Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

3.1. Диференціація речень за власне-модальністю

загрузка...
За допомогою синтаксичних засобів розрізняється сім модальних значень речення: 1) розповідність, 2) питальність, 3) спонукальність,

4) бажальність (оптативність), 5) умовність, 6) ймовірність, 7) пере- повідність. Запропонована класифікація належить О. С. Мельничуку [Мельничук 1966].

3.1.1.Розповідність. Модальне значення розповідності полягає в тому, що загальний зміст речення у всіх його планах подається як беззасте­режно відповідний відображуваній чи зображуваній ним дійсності. Інтонація речення — рівна, спокійна, у середньому темпі на середньо­му регістрі. Особливістю мелодики є те, що речення починається на середній висоті, підвищується у середині фрази і спадає у кінці. Цент­ром перелому виступає логічно наголошене слово або дієслово-прису- док: Тихесенько вечір на землю спадає.

Розповідне речення легко членується на групу підмета і групу при­судка. Ці групи може розділяти або відокремлювати пауза рівної три­валості. Розповідні речення в сучасній українській мові є найпошире­нішими і вживаються в усіх стилях мовлення. У кінці розповідного речення ставиться крапка — розділовий знак, що позначає на письмі паузу і визначає синтаксичний тип речення — розповідне. В інтона­ційному плані крапка означає зниження тону. Крапка може відіграва­ти і синтаксично-стилістичну функцію, коли вживається для вичле- новування парцельованих одиниць [Загнітко 1991а, с. 31-35], пор.: Он іде Маланка. Сиха. згорблена (М. Коцюбинський); Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів. А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім (Л. Костенко).

Заголовки також виступають здебільшого розповідними речення­ми, але за правилами сучасної української пунктуації розділовий знак у кінці таких речень не ставиться. Це стосується також і назв установ, закладів, організацій, написів на етикетках тощо.

 

РОЗЛІЛ V. Класифікація речень у сучасній українській мові


447


3.1.2.               Питальність. Модальне значення питальності являє собою ви­могу підтвердження чи заперечення відповідності загального змісту питального речення зображуваній або відображуваній ним ділянці дійсності чи з’ясування якогось істотного моменту відповідної ділян­ки дійсності. Як правило, питальне речення адресується співрозмов­никові чи групі співрозмовників, від яких очікується відповідь, отри­мання певної інформації. Питальні речення поділяються на:

1) власне-питальні — це речення, у яких мовець спонукає адресата відповісти на запитання, що може вживатися в діалогічному або мо­нологічному мовленні. Останнє визначається умовами творення мов­леннєвого акту: Хто ви, звідки і як зоветесь? (В. Олійник); Чом у тебе очі сині? (Б. Олійник); Куди ідеш, куди від’їжджаєш, сизокрилий орле? (Нар. тв.); Хто зрозуміє нашу ностальгію? (Л. Костенко);

2) питально-стверджувальні — це речення, що містять і питання, і відповідь на нього: Я вранці голос горлиці люблю?! (Л. Костенко); Може, я й справді мудрішати став? (Б. Олійник);

3)  питально-заперечні — це такі речення, у яких по суті запере­чується висловлене в самому питанні: Хіба можна так недбало ста­витися до своїх обов’язків? (П. Загребельний); Чи можна уявити п’я­ного пілота повітряного лайнера? Або машиніста локомотива з по­соловілими від оковитої очима? Скажете: бути цього не може! І з вами кожен погодиться, бо іншого ніхто і не уявляє (3 преси, початок критично-аналітичного коментаря);

4)  питально-риторичні — це такі речення, на висловлене питання яких не вимагається відповіді: Хто ж бо велич міряє метром? (Я. Та­лан); Як тебе не любити, Києве мій? (Д. Луценко); Що може бути сумніше за погибель народу? (О. Довженко); Хіба воскресне з попелу любов? (І. Гнатюк); Чи можна на вогонь поставить пломбу? (Б. Олій­ник); Хто з вас може перелічити обов’язки матері? (О. Гончар);

загрузка...

5) питально-спонукальні — це такі речення, у яких простежується спонукання співрозмовника до певної дії: А може, далі зі мною поїдеш? (С. Лукач); А може, й далі працюватимем удвох? (В. Самійленко).

Окремо стоять речення, у яких виражаються ті чи інші емоції. Такі речення слід кваліфікувати як емоційно-питальні: Чи десь зустріну, чи десь побачу я долю свою? (Г. Чупринка).

Питальні речення характеризуються власного питальною інтонацією. Інтонація виступає одним із найсуттєвіших елементів творення питан­ня. Вона може змінюватися залежно від змісту питання. Така інтона­ція буває трьох видів: 1) висхідна, 2) спадна, 3) висхідно-спадна.

Висхідна інтонація реалізується в тих реченнях, у яких логічне слово міститься в самому кінці речення: У відрах крижані кружальця дзвенять? Хмари і липневі грози сняться їй? Гроза проходила десь поруч?

Спадна інтонація — це такий різновид інтонації, при якому логічно наголошеним у реченні є перше слово: Бачиш оце село? Погримивала гроза грізно? Співали птиці в шибку із куща? Куди він плив? (Л. Кос­тенко); Чим було для нас потрапити в той дім?

 

448


Синтаксис.


Висхідно-спадна питальна інтонація спостерігається в реченні, у якому логічно наголошене слово міститься в середині речення: Може, їх і справді не було? Комин снігу вчора наковтався? Додому ти лише сьогодні йдеш. ?

Крім інтонації, питання може виражатися морфологічними засоба­ми: 1) питальними займенниками: Шо ти робиш? Хто здатен випле­кати сад? Котрий із вас тут дужчий? Для кого все це створене? Хто має право нас судити? (В.-І. Антонич); 2) займенниковими питальни­ми прислівниками: Киди іди, чого шукаю? Коли, коли я знову пригор­ну пелюстку яблуні своєї? Де_ ж моя смерекова хата? Чи втрачена назавжди? (В. Герасимчук); 3) питальними частками: Чи я в лузі не калина була? Хіба хтось був тут? Чи кожен з вас спроможний жит­тя віддати за свою рідну землю? (О. Турянський); А хіба ж ми з вами не в казці живемо? (Леся Українка); 41 сполучниками: Аякшо забудеш?

Найвиразніше інтонація як засіб питальності реалізується при відсутності в реченні морфологічних засобів вираженя питальності.

3.1.3.              Спонукальність. Модальне значення спонукальності становить адресовану співрозмовникові чи групі співрозмовників вимогу такої дії чи поведінки, яка забезпечила б відповідність між основним змістом спонукального речення й дійсністю. Основним синтаксичним засобом вираження спонукальності є форми наказового способу дієслова, які являють собою синтаксичний центр самостійного простого, предика­тивної частини складнопідрядного чи складносурядного речення, а при значенні 3-ї особи — форма дійсного способу зі спонукальною часткою (хай, нехай). При широкому підході до аналізу імперативності 3-тя особа виступає одним зі складників його парадигми.

Спонукальним реченням притаманна власна інтонація, яку важко охарактеризувати однозначно і подати її вичерпний аналіз, оскільки вона є нерівнорядною у своїх вимірах. Це інтонація від м’якого до категоричного наказу. За своїм виміром і тональністю інтонація спо­нукальності у будь-якому звучанні вища від інтонації розповідного речення. Наказ передається у підвищеному тоні з висхідною інтона­цією: Не співайте мені пісні сеї; Ти скажи, про що ти думаєш в цю мить? Спонукальні речення можуть бути з підметом: Ти шуми, буяй, розбуди в моїй душі горіння, погаси всі квиління! (В. Чумак), або із звертанням: Чуєш, вітре степовий? Сум отруйний, отупілий, сонний люд окам’янілий духом онови!.. (Г. Чупринка); Боже великий, єдиний, нам Україну храни, волі і світу промінням Ти її осіни (О. Кониський); Навчи мене, серие. навчіть мене, люди, мудрості отієї — завжди па­м’ятати про душу!.. (П. Кордун); Дивися, синки, вчися, люби цю зем­лю, як свою душу (Є. Гуцало), або без підмета і звертання: Любіть Україну, як сонце любіть… (В. Сосюра); Поховайте та вставайте, кайдани порвіте… (Т. Шевченко); Червону руту не шукай вечорами… (В. Івасюк).

Категоричність наказу часто може передаватися вживання інфінітива у функції імператива: Всім відступати. Всім іти на допо могу! Пред’явити документи! Швидко всім евакуюватися!

 

>’ о з д іл V. Класифікація речень у сучасній українській мові


449


Основною формою вираження спонукальності виступають морфо- ЮГІчні форми наказового способу синтетичного й аналітичного типу: Змагаймось! Ідім вперед! (Б. Лепкий); Бережім природу, бо вона у нас одна (В. Яворівський); Схаменімось і побратаймось. Ох, не повчайте молодих! Нехай побидить молодими (Л. Костенко).

З-поміж спонукальних речень вирізняються структури, які відзна­чаються особливою експресією, емоційним забарвленням — це неповні еліптичні речення: Світла, тату! Світла! (Марко Вовчок); Геть! Цить! Гайда! Спонукальні речення, яким притаманна семантика ка­тегоричного наказу, розпорядження, широко вживаються у діалогах та у різноманітних військових командах (див.: [Крип’якевич І., Гна- тевич Б., Стефанів 3., Думін О., Шрамченко С. Історія українського пінська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). — Вид. 4-те, зм. і доп. — Львів: Світ, 1992. — 712 с.]).

3.1.4. Бажальність. Модальне значення бажальності полягає у вира­женні бажання суб’єкта мовлення щодо здійснення основного змісту бажального речення. Основними формальними засобами вираження бажальності є умовна форма дієслова, яка входить до синтаксичного центру речення, або інфінітивна форма з часткою би (б). Інколи умов­на форма дієслова в бажальних реченнях супроводжується часткою хоч (хоча). У ролі синтаксичних засобів для вираження бажальної модальності в сучасній українській мові вживаються частки б, би, аби, щоб, коб(и), бодай, нехай, хай (у бажальній функції), хоч би, хоча б, коли б, якби: Лечу до сяйва крізь ніч… Полетіть, долетіть би мені (В. Сосюра); Коли б уже хутче поїхати, покинути! (Марко Вовчок); Коли б не било дощів (М. Коцюбинський); Хоча б коли до нас у гості прийшли онуків відвідати (Г. Тютюнник); Хоча б малюсенький роз­май для нерозважних дум! (П. Грабовський).

Бажальні речення з часткою хоч би у дієслівному центрі речення не слід плутати з реченнями, у яких частка хоч передає значення допус- товості у складі змісту самого речення: Хоч на старість стати на тих горах окрадених (Т. Шевченко); Я хоч шматок хліба візьму (Па­нас Мирний), де частка хоч стосується іменника.

На підставі бажального відтінку окремих синтаксичних структур стверджується наявність у сучасній українській мові окремого грама­тичного значення бажального способу, що виступає засобом виражен­ня значення ввічливо висловленого побажання. Цей спосіб постає по­ряд із наказовим, дійсним, умовним та спонукальним, що також тлу­мачиться як утворення за допомогою форм умовного способу і харак­теризується значенням спонукання до дії: ти зробив би, ти пішов би [Сучасна 1969, с. 395-398; Русанівський 1971, с. 263-281; Русановский, Жовтобрюх, Городенская, Грищенко 1986, с. 97-100]. Подібне тлума­чення структури морфологічної категорії способу дієслова спирається на синтаксис морфологічної форми і визнання за однією морфологіч­ною формою кількох варіантів синтаксичної семантики, що загалом є прийнятним, але відображає тільки функціональну варіативність мор­фологічної форми, співвідносячись з основним її системним змістом


15 ‘Теоретична граматика»

 

452

 

Синтаксис

 

та до зв’язку між висловленням про дію та дійсністю, категорія ж способу (так само модальна категорія «модус дії») реалізує ставлення мовця до дії і дії до дійсності. При цьому категорія « модус висловлен­ня про дію» складається із чотирьох елементів: 1) засвідчувальний модус (наприклад, у межах 3-ї особи однини імперфекта чпгеше),

2)  умовисновковий модус (четял є), 3) переповідний модус (четял),

4)  недовірливий модус (четял бил). Ця категорія утворюється проти­ставленнями за ознаками переповідності/непереповідності та су­б’єктивності / несуб’єктивності.

Відповідно засвідчувальний модус типу чтеше виражає непере- повідність та несуб’єктивність, переповідна форма четял — пере- повідність та несуб’єктивність, умовисновковий модус типу четял є — непереповідність та суб’єктивність, недовірливий модус типу че­тял бил — переповідність та суб’єктивність. Категорія способу скла­дається із трьох членів: 1) індикатив, 2) імператив та 3) кон’юнктив [Герджиков 1984, с. 12,16 ідалі].

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.