у розгорнутому мовленні, 5) пізна­вальна настанова мовця, або актуального членування речення, 6) ко­мунікативне завдання, 7) емоційний. Уважне прочитання цих аспектів засвідчує можливість їх об’єднання і зведення загальної кількості до трьох: структурного, семантичного і прагматичного, оскільки струк­турний аспект співвідноситься з формою речення, закономірностями його побудови, особливостями синтаксичних зв’язків реченнєвих ком­понентів. Семантичний аспект речення відображає глибину його змісту, можливості варіювання його елементів щодо уміщеного в них змісту. Прагматичний аспект співвідноситься з комунікативною настановою речення. Звідси і можливі три загальних принципи класифікації ре­чень: 1) за особливостями структури речень; 2) за специфікою семанти­ки; 3) за прагматичними і комунікативними настановами. Якщо за відправний момент будь-якого структурного і семантико-синтаксич- ного тлумачення речення береться предикативність як його вершинна ознака, то логічним постає розгляд речень на тлі структурної специ­фіки реалізації предикативності та особливостей останньої щодо співвідношення з об’єктивною дійсністю. Сама структура предикатив-

 

Розділ V. Класифікація речень у сучасній українській мові_

 

445

 

пості у цьому випадку постає умотивованою закономірностями співвідношення з об’єктивною дійсністю, тому таку класифікацію ре­чень називають структурною (схема 5).

Схема 5

Структурні типи українських речень

 

Речення

 

Власнс-речення

7~Т

 

 

Роз­ Пи­ Ба-

Спону­

Вока-

Вигу­

Метако-

повідні тальні жальні

кальні

тивні

кові

муніка-

Хло­ Хлопець Нехай

Нехай

Хпопче!

Ой!

тивні
пець спить? хлопець

хлопець

   

На доб­

спить.   спав би спить    

раніч!

Власне-речення постають повідомленнями про щось. їм притаман­на суб’єктно-предикатна основа, і різняться вони між собою способом співвідношення з об’єктивною дійсністю.

Квазі-речення не містять інформації, у силу цього їм не притаман­на суб’єктно-предикатна основа. До них належать речення-звертання (вокативи), вигукові речення, які виступають засобом вираження емоцій, та також близькі до них формулоподібні речення метакому- нікативної настанови, основним призначенням яких є налагодження або закінчення мовленнєвого контакту.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.